Читайте также:
|
А дитина.
Тануть вже сніги весною,
І покрила ряст веселка.
Повні сил й наснаги живої
Всі вшановують пам'ять Шевченка.
2-а дитина.
Кобзарем його ми звемо,
Так від роду і до роду.
Кожен вірш свій і поему
Він присвячував народу.
Я дитина.
Чисту матір і дитину
Він прославив серцем чистим.
Всю осяяв Україну
Поглядом він променистим.
А дитина.
І тому в сім'ї великій,
У цвіту садів прекрасних,
Буде жити він навіки,
Як безсмертний наш сучасник.
А дитина.
Благословен той день і час,
Коли прослалась килимами
Земля, яку сходив Тарас
Малими босими ногами.
Земля, яку скропив Тарас
Дрібними росами-сльозами.
А дитина.
В похилій хаті, край села,
Над ставом, чистим і прозорим,
Життя Тарасику дала
Кріпачка-мати, вбита горем..
(До дітей на сцену виходять всі інші учні, звучить пісня).
Дорогий Тарасе,
Сонце засвітило,
Весна наступила
І принесла квіти,
Щоб раділи діти.
В дні ці березневі
Линуть співи всюди.
Шевченка вітають
Всі вкраїнські люди.
І дорослі, і діти
Його величають.
По всьому світу
Його прославляють.
Ми тобі співаєм,
Дорогий Тарасе!
Твоя вічна слава
Не вмре і не згасне.
(Після пісні на сцені залишаються троє учнів, дід, ведучі).
Й учень.
9 березня 1814 р. темної ночі, перед самим світанням, в селі Моринцях на
Звенигородщині в хаті Григорія Шевченка, кріпака пана Енгельгардта, блиснув у вікні єдиний на село вогник: народилась нова кріпацька душа для пана, а для України — її великий співець — Тарас Шевченко.
Й учень.
У селі Моринцях,
У сільській хатині,
Уродився він на славу
Цілій Україні.
З-під низької стріхи
Соколом піднявся,
Як промовив, його голос
Громом розлягався.
Й учень.
Не на шовкових пелюшках,
Не у величному палаці —
В хатині бідній він родився
Серед неволі, тьми і праці.
Нещасна мати сповила
Його малого й зажурилась...
І цілу ніченьку вона
За сина-кріпака молилась.
І бог почув молитву ту,
І в руки хлопцеві вручив
Співецьку чародійну ліру.
(Діти виходять. Залишаються ведучі. Заходять мати, Тарас, дід).
СНЕНКА ІЗ ЖИТТЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
(Мати входить із Тарасом. Дід сидить коло тину і курить люльку).
Мати.
Як гірко, як нестерпно жаль,
Що долі нам нема з тобою!
Ми вбогі, змучені раби,
Не маєм радісної днини.
Нам вік доводиться терпіти,
Не розгинать своєї спини.
Промовив слово — і нагай
Над головою люто свисне,
І так усюди — з краю в край
Панує рабство ненависне.
Росте неправда на землі,
Згорьованій, сльозами івмитій,
О любі діточки малі,.
Одні залишитесь на світі.
Ну хто замінить вам мене,
Рожеві квіти нещасливі,
Коли безжальна смерть зігне
Мене на довгій панській ниві?
Тарас.
Переді мною наша бідна, старенька хата з потемнілою солом'яною стріхою і чорним димарем, а біля хати на припічку — яблуня з червонобокими яблуками, а навколо яблуні — квітник. А біля дверей стоїть стара гілляста верба із засохлим верховіттям, а за вербою — клуня, а за клунею — сад, а за садом — долина, а в долині — тихий, ледь дзюркотливий струмочок.
(Мама виходить).
Ведучий.
Скільки тих шляхів на світі, і куди вони всі ведуть! Увечері сяде дід на призьбі, малий Тарас коло нього, показує дід на темне небо, на зорі.
Дід (показує рукою).
Ото Чумацький шлях! Ото ідуть, їдуть чумаки, навколо самий степ та тиша, і ковила не шелесне. Глянуть на зорі — ото їм і дорога.
Тарас.
А чому він чорний, тому що чумаки чорні? Дід (сміється і поправляє вуса).
А того він чорний, що страшкий, синку... (задумався).
Ведуча.
Тільки хотів Тарас розпитати, чому ж він страшний, як покликала Катруся, бо спати вже час було.
Тарас.
Ох шкода, що дід не доказав (махнув рукою). (Виходять з дідом).
Ведучий.
У Тараса справ чимало. У ставку викупатись? Треба. З хлопцями в просі вивалятися треба? Треба. А потім знов викупатись. І поїсти б щось, та нічого нема. Може, якусь скоринку Катруся суне, або він сам щось знайде у садочку. У Тараса багато справ, не зчуєшся, як і літній довгий день мине.
(Дівчата танцюють. Перед танцем пісня «Зацвіла калина », на пісню діти виходять, переодягнені в костюми.
Ведуча.
Оце вже він утік від свого товариства, заховався в тих кущах калини і замріявся.
(Поволі виходить, роздивляється Тарас).
Тарас.
Небо над головою, ніби великий високий дах, а там в долині, десь на обрії, дах цей спускається до землі, його стовпи залізні підтримують. А за стовпами мабуть, є, якщо йти цим шляхом і подивитися. А якщо влізти на могилу, що за селом, то, мабуть, ті степи видно...
А Микита, мабуть, ті стовпи бачив, бо коли батько макував, то брав його з собою до Одеси. Але ні, краще Микиту не чіпати, краще самому піти на могилу.
(Тарас схопився і побіг).
Ведучий.
Довго, довго блукав. Втомився. Зупинився Тарас. Ач, і сонце майже все за гору сховалося. Зустрілися йому чумаки і довезли до рідного села Кирилівки. (З-за куліс виходить Тарас. З ним ще один учень).
Тарас.
Надворі вже затемніло, коли я підійшов до переліску, дивлячись на подвір'я, а там біля хати всі наші сидять собі в колі і вечеряють...
Й учень.
Садок вишневий коло хати
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співаючи ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сім'я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх;
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тільки дівчата
Та соловейко не затих.
(Виходить).
Тарас (задумливо).
Там матір добрую мою
Ще молодую — у могилу
Нужда і праця положила.
Там батько, плачучи з дітьми
(А ми малі були і голі),
Не витерпів лихої долі,
Умер на панщині!..
А ми Розлізлися межи людьми,
Мов мишенята...
(Тарас-підліток порається коло хати. Приніс відро з водою, поставив коло тину. Поправив покривало на лаві, позамітав, поставив лавку, пензлі і присів. Входить Яринка з клунком у руці. Сідає на лаву).
Яринка.
Здоров, Тарасе! На хвильку забігла до тебе (розв'зує клунка). Ось твоя свитка, полатана вже.
Тарас (бере свитку).
О, як гарно полатана! Яринко, ти вже як дівка шиєш! Рідненька моя, хоч ти мене не забуваєш (тулиться до неї).
Яринка.
Давай, я тобі ще й сорочку виперу, зашию...
Тарас.
Не треба, я сам.
Яринка.
Тарасику! А у тебе малюнки є? То покажи.
Тарас.
Добре, тільки тобі, сестричко (показує дощечку з малюнком). Ось наша хата.
Яринка. Дуже схожа... Невже це ти сам намалював? А чому на дощечці?
Тарас.
Паперу не було. Дяк не дав... Ось розживусь, може, на свитку, і на фарби, і на папір.
Яринка.
Коли ж це буде?
Тарас.
Колись буде. Ось чекаю, коли дяк повернеться. Обіцяв вчити малювати. Бачиш, і біля хати прибрав, і води приніс, і почистив пензлі. Якби мені... малярем...я б нічого не хотів більше.
Яринка.
То вчись у нього.
Тарас.
А... Хіба йому голова болить за мене? Тільки п'є та й норовить, щоб різками одшмагати...
Яринка.
І зараз? (Тарас ствердно киває головою). Та хай йому грець! Вертайся додому.
Тарас.
А там що? (розводить руками).
(Сидить задумливо. Яринка цілує його у щічку і йде. Тарас відставляє лавку і сідає під тином).
Ведучий.
Перше горе, що отруїло хлопцеві серце, — злидні і праця матері, які поклали її в домовину.
Ведуча.
Батько одружився вдруге, взявши вдову з дітьми. В хаті почалися сварки, бійки, докори. Сяк-так жилося, поки живий був батько. Але він застудився в дорозі, помер слідом за матір'ю. І не стало сиротам життя у своїй хаті.
(Виходять діти).
Й учень.
Ой умер старий батько
І старенька мати,
Та нема кому щирої
Тії радоньки дати.
Що мені на світі,
Сироті, робити?
Чи йти в люди жити,
Чи дома журитись?
Й учень
Було Тарасові тільки 11 років, коли він залишився круглою сиротою. Тяжко жити сиротою, в наймах. Ким тільки він не був: і пастухом, і погоничем, і воду носив школярам.
Й учень
Тяжко-важко в світі жити
Сироті без роду:
Нема куди прихилитися, г-
Хоч з гори та в воду!
Утопився б молоденький,
Щоб не нудить світом;
Утопився б, — тяжко жити
І нема, де дітись.
Й учень.
В того доля ходить полем —
Колоски збирає;
А моя десь, ледащиця,
За морем блукає.
Добре тому багатому:
Його люди знають;
А зі мною зустрінуться —
Немов недобачають.
Багатого губатого
Дівчина шанує;
Наді мною, сиротою,
Сміється, кепкує.
(Діти виходять).
Ведучий.
Як сумно, і як нестерпно важко бідному сироті.
Ведуча.
Там отара ягнят, як біла хмарка, що впала на зелені луки. Хай собі пасуться! А як хотілося Тарасові дізнатися, що за тими стовпами, які землю підпирають! Як тепер хочеться йому за тими хмарками полинути, на світ подивитися.
(Виходять двоє дітей).
Ведуча.
Батько одружився вдруге, взявши вдову з дітьми. В хаті почалися сварки, бійки, докори. Сяк-так жилося, поки живий був батько. Але він застудився в дорозі, помер слідом за матір'ю. І не стало сиротам життя у своїй хаті.
(Виходять діти).
(Виходять двоє дітей).
Тарас.
Еге ж, малярем... (задумався).
Оксана.
І ти, Тарасе, розмалюєш нашу хату.
Тарас.
Еге ж... Авсі кажуть, що я ледащо і ні на що не здібний... Ні, я не ледащо, я-таки буду малярем!
Оксана.
Авжеж, будеш! А що ти ледащо, то правда. Дивись, твої ягнята! Ой, бідні ягняточка — вони ж пити хочуть!
Й учень.
«Мені тринадцятий минало»:
(2-а частина) Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало
Моє... лани, гаї, сади!..
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води. Бридня!..
А й досі, як згадаю,
То серце плаче та болить,
Чому господь не дав дожить
Малого віку у тім раю.
Умер би, орючи на ниві,
Нічого б на світі не знав.
Не був би в світі юродивим,
Людей і бога не прокляв!
(Виходять з Оксаною за руку.
Пісня «Слово Кобзаря» (входять всі діти на пісню, після виконання залишаються лише 6 учнів).
Й учень.
Йому тринадцятий минав,
Він пас ягнята за селом,
І серцем чистим він пізнав
Народу біль, що був рабом.
Пішов по селах в Божу путь
І бачив правду в кожний час.
І сльози народу у грудь —
Збирав, як перли, наш Тарас.
Й учень.
Ішов полями, по межі,
На панщині народ терпів.
І сіяв ниви все чужі,
Та не для себе, для панів.
Як виріс він, то кобзу він
До своїх рук пророчих взяв,
І в звуках духа свого струн
Він плач народу передав.
Й учень.
І сльози-перли він зберіг,
І кинув їх в бурхливий день.
На чорний, рідний переліт
І став співцем нових пісень.
І ні тюрма, ні пострах кар
Не мали сил порвати струн,
Найкращу пісню дав нам в дар,
Найкращий син,
Вкраїни син.
Й учень.
10 років заслання підірвали сили і здоров'я Шевченка. Поет мріяв про Україну, хотів оселитися в ній, писати, працювати. Та не пустили його до України, заарештували, наказали виїхати до Петербурга.
22-й учень.
Восени 1860 року він захворів, стан його здоров'я дедалі погіршувався. А,10 березня 1861 року перестало битися серце великого художника, геніального Кобзаря.
Й учень.
Поховали його в Петербурзі на Смоленському кладовищі. Та чи могли люди забути і не виконати його Заповіту?!
(Звучить «Заповіт» у грамзаписі, діти стоять).
Й учень.
А в травні того ж року перевезли прах Кобзаря до України. Поховали на Чернечій горі, поблизу Канева.
Учень.
Два місяці далеко від Вкраїни
В землі лежав похований Тарас
Не встиг купити білої хатини,
Щоб зігрівала пращурір і нас.
Не встиг зійти і на високій кручі,
Щоб милуватись обрієм Дніпра,
Грудьми дихнути, як реве ревучий,
Строфу для кобзи випустить з пера.
Та вічний біль і думу про Чернечу
Ні брат, ні друг забути не змогли.
В травневі дні народ підняв на плечі,
Щоб ти позбувсь чужбинської землі.
Й учень.
Там спорудили з дальніх сіл могилу
Потрісканії руки кріпаків,
Мабуть, Господь послав незламну силу,
Щоб пам'ять залишилась для віків.
Багато літ минуло з того часу,
Праправнуки вивчають «Заповіт»,
У Каневі вклоняється Тарасу
Не тільки Україна — цілий світ.
Й учень.
Другого такого
Між нами немає,
Щоб від краю та й до краю
Світ про нього знає.
Другого такого
Нема і не буде,
Щоб так його величали:
Повік віків люди.
Над Дніпром могила
З вітром говорила?
«Не забудьте, кого то я народила та
Для вас схоронила».
Й учень.
Поховали... Тихесенько Україна плаче.
Поховали дух великий
І серце гаряче.
Поховала наша мати
Найкращого Сина —
«Вічну пам'ять» заспівала
Уся Україна.
Й учень.
Поклонися, Дніпре, предвічний, дужий,
Тій святій могилі з-між розлогих нив.
Хай озветься хвиля, задзвенить, затужить,
Він тебе, Славуто, міцно так любив.
Поклонися, степе, сивий ти козаче,
З-за могил високих, кучерявих трав —
Він же ж тую славу, що її ти бачив,
Як ніхто ніколи, славно оспівав.
30-й учень.
Поклін тобі, Тарасе,
Великий наш Пророче,
Для тебе вірно б'ється.
Те серденько діточе.
Ти кажеш рідний народ
І рідний край кохати,
Для нього кажеш, жити,
Для нього й умирати.
Ось тут перед тобою
Ми, українські діти,
Святочно прирікаєм
Сповняти ті завіти.
На службу Україні,
На чесне діло гоже,
В ім'я святої правди —
Благослови нас, Боже!
Й учень.
За все тобі клянемся.
Усі вкраїнські діти,
Ми сповнимо, Кобзарю,
Всі твої заповіти!
(Діти виконують пісню«Поклін тобі, Тарасе»).
Ведуча.
На цьому Наше свято закінчено. Дякуємо всім за увагу.
Дата добавления: 2015-12-07; просмотров: 162 | Нарушение авторских прав