До 60-річчя з дня народження

ВАЛЕНТИНА ВАСИЛЬОВИЧА ІВАНЕНКА)

Майже за 90 років свого існування Дніпропетровський національний університет подарував науковому світу цілу плеяду вчених вищої кваліфікації, які зробили достойний вклад у збагачення скарбниці історичних знань, у підготовку кількох поколінь істориків України. Впродовж останніх десятиліть до числа знакових постатей не тільки історичного факультету, а й ДНУ в цілому належить Валентин Васильович Іваненко – доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри російської історії, проректор університету з гуманітарних питань та виховної роботи.

60-річний ювілей – слушна нагода для хоча б первісного аналізу зробленого Валентином Васильовичем, для з’ясування основних віх його життя та діяльності. Пропонований нарис постаті професора класичного університету написано на основі опрацювання документів особового характеру, творчих матеріалів ювіляра та особистих вражень автора від тривалої роботи в межах однієї корпоративної команди.

Безсумнівно, величезний вплив на життєвий і творчий шлях В.В. Іваненка мав бітьківський дім. Центральною фігурою в родині Іваненків був батько – Василь Іванович – виходець з української селянської родини. У довоєнний період батько Валентина Васильовича працював у районній газеті, а під час війни брав участь у Синельниківському підпіллі.

Ще до великої військової драми 1941–1945 рр. життєва доля міцно пов’язала Василя Івановича з молоденькою й симпатичною дівчиною Пашею Макутіною, яка походила з родини простих робітників-росіян. Молоді полюбили один одного, побралися і на відмінності мовного чи етнічного походження ніхто уваги не звертав. У ті нелегкі роки молода сім’я жила не заможно, але дружно, в любові виховуючи своїх старших дітей – Жанну і В’ячеслава.

14 січня 1948 р., у морозну і сніжну зиму, якраз на старий новий рік у Іваненків народилася третя дитина – другий син – Валентин. Тим самим мати зробила великий подарунок батькові, народивши йому сина «на Василя». Гадаю, не даремно в народі примітили, що якщо трапляється таке співпадіння, це є свідченням щирих почуттів між батьками.

У 1950-х рр. Іваненки надовго оселилися в селі Булахівка Павлоградського району Дніпропетровської області. Незабаром Василь Іванович і Параска Кузьмівна стали відігравати помітну роль у житті односельчан. Три десятиліття В.І. Іваненко очолював місцевий колгосп «Україна», а його дружина тривалий час завідувала дитячим комбінатом. І досі булахівці згадують старших Іваненків добрим словом, адже в той час, попри всі суперечності й труднощі повоєнних десятиліть, селяни відчували піднесення сільськогосподарського виробництва, а на цій основі покращення свого матеріального добробуту, помітне вдосконалення соціально-побутової та культурної сфер життя.

Гадаю, що саме в батьківській родині Валентин Васильович уперше пізнав, що таке відповідальність, працьовитість, людяність, щире вболівання за громадську справу, любов до своєї землі та власного народу незалежно від етнічних, мовних та інших відмінностей. Напевно, не буде перебільшенням зазначити, що міцні інтернаціональні начала в батьківській родині і водночас збереження батьками мовних, культурних традицій українського й російського народів мали величезний вплив на формування і становлення особистості В.В. Іваненка, його світоглядних цінностей і врешті-решт позначилися на його творчій долі.

Роки дитинства та юнацтва Валентина Іваненка, які проходили здебільшого в Булахівці, промайнули швидко. І в 1966 р. перед випускником середньої школи постало питання: «Ким бути?». За думку самого Валентина Васильовича, ключову роль у виборі ним майбутньої професії відіграв директор Булахівської середньої школи і водночас учитель історії Юхим Григорович Махрук, який вирізнявся не тільки пристрасною любов’ю до свого навчального предмета, але й володів ораторським хистом.

Узагалі в Булахівській школі працювало чимало справжніх педагогів, зокрема учитель російської мови та літератури Р.О. Бондар, німецької – В.І. Павлюк, математик В.М. Леонов, фізик В.П. Рибіцький та ін. Напевно, кожний із них по-своєму посприяв тому, що В.В. Іваненко обрав своєю майбутньою професією педагогічну спеціальність «Історія».

Визначаючи свій майбутній професійний шлях, В.В. Іваненко був переконаний у своєму покликанні, а тому влітку 1966 р. подав документи до приймальної комісії Дніпропетровського державного університету саме на історико-філологічний факультет, який відновив свою роботу після тривалої перерви за рік до того. Історія як гуманітарна спеціальність користувалася у тодішньому ДДУ величезною популярністю. Конкурс сягав 25 осіб на одне місце. Але абітурієнт Валентин Іваненко витримав це випробування і став студентом.

В.В. Іваненко належав до першого покоління студентів-істориків, підготовка яких відновилася, щоправда, спочатку у структурі історико-філологічного факультету. Організація навчально-виховного процесу ускладнювалася тим, що на факультеті помітно не вистачало кадрів вищої кваліфікації, бракувало власних приміщень для занять, ще не було й нової наукової бібліотеки, палацу спорту, палацу студентів тощо. Проте тодішній науково-педагогічний колектив, не зважаючи на труднощі, зміг створити атмосферу вимогливості й доброзичливості, під впливом якої у студентські роки відбувався процес становлення людських та професійних якостей студента Валентина Іваненка.

У той час визначальну роль у підготовці студентів-істориків відігравали професорські кадри, серед яких слід виділити декана факультету, завідувача кафедри історії КПРС, доктора історичних Федота Семеновича Павлова, завідувача кафедри всесвітньої історії, доктора історичних наук Валентина Яковича Борщевського, завідувача кафедри історії СРСР та УРСР, доктора історичних наук Дмитра Павловича Пойду. За своїм походженням усі вони належали до радянської інтелігенції першого покоління, піднялися із народних глибин до університетських кафедр, мали великий життєвий досвід, збагачений випробуваннями військової служби у Червоній Армії під час Другої світової війни [Проф, с. 31, 191–192, 213–214].

Сформовані як особистості в непростій історичній обстановці радянської дійсності, коли патріотизм і трудовий ентузіазм мільйонів перемежовувався з такими трагічними сторінками новітньої історії, як голодомор 1932–1933 рр., великий сталінський терор, розстріляне українське національно-культурне відродження, драма війни 1941– 1945 рр., голод 1946–1947 рр., ждановщина тощо, ці професори були синами свого часу і не могли не передавати суперечливий досвід свого життя новому поколінню істориків. Безсумнівно, навчально-виховний процес перебував під сильним впливом тодішніх теоретико-методологічних, ідеологічних та політичних настанов КПРС. Не випадково, вступникам відразу ж давали зрозуміти (і не без гордості!), що історія – ідеологічна спеціальність, а історико-філологічний факультет – підрозділ ідеологічний. Втім для тодішнього старшого покоління кадрів не існувало слів «не можу», або «не хочу». В такому ж дусі виховувалися і студенти-історики, багато з яких до вступу в університет відслужили в армії або мали виробничий стаж. Усе це створювало якусь особливу, дорослу атмосферу вже з першого курсу, впливало на першокурсників, які прийшли відразу зі шкільної лави.

Попри всі ідеологічні й теоретико-методологічні обмеження, на історико-філологічному факультеті ДДУ, зокрема його історичному відділенні, прищеплювався смак до творчої роботи. Крім професорів, саме в такому напрямку розвивали своїх підопічних талановиті доценти, викладачі, зокрема Олександра Федорівна Батаріна, Іван Кирилович Воропай, Фаїна Рувимівна Гольденберг, Микола Федорович Карпенко, Ірина Федорівна Ковальова, Микола Павлович Ковальський, Володимир Володимирович Крутиков, Віра Іванівна Михайлова, Дмитро Сергійович Шелест та ін.

Починаючи з молодших курсів, розпочав студентські наукові розвідки і студент Валентин Іваненко. Вже на другому курсі він узяв участь у конкурсі студентських наукових робіт і в результаті здобув друге місце на всеукраїнському турі, отримавши диплом Мінвузу України і ЦК ЛКСМУ. На старших курсах В.В. Іваненко в процесі спілкування з молодими викладачами й аспірантами зацікавився проблемами новітньої історії України. А порада аспіранта кафедри історії СРСР та УРСР Віктора Федоровича Шарапи розпочати вивчення не дослідженої історії модрівського руху в Україні 1930-х рр. визначила вектор наукових досліджень Валентина Васильовича чи не на двадцять років.

Перша ж наукова стаття В.В. Іваненка «З історії відзначення ювілеїв Паризької комуни на Україні», написана у співавторстві з В.Ф. Шарапою, й опублікована в «Українському історичному журналу» (№ 3 за 1971 р.), куди в той час із великими труднощами пробивалися навіть учені з науковими ступенями, стала одним із тих аргументів, що відкрили перед випускником-відмінником історичного факультету шлях в аспірантуру [З історії відзначення ювілеїв Паризької комуни на Україні // Укр. іст. журн. – 1971. – № 3. – С. 37–39].

У 1971 р., успішно завершивши навчання на історико-філологічному факультеті ДДУ, В.В. Іваненко того ж року вступив до аспірантури своєї alma mater, однак навчався вже в рамках історичного факультету, який виділився в окремий структурний підрозділ університету того ж року. Науковим керівником Валентина Васильовича став доцент кафедри історії СРСР та УРСР Микола Федорович Карпенко, який водночас був обраний деканом нового факультету. На кафедрі, завідувачем якої був професор Дмитро Павлович Пойда, були створені всі умови для успішної роботи аспірантів. До того ж науковий керівник не обтяжував дріб’язковою опікою, а, навпаки, привчав брати відповідальність на себе і не обмежував у творчих пошуках. Ці обставини помножені на енергію та працездатність аспіранта, який дослідив опубліковані й неопубліковані документи в архівосховищах Москви, Києва, Чернігова, Харкова, Дніпропетровська, Кіровограда, Запоріжжя та Мелітополя, дали позитивні результати. У результаті 6 червня 1974 р. В.В. Іваненко достроково захистив кандидатську дисертацію «Деятельность советской секции МОПР в 1933–1937 гг. (На материалах Украинской ССР» за спеціальністю 07.00.02 – Історія СРСР []. Після успішного захисту дисертації, що відбувся у спеціалізованій вченій раді на рідному факультеті, молодий випускник аспірантури був узятий у штат кафедри історії СРСР та УРСР.

Принагідно зазначу, що незабаром 2 серпня 1974 р. відбулося моє перше знайомство з Валентином Васильовичем. Це сталося під час вступного усного іспиту з історії, який я складав в якості абітурієнта у п’ятому корпусі ДДУ, розташованому на розі проспекту К. Маркса і вул. К. Цеткін (там тоді розміщувався й історичний факультет). Приймали іспит двоє. Як я дізнався згодом, це були Тамара Георгіївна Медоварова і Валентин Васильович Іваненко. Їхнє ставлення до мене було доброзичливе, але вимогливе. Відчувалося, що екзаменаторам нелегко відбирати кращих за умов конкурсу 6,4 особи на місце. Уважно вислухавши мої відповіді на два питання білету, додатково задавши декілька уточнюючих запитань і переконавшись, що абітурієнт володіє матеріалом, вони поставили вищий бал, який відкрив мені шлях на історичний факультет ДДУ. Цікаво, що вийшовши на вулицю, я ледве «відбився» від запитань оточуючих. Тоді мені врізалася в пам’ять фраза одного із обізнаних людей: «Якщо Іваненка пройшов, то будеш на факультеті!» І це говорили про самого молодого викладача факультету, вчорашнього аспіранта!

Вдруге мені довелося зустрітися з В.В. Іваненком на третьому курсі в 1977 р., коли він викладав нам історію Української РСР радянського періоду у першому семестрі. Пригадую, що Валентин Васильович ретельно готувався до кожної лекції, мав докладний конспект, чітко викладав матеріал, при цьому вільно володіючи українською мовою. Звичайно, у викладанні лекційного курсу українською ми не бачили нічого особливого, адже рідна мова й література займали своє місце і в школьній програмі. До того ж на молодших курсах ми вже слухали деякі україномовні курси, наприклад із сучасної української мови. З іншого боку, такий підхід на тодішньому історичному факультеті ДДУ був винятком. Адже всі історичні дисципліни до курсу В.В. Іваненка нам читалися російською. На жаль, і після цього курсу практично всі дисципліни студенти-історики слухали в російськомовному режимі, але в той час це сприймалося цілком природно. Давалися взнаки наслідки тієї масованої агітаційно-пропагандистської роботи КПРС, що ідеологічно обробляла тодішнє радянське суспільство, а особливо учнівську та студентську молодь.

У 1977 р. на історичному факультеті ДДУ змінилося керівництво – деканом став відомий історик партії, доктор історичних наук, професор Анатолій Михайлович Черненко. Досить швидко новий керівник оновив деканатську команду. До її складу увійшов В.В. Іваненко, який обійняв посаду заступника декана з навчальної роботи, на якій пропрацював до 1983 р. Попри всю неоднозначність загальної суспільно-політичної та соціально-економічної ситуації в країні, це був час низки позитивних змін на історичному факультеті, які виявилися у стабілізації морально-психологічного клімату в колективі, вдосконаленні навчально-виховного процесу, підвищенні якісних показників підготовки фахівців-істориків, розширенні тематики і напрямів наукових досліджень, активізації наукових контактів із провідними науковими центрами СРСР, визріванні умов для підготовки цілого ряду кандидатських і докторських дисертацій [Іван, БіоЧерн, с. 6–11].

Безумовно, що В.В. Іваненко, працюючи під безпосереднім керівництвом такого досвідченого і талановитого організатора як А.М. Черненко, вніс помітний вклад у справу зміцнення історичного факультету, посилення його авторитету і збагатився неоціненним життєвим, управлінським та науково-педагогічним досвідом. Цьому сприяло і його десятимісячне стажування у Берлінському університеті тодішньої Німецької Демократичної Республіки в 1978/79 навчальному році.

Є підстави вважати, що перший етап науково-педагогічної діяльності В.В. Іваненка, який розпочався ще у 1974 р. і продовжувався до 1982–1983 рр. У творчому відношенні його завершення співпало з публікацією навчального посібника «Очерк истории мопровского движения на Украине (1933–1937 гг.)», який узагальнив наукові пошуки В.В. Іваненка, що тривали впродовж десятиліття [Уч. пособие. – Д.: ДГУ, 1982. – 92 с.]. З іншого боку, в 1983 р. Валентин Васильович був висунутий на роботу до партійного комітету ДДУ, що безперечно, знаменувало якісно новий період його діяльності.

Другий період діяльності В.В. Іваненка тривав від 1983 р. до 1991 р., коли він спочатку працював на посаді заступника секретаря партійного комітету ДДУ з ідеології, а з 1988 р. до 1991 р. – секретарем парткому університету. Це був непростий час у житті КПРС і всього радянського суспільства. Адже старі командно-адміністративні методи діяльності, особливо за часів горбачовської «перебудови», вже ефективно не працювали, а нові народжувалися засобами проб і помилок та постійно гальмувалися через консерватизм значної частини партійних верхів і пасивності основної частини рядових партійців. За цих обставин партійний комітет часто знаходився «між Сциллою і Харібдою». Хоча робота В.В. Іваненка пліч-о-пліч з такими партійними організаторами університету, як Євген Романович Абрамовський, Григорій Іванович Щербаков, Петро Панфілович Падун та іншими не могла не надати йому життєвої мудрості, зваженості, вміння слухати і розуміти людей, що було особливо актуальним за умов посилення політичного плюралізму в суспільстві.

Працюючи на професійних засадах у партійному комітеті, В.В. Іваненко не полишав науково-педагогічної діяльності. Так, на умовах штатного сумісництва він залишався доцентом кафедри історії СРСР та УРСР (з 1989 р. – кафедри історії СРСР за умов утворення окремої кафедри історії України), виконуючи навчальне навантаження на 0,5 ставки. Водночас з 1986 р. В.В. Іваненко був обраний завідувачем кафедри історії СРСР та УРСР, ставши наступником відомого українського радянського історика-аграрника Дмитра Павловича Пойди. Це зобов’язувало до подальшого професійного зростання.

У другій 1980-х рр. на рахунку В.В. Іваненка було вже понад півсотні наукових публікацій, чимало виступів на важливих наукових конференціях. На той час Валентин Васильович зібрав широкий документальний матеріал, який всебічно розкривав тему інтернаціональних зв’язків робітничого класу Української РСР з трудящими зарубіжних країн у 1920–1930-х рр. Проте робота в партійному комітеті університету не сприяла завершенню оформлення тексту докторської дисертації.

За вказаних обставин Валентин Васильович узяв кількамісячну творчу відпустку. Проводив він її в рідному селі Булахівка на Павлоградщині, де пройшли дитячі та юнацькі роки. У батьківській оселі ніхто не заважав – робота над текстом дисертації тривала від ранку і до пізнього вечора. Інколи Валентин Васильович просив передати йому якусь наукову монографію, постійно уточнюючи і вдосконалюючи текст дисертації. Результат цієї наполегливої праці виявився позитивним. Уже восени 1989 р. В.В. Іваненко представив свою дисертацію на розгляд кафедри історії СРСР.

Докторська дисертація В.В. Іваненка «Становление и развитие интернациональных связей рабочего класса Советской Украины с трудящимися зарубежных стран в 20–30-е годы» складалася із вступу, п’яти глав, висновків, списку використаних джерел та літератури, що включав понад 500 найменувань. У роботі детально розглянуто теоретико-методологічні та історіографічні аспекти проблеми, структуру джерельної бази; досліджено участь робітничого класу УРСР у кампаніях солідарності з економічною та політичною боротьбою пролетаріату; показано моральну й матеріальну підтримку робітничим класом України жертв політичного терору у країнах капіталу; вивчено механізм взаємодії українського та зарубіжного робітничого класу у справі пропаганди досвіду соціалістичного будівництва; розкрито питання всебічної допомоги трудящим УРСР з боку зарубіжних пролетарів у процесі відбудови й розвитку економіки, індустріалізації республіки, виконання перших п’ятирічок [].

Джерельну основу даного дослідження склали архівні документи, які були виявлені та проаналізовані автором з понад 100 фондів 17 партійних та державних архівів СРСР та НДР, і з цього погляду дисертація В.В. Іваненка, безперечно, вирізнялася науковою новизною, представляла помітний крок уперед в опрацюванні цієї проблематики у порівнянні з попередниками [с. 6–8, 10–12].

В умовах кінця 1980-х–початку 1990-х рр. докторська дисертація В.В. Іваненка з означеної проблематики не могла не ґрунтуватися на марксистсько-ленінській методології, а органічно узгоджувалася з нею. Причини цього були глибоко закорінені не тільки в особливостях тодішнього світобачення автора, а і в переважаючому напрямі розвитку теорії та методології української радянської історіографії. Проте, ще не відмовившись від основ марксистсько-ленінської парадигми, В.В. Іваненко повною мірою продемонстрував новий підхід, який не тільки узагальнював позитивний досвід у постановці інтернаціональних контактів робітників УРСР, а показав впливи і низки негативних явищ, таких як культ особи Сталіна, авторитарної системи управління, репресій і т. п. [с. 13].

Докторське дослідження В.В. Іваненка було добре апробоване. Крім численних наукових статей (близько 30), ще у 1987 р. Валентин Васильович у співавторстві зі своїм першим учнем А.І. Голубом задепонував у Москві монографію «Рабочий класс Германии – Стране Советов. Из истории интернациональной солидарности немецкого пролетариата с трудящимися СССР (1921–1932 гг.», а в 1989 р. видав у світ навчальний посібник – «Интернациональные связи рабочего класса Советской Украины (1921– 1932 гг.)». Все це сприяло розкриттю й оприлюдненню основних положень докторського дослідження [: Уч. пособие. – Д.: ДГУ, 1989. – 80 с.].

Утім організація захисту вже підготовленого докторської дисертації виявилася непростою справою. У Дніпропетровську в той час спеціалізованої вченої ради докторського рівня не існувало. Тому здобувач докторського наукового ступеня В.В. Іваненко поїхав до Києва, сподіваючись вийти на захист у спеціалізованій раді Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. Проте минуло чимало місяців, а керівництво цієї ради не представляло роботу до захисту без жодних пояснень. За таких обставин В.В. Іваненко забрав плід своїх багатолітніх наукових студій і віддав до спеціалізованої вченої ради Інституту історії АН УРСР.

Захист докторської дисертації В.В. Іваненка було призначено на 28 грудня 1990 р. в Інституті історії АН УРСР у Києві []. У свою вирішальну подорож до столиці України Валентин Васильович узяв і мене, в той час молодого доцента і свого заступника з навчальної роботи по кафедрі історії СРСР. Так мені пощастило стати свідком цієї неординарної події.

Вів засідання голова спеціалізованої вченої ради з історії, директор Інституту історії, доктор історичних наук, професор, академік Юрій Юрійович Кондуфор. За довгим столом ради сидів весь цвіт тодішньої української радянської історичної науки. На початку здавалося, що атмосфера в залі була занадто офіційною, навіть дещо прохолодною. Адже вже давно ця центральна в республіці спеціалізована вчена рада не бачила здобувача докторського ступеня з історії СРСР із Дніпропетровського державного університету, який в той час підпорядковувався не республіканському, а всесоюзному міністерству у Москві…

Після виступу В.В. Іваненка на нього обрушився справжній град запитань, часом гострих і непростих. Певно, інтриги додавало й те, що здобувач працював тоді секретарем партійного комітету ДДУ. Проте Валентин Васильович стійко «тримав удар», і це врешті-решт оцінили члени спеціалізованої ради, свідченням чого став абсолютно позитивний результат голосування. Отримавши переконливу перемогу, В.В. Іваненко зміцнив авторитет істориків Дніпропетровського державного університету. Сьомого червня 1991 р. Валентину Васильовичу було присвоєно науковий ступінь доктора історичних наук, а 11 листопада того ж року вчене звання професора кафедри історії СРСР. До розпаду Радянського Союзу залишалося кілька тижнів.

Розпад Союзу РСР і здобуття незалежності Україною відкрили якісно новий період життя і творчості В.В. Іваненка. Перед Валентином Васильовичем, як і перед усією історичною наукою, постали широкі можливості в опануванні складних і до того часу закритих сторінок української історії. Водночас 90-ті рр. ХХ ст. характеризувалися непростим і навіть дуже болісним процесом розчарування й поступового відходу від традиційних для попереднього періоду суспільно-політичних ідеалів, теоретико-методологічних принципів, проблемно-тематичного поля досліджень.

На початку 1990-х рр. В.В. Іваненко не відмовився від традиційної для себе тематики. Більше того, його прагнення узагальнити свої багаторічні евристичні пошуки у вигляді нової монографії виглядають цілком логічними. Для цього в той час, незважаючи на наростаючу в країні соціально-економічну та суспільно-політичну кризу, виникли сприятливі умови – відкрилося Видавництво Дніпропетровського університету. У 1992 р. одним із перших видань у ньому вийшла україномовна монографія В.В. Іваненка та А.І. Голуба «Джерело народної дипломатії: Міжнародні зв’язки трудящих України в 20 – 30-ті роки», яка містила широку панораму міжнародних контактів українського народу перших десятиліть радянської епохи [].

Новий період життя і діяльності В.В. Іваненка характеризувався зосередженням на науково-педагогічній діяльності на кафедрі російської історії історичного факультету ДДУ і тривав від початку і до кінця 1990-х рр. У цей час професор історії класичного університету критично переосмислював цілу низку важливих соціально-політичних проблем новітньої історії України. У попередній історіографічний період вони були або повністю вилучені з науково-дослідницького поля, або зазнали суттєвих гносеологічних деформацій, а в ряді випадків відвертих фальсифікацій.

Однією з таких науково й соціально значущих проблем стала історія радянського тоталітаризму, вивчення карально-репресивної політики і соціальної практики якого було особливо актуальним на зорі української незалежності, за умов, коли молода демократична держава Україна тільки-но формувалася. Вже у 1992 р. В.В. Іваненко став науковим керівником обласної програми з підготовки науково-документальної п’ятитомної серії видань «Реабілітовані історією», в рамках якої вже вийшло 8 книг []. Це конкретний і вагомий вклад у відродження історичної пам’яті нашого народу, у посмертну реабілітацію близько 25 тисяч осіб, які стали безневинними жертвами політичних репресій за часів комуністичного тоталітарного режиму в Україні [Біль, с. 5].

У межах цього ж наукового напряму вже на початку 1990-х рр. В.В. Іваненко був одним із тих, хто започаткував вивчення голодомору 1932–1933 рр. у Дніпропетровській області. У 1993 р. під його відповідальним редагуванням вийшов у світ збірник документів і матеріалів «Народна трагедія», що містив важливі свідчення очевидців трагічних подій 1932–1933 рр., спричинених політикою сталінського тоталітарного режиму [].

Вивчення і введення до наукового обігу нових пластів першоджерельного матеріалу сприяло появі в 1997 р. узагальнюючої монографічної праці «Очищення правдою (Відома і невідома Україна в об’єктиві історії ХХ сторіччя», написаної В.В. Іваненком у співавторстві з молодшими колегами А.І. Голубом та О.А. Удодом. Її значення полягає, насамперед, у тому, що в ній актуалізовано цілу низку дискусійних сюжетів з новітньої історії України. Автори осмислювали їх з нових теоретико-методологічних позицій, а це було важливо за умов кризи марксистсько-ленінської методології [].

Упродовж 1990-х рр. В.В. Іваненко помітно розширив діапазон своїх досліджень, вивівши їх за межі новітньої історії України. У центрі уваги Валентина Васильовича постали проблеми аграрної історії та історіографії, пов’язані з іменем професора Д.П. Пойди (1908–1992). У 1995 р. з ініціативи В.В. Іваненка було започатковано практику проведення наукових читань, присвячених пам’яті відомого професора-аграрника, що було новою формою наукового життя на історичному факультеті ДДУ, сприяло не тільки підтримці досліджень з аграрної історії України та Росії ХІХ–ХХ ст., а й налагодженню контактів із представниками інших наукових шкіл. На сьогодні відбулося вже шість подібних наукових читань, що відбилося у відповідних матеріалах, опублікованих під редакцією В.В. Іваненка [].

Працюючи завідувачем кафедри російської історії (така назва носить колишня кафедра історії СРСР з 1992 р.), В.В. Іваненко завжди у творчому пошуку. На його рахунку керівництво й успішна реалізація кількох наукових проектів держбюджених тем, які затверджувалися на міністерському рівні. Це, зокрема, «Українське питання в Російській імперії та Радянському Союзі», «Державницькі ідеї в українській суспільно-політичній думці першої половини ХХ ст.», «Радянська державність в Україні: пріоритети і особливості розвитку у ХХ ст.».

Здійснення вказаних дослідницьких проектів сприяло підготовці й виданню важливих наукових праць. Прикладом такого результату стала публікація під редакцією В.В. Іваненка колективної монографії «Українське питання в Російській імперії та Радянському Союзі (ХVІІІ – перша половина ХХ ст.)» (1998) [].

За умов непростого, а часом і небезконфліктного розгортання міждержавних стосунків між Україною і Росією, що спостерігалося впродовж 1990-х рр., професор В.В. Іваненко спрямував зусилля колективу кафедри на написання спеціального навчального посібника, який би подавав російський історичний процес з погляду сучасної української історіографії. Так, у 1997 р. вийшли у світ «Нариси історії Росії з найдавніших часів до сьогодення», які стали одним із перших і досить нечисленних видань такого жанру [].

Останнє десятиліття ХХ ст. характеризувалося не тільки помітною активізацією наукових досліджень В.В. Іваненка, оновленням і розширенням їх проблематики, а і становленням його наукової школи. Після захисту кандидатської дисертації першого учня Валентина Васильовича – А.І. Голуба (1987), у 1990-х рр., завдяки зусиллям В.В. Іваненка, українська сучасна історіографія поповнилася новими кадрами молодих вчених, які стали кандидатами історичних наук. Це, зокрема, такі дослідники, як В.І. Кабанов (1994), Н.Р. Романець (1995), Д.В. Архієрейський (1998), В.М. Потока (1998), І.В. Шпекторенко (1998), Р.Ю. Васковський (1999), В.І. Саричев (2000), Г.В. Костенко (2000), А.П. Лимар (2000). Важливою прикметою завершення процесу становлення наукової школи суспільно-політичної історії України ХХ ст., яку створив професор В.В. Іваненко, став захист у 1999 р. докторської дисертації його найталановитішим учнем Анатолієм Івановичем Голубом (1958–2007). Останнього пов’язували зі своїм науковим керівником, а згодом науковим консультантом тривалі роки плідної, ефективної співпраці.

У 1999 р. В.В. Іваненко призначається проректором з гуманітарних питань та виховної роботи Дніпропетровського національного університету, водночас не припиняючи завідувати кафедрою російською історії та викладати професором на 0,5 ставки. Цей період життя і діяльності Валентина Васильовича характеризується подальшою динамікою науково-дослідних робіт, розвитком власної наукової школи, участю у розробці нових форм і методів навчально-виховного процесу за умов переходу до Болонської системи, зусиллями щодо подальшого реформування вищої освіти в напрямі здобуття університетської автономії.

І на цьому відрізку часу в центрі уваги професора історії є дискусійні та слаборозроблені проблеми української історії ХХ ст., що знайшло вияв у нових монографічних дослідженнях. Так, у 2002 р. В.В. Іваненко разом з Р.К. Терещенком та Л.Л. Прокопенком написали монографію «Минуле з гірким присмаком: Репресії в історичній ретроспективі радянського суспільства», яка поглибила уявлення про причини, механізми і наслідки репресивно-каральної складової у внутрішньополітичному житті радянського соціуму [].

Узагальненням певного етапу творчості В.В. Іваненка стала його одноосібна монографія «Біль і звитяга: ХХ століття в українському вимірі» (2003 р.). В ній на широкому фактичному матеріалі проаналізовано найбільш дискусійні сюжети української національно-демократичної революції та громадянської війни, політики сталінського керівництва стосовно України, селянських рухів, голодоморів, репресій, воєнного лихоліття 1941–1945 рр., «хрущовської відлиги» тощо [].

Останнім часом з-під пера Валентин Васильович вийшла ціла низка нових цікавих досліджень. Тільки в 2006 р. відомий вчений видав разом зі своїми колегами (відповідно з І.В. Іщенком та В.К. Якуніним) дві нові монографії – «Україна непівська: аналіз соціальних аномалій південного регіону» та «ОУН і УПА у Другій світовій війні: проблеми історіографії та методології», які викликали підвищений інтерес серед наукової громадськості.

Перше із вказаних досліджень – «Україна непівська: аналіз соціальних аномалій південного регіону» – є виразно інноваційним. Тут автори ґрунтовно ознайомили читачів з теоретико-пізнавальними засадами дослідження, розкрили різноманітні аномалії повсякденності, зокрема безпритульність, жебракування і бродяжництво, пияцтво, проституцію, в контексті радянської специфіки, показали особливості державної політики і соціальної практики витіснення «пережитків минулого» [].

Першою спробою системного історіографічного й методологічного осягнення однієї з найбільш дискусійних проблем сучасної історичної науки в Україні стала монографія «ОУН і УПА у Другій світовій війні: проблеми історіографії та методології», яку автори писали, виходячи із необхідності «утвердження атмосфери вільного, максимально правдивого відтворення феномену минулої війни в усій її героїко-суперечливій сутності» [с. 49]. В центрі уваги авторів постали такі важливі історіографічні й методологічні сюжети, як визначення України воєнної доби в контексті сучасної концептуальної трансформації, національні мотиви Великої Вітчизняної війни, історія ОУН – УПА, аналіз «Фахового висновку робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА».

У 2000-х рр. В.В. Іваненко багато уваги приділяє підготовці кадрів вищої кваліфікаці, що знайшло вияв, насамперед, у подальшому розвитку його наукової школи. Так, під керівництвом Валентина Васильовича захистили кандидатські дисертації І.В. Іщенко (2003), М.Е. Кавун (2003), В.П. Бурмага (2005), В.В. Літвінов (2006). Не менш важливе значення приділяє В.В. Іваненко роботі у спеціалізованій вченій раді з історії при Дніпропетровському національному університеті, яку очолює з 2004 р.

В.В. Іваненко – особистість багатогранна, в діяльності якої тісно і навіть нерозривно сплетені висока наука, дидактика та виховання молодих фахівців, а також справді менеджерська робота з організації численних і самих різноманітних заходів у рідному університеті, постійні зв’язки з громадськістю, прийом співробітників, студентів, ветеранів війни та праці, зустрічі високоповажних гостей alma mater, включаючи навіть президентів держав, відповідальні відрядження по Україні і за кордон тощо.

Сьогодні ім’я професора історії В.В. Іваненка добре відоме в Україні та за її межами. Валентин Васильович – автор і співавтор понад 350 друкованих праць, зокрема 11 монографій, 7 збірників документів та матеріалів, підручника, близько десятка навчальних і методичних посібників, кількох брошур, численних наукових та публіцистичних статей. Солідний доробок вченого з галузі політичної історії України ХХ ст., його багатогранна праця у сфері модернізації навчально-виховного процесу у вищій школі знайшли широке визнання. В.В. Іваненко – заслужений діяч науки і техніки України (1998), дійсний член Української академії історичних наук (1999), Міжнародної академії соціальних технологій та місцевого самоврядування (2000), Академії наук вищої школи України (2006), нагороджений знаком «Відмінник освіти України» (2004), знаком «Петро Могила» (2007), орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (2003), медаллю «За заслуги перед містом» (2003), численними грамотами та подяками.

Упродовж кількох десятиліть постать Валентина Васильовича Іваненка є дійсно знаковою на історичному факультеті Дніпропетровського національного університету і у всій нашій alma mater.

Сьогодні ім’я В.В. Іваненка – доктора історичних наук, професора, заслуженого діяча науки і техніки України, дійсного члена трьох галузевих академій, кавалера високих державних нагород, завідувача кафедри російської історії, проректора Дніпропетровського національного університету – широко відоме серед професіоналів-істориків в Україні та далеко за її межами. У науковому доробку вченого понад 350 друкованих праць, зокрема 11 монографій, 5 збірників документів та матеріалів, підручник, близько десятка навчальних і методичних посібників, кілька брошур. І це великий інтелектуальний скарб і потенціал нашого шановного ювіляра, а водночас і наш з Вами.

Сьогодні є слушна нагода побажати нашому високоповажному Валентину Васильовичу міцного здоров’я, великої життєвої і творчої енергії, невичерпного натхнення, щастя та родинного тепла! І нехай кредо

Валентин Васильович нерідко згадує свого батька – і до сьогодні шанованого в Булахівці Василя Івановича Іваненка, який впродовж тривалого часу очолював місцевий колгосп «Україна». Це був справжній господар, за керівництва якого на очах одного покоління пересічне господарство перетворилося на «колгосп-мільйонер» з високою продуктивністю праці, розвинутим соціально-культурним комплексом, життєвою впевненістю та оптимізмом односельчан. Проте трудовий ентузіазм селян і їхнього голови нерідко входив у суперечності з тодішньою колгоспно-радгоспною системою. З цього погляду В.В. Іваненко якось згадував, як за часів М.С. Хрущова

74. Становление и развитие интернациональных связей рабочего класса Советской Украины с трудящимися зарубежных стран в 20–30-е годы: Автореф. дис. …д-ра ист. наук. – К., 1990. – 34 с.

Джерело народної дипломатії: Міжнародні зв’язки трудящих України в 20 – 30-ті роки. Монографія. – Д.: Вид-во ДДУ, 1992 – 160 с. (Співавтор – А.І. Голуб).

ТВОРЧА ОРБІТА ПРОФЕСОРА В.В. ІВАНЕНКА

відомий вчений-історик. Народився 14.01.1948 р. у м. Дніпропетровську, в родині службовців. Закінчив Булахівську середню школу Павлоградського району Дніпропетровської області (1966 р.), історичний факультет з відзнакою (1971 р.) і аспірантуру (1974 р.) Дніпропетровського державного університету, з яким пов’язана вся наступна трудова біографія. Після захисту кандидатської дисертації (1974 р.) незмінно працює на кафедрі історії СРСР і УРСР (з 1992 р. – російської історії) викладачем, старшим викладачем, доцентом. З 1986 р. й дотепер – завідувач цієї кафедри.

Одночасно в 1983 – 1991 рр. був заступником, секретарем парткому ДДУ. З 1999 р. – проректор університету з гуманітарних питань та виховної роботи.

Доктор історичних наук (1991 р.), професор (1991 р.). Дійсний член Української академії історичних наук (1999 р.) і Міжрегіональної академії соціальних технологій та місцевого самоврядування (2000 р.).

Науково-педагогічну діяльність веде на історичному факультеті, читає нормативні та спеціальні курси з історії радянського суспільства, керує усім блоком студентських робіт, аспірантами. Підготував одного доктора і 12 кандидатів наук. Заступник голови докторської спецради з історичних наук й член кандидатської – з політичних наук.

Основний науковий напрям – політична історія України ХХ століття. Автор і співавтор майже 300 друкованих праць, у т.ч. 9 монографій, 5 збірників документів та матеріалів, підручника, близько десятка навчальних і методичних посібників, кількох брошур. Відповідальний та науковий редактор, член редколегій цілої низки видань. З 1992 р. – науковий керівник обласної програми з підготовки науково-документальної серії книг “Реабілітовані історії”, в рамках реалізації якої вже вийшло 4 томи.

Бере активну участь у громадському житті університету та регіону, в організації різноманітних заходів науково-просвітницького характеру, постійно виступає у місцевих засобах масової інформації на актуальні теми нашого минулого та сьогодення. Цілеспрямовано і ефективно займається виховною роботою з молоддю, надає практичну допомогу ветеранській та іншим громадським організаціям ДНУ.

За вагомий особистий внесок у підготовку висококваліфікованих фахівців, плідну наукову, організаторську та громадську діяльність присвоєно почесне звання заслуженого діяча науки і техніки України (1998 р.), нагороджено знаком “Відмінник освіти України”, медаллю “За вірну службу рідному місту”, подякою голови облдержадміністрації, численними грамотами та відзнаками.

Дата добавления: 2015-08-03