Мистецтво як засіб подолання репресивних тенденцій суспільства модерну

Посередництвом соціології мистецтва Адорно радикалізував критичне пізнання суспільства модерну. Звернення Адорно до мистецтва не є випадковим, адже, являючи собою сферу експресивної самопрезентації суб’єктивності, воно завжди виступало як контрсвіт по відношенню до систем капіталістичного господарства і сучасної держави: те міметичне, яке внаслідок репресії цілераціональністю позбавляється власного голосу, може тим не менш висловлюватися на мові витворів мистецтва. В цьому плані мистецтво є особливого роду реакцією на раціональність ірраціонального світу.

Витвори мистецтва є вільними від вимог дискурсивної логіки і слідують власній внутрішній закономірності. Завдяки цьому витвори мистецтва тримають зв’язок з тими явищами, які недоступні для дискурсивного формування понять, але в той же самий час є об’єктивними компонентами існуючого світу. Витвори мистецтва завжди зберігають в собі міметичне, репресія якого є однією з умов функціонування.

Для концептуалізації мистецтва Адорно використовує такі категорії, як «прекрасне» та «потворне». Вчений не прагне орієнтуватися на традиційні уявлення про прекрасне, вважаючи їх неприйнятними для аналізу витворів мистецтва. На думку вченого, традиційне академічне поняття прекрасного, яке визначається такими критеріями, як гармонія форм, правильність, тощо, скоріше має бути застосоване до об’єктів, типу мостів чи промислових споруд, але аж ніяк до витворів мистецтва. Адорно вважає, що витвір мистецтва, який розглядається на основі традиційних критеріїв, перестає існувати як явище мистецтва і перетворюється на щось, типу позитивістського факту.

Натомість, вчений переконаний в тому, що витвори мистецтва вже давно не орієнтуються на традиційне поняття прекрасного. Вони більше не відображають ні ідеалу, ні гармонії. Ті рішення, які вони пропонують, сповнені суперечностей і дисонансів. Тому прекрасне в них приховане за зовнішнім фасадом огидності і дисгармонії. Прекрасне залишається розпливчастим та невизначеним і міститься у з першого погляду потворних витворах. На думку Адорно, у схильності мистецтва до зображення огидного пробивається критичний матеріалістичний мотив, адже посередництвом цього воно виступає проти репресивних тенденцій суспільства модерну.

Визначаючи категорії прекрасного і потворного, Адорно показує, що мистецтво перебуває в опозиції до існуючого. Симптоматичним в цьому плані є те, що пуритани, методисти та інші течії протестантизму – основні носії духу капіталізму і адепти цілераціонального способу поведінки – завжди виступали проти мистецтва, вважаючи його абсолютно непотрібним явищем. Відштовхуючи від себе емпіричну реальність, частиною якої воно тим не менш є, мистецтво характеризується іманентним рухом проти суспільства. Відособлюючись від нього, воно, на думку Адорно, відкриває в нетотожних, підданих гонінням явищах ту природу, репресія якої є справжнім злом.

Витвори мистецтва виступають чимось, на зразок монад, принципово зачинених для реальності. За рахунок цього, витвори мистецтва зберігають власну автономію і недоторканість. Суспільство не може нав’язати їм ту ідентичність, яку нав’язує усьому одиничному. Проте, їх принципова зачиненість для реальності не означає, що вони ніяк не пов’язані з нею. На думку Адорно, витвори мистецтва є копіями наявного в реальності буття. Але копіями особливими: в них наявне буття наділяється такими якостями і рисами, які не існують в зовнішньому реальному світі. За рахунок цього, витвори мистецтва здатні «охороняти» нетотожність наявного буття: являючись зачиненими для суспільства, виступаючи по відношенню до нього автономними, непроникними царствами, вони «виймають» підкорене наявне буття з тенет репресивної тотальності і «ховають» його у власній субстанції, поміщуючи в принципово інший, змінений контекст.

Витвори мистецтва при цьому орієнтуються на ідеал чорноти. На думку Адорно, чим жахливіше та чорніше мистецтво, тим автономнішим воно є по відношенню до соціальної реальності суспільства, тим більше в ньому негативності і тим більше життя та свободи. В межах суспільства модерну збереження недеформованого цілим наявного буття стає можливим, як вважає Адорно, лише в найчорніших, сповнених мороку, абстрактних витворах мистецтва.

Таким чином, соціальний момент мистецтва полягає, на думку Адорно, в тому, що воно протистоїть конформістській згоді з існуючим порядком речей. Опозиційність його головним чином проявляється в тому, що мистецтво є позбавлене будь-яких залишків життєстверджуючих настроїв. Новітні, особливо авангардні витвори мистецтва сповнені суму і чорних тонів, що є, на думку Адорно, реакцією на антагоністичну реальність. Тому не випадково вчений стверджує, що справжній блиск життя наявний у найбільш безрадісних і сповнених мороку витворах мистецтва. Сяйво неуречевленого буття приховане у тих з них, які абсолютно відмовляються від радісних нот.

Отже, Адорно показав, що витвори радикального, авангардного мистецтва практично можуть вберегти міметичне від репресії цілим. Вони дають змогу міметичному жити своїм власним, нетотожним життям. Але тепер виникає закономірне питання: як же мистецтво рятує людину від репресивної тотальності суспільства модерну? На думку вченого, окрема людина може врятуватися від тотальності суспільства модерну, може уникнути ефектів уречевлення шляхом споглядання витворів мистецтва. Вчений стверджує: «Суб’єктивна насолода витворами мистецтва стає, в такому випадку, ближче до стану, який відчувала б людина, що вирвалася з лещат уречевлення. Щастя, яке відчувається при їх сприйнятті – це стрімка втеча від реальності». На думку вченого, людина рятується від уречевлення тоді, коли вона отримує насолоду від споглядання витворів мистецтва. Споглядаючи їх, вона здатна побачити приховане в них міметичне, зображене в особливому контексті, і отримати суб’єктивну насолоду від цього. Насолоджуючись витворами мистецтва, вона усвідомлює власну нетотожність із тотальністю суспільства модерну.

Іншим важливим моментом є питання про соціальну базу, на яку орієнтується Адорно, розробляючи соціологію мистецтва, тобто питання про ті прошарки населення суспільства модерну, які є відповідними їй. Так, наприклад, метод діалектичного матеріалізму має своєю соціальною базою пролетаріат, який розглядається як та рушійна сила, яка практично здатна змінити суспільство. Проте Адорно, власне, як і всі представники Франкфуртської школи, не покладає надій на робітничий клас. Натомість соціальною базою, на яку орієнтується вчений, розробляючи соціологію мистецтва, є відносно незалежний від ринкового господарства, високоосвічений вчений-інтелектуал, який добре розуміється на класичній філософії, соціальній науці та на класичному мистецтві. Він здатен осягнути тотальність суспільства модерну, збагнути її репресивний характер. Саме така людина, на думку Адорно, може уникнути патологій суспільства модерну шляхом отримання насолоди від споглядання авангардних витворів мистецтва і саме на неї вчений орієнтує свою соціологію мистецтва. Але чи здатні на це звичайні робітники та службовці? Очевидно, що запропонований Адорно механізм уникнення патологій суспільства модерну є для них недієвим.

Таким чином, своєю соціологією мистецтва Адорно окреслив два найголовніші висновки, до яких прийшли теоретики першого покоління Франкфуртської школи, аналізуючи суспільство модерну в межах поняття праці Маркса. По-перше, – це відмова від традиційного наукового пізнання. Якщо на початку своїх досліджень Горкгаймер і Адорно ще намагалися притримуватися рамок академічних університетських дисциплін і в пізнанні суспільства модерну спиралися на інструменти, розроблені теоретичною соціологією та соціальною психологією, то в післявоєнний період вони вже «не довіряли» традиційному науковому пізнанню, а більше зверталися до філософії. В кінцевому ж підсумку Адорно звернувся до мистецтва і підмінив наукове пізнання естетичним. Мистецтво, згідно з вченим, «починається там, де відмовляє людині знання.

По-друге, – це винесення вироку проекту модерну. Теоретики першого покоління Франкфуртської школи не бачили жодної можливості продовження цього проекту. Той рух до розумності, гуманності, який був намічений проектом модерну, сформульованим ще всередині ХІХ сторіччя, фактично, вважають Горкгаймер і Адорно, не відбувся. Натомість він призвів до зворотних результатів: до знищення гуманності та до деградації розуму. Суспільство модерну перетворилося на нове варварство.

Дата добавления: 2015-12-08