Висновок. 1. Загальний стан української соціології у еміґрації

План

1. Загальний стан української соціології у еміґрації.

2. Наукова діяльність видатних українських соціологів за кордоном.

3. Соціологічні дослідження українських вчених в еміграції.

Розвиток соціологічних знань в Україні (кінець XIX - поч. XX ст.)

Теоретичні узагальнення та ідеї багатьох мислителів XIX ст. створили підґрунтя для подальшого розвитку соціального знання як соціологічної (в сучасному розумінні) думки з елементами соціологічного знання. Подальший розвиток соціологічної думки в Україні вже характеризувався сплетінням ідей національно-визвольного руху з аналізом та розвитком передових соціологічних теорій, ідей, методів дослідження.

Одним з перших мислителів, публіцистів, фундаторів української соціології був Михайло Драгоманов (1841-1895), який привніс до українського наукового простору соціологічне бачення, застосував принципи та поняття нової дисципліни, використав термін "соціологія" у своїх працях. Соціологію він розумів як універсальну науку про суспільство. Драгоманова характеризують як людину енциклопедичних знань, як прогресивного європеїста. Популяризаторство передових поглядів та теорій західноєвропейських мислителів, класиків соціології - характерна ознака його наукової діяльності.

При аналізі суспільних явищ Драгоманов виступав за багатофакторний підхід, підкреслюючи важливість усіх чинників, що впливають на суспільний розвиток (економічних, політичних, культурних), піддаючи критиці соціологію марксизму, котра, на його думку, перебільшувала вагу економічних чинників суспільного життя, недооцінювала інші.

У сфері інтересів М. Драгоманова як соціального дослідника були і проблеми влади, державності, прав і свобод особи, етичності політики - все, що тепер є об'єктом політичної соціології та етнополітологи. Важливою темою його політичної соціології був розгляд принципів централізму та федералізму (форм державотворення). Драгоманов був прихильником децентралізації влади і місцевого самоврядування, вбачаючи кращі зразки федералізму у минулих козацьких республіках України. Його ідеї побудови нового суспільства виростали на таких поняттях, як "соціальний рух", "історичний процес", "політична революція", "народність", "державні союзи". Загалом можна сказати, що Драгоманов у своїй творчості використав соціальні знання як знаряддя політичної боротьби.

Найвидатнішим фундатором української соціологічної думки був Михайло Грушевський (1866- 1934) - провідний український вчений, історик світового рівня, енциклопедист-просвітник, етнолог, фольклорист, видатний державний та політичний діяч, перший "президент Української Народної Республіки" (голова Центральної Ради). Життєвий шлях М. Грушевського - це поєднання плідної наукової і видавничої роботи із суспільно-політичною діяльністю. Як вчений і водночас впливовий громадсько-політичний діяч, він приділяв увагу теоретичним і практичним політичним проблемам розбудови молодої Української держави. Комплекс цих проблем містив у собі як суто соціологічні питання - соціально-класова структура суспільства, проблема взаємовідносин міста і села, динаміка громадських суспільно-політичних настроїв, так і соціологічні аспекти питань державного будівництва - проблеми суспільно-політичного устрою, національної політики, суспільної моралі. Теоретичну спадщину і творчий шлях Грушевського як соціолога умовно можна окреслити двома етапами за напрямами розвитку його соціологічних поглядів.

Перший - пов'язаний із діяльністю в науково-практичній сфері, розробкою соціологічної проблематики розвитку людського суспільства, його форм і законів еволюції –так звана "генетична соціологія". Цей період пов'язаний з діяльністю першого Українського соціологічного інституту, який було започатковано М. Грушевським у Відні в 1919 р.

Другий етап його діяльності - більш практично-політичний за своїм змістом і пов'язаний насамперед з громадсько-політичною роботою. Умовно його називають "політичною соціологією" Грушевського. Вчений прагне відповісти на питання, "що таке суспільство, які закони його розвитку та прогресу". При цьому він спирається на "історичні факти", на концепції суспільного процесу, будуючи свої умоглядні висновки на об'єктивних засадах - на соціальному знанні. Його теоретико-методологічні доробки формувалися під впливом концепції видатного французького соціолога Є. Дюркгейма.

М. Грушевський шукав причини та фактори створення соціальності, виникнення й існування людського суспільства, вивчав трансформації традиційних типів суспільства, проводячи етнологічні та етнографічні дослідження та порівняння. На суто українському етнокультурному матеріалі Грушевський вперше в історії української соціології досліджує значний етнографічний літературний матеріал суто соціологічними методами, аналізуючи проблему походження спільності у різних її історичних формах. Це одна зі складових його "генетичної соціології". У розвитку власної концепції Грушевського вагому роль відіграли знання, набуті в галузі історичної науки.

Свою діяльність вчений спрямовує у напрямі - "політична соціологія" - це комплекс ідей, концепцій, які тісно пов'язані з його громадсько-політичною діяльністю. Головна ідея цього соціологічного напряму - право українського народу на самовизначення і створення власної незалежної держави. Обґрунтовуючи історично, теоретично та юридично право українського народу на власну державу, Грушевський довів, що український народ існує як окремий історичний, культурний та етнічний суб'єкт. В черговий раз поставала нагальна потреба - довести, що Україна мусить бути самостійною етнодержавною одиницею. Старання Грушевського, як і багатьох його попередників і послідовників, були відповіддю на довготривалу політичну експансію в Україні інших держав: Росії, Польщі, Австро-Угорщини та ін. Вчений пропагував ідеї соціальної єдності, гармонії, громадянського миру на демократичних засадах, які є актуальними і сьогодні.

Перетворити соціологію на справжню науку про суспільство - таким було одне з найважливіших завдань у сфері соціальних наук, яке ставив перед собою видатний український теоретик права, філософ, соціолог і громадський діяч Богдан Кістяківський (1868-1920). Його громадська, наукова, та політична діяльність переплелися в одне ціле. Його вчителями були видатні соціологи того періоду - Г. Зіммель, М. Вебер та ін. Співпрацював з І. Франком, М. Павликом.

Б. Кістяківський велику увагу приділяв аналізу основних понять соціальних наук та обґрунтуванню наукових критеріїв соціологічного дослідження. Ним обґрунтовано основні вимоги науковості у соціології. Перша була пов'язана із формуванням основних понять - "суспільство", "держава", "право", "культура", які інтерпретував виходячи з реального повсякденного світу. Друга вимога зводилася до вияву причинових відносин у соціальній сфері соціології, розгляду проблем можливості і дійсності, необхідності та випадковості у соціальних процесах. Третя вимога стосувалася проблеми цінностей у соціологічному пізнанні і була запозичена у Вебера.

Вчення про право - найбільш опрацьована частина теоретичної спадщини Кістяківського. За своєю природою ідея права, на думку вченого, належить до сфери цінностей. Природа права має двоїстий характер. З одного боку, це сфера соціальних відносин, між окремими індивідами та соціальними групами, це сума норм, що забезпечують компроміс між різними вимогами. З іншого боку - це зовнішня форма існування справедливості і свободи. Кістяківський виокремлює основні, на його думку, підходи до аналізу права:

■ соціологічний, який спрямований на аналіз права як природного явища (вивчення законів його виникнення та розвитку);

■ психологічний, що ототожнюється з рівнем вивчення правової свідомості індивіда, групи;

■ догматичний (юридичний) - вивчення системи правових норм або правового порядку у певному типі суспільства;

■ нормативний, за якого припускається, що у праві реалізуються "трансцендентальні" цілі – раціональна та етична, які містять, вважає вчений найважливіші людські цінності - свободу та справедливість.

Чимало уваги Кістяківський приділяв і проблемам української національної культури.

В'ячеслав Липинський (1882-1931) – відомий як видатний український соціальний мислитель, громадський діяч, соціолог. В історію української соціологічної думки він увійшов як видатний політичний мислитель, який має оригінальне та самобутнє розуміння природи нації, влади, еліти. Аналізуючи рушійні сили соціально-історичних процесів в Україні, він звертається до таких нетрадиційних для науки понять, як "сила землі", "воля", "органічність груп", "еліта". Правляча еліта, на його думку, – це домінанта розвитку держави. Тлумачення ролі еліт, їхньої циркуляції багато в чому переплітаються з класичними теоріями В. Парето та Г. Моска (видатними італійськими соціологами).

Майже всі соціологічні поняття В. Липинського є прямою проекцією інтересів політичної боротьби. Його соціологічні постулати отримують свій статус лише під кутом зору їхньої придатності для вирішення певних політичних завдань. Липинського називають філософом саме "української політики", бо він розвивав власну теорію "територіальної свідомості" як визначальної складової національної ідеології". Дані соціальні розробки є в чомусь співзвучними з відомими теоріями "психології народу" М. Лацаруса, X. Штейнталя, В. Вундта, Г. Лєбона.

Одному із фундаторів вітчизняної соціології - Микиті Шаповалу (1882-1932) випало стати і видатним політичним та громадським діячем України. Незважаючи на вагомість та інтерес, які викликають його праці, слід зазначити, що більшість з них все-таки опинилась поза науковим обігом. Перебуваючи за кордоном та в еміграції,

М. Шаповал розробив основи української соціології. Один із пріоритетів наукових розробок М. Шаповала - проблеми етнонаціонального розвитку України. Він прагнув з'ясувати наукову істину в цьому питанні - розкрити соціальний зміст поняття "нація", виділити основні моменти націоґенези, використовуючи саме соціологічну методологію та методи. Соціологічні теорії, на думку вченого, безпосередньо повинні спиратися на емпіричний матеріал, котрий вчений вважав "хлібом" для соціології і разом з тим виступав проти голого теоретизування, "філософування" в ній. Виходячи із цих позицій соціологічного мислення, М. Шаповал уявляв собі націю як особливу соціальну спільність, котра займає і певне місце в соціальній стратифікації суспільства і динамічно розвивається в ньому і періодично виступає суб'єктом боротьби інтересів. Особливо гострі дискусії точилися щодо "шовіністського" ставлення Росії до України упродовж історії.

Розглядаючи генезис української нації в історичному ракурсі, Шаповал особливо виділяв роль так званих культурно-психологічних елементів у розвитку національного зв'язку - мови, побуту, культури.

Вчений особливе значення надавав раціональній свідомості, культурі, мистецтву – тим елементам культури, навколо яких починалася окрема "психологічна організація", перша система національного зв'язку. М. Шаповал був впевнений, що в культурі як факторі націоґенези і об'єктивної ознаки нації найбільш рельєфо проявляється також і суб'єктивний фактор - національна свідомість. Основними працями вченого були "Загальна соціологія", "Соціологія українського відродження".

Українські соціологічні пошуки у еміґрації

1. Як зазначено у попередніх темах, на початку ХХ сторіччя у країнах західної Європи і США авторитет вітчизняних науковців був досить високим – зокрема завдяки працям М.Грушевського, М.Ковалевського та інших соціологів. Більше того, поза межами України (Російської імперії, СРСР) було створено ряд потужних соціологічних інститутів і наукових об'єднань академічного типу - Український соціологічний інститут (Відень), Українське соціологічне товариство і Український інститут громадознавства (Прага), НТШ (глобально об'єднує українських науковців, має численні осередки в Україні і за кордоном), Українська господарська академія (Подєбради) та ін. Стратегічною метою таких установ було служіння українському відродженню, підтримка і розвиток української культури, науки, освіти і просвітянських традицій.

Вітчизняні науковці, які не змогли змиритися з ідеологічними і політичними утисками на батьківщині, вимушені були продовжувати наукову діяльність під патронатом цих організацій у еміґрації. Така діяльність, яка була плідною і втілилася у ряді наукових праць: М.Драгоманова "Вибрані твори", В.Коваля "Соціально-економічна природа сільськогосподарської кооперації", С.Бородаєвського "Історія кооперації", В.Петріва "Військо і суспільство", В.Мандрики "Соціологія освіти в Америці", М.Шаповала "Соціологія українського відродження", "Загальна соціологія", "Соціографія України", "Соціологія України", у публікаціях соціологічного часопису "Суспільство" та інших.

На тлі такої великої маси фахових досліджень на особливу увагу заслуговують соціологічні праці В.Старосольського, М.Шаповала, О.Бочковського, а також В.Липинського. Розглянемо їх детальніше.

2. Український письменник, соціолог і політичний діяч Микита Юхимович Шаповал (1882 – 1932 рр.) головну увагу у соціологічних працях приділяв проблемі суспільства, а також питанням руху української нації. Щодо поглядів на суспільство, то М.Шаповал дефінував його як гуртування людей, які живуть у взаємному зв'язку – коли поведінка однієї людини чи кількох осіб детермінує поведінку інших. Вчений також здійснив плідну спробу класифікувати суспільні групи, виділивши такі їх види:

· організовані (всередині них є взаємини керівництва і підлеглості);

· неорганізовані (відсутня стала організація);

· елементарні або прості (в них індивіди поєднані за однією ознакою);

· кумулятивні (індивіди поєднані за кількома ознаками).

Видатний український соціолог розробляв також положення про національне суспільство, яке є мікрокосмом світового суспільства і у стислій формі виконує його функції у економічній, культурній, політичній сферах. Такі позиції М.Шаповал екстраполював, перш за все, на українську націю, вказуючи, що суспільство в Україні стане зрілим лише тоді, коли на теренах нашої держави ці сфери будуть встаткованими, а громадяни самостійно підтримуватимуть їх на рівні сталого розвитку.

Таким чином вчений вважав соціологію "правдивою наукою про суспільство", інтелектуальним інструментом становлення української державності.

Базові праці М.Шаповала: "Українська соціологія" (1927 рік), "Соціологія українського відродження" (1927 рік), "Загальна соціологія" (1929 рік), "Соціологія України" (1933 рік). Частина праць є, власне, ґрунтовними підручниками з соціологічної науки. Логіка її викладання була у М.Шаповала такою:

· відомості про людину і про форми суспільної організації;

· чинники суспільного руху;

· суспільний процес, під яким сукупно розумілися культурний, господарський і політичний;

· витвори суспільного життя - корисні (мову, письменство, науку, мистецтво, право та ін.) і некорисні (злидні, самогубство, гніт, зиск та ін.);

· розвиток суспільства від початкових до сучасних форм.

Слід відзначити, що український соціолог доволі оригінально відносив у розряд соціальних такі чинники, як космічні - фізичні, хімічні, геокліматичні (світло і темряву, тепло і холод, вплив Сонця і Місяця, родючість землі та багато іншого). Вони разом з біологічними, психічними та соціальними, на думку М.Шаповала, утворюють складну систему, яка впливає на поведінку людини. М.Шаповал наголошував, що врахування комплексності і системності впливу цих факторів допоможе усвідомити складну детермінацію суспільної поведінки індивідів і соціальних груп. Перебуваючи певною мірою під впливом психологічних та психофізіологічних концепцій – біхевіоризму і вчення про рефлекси, він вважав, що комплексний вплив названих чинників спричиняє складні рефлективні реакції людини і людських скупчень (груп). Обґрунтування цих думок українського соціолога зокрема міститься у фундаментальній праці "Загальна соціологія".

Крім цього, М.Шаповал, будучи впливовим вченим, визнаним європейськими науковими і політичними колами, надавав активну інформаційну, моральну, а, почасти, і матеріальну підтримку радянським вченим, які прагнули до еміґрації з СРСР. Така допомога була ним надана у тому числі Питириму Сорокіну, який згодом особисто познайомився і висловив подяку М.Шаповалу.

Володимир Старосольський (1878 – 1942 рр.) – український соціолог і правознавець. Подібно до більшості еміґрованих науковців, соціологічні інтереси його були зосереджені навколо проблеми нації, держави. Аналізував вчений також соціологічні аспекти права. У своїх працях "Причини до теорії соціології" (1902 рік), "Теорія нації" (1921 рік) вчений визначав націю як суб'єктивну цілісність з її внутрішнім психічним змістом, що перетворює її на суб'єкта ("особовість") історичного процесу. Націю В.Старосольський атрибував свідомістю (базова характеристика), власним життям, волею, а також долею. На думку соціолога, джерело націотворення полягає у прагненні суспільної спільноти до політичної самостійності, самоврядування.

Щодо соціологічно-правничих поглядів, то у них простежується певна кореляція з деякими думками Р.Мертона, Е.Дюркгейма. Так, В.Старосольський зазначав, що соціологія, зокрема, покликана визначати і аналізувати причини поведінки людей, яка суперечить правовим нормам (девіантної). Він також аналізував дію правових норм на громадян, називав державу одним з різновидів соціальних зв'язків, сутність якого полягає у силі правових норм. Загалом вчений зазначав, що існує значна розбіжність між догматичним і соціологічним розумінням правового регулювання.

Вплив провідних світових соціологічних поглядів того часу простежується і у працях іншого відомого українського соціолога, публіциста, політичного діяча Бочковського Ольгреда Іпполіта (1884 – 1939 рр.). Соціологію він розглядав як науку про суспільство, головним предметом якої (подібно до В.Старосольського) є народ і нація. Професор Бочковський вважав, що соціологія повинна залишити позаду "пережитки" позитивізму і не ототожнювати закони природи і суспільства. Досліджуючи соціум, він наголошував, що головними процесами у його розвиткові є суспільна інтеґрація і диференціація.

Найбільшу цікавість вітчизняного науковця викликав народотворчий процес, у якому він виділяв два етапи:

· етногенеза – охоплює термін від становлення народу. Головною передумовою цього процесу є господарський зв'язок окремих верств суспільства. Одним з результатів цього етапу є утворення з "етнографічної сировини" народу для наступних перетворень його у націю;

· націогенеза – наступний етап націотворення, може ініціюватися певними потрясіннями, кризами. Впродовж певного періоду народ перетворюється на окрему суспільно-культурну особистість (націю), індивідуальність, яка має, зокрема, національну свідомість.

Саме О.Бочковський у своїх працях "Народження нації" (1939 рік), "Націологія і націографія як спеціальна соціологічна дисципліна для наукового розгляду нації" (1927 рік) розробив концепцію виокремлення системи нових соціологічних дисциплін, обґрунтувавши їх актуальність.

Вельми цікавою для нашого дослідження є персоналія українського історика, соціолога і публіциста В'ячеслава Казимировича Липинського (1882 – 1931 рр.). Зазначимо, що він був також відомим політиком свого часу – засновником партії "Український союз хліборобів-державників", послом УНР у Відні.

На формування його наукового світогляду вплинули теорії еліти, соціального конфлікту, раціоналістичні тенденції науки Західної Європи. Науковий твір: "Листи до братів-хліборобів" (1926 рік).

Головною концепцією В.Липинського як соціолога є його теорія організації національних еліт та їх кругообігу. Якщо детальніше, то вчений вважав, що кожна нація є творінням особливої групи людей, які здобули владу у своєму суспільстві. Прямо не вживаючи для їх визначення термін "еліта", вітчизняний соціолог оперував поняттями "національна аристократія", "провідна (або правляча) верства". У свою чергу, шляхами до формування такої суспільної групи, на думку В.Липинського, є: класократія, охлократія і демократія.

Опікуючись питаннями соціальної структури, вчений дискутував з концепціями соціальної рівності, обстоюючи ідею суспільної ієрархії. Соціолог виділяв такі класи: промисловий, хліборобський, фінансовий, купецький та інтеліґенцію. При цьому у кожному з класів він виокремлював організаторів – "панів" і сукупність організованих – "народ". Атрибутами перших були більша активність і більша індивідуальна сила (організаційна, політична), а для других – сила більшості і сила числа.

Головною політичною метою В.Липинського було створення української незалежної держави. Певною мірою, у своїх намаганнях він був більш радикально налаштований – коли велика кількість українських науковців у екзилі атрибували націю фольклором, мовою, культурою, звичаями, вчений говорив про нагальність створення державотворчої національної еліти, українського монархізму.

З часом активність українських соціологічних (і наукових взагалі) пошуків у еміґрації зменшилася. Причинами цього є, імовірно, культурна асиміляція, Друга Світова війна та інші чинники. Проте можна говорити саме про зменшення, а не про зникнення українознавчих досліджень – українські наукові установи поза межами України і сьогодні існують у країнах Північної і Південної Америки, Австралії, Європи, Азії (у Росії), охоплюючи широкий спектр діяльності – наукової, просвітницької, культурної, правничої, політичної, адміністративної (у межах країн мешкання).

Соціологічні дослідження українських вчених в еміграції

До специфічних особливостей розвитку української соціології слід віднести ту обставину, що соціологічні дослідження радянського періоду поступово втрачають наукову значимість і об’єктивність, тоді як можливість достатньо вільного розвитку соціологічної думки в еміграції породжує появу великої кількості серйозних соціологічних праць, які складають нині класику української соціології. Після поразки національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. багато провідних українських науковців, особливо суспільствознавців, були змушені емігрувати. Вони опинилися за межами батьківщини, передусім у країнах, близьких до кордонів України, де і розгорнули працю зі створення українських навчальних та науково-дослідних закладів. У складних умовах перебування на чужині не припиняються їх студії у площині соціогуманітарних наук, надто соціології. Можна навіть сказати, що саме на початку 20-х рр. за кордоном розпочинається швидкий розвиток української соціології та виокремлення її деяких дослідницьких напрямів. Не скута жорсткими межами однієї панівної ідеології, соціологічна думка українських вчених охоплює різноманітні явища суспільного життя як в Україні, так і за її межами. Незважаючи на відносну відірваність від досліджень на батьківщині, українські соціологи дістали можливість ширшого ознайомлення їз надбанням західної класичної соціологічної спадщини і модерними науковими розвідками у площині соціології, що стає вагомою підставою входження української соціології у світовий науковий процес як його органічної частки. Тому навіть на чужині українські соціологи не почувалися провінційними, гідно репрезентуючи свої надбання серед доробку зарубіжних учених.

На початку 20-х рр. серед української політичної та наукової еміграції виростає природне бажання і конкретний план організації соціологічних студій і дослідів, включно із заснуванням спеціальної української інституції за кордоном, у якій би знайшов вияв широко розвинутий тоді світовий рух соціологічної думки. Відбувається це передусім за ініціативою великого історика України та її першого президента М. Грешевського, який добре розумів вагу наукового синтезу суспільних наук загалом і соціології зокрема, будучи переконаним у необхідності наукового вивчення суспільства, його аналізу для підведення наукових підвалин під українську визвольну та державотворчу політику.

М. Грушевський ставить собі за мету організувати Український соціологічний інститут (УСІ) у Женеві, щоб у такий спосіб відзначити спадковість праці М. Драгоманова та його колег у 70-80-х рр. Однак цього осягнути не вдається, і осередком УСІ з 1919 р. стає Відень. Початковий період його діяльності обмежується трьома ділянками: влаштуванням публічних лекцій, організацією бібліотеки і, що найважливіше, видавничою справою. У числі найбільш помітних публікацій УСІ у Відні відзначимо такі: М. Грушевський, "Початки громадянства. Генетична соціологія" (1921), В. Старосольський, "Теорія нації" (1919), М. Шраг, "Держава і соціологічне суспільство" (1923), М. Лозинський, "Галичина в 1918-1920 рр." (1922) та ін.

УСІ у Відні існує і діє до повернення М. Грушевського та його найближчих співробітників в Україні у березні 1924 р. Українські соціологічні студії в еміграції надалі жваво розвиваються у Чехословаччині, в Празі. Саме " празький період " української соціології можна вважати найбільш плідним в її історії. Він розпочинається зібранням кращих сил українських соціологів під егідою Соціологічного товариства, заснованого у Празі 1 жовтня 1923 р. з ініціативи голови Українського громадського комітету, колишнього міністра земельних справ в уряді УНР Микити Шаповала. Після річного організаційного етапу 1 листопада 1924 р. у Празі було засновано Український інститут громадознавства (УІГ), який упродовж восьми років свого існування очолюваний М. Шаповалом розгортає активну наукову діяльність у галузі соціології. І хоча після смерті свого керівника у 1932 р. його активність відчутно знижується, все ж УІГ продовжує діяти у Празі аж до 1945 р. Основними напрямками його діяльності виступають:

· Видрук 6 чисел першого і єдиного тоді українського соціологічного часопису "Суспільство" (1925-1927);

· Публікації книг українських соціологів, серед яких слід особливо відзначити наступні: М. Шаповал, "Українська соціологія", "Соціологія українського відродження" (1927), "Загальна соціологія" (1929), "Соціологія України" (1933), "Соціологія і політика: Підручник соціотехники"(без року видання) та ін., М. Мандрика, "Соціологія і проблема соціального виховання у Сп. Шт. Америки"(1925) та ін.;

· Читання лекцій і підготовка рефератів з найбільш актуальних проблем української та зарубіжної соціології.

Окремо слід зупинитися на першому українському підручнику з соціології М. Шаповала (1929) "Загальна соціологія". У ньому автор визначає суспільство як суму всіх відносин між людьми. Інше визначення суспільства включає його опис у складі 4 основних складових елементів:

· прості скупчення,

· складні скупчення,

· агрегати (комбінація простих і складних скупчень),

громади (спільноти).

Отже, знайомство із "Загальною соціологією" М. Шалапова дозволяє побачити певну цілісну соціологічну концепцію у стилі структурного функціоналізму; вона може слугувати прикладом синтезу західних соціологічних вчень з українським соціологічним матеріалом, особливо коли мова йде про соціологічний аналіз суто українських соціальних феноменів.

Реальною спробою організації і розповсюдження соціологічної освіти і навичок соціологічних досліджень серед української молоді в еміграції виступає відкриття і діяльність спеціальних кафедр соціології в українських вищих навчальних закладах у Чехословаччині. У 1922 р. засновується Українська господарська академія у Подєбрадах, на економічно-кооперативному відділенні якої створюється кафедра соціології. Соціологію, а також соціологічну теорію нації викладає О.-І. Бочковський. У вищому педагогічному інституті ім. М.Драгоманова, відкритому у 1923 р. у Празі, також засновується кафедра соціології, яку очолює С.Ріпецький, а соціологію або суміжні з нею науки з використанням соціологічного матеріалу викладають О.Ейхельман, Л. Білецький, С.Русова. В Українському вільному університеті у Празі кафедрою соціології керує О.Ейхельман, пізніше В.Доманицький; її співробітником є також відомий український соціолог і правник проф. В. Старосольський. [4]

Серед найважливіших праць, які з’являються у цьому "празькому гурті" між двома світовими війнами, слід назвати: О.-І. Бочковський, "Націологія й націографія як спеціальні дисципліни для наукового досліду нації" (1927), "Національне пробудження, відродження, самоозначення" (1931); В.Доманицький, "Засади українського рурбанізму" (1940), "Напрямні упромисловлення українського села" (1942); В.Старосольський, "Внутрішня форма слова в соціологічній термінології"(1923); М. Шаповал, "Військо й революція: Соціологічний нарис" (1923), "Місто й село" (1926), "Суспільна будова" (1936). На жаль, переважна більшість цих првць була вилучена з бібліотек та архівів Чехословаччини у 1945 р. з приходом радянської армії та перевезена у спецхрани на території України. Лише тепер з’являється можливість ретельного ознайомлення з класичними творами українських соціологів в еміграції, творчого переосмислення їх багатющої теоретичної спадщини.

Після Другої світової війни соціологічні студії і еміграції не велися планово і зосереджено; досі систематичних соціологічних досліджень про українську західну діаспору майже немає. Зацікавлення українських вчених у діаспорі були більше спрямовані на соціальні процеси в радянській Україні, менше – на придатні для їх безпосереднього спостереження явища й соціальні факти життя діаспори, переоцінку цінностей громадянського життя, людських взаємин, динаміку соціальних груп, факторів, що впливають на їх еволюцію і нову класифікацію. Відчувається брак для цієї мети систематичного матеріалу, складність урахування при дослідженнях прикмет різних поколінь української еміграції, необхіднімть складання двомовних питальників-анкет(бо молодші генерації канадських та американських українців практично не володіють українською мовою), небажання представників молодшого покоління нових емігрантів давати відверті відповіді (бо за радянських часів така відвертість могла дорого коштувати).

Разом з тим у середовищі української наукової громади в еміграції зростає розуміння необхідності так званого "соціологічного дзеркала", в якому можна було б докладніше побачити себе, свій кількісний і якісний образ, стан і розвиток, тенденції в українській спільноті. Зараз вважається, що об’єктами соціологічних досліджень серед української діаспори могли б бути три основні сфери:

· процеси асиміляції, соціальної мобільності й процеси збереження етнічної (етичної та культурної) ідентичності серед українських емігрантів;

· структура українських інститутцій, груп та громад і їх діяльності;

· типологія особистостей і способів їх поведінки у західних суспільствах.

Так чи інакше ці питання та їх окремі аспекти вивчаються у повоєнні роки двома фаховими соціологами, професорами американських університетів С.Мамчуром та І.Задорожним, а також канадцями українського походження В.Кисілевським, П.Юзиком, О.Войценко, І.Теслею, М.Марунчаком. Свою соціологічну працю в давньому публіцистичному стилі продовжують Д.Донцов (проблема традицій та інстинкту боротьби в українців), М.Шлемкевич (роль інтелігенції в українському суспільному житті, спроби соціологічного дослідження психічної структури українського характеру на підставі методів, розроблених західною соціологічною думкою, та власних студій), Р.Рахманний (соціологічний аналіз основних вартостей українців під час національно-визвольних змагань та їх боротьба за збереження власної ідентичності і духовних цінностей в еміграції).

З молодшої генерації українських дослідників, схильних до студій українського матеріалу, слід згадати В.Нагірного (соціологія ідеологічних груп та етнічної ідентифікації емігрантів у США), В.Ісаїва (процеси асиміляції й акультурації українців у США та Канаді), І.Зелика, О.Симиренка, М.Савицьку, А.Винар та ін.

Існує велика група українських дослідників в еміграції, наукові інтереси яких тісно пов’язані з аналітичними розвідками соціологічного характеру тих процесів, що відбувалися й відбуваються в Україні. Серед дослідників соціально-економічних проблем та економічних відносин у сучасній Україні вирізняються Є.Гловінський, Є.Кованько-кованьківський, А.Поплюйко, Б.Винар, з молодших – В.Голубничий. Для соціології комуністичної партії в Україні важливі також праці Ю.Бориса, Б.Левицького, І.Майстренка, М.Стахова та інших. Матеріали до соціології культурних процесів є у працях Ю.Шевельова (Шереха), П.Ковалева, В.Чапленка; про розвиток літературних процесів і віддзеркалення в них суспільних відносин – у працях Ю.Луцького, Ю.Дивнича-Лавриненка, Г.Костюка, І.Кошелівця, Б.Кравцева. Широка тема національного питання в колишньому СРСР привертає увагу таких дослідників, як В.Маркусь, Я.Пеленський, Б.Кравченко, П.Потічний, Б.Чайківський. Знані в еміграції праці І.Лисяка-Рудницького, О.Мотиля, Р.Шпорлюка зараз знаходять свій шлях до українського читача в Україні. Багатобічні досліди соціологічного характеру проводять В. Янів ("Психологія в’язня", "Психологічні основи окцинденталізму"),

О. Кульчицький ("Світовідчування українця", "Геопсихічний аспект в характерології української людини", "Риси характерології українського народу", "Український персоналізм: філософська і етнографічна синтеза"), Є. Онацький ("Українська емоційність", "Імперіальзм духа", "Основи суспільного ладу"), Б. Цимбалістий ("Родина і душа народу"),

М. Шлемкевич ("Загублена українська людина", "Галичанство", "Фронт української правди") та багато інших.

Водночас слід зазначити, що в еміграції тепер не існує поважної соціологічної інституції, яка б об’єднувала українських дослідників старшого та молодшого покоління та впорядковувала їх студії. Немає й спеціального видання соціологічного характеру, а видруковані праці й джерельні матеріали у ділянці соціологічних студій доводиться шукати у багатьох напрямках. Сьогодні, коли відкриваються широкі можливості для навчання та наукового стажування української молоді за кордоном, така інформація може слугувати певним дороговказом у морі західної соціологічної літератури. Нарешті, вперше за довгі часи відкриваються відділи зарубіжної україністики у наших бібліотеках та фонди "репресованої" літератури, недоступні раніше для дослідників, що дозволить всім зацікавленим зазернути у світ наукових пошуків наших співвітчизників під час перебування в еміграції.

Висновок

У висновку, слід підкреслити, що своєрідний шлях розвитку української соціологічної думки, на жаль, не завершився дотепер ні у краю, ні на чужині виробленням сучасного потужного, категоріально синтезованого компендіуму, з якого би починалась сучасна українська соціологія. У цьому плані ми значно відстали від інших народів, і малою втіхою для нас є згадка про штучне гальмування наукових досліджень у галузі соціології протягом останніх десятиліть історії України. Тому процеси національного відродження, які прокладають собі шлях у сучасній Україні, безпосередньо торкаються й соціології. На часі першочергове завдання – створення самобутньої і водночас модерної української соціологічної науки, здатної принести велику користь своєму народові у важкий і щасливий час державотворення.

Отже, після велетенських суспільних і державних катаклізмів та найбільших соціологічних експериментів в історії людства українська суспільно-політична думка стала перед переконанням відродження народу, як суспільний процес може бути зрозумілим і поясненим лише соціологічно, і навіть основне питання практичної політики — куди і якими шляхами повинен іти народ — може знайти своє вирішення саме у соціології.

Дата добавления: 2015-07-26