Примітки. 1) Про ранїйші нїби то згадки про Русь див

¹) Про ранїйші нїби то згадки про Русь див. прим. 9: Непевні або хибно до Руси прикладаю звістки VII-IX ст.

²) Про обидва епізоди дивись вище с. 393. Лїтература: Васильевскій: Русско-византійскія изслЂдованія (основні моноґрафії про обидва жития: давнїйші розвідки по них стратили значіннє); новійше: Халанскій Къ исторіи поэтическихъ сказаній объ ОлегЂ ВЂщемъ, Ж. М. Н. П. 1902. VIII (сурозьку лєґенду вважає він руською перерібкою амастридської); Шахматов (Корсунская легенда и крещеніе Владиміра — Сборник Ламанского і осїбно, с. 121) пробував відновити давнїйшій погляд, що сурозька лєґенда говорить про корсунський похід Володимира; против сього замітки Шестакова в Ж. М. Н. П. 1908, І, і в новійшій редакції своїх виводів (Разысканія о древн. лЂтоп. сводахъ) Шахматов уже не повторив сього погляду. Вестбергь О житіи св. Стефана Сурожскаго (Виз. Врем. 19 7) поправки до студії Васїлєвского.

³) Саме імя Бравлина (вар.: Бравалинъ, Бравленінь, Бранливъ) як імя власне, признаєть ся не всїма. Востоков (Описаніе Румянцевскаго музея с. 689) висловив гадку, що правдива лєкція — се „князь бранливъ“ (отже — воєвничий князь). Се толкованнє було піддержане Голубінским (Ист. рус. церкви І. 1 с. 59) але воно було збите арґументами, що сей варіант — поправка пізнїйших копістів, і в старім письменстві слова „бранлив“ не знаємо. Новійшими часами дано нове толкованнє — що Бравлинъ вийшло помилкою з Мравлинъ. Таку гадку піднїс Веселовский — Мелкія замЂтки къ былинамъ, Ж. М. Н. П. 1890, III с. 22, пор. Карловича Germanische Elemente im slavischen Mythus und Brauch (Archiv fü r Religionswissenschaft, 1900), а розвинув далї Халанский (Въ исторіи поэтическихъ сказаній объ ОлегЂ ВЂщемь с. 313). Веселовский се „Мравдинъ“ розумів як словянську перерібку грецького Μυριμδών Халанский — як стягнену форму Моровлинъ — Муровленинъ — Мурманинъ, розуміючи тут князя мурманського (норманського) Олега, котрого дублетом признає він Ілю Муромлянина — Муромця. Обидва сї толковання одначе більше дотепні нїж певні. Простїйше з них толкованнє проф. Халанского, але й воно опираєть ся на цїлім рядї гіпотез, дуже рисковних — як перерібка народньої форми Моровлин в народнїх устах в абсурдне Боровлин, потім штучна архаізація його в Бравлин, опущеннє імени князя, а долишеннє самото епітету, і т. и.

⁴) Про джерела й лїтературу сього походу див. в примітках (10).

⁵) Текст у Дорна — Каспій с. 5 і 464, над близшим означеннєм року сього походу застановляв ся тамже с. ХLVIII Кунїк, але не прийшов нї до якого певного виводу, а хоч і прихиляв ся до гадки, що то мало бути коло 880 р., але при тім виходив з хронольоґії Повісти, так що сї його виводи не мають нїякої цїни. Дорн (с. ХLVIII) пробував підперти сю гадку вказівкою на монети абу-Зейда 880-3 р., що говорять про побіду над поганами: він догадуєть ся що то була побіда над Русю, але сам далї наводить комбіновану звістку Зегір-ед-Діна (XV в.) і ель-Хасана про побіду абу-Зейда над поганами-Турками в 873|4р.

⁶) Лїтопись рахує на корабель по 40 мужа в походї Олега. Похід лєґендарний, але сю подробицю можемо прийняти як вповнї реальну.

⁷) τούς πέριξ α'υτω̃ν δουλωσάμενοι κακει̃θεν 'υπέρογκα φρονηματισθέντες — Photii epistolae, ed. Valetta, Londini 1864 p. 178.

⁸) Quos rex illorum chacanus vocabulo, ad ce amicitiae, sicut asserebant, causa direxerat — див вище с. 394.

⁹) Біографія імп. Василя в Corpus hist. Byz. XXVII гл. 97. Оповіданнє про руську місію перейшло потім до ріжних пізнїйших візантийських компіляторів — Кедрина, Зонари, Ґлїки і до росийських збірок, як Никонівська Завдяки тотожности імени імп Василя Македонянина з іменем Вододимирового шваґра в деяких грецьких компіляціях се оповіданнє дуже характеристичним способом скомбіновано з охрещеннєм Руси за Володимира — див. повість видану Бандурієм, нове виданнє в Analecta byzantino-russica ed. Regel, Спб., 1891, і компіляцію патр. Maкарія — уривок при виданню Яхї бар. Розена с. 222. Про Бандурієву повість див. новійші замітки ак. Ламансного — op. c. гл. XVII.

¹⁰) Photii epistolae p. 178.

¹¹) Біоґрафія зрештою виразно суперечить з окружником Фотия, бо каже, що єпископа на Русь післав патр. Іґнатий, що настав по упадку Фотия в 867 р., а Фотий згадує про висланнє єпископа в своїм окружнику, ще перед своїм уступленнєм. Ламанский в своїй розвідцї про св. Кирила старав ся довести, що Русь навязала зносини з Візантиєю зараз по невдалім походї, під вражіннєм царгородських процесій, але се тільки здогад: хронольоґічно воно можливо, але довести, що се стало ся десь в р. 861, нема чим. При тім Ламанский висловив гадку, що в тій Фотиєвій місії на Русь був післаний св. Кирил, і його т. зв. хозарська місія, що привела до хрещення „до двухсоть чадій“, була в дїйсности місією на Русь. Гіпотеза інтересна, хоч і лишаєть ся невиясненим, чому наші джерела (Гавдерік і Панонське житиє) говорять про Хозар замість Руси, що в тім часї мабуть не стояла вже під хозарською зверхністю. Можливо одначе, що місія на Русь і дипльоматичні зносини з Хозарією були складовими частинами тої самої дипльоматичної акції, яку розпочало візантийське правительство по інцидентї 860 року для забезпечення себе від подібних несподіванок, і тому злили ся до купи.

¹²) Іпат. с. 13.

¹³) 1 Новг. с. 5. Ся форма слів Ігоря зістала ся в ширшій верзії, як найлїпший доказ компромісу в справі Олега.

¹⁴) Шахматов пробував довести, що в первісній редакції лїтописи Олег таки й був князем (Розысканія с. 318). A priori вважаю се зовсїм можливим, навіть правоподібним, але вислїдити сеї заміни конкретно доси не удало ся.

¹⁵) Гиляровъ Преданія Начальной лЂт. с. 70-72 (рукописи XVII в.).

¹⁶) Сю недорічність відчув був Ламбін і через те, ратуючи традицію, викинув з текста, як пізнїйшу приписку, звістку про Дирову могилу — Источникь лЂтописнаго сказанія о происхожденіи Руси (Ж. М. Н. П. 1874, VI).

¹⁷) Аль — арабський член, Дир — імя. Варіант: аль Дин.

¹⁸) Вид. Гаркави с. 137.

¹⁹) Вестберґ (Beiträ ge IX), признаючи, що держава Алдира відповідає Київській державі, так і поправляє без церемонїї Аддира на Ігоря, пор. Къ анализу с. 396.

²⁰) Придоста два Варяга и нарекоста ся князема: одному бЂ имя Аскольдъ, а другому Диръ (1 Новг. с. 4).

Бяста у него (Рурика) два мужа: Асколдъ и Дирдъ (Іпат. с. 11).

Иде Асколдъ и Диръ на ГрЂки — Іпат. с. 12.

воєваша Асколдъ и Диръ Полочанъ — Никон. I с. 9.

избиша множество ПеченЂгъ Осколдъ и Диръ — Никон. I с. 9

и увидЂ Олегъ, яко Осколдъ и Дирдъ княжита...

и убиша Асколда и Дира — Іпат. с. 13.

²¹) Про се низше і в екскурсї I.

²²) Іпат. с. 24 і 1 Новг. с. 7.

²³) Здогад про двох Олегів висловив пок. Антонович — Публичныя лекціи с. 57; про Олегову могилу в Київі і її місце спеціальна розвідка пок. П. Лебединцева в Чтеніях київського історичного товариства т. І.

²⁴) Про поправки імени Бравлина див. вище с. 401-2.

ФОРМОВАННЄ КИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ: СХЕМА „ПОВІСТИ“, РЕҐРЕСИВНИЙ МЕТОД ДОСЛЇДУ, РІЖНІ ФОРМИ ЗАДЕЖНОСТИ ВІД КИЇВА, ПРИЛУЧЕННЄ ЗЕМЕЛЬ НА ДНЇПРОВІЙ ДОРОЗЇ, КОЛЬОНЇЇ В ФІНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ, ЛЇВОБІЧНІ ЗЕМЛЇ, ПОДОНЄ, АЗОВСЬКЕ ПОБЕРЕЖЕ, ДЕРЕВСЬКА ЗЕМЛЯ І ДАЛЬШІ ЗАХІДНЇ; НОВГОРОД І ПІВНІЧНІ ЗЕМЛЇ, ЗНАЧІННЄ НОВГОРОДА В РУСЬКІЙ ПОЛЇТИЧНІЙ СИСТЕМІ

Вертаємось до історії Київської держави.

Вище ми сказали, що звістки IX в. про Русь натякають на істнованнє вже більшої полїтичної орґанїзації, скупленої коло „Руської“ — Полянської землї. Патр. Фотий же говорить виразно, що Русь перед своїм походом на Візантию в 860 р. уже „підбила своїх сусїдів“. Попробуємо тепер розглянути ся в сїм питанню.

Почнемо від Повісти. Очевидно, її автор мав дуже слабі відомости про сформованнє комплєкса земель Руської держави. Він вийшов з сїєї трудности, зложивши сю історію на части півмітичного Олега. Не можемо знати, чи йшов він тут за народнїми традиціями, що говорили про війни й завойовання Олега (або Олегів), чи на власну руку скомбінував сю ґрандіозну окупацію. Новгородські Словени, полоцькі й ізборські (пізнїйші псковські) Кривичі з словянськими кольонїями в землях Чуди, Веси і Мери становлять у нього державу Рурика; Олег окрім того підбиває в своїм походї на полудень: смоленських Кривичів, середнє Поднїпровє (Любеч — тодї визначне торговельне місто) і Київщину: „поиде Олегъ, поємъ вои свои многи — Варягы, Чюдь, СловЂны, МЂрю, Весь, Кривичи, и прия городъ Смоленескъ, и посади въ немъ мужь свой; и придоста къ горамъ киевьскымъ...“ По сїм, похід за походом, подбиває він Деревлян, Сїверян і Радимичів (в хронольоґічній схемі Повісти се уміщено під 883- 5 р.)-„и бЂ обладая Олегъ Деревляны, Полянми, Радимичи, а со Уличи имЂше рать“. На тім кінчать ся придбання Олега, але в його походї на Візантию беруть участь ще Хорвати, Дулїби й Тиверцї в ролї союзників („яже суть толковины“ — помічники) ¹), а в північній верзії приписані ще Вятичі. Крім того на сї ж часи треба б положити прилученнє Дреговичів, бо пізнїйше ніде нема згадки про се. По сїй Олеговій роботї його наступникам мало що зіставалось робити з східно-словянськими народами. Ігор „примучив“ Уличів і воєвав ся з Деревлянами, Святослав підбив на ново Вятичів, а Володимир знову підбив Полочан, Радимичів і Вятичів і привернув західнї землї.

Розумієть ся, укладчики лїтописи мали лїпші відомости про походи Володимира й Святослава, нїж з кінця IX в. Про походи другої половини Х в. могла бути розмірно свіжа память в другій половинї XI в., коли укладала ся Повість. Дїйсно, походи Святослава напр. потверджують ся иньшими джерелами досить докладно (крім подробиць, розумієть ся); але вже всї походи Ігоря звязані з ріжними лєґендами і на стільки й переховали ся в памяти, на скільки були звязані з якоюсь лєґендою. Походи-ж Олега, виключивши його звістний похід на Візантию, не мають навіть і лєґендарної закраски, а виглядають всї на комбінацію автора. В кождім разї, навіть припускаючи тут якісь перекази, традиції, все-ж таки завоюваннє цїлої Сїверщини (найбільшої з етноґрафічних територій!), завзятих в своїй свободолюбности Деревлян і ще Радимичів в три походи, розумієть ся, лишить ся повним абсурдом. Не краще виглядає похід Олега з Новгорода на Київ, де він без спротивлення опановує міста на дорозї, скидає своїх бояр узурпаторів з київського стола, а на Новгородцїв, що по словам лїтописи „суть отъ рода варяжьска, преже бо бЂша СловЂни“, зараз накладає дань — „Варягом даяти“. Коли зважити ще й недорічність історії з Аскольдом і Диром і їх убитєм, і той цїкавий факт, що в хронольоґічній таблицї, на иньшім місцї Повісти, зовсїм іґноруєть ся й Рурик, і князївство Олега в Новгородї, а рахунок іде „отъ пЂрваго лЂта Олгова (до сього дописано потім: „понелЂже сЂде в КиєвЂ“, щоб погодити з лїтописною теорією)-то мусимо усунути з сфери фактів цїлий той Олегів похід з Новгорода на Київ, як — дуже сумнївну вигадку ²).

Відкидаючи з огляду на се, як непевну комбінацію пізнїйшого книжника, лїтописну традицію про зґрупованнє земель Руської держави, попробуємо порадити собі иньшими способами. Передовсїм ми мусимо виходити з вище поставленого виводу, що ті здобутки Київської держави, про які нема мови в 2-ій пол. Х в., мусїли, по всякій правдоподібности, бути зроблені перед серединою сього столїтя — коли якісь спеціальні міркування такому припущенню не противлять ся. Що вже тодї Руська держава була велика, зложена з великого числа ріжним способом звязаних з Київом країв і племен, на се вказує й дуже мале число пізнїйших територіальних здобутків, і велике число підручних князїв за часів Ігоря, і нарештї деякі безпосереднї, зовсїм певні вказівки.

Способи, якими поодинокі землї чи племена могли бути, тодї звязані з Київом, були ріжні — мушу се особливо піднести. Ми можемо більш меньш, бодай приблизно, здавати собі справу з того, які землї входили в круг полїтичного впливу Київа скажім-на початку Х в., але рідко де зможемо докладнїйше означити, в яких саме відносинах, в якій степени залежности стояла та чи иньша земля до Київа. А в тих відносинах могли бути найріжнїйші відміни. Ми стрічаємо напр. племена, про котрі сама Повість додає, що вони були тільки „толковинами“ київського князя, се-б то добровільно чи не добровільно — наслїдком „примучування“, підпали його полїтичному впливу, посилали з київським князем в похід свої полки, але, очевидно, не давали йому дани, анї не мали иньших зобовязань супроти нього, чи якихось ограничень своєї управи. Иньший нарід наслїдком „при-мучувань“ обовязувавсь платити дань, але при тім заховував своїх князїв і внутрішню управу в цїлости, ненарушену. Деревляне нпр., примушені здавна (по Повісти — за Олега) платити дань київському князеви, заховують до середини Х в. своїх власних князїв, що, очевидно, правлять ними по давньому („наши князи добри суть“, кажуть про них Деревляне, противставляючи київським здирщикам), а роля київського князя обмежалась періодичними походами туди за данею („полюдиє“). Знов иньше племя чи земля могла дістати осібного князя з руки київського великого князя, але такий князь правив своєю землею зовсїм самостійно, обовязаний тільки помочию або що найбільше — даниною київському князю. Нарештї (і се вже найвища степень залежности) київський князь замість князя міг послати своїх „мужів“ в ролї намістників — „посадників“ і задержати управу безпосередно в своїх руках.

Вертаючи ся по сїм поясненню до річи — передо всїм візьмемо під увагу нашу той факт, що, виключивши лєґендарне оповіданнє про похід Олега (або можна сказати-як видно власне з сього оповідання), в народній памяти не зістало ся нїякої памяти про те, як прийшли до полїтичного звязку з Київом міста на великій водній дорозї днїпровсько-балтийській, на тій „пути із Варяг в Греки“. Се служить доказом, що то стало ся дуже давно, і воно само по собі зовсїм зрозуміло, і так мусїло бути. Коли ми пригадаємо, що Київ був перед усїм торговельним містом, що як раз торговельні інтереси, по всякій правдоподібности, мусїли дати тут інїціятиву до державної орґанїзації і взагалї кермували полїтичним житєм, то мусимо прийняти, що київська полїтика була перед усїм звернена на забезпеченнє торговлї, а слїдом — на опанованнє своєї найважнїйшої торговельної дороги. В гору Днїпром найважнїйшими стаціями на сїй дорогі були — полянський Вишгород, Любеч на середнїм Днїпрі, Смоленськ на верхнїм Днїпрі, там де з нього переходили торговельні шляхи на Двину, на Волхов і на верхню Волгу, далї Новгород-на північній дорозі до фінської затоки, Полоцьк — на західнїй дорозї, Двиною. Дорогу Днїпром на полудень від Київа знаємо дуже мало, бо сї краї застаємо в періодї упадка під напором Печенїгів, можемо тільки вказати зараз низше Київа Витичев, далї Родню на устю Роси; на нижнїм Днїпрі знаємо славний торг — Олешє.

Ми можемо з усякою певністю прийняти, що вже в 2-ій пол. IX в. сей великий торговельний шлях був в руках київських князїв, племена і городи на нїм — під полїтичним впливом Київа, чи підбиті і обсаджені київскими „світлими і великими князями“, чи звязані союзами з Київом, під київською геґемонїєю. Сьому фактови дала вираз Повість временних лїт, представивши як здобуток першого київського князя — підбитє торговельних міст і цїлих племен на Днїпровій дорозї. /dd>

З нижнїм Днїпром се певно стало ся ще до початків IX в., про се свідчать руські походи на Чорнім морі з IX в.

В лїтописній традиції війни з Уличами, що сидїли низше Полян по Днїпру, звязують ся з найдавнїйшими князями: в ширшій верзії Повісти Олег „имЂяше рать“ з Уличами й Тиверцями, в коротшій, новгородській воюють з Уличами Аскольд і Дир ³). Не знати, чи се память про давнї війни за торговельну дорогу, перенесені на яке столїте пізнїйше, чи реальна згадка про якісь війни з Уличами при кінцї IX в.; в такім разї се не були перші проби: нові війни могли вести ся київськими князями наслїдком порушень здавна уставлених відносин, чи для зміцнення свого впливу та власти над територією нижнього Днїпра. Але тодї Уличі ще не були опановані або приборкані вповнї: Ігорь звів з ними нову боротьбу, і аж вона привела до повної переваги Київа над ними. Память про неї переховала ся досить добре, завдяки ріжним подїям і лєґендам, звязаним з нею. Боротьба була завзята, облога улицького міста Пересїчна тривала три роки, вкінцї здобуто його; Уличів примучено нарештї на стільки, що вони мусїли згодити ся давати дань. Управу сеї нової провінції чи властиво збір дани передав Ігор свому воєводї Свенедьду ⁴). В звязку з сею кампанїєю лїтописець згадує про перехід Уличів з над Днїпра в землї між Богом і Днїстром. Хронольоґічні відносини сеї міґрації до кампанїї неясні; коли кампанїя стала ся по міґрації, як то можна уважати правдоподібнїйшим ⁵), то можна думати, що вона могла бути наслїдком міґрації — що помандрувавши з над Днїпра, Уличі хотїли виломити ся з уставлених київськими князями форм залежности, й се привело до сеї війни, що й закінчила ся капітуляцією Уличів.

Ослаблене переселеннєм Уличів Поднїпровє вимагало тим більшої охорони від Печенїгів, що десь в 80-х рр. IX в. розпросторюють ся в чорноморських степах, і вже в 90-х рр. зявляють ся над Дунаєм. Про перші конфлїкти з ними — очевидно на нижнїм Днїпрі, говорить звістка, перехована тільки в однім пізнїйшім лїтописнім збірнику (Никонівськім): „избиша множество ПеченЂгъ Оскольдъ и Диръ“ ⁶). Нема нїякої причини помітувати сею запискою, тільки по вище висловленому сю подїю скорше можна приложити до кн. Дира. Після того Повість містить під 920 р. ляконїчну фразу, що Ігор воював з Печенїгами. Оповісти щось більше про сю боротьбу вона змогла тільки від 2-ої пол. Х в., коли печенїзькі напади безпосередно стали досягати київських околиць; перед тим мусїли бути війни, але вони для нас пропали. Але що й серед тяжкого печенїзького натиску в серединї Х в. Русь ще тримала ся на устю Днїпра, бачимо з умови Ігоря з Візантиєю 944 р.: тут Русини обовязують ся не перешкаджати Корсунянам в рибальстві на устю Днїпра і не зимувати там собі (очевидно іде мова головно про руських рибалок і промисловців).

Що до верхнього Днїпра і взагалї тих північних доріг, які вели з Київа до північних земель, то тут повторяю, важно, що Повість залїчує опанованнє їх до найперших здобутків київської династії: уже на самім початку вони взяли в свої руки Новгород, Полоцьк, Смоленськ, Любеч. В парафразї умови з Греками під 907 р. межи „руськими городами“, де сидїли „велиции князья, подъ Ольгомъ суще“, стрічаємо Полоцьк і Любеч ⁷). Очевидно, хто мав в своїх руках Любеч і Полоцьк, мусів мати й Смоленськ. Дїйсно, Константин Порфирородний, оповідаючи про Русь в 40-х рр. Х в., між підвластними Руси народами згадує Кривичів, а між містами „провінціальної Руси“ — Мілїнїску, що не може бути нїчим иньшим крім Смоленська. Тут же, між „руськими“ містами, стрічаємо і крайню стацію на днїпровсько-балтийскім шляху, Новгород (Νεμογάρδη), „де сидїв Святослав, син руського князя Ігоря“.

Другою важною торговельною дорогою, може не меньше як „путь із Варяг в Греки“, були шляхи з Київа на схід, суходолом і ріками — на Болгар, Ітиль і через нього далї в закаспійські землї; вже-ж у IX в. руські купцї користали з них (як каже ібн-Хордадбег). Сї шляхи йшли через землї Сїверян та Вятичів, і се звертало полїтику київських князїв у сей бік від дуже давнїх часів, не кажучи вже про той мотив, що Сїверяне держали в своїх руках на значній просторони Днїпровий берег і були безпосереднїми сусїдами Київа.

І Сїверяне і Вятичі і Радимичі підлягали колись хозарській зверхности, як і Поляне. Увільнивши ся від Хозарів сам (а се мусїло стати ся в кождім разї не пізнїйше VIII в.), Київ мусїв зараз взяти ся до боротьби з хозарським впливом на лївім боцї Днїпра, особливо у Сїверян і Радимичів; підпорядкованнє сих народів київській полїтицї мусїло йти в парі з визволеннєм їх з залежности від Хозарів. Се визволеннє, розумієть ся, мало свої приємні сторони для тутешнїх громад, і вони улекшували справу київської полїтики на ґрунтї: треба було тільки забезпечити сї племена від Хозарів. Хозарська-ж держава в IX в., видима річ, упадає, і боротьба з нею для київських князїв не мусїла бути надто тяжкою.

Сїверянські центри — Любеч, Чернигів і Переяслав Повість представляє уже на початку Х в. обсадженими намістниками й залогами (парафраза Олегової умови). Чернигів (Τζερνίγωγα) і мабуть Любеч (Τελιούτζα) виступають між руськими містами у Константина Порфирородного ⁸). В дїйсности ся надднїпрянська окрайка сїверянської території мусїла ще далеко скорше прийти в залежність від Київа, коли зважити, що в першій половинї Х в. київські князї вже — з одного боку стояли міцною ногою на устю Дона, з другого — завели в круг свого полїтичного вплива Вятичів.

Вятичів згадує Повість між участниками Олегового походу на Візантию, хоч се імя читаєть ся і не у всїх кодексах ⁹); але що в XI в. розпростореннє зверхности руських князїв на землї по р. Оцї дїйсно уважалось фактом ранїйшим від походів Святослава і клало ся на початки Х в., се потверджує оповіданнє Повісти, що вже Рурику підлягав Муром, центр словянської кольонїзації в землях фінської Муроми (на середнїй Оцї), півнїчно-східнїх сусїдів Вятичів ¹⁰). Але тодїшня залежність Вятичів від Київа була досить поверховна, бо полїтичний вплив Хозарів тут ще не був знищений: Вятичі, стоячи вже під київською геґемонїєю, ще в другій половинї Х в. платили дань Хозарам, як каже Повість — „по шелягу от рала“, і аж походи Святослава на Хозар та зруйнованнє Хозарської держави увільнили Вятичів зовсїм від Хозарів ¹¹). Се зміцнило київські впливи і в басейнї середньої й нижньої Оки, де за часи Володимира напевно звістна київська волость в Муромі. Що в тїснїйшу залежність від Київської держави Вятичі дїйсно були приведені розмірно досить пізно, показує те, що ще при кінцї XI в. тут були свої князї (отой Ходота з сином), ба навіть ще в XII в. вони заховують свою племінну назву і якось на узбочи стоять в тодїшнїм полїтичнім житю. Але нам тут досить того факта, що в поглядах київських лїтописцїв в першій половинї Х в. під полїтичним впливом Київа стоять навіть Вятичі: супроти того для сїверянського Поднїпровя початки залежности від Київа треба посунути гень назад за межі Х в.

Що до Подоня, то передовсїм тут важні походи Руси на схід; ми починаємо про них чути з останньої чверти IX в., від того походу Руси на Абесгун за часів абу-Зейда. Потім 909/10 р. знову Русь приходила на Абесгун; 912/3 р. був великий похід Руси, коли вона страшно пустошила полудневий берег Каспійського моря, і в 944-5 рр. знову ¹²). Русь при тім звичайно проходила на човнах Доном і звідти, переволочивши їх суходолом через нешироку шию, плила Волгою в Каспійське море. Хоч Масуді в оповіданню про похід 912/3 р. каже, що хозарське правительство тодї перепустило Русь в Каспійське море добровільно за обіцяну половину здобичи, але очевидно, сї походи зовсїм не були хозарському правительству милі, і коли воно їх не спиняло, то тому, що не мало сили: сї походи свідчать про повний упадок Хозарської держави почавши з кінцем IX в.

З другого боку, сї походи на Каспійське море для Руси не були-б можливі, як би вона не почувала себе дома на нижнїм Дону, — подібно як чорноморські походи свідчать про її панованнє на нижнїм Днїпрі. І дїйсно, ми маємо виразні вказівки з 1-ої пол. Х в. про київські впливи в землях нижнього Дону й Азовського побережа: в умові Ігоря з Візантиєю 944 р. руський князь обовязуєть ся не перепускати на кримський бік Болгарів Чорних, що жили на кавказькім березї Азовського моря: „а о сихь иже то приходять Черьнии Болгаре и воюють въ странЂ Корсунсьтий, и велимъ князю рускому, да ихъ не пущаєть: пакостять странЂ той“ ¹³). Виходить, що київський князь чи безпосередно, чи то через якого підручного держав в руках Керченську протоку, коли міг пускати або не пускати тих Болгар з Кавказу до Криму. Стара Фанаґорія, що від VIII в. в грецьких джерелах зветь ся Τυμάταρχα, τά Мάταρχα ¹⁴), в руських — Тмуторокань, виступає в числї руських волостей вже за часи Володимира, але наведений параґраф умови Ігоря показує, що ті краї належали до київського князя вже в 1-ій пол. Х в. Иньший параґраф тієїж Ігоревої умови з Греками, де „князї руські“ зобовязують ся не воювати грецьких городів в Корсунським краю і не мати на нього претензій, а за те Візантия обіцяє Руси поміч — очевидно в тих азовських краях,-натякає, що руське князївство переходило й на кримську сторону протоки, а руські князї пробували його розширити далї, забираючи візантийські городи. Сюди-ж належить звістка Льва Диякона ¹⁵), що Ігор по своїм нещасливім походї на Візантию утїк до дому „ледви з десятю човнами до Кімерийського Боспору“ (Керченської протоки).

Взявши се все разом, бачимо ясно, що Русь держала Азовське море, а з тим разом, очевидно — і Подонє в своїх руках вже в першій половинї Х в. А що власне часи по приходї Печенїгів як найменьше надавали ся до нових здобутків у сих краях, мусимо зміцненнє впливу і власти київських князїв в них відсунути на другу половину IX в. Очевидно, се розширеннє руських впливів на Подонє мусїло стояти в звязку з боротьбою Київа з хозарською зверхністю на лївім боцї Днїпра, було її дальшим продовженнєм.

Не так уже торговельні інтереси, як передовсїм оборона спокою і безпечности кермовала відносинами Київа до сусїдів на заходї. Так важна пізнїйше торговельна дорога на захід тодї далеко не могла рівняти ся значіннєм із східньою та полудневою. За те відвічні пограничні бійки і напади Деревлян, що ще в непамятні часи „обиджали“ Полян, мусїли вже в найперші часи привести Київську державу до боротьби з сими сусїдами. Коротша верзія Повісти каже про боротьбу з Деревлянами Аскольда і Дира, ширша говорить, що Олег, осївши ся в Київі, перш за все розпочав з ними війну, „и примучивъ я, поча на нихъ дань имать по черьнЂ кунЂ“ ¹⁶). Як і иньші звістки про Олега, й ся значить стільки, що в переконанню лїтописця Деревляне вже дуже давно, перед Х в., були примучені так, що мусїли давати дань київським князям. Що в першій половинї Х в. Деревляне дїйсно були вже данниками київських князїв, се ми на певно знаємо з двох джерел, що себе посполу потверджують: лєґенда про смерть Ігоря памятає, що Ігор ходив збирати дань до Деревлян і там наложив головою; Константин Порфирородний між підвластними Київу народами, куди київські князї ходили по дань (на полюдиє), згадує й Деревлян ¹⁷).

Сї данні відносини, певно, уставили ся не від разу. Деревляне сильно борюкались проти київської зверхности; лїтописцї знали, що за Ігоря було деревлянське повстаннє, а результатом його — заміна Олегової данини ще тяжшою, потім нове повстаннє, що закінчило ся смертю Ігоря; початок же сього деревлянського примучування виходив не тільки за границї X, а може й IX столїтя. В половинї Х в. Деревляне платили дань, але мали ще своїх князїв і власну управу; повстаннє 940-х рр. закінчилось, правдоподібно, знесеннєм деревлянської автономії, й Святослав посадив уже „въ ДеревЂхь“ ¹⁸) свого сина, чи властиво когось з своїх бояр, що мав правити іменем малолїтнього княжича. В 1-ій пол. XI в. Деревлянська земля вповні прилучаєть ся до Полянської ї не має вже осібних князїв, хоч би і з київської династиї.

Разом із зміцненнєм власти над Деревською землею мусїло йти розширеннє полїтичного впливу Київа над дальшими землями на захід і західню північ. Коли підбивались Кривичі (смоленські і полоцькі) і Деревляне, не могли довго зістатись поза сферою київського полїтичного впливу клином між ними уміщені Дреговичі. Нїяких звісток про боротьбу з ними не зістало ся в лїтописи, правдоподібно тому, що втягнуто їх під зверхність київську давно і без великих трудностей ¹⁹). Константин Порфирородний згадує Дреговичів між підвластними Київу племенами, а Володимир посадив вже свого сина у них в Турові.

Західнї сусїди Деревлян — Дулїби, та полудневі — Тиверцї по словам Повісти мали бути втягнені в круг київського впливу ще за Олега: всї вони виступають в походї Олега на Грецію як „толковини“, себ то автономні племена, обовязані до висилання своїх військ на поміч київському князю. Про Тиверцїв ще згадує Повість, що Олег воював з ними, але ся війна не привела до яких небудь острійших форм залежности від Київа крім посилання своїх полків. Лучан (Λενζένινοι) стрічаємо між підвластними Київу народами вже в 1-ій пол. Х в. (у Константина Порфирородного). Але полуднево-західнї землї стратили свій інтерес для київських князїв після печенїзького потопу, що розігнав тутешню оселу кольонїзацію. Натомість західнї українські краї здобували більше значіннє, але й тут, на західнїй окраїнї Київська держава мусїла конкуровати з впливом иньших, подібно як вона молодих, повних агресивної сили держав — Польської, Чеської й Угорської, і ся конкуренція вимагала пильної уваги київського правительства. На жаль, авторів Повісти доля сих західнїх країв інтересувала также мало як і чорноморська або донська Русь; тому трудно сказати з якоюсь певністю, наскільки змагання Володимира коло привернення сих західнїх україн були явищем новим, або тільки відновленнєм, чи приверненнєм того, що вже перед тим, в IX- Х в. було раз приведене в залежність від Київа.

На сам кінець відложив я справу Новгорода і північних земель. Супроти полудневих земель, безпосередно звязаних з Київом, се иньший світ, друга полїтична система. На полуднї ми не стрічаємо слїдів істновання ширшої полїтичної системи, опертої на анальоґічних основах з київською: поодинокі землї, племена, городські системи (що найбільше) мабуть безпосередно підбивали ся київськими князями. Але на півночи була, очевидно, анальоґічна система, котрої полїтичним центром і дружинним осередком послужив Новгород, історичне гнїздо варязьких дружин, що звідси поширювали свої полїтичні впливи і данні відносини поміж фінські народи Поволжа і озерних країв. Не будемо входити тут в темну, мало відому і слабо вислїджену минувшину сеї системи. Вкажемо зате характеристичний паралелїзм в історичній традиції, чи конструкції початків новгородської традиції з київською. Як тут поруч лєґенди про київських братів теорія варязького завойовання, так там поруч варязького завойованая Гостомислова лєґенда про свійський, своєземський початок ²⁰), не скомбінована, а відкинена потім зовсїм під впливами варязької теорії,-бо ся друга була приладжена ad majorem gloriam Новгорода і його полїтичних тенденцій супроти Київа.

Про сї впливи новгородських тенденцій на конструкцію повісти про початки Руської держави говорив я вище. За сими тенденційними конструкціями, що мали підчеркнути споконвічну автономність Новгорода, а для того доказували його так сказати — історичне старшинство перед Київом, що був мовляв здобутком Новгорода, а не навпаки,- заникла память про реальні відносини обох систем, київської і новгородської. Пропав для нас майже безслїдно сей многоважний в історії Руської держави момент — стріча і сполученнє сих двох полїтичних систем, що було вихідною точкою пізнїйшої великої, обєднаної полїтичної системи, як вона представляєть ся нам в звістках і фактах Х віку. Очевидно тільки, що для лїтописцїв XI віку се був момент так би сказати-передісторичний; він випередив собою ту історію Руської держави, про котру вони могли щось росповісти; сполученнє обох систем на днїпровській дорозї-се вихідний момент, від котрого ведуть вони сю історію. Центральне значіннє, яке мав Новгород в тім моментї на півночи (незалежно від того, які могли бути ранїйші центри чи етапи в розвою тої північної системи) виявляеть ся в самім напрямі сеі історичної „пути з Варяг у Греки“: лишаючи на боцї близшу і простїйшу дорогу двинську з старим Полоцьком, що відходить зовсім на другий план (через те може так і відокремив ся він пізнїйше), ся головна артерія простує кружною дорогою на Новгород, бо він являєть ся ключем до всеї тої північної системи волзько-озерної. Становище Новгорода як старшої з київських волостей, де сидить наслїдник київського престола за Ігоря, підчеркує се значіннє його як другого стола в новій, великій східно-словянській системі.

Але з другого боку звістки про новгородську дань, що проскочили під руками київських лїтописцїв, обясняють нам дїйсний характер сього сполучення обох систем. Олег в той момент, як стає князем в Київі, накладає на Новгород данину — „от Новгорода гривенъ 300 на лЂто мира дЂля“ ²¹); инакше сказавши — данні відносини Новгорода до Київа теж виходить за всяку історичну давність — вони являють ся одним з історичних атрібутів Руської держави Х в. Се доповняє звістка про Ярославове повстаннє против батька: „Ярославу же сущю НовЂгородЂ и урокомь дающую Кыєву д†тисячЂ гривенъ отъ года до года, а тысячю НовЂгородЂ гридемъ роздаваху“ (до сього поясненнє: „й тако даяху вси посадници новгородськии“) ²²). Новгород платив дань до київського княжого скарбу від непамятних часів, від хвилї свого включення в київську полїтичну систему аж „до смерти Ярослава“. Се обертає до гори лїтописне оповіданнє про відносини Новгорода до Київа, і дає зрозуміти, що в дїйсности не Київ був здобутком Новгорода, а навпаки-Новгород здобутком Київа, і Смоленськ послужив не етапом в руху новгородського князя на полудне, а навпаки — київським ключем до новгородської системи, яким він зіставав довго і пізнїйше — опорною базою київської системи супроти озерних країв і Поволжа.

Що до хронольоґії то тут має цїну отеє переконаннє лїтописця, що звязок Новгорода і Київа виходить за границї епохи князїв Ігоря- Святослава-Володимира: се факт старший від них. Натяк на залежність Новгорода можна бачити і в звістцї Джайгані (писав при кінцї IX або на початку Х в.), що Русь, себто Руська держава, складаєть ся з трох частин — київської (столиця Куяба, Київ), „Славії“ і Танїї (чи Табії) ²³); досить правдоподібно приймають, що ся Славія — то новгородські Словене.

Як бачили ми, Ігорів син сидїв в Новгородї за житя батька; він був тодї о стільки малий, що розумієть ся, правив тільки номінально. Се наводить на гадку, що практика — посилати в Новгород, як на значнїйший стіл, одного з синів київського князя, часто — найстаршого, могла уставити ся ще скорше, нїж за Ігоря, і малого Святослава післано тільки за сим звичаєм.

По за сим трудно щось більше сказати.

Дата добавления: 2015-07-18