Небезпечні симптоми-безпляновість, добичницькі потяги, грабування і розбої, оповідання про нелюдську поведінку, шукання козацького протекторату на Волині.

Проводу, пляну, політичного розуму дійсно бракувало очевидно і Ракоцієві, і його ґенералам і нашому Ждановичу,-та не виявив його й Карло-Ґустав у своїх операціях у Польщі.

З становища українських плянів було великою дурницею, що козацьке військо замість виконувати свою функцію патронату над Західнє-українськими землями і прихиляти на свій бік місцеву шляхту, міщан і селянство, намісто того лишило сі краї на призволяще і пустилося з Ракоцієм на Краківське Підгірє, що не могло нічого дати крім здобичи. Ракоцій мабуть спирався на букві конвенції, котрою гетьман обіцяв дати в його розпорядженнє своє військо. Але се власне й була політична помилка Хмельницького чи Виговського, що вони взяли на себе обовязок помагати Ракоцієві, не застерігши собі права рішати про стратеґічні і політичні пляни акції і таким чином позбавили себе ініціятиви в такий одвічальний момент. Не забезпечивши своїх політичних інтересів, вони потім тільки “заднім числом” нарікали, що Ракоцій робив на власну руку не радячися і не питаючи їх, і тому йому не варто більше помагати.

Розуміється, могли б богато значити персональні впливи Ждановича, якби се був чоловік з політичною головою-хочби такою яку показав Ів. Золотаренко на Білоруси; але у Ждановича не видко політичного зрозуміння моменту, і в його пізніших жалях на Ракоція (правда звісних нам тільки з переказів Шебеші і Лілієкрони) трудно розібрати, чи жалівся він на те, що Ракоцій не позволив козакам добичничати в Польщі на власну руку, чи на те, що він накидав їм стратеґічні пляни для них неінтересні.

Добичництва було й так забогато. Не тільки козаки й Волохи, нічим не заінтересовані в поході на Краків, крім здобичи, але й власне військо Ракоція захопилося шарпаниною, не дбаючи про стратеґічні пляни, послух і дисципліну.

Обидва війська поводились наче в неприятельськім краю, цілком забуваючи, що сей край, сих людей малось на увазі приєднати, прилучити, привязати до себе. Вояки і ватажки добичникували, а напакувавши вози здобичею, запрудивши обоз худобою і возами, поривались додому, щоб відставити сю здобич поки час. Угри, Волохи, Козаки, рядовики і старшина не робили в тім ріжниці. Ґоліньский в своїх записках, уболіваючи над пустошеннєм краківських костелів, палат і т. д., заразом присвячує доволі сильні вирази і подвигам війська по містечках і селах.-“Козаки що при кн. Ракоцію великі мордерства чинять над людьми: над капланами, шляхтою і посполитим людом, білими головами (жінками) і малолітками-стинають, мучать, палять куди тільки прийдуть: містечка і села коло Ланцута, Перемишля, Переворска, Ярослава, Беча, Закличина і т. д.”.

“Козаки і Волохи з Венграми з військом кн. Ракоція впали на Підгірє і чинили по селах великі шкоди і мородерства над людьми і дітьми малими, нікому не фольґуючи: палили двори і села, костели грабували, кляштор в Щижичу вирубали і попустошили, капланів порубали. Містечко Горлиці спалили і людей вистинали: боронились люде добре, міщане і хлопи, нарубали немало того гультяйства, але переможено їх”.

“Під Краків вернуло козаків і війська Ракоцієвого коло 2 тисяч; пограбили Скавину і помучили міщан, дивні муки задаючи їм: ксьондзові плебанові скавинському руки й ноги повтинали, голову крутили й вертіли (питаючи) за гроші і срібло. Також і по инших місцях чинили, задаючи тяжкі муки, палячи вози, двори і містечка, а людей мордуючи і костели луплячи. Нове Місто спалено, Жабно і багато инших” ¹).

Семигородський хроніст Кравс, описуючи облогу Ланцута-маєтку Любомірского, на дорозі з Перемишля до Кракова, малює також в дуже темних фарбах поведінку Ракоцієвих вояків. “Семигородці, Козаки, Молдавани і Волохи чинили великі шкоди, палили все що надибали, не жалували, а забивали дітей у колисках, безчестили жінок, нищили шляхетські двори, церкви й монастирі, забирали всякі церковні прикраси, знущалися з попів і ченців, викопували з могил мерців, шукаючи дорогоцінних речей: просівали порох зотлілих трупів, шукаючи перел і виробляли ріжні инші вчинки, яких тут і часу не стане вичисляти” ²).

Прототипом сих понурих малюнків був очевидно маніфест самого Любомірского, що пускаючися в свій рейд на Угорщину в тилу Ракоцієвого війська, вперед виправдував свої грабунки тим що зазнав від Ракоція: мовляв в маєтках його родини Ракоцієве військо спалило 300 сіл і богато міст, не жалуючи ні людського ні божого: церкви безчестило, грабувало й палило як худобу побивало людей, дивними і несчисленими тортурами і муками забивало християн-одних сажали на рожен і так пекли, инших варено в цебрах у пиві, инших кидано в огонь, помастивши смолою і дегтем і так убивано, не жалувано ні стати, ні літ, ні стану: дітей ухопивши за ніжку до мурів розбивали, жебракам і прошакам вибирали очі, обтинали вуха, відрубали руки-так що навіть шведський неприятель жалував і дорікав за се князеві” ³).

В дійсности се було ні трохи не гірше того, що робило литовске військо в околицях Київа, а польське на Браславщині в 1655 р. ⁴), але розуміється так само як ті подвиги не послужили уставленню добрих взаємовідносин між військом і тубильцями, так і сі нові не помагали стати твердою ногою в Малопольщі і в Галичині ні Уграм ні Козаччині. А крім того шкідливо відбивалися на дисципліні війська, що стало трактувати все з становища добичництва, ухилялося від боїв і риску, заводило між собою сварки за здобич і провіянт і виходило з послуху свому начальству, доходячи до чистих бунтів против нього. А з боку місцевої людности все більше розгоралася ненависть і завзяттє против сих наїздників. Коли були у них якісь прихильники, між православними і дісідентами, і всякими соціяльно покривдженими елєментами, сих елєментів вони не використовували й вони не відважалися виступати з своєю підтримкою. Зате дуже енерґійно проявляли себе елєменти консервативні. Против наїзду велась завзята партизанська війна, наїздників нищили всякими під'їздами. А тим часом за кордоном в поміч Польщі зброїлася Австрія, сподівалися з часу на час Татарської орди, а против Швеції підіймалася Данія заохочувана намовами і обіцянками її ворогів: Польщі, Москви, Голяндії.

Розуміється, не треба спускати з очей, що наші відомости походять з української періферії та з земель не-українських, де козацькі ватажки не мали спеціяльних орґанізаційних чи анексійних завдань. Ракоцій різав свої пляни на королівство польське, але се нібито була його справа, Козаччина ж могла добичничати не журячись його інтересами. Могла навіть підчеркувати сю безоглядність, сю безжалісність супроти людности, се воєнне пекло в контраст тим територіям, які вона брала в свій протекторат і повинна була поводитись можливо лагідно і толєрантно. Дещо з особливо гарячих нарікань може походити з тих місць, де козаки вважали потрібним нагнати жару елєментам неподатним, неприхильним козаччині, щоб переконати їх в необхідности піддатися. Могли бути й такі міркування, що чим більше Ракоція збере жару на свою голову, тим більше буде змушений дбати о козацьку ласку і попускати з своїх претенсій-переконавшися, що не має в межах Польщі иншої сильнішої опори крім Козацтва і Руси. Слідом в епізоді пинськім побачимо Ждановича в сій ролі-охоронця інтересів тих що віддалися під протекцію козацького гетьмана ⁵), а тим часом принотуємо дещо з листування старого Четвертинського з місяця лютого, коли ватаги Ждановича разом з Ракоцієвими бушували в Малопольщі. Четвертинський повідомляє луцького владику Діонісія Балабана, що хоче завчасу, поки ще не прийшло польське військо, спровадити для охорони своїх маєтностей козацьку залогу, і питається його ради. Балабан боїться, щоб таким завчасним кроком не зіпсути “репутацію” і не стягнути тим гіршої біди з боку польського війська, що йде на Волинь під проводом Дмитра Вишневецького. Радить князеві тримати “при боці Антоновім” свого чоловіка, щоб той йому дав знати, коли буде відповідний момент, і тоді й його, владику, повідомити-“аби й я міг забезпечити охорону здоровля й субстанції моєї, бо хоч випросив собі універсали (у гетьмана), бувши у нього з доручення Річиносполитої, але на самі універсали, без залоги і сам пан гетьман запорізький не радить спускатись”. Четвертинський висилає 9 (19) “їдовитого” листа до Дм. Вишневецького, з рішучим жаданнєм, аби він не ставив в його маєтностях польського війська, і одночасно, 10 (20) висилає своїх людей до Ждановича з таким проханнєм: “Велику ласку показав нам ясновельм. й. м. п. гетьман добродій наш, що не тільки наказав видати універсали на охорону худіб наших, але й особливого листа зволив написати до в. м., м. м. п., щоб і нам самим безпечними бути. Посилаю його в. м., м. м. п., більш того-прошу, абись був ласкав на нас і залогу прислав. Про се устно будуть просити мої післанці, а в. м. вволь бути до них ласкав-за що я з синами моїми в. м. відслужувати буду”... ⁶).

Так діялося в запіллі, в сфері козацької анексації. Тут не було місця здобичництву, самі противники козаків признають, що козацтво поводилось moderate. Але в тім що тактика в запіллю не була погоджена з тактиком фронту, лежала безсумнівно велика хиба, яка не загаялась за себе помститись.

Дата добавления: 2015-07-18