Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Примітки. 2) Так приймаєть ся звичайно в лїтературі

Читайте также:
  1. Примітки
  2. Примітки
  3. Примітки
  4. Примітки
  5. Примітки
  6. Примітки
  7. Примітки

 

1) Архивъ Ю. З. Р. VII І с. 255.

2) Так приймаєть ся звичайно в лїтературі. Ґенеальоґи одначе не вміють його звязати з звісними князями Курцевичами.

3) Архивъ Ю. З. Р. III. I ч. 67.

4) Архивъ Ю. З. Р. II I с. 124.

5) Стороженко О существовавшихъ въ г. Кіе†римско католическихъ храмахъ (збірник Eranos).

6) Сборникъ матеріаловъ о Кіе†с. 103-4, Лебединцевъ Истор. замЂтки о Кіе†— Кіев. Старина 1884. X с. 283, Петровъ Истор. топогр. очерки Кіева с. 218-9, Zalęski Jezuici w Polsce IV c. 1440-2, Стороженко op. c.

7) Омилія на роковую память о. Єлисея Плетенецкого с. 50.

8) Передруковуєть ся в київських Записках т. 5, проф. Перетцом.

9) Казаньє на честномъ погребЂ блаженного мужа и превелебного отца Кvръ Єлисея въ єромонасЂхъ Евфимія Плетенецкого, архимандрита печерского кіевского, преставленного въ року 1624, въ октебру дня 29 презъ ієромонаха Захарію Копистенского тогды нареченого, а тепер милостію божією архимандрита тогоже монастыря печерского кіевского творенное и проповЂданное, Київ, 1625.

10) Коротенькі біоґрафії Плетенецького у Голубева Исторія кіев. академіи с. 100, також в його книзї П. Могила т. І с. 165 і далї.

11) В львівських актах IV в. (Akta gr. і ziem. т. XIV і XV): Івашко, Федько, Андрій, Филипко, Іван, Стахно, Василь alias Васько, Євфемія Плетенецька. В 1578 р. Іван Плетенецький, син його Каспар (кн. Гал. ґроду № 95). В пописї 1651 р. вже Плетенецьких в Плетевичах нема.

12) Акты Ю. З. Р. II ч. 17, пор. т. VI сеї Історії с. 573-4.

13) Акты Ю. З. Р. II ч. 28.

14) На сїм пунктї вела ся свого часу досить жива полєміка: чи печерська друкарня на ново повстала в тім часї, чи істнувала й давнїйше і тільки була розширена чи відновлена додатком стрятинської. Обидва погляди ведуть свій початок ще з XVIII в., перегляд тої старої лїтератури в статї Голубева О началЂ книгопечатанія в Кіе†(К. Старина 1882 кн. VI). Строєв, м. Евґеній і потім Максимович і Закревський вияснили досить докладно початок київського друкарства і печерської друкарнї (коло р. 1615). Троцький, Малевич, Гільтебрант в статях своїх, друкованих в 1860-1870 роках, пробували відсунути сей початок назад, навіть в XVI в., але на се досї нема нїяких підстав. Цитований панеґірик Плетенецькому (ВЂзерункъ цнотъ) і друкарські статї при виданнях Часословця 1617 р. і Анθлогіона 1619 виясняють початок печерської друкарнї дуже докладно. Арґументи, виставлені оборонцями поглядів про ранїйший початок друкарнї не важні. Критика їх в згаданій статї Голубева і йогож книзї П. Могила, т. І, екскурс на с. 386-412. Новійша полєміка Голубева і Титова (Голубевъ Объяснительные параграфы по исторіи западнорусской церкви (Труды кіев. акад. 1906, XII), Титовъ Разъяснительные параграфы по исторіи западнорусской церкви (ib. 1907, VI), і Голубевъ несколько страницъ изъ новЂйшей исторіи Кіевской Духовной Академіи, 1907), взагалї малоінтересна, знову висуває пізнїйші згадки печерсьвих актів про лаврські видання перед 1616 р. (особливо акафист успенію 1606 р., згаданий в офіціальній кореспонденції лаври з синодом кінця XVIII в.). Але без близшого обслїдування сих актів трудно надавати їм значіннє супроти катеґоричних звісток 1617-1619 рр.

15) Титулового листа не заховало ся, передмова датована 20 грудня 1616 (Каратаевь с. 340).

16) Див. в прим. 8.

17) Казаньє на погребъ, с. 56.

18) Казаньє с. 26.

19) Оміліа с. 49.

20) Казаньє с. 31.

21) Голубев в своїм екскурсї про Копистенського (Исторія кіев. академіи I с. 108 і далї) хибно перетолкував згадку в присвятї Бесїд І. Златоустого, де Захарій Копистенський зветь ся „синовцем” владики Михайла і називає його „сином” владики (с. 114). Потім він сам поправив помилку — П. Могила т. II. Иньша проба біоґрафії у Завитневичъ (як низше).

22) Про неї моноґрафія Завитневита: Палинодія Зах. Копистенскаго (Варш. 1883), дещо також в статї Ол. Сушка: Причинки до студий над текстом Палїнодиї (Записки львівські т. LIV — тут і про одну пізнїйшу компіляцію оперту на Палїнодиї), і в тійже книжцї Записок замітка д-ра Франка про значіннє назви трактату: значіннє се не ясне, є слово παλινψδία (від ψήδ) спів у відповідь і παλινoδία (oδός) дорога назад; лекше толкованнє перше. Текст виданий в т. IV Рус. истор. библ., з двох не дуже справних копій, в р. 1878. В деяких копіях разом з Палїнодією містить ся ще,,Книга о правдивой єдности православныхъ христіань церкви восточной... черезъ ієром. Захарію Копистенского написано”, але в дуже гіркім станї (див. у Завитневича ор. с.).

23) Про неї Голубева Библіограф. замЂчанія о старопечатныхъ книгахъ — Труды кіев. акад. 1876, II і арх. Леонида ЗамЂтка объ одной старопечатной книгЂ — Чтенія московські 1880, I, Завитневичъ ор. с., Рус. ист. библ. IV прим. 29, Каратаевъ с. 348.

24) Про словник Беринди в загальних оглядах: Житецкій: Очеркъ литерат. исторіи малорусскаго нарЂчія в XVII в. 1889; Буличъ; Очеркъ исторіи языкознанія въ Россіи, 1904; Грінченко: Огляд української лексикоґрафії (Записки львів. т. 66), Огієнко; Огляд українського язикознавства (ів. т. 79).

25) Teraturgema, 1638 (виїмки в Сборнику матеріаловь для ист. Кіева).

26) „Пресвитером храма воскресенія Христова” називає він себе ще в 1617 р. (бувшим очевидно, до переходу на ігуменство Михайлівського монастиря), а Іван священник воскресенський, звісний нам з 1611-2 рр., правдоподібно був таки Борецький.

27) Paterikon, c. 180.

28) До них зачисляють ще львівського клирика Гавриїла Дорофеєвича, але чи справдї був він в Київі, не знати.

 

КИЇВСЬКИЙ КУЛЬТУРНО-НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ В ДРУГІМ І ТРЕТЇМ ДЕСЯТИЛЇТЮ XVII В.: ФУНДАЦІЯ ГАЛЬШКИ ГУЛЕВИЧІВНИ, ЗАСНОВАННЄ КИЇВСЬКОГО БРАЦТВА, БРАЦЬКА ШКОЛА, ХАРАКТЕР НАУКИ В НЇЙ, ЖАЛЇ УНЇАТІВ НА БРАЦТВО, ПАТР. ТЕОФАН І ДАЛЬШІ УСПІХИ КИЇВСЬКОГО БРАЦТВА.

 

 

Рух сей не обмежав ся самим Печерським монастирем, а ширив ся й творив нові огнища свої. Плетенецький з товаришами, по наведеному вище свідоцтву Копистенського, „науки такъ познаня разныхъ діалектов яки вырозуменя писма святого жичилъ и о дидаскалы искусныи старал ся”. Разом з заснованнєм друкарнї в Печерськім монастирі виникає фундація Галшки Гулевичівни, жінки маршалка мозирського Стефана Лозки. Записею своєю з дня 14/X. 1615 р. записує вона на всенародню фундацію — „правовернымъ и благочестивымъ христіаномь народу россійского, въ повЂтехь воєводствъ Кіевского, Волынского и Браславского будучимъ, станомъ духовнымъ и свЂцкимъ, инокомъ, священникомъ и діакономъ чину мнишеского и чину мирского, также освЂцонымъ княжатомъ, велможнымъ паномъ шляхте и якогожъ колвекъ иного заволаня и стану людемъ россійскимъ, єднакъ тымъ тылко которыє въ православной благочестивой церкви всходней набоженства греческого вЂре, в послушенстве, тежъ благословенстве св. патріарха константинопольского неодменне трваютъ и трвати будуть”, свій двір в Київі — „добра свои власныє дедичныє, правъ и волностій шляхецкихъ будучіє” (подробиця дуже важна в ті часи, бо тільки засновані на шляхетських ґрунтах православні церкви і монастирі не підпадали, як показало ся з тодїшнїх процесів, правительственним репресіям). На сих добрах мають стати ріжні релїґійні й просвітні інституції — вони дають ся „на монастырь, ставропигионъ, такъ же тежъ и на школу детемъ такъ шляхетскимь яко и местскимъ, и на иный способъ богоугодного житія, который бы служилъ ку збавеню христіанскому и ку выконаню милосердныхъ учинковъ, а при томъ и на гостинницу странныковъ духовныхъ, вЂры церкви всходнеє будучимъ”. І для безпечнїйшого здїйснення тих плянів, заявляє фундаторка, що вона вже „зараз в той двір впровадила і в проважує благовірного священоінока (печерського священика) отця Ісаю Купинського й инших черцїв, як також і школу” 1).

Се були тимчасові держателї, але слїдом зявив ся і властивий господар, для котрого призначав ся сей двір „з вільностями і правами шляхетськими”. Було ним брацтво, запроєктоване вже перед тим, але ще не завязане формально — правдоподібно чекаючи для нього благословення від царгородського патріарха, по котре післали інїціатори брацтва. В останнїх днях 1615 року було воно вже завязане: маємо його „упис” (фундаційний акт), але в пізнїйшій копії, без дати, і тільки з деякими з підписей; оден з меньшої братії „во иноцехъ Захарія Копистенский исповЂдникъ” підписав ся під ним з датою 4/I. 1616 — се дає дату „упису” 2).

Брацтво завязувало ся „ведле порядку прав братствомъ отъ св. патріарховъ наданыхъ” — брацтва львівського, виленського, могилївського й иньших. Метою своєю ставило воно „утЂшеніе и утвержденіє въ благочестіи нашому россійскому роду — сыномъ всходнего православія, обывателемъ воєводства кієвского, такъ духовного вшелякого яко и свЂтского: шляхетского стану и всеє речи-посполитоє местекое 3) и всЂмъ христоименитымъ людемъ, на выконаньє христіанскихь милосердныхъ учинковъ такъ духовныхъ (въ размноженью и въкорененью христіанскихь добродЂтелей, честного иноческого житія, въ подаванью наукъ учтивыхъ и въ цвиченью дЂтей народу христіанского — отколя хвала всемогущого Бога на земли множит ся, потЂха родичамъ изъ сыновъ наказанныхъ ростетъ, речи посполитои оборона и оздоба предивная фундуєт ся и цвЂтетъ) — яко и тЂлесныхъ (въ обороненью вдовъ и сиротъ и въ поратованью всякихъ людей упадлыхъ)”.

До брацтва вписало ся „безчисленно” ріжного народу з місцевого духовенства (перед усїм з того печерського кружка, що безсумнївно був і властивим, головним інїціатором засновання брацтва) і світських людей — міщанства, шляхти. А що було найбільше знаменним — вписав ся і гетьман Сагайдачний з усїм військом козацьким, приймаючи тим чином брацтво під спеціальну свою опіку і присвояючи собі тим способом формальне право всюди і все виступати його офіціальним заступником і протектором. На жаль не знаємо близшої дати сього важного факту: згадує про нього Сакович в своїх віршах на похорони Сагайдачного, що він

 

При церкви братской честно въ КієвЂ похованъ,

Въ котороє ся братство зо всЂмъ войскомъ вписалъ

И на него ялмужну значную одказалъ 4).

 

Що се було одначе не під час передсмертних розпоряджень, а далеко ранїйше, перед актом 1620 р. — в сїм не може бути сумнїву.

Брацтво се злучило ся з фундацією Гулевичівни і заснованим на її ґрунтї монастирем Богоявлення, що став патрональним брацьким монастирем. При нїм зараз же засновано брацьку школу. Першим ректором її був Борецький. З лїта 1617 р. маємо його поквітованнє, дане ним у Львові львівським братчикам за забрані у них „книжки грамматіки грецкіє друка лвовского”, себ то за брацький Адельфотес 5). Борецький, що називає себе тут „ректором школы братскоє въ Кієве”, правдоподібно умисно на те їздив до Львова на вакаціях, щоб зробити запас всього потрібного для нової школи. По нїм був на сїм урядї здаєть ся Мелетий Смотрицький, до свого посвящення на архіепископа полоцкого 6), а в рр. 1620-4 Калїкст (в чернецтві Касіан) Сакович, Галичанин, син протопопа з Потилича, вихованець замойської академії й краківського унїверситету чоловік здібний, дотепний, але слабо характерний (перейшовши потім до люблинської школи, він перейшов на унїю, пізнїйше на латинство, і став одним з найбільш зїдливих критиків і унїї й православя) 7). З його часів маємо перше testimonium diligentiae брацької школи, звісні вже нам „вірші на погреб Сагайдачного”, рецитовані учениками брацької школи, але зложені не ними, а самим Саковичем 8). Імена учеників подані при рецитованих ними роздїлах віршів, і мають певний інтерес; се Стефан Почаский, Петр Созонович Балика, Іван Сакович, Феофилакт Іванович бурмистрович київський, Іван Тарнавський протопопович київський, Федор Скаревський, Леонтий Балика бурмистрович, Єремія Ставровецький, Іван Стецький, Микола Отрешкович, Іван Козарин, Іван Пелчицький, Євтихий Самуілович, Матвій Кирилович, Григорий Кондратович, Димитр Кривкович, Лукаш Беринда, Георгій Воронич, Карп Михайлович, Семен Шульга. Імена сї характеризують брацьку школу як міщанську і духовну колєґію (свояки звісних нам київських і иньших лїтератів — Беринди, Саковичі, Ставровецькі, і дїти священників), але й не без шляхтичів тут також (Вороничі, Коварин, Скаржевский й ин).

Вірші служать ілюстрацією того напряму, в якім ішла наука шкільна в сфері лїтературній. Вони мають характер вповнї схолястичний, перетяжені ремінїсценціями псевдо клясичної ерудіції 9), стоять вповнї, і в стилю і в мові, під впливами польсько-латинської школи, вихованцем котрої був Сакович; але заразом перейняті дуже сильним козацьким патріотизмом, — не тільки з огляду на свого героя і на військо запорожське (тому що йому сї вірші присвячені), але даючи вираз тим тїсним звязкам, які лучили київське брацтво з козацькими кругами. Тут читаємо напр:

 

О запорозком войску кто писма читаєтъ,

Тотъ имъ мензство и славу хоть не радъ признаєтъ,

Бо завше въ немъ такіє рыцери бывали,

Што менжне непріателей ойчистыхъ бивали.

И жадноє рыцерство въ насъ не єсть такъ славно,

Як Запорозкоє, и непріателюмъ страшно.

 

За ректорства Борецького школа мала мабуть сильнїйше виражений „грецько-словянський” характер, в стилю львівської брацької школи. Взагалї київська школа мусїла бути орґанїзована на взірець львівської і йти її слїдами: ми бачили, що на чолї сього освітного руху стояли головно галицькі, львівські сили, і саме брацтво орґанїзувало ся на взірець львівського перед усїм. Загальний характер брацької науки патр. Теофан означає називаючи її в своїй ставропіґіальній грамотї „школою наукъ еллино-словенского и латино-польского писма”, а її мету ставить в дусї того часу „въ цвЂченю побожного живота, въ подаванью наукъ належныхъ, где вызнаня вЂры непорушно и догматъ св. вселенскими седми соборами церкви восточной уставленыхъ неотменне хотящим ся учити, а звлаща младенческому уму наука презъ учителей тоєжъ церкви щире показована и вливана быти маєть” 10).

Взагалї дуже скоро по своїм заснованню брацтво, чуючи над собою протекцію православної шляхти, місцевого маґістрату, а найбільше — козацької сили, а розпоряддаючи й значними культурними силами, які містив у собі київський світ 1615-1620-х рр., почуло само себе й дало почути своїм противникам як не аби яку силу. Митрополит Рутский, в своїм меморіалї про способи заведення унїї в Київі найбільшою перепоною для росповсюднення унїї вважав се „нове брацтво, засноване схизматиками три року тому, без королївського привилею, — там вони мають свої збори й наради, а наслїдком їх було зараз се, що по перше — утоплено митрополичого офіціала, потім слугу що збирав податок зловлено з грошима, виведено в дикі степи і приковано до гармати, а тепер схоплено також і унїатського попа — а він тільки оден тут і був, і незнати де його подїли; трудно думати про щось добре, коли не буде скасоване се брацтво, а скасувати його можна або властю воєводи, або позвом до задворного королївського суду” 11).

Але нї київський воєвода, нї сам митрополит не відважив ся піднести на нього рук, і брацтво, а з ним і київська православна суспільність все вище підносили голову. Гостина патр. Теофана в 1620 р. і поставленнє православних владиків піднесло ще вище престіж брацтва. Незнаючи, чим скінчить ся вся отся справа, київські монастирі, взагалї духовні круги пильнували як меньше себе звязувати з сим сміливим вчинком. Його взяло на себе брацтво з одного боку, і його протектори — козаки з другого. Патріарх заїхав до брацького „странноприїмного двору” і тут мешкав увесь час; в брацкій монастирській церкві посвячено на митрополита бувшого ректора брацького Йова Борецького, а другого, тодїшнього ректора — Мелетия Смотрицького — на другу зряду єрархічну позицію, на архіепископію полоцьку. Брацтво при тім одержало від Теофана (уповажненого до сього патріархом царгородським) права ставропіґії для свого монастиря і для иньших своїх інституцій; як він пише в своїй грамотї: „на знак бытности нашей в мЂстЂ Кіе†на кґрунте братскомъ, при церкви святыхъ Богоявленій и БлаговЂщенія, крестъ водружаємъ и ставропигіонъ патріаршескоє достойно быти судивше, благословляємъ, котороє жадной духовной — митрополічей, архіепископской, епископской ани жадной иной въ духовномъ исправленіи зверхности, судови и благословенству николи подлЂгати не маєтъ и не будетъ повинно вЂчными часы окромъ самои патріаршескои константинопольскои вселенскои столицы” 12). Рядом грамот Теофан затвердив і благословив брацтво, крім сього „братства старЂйшого” заснувавши при нїм іще „братство младенческоє”, що мало бути зложене з молодїжи, правдоподібно з учеників брацької школи, на взір ученичих „содалїцій” в католицьких, особливо єзуітських школах; потвердив і благословив брацьку школу й иньші інституції — той „страннопріимный дворъ”, де він сам „по силЂ дарованія божія отъ обывателей мЂста гощоный страннолюбнЂ” перепочивав; похвалив їх орґанїзацію і поручив на будуще, відїзжаючи, „пребывати въ немъ богобоязненно со всяцЂмъ усердіємъ”, в любови й згодї 13).

Київ по довгім упадку свого церковного житя знов став церковною столицею, резіденцією митрополита, що більше — столицею всього майже православного епископату, на всї українські (або й білоруські) землї, на довший час, поки православні владики, непевні своєї безпечности, за лїпше вважали не потикати ся в свої епархії та далї зіставати ся під покровом козацької протекції в київських і сусїднїх монастирях. Ставав найпершим і найважнїйшим культурним огнищем на всї українські й білоруські землї, куди з ріжних кінцїв і країв скликали ся й збігали ся культурні, наукові, просвітні сили, борцї за подвигненнє свого народу, певні безпечного захисту, доброго прийнятя, а навіть — і достатку, коли не карієри. З глухого пограничного кута, непривітного й трівожного форпоста перетворяв ся він в національну столицю, заразом — в боєвий табор відродженого українства, готового до боротьби, до реваншу, до здобування утрачених позицій.

В першій лїнїї таким боєвим настроєм перейняте було се київське брацтво. „Что єсть єже въ нашей земли братство православныхъ? — писали в 1625 р. київські братчики московському думному дяку (державному секретареви) Ґрамотїну, просячи підмоги з Москви на будову брацької церкви, і так поясняли значіннє і завдання своєї орґанїзації: „Братство нарицаєть ся, єгда христіане православныи живуще посредЂ иновЂрныхъ, посредЂ Ляховъ, унЂятовъ и проклятыхъ єретиковъ и хотяще отъ нихъ отлучити ся и съ ними ничтоже смЂстно имЂти, сами со собою любовно совокупляють ся, имена свои во єдино списуютъ и братіами нарицають ся, — се же да твердЂє и скорЂє противовЂрныхъ отразити возмогутъ” 14).

Ріжні надання на брацтво і закупна ґрунтів за значні цїни, роблені ним в 1620-х роках, 15) вказують на зріст його матеріальних засобів. В 1625 р. воно закінчило будову нової брацької церкви 16). А три роки пізнїйше король Жиґимонт, що без сумнїву добре тямив впливи й значіннє сього схизматицького гнїзда, був змушенний, на прошеннє православної шляхти київської, видати грамоту, де „заднїм числом” позволяв фундувати на ґрунтах Гулевичівни „братство милосердія водле рекгулы св. Василія”, то значить монастир, при нїм церкву й шпиталь „для людей убогихъ, старыхъ и уломныхъ, такъ духовныхъ, яко и свЂцкихъ, и людей рыцерскихъ, на послугахъ нашихъ и рЂчипосполитоє отъ непріятелей нашихъ въ разныхъ битвахъ покалЂчоныхъ” 17). Про школу поки що промовчано, але се не перешкоджало їй істнувати й функціонувати далї.

 


Дата добавления: 2015-07-18; просмотров: 122 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Примітки | Примітки | Примітки | Примітки | Примітки | Примітки | Примітки | Примітки | Примітки | Примітки |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Примітки| Примітки

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.011 сек.)