Спеціальна література

Волков Б.С. Проблема воли и уголовная ответственность. - Казань, 1965.

Волков B.C. Мотивы преступлений (уголовно-правовое и социально-психологическое исследование). - Казань, 1982.

Волошин Е.В., Кригер Г.А. Субъективная сторона преступления. - М., 1987.

Голоднюк М.Н. Проблемы боротьби с неосторожной преступностью //Вестник Московского университета. - 1988. - № 1. - С.59.

Дагель П.С. Неосторожность. Уголовно-правовые и криминологические проблемы. – М., 1977.

Дагель П.С. Котов Д.П. Субъективная сторона преступления и ее установление. – Воронеж, 1974.

Дагель П.С. Проблема вины в советском уголовном праве //Уч. записки Дальневосточного гос. ун-та. Вып. 21. Ч.1. - Владивосток, 1965.

Дагель П.С. Содержание, форма и сущность вины в советском уголовном праве //Правоведение. - 1969. - № 1. - С. 78-88.

Земский А. Соотношение умысла и неосторожности //Сов. Юстиция. - 1975. - № 3. – С. 3-4.

Злобин Г.А., Никифоров Б.С. Умысел и его формы. - М., 1972.

Енисеев М.И. Психолого-юридическая сущность вины и вменяемости //Советское государство и право. - 1989. - № 12. - С. 76-82.

Кириченко В.Ф. Значение ошибки по советскому уголовному праву. - М., 1950.

Кригер Г.А. Еще раз о смешанной форме вины //Сов. Юстиция. -1967. - № 3. - С. 5-7.

Лукьянов В.В. К вопросу о «раздвоении» вины в преступлениях со сложным составом //Советское государство и право. - 1988. - С. 70-78.

Лунеев В.В. Мотивация преступного поведения. - М., 1991.

Макашвили В. Г. Уголовная ответственность за неосторожность. - М., 1957.

Миньковский М., Петелин Б.Я. О понятии вины и проблемах ее доказывания //Государство и право. - 1992. - № 4. - С. 56.

Наумов А. В. Уголовное право. Общая часть. Курс лекций. - М., 1996.

Панченко П.Н. Случай, вина и ответственность в уголовном праве //Правоведение. – 1995. - № 1. - С. 36-45.

Пинаев А.А. Особенности составов преступлений с двойной и смешанной формами вины. - Харьков, 1984.

Позников И. Ограничение косвенного умысла от преступной самодеятельности //Соц. Законность. - 1977. - № 9. - С. 45-47.

Пересян В.А. Некоторые проблемы неосторожной формы вины //Советское государство и право. - 1989. - № 3. - С. 110-114.

Рарог А.Й. Умысел в «формальных» преступлениях при приготовлении, покушении і соучастии //Советское государство и право. - 1977. - № 1. - С. 63-71.

Рарог А.Й. Вина в советском уголовном праве. - Саратов, 1987.

Рарог А.Й. Вина и квалификация преступлений. - М., 1982.

Рарог А.Й. Общая теория вины в уголовном праве. - М., 1980.

Рарог Л.Й. Проблемы субъективной стороны преступления. - М., 1991.

Тарарухин С.А. Преступное поведение. Социальные и психологические черты. - М., 1974.

Тихонов К.Ф. Субьективная сторона преступления. Проблемы социального содержания вины в советском уголовном праве. - Саратов, 1967.

Ткаченко Т. Преступление совершенного в состоянии аффекта. //Российская юстиция. - 1990. - № 11.

Угрехелидзе М.Г. Проблемы неосторожной вины в уголовном праве. – Тбилиси, 1976.

Утевский Б.С. Вина в советском уголовном праве. - М., 1950.

Филановский И.Г. Социально-психологическое отношение субъекта к преступлению. – Л., 1970.

Якушин В.А. Ошибка и ее уголовно-правовое значение. - Казань, 1988.

V. МАТЕРІАЛИ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ПРАКТИЧНИХ ЗАНАТЬ

Про судову практику в справах про обман покупців: постанова Пленуму Верховного Суду України від 2 березня 1973р. №2 із змінами від 25 січня 1974р., 11 липня 1975р., 26 грудня 1975р., 23 грудня 1983р., 4 червня 1993р., 3 грудня 1997р. //Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах. Львів, 1998 (далі - Збірник...). - С. 155 -157.

(витяг)

6. Роз'яснити судам, що відповідальність за ст.155 КК України[1] настає лише при встановленні в діях винного прямого умислу на вчинення обмірювання, обважування, перевищення встановлених роздрібних цін або іншого обману покупців. Склад цього злочину може мати місце як при наявності корисливої заінтересованості винного, так і у випадках, коли обман покупців вчинено з інших мотивів. Мотиви і мета вчиненого обману покупців мають враховуватися судами при визначенні ступеня суспільної небезпечності вчиненого і призначенні винному покарання.

Про питання, що виникли в судовій практиці у справах про знищення та пошкодження державного і колективного майна шляхом підпалу або внаслідок порушення правил пожежної безпеки: постанова Пленуму Верховного Суду України від 2 липня 1976р. №4 із змінами від 22 грудня 1978р., 6 липня 1979р., 4 червня 1993., 3 грудня 1997р. //Збірник.... - С. 94-95.

(витяг)

3. Умисним знищенням або пошкодженням державного чи колективного майна шляхом підпалу (ч.2 ст.89 Кримінального кодексу України. Далі - КК)[2] є знищення або пошкодження такого майна вогнем, якщо при цьому існувала загроза життю та здоров'ю людей або заподіяння значних матеріальних збитків. Тому умисне знищення або пошкодження майна вогнем, яке не створювало загальної небезпеки (наприклад, спалення речі у печі), не може розглядатись як кваліфікований склад злочину і тягне відповідальність за ч.1 ст.89 КК.

5. Злочин, відповідальність за який встановлено ст.89 КК, може бути вчинено як із прямим, так і з непрямим умислом. Злочин, передбачений ст.220-1 КК, характеризується необережною формою вини.

Про практику застосування судами України законодавства у справах про розкрадання державного та колективного майна: постанова Пленуму Верховного Суду України від 25 вересня 1981р. №7 із змінами від 23 грудня 1983р., 4 червня 1993р., 13 січня 1995р., 3 грудня 1997р. //Збірник.... - С. 82 -86.

(витяг)

6. Судам слід усунути з практики недоліки, пов'язані з відмежуванням продовжуваного розкрадання від повторного, неправильною кваліфікацією закінченого розкрадання і замаху на нього, а також розкрадання, пов'язаного з умисним знищенням або пошкодженням іншого державного чи колективного майна. При цьому слід мати на увазі, що:

а) відмежовуючи закінчене розкрадання від замаху на нього, суди повинні виходити з конкретних обставин справи і з'ясовувати, чи мав винний реальну можливість розпоряджатися на свій розсуд або користуватися вилученим майном;

б) продовжуваним розкраданням визнається неодноразове незаконне безоплатне вилучення державного чи колективного майна, що складається з ряду тотожних злочинних дій, які мають загальну мету незаконного заволодіння майном, що охоплюються єдиним умислом винного і становлять у своїй сукупності один злочин;

в) розкрадання, поєднане з умисним знищенням або пошкодженням державного чи колективного майна, яке належить підприємству, установі, організації або перебуває у їх володінні, слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, як розкрадання та умисне знищення чи пошкодження такого майна;

Про практику застосування судами України законодавства у справах про транспортні злочини: постанова пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1982р. №7 із змінами від 28 березня 1986р., 4 червня 1993р., З грудня 1997р. //Збірник…. - С. 205 - 208.

(витяг)

6. Суд повинен з'ясовувати ставлення винного до наслідків порушення правил безпеки руху і експлуатації транспорту. Якщо буде встановлено, що винний усвідомлював суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачав її суспільно небезпечні наслідки і бажав їх або свідомо допускав настання цих наслідків, то його дії слід кваліфікувати за статтями Кримінального кодексу, що передбачають відповідальність за злочини проти життя і здоров'я громадян.

Роз'яснити судам, що відповідно до статей 8 і 9 КК України[3] злочини, передбачені статтями 215, 215-2, 215-4, 217 і 246 КК України[4], мають розглядатися як вчинені з необережності. 6-1. Судам слід мати на увазі, що згідно з приміткою до ст.215 КК України під транспортними засобами у цій статті та статтях 215-2 і 215-4 слід розуміти всі види автомобілів, трактори та інші самохідні машини, трамваї і тролейбуси, а також мотоцикли та інші механічні транспортні засоби.

Про судову практику в справах про перевищення влади або посадових повноважень: постанова Пленуму Верховного Суду України від 27 грудня 1985р. №12 із змінами від 4 червня 1993р., 3 грудня 1997р. //Збірник.... - С. 166-169.

(витяг)

2. Судам слід глибоко досліджувати обставини справи про перевищення влади або посадових повноважень, звертаючи увагу на повноту, всебічність і об'єктивність попереднього слідства з тим, щоб вирок грунтувався на доказах, ретельно перевірених в ході судового розгляду. При цьому необхідно з'ясовувати всі фактичні обставини, в тому числі посадовий стан і коло повноважень особи, обвинуваченої у перевищенні влади або посадових повноважень, її поведінку до вчиненого злочину, мотив, мету і характер вчинених дій, їх зв'язок із посадовим становищем притягнутої до відповідальності особи та наслідками, що настали.

Про застосування судами України кримінально-процесуального законодавства, що регулює повернення справ на додаткове розслідування: постанова Пленуму Верховного Суду України від 25 березня 1988р. №3 із змінами від 4 червня 1993р., 13 січня 1995р., 3 грудня 1997р. //Збірник…. - С. 248 - 255.

(витяг)

6. Звернути увагу судів на те, що висновки суду не можуть грунтуватися на доказах, які одержані з порушенням процесуального порядку їх збирання, а також на матеріалах попереднього слідства, не перевірених у суді. Визнання обвинуваченим (підсудним) своєї вини має бути всебічно перевірене і може бути покладене в основу обвинувального вироку лише при підтвердженні його сукупністю інших доказів. При зміні підсудним своїх показань, даних на попередньому слідстві, суд повинен ретельно перевірити ті та інші його пояснення, достовірність відомостей про явку з повинною, з'ясувати причину його відмови від попередніх показань і дати їм належнуоцінку.

Про практику розгляду судами України кримінальних справ у касаційному порядку: постанова Пленуму Верховного Суду України від 12 жовтня 1989р. №8 із змінами від 4 червня 1993р., 13 січня 1995р., 3 грудня 1997р. //Збірник…. - С. 279 – 286.

(витяг)

10. Визнавши неправильним висновок суду про обсяг обвинувачення, форму вини або форму співучасті засудженого у вчиненні злочину, про наявність обтяжуючих відповідальність обставин і вносячи у зв'язку з цим у вирок зміну, суд касаційної інстанції має обговорити питання про пом'якшення міри покарання засудженому і вправі залишити її без зміни, але з наведенням мотивів такого рішення.

Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановления вироку: постанова Пленуму Верховного Суду України від 29 червня 1990р., №5 із змінами від 4 червня 1993р., З грудня 1997р. //Збірник….- С. 261-268.

(витяг)

15. Судам слід мати на увазі, що згідно зі ст.334 КПК України мотивувальна частина обвинувального вироку має містити насамперед формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, з обов'язковим зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків злочину, форми вини і його мотивів. Якщо підсудний визнається винним у замаху на вчинення злочину, необхідно зазначити причини, з яких злочин не доведено до кінця.

21. Судам слід мати на увазі, що відповідно до ч.4 ст.327 КПК України виправдувальний вирок постановляється:

- за відсутністю події злочину, коли судовим розглядом справи встановлено, що діяння, у вчиненні якого обвинувачувався підсудний, взагалі не мало місця або відсутній причинний зв'язок між діянням підсудного і шкідливими наслідками, настанням яких обумовлюється злочинність діяння, зокрема, коли шкідливі наслідки настали внаслідок дій особи, якій заподіяно шкоду, або врезультаті дії сил природи тощо;

- за відсутністю в діянні підсудного складу злочину, коли встановлено, що діяння, яке ставилось у вину підсудному, ним вчинено, але кримінальним законом воно не визнається злочинним, зокрема, якщо воно лише формально містить ознаки злочину, алечерез малозначність не являє суспільної небезпеки; відсутні інші умови, за яких діяння визнається злочинним (повторність діяння, попереднє притягнення до адміністративної відповідальності тощо); діяння вчинено у стані необхідної оборони чи крайньої необхідності; мала місце добровільна відмова від вчинення злочину, а фактично вчинене не містить складу іншого злочину; підсудний не є суб'єктом злочину через відсутність спеціальних ознак, встановлених для суб'єкта даного складу злочину; підсудний не досяг віку, з якого він може нести кримінальну відповідальність;

- за недоведеністю участі підсудного у вчиненні злочину, коли факт суспільно небезпечного діяння встановлено, але досліджені судом докази виключають або не підтверджують вчинення його підсудним.

22. У мотивувальній частині виправдувального вироку належить викласти формулювання обвинувачення, за яким підсудного було віддано до суду; результати дослідження, аналізу і оцінки доказів як тих, що були зібрані на попередньому слідстві, так і поданих в судовому засіданні, а також мотивовані висновки суду про недоведеність події злочину; відсутність у діях підсудного складу злочину чи недоведеність його участі у вчиненні злочину. Включати у виправдувальний вирок формулювання, які ставлять під сумнів невинність виправданого, не допускається.

23. Вказати судам на недопустимість обвинувального ухилу при вирішенні питання про винність чи невинність підсудного. Всі сумніви щодо доведеності обвинувачення, якщо їх неможливо усунути, повинні тлумачитись на користь підсудного. Коли зібрані по справі докази не підтверджують обвинувачення і всі можливості збирання додаткових доказів вичерпані, суд зобов'язаний постановити виправдувальний вирок, а не повертати справу на додаткове розслідування.

25. Резолютивна частина виправдувального вироку повинна містити рішення суду про визнання підсудного невинним у вчиненні злочину, передбаченого статтею (пунктом, частиною статті) кримінального закону, за якою його було віддано до суду, іззазначенням передбаченої законом підстави виправдання.

Про судову практику в справах про хуліганство: постанова Пленуму Верховного Суду України від 28 червня 1991р. №3 із змінами від 4 червня 1993р., 3 грудня 1997р. //Збірник…. - С. 194-197.

(витяг)

2. Судам слід забезпечити всебічне дослідження зібраних по справі матеріалів про хуліганство, звертаючи увагу на повноту дізнання і попереднього слідства з тим, щоб вирок був обгрунтований на доказах, ретельно перевірених при судовому розгляді. Суди зобов'язані, зокрема, виясняти всі фактичні обставини справи, в тому числі направленість умислу, мотиви, ціль, наслідки і характер дій кожного із учасників хуліганства, а також, чи супроводжувались ці дії порушенням громадського порядку і явною неповагою до суспільства. При цьому судам належить привести у вироку докази, що стверджують винність кожного з підсудних у вчиненні хуліганства, а також обгрунтувати кваліфікацію дій кожного з них.

15. Суди повинні розрізняти хуліганство, вчинене групою осіб, і злочини, передбачені ст.71 (масові безпорядки) та ст.187³КК України[5] (організація або активна участь у групових діях, що порушують громадський порядок). Масові безпорядки передбачають наявність натовпу, який керується різними мотивами. Його учасники безпосередньо вчиняють погроми, руйнування, підпали та інші подібні дії або вчиняють збройний опір владі і цим можуть дезорганізувати і навіть паралізувати на якийсь час діяльність органів влади і управління, створюючи загрозу для громадської безпеки. При груповому ж хуліганстві ці ознаки відсутні. Винні, діючи із хуліганських спонукань, намагаються лише грубо порушити громадський порядок. На відміну від масових безпорядків дії, передбачені ст.187-3 КК України можуть виходити не із натовпу, а від окремої групи людей і не супроводжуватись погромами, руйнуваннями, підпалами та іншими подібними діями. Дії, передбачені ст.187-³ КК України, не супроводжуються явною неповагою до суспільства, а лише порушують громадський порядок, нормальну діяльність установ, підприємств і організацій, роботу транспорту або пов'язані з явною непокорою законним вимогам представників влади. Якщо ж такі дії супроводжуються вчиненим із хуліганських спонукань насильством, пошкодженням майна, безчинством, то вони повинні додатково кваліфікуватися і за ст.206 КК України[6]

16. Суди повинні відрізняти хуліганство від інших злочинів залежно від спрямованості умислу винного, мотивів, цілей та обставин вчинених ним дій. Дії, що супроводжувались погрозами вбивством, образою, нанесенням побоїв, заподіянням тілесних ушкоджень, вчинені в сім'ї, квартирі, відносно родичів, знайомих і викликані особистими неприязними відносинами, неправильними діями потерпілих та інше, повинні кваліфікуватись за статтями КК України, що передбачають відповідальність за злочини проти особи. Такі дії можуть кваліфікуватись як хуліганство лише в тих випадках, коли вони одночасно були поєднані з грубим порушенням громадського порядку і виражали явну неповагу до суспільства.

Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини: постанова Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992р. №4 із змінами від 4 червня 1993р., 3 грудня 1997р. //Збірник.... - С. 108-112.

(витяг)

9. Згвалтування слід визнавати вчиненим з використанням безпорадного стану потерпілої у випадках, коли вона за своїм фізичним або психічним станом (малолітній вік, фізичні вади, розлад душевної діяльності, хворобливий або непритомний її стан тощо) не могла розуміти характеру і значення вчинюваних з нею дій або не могла чинити опір насильнику, який міг і повинен був усвідомлювати, що потерпіла знаходиться саме в такому стані.

16. Якщо ж з метою приховати згвалтування чи замах на цей злочин було вчинено умисне вбивство потерпілої через деякий час після скоєння зазначеного злочину (за наявності розриву в часі), дії винного слід кваліфікувати за відповідною частиною ст.117 КК[7] або ст.17, ст.117 і п."ж" ст.93 КК[8] як вбивство з метою приховання раніше вчиненого злочину.

18. У справах про замах на згвалтування суди повинні встановлювати, чи діяв підсудний з метою вчинення статевого акту і чи було застосовано фізичне насильство або погрозу з метою подолання опору потерпілої та з яких причин злочин не було доведено до кінця. У зв'язку з цим потрібно відрізняти замах на згвалтування від інших злочинних посягань на честь, гідність і недоторканність особи жінки (задоволення статевої пристрасті неприродним способом, заподіяння тілесних ушкоджень тощо).

23. Якщо винний, діючи з єдиним умислом, без значної перерви у часі вчинив два або більше акти задоволення статевої пристрасті неприродним способом з однією і тією ж потерпілою, то його дії потрібно розглядати як продовжуваний злочин і кваліфікувати за ч.1ст.118 Кримінального кодексу[9].

27. Вчинення добровільного статевого акту з особою, яка не досягла статевої зрілості, утворює склад злочину, передбаченого ст.120 Кримінального кодексу[10], в разі, коли винний знав або допускав, що потерпіла особа не досягла статевої зрілості, а так само, коли він міг і повинен був це передбачити. Якщо потерпіла за своїм розвитком не розуміла характеру і наслідків вчинюваних з нею дій (малолітній вік, розумова відсталість, непритомний стан тощо), злочин підлягає кваліфікації як згвалтування з використанням безпорадного стану потерпілої.

28. Роз'яснити, що з суб'єктивної сторони дії, передбачені ст.121 Кримінального кодексу[11], спрямовані на задоволення винним статевої пристрасті або на збудження у неповнолітньої особи статевого інстинкту. Розпутні дії, вчинені безпосередньо перед зґвалтуванням потерпілої, яка не досягла шістнадцятирічного віку, повністю охоплюються ч.3 або ч.4 ст.117 і не потребують додаткової кваліфікації за ст.121 цього Кодексу.

Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров’я, гідність та власність суддів і працівників правоохоронних органів: постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 червня 1992р., №8 із змінами від 3 грудня 1997р. //Збірник... - С. 183 - 189.

(витяг)

14. Під посяганням на життя, передбаченим ст.190-1 КК[12], належить розуміти умисне вбивство або замах на умисне вбивство хоча б однієї із зазначених у цій статті осіб.

Якщо такі дії вчинені у зв'язку з виконанням суддею або працівником правоохоронного органу службових обов'язків чи у зв'язку з діяльністю члена громадського формування з охорони громадського порядку або військовослужбовця, пов'язаною з охороною громадського порядку, вони кваліфікуються лише за ст.190-1 КК.

Якщо цей злочин вчинено особою віком від 14 до 16 років, то залежно від наслідків його слід кваліфікувати за п."в" ст.93 чи за ст.17 та п."в" ст.93 Кримінального кодексу. Замах на умисне вбивство осіб, зазначених у диспозиції ст.190-1 Кримінального кодексу, може бути вчинено тільки з прямим умислом.

Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності: постанова Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992р. №12 із змінами від 4 червня 1993р., 13 січня 1995р., 3 грудня 1997р. //Збірник.... – C. 125-136.

(витяг)

5. Крадіжка (таємне викрадення майна) - це таке викрадення, здійснюючи яке винна особа вважає, що робить це непомітно для потерпілого чи інших осіб. Грабіж - це відкрите викрадення майна у присутності потерпілого або інших осіб, якщо винна особа усвідомлює цю обставину.

7. Вимагательство - це пред'явлена із корисливих спонукань вимога передати приватне майно громадян чи права на нього, або вчинення будь-яких дій майнового характеру, поєднана як з погрозою застосувати насильство до потерпілого або близьких йому осіб, розголосити відомості, що ганьблять його або близьких йому осіб, пошкодити чи знищити їх майно, так і з насильством, пошкодженням чи знищенням майна.

8. Відповідно до ст.142 КК України[13] під розбоєм слід розуміти відкритий чи таємний (несподіваний для потерпілого) напад з метою заволодіння приватним майном громадян, поєднаний з насильством, небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, або з погрозою застосування такого насильства. Розбій вважається закінченим з моменту нападу, поєднаного з застосуванням або з погрозою застосування насильства, небезпечного для життя чи здоров'я, незалежно від того, заволоділа винна особа майном потерпілого чи ні.

17. При відмежуванні вимагательства від злочинів, передбачених статтями 155⁸ КК[14] і 198² КК[15] треба виходити з того, що при вимагательстві винна особа керується умислом на заволодіння не належним їй майном чи правом на таке майно або бажає вчинення на її користь дій майнового характеру. Якщо ж винна особа, застосовуючи відповідні погрози чи насильство, таким умислом не керується, а має на меті примусити потерпілого перестати займатися підприємницькою діяльністю чи обмежити її або укласти яку-небудь угоду, виконання якої може обмежити законні права (інтереси) підприємця, вчинене належить розглядати як протидію законній підприємницькій діяльності і кваліфікувати за відповідною частиною ст.155⁸ КК. Застосування погроз чи насильства без такого умислу з метою примусити потерпілого до виконання чи невиконання цивільно-правового зобов'язання належить кваліфікувати за відповідною частиною ст.198² КК. При цьому слід мати на увазі, що відповідальність за цією статтею може наставати лише тоді, коли особа примушується до виконання (невиконання) існуючого зобов'язання, що виникло з підстав, передбачених чинним законодавством. Предметом такого зобов'язання можуть бути гроші, майно, послуги, результати творчості тощо.

19. Отримання майна під умовою виконання якого-небудь зобов'язання може кваліфікуватися як шахрайство лише в тому разі, коли винна особа ще в момент заволодіння цим майном мала мету його присвоїти, а зобов'язання - не виконувати. Зокрема, якщо винна особа отримує від іншої особи гроші чи інші цінності нібито для передачі посадовій особі в якості хабара, маючи намір не передавати їх, а привласнити, вчинене належить кваліфікувати як шахрайство. Якщо при цьому винний схилив хабародавця до замаху на дачу хабара, його дії належить також кваліфікувати за статтями 17, 19 КК[16] і відповідною частиною ст.170 КК України[17].

23. Неодноразове вилучення майна (чи заволодіння ним) у одного і того ж потерпілого, якщо воно складалося із ряду тотожних дій, охоплювалося з самого початку єдиним умислом на заволодіння конкретним майном і вчинено одним способом, належить розглядати як один продовжуваний злочин.

34. Оскільки корисливий мотив є обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони складу злочинів, передбачених статтями 140-144 КК України[18], посилання у вироку на цю обставину, як на обтяжуючу відповідальність, не допускається. Не можна також враховувати як обтяжуючі ті обставини, які враховані в якості кваліфікуючих ознак при кваліфікації дій винної особи.

37. Судам необхідно неухильно виконувати вимоги п.1 ст.81 КПК України про конфіскацію належних винним особам знарядь злочину. Під знаряддями злочину стосовно корисливих посягань на приватну власність належить розуміти такі предмети чи технічні засоби, які умисно використовувалися їх власником чи особами, у співучасті з якими він вчиняв злочин, для викрадення майна чи заволодіння ним, а також для полегшення вчинення чи приховування злочину. Зокрема, транспортні засоби можуть бути визнані знаряддям злочину не тільки тоді, коли вони використовувалися для безпосереднього вилучення майна чи заволодіння ним, але і коли без їх використання вчинення злочину було неможливим чи надто складним (транспортування членів злочинної групи до місця вчинення злочину, перевезення викраденого майна з місця вчинення злочину тощо). Рішення про конфіскацію таких речових доказів може бути прийнято лише за умови, що вони визнані знаряддями злочину органами попереднього слідства чи судом.

Про підсумки роботи судів за 1992р. та завдання судів, що випливають з Постанови Верховної Ради України від 26 січня 1993р. "Про стан виконання законів і постанов Верховної Ради України з питань правопорядку і заходи щодо посилення боротьби із злочинністю": постанова Пленуму Верховного Суду України від 12 лютого 1993р. №1 із змінами від 3 грудня 1997р. //Збірник…. - С.13.

(витяг)

4. Зобов’язати суди вжити всі залежні від них заходи для забезпечення неухильного виконання вимог ст.2КПК з тим, щоб коєний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.

Судовий розгляд кримінальних справ повинен максимально сприяти запобіганню викорененню злочинів, охороні прав і свобод громадян, інтересів суспільства, вихованню громадян у дусі неухильного додержання Конституції і законів України.

Про судову практику в справах про злочини, пов'язані з порушенням режиму відбування покарання в місцях позбавлення волі: постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 березня 1993р. №2 із змінами від 13 січня 1995р., 3 грудня 1997р. //Збірник.... - С. 68 -75.

(витяг)

4. Під тероризуванням засуджених, що стали на шлях виправлення, передбаченим ст.69¹ КК України[19], слід розуміти застосування насильства або погрози застосування насильства з метою примусити їх відмовитись від сумлінного ставлення до праці, додержання правил режиму, а також вчинення таких же дій із помсти за виконання громадських обов'язків по зміцненню дисципліни і порядку у виправно-трудовій установі. Тероризуванням слід вважати також глумління і знущання над засудженими з метою їх залякування і перешкодження виконанню покарання.

5. Організація злочинних угруповань з метою тероризування засуджених, які стали на шлях виправлення, або нападу на адміністрацію чи активна участь у такому угрупованні створюють закінчений склад злочину, передбачений ст.69¹ КК України, навіть у тому випадку, коли угруповання ще не вчинило намічених злочинних дій. У таких випадках відповідальності підлягають організатори та активні учасники угруповання. Судам належить ретельно з'ясовувати роль і ступінь участі кожного підсудного в злочині з тим, щоб виключити засудження за ст.69-1 КК України інших осіб.

Дата добавления: 2015-08-05