Капітуляція Німеччини. Потсдамська конференція та її рішення.

Весною 1945 р. ще могутнішим став наступ Червоної Армії. Радянські війська вийшли на Берлінський напрямок, 30 березня вступили на територію Австрії й 13 квітня оволоділи її столицею Віднем. 4 квітня була визволе­на Братислава, в середині квітня завершено визволення Угорщини, значної частини Чехословаччини.

В цих умовах Радянський Союз підписав у Москві до­говори про дружбу, взаємну допомогу й післявоєнне співробітництво з Югославією (11 квітня 1945 р.) та Поль­ською Республікою (21 квітня).

Англо-американські війська, ледве оправившись від поразки в Арденнах, перейшли в наступ. 25 березня вони вийшли на Рейн, до 1 квітня оточили Рур. 8 березня Аллен Даллес зробив спробу провести в Берні (Швейцарія)

таємні переговори з німецькими генералами про сепарат­не перемир'я. Сталін у листі Рузвельту висловив протест і зазначив: «Зараз німці на Західному фронті по суті при­пинили війну проти Англії й Америки. Разом з тим нім­ці продовжують війну з Росією».

У своїй відповіді Рузвельт подякував Сталіну за щире звернення у зв'язку з «бернським інцидентом». Він писав: «У будь-якому випадку не повинно бути взаємної недові­ри, і незначні непорозуміння такого характеру не повин­ні виникнути в майбутньому». Цей останній лист Ф. Рузвельта Й. Сталін одержав уже після раптової смерті пре­зидента від крововиливу в мозок 12 квітня в госпіталі Ворм-Спрінгз (штат Джорджія). Чотириразове обраний президент США так і не дочекався перемоги у війні, якій він віддав усі свої сили.

Гітлер і Геббельс були в захопленні від цієї звістки: зі сльозами на очах згадували, як російська імператриця раптово померла під час Семирічної війни, що докорін­но змінило хід тієї війни, і королю Фрідріху Великому, якого боготворив Гітлер, не довелося кінчати життя са­могубством.

Проте Червона Армія не залишила фашистським керівникам жодного шансу. Не змогли стримати її пе­реможного наступу і віроломні дії деяких західних дія­чів. Так, наприкінці війни знову посилилися антира­дянські тенденції в політиці Черчілля. Пізніше у своїх мемуарах він визнав, що тоді дійшов висновку про «смертельну загрозу для вільного світу» з боку радян­ської держави, про необхідність негайно створити но­вий фронт, аби припинити стрімкий наступ її армії, вважаючи головною метою англо-американських армій здобуття Берліна. В 1954 р. на зустрічі з виборцями Черчілль розповідав, що напередодні капітуляції Ні­меччини він наказав фельдмаршалові Монтгомері зби­рати й складувати німецьку зброю, зберегти в строю До 500 тис. полонених німецьких солдатів, роздати їм цю зброю, «якщо радянський наступ поширюватиметься» далі на Захід.

16 квітня 1945 р. 2,5 мільйона радянських солдатів і офіцерів почали штурм Берліна, який обороняли понад один мільйон гітлерівців. За наказом Гітлера десятки ні­мецьких дивізій зняли із Західного фронту на допомогу Берліну.

І все ж 25 квітня Червона Армія повністю замкнула кільце оточення німецької столиці. Того ж дня радянські війська на березі Ельби в районі Торгау зустрілися з аме­риканськими частинами, зламано опір німецького гарні­зону в Східній Пруссії, а в Сан-Франциско розпочалася конференція Об'єднаних Націй.

28 квітня партизани Італії, виконуючи вирок народно­го трибуналу, розстріляли й повісили за ноги Муссоліні та його прибічників. Не надовго пережив його Гітлер — ЗО квітня 1945 р. він отруїв свою дружину Єву Браун, з якою щойно справив весілля в бомбосховищі, та самого себе. Оскільки отрута не подіяла, застрілився, їхні трупи разом з трупами Геббельса, його дружини та їх шести до­чок, яких особисто отруїла мати, есесівці спалили у дво­рі. Пізніше, щоб не було непорозумінь, спеціальна комі­сія в Берліні й Москві ретельно обстежила череп Гітлера й офіційно підтвердила факт його самогубства.

Спадкоємці Гітлера — голова «уряду» Деніц, началь­ник генерального штабу Кребс та інші — намагалися за­тіяти мирні переговори з радянським командуванням, але їм була поставлена єдина умова — беззастережна капіту­ляція. Деніц ще 1 травня в наказі військам заявив, що бу­де «рішуче вести війну проти більшовиків». 2 травня він оголосив: «Нашою головною метою є капітуляція тільки на Західному фронті». Але вранці 2 травня 1945 р. берлін­ський гарнізон капітулював. Червона Армія штурмом оволоділа столицею Німеччини.

7 травня в штабі Ейзенхауера в Реймсі генерал А. Йодль підписав попередній протокол про капітуляцію Німеччини перед представниками військового команду­вання трьох союзних держав.

8 травня 1945 р. в передмісті Берліна Карлехорсті пе­ред представниками СРСР, США, Англії і Франції на чо­лі з маршалом Г. К. Жуковим був підписаний остаточний акт про безумовну капітуляцію Німеччини. Від імені ні­мецького верховного командування «Акт про воєнну ка­пітуляцію» підписали Кейтель, Фрідебург та Штумпф. О 23.01 за центральноєвропейським часом замовкли гарма­ти. Війна завершилася цілковитою капітуляцією Німеч­чини.

Основні періоди соціально-економічного розвитку Польщі в міжвоєнний період (1918–1939 рр.)

Зміни, що відбулися на політичній карті Європи в результаті Першої світової війни, мали визначальне значення для історії багатьох країн і народів. Зокрема, відродження незалежної Польщі, після більш як столітньої втрати незалежності і навіть держави як такої, стало можливим завдяки збігові внутрішніх факторів зі сприятливою міжнародною ситуацією повоєнної Європи. Усі держави, створені або відтворені після Першої світової війни, отримали дуже болісний досвід свого становлення, але ні одна з так званих “успішних держав” не мали таких різнопланових і складних проблем, як Польща.

Актуальність вивчення питання соціально-економічного розвитку ІІ Речі Посполитої виникає з огляду на те, що позитивний досвід відродження та становлення європейських держав після Першої світової війни є повчальним і для сучасних держав, які знаходяться на шляху свого державотворення та розбудови, зокрема і для України, яка є близьким сусідом і багатолітнім партнером Польщі у європейській спільноті. На наш погляд, проблеми соціально-економічного розвитку Польщі у міжвоєнну добу досі не отримали належного висвітлення в українській історіографії. Науковий доробок українських дослідників переважно зосереджено в працях Зашкільняка, М.Крикуна, В.Ярового, З.Барана, Л.Алексієвець та ін. [1, 2, 3, 4]. Тому аналіз літератури засвідчує необхідність подальшого і більш детального висвітлення цього питання.

Після відновлення незалежності Польща протягом 1918–1921 рр. встановлювала свої кордони з шістьма сусідніми державами, а також вільним містом Гданськом, що, за виключенням Литви та Румунії, супроводжувалося збройними конфліктами. Остаточно, в результаті довготривалої боротьби, Польща стала шостою державою в Європі, з площею 385 тисяч кв. км. і населенням 27 млн. чоловік, з яких, за переписом 1921 р., більше 35% були не польської національності. Повна протяжність польських кордонів становила 5500 кілометрів, але тільки 8% з них становили кордони з державами, які можна було назвати приязними, решта припадала на держави, з якими Польща знаходилася в стані ледве прикритої ворожості [5, 138]. У кордонах ІІ Речі посполитої об’єднались території, які протягом тривалого часу були в складі трьох різних держав, що значно ускладнювало процеси інтеграції та соціально-економічного розвитку держави.

У перші роки після відновлення незалежності Польща знаходилась у дуже складному соціально-економічному становищі: по-перше, країна опинилася в умовах післявоєнної розрухи і значних матеріальних і людських втрат; по-друге – глибокої економічної кризи і, відповідно, низького життєвого рівня населення; по-третє – складних і різнобічних соціально-економічних диспропорцій між окремими частинами новоствореної держави, які мали глибоке суспільно-політичне і національно-культурне підґрунтя; по-четверте – складне політико-географічне становище в повоєнній Європі, яке позначалося і на внутрішній політиці країни.

Соціально-економічний розвиток Польщі міжвоєнного періоду характеризувався численними підйомами і спадами відповідно до коливання внутрішньої та світової кон’юнктури. На нашу думку, можна виокремити чотири основні періоди в розвитку держави. Це 1918–1925, 1926–1929, 1930–1935, 1936–1939 рр., в які змінювались основні завдання держави і методи їх вирішення відповідно до умов і потреб розбудови господарства країни. Найбільш сприятливими роками розвитку вважаються 1921–1922, 1927–1928 і 1936–1938 рр. [6, 187].

Початковий період становлення держави, 1918–1925 роки, були, з точки зору розвитку економіки, досить різноплановими. У період 1918–1920 рр. в країні спостерігалися ще ознаки військової економіки. Воєнні дії, які проводилися Польщею на Сході, змушували дотримуватися багатьох регламентуючих приписів, впроваджених ще за часів окупаційних режимів. Потреба дотримання регламентації виникала, передусім, через те, що була гостра нестача продовольства, палива, сировини, машин, транспортних засобів та ін. Це робило необхідним утримувати в руках держави апарат, який би забезпечував можливий, найбільш раціональний, з точки зору різноманітних потреб країни, розподіл дефіцитних продуктів і товарів. Треба при цьому пам’ятати, що в період з 1918 по 1920 рр. територіальної єдності не було, що на різних територіях країни діяли інші закони, приписи, а в обігу знаходилися різноманітні платіжні засоби, що потрібно було відбудовувати зруйноване війною господарство, а приватний капітал боявся здійснювати інвестиції у вітчизняну економіку, що існувало велике безробіття в містах, що треба було створювати нову армію, адміністрацію, судочинство, систему освіти та багато іншого. У цій ситуації роль держави як регулятора економічних процесів була значно вагоміша і важливіша, ніж в умовах стабільної економіки.

У цей період території, охоплені воєнними діями, а ще ті, що знаходилися на Схід від Вісли, підлягали подальшому нищенню. Це стосувалося найбільше сільського господарства [10], так як промисловість на цих територіях була слабко розвинута. Одночасно війна сприяла розвитку промисловості, так як існувала велика потреба в її продукції, а держава сприяла дотаціями, дешевими кредитами і замовленнями для швидкої відбудови виробництва [7, 57].

Незважаючи на напружену політичну і суспільну ситуацію в Польщі після Першої світової війни, держава не могла легковажити сподіваннями і бажаннями селянства, тому вже в липні 1919 року сейм прийняв ухвалу про принципи основних засад земельної реформи. Максимальна площа господарств була встановлена в розмірах 60–180 га, а в деяких випадках – навіть до 400 га. Першочергово парцельовані землі надавалися сільськогосподарським робітникам, малоземельним селянам і військовослужбовцям. Поміщики мали отримувати відшкодування за свої землі за ринковою ціною на землю. Однак, практично ті рішення не були впроваджені в життя, так як залежали від ухвалення більш детальних законів і постанов [7, 64].

Після закінчення війни з Радянською Росією і визначення кордонів Польщі в країні розпочалася відчутна політична стабілізація, що однак не означало припинення боротьби між різними політичними партіями за вплив і владу в державі. Поступово просувались процеси відбудови, які були відчутно підтримані урядом, при цьому головною формою підтримки було надання кредитів приватним підприємцям через центральний банк (що був державним) – Польську Крайову Касу Позичкову. У ситуації пануючої інфляції боржники повертали банку позички в тій самій, щоправда номінальній, величині, але одночасно в частковому об’ємі реальної вартості.

У 1921–1923 рр. процеси відбудови швидко розвивалися, причому охоплювали майже всі галузі державної економіки. Було здійснено багато заходів, які були спрямовані, з одного боку, на лібералізацію господарської системи і відступу вже в 1921 році від різних форм регламентації, а з іншого – на об’єднання країни в єдину економічну систему. Це вимагало прикладання зусиль для створення нових транспортних систем сполучення між колишніми окупованими територіями, введення єдиної грошової одиниці, включення до господарської системи Польщі економічного регіону Верхньої Сілезії, створення єдиного державного господарського податкового законодавства, цінового, митного, регулюючих приписів щодо створення і функціонування промислових підприємств, банків, страхових компаній, транспортних та інших. У 1921–1923 рр. настало швидке покращення економічного становища Польщі, яке, однак, було пов’язане інфляційними процесами. Поміркована інфляція привела в рух механізми, що позитивно впливали на економічне піднесення. Перехід в 1923 р. від поміркованої до гіперінфляції призвів до входження держави в період економічної кризи, яка тривала аж до лютого 1926 р. У цей період настав спад промислового виробництва, збільшилось безробіття, зменшились реальні зарплати частини робітників, як і доходи на селі. Це останнє було в певній мірі наслідком великого неврожаю в 1924 р. Криза, яка настала в Польщі внаслідок гіперінфляції, ще більше поглибилась після валютної реформи, проведеної в першій половині 1924 р. Вартість злотого по відношенню до інших валют була встановлена надто висока, це призводило до того, що товари, які вивозилися з Польщі, були на міжнародному ринку відносно надто дорогі, а тим самим не конкурентоспроможні по відношенню до товарів інших держав. Від цього потерпав експорт і зменшувалися обсяги виробництва. У період 1924–1925 рр., а точніше – до початку 1926 р., країна переживала економічну кризу, бо після початкової стабілізації злотого на початку 1924 р., вже в 1925 р. розпочалася друга хвиля інфляції, яка ще була названа “білоновою” (монетною) [7, 58].

У грудні 1925 року було здійснено остаточне врегулювання правових засад щодо земельної реформи. Парцеляції підлягали надлишки земель понад 180 га, в приміських зонах об’єми були зменшені до60 га, в східних воєводствах – збільшені до 300 га, а по всій країні для маєтків, які були індустріалізовані, або були спрямовані на племінне тваринництво чи насінництво, – навіть до 350–700 га. Закон передбачав, що протягом 10 років щорічно має бути парцельовано щонайменше 200 тис. га земель [9, 196]. Явища, які в 1918–1928 рр. панували в польській економіці, були досить типові для тогочасної ситуації в інших європейських державах. Гіперінфляція спостерігалась в Німеччині, Австрії, Угорщині. Постінфляційна криза охопила всі держави, які переживали інфляцію. У державах, де не було інфляції, криза закінчилася швидше. Для Польщі, яка була в стані післявоєнної розрухи і ще два роки знаходилась в стані війни, коли інші держави перебували вже в стані миру, і мусила після 123 років створювати єдину господарську систему, додаткові економічні труднощі стримували і уповільнювали процеси відбудови і стабільного розвитку [7, 58].

Після закінчення постінфляційної економічної кризи Польща, як і інші країни, яких вона торкнулася, ввійшла в період покращення кон’юнктури. Поліпшення ситуації спостерігалося у всьому господарстві. У промисловості це проявилося збільшенням виробництва, в сільському господарстві – ростом цін і доходів селян, в системі державного скарбу – отримання в бюджеті надлишку доходів над видатками, в галузі грошової політики – стабілізація злотого. Разом з розвитком економіки покращилося становище всіх верств населення, що, однак, не ліквідувало повністю безробіття, а також існуючої верстви бідноти, як у місті, так і в селі. Але об’єм цих всіх явищ був набагато меншим, ніж у попередньому періоді.

Переворот, здійснений Юзефом Пілсудським в травні 1926 р., не привів до якихось значних змін у економічній і фінансовій політиці держави. Практично, була продовжена політика, напрацьована попереднім кабінетом. Санаційні уряди, незважаючи на те, що деякі з них робили наголос на підвищенні ролі держави в економіці, на практиці такої політики не проводили. Це не означало, що в польському національному господарстві не існувало значного державного сектора. Багато підприємств, що належали урядам держав, які займали польські території, після 1918 р. перейшли у державну власність Польщі. Були спроби передати деякі підприємства і шахти приватним особам чи фірмам, але вони самі не квапились до цього [7, 80].

Владислав Грабський, що був прихильником ліберальної політики в економіці і приватної власності в промисловості, на практиці створив дуже міцний державний сектор і державну банківську систему. За правління його уряду було створено Банк Національного Господарства і активізовано діяльність двох раніше створених кредитних інституцій – Поштової Ощадної Каси і Державного Сільськогосподарського Банку. Утримуючи в руках три дуже сильні банки, уряд міг виділяти певні кошти і на приватне підприємництво. Також в галузі транспорту держава утримувала міцні позиції. В її власності була більшість залізничних колій, уряд фінансував зі своїх джерел швидку побудову порту, а також частково і міста в Гдині. Частка держави в сільському господарстві була набагато скромніша, хоча вoна розпоряджалася власними фільварками, а також істотну роль відігравала як власник значних лісових масивів. При цьому іноземні підприємці не поспішали вкладати свої капітали, їх інтереси обмежувались викупленням найбільш доходних і найсучасніших, уже функціонуючих, підприємств, приватних банків, а також страхових компаній. Дуже рідко вони зважувалися на побудову нових заводів, так як побоювалися наступних збройних конфліктів з Німеччиною чи Росією, а також часто знаходились під впливом ворожої пропаганди, яка представляла Польщу як “сезонну державу”. Незважаючи на брак капіталу вітчизняного і відносно малого припливу – закордонного, держава, відповідно необхідності, мусила сама фінансувати деякі важливі для країни інвестиції, як, наприклад, будівництво військових заводів, порту в Гдині, залізничних шляхів та ін.

Якщо в загальному оцінювати 1926–1929 рр. з точки зору господарського розвитку, то потрібно зазначити, що це був найбільш сприятливий період з усього міжвоєнного двадцятиліття, коли спостерігалось поєднання зростаючого виробництва із покращенням умов життя різних груп населення.

Незважаючи на те, що вже восени 1928 р. кон’юнктура в с/г почала істотно погіршуватися, а в 1929 р. поступово почали з’являтися труднощі з продажем деяких промислових виробів, ці явища трактувались як тимчасові. Досить розповсюдженим було переконання серед європейських і польських економістів, що ера економічних криз вже безповоротно минула. У Польщі тільки професор АдамКрижановський передбачив швидкий наступ економічної кризи. Саме ці кризові явища були провісниками входження всієї світової економіки в найбільшу в історії господарську кризу, пізніше названу “великою кризою” [7, 99].

Ця криза відрізнялась від всіх попередніх трьома основними ознаками: по-перше, охопила всі країни світу (крім Радянського Союзу), по-друге, в ній були задіяні усі галузі економіки, по-третє, спад господарської активності був винятково гострий. Це сплетіння різних чинників призвело до того, що криза вразила капіталістичне господарство несподівано і сильно. Його гостроту в Польщі характеризує факт, що національний дохід в поточних цінах зменшився з 22 млрд. в 1928 р. до 11 млрд. злотих в 1935 р. [7, 100].

У більшості країн криза розпочалася восени 1929 р. і тривала до 1933 р., в Польщі вона тривала аж до 1935 р., тобто продовжилась ще на 2 роки. Головною причиною затягнення кризи було домінування в польській економіці сільського господарства, а саме в цій галузі криза продовжувала поглиблюватися ще в 1933–1934 рр., у зв’язку з чим промисловість, яка почала виходити з кризи вже в 1933 р., могла збільшувати виробництво дуже повільно, так як сільське населення купувало дуже мало промислових товарів, а для промисловості був обмежений ринок збуту. Специфікою великої кризи в Польщі була так звана, автономізація секторів. Промисловість практично втратила сільський ринок збуту і забезпечувала виключно потреби інших підприємств або міських жителів. Так як ціни в період економічного спаду падали, а курс злотого не зазнавав змін, реальна купівельна спроможність росла. Така грошова політика називалась дефляційною і створювала протидію інфляції. Охорона злотого і утримання свободи відпливу капіталів з країни змушувала уряд до намагань за всяку ціну утримувати позитивне сальдо торгового балансу. Це, в свою чергу, вимагало підтримки експорту в формі демпінгу, повернення мита, експортної премії і т ін.

Незважаючи на те, що восени 1932 р. уряд уникав змін в проведенні економічної політики, вважаючи, що, згідно з принципами ліберальних економічних концепцій, економіка країни сама повернеться до стану рівноваги, був змушений неодноразово втручатися в господарські справи держави. Так само, як і в попередній період, це не було наслідком прагнення держави до збільшення своєї частки в економіці, але відбувалося це внаслідок слабкості власного приватного капіталу і відпливів іноземних капіталів за кордон. Очевидно, що уряд не рятував усіх банкрутуючих підприємств і банків, а тільки деякі, які відігравали значну роль з точки зору національної безпеки і обороноздатності, загальноекономічної чи суспільної важливості.

Уряд, який намагався втримати обсяги експорту на високому рівні, не міг змушувати картелі, які вели активну експортну діяльність, до зниження цін на внутрішньому ринку. У галузі соціальної політики основне значення мала постанова про розширення обсягів громадських робіт, що проводили держава і органи місцевого самоврядування, але і тут гальмом були обмежені фінансові можливості, які держава могла виділити на ці цілі [7, 102].

У цілому, урядовий план антикризових заходів не відіграв значної ролі в зменшенні явищ кризи. Зараз історики і економісти, в загальному, критично оцінюють політику уряду в роки великої кризи, особливо в питаннях дефляційної політики. Потрібно також зауважити, що жодна, навіть найкраща, економічна концепція в тих умовах не могли забезпечити захист країни від кризи, а щонайбільше – могли послабити її нищівний вплив.

Восени 1935 р. ціни на продовольчі товари почали істотно зростати. Це було спричинено великим неврожаєм у світі. Для Польщі це означало закінчення кризи. Виникло, однак, питання, в якому напрямку повинне розвиватися державне господарство, і чи надалі залишити проблеми економічного зростання на вільні ринкові відносини. На обидва ці запитання мали дати відповідь політики, авторитет яких різко знизився на фоні кризи, так як суспільство вважало їх відповідальними за економічні труднощі. Після смерті Ю.Пілсудського в травні 1935 р., владу, через рівносильність обох претендентів, розділили президент Ігнатій Мосціцький і Генеральний інспектор Збройних Сил Едвард Ридз-Смігли. Справи господарські знаходились у віданні президента. Він призначив віце-прем’єром економічних справ і міністром скарбу Євгеніуша Квятковського, який в другій половині двадцятих років займав посаду міністра промисловості і торгівлі. Але поступово лідируючу позицію в уряді почали займати військові. Боротьба за владу в урядових колах призвела до негативних наслідків для визначення соціально-економічної політики, так як кожна група представляла свою, іншу концепцію розвитку. КолиКвятковський намагався реалізувати інвестиційні плани держави, армія розробила власний шестирічний план модернізації армії, який не був скоординований з планами віце-прем’єра, а обидва вони мали бути фінансовані з одних джерел [7, 133].

Є.Квятковський, виконуючи свої функції, дуже критично оцінював економічну ситуацію в країні. В одній з промов він говорив: “Ніхто не може звільнити нас від почуття особливої психологічної депресії, коли, переглядаючи – сторінка за сторінкою – порівняльні цифри в нашому Річнику Статистичному, констатуємо там, наш показник промислового виробництва є навіть у відносних показниках дуже низький, і що в порівнянні з періодом довоєнним, зменшились показники видобутку вугілля до ³/₄, виробництво заліза – до ¹/₄, виробництво сталі і видобутку нафти – до ¹/₂. [...] Між 1928 і 1934 р. ряду держав вдалося значно збільшити виробництво і споживання електроенергії, а Польща – зменшила на 10%. Імпорт машин і апаратів зменшився в цей самий період з 391 млн. злотих до 56 млн. злотих щорічно [...]. Експортна енергійність на одного жителя в Румунії є тепер на 40% вищою, ніж в Польщі, в Литві – на 200 % вища, в Чехословаччині – на 500%” [8, 17-20].

Намагаючись покращити економічну ситуацію в країні, новий віце-прем’єр одночасно сформував основні принципи своєї економічної політики. Перш за все, він стверджував, що Польща мусить прагнути до швидкого розвитку промисловості і повинна стати промислово-аграрною. Ця теза в той час не мала підтримки серед широких мас суспільства, яке вважало, що Польща може бути переважно аграрною країною. Концепцію Польщі як аграрної держави підтримували і впливові групи закордонного капіталу, які хотіли, щоб Польща залишалася ринком збуту для їх промислових товарів. Квятковськийобґрунтував свою позицію таким чином: по-перше, потребами обороноздатності; по-друге, необхідністю швидкого створення нових робочих місць, що не було в змозі забезпечити сільське господарство; і, по-третє, потреба осучаснення країни, в тому числі і села, чого без сильної, динамічної, і такої, що швидко розвивається, промисловості здійснити було неможливо. Він також вважав, що для пришвидшення промислового розвитку необхідно здійснювати широку інвестиційну діяльність. Така політика називалася політикою “накручування кон’юнктури” і була реалізована в той час в багатьох країнах [5, 268].

В такому стані справ основною проблемою стало визначення напрямків інвестування і відшукання на ці цілі необхідних коштів. Квятковський визнавав, що всі виступають за потребу розвитку, перш за все, військової промисловості. Так як з одного боку росло напруження між Польщею і Німеччиною, а з іншого – інвестиційна діяльність у цивільній промисловості могла спричинити конфлікт з інтересами вже існуючих приватних підприємств, розбудова військової промисловості сприяла розвитку всієї промисловості без поглиблення конкуренції на ринку, а одночасно могла допомогти в модернізації застарілої технічно польської армії.

Щоб заохотити до інвестування польські приватні сфери, була впроваджена система інвестиційних пільг для осіб і приватних фірм, які здійснюють інвестиції на окреслених урядом теренах краю. Ці пільги полягали в зниженні податків, першочерговості кредитування, виділення державних замовлень на частину продукції, а також звільнення від деяких платежів. Однак відгук був незвичайно слабкий. Приватні капіталісти побоювалися нових інвестицій, а вітчизняні вільні капітали дуже часто зберігали за кордоном. Побоювання ці були пов’язані з погіршенням міжнародної ситуації, а також з ростом тоталітарних тенденцій в урядових колах. Остання причина була особливо небезпечною для приватного капіталу, як загроза його економічній свободі. Через те, що приватний капітал не підтримав ідей інвестиційної діяльності, уряд вирішив сам здійснювати її. Це означало, що держава сама стає інвестором і сама знаходить кошти на фінансування будівництва і створення нових промислових закладів. У такому стані політика “накручування кон’юнктури” призводила до розвитку тенденцій етатизму. Держава ставала власником все нових підприємств, а тим самим росло її значення як виробника і роботодавця. В 1936–1939 рр. іноземні капіталовкладники утримувалися від інвестування в Польщі, побоюючись вибуху німецько-польської війни. Крім цього, держава була змушена викупляти у іноземних власників деякі великі заклади, коли це загрожувало їм банкрутством. Таким способом викуплено в Німеччини найбільші гірничо-металургійні підприємства у Верхній Сілезії, а в французів – лляні і бавовняні фабрики в Жирардові. Це також впливало на розширення етатизму.

В останньому періоді Другої Речі Посполитої в руках держави знаходилося 100% видобування калійних солей (поташу), автомобільної промисловості, літакобудування, виробництва спирту і тютюну, 95% виробництва напівфабрикатів для барвників, 84% видобування солі і теле-технічної промисловості, 70% металургійних заводів, 53% виробництва верстатів і т.ін. Крім цього, державними були 93% залізничних колій, 100% авіакомунікацій, 96% мореплавства, 100% радіо, 73% телефонних компаній, 35% банків і 48% страхових компаній [7, 136].

Зростання етатизму було критично оцінене багатьма економістами, але вони не могли заперечити, що разом з розбудовою державного сектора настало пожвавлення у всій економіці країни. У польській промисловості “накручування кон’юнктури” привело не тільки до росту виробництва, але й дозволило уникнути входження в нову промислову кризу 1938 р., яка торкнулася багатьох країн світу. Однак, в сільському господарстві знову настало зниження цін на продукти і це означало входження сільського господарства в нову фазу кризи.

Незважаючи на складну суспільно-політичну ситуацію всередині країни і не менш складне міжнародне становище Польщі, за двадцятиліття було розв’язано ряд важливих завдань: виведено країну з економічного хаосу і повоєнної розрухи, відновлено промисловість і сільське господарство, стабілізовано фінансову систему, віднайдено нові зовнішні ринки, значно поліпшено ситуацію на ринку праці. Відзначаючи наявність позитивних тенденцій у соціально-економічному розвитку Польської держави у міжвоєнні роки, слід зауважити, що загальний баланс промислового розвитку країни не можна однозначно вважати позитивним. Нетривалі періоди економічного піднесення чергувалися зі спадами, продовжували існувати значні диспропорції в сільському господарстві, матеріальному становищі населення, в багатьох галузях промисловості продовжувався застій. Політична і економічна слабкість Польщі, разом з несприятливою міжнародною ситуацією, негативно позначилися на подальшій долі державності у вересні 1939 р.

Дата добавления: 2015-07-20