Демократичні революції 1989-1990-х рр. в Східній Європі.

Революції кінця 1980-х – початку 1990-х рр. виявилися наслідком глибокої системної кризи у політичній, соціально-економічній, духовній сферах, яку переживали протягом свого існування країни Східної Європи. Комуністичні режими сприяли політичному і економічному банкрутству східноєвропейських країн. Події, які відбувалися в цей час, були за своїм характером революційними, народними, демократичними, антитоталітарними. Вони призвели до змін кардинального характеру суспільно-політичних та соціально-економічних відносин в країнах Східної Європи, до глибоких змін на міжнародній арені, до змін геополітичних обставин у світі.

1989 року у Польщі до влади прийшов перший в усій післявоєнній Східній Європі некомуністичний кабінет. Польський парламент скасовує керівну роль комуністичної партії і відновлює колишню назву країни Республіка Польща.

У Німеччині наслідком масового антитоталітарного руху стало об’єднання ФРН та НДР, починаючи з падіння у листопаді 1989 року Берлінської стіни. 1990 р. коаліційний уряд НДР висловився на підтримку возз’єднання з ФРН і членства країни в НАТО.

1989 р. нова конституція, прийнята парламентом Угорщини, офіційно проголосила Угорську Республіку як «вільну, демократичну, незалежну, правову державу», було відкрито шлях до багатопартійних виборів.

Події у Болгарії, за умов відсутності масової опозиції існуючому режиму, загострилися на пленумі ЦК БКП. 1989 року почалися революційні перетворення. 2004 р. країна стала членом НАТО, у 2007 р. – членом ЄС.

“Оксамитова революція” у Чехословаччині почалася з розгону владою студентської демонстрації у листопаді 1989 року. У відповідь на дії поліції у Празі почалися масові виступи громадян. Виникли опозиційні організації.

У грудні 1992 року ЧСФР припинила існування, замість неї 1993 року виникли Чеська Республіка і Словацька Республіка.

У 1989 р. влада в Румунії перейшла до рук Фронту національного спасіння, було створено тимчасовий парламент – Рада національної єдності. У грудні 1989 р. війська та поліція відкрили вогонь по багатотисячній антиурядовій демонстрації. Повстання охопило столицю Бухарест. 1990 року відбулися вибори, на яких перемогу здобув Фронт національного порятунку. Особливо трагічно події розвивалися в Югославії, де революційні хвилювання мас сталися внаслідок намагання союзних республік відокремитися від центру.

Під час громадянської війни від Другої Югославії відокремилися чотири республіки. 1991 р. парламенти Хорватії та Словенії проголосили незалежність своїх республік. Слідом за ними у тому ж році від федерації відокремились Македонія, а згодом Боснія та Герцеговина. Одночасно на території спочатку Боснії та Герцеговини, а потім автономного краю Косово з метою врегулювання міжетнічного конфлікту між сербами та албанцями були введені миротворчі сили ООН.

Таким чином, зміни демократичного характеру в Східній Європі після закінчення Другої світової війни зазнали поразки, через узурпацію влади комуністами в цьому регіоні, які отримували значну підтримку з боку СРСР. Ускладнення економічної і політичної ситуації в Радянському Союзі в середині 80-х років ХХ ст. змусило його значно скоротити воєнні витрати. Це призвело до виведення військ СРСР зі Східної Європи, та стало причиною повалення комуністичних режимів і зникнення з політичної мапи Європи соціалістичн6ого табору. У всіх країнах внаслідок виборів до влади прийшли коаліційні уряди, які запровадили демократичні реформи.

10. Колоніальна система. Закінчення Другої світової війни стало новим етапом у житті народів Азії та Африки. У другій половині ХХ ст. колоніалізм вже майже повністю вичерпав себе. По-перше, економічно, адже європейським державам, насамперед Великій Британії, стало зрозумілим, що набагато вигідніше вивозити капітали до країн Азії та Африки для будівництва промислових і сільськогосподарських підприємств, оскільки тут була зосереджена велика кількість дешевої робочої сили, джерел сировини та енергоносіїв. Другою причиною стали зміни в політичному устрої Західної Європи, загальний рух до демократії, що виявилося несумісними з існуванням колоній і залежних територій. Отже, європейським метрополіям стало невигідно утримувати колонії. Водночас в Азії та Африки виникли умови для посилення національно-визвольного руху. Процес деколонізації, тобто ліквідації колоніального панування й надання політичної незалежності народам, тривав кілька десятиліть. Його можна періодизувати наступним чином:

1-й етап (1945-1955 рр.) розпочався революціями у В’єтнамі та Індонезії. Їхні колишні метрополії – Франція та Голландія, відновивши власну державність після німецької окупації, спробували повернути панування над цими країнами, але в тривалій кровопролитній війні зазнали поразки. Лаос, який в жовтні 1945 р. проголосив незалежність, був знову окупований Францією і виборав свободу лише 1954 року разом із Камбоджею. Англія підтримала національні сили залежних країн, передавши в їхні руки всю повноту влади. У 1947 р. було створено незалежні уряди в Індії та Пакистані, 1948 року – у Бірмі, Ізраїлі, Шрі-Ланці (Цейлон). Загалом, протягом першого етапу деколонізації з’явилося 15 суверенних держав із населенням 1,2 млрд. чол.

2-й етап (середина 50 – кінець 60-х рр.) був більш організованим і планомірним у питаннях надання незалежності колоніям. Велика Британія вчасно подбала про додаткову підготовку управлінських, військових кадрів, лікарів, прагнучи не допустити хаосу в нових державах і зберегти в них свій вплив. Для цього колонізатори нерідко йшли на контакт із національно-визвольними рухами. У той період незалежність отримали 7 країн Азії, 37 – Північної та Екваторіальної Африки. Цей період було визнано „роком Африки”, коли одразу 17 країн стали незалежними. Лише у ситуації з Алжиром Франція використала всі сили й засоби, щоб перешкодити здобуттю ним незалежності.

На 3-му етапі, що розпочався в першій половині 70-х рр., було ліквідовано залишки колись могутніх колоніальних імперій. У 1975 році впала остання з них – Португальська, надавши незалежність Анголі, Мозамбіку, Сан-Томе і Принсіпі. До середини 90-х рр. одинадцять країн Тропічної Африки набули державного статусу. Зазначимо, що більшість африканських молодих держав зберегли тісні зв’язки з метрополіями. Багато з них входять до Британської та Французької співдружності націй.

Перед незалежними країнами Азії та Африки постало питання вибору шляхів розвитку. Частина з них обрала західну ліберальну модель, інші – комуністичну.

11. Японія. Японське "економічне диво". З середини 50-х років починається п'ятнадцятирічне феноменальне зростання японської економіки, у результаті якого змінилась сама Японія і її значення в світі. У 1961-1970 темпи зростання складали 11% в рік. У 1968 р. вона посіла друге місце в Західному світі за обсягом національного валового продукту і вийшла на перше місце по виробництву сталі, кораблів, радіоприймачів, телевізорів, магнітофонів, копіювальної техніки, фотоапаратури. У 1981 р. зайняла перше місце по виробництву легкових автомобілів.
Такі темпи економічного зростання були досягнуті завдяки американській допомозі, аграрній реформі, яка створила значний ринок промислових товарів для фермерів і забезпечила місто дешевою робочою силою, відсутності воєнних витрат. Японія
більше від інших країн інвестувала у промисловість. Частково це було пов'язано з традиційною бережливістю японців, через банки їхні заощадження перетворювались у виробничі інвестиції. Стимулом до інвестицій було майже безперервне оновлення основного капіталу. Широко використовувались технічні досягнення у виробництві товарів масового вжитку. Японська економіка орієнтувалась на експорт. Продуктивність праці і якість японських товарів визначали дешева робоча сила, висока кваліфікація і дисципліна робітників. В Японії домінувала традиційна система найму, згідно з якою робітник поступає на роботу і працює до виходу на пенсію. Заробітна плата прив'язана до стажу роботи. Заохочується лояльність своїй фірмі, яка навіть у скрутні часи не звільнить робітника. На тлі економічного зростання відбулась політична стабілізація життя країни. З 1955 р. при владі незмінно перебуває ЛДП, яка у внутрішній політиці дотримується курсу на розвиток ліберальної демократії та соціально спрямованої економіки, у зовнішній - на співробітництво з США. Головною опозиційною партією є Соціалістична партія Японії, яка виступає за нейтралітет країни. У 60-ті роки міжнародна позиція Японії стала вразливою в силу однобічної орієнтації на США. У 70-х р. новий прем'єр-міністр Танака здійснив заходи, спрямовані на розширення економічних зв'язків Японії. Економічна криза 70-х років та її наслідки сильно вдарили по Японії. Центр ваги було вирішено перенести із енерго- і матеріалоємних галузей (чорна і кольорова металургія, суднобудування, виробництво
пластмас і штучних волокон) в наукоємні галузі (електроніка, радіотехніка, виробництво засобів зв'язку, ЕОМ, роботів і т.д.), які потребують мало сировини і енергії, але потребують кваліфікованих інженерів та робітників. Реалізація цієї програми зумовила зростання державних витрат та інфляцію. У 80-ті роки Японія стала одним із найбільших світових інвесторів.
Наприкінці 90-х років Японія опинилась перед лицем фінансової кризи, яка завдала серйозного удару не лише по самій Японії, а й країнах Далекого Сходу і Південно-Східної Азії. У 80-ті роки змінились акценти в зовнішній політиці Японії. У відносинах з СРСР вона зайняла більш жорстку позицію. Питання розширення економічних зв'язків тісно пов'язувалось із вирішенням територіального питання. Японія намагається стати постійним членом Ради Безпеки ООН. У 90-ті роки Японія проводить обережну зовнішню політику, віддаючи перевагу традиційним зв'язкам.

12.Китай. Повоєнна доля Китаю була не менш драматичною, аніж в першій половині XX ст. Країна почергово пережила громадянську війну, політичні репресії 50-х рр., низку соціально-економічних експериментів на зламі 50-60-х рр., "велику культурну революцію" 1966-1976 рр. Своїми бездумними експериментами комуніс­тична влада Китаю призвела до колосальних людських жертв, безцільного розтринькування економічного та культурного потенціалу країни, економіка була доведена до передкризового стану. Після смерті незмінного партійного лідера "червоного Китаю" Мао Цзедуна країна опинилася на роздоріжжі. Всі попередні спроби збудувати в країні стабільне та розвинене суспільство виявилися невдалими. Нове керівництво країни змушене було піти на радикальну перебудову цілої структури суспільних та виробничих відносин, оскільки маоїстська модель соціаліс­тичного будівництва виявила свою повну неспроможність.

У кінці 70-х рр. в Китаї почалися економічні реформи. Унаслідок цих реформ у Китаї було дозволено приватнопідприємницьку діяльність. Результати такої господарської лібералізації не забарилися. Вже в середині 80-х рр. головні кризові тенденції в китайській економіці подолано, зріс рівень життя значної частини населення. У країні виникла економічна модель змішаного типу, в якій поєдналися елементи планового соціалістичного та ліберального капіталістичного господарювання. Однак відмова від економічної програми ортодоксального марксизму не викликала жодних змін в політичній сфері. Комуністична партія зберегла свою монополію на владу, а спроби її підважити жорстоко придушено. Учасники опозиційного руху, які вимагали запровадити в країні демократичні свободи, в кінці 80-х рр. були репресовані. Основна проблема подальшого розвитку Китаю вочевидь полягала в супереч­ливому характері співіснування в одній країні ліберальної економіки із авторитарною, чи навіть тоталітарною, ідеологічною системою. Втім, Китай не міг відмовитися від комуністичної ідеології та недемократичних інститутів адміністрування, оскільки, головним чином, саме завдяки їм вдавалося контролювати цілу низку проблем соціального та національного характеру.

13.Індія. На час закінчення Другої світової війни в Південній Азії існувала одна велика британська колонія Індія. У 1947 р. Великобританія передала владу в Індії представникам місцевого населення, унаслідок чого виникли два британські домініони — Індійський Союз та Пакистан. Серед країн регіону порівняно демократичну модель парламентського прав­ління вдалося створити лише Індії та Шрі-Ланці. Після отримання незалежності Індія переживає непорозуміння і протистояння на релігійному і соціальному ґрунті в різних частинах країни. В роки своєї незалежності Індія досягла значних успіхів, але існують гострі проблеми сепаратизму, взаємин суспільних груп на релігійному ґрунті та міждержавних відносин із сусідніми державами, передусім із Пакистаном.Проте, Індія виявилася здатна підтримувати свій статус світської держави з ліберальною демократією, за винятком короткого періоду з 1975 по 1977 рік, коли прем'єр-міністр Індіра Ганді оголосила надзвичайне положення з обмеженням цивільних прав. За роки незалежного розвитку Індія пройшла шлях від відсталої аграрної країни, яка ледве забезпечувала внутрішні потреби в продовольстві, до сучасної аграрно-індустріальної, з розвинутими промисловістю, торгівлею і товарно-грошовими відносинами.
Після здобуття незалежності в 1947 році Індія приступила до розвитку економіки змішаного типу, що спирається одночасно на державний і приватний сектори. У державному секторі, де в 1970 році було сконцентровано 60% капіталу, в середині 1990-х років забезпечувалася чверть національного доходу і працювало понад 18 млн. осіб.
У кінці 1980-х - на початку 1990-х відбувся перехід до лібералізації економіки. Для приватного та зарубіжного капіталу зараз відкриті такі галузі, які раніше були зарезервовані лише державним сектором економіки: оборона, телекомунікації, авіаперевезення, страхова діяльність тощо.
Економіку Індії відрізняють надлишок і дешевизна робочої сили і висока культура праці.

14.Південно-Східна Азія. Закінчення Другої світової війни стало новим етапом у житті народів Азії та Африки. У другій половині ХХ ст. колоніалізм вже майже повністю вичерпав себе. 1-економічно, адже європейським державам стало набагато вигідніше вивозити капітали до країн Азії та Африки для будівництва промислових і сільськогосподарських підприємств(дешева робоча сила, джерела сировини та енергоносіїв), не витрачаючи великі кошти на охорону навколишнього середовища. У колоніальних країнах було закладено основи гірничодобувної промисловості, запрацювала система постачання сировини в Європу сформувалася місцева буржуазія.2 причина-зміни в політичному устрої Західної Європи, загальний рух до демократії, що виявилося несумісними і невигідним з існуванням колоній і залежних територій. В Азії виникли умови для посилення національно-визвольного руху. Серед чинників, що сприяли цьому, слід назвати прагнення місцевої національної буржуазії здобути домінуюче становище, зростання ролі інтелігенції та робітничого класу, створення нових партій та організацій. Процес деколонізації тривав кілька десятиліть. Його можна періодизувати наступним чином: 1етап(1945-1955) розпочався революціями у В’єтнамі та Індонезії. Протягом цього етапу деколонізації з’явилося 15 суверенних держав.2-й етап(середина 50 – кінець 60-х) був більш організованим і планомірним у питаннях надання незалежності колоніям. У той період незалежність отримали 7 країн Азії. На 3-му етапі(розпочався в першій половині 70-х) було ліквідовано залишки колись могутніх колоніальних імперій. Перед незалежними країнами постало питання вибору шляхів розвитку. Індія,Пакистан,Філіппіни, Кенія,Марокко,Туніс зміцнили зв’язки із західними країнами. Низка інших країн зазнала тиску з боку СРСР та була змушена обрати соціалістичну орієнтацію. Риси: Централізоване регулювання економіки, відсутність приватної власності, диктатура, колективна діяльність. Встановлювались авторитарні режими, наявність яких була звичайною для афро-азіатських суспільств. Як перша, так і друга моделі виявились не зовсім прийнятними для країн, що визволилися від колоніалізму. У перші роки незал більшість країн Сходу переживали економічні труднощі.Їх господарство дуже повільно пристосовувалось до світового ринку, зберігало монокультурний характер, орієнтувалось на вивіз сировини, нац.економіки були слабі, відбувався демографічний бум, Але більшість країн А перетворились на аграрно-індустріальні або індустріальні. Феноменом 3-х останніх десятиріч став вихід на передові позиції у світовій екон. нових індустріальних країн Сходу, відіграють значну роль у сучасності. У 70-90р заявили про себе країни П-с А-Південна Корея, Тайвань,Гонконг, Сінгапур,Таїланд,Малайзія. Досягли успіхів в екон. розвитку. Проводили ринкові реформи, відкрита економіка, пріоритет інформатики, освіти, вони розвивали наукоємні галузі виробництва, орієнтовані на експорт, протекціонізм США та Японії. Темпи екон зростання Півд Кореї, Тайваню,Гонгонгу, Сінгапуру(«азіатські тигри») у 70-80 були чи не навищими у світі. На сучасному етапі вони можуть слугувати моделлю для багатьох країн, що розвиваються, адже їх товари конкурентоспроможні і високотехнологічні, розвивається туризм,торгівля, фінансова сфера діяльності,верхівка влади може здійснювати екон,політ та інші реформи,

15.Тропічна Африка. На час закінчення Другої світової війни в Тропічній та Південній Африці існувало лише дві повністю незалежні держави: Ефіопія та Ліберія. Містилися французькі, англійські, бельгійські та іспанські колонії, володіння Португалії та Південно-Африканського союзу. Першою серед європейських країн вирішила відмовитися від своїх афр колоніальних володінь Франція- не становили для метрополії великої цінності, їм добровільно надали незалежність. За прийнятою Францією в жовтні 1946 р. конституцією, всі колишні колонії "чорної Африки" отримали статус "заморських територій»в багатьох франц володіннях усе ж почалися нац-визв виступи. Було створено автономні напівдержавних утворень, що ввійшли до складу Франц співдружності. Вони отримали широкі повноваження у сфері внутрішньої політики, Франції відала питаннями оборони, зовнї політики, контролю над фінансовою сферою, видобутком стратегічної сировини. Серед колишніх фран колоній лише Гвінея 28 вересня 1958 р. отримала повну незалежність. Унаслідок міждержавних переговорів у 1960 р. Франція надала повну незалежність більшій частині своїх колишніх афр володінь. Зважаючи на таку велику кількість нових незалежних країн, що з'явилися на карті світу(17), 1960 р. стали називати "роком Африки". Франція зберегла на території частини своїх колишніх колоній військові бази, брала участь у вирішенні етнічних та міжнародних конфліктів на континенті. Збереження добросусідських відносин із колишніми колоніями, вплив на їх незалежний розвиток -теорія "французької присутності". Дещо складніше деколонізаційні процеси проходили в британських колоніях Центральної Африки. Була чітка схеми поступової передачі влади в колоніях спочатку органам автономного самоврядування, а згодом незалежним національним урядам. 1953 р. Єгипет був проголошений республікою. Протягом 50-х років здо­були незалежність Лівія, Марокко, Туніс, Судан. В березні 1957 р. незалежність отримав Золотий Берег, що, об'єднавшись у тому ж році з Англійським Того, проголосив незалежність як Республіка Гана-перша незалежна держава серед африканських колоній у "чорній Африці", стала символом деколонізації. Завдяки закордонним інвестиціям економіка країни розвивалася досить успішно, але вже в 60-х рр. у Гані почався економічний спад.У мирний спосіб місцевим представникам британці передали владу в Нігерії 1960 р., Таньганьїці — 1961 р., Уганді — 1962 р., Занзі­барі — 1964 р. У квітні 1964 р. Таньганьїка та Занзібар об'єдналися в єдину державу — Тан­занію. Останньою з колишніх африкан­ських колоній Лондона незалежність проголоси­ла в 1980 р. Зімбабве. Мирно пройшла шлях до здобуття незалежності Кенія. Жодного разу не траплялося державного перевороту – Південно-Африканська республіка Найбільший конфлікт-расовий конфлікт між чорною більшістю і білою меншиною. У 1968 р. отримали незалежність іспанські колонії які, об'єднавшись, створили Екваторіальну Гвінею. У Західній Сахарі,де з 1972 р. вівся видобуток фосфатів, процес деколонізації затягнувся до 1975 р. Останньою з європейських держав, що зберігала африканські колонії, була Португалія. Колоніалізм становив одну з основ ідеологічної доктрини Антоніо Салазара, який керував Португалією в 1932—1968 рр. Його наступник продовжив колоніальну політику попередніх років, проводячи активну колонізаційну політику переселювання.1974-75 р. Португалія визнала незалежність своїх колоній після нац-визв руху. Останньою колонією півдня Африки, яка отримала незалежність, була Намібія-21 березня 1990 після воєнних сутичок і конфліктів Відсталість, недосконалість соціальної структури, переважання в суспільстві родоплемінних зв'язків, поширеність клановості та традиційних патріархальних стосунків створювали значні проблеми для більшості молодих неза­лежних країн Африки. Етнічні конфлікти стали в повоєнний період найгостріші на континенті-півтора десятка збройних конфліктів з терорами на етнічному ґрунті. Це спричинило появу сотень тисяч біженців. Бойові дії, голод змусили багатьох африканців покинути свої рідні місця. Молоді держави континенту опинилися перед цілою низкою складних проблем: подолання економічної відсталості та створення національних народногосподарських комплексів. Екстенсивний розвиток сільського господарства, а також політика хаотичного позичання грошей за кордоном призвели до руїни національну економіку незалежних країн континенту. Труднощі із забезпеченням населення їжею особливо актуальні на тлі швидкого демографічного зростання в Африці. Слабкий економічний розвиток не дає змоги більшості з африканських країн створити ефективну систему соціального захисту та охорони здоров'я населення. У 21 країні континенту середня тривалість життя є меншою за 50 років. Оцінки кількості хворих та заражених осіб коливаються від 2 до 10 млн. Наступний етап демократичних змін в Африці розпочався в 1990-х. У 12 країнах континенту відбулися демократичні вибори. Причиною цих змін став розпад СРСР та припинення ідеологічно вмотивованої підтримки прокомуністичних режимів. Економічне зростання забезпечується експортом сировини, а рівень життя населення є надзвичайно низьким. Сучасна Африка продовжує залишатися одним із найбільш проблемних регіонів світу: внутрішньо­політичне напруження, розквіт корупції та економічний занепад, невирішеність складних соціальних та політичних проблем. Життя переважної більшості простих африканців зі здобуттям незалежності не стало легшим, а перспективи виходу їх країн із кризового стану примарні.

16.Латинська Америка. У роки Другої світової війни більшість держав Лат Америки приєдналася до антигітлерівської коаліції. Зростає попит на сільськогосподарські товари і промислову сировину. Економіка латиноамер країн у період війни пожвавилася. Розвивалися галузі промисловості, шкіряне виробництво, споруджувалися електростанції, зростало цементне виробництво. По завершенні війни економічна ситуація ускладнилася. Гостра потребу в промисловому устаткуванні та машинах=витрати величезних сум на імпорт. Виникла ідея створення власного машинобудування та інших галузей промисловості для задоволення потреб економічного розвитку-здійснювалося одержавлення значної частини економіки через викуп, пряму націоналізацію приватних підприємств, зростало будівництво підприємств державного сектора. Особливо інтенсивно цей процес відбувався в Чілі, Аргентині, Мексиці, Бразилії. Особливістю розвитку даного регіону є потужний вплив США, які в період 40-60-х років були занепокоєні проблемою запобігання проникнення СРСР до країн Лат Америки. Військово – політичне співробітництво з латиноамериканськими державами. У 50-60-ті розпочався новий етап соц-екон розвитку країн Лат Америки. Ресурси для проведення індустріалізації було вичерпано, державний бюджет ледь підтримував надмірний державний сектор економіки. Економічні труднощі, соціальна нестабільність призвели до військових переворотів, які відбулися у 60-ті роки в Еквадорі, Гватемалі, Гондурасі, Домініканській Республіці, Бразилії. Паралельно з реформуванням економіки в 70-80-ті роки у Лат Америці розгорталася боротьба за політичні реформи, за демократичний розвиток. Але цей процес був досить складним, драматичним.Економічне становище країн Латинської Америки відразу після війни було досить сприятливим — відда­леність від головних театрів війни, попит на сировину, промислові та сг товари, підвищен­ня цін на них=сприятлива ситуацію для роз­витку в них економіки. Розвиток металургії, машинобудування, нафтохімія, елект­ропромисловість, ство­рення і зміцнення в них державного сектору в промис­ловості. Були націоналізовані або викуплені підприєм­ства. Одержавлення галузей народного господарства відбувалося в Аргентині, Бразилії, Мексиці, Чилі. Ця політика здійснювалася військовими авторитарними режимами, які мали достатньо широку народну підтримку. Протягом 80-90-х років авторитарні режими було повалено в 13 країнах регіону, перехід від диктатури до демократії відбувався в більшості випадків мирним способом. Військові диктатури латиноамер країн виявились нездатними вирішувати назрілі проблеми (зупинити зниження середньорічних темпів зростання валового національного продукту, зупинити інфляцію, зменшити зовнішню заборгованість). Заходи економії за рахунок населення і нестримне зростання цін при­звели до масових страйків і народних заворушень у багатьох країнах. У 80-ті роки розпочинається відновлення демократичних режимів: в Перу, Болівії, Бразилії, Гондурасі, Уругваї, в Сальвадорі і Парагваї, в Чилі. До 1992 р. в усіх країнах Латинської Америки, крім Куби, встановився демократичний лад. Демократія та ринкова економіка стають визначальними. Визначився поворот до роздержав­лення та приватизації засобів виробництва, до відкри­тості економіки. Латиноамериканці стали активно вклю­чатися у світове господарство, залучення іноземних інвестиції. У 90-ті роки у цих країнах поглиблюються реформи, що зводяться до збалансування бюджетів, стабілізації ринків, скасування торговельних обмежень, розпродажу держав­них підприємств. Помітне економічне зростання. Нові уряди нама­гаються зробити економіку більш соціально орієнтова­ною. На сучасному етапі Лат Америка вступила в новий період свого розвитку. Однак в країнах даного регіону все ще очі­кують свого вирішення такі проблеми, як нерівномірність економічного розвитку, величезний зовнішній борг, скорочення державних витрат, подолання бідності.

17.США. В історії сучасного світу США посідають ключове місце, й особливо це стосується другої половини ХХ століття. Новітня доба в історії людства дуже тісно пов’язана із зовнішньополітичною діяльністю урядів США, із тією стратегією й геополітичними впливами, що їх обирали і здійснювали американські адміністрації впродовж 1945 – 2009 років. Економічний, військовий, науково-технологічний, політичний потенціал цієї країни завжди дозволяв їй бути не просто високорозвиненою державою, а й визначальним регіональним та світовим суб’єктом міжнародних відносин. На початку ХХІ століття США продовжують залишатися країною з найбільшим у світі обсягом ВВП, з третьою у світі чисельністю населення, з потужним військово-промисловим комплексом, з високими соціальними стандартами і якісною системою освіти, з усталеними демократичними традиціями і зрілим громадянським суспільством. Крім того, США і надалі зберігають за собою статус наддержави, яка має свої інтереси і зацікавленості в усіх куточках земної кулі й готова всіма засобами захищати і відстоювати власні державні пріоритети та цінності. Проте для такого сучасного стану США були свої історичні передумови. США зробили великий внесок у розгром фашизму і мілітаризму в роки Другої світової війни. На її теренах не велися військові дії, США- єдина країна, чия економіка вийшла з війни значно більш зміцненою. Основні суперники США або тимчасово вибули з конкурентної боротьби (Німеччина, Японія), або потрапили у фінансово-економічну залежність від США (Велика Британія, Франція). США використали ці обставини для можливості оволодіти новими ринками, збільшити експорт товарів й капіталів, створити розгалужену зону обігу власної нац валюти – долара. На даний період спостерігається також зростання військової потужності США. На 1945 р. ця держава досягла найвищого за свою історію рівня військової потуги, зокрема військово-морські й військово-повітряні сили базувалися на основних напрямках світових комунікацій і у найважливіших стратегічних пунктах. США монопольно володіли ядерною зброєю, що створювало передумови для військово-політичної гегемонії у післявоєнному світі. Відповідно, головними цілями зовнішньої політики США у перші повоєнні роки були: зміцнення національної безпеки, створення союзу західних демократичних країн, протидія поширенню комунізму, посилення позицій США в усьому світі. Для реалізації цих цілей Сполучені Штати здійснювали певні кроки і у внутрішній політиці: Закон про національну безпеку, який вперше в американській історії запроваджував посаду міністра оборони, були створені такі структури, як Національна рада безпеки і ЦРУ. Успішна політика президентів США допомогла країні стати провідною економічною країною у сучасності.

18.Міжнародні організації. Один з важливих напрямів політико-економічного розвитку світової економіки в післявоєнний період - поступове зростання їх взаємозалежності. І на сьогоднішній день зростання взаємозалежності економіки різних країн, зростання міжнародного руху товарів та факторів виробництва, розвиток інтеграційних процесів на макро- і мікрорівнях, інтенсивний перехід розвинутих країн від замкнених національних господарств до економіки відкритого типу, зверненої до зовнішнього світу - це найважливіша риса в економіках розвинутих країн. Процес міжнародної економічної інтеграції зумовлений розвитком і поглибленням міжнародного поділу праці. В результаті національні економіки "проникають" одна в одну. Очевидною стає інтернаціоналізація господарського життя, коли переплітаються багато різних видів діяльності - науково-технічна, інвестиційна, фінансово-комерційна та ін. Лібералізація міжнародного обміну полегшила адаптацію національних господарств до зовнішніх умов і впливів, сприяла більш активному їх включенню в міжнародний поділ праці. Процеси міжнародної економічної інтеграції активізувались у другій половині XX ст. в різних регіонах земної кулі. На мікрорівні цей процес іде шляхом взаємодії її відтворювальних суб'єктів (підприємства, фірми), на макрорівні економічна інтеграція базується на розвитку міжнародної торгівлі товарами, послугами. До основних форм міжнародної економічної інтеграції відносяться:1) зона вільної торгівлі;2) митний союз; 3) спільний ринок;4) економічний союз;5) економічний і валютний союз. Найпростішими видами міжнародної економічної інтеграції є зона вільної торгівлі та митний союз. Прикладом зони вільної торгівлі може бути: ЄАВТ -- Європейська Асоціація вільної торгівлі, утворена в 1960 році, надається перевага укладанню двосторонніх економічних договорів та угод з будь-якими державами світу й їх угрупуваннями, в тому числі і з Європейським Союзом (ЄС). Прикладами митних союзів є Бенілюкс (з 1948 р.), митний союз Білорусі та Російської Федерації, Андська група, КАРИКОМ -- Співтовариство та спільний ринок країн Карибського басейну. Спільний ринок - це митний союз з усуненням будь-яких обмежень на переміщення товарів, послуг. Такий етап розвитку пройшов Європейський Союз, Карибський спільний ринок (КАРІКОМ, 1973 р.). Економічній союз - складна форма міждержавної економічної інтеграції. Прикладами економічного союзу є Європейський союз (1993 р.). Союз арабського Магрибу (1989 р.). Економічний і валютний союз - найвища сходинка економічної інтеграції, передбачає проведення єдиної валютної політики, введення єдиної валюти, створення нового інституту - Єдиного Центрального банку, який разом з Центральними банками країн-учасниць створить єдину систему Центральних банків країн, що входять до економічного і валютного союзу. Останнім часом створюється багато інтеграційних об'єднань, хоч більшість із них знаходяться на ранніх етапах становлення. На нові рубежі вийшов Європейський Союз, який представляє зараз свого роду еталон розвитку економічної інтеграції У середині 90-х років почали діяти два великі об'єднання на Американському континенті – Північноамериканська зона вільної торгівлі (НАФТА), що об'єднала три країни – США, Канаду і Мексику, і торговий пакт «Меркосур» в Південній Америці. Одночасно масштабні процеси транстіхоокеанского економічного співробітництва зароджуються в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (АТР), де утворена організація Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС). Безпосередньо в Азії у великий політичний і економічний конгломерат перетворилася Асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЕАН) у кількості десяти держав На Африканському континенті найбільш успішні приклади розвитку стабільних міждержавних відносин, що дозволяють домогтися істотного збільшення обсягів взаємної торгівлі, демонструють преференційна торгова зона для Східної і Південної Африки (ПТЗ) і Конфедерація з координації розвитку країн Південної Африки (САДКК). У ході розвитку міждержавної економічної інтеграції сторони враховують національні, етнічні, культурно-історичні, релігійні особливості народів беруть участь в цьому процесі країн, взаємні державні інтереси, політичні та економічні права, намагаються максимально використовувати переваги, що беруть участь в інтеграційному об'єднанні національних економік з метою поступового створення інтернаціональної господарської спільності, що складається з достовірно рівноправних партнерів. У цьому – основна особливість міжнародної економічної інтеграції як форми розвитку сучасного світового господарства.

19.Німеччина. Сучасна Німеччина, як єдина держава, була утворена на основі об'єднання ФРН і НДР, що відбулося у 1990 році. Це здійснилося, завдяки демократичним змінам, що відбулися в Радянському Союзі. У грудні 1989 р. було піднято питання про об'єднання двох Німеччин. Почались пошуки формули об'єднання. Спочатку керівництво НДР вважало, що цей процес буде тривалим. Але вже 3 жовтня 1990 р. відбулось об'єднання Німеччини, столицею якої став Берлін. Західноберлінський з’їзд СДПГ прийняв документ-заяву «Німці в Європі». В ньому було сказано: «Ми вдячні мужнім та далекоглядним політикам, таким як Віллі Бранд та Михайло Горбачов, та нашим друзям на Заході, які разом з нами працювали в інтересах розрядки».Об'єднання Німеччини породило низку проблем:-інтеграції східних земель в ФРН;-структурної перебудови економіки НДР;-соціальну напруженість;-ворожнечу до іноземних робітників (5 млн.осіб);-вироблення нової зовнішньої політики ФРН. Після об'єднання ФРН стала повноправним членом світового співтовариства. Об'єднана країна змогла продовжити своє членство в НАТО. Поставлено питання про надання ФРН місця в Раді Безпеки ООН. У Європі ФРН стала найбільш населеною країною з могутнім економічним потенціалом. Після об'єднання Німеччина проводила активну зовнішню політику. Так, вона разом з Францією стала одним з основних рушіїв інтеграційних процесів у Європі, головним торговельним і політичним партнером для більшості країн Східної Європи. Активно підтримувала відносини з Росією, Україною та країнами Балтії. Припинення “холодної війни” й об’єднання ФРН і НДР змінюють політичну природу Німеччини. Об’єднання Німеччини дедалі виразніше сприймається як своєрідний каталізатор для подальшої інтеграції Європи та зміцнення самостійницьких тенденцій у зовнішній політиці ФРН. Міжнародні наслідки об’єднання країни й їх вплив на подальший розвиток зовнішньої політики Німеччини прямо залежні від набуття нею статусу повноцінної національної демократії. Німеччині вдалося посилити свою вагу в інституціях ЄС: вона отримала в Раді ЄС 29. Реалізовувався більш прагматичний і активний сценарій адаптації європейської політики об’єднаної Німеччини до нового положення країни в Європі. Це дає підстави говорити про суттєву модернізацію європейського курсу ФРН після 1998 року, що має наступні виміри й особливості: головна її мета – завершення європейської інтеграції; в рамках внутрісоюзівської дипломатії Німеччина поводиться і діє як “велика держава”; національні інтереси визначають німецьку європейську політику; визначена ієрархія пріоритетів в ЄС; відносини з Францією базуються на балансі політичних інтересів.. Модернізація німецької політики в Європі обумовила зміни в європейській політиці, що призвело до переоцінки ідеологічних і політичних табу і обумовило модернізацію європейської політики.

20.Великобританія. Великобританія стоїть у ряді найбільших індустріальних держав світу, поступаючись по своєму положенню в світовому господарстві США і ФРН, а з 1968 і Японії. Великобританія відстає від провідних країн. Після 2-ой світової війни загальна криза капіталізму, бурхливе зростання нац-визв руху народів привели до розпаду Британської колоніальної імперії. Після Другої світової війни Англія остаточно втратила "пальму першості" у міжнародних відносинах. Англія залишилась серед великих держав, але не могла тягатись по силі з США та СРСР. На перших післявоєнних виборах 1945 р. Англійці проголосували за лейбористів, які чітко сформулювали свою головну мету - створити в Англії процвітаючу державу. Лідер лейбористів Клемент Еттлі сформував уряд, який взявся здійснити низку реформ. Було націоналізовано галузі промисловості, електроенергетику, зв'язок, транспорт, Англійський банк. Було проголошено курс на змішану економіку. Більше уваги приділялось питанням програмування економіки, регулювання зайнятості, експорту-імпорту та ін. За планом Маршалла Англія отримала близько 2,5 млрд. доларів, що сприяло структурній переорієнтації британської економіки, водночас посилило її залежність від США. Була програма соц реформ. У галузі зовнішньої політики лейбористи залишались на позиції союзу з США і повністю поділяли небезпеку відносно радянської загрози. У 1949 р. Англія стала членом НАТО. Реформи лейбористів призвели до непомірного зростання державних витрат і різкого збільшення дефіциту державного бюджету. Фінансові труднощі сприяли перемозі у 1951 р. консерваторів на чолі з У.Черчіллем. Консерватори здійснили часткову денаціоналізацію, скоротили соціальні програми. У 1952 р. помер король Георг IV, на престол вступила його донька Єлизавета II. У тому ж році Великобританія, прагнучи залишитись наддержавою, з допомогою США створила ядерну зброю. У 50-ті роки Англія вступила в смугу економічного піднесення. Але темпи розвитку були надто низькими.Деколонізація виявила всі слабкі сторони Англії.. В Європі консерватори намагались зміцнити позиції Англії, створивши Європейську асоціацію вільної торгівлі, що було своєрідною противагою ЄЕС. Всі ці поразки, як у внутрішній, так і в зовнішній політиці, призвели до "англійської хвороби": Англія з кожним роком втрачала свої позиції.Повернення до влади лейбористів не вилікувало Англію. В 1964 р. прем'єр-міністром став Г.Вільсон. Було продовжено націоналізацію, встановлено контроль за квартплатою, цінами, ці заходи мали зворотний результат. Країну охопило масове безробіття. Матеріальне становище англійців погіршилось. Лише в 1973 р. принижена Англія була "допущена" в Європу. Економічна криза 70-х років не дала змоги проявитись позитивним рисам цього кроку. Економічні труднощі поглибились, зросли безробіття, інфляція. Лейбористські уряди Вільсона та Каллагена не змогли ефективно розв'язати назрілих проблем. Ситуація змінилась після перемоги на виборах консерваторів. 4 червня 1979 р. був сформований уряд на чолі з Маргарет Тетчер. Новий уряд енергійно вдався до заходів, які, на думку М. Тетчер, повинні були дати оздоровлення англійській економіці та фінансам. Політика уряду отримала назву тетчеризм. Напрямки цієї політики були такі:
1.Жорсткі заходи у боротьбі з інфляцією - скорочення державних витрат, апарату та соціальних програм.
2.Підтримка приватного підприємництва, ініціативи, введення опосередкованого оподаткування.
3.Приватизація нафтової, авіакосмічної, суднобудівної та інших галузей промисловості.
4.Запровадження антипрофспілкових заходів – обмеження прав страйкуючих на пікетування, боротьба зі страйками, що визнані незаконними і т.д. Політ курс кабінету М. Тетчер забезпечив зниження рівня інфляції, скорочення безробіття. Знову підвищились темпи розвитку британської промисловості. Зріс добробут населення, особливо середніх верств. Однак наприкінці 80-х років уряд Тетчер зіткнувся з низкою гострих проблем: європейська економічна інтеграція, протести населення проти введення "подушного" податку та ін. В листопаді 1990 р. Тетчер пішла у відставку. Новим прем'єр-міністром став Джон Мейджер, який прагнув зберегти досягнення тетчеризму. 1 травня 1997 р. лейбористи здобули перемогу. Новим прем'єр-міністром став Тоні Блер,який відразу взявся за реформи, які можна назвати радикальними: конституційні реформи, реформи в системі освіти, охороні здоров'я.У зовнішній політиці як консерватори, так і лейбористи чітко координують свою політику з США, беруть участь майже у всіх зовнішньополітичних акціях американців.

21.Франція. Друга світова війна і окупація країни завдали великої шкоди фр економіці. Хоча людські втрати були меншими, ніж у роки Першої світової війни, але масштаби руйнувань були значно більшими. Промислове і сільськогосп виробництво у країні скоротилось,нараховувалось близько 600 тис. безробітних, зміни в політичному житті країни. На виборах у жовтні 1945 р. в Установчі збори комуністи набрали найбільшу кількість голосів і увійшли в уряд, який очолив Шарль де Голль. Де Голль виступив за створення президентської республіки. Політичні протиріччя змусили де Голля піти у відставку. Під тиском комуністів і соціалістів у країні відновлювалось соціальне трудове законодавство часів Народного фронту,проведено часткову націоналізацію промисловості. У 1946 р. було прийнято конституцію Четвертої республіки -найбільш демократичної за всю історію Франції. У країні вводилось загальне виборче право.Країна проголошувалась парламентською республікою. Режим Четвертої республіки не був стабільним. Значний вплив на розвиток внутрішньополітичних процесів мала "холодна війна». З 1946 р. по 1958 р. змінилось 14 урядів. Наростала напруга у відносинах між комуністами і соціалістами, що згодом призвело до розриву їхніх відносин. Падав життєвий рівень населення. Промисловці були невдоволені проведенням політики націоналізації.США в обмін на фінансову допомогу за планом Маршалла США зажадали виведення комуністів з уряду Франції, що й було зроблено в травні 1947 р. Це зумовило розпад блоку політичних партій, викликало наростання напруги в суспільстві.З іншого боку, виник рух прихильників де Голля, який виступив за конституційні реформи і проти режиму Четвертої республіки. Основними ідеями голлізму були: ідея нації, сильної влади і соціальних реформ, створення керованої економіки на основі співпраці різних прошарків суспільства. Франція опинилась перед лицем загальнонаціональної кризи. На тлі політичної боротьби, завдяки американській допомозі, економічне становище в країні до 1949 р. нормалізувалось. Була відмінена карткова система. У 1948 р. досягнуто довоєнного рівня виробництва в промисловості, у сільському госп. У 50-ті роки у Франції, почалось економічне піднесення.Виникли нові галузі виробництва. 1958 р. став переломним в історії Франції. 1 червня 1958 р. де Голль отримав надзвичайні повноваження і відразу розпустив парламент. У вересні на референдумі французи схвалили конституцію, розроблену де Голлем. За новою конституцією були розширені права президента, який обирався на 7 років. Президент одержав право призначати прем'єр-міністра, посадових осіб, розпускати національні збори, бути головнокомандуючим збройними силами. У країні було впроваджено нову виборчу систему, змінений адміністративно-територіальний поділ країни. Колонії перетворювались у заморські департаменти. У грудні 1958 р. де Голля було обрано президентом. Головним своїм завданням де Голль вважав відновлення величі Франції. Вона вбачалась йому у вигляді могутньої держави з сильною владою, яка проводить незалежну політику. Колоніалізм він вважав перешкодою для вирішення цього питання. У 1960 р. була надана незалежність 14 африканським колоніям Франції. У колишніх володіннях створювалось так зване Французьке співтовариство. Всі зазначені заходи сприяли соціальній і політичній стабілізації Франції. У країні був встановлений режим особистої влади де Голля. Стабілізації в країні сприяло завершення у 60-ті роки модернізації французької економіки. Темпи її зростання поступались лише японським. Франція стала сучасною індустріальною державою з передовою багатогалузевою промисловістю. Франція до середини 60-х років розрахувалась зі всіма своїми боргами і стала знову державою-кредитором. Було завершено модернізацію виробництва,але у країні накопичилась низка проблем. Французькі підприємці, профспілки, робітничий рух були незадоволені надмірним контролем за трудовими відносинами з боку державних структур. Традиційні цінності, структура суспільства, політична влада - все потребувало змін. Ці чинники і стали причиною кризи П'ятої республіки наприкінці 60-х років.
У березні 1968 р. розпочались студентські заворушення. Студенти виступали за демократизацію освіти. Уряд силою вирішив придушити студентський рух, що стало детонатором масових безпорядків. 25 травня 1968 р. уряд пішов на поступки робітникам,однак страйки продовжувались. 29 травня 1968 р. де Голль розпустив парламент,він домігся стабілізації, але ціною втрати довіри більшості французів. У квітні 1969 р. де Голль пішов у відставку. Зовнішня політика Франції до приходу де Голля була повністю підпорядкована США, Де Голль, прийшовши до влади, взяв курс на вироблення самостійної зовнішньої політики, створення сильної Франції і Європи, як противаги США. Франція вийшла із НАТО. Незалежність було надано всім французьким колоніям. Водночас де Голль став одним з ініціаторів розрядки міжнародної напруженості. У 1969 р. на дострокових виборах президентом Франції було обрано Жоржа Помпіду. Послабив державну регламентацію соц-екон життя, розширив соц законодавство, покращені відносини з США. У 1974 р. президентом був обраний Валері Жискар д'Естен. Було завершено перегрупування політичних сил. Наприкінці 70-х років різко змінилась економічна кон'юнктура, що потягло за собою загострення соц проблем. 1981 р. президентом Франції став соціаліст Міттеран. Урядспробував вийти з кризи шляхом розширення державного втручання-третя хвиля націоналізації.Це посилило інфляцію, викликало невдоволення населення. У 1984 р. здійснювались перетворення у дусі консервативної революції. Було оголошено про приватизацію державного сектору, розпочачто боротьбу з інфляцією,а отже введення режиму суворої економії, що відразу призвело до скорочення соціальних программ-невдоволення населення. Міттеран на виборах 1988 р.знову отримав перемогу. Стабільний розвиток країни. На президентських виборах 1995 р. перемогу одержав Жак Ширак, оголосив про відновлення Францією ядерних випробувань, чим накликав на себе хвилю протестів як у самій Франції, так і за кордоном.. Безробіття досягло вищих показників, екон зростання дорівнювало майже нулю, державний сектор працював все менш ефективно, ріс державний дефіцит. У січні 1998 р. відбувся новий соціальний вибух, який з великими труднощами вдалося погасити. У зовнішній політиці Ж.Ширак продовжував традиційний курс, започаткований де Голлем.2007 год-президентом стал Саркози. Проведена найбільш масштабна реформа Конституції 1958 г.Вона проходила под лозунгом «модернизації інститутів V Республіки». Пріоритетом зовн политики Саркози є Европа, він приділяє увагу всім сторонам суспільного життя.

22.Італія. Італія була одним із підпалювачів Другої світової війни, але вона вийшла з неї інакше, ніж Німеччина. У 1943 р. Муссоліні було скинуто, а новий уряд оголосив війну Німеччині. Німеччина окупувала північну частину країни і відновила владу Муссоліні. Це викликало розгортання масового руху Опору. Партизанам вдалося звільнити значну частину території Італії, захопити в полон і стратити Муссоліні. Під час боротьби сформувався союз антифашистських партій і рухів, які у 1944 р. увійшли до складу уряду Італії. У силу цього союзники не розглядали Італію як ворога і на її території не був встановлений окупаційний режим. Мирний договір 1947 р. не передбачав значних територіальних втрат для Італії. Рух Опору в Італії наклав значний відбиток на післявоєнний розвиток країни. Провідну роль у післявоєнному політичному житті відігравали християнські демократи (ХДП), комуністи і соціалісти. У 1945 р. ці партії утворили уряд. Відразу після закінчення війни уряд провів важливі реформи: необроблювані поміщицькі землі було передано селянам; введено рухому шкалу заробітної плати; заборонялось звільнення з роботи без згоди профспілок; створювались робітничі ради на підприємствах.Важливим питанням післявоєнного устрою Італії стало вирішення долі монархії. 2 червня 1946 р. разом з виборами в Установчі збори відбувся референдум з питання збереження монархії. В умовах гострої політичної боротьби Італія стала республікою. На виборах в Установчі збори партії сформували уряд нової держави. Розгортання "холодної війни" загострило становище в країні. Установчі збори прийняли у грудні 1947 р. Конституцію, згідно з якою Італія проголошувалась демократичною, парламентською республікою і ввела вперше в історії Італії загальне виборче право.Вищим органом влади проголошувався двопалатний парламент, який обирав президента. Був сформований уряд на чолі з де Гаспері. Він до 1953 р. знаходився при владі у країні. Гаспері не мислив Італію поза європейським співтовариством. У 1949 р. вона стала членом НАТО. У 1957 р. Італія стала однією з співзасновниць ЄЕС. У 50-60-ті роки Італія пережила період бурхливого розвитку економіки. За темпами зростання вона поступалась лише ФРН. Італії вдалось розрахуватись з боргами і стабілізувати грошову одиницю, виріс життєвий рівень італійців, сформувалась держава процвітання. У період 1963-1976 pp. уряд очолив Альдо Моро. Цей уряд посилив втручання держави у економічне життя суспільства, прийняв п'ятирічну економічну програму, було націоналізовано електротехнічну промисловість. Запроваджувався 40-годинний робочий тиждень, розширювались права профспілок на підприємствах. Прийняті закони передбачали захист орендаторів землі і обмеження спекуляцій в житловому будівництві. Наприкінці 60-х років Італія, як і інші країни Заходу, була охоплена масовим молодіжним рухом, який підтримали робітники. Майже всі вимоги страйкуючих були задоволені.
Економічна криза 1974-1975 pp. загострила проблеми Італії. Зростала популярність комуністів. Наростала криза в суспільстві і розколу. У 80-ті роки при владі стояли вже п'ятипартійні уряди. Але чим більше партій в уряді, тим менш він тривкий. Постійна зміна урядів стала традицією Італії.
Політична нестабільність сприяла розвитку тероризму як з боку неофашистів, так і з боку ультралівих організацій. З 1969 р. по 1981 р. від рук терористів загинуло 386 осіб. За рівнем корупції Італія не мала собі рівних у Західній Європі. Корупція в країні пов'язана також і з особливостями політичного механізму Італії. Вибори в країні проводяться по пропорційній системі. В Італії мафія, злившись з корумпованими елементами, стала винятково могутньою, небезпечною силою. У 80-90-ті роки державні інститути Італії переживали глибоку кризу. Вона посилювалась значним державним дефіцитом і неефективністю держав ного сектору економіки. Кризу влади намагався подола п'ятипартійний уряд лідера ІСП Беттіно Краксі (1983-1987 pp. Він здійснив реформи в дусі консервативної революції, зна зусилля спрямував на боротьбу з мафією Але подолати кризу так і не вдалось..Італія стала перед необхідністю проведення глибоких рефор. У 1993 р. на референдумі італійці висловились за ліквідацію пр-порційної системи виборів. Це поклало початок реформуваш італійського політичного життя. Реформи призвели до встановлення Другої республіки в Італії. У 1996 р. відбулись вибори на новій основі, які засвідчили нову розстановку політичних сил країні. У 2005р уряд, сформований Берлусконі, став 59 по счету.

23.Іспанія та Португалія. Іспанія.До 1939 року націоналісти на чолі із Франко виграли війну. Більше 350 000 іспанців загинули в боротьбі, але на цьому кровопролиття не закінчилося. Під час 35- літнього диктаторства Франко Іспанія була виснажена блокадами, виключена з НАТО й ООН і страждала від економічного спаду. І тільки на початку 1950 року країна почала відновлюватися, коли підйом туризму й союз зі США забезпечили їй настільки потрібну підтримку. До 1970 року в Іспанії спостерігалося саме динамічне зростання економіки в Європі.Франко вмер в 1975 році, попередньо призначивши своїм приймачем Хуана Карлоса, онука Альфонсо XIII. З Хуаном Карлосом на троні Іспанія перейшла від диктаторства до демократії. Перші вибори були проведені в 1977 році, нова конституція написана в 1978 році, а невдалий військовий переворот 1981 року виявився спробою повернути час назад. В 1982 році Іспанія остаточно порвала з минулим, вибравши більшістю голосів соціалістичний уряд. Єдиним серйозним недоліком на внутрішньому фронті в той час була терористичний кампанія, проведена сепаратистської військовою групою ЕТА, спрямованої на надання незалежності батьківщині басків. В 1986 році Іспанія увійшла до складу ЄС, а в 1992 році вона позначила своє повернення на світову арену: у Барселоні пройшли Олімпійські ігри, у Севільї - "Экспо92", а Мадрид був проголошений європейською культурною столицею. В 1996 році іспанці проголосували за консервативну партію під керівництвом Хосе Марія Азнара. У березні 2000 року він був знову вибраний абсолютною більшістю голосів; його успіх приписали стійкому стану іспанської економіки, рівень якої зростав на 45% у рік у правління Азнара. Португалія.У 1933 році міністр економіки Антоніу Салазар здійснює державний переворот і встановлює в країні профашистську диктатуру Нової держави. Встановлений жорсткий порядок рятує економіку країни, але призводить до повної ізоляції Португалії від Європи і всього світу. Салазар відійшов від справ у 1968 році і помер у 1970 році.25 квітня 1974 року в країні відбулася Революція гвоздик, в результаті якої було повалено півстолітню диктатуру і відкрився шлях до демократії, а 25 квітня став національним святом — днем свободи. У 20 столітті Португалія поступово втрачала свої останні колонії. У 1961 р. вона отримала важку поразку від Індії і втратила Гоа. Заморські колонії Португалії (Мозамбік, Ангола, Гвінея-Бісау, Кабо-Верде та Сан-Томе і Прінсіпі) стали незалежними в 1975 році. У 1999 році повернуто незалежність останній з колоній (Макао), яка була передана Китаю. Після вступу в ЄС, в основному завдяки субсидіям, економіка Португалії розвивається досить швидко. Будуються сучасні дороги та автомагістралі, здійснюється планомірне оновлення житлового фонду. У 1976 році була прийнята нова конституція, що забезпечувала поворот до громадянського правління. Нова конституція була прийнята в 1982 році, у ній обмежуються права президента. У 1986 Маріу Соареш був обраний першим за 60 років цивільним президентом. У тому ж році Португалію прийнято в Європейський Союз, що сприяло її стабільному економічному зростанню. У 2002 країна перейшла на євро, а у 2004 році прийняла Чемпіонат Європи з футболу.

24.Польща, Чехія, Угорщина, Балтія. Поняття “Східна Європа” почало вживатися після початку «холодної війни» у 1948 р. і об’єднувала всі європейські країни, які у післявоєнні десятиліття знаходилися під контролем і впливом СРСР. Належність Балкан до Східної Європи є спірним питанням. У роки Другої світової війни на долю країн Сх Європи випали драматичні випробування. Регіон став одним з основних театрів воєнних дій на європ континенті. Економіка східноєвропейських країн була зруйнована. Крах авторитарних режимів, широка участь населення у русі Опору створили передумови для глибоких змін всієї державно-політичної системи.У більшості східноєвроп країн влада у останні роки війни перейшла до урядів Народних фронтів. Вони здійснювали демократичні перетворення: відновлення парламентських форм правління, прийняття конституції, відродження багатопартійності, запровадження загального виборчого права,налагодження матеріального забезпечення населення, проведення реформ, вирішення нагальних соціальних проблем.Вплив СРСР на внутрішньополітичні процеси в країнах цього регіону надав можливість компартіям захопити владу в свої руки. Комуністи створили фактично однопартійні уряди. У 1947-1948 роках вони офіційно проголосили “побудову соціалізму”. В країнах Сх Європи було встановлено устрій, який називали “народною демократією”. У перші післявоєнні роки вн і зовн політика країн Східної Європи повністю контролювалася радянським керівництвом. У січні 1949 року для активізації торгівельних відносин, вирішення економічних проблем була створена Рада Економічної Взаємодопомоги у складі Болгарії, Угорщини, Польщі, Румунії, СРСР та Чехословаччини. РЕВ не змогла вирішити питання соц-екон спрямування серед країн “соціалістичного табору”. СРСР надавав країнам Східної Європи в першу чергу природні ресурси, що вело до росту їхньої залежності. Смерть Й. Сталіна у 1953 році і початок “відлиги” призвели до лібералізації політичного курсу країн Сх Європи. Внутрішня нестабільність, незадоволення темпами соц-екон розвитку країн соціалістичного табору в порівнянні з успіхами країн Західної Європи стали причиною масових виступів населення проти диктату комуністичних режимів та СРСР. “Відлига” глибоко захопила Угорщину. У жовтні 1956 року у Будапешті почалася демонстрація, а потім і повстання проти партійно-державних структур. 24 жовтня уряд Імре Надя визнав законними вимоги угорського народу про виведення радянських військ з території країни і проведення вільних виборів. Уряд І. Надя проголошує вихід Угорщини з Організації Варшавського Договору і звертається до ООН з проханням про захист суверенітету. 4 листопада 1956 року народний уряд Угорщини був зміщений. Керівника Угорської революції І. Надя та деяких міністрів засудили і стратили у 1958 році. Створений уряд Я. Кадара, встановив у країні однопартійну систему. Соціалістична модель економіки в країнах Сх Європи не давала можливості адекватно реагувати на нові явища і тенденції у світовій економіці. Зростали кризові явища в житті цих країн. В Чехословаччині виникла реформаторська течія, лідери якої проголосили курс на побудову “соціалізму з людським обличчям”. При цьому у країні зберігалися громадянський мир та згода. Демократичнї реформи у Чехословаччині країни отримали назву “Празької весни”. 21 серпня 1968 р. на територію Чехословаччини увійшли війська членів Варшавського договору, керівництво КПЧ було заарештоване, почалася чистка рядів компартії Чехословаччини. Намаганням демократизації в країні було покладено кінецьЗагальна криза тоталітарного режиму проявилася у Польщі, про що свідчили події 1968, 1970 та 1980-х років.Намагання компартій у 1980-ті роки утримати під контролем розвиток ситуації непокори в своїх країнах не призвели до успіху. Революції кінця 1980-х – початку 1990-х рр. виявилися наслідком глибокої системної кризи у політичній, соц-екон, духовній сферах, яку переживали протягом свого існування країни Сх Європи. Події призвели до змін сусп-політ та соц-екон відносин в країнах Східної Європи, до змін на міжнародній арені.1989 року у Польщі до влади прийшов перший в усій післявоєнній Сх Європі некомуністичний кабінет Т. Мазовецького. 29 грудня 1989 р. польський парламент скасовує керівну роль комуністичної партії і відновлює колишню назву країни Республіка Польща. 9 грудня 1990 р. Леха Валенсу обрано президентом Польщі. 12 березня 1999 р. Польща офіційно стала членом НАТО, а в 2004 р – членом Європейського Союзу. 23 жовтня 1989 р. нова конституція, прийнята парламентом Угорщини, офіційно проголосила Угорську Республіку як «вільну, демократичну, незалежну, правову державу», було відкрито шлях до багатопартійних виборів. 7 квітня 1990 р. у виборах перемогу здобув Угорський демократ форум. 12 березня 1999 р. Угорщина стала членом НАТО, з 2004 р. – членом ЄС. “Оксамитова революція” у Чехословаччині почалася з розгону владою студентської демонстрації у листопаді 1989 року,почалися масові виступи громадян. Виникли опозиційні організації, які сформували новий коаліційний уряд. Результатом революції стала втрата влади комуністами, 28-29 грудня 1989 року федеральні збори обрали президентом Чехословаччини Вацлава Гавела. 20 квітня 1990 р. країна отримала назву – Чеська і Словацька Федеративна Республіка. 31 грудня 1992 року ЧСФР припинила існування, замість неї з 1 січня 1993 року виникли Чеська Республіка і Словацька Республіка. 12 березня 1999 р. Чехія стає членом НАТО, а 29 березня до альянсу були прийняті Словаччина і Словенія; у січні 2004 р. всі вони були включені до складу Європейського Союзу. Трагічно події розвивалися в Югославії, де революційні хвилювання мас сталися внаслідок намагання союзних республік відокремитися від центру. Консолідація республік Югославії була пов’язана з іменем Йосипа Броз Тито. У 1948 р. Тито ініціював вихід Югославії із складу «соціалістичного блоку» та розрив міждержавних та міжпартійних зв’язків Югославії з СРСР. Розробив власну модель соціалістичного суспільства у країні.Розпад у січні 1990 р. Союзу комуністів Югославії став початком розпаду Великої Югославії, який завершився у 2009р з визнанням Косово. Таким чином, зміни демократичного характеру в Сх Європі після закінчення 2 світової війни зазнали поразки, через узурпацію влади комуністами в цьому регіоні, які отримували значну підтримку з боку СРСР. Ускладнення економічної і політичної ситуації в Радянському Союзі в середині 80-х років ХХ ст. змусило його значно скоротити воєнні витрати. Це призвело до виведення військ СРСР зі Східної Європи, та стало причиною повалення комуністичних режимів.У всіх країнах внаслідок виборів до влади прийшли коаліційні уряди, які запровадили демократичні реформи.

25.Національне примирення. Афганістан є однією з найбільш відсталих країн світу. У квітні 1978р відбувся військовий переворот, владу захопила народно-демократична партія Афганістану, лідери якої прагнули побудувати в країні соціалізм. було проведено непродумані радикальні перетворення, почалась активна антирелігійна пропаганда. У країні почалась громадянська війна. За цих умов 27 грудня 1979р до Афганістану були введені радянські війська, у лютому 1979р вони залишили Афганістан. 1992р моджахеди захопили Кабул, НДПА розпалася, незабаром між ними почалися сутички. У 1994р в громадянську війну втрутився рух талібан. В Афганістані існували бази терористичної організації Аль-Каїда. Наприкінці 2001р США стали ініціатором розгрому руху талібан, їх підтримав Північний альянс. Після цього розгрому виникли умови для відновлення мирного життя в країні, але ситуація в ній залишається складною. Дуже складно проходив процес мирного врегулювання в Камбоджі, хоча спостерігається поступове економічне зростання. ООН наполягла на виведенні Вєтнамських військ із країни, у 1993р були проведені перші вільні вибори. В 80-90-х рр. в Алжирі посилився вплив екстремістів. Упродовж всього 1997р посилилися кровопролитні сутички в центральних районах країни, їх кульмінацією стали тривалі інциденти у передмістях столиці. Вбивства стали наслідком боротьби між президентом і командуваннями збройних сил за владу в країні. Подальші розбіжності в середині правлячої верхівки були прискорені прийняттям у липні рішенням про визволення з в’язниці 2 керівників ісламського фронту порятунку та досягненням в жовтні перемиря між урядом і армією ісламського порятунку, другим впливовим ісламістським збройним угрупованням. У своєму 1 телевізійному зверненні президент Бутефліка взяв на себе зобов’язання докласти всіх зусиль задля нац.. примирення. Протягом першого терміну президентства, йому вдалося значно покращити стан громадянської безпеки в країні. Іспанія в 1988 р. продовжила на вісім років двосторонню у

Дата добавления: 2015-07-20