Примітки. 3) Давн. рус.-лїтоп

¹) Давн. рус.-лит. лїтоп. c. 53, LEKUrkb. VIII ч. 979, 981, 998, IX ч. 2.

²) Skarbiec ч. 1731, 1732, 1733, LEKUrkb. IX ч. 39. Давн. русько-лит. лїтоп. c. 53. З Луцька маємо лист Свитригайла з падолиста 1436 р. — Skarbiec ч. 1739.

³) Давн. рус.-лїтоп. 1 c.

⁴) Skarbiec ч. 1730 і 1739, Длуґош IV c. 579-80.

⁵) Див. т. V гл. II.

⁶) Codex saec. XV т. II ч. 250, т. III дод. 39.

⁷) Див. т. V c. 86-8.

⁸) Codex saec. XV т. І ч. 250, т. III дод. 39.

⁹) Ся точка про відданє Луцька тільки implicite містить ся в сїй умові; може була ще иньша грамота, яка говорила виразнїйше про се.

¹⁰) Ibid. ч. 92.

¹¹) Реляція Свитригайла в LEKUrkb. VIII ч. 227.

¹²) Длуґош IV c. 580-1.

¹³) Codex epist. saec. XV т. І ч. 93, пор. 90 (з ориґиналів у Барвінського док. 5 і 6). Rzyszczewski. Codex dipl. Pol. I ч. 177.

¹⁴) Акти Зап. Россіи І ч. 36, Codex saec. XV т. II ч. 250, Kotzebue Switrigail ч. 139 (реґеста, з датою 6/XII 1438), звідти Skarbiec ч. 1758.

¹⁵) Длуґош IV c. 601-2. LEKUrkb. VIII ч. 414. Остання грамота Свитригайла з Волини — наддннє Стреченовичу з 2/IX 1438 (богато разів видаване, остатнє вид. в Archiwum Sang. І ч. 36). З грамоти сеї видко, що Свитригайло тодї ще володїв і Волинею й Браславщиною: між його радою згадані еп. луцький Теодосий і Монивид староста подільський й кремінецький.

¹⁶) Лїтопись т. зв. Биховця c. 56. Сї сїм год, коли вони не епічне кругле число, могли зявити ся наслїдком того, що лїтописець кладе поворот Свитригайла десь на р. 1446.

¹⁷) Про держави Свитригайла в Галичинї див. Длуґош V c. 104. Головна держава — Городок, в його держанню в судових записках львівських виступає від початку р. 1441 тільки — Akta gr. і z. т. XIV ч. 3737, також 301, але дістав він її, очевидно, скорше. Ми маємо грамоту його для городецької церкви ще з 1403 р. (Головацкій ч. 26), але питаннє, чи дата певна. Стадніцкий (Bracia Jagiełły c. 364) зачисляє і Жидачів Свитригайла до галицьких держав, але документ, на який покликуєть ся він, належить до ранїйших часів — 1415 р. (див. Akta gr. і ziem. X ч. 46).

Справа унїї і влучення українських земель до Польщі за Казимира і Олександра:Полїтика Жиґимонта Кейстутовича, польсько-литовське напруженнє, смерть Жиґимонта. Кандидатура Свитригайла; кандидатура Казимира, пляни Польщі, проголошеннє в. князем Казимира, уступки Русинам — відступленнє Волини Свитригайлу й наданнє Київа, пограничні спори і розрив з Польщею.

Мусимо вернути ся до відносин вел. князївства до Корони, аби прослїдити дальшу історію унїї й тїсно звязану з нею справу прилучення українських земель до Польщі.

Ми бачили, що унїя була розірвана Свитригайлом і звязана на ново по проголошенню Жиґимонта. Аби уратувати загрожену унїю, Поляки не спинили ся перед державним переворотом в Литві й сотвореннєм власними руками вел. князя з прероґативами Витовтових часів. Відступили навіть від претензій на Волинь і тільки всї старання робили коло того, аби забезпечити перехід вел. князївства по смерти Жиґимонта до рук короля.

Жиґимонт, хотячи запобігти порозумінню між Поляками и Свитригайлом, послушно видавав ті приречення, яких вимагали від нього Поляки. Акт унїї 1432 р., потверджений 1433 і 1434 р., був загострений при кінцї 1437 р. ріжними додатками, що мали на метї не дати місця дїдиченню великокняжого престолу, — переходови його від Жиґимонта до його сина Михайлушка: всї намісники й старости мали зложити присягу й письменне обовязаннє, що по смерти Жиґимонта передадуть свою державу королеви й т. и. Нарештї в осени 1439 р., може занепокоєні заходами Жиґимонта коло союзу з цїсарем (чи властиво „королем римським”) Альбрехтом, Поляки казали Жиґимонтови ще раз потвердити акт унїї 1432 р. ¹).

Жиґимонт чинив їх волю, але тільки до часу. Його відносини до Корони не були та й не могли бути щирі. Відібраннє від його сина спадщинних прав до великокняжого престола, правдоподібність, що при „виборі” в. князя сей син і в дїйсности буде відсунений від того престолу, щоб не скріпити тим принціпу дїдичности, зовсім природно, мусїло Жиґимонта в високій мірі дражнити. А і взагалї таке залежне становище від Польщі, в яке поставило його польське правительство, йому не могло подобати ся. З самого початку старав ся він знайти собі опору супроти польської полїтики, її далекосяглих інкорпораційних змагань.

Від початків Жиґимонт пробує увійти в близші відносини з нїмецькими рицарями, і як ми бачили, в 1435 р. навіть здержав похід на Ливонїю, аби ощадити собі союзника в будучности. Пізнїйше (1438 р.) навязує він зносини з Альбрехтом австрійським, зятем і наступником цїс. Жиґимонта на престолах угорськім і чеськім, що супроти тодїшнїх польських плянів на Чехію мусїв дуже цїнити такого союзника як вел. князь литовський. У в. князя являють ся пляни лїґи против Польщі, зложеної з цїсаря, нїмецьких рицарів, Литви й Татар. А коли Поляки, силкуючи ся розбити сей союз Жиґимонта з Альбрехтом, повторяли стару пісню, що в. князь литовський не може входити в такі союзи, бо він не самостійний володар, а польський підвладний, — в. кн. Жиґимонт відповідав на се вповнї Витовтовим язиком: „Нїколи ми не були нїчиїми підданими, і велике князївство наше, скільки сягає людська память, нїколи не було нїкому підвласне, і ми держимо його не з рук Поляків, а займаємо престіл його від Бога дїдичним правом по наших попередниках. По смерти нашого брата вічної памяти Витовта воно правно перейшло на нас, як на правдивого спадкоємця і ми на сїм престолї за божиєю помочию нїкого окрім Бога не боїмо ся” ²).

Як бачимо, справа унїї знову була в великій небезпечности, тим більше, що як раз тодї Жиґимонт скрутив карк Свитригайлу, отже не потрібував польської ласки, а двозначним поступованнєм Поляків в Свитригайловій справі був сильно роздражений. Але його пляни стрітили ся з ріжними перешкодами. Вел. маґістр, по недавнїх прикрих досьвідах, не вважаючи на всї налягання цїсаря, не хотїв розривати з Польщею. Сам Альбрехт умер восени 1439 р. Між литовськими панами, як каже нїмецький аґент, була певна опозиція против розриву з Польщею, а навіть Жиґимонтів син Михайлушко держав себе невповнї солїдарно з батьковими плянами ³).

А найбільша біда була в тім, що взагалї против Жиґимонта було сильне незадоволеннє в державі ⁴). Через те Поляки, як би він рішив ся против них виступити, ще лекше потрапили б його зашахувати, нїж в своїм часї Свитригайла. Та сього мабуть Жиґимонт не відчував.

Нагла смерть перебила його плян. В вербну недїлю 1440 р. Жиґимонт згинув від конспірації. Перекази й піснї оповили скоро подробицї сього факту густою сїткою лєґенди — аристократія в. князївства тріумфувала смерть свого гонителя, що здавав ся їй страшнїйшим від всїх ославлених сьвітових гонителїв і тиранів і наложив головою серед плянів нових кар і нелюдських нагінок на нещасливих панів. Польський хронїст Мєховский (поч. XVI в.) згадує про сумну пісню сьпівану на Литві: „хоробрі князї руські забили Жиґимонта князя литовського” ⁵). Оповідали ріжні історії, що цїлий полк конспіратів був штучно проведений в княжий замок — в возах з сїном, де сидїли поховані узброєні вояки; що вони вкрали ся до покою, перекупивши найблизшого слугу княжого Киянина Скобейка; що князь сам відчинив їм двері, бо конспіратори піддурили його: пошкробали двері, як то мала звичай робити домашня медведиця, яку держав Жиґимонт при собі, і т. и. Але не вважаючи на сей лєґендарний туман, характер конспірації переданий нам вповнї виразно і згідно не тільки з собою, а із усею історичною обстановою ⁶). Як ми бачили ся традиція литовська — литовсько-руської аристократії докладнїйше кажучи, вважала конспірацію за реакцію панства против переслїдувань, якими Жиґимонт мучив „рожай шляхецький” ⁷). Русько-литовська лїтопись середньої редакції ⁸) підносить, що хоч проводирем конспірації „був один з дому князей Чорторыских”, але була вона дїлом і виразом настрою всеї аристократії — „з волею всихъ панов и князей литовскихъ”. І раз се було дїлом аристократії, а головну ролю в сїм руху грали елєменти „руські” ⁹) — „руські князї” тої піснї, згаданої Меховским — бо й справдї, на чолї конспірації стояв князь Іван Черторийський з братом Олександром ¹⁰), — то можемо повірити тій же ширшій русько-литовскій лїтописи, що конспірація, усуваючи Жиґимонта, мала на метї проголошеннє традиційного русько-панського кандидата — Свитригайла ¹¹). Дїйсно, на вість про смерть Жиґимонта до Свитригайла поспішили вістники, він прибув на Волинь, і в Луцьку його прийняли з великою честию. Правдоподібно, старий сам мав надїї, що прийшов час йому бути великим князем: в грамотї виданій ним на початку червня він називає себе supremus dux Lithvaniae.

Грамота ся, датована в Товмачі, була видана, правдоподібно, наслїдком переговорів з його давнїйшими союзниками — галицькими панами. У них передовсїм шукав попертя Свитригайло. Він обіцяв в нїй бути прихильним Польщі й нїчого не робити без ради короля й його сенаторів. З свого боку мусїли йому галицькі пани також пообіцяти поміч по давньому ¹²).

Але литовським панам кандидатура Свитригайла не могла особливо усьміхатись. Декотрі з них, як каже Длуґош, були за проголошеннєм вел. князем короля Володислава, себто за найтїснїйшим звязком з Польщею. Він називає поіменно сих прихильників Польщі з поміж найвизначнїйших литовських панів, так що сеї його звістки не можна відкидати, хоч можна мати сумніви, чи сей напрям був щирий, і тим більше — чи був сильний ¹³). Далї були прихильники у Жиґимонтового сина Михайлушка; як каже Длуґош — мав він сторонників між панами новійшої дати, вивисшеними Жиґимонтом, а також симпатиї на Жмуди. Але сї кандидатури мусїли уступити ся на другий плян перед иньшою, висуненою слїдом: кандидатурою молодшого Ягайловича — молодого королевича Казимира (він мав тільки 13 рік тодї).

На сїй точцї ріжні традиції розходять ся. Русько-литовська традиція представляє так, що Казимира спровадили з Польщі литовські пани против бажання польського правительства — мовляв навіть викрали його. Традиція польська, в особі Длуґоша, ставить дїло так, що Казимира вислало польське правительство з власної інїціативи ¹⁴). Одначе така інїціатива з становища польської унїї була б такою похибкою, що трудно її у тодїшнїх польських полїтиків по стількох досьвідах припустити. Правдоподібно, кандидатура Казимира була піднесена таки в литовських кругах, і литовським панам удало ся переконати польське правительство, що ся кандидатура, бувши компромісом між крайнїми льоялїстами і радикальними автономістами або руськими прихильниками Свитригайла, ще найлїпша для Польщі супроти всїх иньших можливих.

Взагалї польське правительство, не приготоване зовсїм до таких перемін на Литві і зайняте справою угорської корони, предложеної кор. Володиславу, литовським справам не дало відповідної уваги й взагалї не потрапило їх взяти в свої руки. Польська полїтика мала властиво дуже добрі обставини для переведення своїх плянів що до в. кн. Литовського: відповідно до акту 1432 р., що йно перед кількома місяцями потвердженого, король Володислав мав взяти в свої руки в. князївство, міг при тім перевести інкорпорацію Волини до Польщі й взагалї поставити в як найтїснїйшу залежність від неї в. князївство. І се супроти браку якогось пляну, одностайности й рішучости в зверхнїх кругах в. князївства, при істнованню кількох кандидатур і партий, ледво чи й стріло б дуже сильні перешкоди.

Длуґош каже, що згадані литовські льоялїсти кілька разів присилали до Володислава запрошення до Литви, але Володислав і його сенатори (котрих олїґархічним цїлям перспектива угорської корони була дуже наручна) за лїпше вважали пильнувати угорської справи, й Володислав на Литву не поїхав. Коли ж висунула ся кандидатура Казимира, в польських правительственних кругах рішено вислати його на Литву, але як каже Длуґош, не в ролї вел. князя, а в ролї тимчасового намістника, поки Володислав остаточно полагодить литовські справи. Одначе виряжаючи Казимира, Володислав у Длуґоша поручає Казимирови, аби без дозволу Володислава не зачинав нїяких війн, пильнував унїї й памятав добродїйства Корони польської та усе мав на оцї її добро й користь ¹⁵). Отже самі сї інструкції представляють справу так, що Казимира висилали не на тимчасового заступника, а на довші часи, хоч і ограничували його права.

Пізнїйше Длуґош згадує, що Володислав мав таки „спасенні заміри” що до Литви: забрати до Польщі Волинь і Берестейщину ¹⁶), лишити в руках Болєслава мазовецького Дорогичинську землю, захоплену ним по смерти Жиґимонта, далї — зіставити Михайлушку Жиґимонтовичу його землї (Троки, а може й Городно), і доперва так обкроєне вел. князївство дати Казимиру, „аби воно шукало собі розширення в займанщинах ¹⁷), і в такій зменшеній великости не відважало ся брикати проти Польщі”. Такі пляни можна прийняти й для того моменту, коли Казимира висилано на Литву. Тільки ж відложивши їх до пізнїйших роспоряджень Володислава, польське правительство тим самим стратило можливість переведення сих плянів. Що найдивнїйше, навіть не забрано до Польщі Волини, що вже стільки разів була так як у руках Поляків. На сей раз, здаєть ся, на перешкодї став Свитригайло з своїм союзом з галицькими панами, відновленим по смерти Жиґимонта. Як я вже казав, Свитригайло при тім мав ширші пляни, і в сї пляни мусїв вводити своїх галицьких союзників. Але на разї він сїв на Волини, і звідти сї союзники не хотїли його рухати.

Та найважнїйшою таки помилкою польських полїтиків було висланнє на Литву Казимира, перше нїж відповідно використано обставини в інтересах Польщі. Попереднї досьвіди аж надто добре поучували, що коли на чолї вел. князївства ставав хтось з Гедиминової династії, утримати його в границях самого тільки намісниковання, взагалї в границях польської програми — було не можливо. Висилаючи Казимира на Литву, перше нїж переведено ті „спасенні заміри” польської полїтики, польське правительство, мабуть не сьвідомо, але зовсїм певно закидало свої пляни що до Литви, приготовлювані цїлими десятолїтями, отже справдї жертвувало, хоч не сьвідомо, литовську полїтику угорським плянам.

Дїйсно, скоро тілько польські пани з Казимиром приїхали до Вильна, литовські пани заявили їм, що хочуть оголосити Казимира великим князем, і арґументовали се тим, що з сею справою не можна проволїкати з огляду на партию Михайлушка Жиґимонтовича.

Польські пани спротивляли ся тому. Тодї стани в. кн. Литовського проголосили Казимира вел. князем без їх згоди. Длуґош оповідає, що се було зроблено потайки, поки Поляки спали, але ся анекдотична подробиця не конче була потрібна в дїйсности. Заразом литовські правителї потрапили взяти Казимира в свій вплив, а польські пани „з малими дарунками” були відправлені назад; тих же кілька, що лишили ся далї при Казимирі, не мали нїякого впливу серед литовського окруження ¹⁸).

До Володислава Казимир і стани в. кн. Литовського вислали посольство, просячи, аби потвердив Казимира на вел. князївстві. Але Володислав його не потвердив, і пізнїйші посольства й прохання литовські не привели до нїчого. Польське правительство не признало Казимиру великокняжого титулу, називало його тільки dux Lithuanіае. Володислав збував справу, кажучи, що полагодить її по своїм поворотї до Польщі, а тим часом чинив такі роспорядження, наче в Литві нїякого в. князя не було — по просту іґнорував Казимира ¹⁹). Тільки та біда, що на Литві його не слухали.

Таким чином по стількох заходах і всяких хитромудрих ґарантіях — унїя фактично була розірвана.

Правда, могли Поляки сподївати ся, що як то кажуть, прийде коза до воза — Казимир і литовські пани будуть іще їх потрібувати. Дїйсно, обставини, в яких Казимир засїв на великокняжий стіл, не були веселі. Претензії Михайлушка Жиґимонтовича й Свитригайла, розлом між Русию й Литвою, і до того ще повстаннє на Жмуди й Смоленську, а на Підляшу мазовецька окупація. Але литовська реґенція, на чолї котрої стояв Ян Гаштовт, воєвода троцький, потім виленський, вміла справи повести й міцною рукою підтримати значіннє вел. князївства.

Свитригайлу полишено зайняту ним Волинь, і він задоволив ся тим, що до кінця житя титуловав себе великим князем. На реальне ж велике князївство претензій не заявляв і Казимира, яко в. князя, признавав своїм зверхником. Казимир в додатку до Волини дав йому ще Гомель і Туров ²⁰).

Се признаннє Волини Свитригайлу було заразом уступкою руській партії. Другу зроблено також зараз по проголошенню Казимира — надано Київщину Олельку Володимировичу, сину Володимира київського. Се був оден з визначнїйших руських князїв зять московського в. князя ²¹), а при тім займав супроти Литви й унїї прихильне становище ²²). По проголошенню Жиґимонта вел. князем він, разом з своїм братом Іваном, прилучив ся до нього й стояв по сторонї Жиґимонта до кінця, що не перешкодило йому одначе бути увязненим Жиґимонтом не задовго перед його убийством. Коли зявив ся Казимир в Литві, Олелько зараз же ставив ся до нього з поклоном. Отже сьому „уміркованому” князеви надано його отчину Київщину, мабуть зараз же по проголошенню Казимира вел. князем: уже з початком 1441 р. маємо від Олелька документи в новій ролї київського „государя-отчича”. Разом з Київщиною він дістав також заднїпрянські простори давньої Переяславщини, а можливо що й Браславщину ²³). Таким чином переважна частина українських земель вел. князївства Литовського (з виїмком Сїверщини й Побужа) опинила ся в руках князїв — репрезентантів руського елємента. Сим литовські пани, що в своїх руках держали Казимира, до певної міри задоволяли руську аристократію в. князївства.

З иньших трудностей реґенція вийшла також добре. Повстання загашено. Михайлушко, хоч заздалегідь ладив ся на великокняжий престіл ²⁴) і справдї проголошений був вел. князем по смерти батька, не відважив ся тепер повстати рішучо й зложив присягу Казимиру. Поводив ся він, що правда, двозначно, а його намістники не піддавали ся Казимирови. Але реґенція позабирала тодї Михайлушкові землї силою, і сам він мусїв утїкти. Відносини до сусїднїх земель — нїмецьких рицарів і північних републїк Новгорода й Пскова уставлено приятельські. Супроти того правительство Казимира не потрібувало польської ласки й зовсїм рішучо ставило ся супроти Польщі і в пограничних справах і коли польське правительство вмішало ся в справу Дорогочинської землї.

Про пограничні спори ми довідуємо ся тільки припадком, з документів. В маю 1441 р. кор. Володислав пише в одній грамотї, що кн. Сангушко, сидячи в Кошерській волости на Волини, протягом довшого часу нападав на землї Польської корони, вкінцї захопив Ратно і при тім забив польського державця та иньших Поляків. За се король згаданою грамотою відберає йому Кошерську волость і надає її холмському старостї Дерславу з Ритвян. Чи Дерславу дїйсно вдало ся відібрати ту волость, не знаємо, але за те маємо з весни 1443 р, грамоту Казимира, де він надає тому Сангушкови Ратно й Ветли яко отчину його й поручає Ратнянам нїкого иньшого не слухати ²⁵). З сього бачимо, що за спірну Ратенську волость, признану в остатнє Польщі Жиґимонтом в 1432 р., ішла формальна боротьба, і Казимир в нїй зовсїм рішучо поставив ся супроти Польщі.

Далеко голоснїйша й важнїйша була справа, Дорогичинської землї. Сю землю в 1391 р. дав був Ягайло Янушу кн. мазовецькому на вічність. Але се була батьківщина Витовта, і вернувши ся на Литву в 1392 р., Витовт відібрав її назад. Потім Жиґимонт, оженивши сина Михайлушка з унучкою сього Януша, Офкою, надав брату її Болеславу Дорогичинську землю, з тим щоб він узяв її по його смерти доперва; про таку його грамоту згадує Длуґош, але ми її не маємо ²⁶). На сїй підставі Болеслав по смерти Жиґимонта забрав Дорогичинську землю собі. Литовське правительство зараз запротестувало. Справа загострила ся ще тим, що до Болеслава удав ся й Михайлушко і звідти заявив претенсії на Казимира за відібрані від нього землї, а сторону Болеслава узяло польське правительство.

Зложений в сїй справі зїзд польських і литовських панів в Парчові в осени 1441 р. не привів до нїчого, тільки подражнив обидві сторони, тим більше, що підчас сих переговорів польські пани виступали також і в оборонї інтересів Михайлушка, і також, розумієть ся, нїчого тим не осягнули. На сї часи кладе Длуґош вище згаданий плян обкроєння в. князївства; мовляв він виник під впливом того огірчення в Польщі на Литву. Пізнїйші переговори в дорогочинській справі не помогли також нїчого, і з кінцем 1443 р. литовське правительство почало ладити ся до війни. Спроваджено Татар і з ними попустошено мазовецькі землї, а при тім влетїло й Галичинї. Дорогичин взято в облогу. Болеслав також стягнув свої сили, а Володислав на сї вісти поручив польським панам, зібраним в Пьотркові на зїздї, вислати поміч Болеславу. Сенатори дїйсно вирядили шляхту Ленчицької, Куявської й Добринської земель против литовського війська, але не мали воєвничого запалу свого короля. Вони розуміли, що такий оружний конфлїкт знищив би унїю до решти, тому старали ся здержати короля в його запалї й запропонували Казимиру перемирє аж до повороту Володислава, що мав рішити справу. Перемирє прийнято дїйсно, а слїдом Болеслав згодив ся продати свої претензії на Дорогичинську землю за 6.000 кіп грошей, і на тім стала умова. Але в Литві завзятє було так велике, що навіть виленський епископ виступав против купна Дорогичинської землї, і Литвини роздражнені сею справою захопили сусїднїй мазовецький замок Венґров ²⁷). Все таки справа дорогичинська була убита.

Сей дорогичинський епізод виразно показав, в якій мірі в. князївство Литовське еманціпувало ся з під всякого впливу Корони й перейшло супроти неї на самостійну ролю. Всякі слїди унїї зникали. Вел. князївство Литовське здобуло собі фактично вповні суверенне, незалежне становище.

Дата добавления: 2015-07-18