Примітки. 2) Див. про се у Поґодіна ИзслЂдованія IV с

¹) Лавр. с. 286.

²) Див. про се у Поґодіна ИзслЂдованія IV с. 387 і далї.

³) l Новг. с. 127.

⁴) 1 Новг. с. 126.

⁵) 1 Новг. с. 126.

⁶) Про се згадує Київська лїтопись вже по смерти Андрія (с. 335), тому каже тільки за обіцянки Юрия, але з'обовязаннє, певно, було обосторонне.

⁷) Іпат. с. 212, Лавр. 286, 1 Новг. 126.

⁸) Никонівська (І. 157) каже, що Ярополк наслав на нього „силу многу”, але Київська і Суздальська лїтопись дають зрозуміти, що справа була полагоджена переговорами.

⁹) Лавр. с. 286.

¹⁰) Я крім того маю те підозріннє, що тут у Суздальській лїтописи щось пропущено. Київська зовсїм мовчить про сей епізод і згадує тільки пізнїйше (с. 213). В Никонівській порожнї фрази (І. 157).

¹¹) Іпат. с. 212.

¹²) В сих роках — 1134-6 Київська і Суздальська лїтопись спішать ся о оден рік, натомість 1 Новгородська має добрі дати, як видко в поданих у нїй означень днїв (під 1134 р.) і індиктів (під 1136). Смерть Ярополка Сузд. датує вже однаково з Новг., а Іпат. ще спішить ся.

¹³) Іпат. с. 213.

¹⁴) Лїтопись не називав його виразно, але що Посемє перейшло тепер до Ольговичів, видно з оповідання 1 Новг. під 1137 р., і се власне була та отчина Ольговичів, що належала „нашому батьку за вашого батька”.

¹⁵) 12 сїчня.

¹⁶) Вивожу з того, що під час сеї кампанїї Ольговичі довідались про вигнаннє Сьвятослава Всеволодича з Новгорода, ще стало ся в квітнї 1138 р.

17) Лавр. 290.

¹⁸) Сї комплїменти, розумієть ся, лишають ся на сумлїнню київського лїтописця.

¹⁹) Іпат. с. 217

ВЯЧЕСЛАВ У КИЇВІ І ПОХІД ВСЕВОЛОДА ОЛЬГОВИЧА. ПОЛЇТИКА ВСЕВОЛОДА; КОМПРОМІС ІЗ МСТИСЛАВИЧАМИ; ГАЛИЦЬКІ ПОХОДИ; ВСЕВОЛОД ВІДДАЄ КИЇВ ІГОРЮ; ЗАГРАНИЧНІ ЗВЯЗКИ; ВІДНОСИНИ КИЇВСЬКОЇ ГРОМАДИ ДО ВСЕВОЛОДА.

Коли стала відома смерть Ярополка, в Київі не було нїкого з князїв. Першим наспів — на четвертий день по смерти Ярополка, безпосередно молодший брат, звістний уже нам з звоєї нездарности Вячеслав. 22 лютого він уже увійшов у Київ ¹), і Кияне з митрополитом зустріли його з честию та „посадили його на столї прадїда його Ярослава”. Сей дуже скорий приїзд піддає здогад, що Вячеслав сидїв десь по близу коло Київа й чекав київського стола, може в котрімсь з київських городів (бо з Турова нїяк не міг би так скоро поспіти), а що прибув у Київ з голими руками, значить — не надїяв ся перешкод, то з сього б виникало, що числив вперед на згоду князїв. Дїйсно — нї Ізяслав, нї Юрий не обзивають ся з претензіями на київській стіл, отже досить можливо, що Вячеслав був признаний вже кандидат, як то я вже вище казав. Тільки як Мономаховичі справдї вперед згодили ся на його кандидатуру, то се була велика помилка з їх сторони, бо сам собі полишений Вячеслав нїяк не міг удержатись на київськім столї. А дїйсно иньші претенденти з родини Мономаха — Ізяслав і Юрий (Ізяслав як старший Мстиславич, Юрий — як старший по Вячеславу Мономахович), не погодивши ся про київський стіл між собою, вповнї полишили Вячеслава його власним силам.

З сього скористали Ольговичі. Всеволод, довідавши ся про прихід Вячеслава й його неприготованність, на борзї, з незначною дружиною, перейшов Днїпро й увійшов у Вишгород. Се цїкаво: Вишгород мав кріпкнй замок, і коли Всеволод туди увійшов без перешкоди, то очевидно, що Вишгородцї добровільно перейшли до Всеволода. Суздальська лїтопись каже, що Вишгородцї взяли навить участь в походї Всеволода на Київ. Се міг бути приготований наперед союз, так само і певне сторонництво Всеволода в самім Київі. 4 марта Всеволод приступив до Київа і зажадав від Вячеслава, аби лишив йому Київ. Для більшого вражіння взяв ся він палити передмістя — „почав палити двори, що стояли перед містом в Копиревім кінцї”. „Киянам і митрополиту се було не мило” ²), каже лїтописна записка, але піддержати Вячеслава Кияне теж не мали охоти, а сей гіркий князь, не маючи анї сили анї енерґії для боротьби, тільки протестував: покликував ся на те, що зайняв Київ по праву, а Всеволоду, мовляв, Київ не отчина ³): батько його не був київським князем. Всеволод дїйсно не мав нїяких прав на Київ, але він правами нїколи не журив ся, а тепер, маючи силу в руках — тим меньше. Тим часом митрополит заходив ся посередничити. Вячеслав вкінцї заявив, що вертає назад у Туров. Всеволод відступив у Вишгород, давши Вячеславу свобідний вихід, а другого дня (5 марта) увійшов у Київ „с честью и славою великою”, правдоподібно — зробленою йому його партизанами ⁴).

Упустивши так несподївано Київ, Мономаховичі аж тепер заворушились. Вони не прийняли візвання Всеволода до порозуміння, пробували порозуміти ся між собою, щоб спільними силами вигнати Всеволода з Київа. Юрий приїздив у сїй справі в Новгород і до Ростислава смоленського — видко, шукав порозуміння з Мстиславичами. Але до порозуміння не прийшло: питаннє про київський стіл роздїлило Мстиславичів і Мономаховичів (спеціально — Ізяслава і Юрия) так глубоко, що вже нїколи вони не могли зійти ся в спільній акції. Всеволоду зістав ся Київ без клопоту.

Але він з свого боку дуже бажав собі порозуміння з Мономаховичами. Його становище не було веселе — з огляду на своїх близших. свояків, з чернигівської династиї. Роспочинаючи боротьбу за Київ, Всеволод притягнув до себе своїх свояків ріжними обіцянками. Воно инакше й не могло бути, бо Всеволод був узурпатором і в Чернигові, тож свою братию, особливо Давидовичів, котрим перебив Чернигів, міг тільки дуже привабними перспективами заохотити, аби помагали йому здобути Київ. Він пообіцяв Чернигів Давидовичу Володимиру, що мав на Чернигів більше права, нїж Всеволод, але пообіцяв той самий Чернигів і свому рідному (безпосередно молодшому) брату Ігореви. Свої чернигівські волости обіцяв він передати иньшій братиї, а меньшому брату Сьвятославу обіцяв здобути Переяслав. Сповнити сї всї обіцянки він не мав тепер найменьшої охоти, ба й спромоги. Перспектива — віддати все й самому зістати ся з самим Київом, у вічнім страху від Мономаховичів, на ласцї у своєї братиї, не тїшила його нї трохи.

Він уже встиг посваритись і пересварити братів, обіцявши Чернигів двом і віддавши його Володимиру. Але стати незалежним від братів міг він, тільки помиривши ся з Мономаховичами. Він се й пропонував їм, особливо Ізяславу, та вони хотїли ще бити ся з ним. Тодї він, щоб їх пострахати і зробити бодай щось про око для своїх братів, порозсилав своїх братів з військами разом на Переяслав — на Андрія Мономаховича, на Туров — на Вячеслава, на Волинь на Ізяслава, напустив на нього також Володимирка галицького, закликав Половцїв і Поляків, і пустив поголоску, що хоче забрати всї волости: відбере у Ізяслава Волинь, у Ростислава Смоленськ. ⁵) Плян, розумієть ся, був за широкий, і Всеволод, як би брав ся до нього, то брав ся б инакше. З тих походів нїчого не вийшло, але Всеволод, наробивши розголосу, осягнув своє: він мав тепер чим виправдати ся перед братом Сьвятославом — що дїйсно хотїв здобути йому Переяслав, а з Андрієм переяславським тим часом встиг прийти до союза, помирив ся, заімпоновавши йому великодушністю, що не скористав в пополоху, як загорів ся Переяслав під час того походу і переговорів. Але що найголовнїйше — йому удало ся порозумітись з Вячеславом і Мстиславичом Ізяславом. Вони самі звернули ся до нього, з чим — лїтопись не каже, каже тільки, що Всеволод з початку не хотїв „вчинити їх волї”, але потім роздумав ся, „що йому без них не можна обійтись”, і згодив ся. Думаю одначе, що Всеволод тільки удавав сї тяжкі вагання, бо даючи свою згоду на ті пропозиції, не мав особливого заміру додержувати свого слова. Зміст же сеї угоди можна відгадати зовсїм на певно — се була обіцянка Київа.

Ізяслав, очевидно, пішов на компроміс із старшим Мономаховичом Вячеславом і умовив ся з ним взяти Київ на спілку (як се потім і стало ся вкінцї). Ся умова між ними стала ся, десь видно, зараз по вигнанню Вячеслава з Київа. Тепер вони мусїли зажадати від Всеволода, що він їм передасть Київ після себе, і Всеволод по тих своїх нїби тяжких ваганнях вкінцї згодив ся. Так виходить з усього. Тим тільки можна пояснити тїсну солїдарність, яку ми від тепер бачимо між Ізяславом, Вячеславом і Всеволодом, за цїлий час його князювання. Ізяслав не тільки тримає з ним, але чинить його волю там, де заходили й його власні інтереси: нпр. коли Новгородцї хотїли взяти князем меньшого Мстиславича Сьвятополка, а Всеволод не захотїв сього і дав Мстиславичам відступного — Берестє, аби не брали Новгорода, то Ізяслав згодив ся, хоч против волї, бо хотїв Новгорода, для брата і потім доперва через сестру — жінку Всеволода, „випросив” у нього Новгород ⁶). Очевидно, щось спеціальне звязувало Ізяслава з Всеволодом, а тим могла бути тільки справа київського стола. В звязку з умовою про Київ стояли, правдоподібно, і пізнїйші переходи Вячеслава та Ізяслава на переяславський стіл.

Уложивши союз із Мстиславичами, Всеволод розвязав собі руки в відносинах до братів. Він рішучо не дав їм своїх чернигівських волостей (головно тут брати жадали від Всеволода Вятицької землї) ⁷). Не додержав і иньших обіцянок. Коли умер Андрій в Переяславі, обіцянім колись Сьвятославу, Всеволод перевів у Переяслав Вячеслава, мотивуючи се тим, що Туров належить до Київа ⁸), а в дїйсности даючи Вячеславу Переяслав, мабуть, як переходову волость до київського стола; в Турові посадив він свого сина Сьвятослава. А як Вячеславу сприкрило ся в Переяславі, з огляду на претензії Сьвятослава Ольговича, що пробував його навіть силою вибити з Переяслава, і захотїло ся; назад у Туров, Всеволод перевів у Переяслав Ізяслава, а свого сина Сьвятослава посадив на Волини.

Таке поступованнє Всеволода влучило і Ольговичів і Давидовичів против нього, хоч як він зручно розлучав їх. Ольговичі були дуже роздражнені: „дає волости синови, а братів не надїлив нїчим”. коли Всеволод спросив свою братию до себе на з'їзд до Київа, надїючи ся заспокоїти їх гнїв, вони з'їхавши ся під Київом, натомість уложили між собою союз против Всеволода і на тім цїлували хрест, аби спільно доходити своїх претензій, а не задоволяти ся якимись дрібницями, і не поїхавши до Київа до Всеволода, поїхали геть. Спільними силами попробували вони відібрати Переяслав у Вячеслава, але Ізяслав оборонив стрия та ще з братом своїм попустошили волости тої чернигівської фронди. Се прохолодило їх завзятє, і скінчило ся на тім, що Всеволод знову відлучив сепаратною умовою Давидовичів від Ольговичів та заткнув їм роти незначними подачками — по два городи на кождого. Всї їх нарікання на союз Всеволода з Мстиславичами, що він „обсадив ся ними, на безголовє і на „безъмЂстьє” нам і собі та заходи — розладити сей союз, були даремні.

З другого боку Всеволод, маючи за собою Мстиславичів, не дарував Юрию. У нього були з Юриєм рахунки за Новгород, бо там противна Ольговичам партія була вивела на стіл Ростислава Юриєвича, і Всеволод позволив собі докучити Юрию чим міг: забрав Остерський городок, що належав до Юрия, ще якісь його городи, і що лиш міг із його майна — конї, худобу, вівцї і т. и. ⁹)

Отсе сильне й авторитетне становище, яке зайняв Всеволод, завдяки союзу з Мстиславичами забезпечивши собі свої володїння й приборкавши свою братию, — показало ся в повній силї під час війни з Володимирком галицьким. Сей князь помагав Всеволоду на Ізяслава, як той сидїв на Волини, але як Всеволод посадив на Волини свого сина, Вододимирко, тримаючись традицийної галицької полїтики, зараз перемінив свої відносини: „розсварились і почали собі шукати причини”. ¹⁰) Всеволод ходив на нього походом (в 1144 р.), аби примусити до покорности („нудяще его приЂхати къ Всеволоду поклонити ся”), і примусив дїйсно, але відносини не поправились, і перед смертию Всеволод вибирав ся знову в похід, бо Володимирко забрав київське місто Прилук, на Побожу (справа одначе й сей раз скінчилась на невдалій облозї Звенигорода). ¹¹) Ширше про сї походи я буду говорити на иньшім місцї ¹²), а тут згадую про похід 1144 р. як ілюстрацію тодїшнїх впливів Всеволода на Руси: він потрапив тодї двигнути на Володимирка трохи не „всїх руських князїв”, як каже лїтопись ¹³) — тут були й Мстиславичі, й Вячеслав, і Ольговичі з Давидовичами, і Всеволодковичі (князї городенські) й в. кн. польський Володислав Герман. Дванадцять лїт тільки минуло від смерти Мстислава, і як перемінились ролї! Бідний Олег Гориславич пімстив ся над Мономаховичами бодай руками свого сина! Незвичайно зручна і перфідна полїтика Всеволода, його вічна система — роздїляти й пересварювати (divide et impera!) вповнї осягнула свою мету, хоч результати її були дуже нетрівкі, а в загальній еволюції руського державного житя його дїяльність мала дуже шкідний, руїнний вплив. Та все таки годї не сказати про нього, що він був „смысленъ”! ¹⁴)

Приборкавши братів за помочию Мстиславичів, Всеволод скоро з ними помирив ся. Київа він не мав наміру віддати Ізяславу з Вячеславом, хоч і обіцяв. Він хотїв його задержати в своїм родї, повторити Мономахову пробу. Але віддати сину не було що й думати, се було безнадїйно! Тож Всеволод обіцяє Київ брату Ігорю, поки що в секретї; се було десь ще перед походом 1144 р., бо тодї вже Ігор захожував ся коло того, щоб придбати собі союзників на будуще і тому радив не дуже тиснути Володимирка, коли вірити лїтописи. ¹⁵) На другий рік Всеволод постановив відкрити свої карти: він закликав братів і двох иньших претендентів на Київ — Володимира Давидовича й Ізяслава Мстиславича і заявив перед ними, що подібно як Мономах по собі передав київський стіл своїй родині — Мстиславу, а потім Ярополку, так і він постановив передати Київ по собі свому брату Ігорю. По сїй заяві він казав князям присягнути, що вони приймають його волю й не будуть від Ігоря вимагати нїчого силою.

Ся заява заскочила так несподївано князїв, що ті присягнули справдї. Ізяслав, „много замышлявъ”, як каже лїтопись ¹⁶), заплатив Всеволоду його монетою; присягнув без найменьшої охоти додержати присяги. Тому він, мабуть, і повздержав ся від усяких нарікань і протестів — аби не звертати на себе уваги. Навіть коли в останнїх походах Всеволода — в Польщу і в Галичину він після сього не взяв участи, то те зробив мабуть не з абстіненції, а борше тому, що сї походи не годили ся з династичними звязками його й його родини.

Дїло в тім, що Всеволод Ольгович посвоячив ся був з в. кн. польським Володиславом II, видавши свою доньку Звениславу за його сина Болеслава Високого ¹⁷) і від того часу помагав Володиславу в його боротьбі з меньшими братами Болеславом (Кучерявим) і Мєшком (Старим) — посилав свої полки йому в поміч „на братью его меньшую” ¹⁸); з свого боку Володислав помагав у походах Всеволода на Ізяслава і на Володимирка (в 1144 р.); коли його слїдом вигнано з Польщі (1146), його син перебував на дворі Всеволода, і лише смерть очевидно не дала Всеволоду часу уступити ся за своїм сватом. Противно, Мстиславичі були посвоячені з Болеславом Кучерявим, що держав доньку Всеволода Мстиславича Верхуславу; тому під час походу 1145 р. в Польщу Ізяслав вимовив ся хоробою „разболЂ ся”, й не пішов. ¹⁹) Подібна комбінація вийшла, здаєть ся, і з другим походом на Володимирка: угорський король Гейза помагав Володимирку в його війнах із Всеволодом; тим часом десь 1145-6 р. оженив ся він із сестрою Ізяслава Евфрозиною; тому Всеволод навіть і не кликав Ізяслава у сей похід ²⁰).

Покладаючи ся на свої дипльоматичні штуки, не дбаючи про приятелїв, Всеволод не дбав і про те, на що велику увагу звертав Мономах — симпатиї громади. Я говорю тут про Київ, коло котрого головно оберталась полїтика Всеволода. Ми знаємо, що він за житя Ярополка немилосердно нищив київські околицї, хоч заразом, здаєть ся, й зберав собі партію в Київщинї. Ставши київським князем, він обудив велике незадоволеннє здирством і неправдами своїх тивунів, навіть у прихильнім йому Вишгородї: „Ратша знищив нам Київ, а Тудор Вишгород”, скаржилися по його смерти Кияне Сьвятославу Ольговичу ²¹). Київська дружина мала причини бути незадоволеною перевагою чернигівських бояр і пізнїйше перейшла на сторону Ізяслава ²²). З митрополитом Михаілом тож вийшли якісь непорозуміння, так що він поїхав з Київа до Царгорода і, здаєть ся, не вернув ся ²³). Треба одначе сказати, що Всеволод був на зверх дуже побожний: він поставив славний в істориї нашої штуки монастир св. Кирила під Київом, церкву св. Юрия в Каневі; є пізнїйша звітка, що перед смертию він сам постриг ся, з іменем Кирила ²⁴). Його конфлїкт з митрополитом треба отже толкувати спеціальними причинами.

Ще на одну сторону треба вказати, що мала завсїди великий вплив на симпатії Киян — відносини Всеволода до Половцїв. Ми бачили, як за зле брали Всеволодовому батьку Олегу його союз із ними. Всеволод від початку своєї історичної дїяльности, то значить від війни з стриєм Ярославом, все уживав Половцїв, „наводив” їх на руські землї. За Ярополка двічи пустошив він з Половцями околицї Київа. При переходї Всеволода в Київ Половцї, попустошили були Посемє ²⁵), і Всеволод ходив на них походом, але се не перемінило його відносин: він „наводив” їх і далї на своїх ворогів нпр. на Туровську волость, на Галичину. Се мусїло мати свій вплив, мусїло причиняти ти ся до непопулярности у Киян Всеволода і клясичної непопулярности „Ольговичів” взагалї.

Дата добавления: 2015-07-18