1 клас. Голкошкірі.
2 клас. Кишкові
3 клас. Поліпи
4 клас. Інфузорії
Хоча деякі з них є збірними і тепер розбиті на ряд типів (це особливо стосується останнього типу — променистих, куди Кюв'є включив багато груп, тоді ще мало вивчених), все-таки слід відзначити, що запропонований ним поділ є великим кроком уперед у створенні природної системи, порівняно з тим, що мала зоологія до нього.
Нагадаємо, що в Ліннея різні класи хребетних зовсім не поєднувалися, а всі безхребетні поділялись на два класи — комах і черв'яків. Система Кюв'є має переваги навіть порівняно з системою Ламарка, яка звичайно досконаліша за систему тварин Ліннея, оскільки типи Кюв'є набагато природніші, ніж чимало великих розділів («ступенів організації») системи Ламарка. Бессумнівно, між іншим, що Кюв'є, будуючи свою систему, багато в чому спирався на систему Ламарка.
Палеонтологічні праці Кюв'є та його погляди на вид. Якщо Кюв'є поділяє з Віком Д'Азіром та Жоффруа Сент-Ілером честь вважатися одним із фундаторів сучасної порівняльної анатомії хребетних, то вже заслуга заснування наукової палеонтології належить тільки йому. Щоправда, на початок XIX ст. нагромадився уже доволі значний палеонтологічний матеріал, але Кюв'є надзвичайно розширив його, розробив основні методи палеонтологічних досліджень і зробив перші великі узагальнення у цій галузі.
Кюв'є працював головним чином у галузі палеонтології хребетних, причому особливо прославився описом ряду великих мезозойських плазунів (мегалозаврів, іхтіозаврів, плезіозаврів, птеродактилів тощо) і третинних ссавців (палеотеріїв, аноплотеріїв, антракотеріїв та ін.). Блискуче знання анатомії і широке застосування вчення про кореляцію дали Кюв'є можливість у ряді випадків відновлювати зовнішній вигляд викопної тварини за небагатьма вцілілими кістками. Правильність деяких з цих реконструкцій була підтверджена ще за життя Кюв'є знахідками кістяків, які краще збереглися, що послужило вдячною ілюстрацією цінності використаних ним методів і надовго зробила незаперечним його авторитет у палеонтології (хоча пізніші відкриття показали, що не всі реконструкції Кюв'є були вдалими).
Важливе значення має те, що Кюв'є встановив явище зміни фаун у минулі геологічні епохи. Порівнюючи скам'янілості, знайдені в різних нашаруваннях земної кори, він виявив, що тваринні світи, які населяли землю тоді, коли утворювалися різні шари, дуже відрізнялися один від одного. Так, наприклад, у вапняках і сланцях Юрського кряжа було відкрито цілий світ різноманітних плазунів, багато з яких досягали величезного розміру, але там зовсім не було кісток ссавців. У пізніших гіпсових відкладах Монмартрського горба (Париж) залишки цих плазунів уже не знайшли, проте тут виявили велику кількість скам'янілих кісток багатьох своєрідних наземних ссавців, що належали до родин і родів, які тепер не зустрічаються на Землі (палеотерії, аноплотерії, ксифодони та ін.). Нарешті, в ще пізніших поверхневих наносах переважають залишки ссавців (мастодонти, слони, коні, леви, гієни тощо), котрі ближчі до сучасних, але здебільшого належать усе-таки до вимерлих видів.
Проаналізувавши весь доступний йому палеонтологічний матеріал, Кюв'є дійшов висновку, що фауни, які змінювали одна одну за минулих геологічних епох, зовсім чи майже зовсім різні. Тепер ми в світлі незрівнянно більшої кількості фактів знаємо, що це не зовсім так: поряд з відмінностями є й численні переходи, що пов'язують минулі фауни одну з одною. Проте основне відкриття Кюв'є — зміна фаун протягом геологічної історії Землі — має, звичайно, величезне значення.
Кюв'є не тільки виявив відмінності в тваринному світі минулих епох, але дійшов цілком правильної думки, що різні великі групи тварин з'явилися на Землі послідовно, причому складніше організовані виникли пізніше примітивніших. Виклавши порядок, за яким трапляються викопні, Кюв'є зазначав: «Отже, є підстави припускати, що черепашки та риби не існували в епоху утворення первісних порід; так само слід думати, що чотириногі яйцеродні (тобто земноводяні і плазуни.— C. Г.) виникли разом з рибами, з початку того часу, коли відкладались вторинні шари, тоді як наземні ссавці з'явились, принаймні у значній кількості, набагато пізніше».
Здавалося б, що ці узагальнення, зроблені Кюв'є, мали наштовхнути його на уявлення про поступовий розвиток тваринного світу. Проте думка про еволюцію була глибоко ворожа його метафізичному світогляду. Подібно до багатьох своїх попередників, Кюв'є заперечував усяку можливість розвитку. Він різко негативно, ставився до еволюційних поглядів Ламарка, висміював їх як безгрунтовну та шкідливу «метафізику». Навіть в ембріології він дотримувався преформістських поглядів, за якими розвиток зародка є не що інше, як ріст попереднього зачатка, котрий має всі основні ознаки дорослого організму. Ці метафізичні положення, обстоювані Кюв'є, випливали зі світогляду, що був тоді панівним у правлячих колах Франції, до яких він належав.
На початку XIX ст. у Франції дедалі більше посилювалася реакція. Буржуазія, завоювавши внаслідок революції панівне становище, була водночас налякана пробудженням «четвертого стану» — пролетаріату. Вона прагнула назавжди зміцнити досягнуте становище, боялася подальших революційних змін, шукала опору в релігії, метафізичні догмати·якої, що утверджували непохитність усього в світі, мали вселити експлуатованим класам думку про марність боротьби за нову перебудову суспільних відносин.
Кюв'е, що посідав становище великого чиновника і дуже дорожив прихильністю двору, цілком стояв на позиціях цієї реакційної ідеології. Отож зрозуміло, що він, цураючись всякої думки про розвиток, не міг дати єдино правильного еволюційного пояснення й відкритому ним явищу зміни викопнихфаун, а натомість підтримував і розвивав теорію катастроф, за допомогою якої він прагнув узгодити виявлені ним палеонтологічні факти з ученням про незмінність видів.
Сутність цієї теорії зводилась до припущення, що різні частини земної поверхні в минулому зазнавали грандіозних катастроф — різких змін клімату, раптових опускань суші та підіймань морського дна тощо. Наслідками таких катастроф було знищення всіх тварин у даному районі. У подальшому він заселявся зовсім іншою фауною, що складалась із тварин, які мігрували туди з інших територій.
У творі «Міркування про перевороти на поверхні земної кулі», що було своєрідною передмовою до його основної палеонтологічної праці «Дослідження про викопні кістки», Кюв'є пояснював свою теорію катастроф таким прикладом: «Припустимо, наприклад, що величезне вторгнення моря покриває континент Нової Голландії (тобто Австралії — C. Г.) масами піску та інших уламків; ці маси поховають трупи кенгуру, вомбатів, сумчастих куниць, сумчастих борсуків, літаючих кускусів, ехидн і качкодзьобів та зовсім знищать види всіх цих родів, оскільки жоден з них не існує тепер в інших країнах.
Нехай ця сама катастрофа осушить маленькі розгалужені проливи, які відокремлюють Нову Голландію від континента· Азії, тоді вона відкриє шлях слонам, носорогам, буйволам, коням, верблюдам, тиграм та всім іншим азіатським чотириногим, котрі заселяють землю, де вони раніше не були відомі. Якщо потім натураліст, добре вивчивши усю цю живу природу, надумає дослідити землю, на якій вони живуть, то він знайде залишки зовсім інших тварин.
Те, чим у нашому припущенні є Нова Голландія, становлять собою в дійсності Європа, Сибір і більша частина Америки; і, можливо, коли-небудь, як вивчать інші країни й саму Нову Голландію, то знайдуть, що всі вони зазнали подібних переворотів, я готовий сказати — взаємного обміну своїми витворами. Справді, продовжимо наше припущення далі: після переходу, азіатських тварин до Нової Голландії припустима другий переворот, який зруйнував би Азію, їх первісну батьківщину; тим дослідникам, що спостерігали б їх у Новій Голландії, було б так само важко розв'язати питання, звідки вони з'явилися, як і нам тепер у питанні про походження наших видів».
Кюв'є не тільки сформулював теорію катастроф, але й намагався довести, що такі катастрофи справді були. Зокрема, він вважав, що знахідки в замерзлому грунті Сибіру трупів мамонтів і шерстистих носорогів, котрі добре збереглися, вказують на раптове різке охолодження клімату, внаслідок чого й загинули всі тварини. При цьому Кюв'е помилково розглядав їх як представників фауни теплих країн, грунтуючись на зовнішній схожості з сучасними слонами та носорогами, які мешкають у тропіках. Тепер відомо, що знайдені в Сибіру мамонти та носороги були тваринами, пристосованими до життя в холодному кліматі, так що це міркування Кюв'є втрачає своє значення. Подальші геологічні дослідження, про які йтиметься далі, показали, що раптові катастрофи взагалі не відігравали будь-якої значної ролі в історії земної кори і змінювалась вона загалом дуже повільно й поступово.
Кюв'є часто приписували думку, що відновлення тваринного світу після кожної з таких катастроф, які він допускав, відбувалося шляхом особливого творчого акту. Як видно з вищенаведеного висловлювання, це неправильно. Відмінності,фаун різних геологічних періодів Кюв'є пояснював не багаторазовими творіннями, а вторгненням нових тваринних видів, що з'являлися з невідомих віддалених країн. Проте в його творах є і думка про неодночасне виникнення різних великих зоологічних груп — нагадаємо його міркування про послідовність появи їх на Землі. Ця думка була, разом з ученням про катастрофи, сприйнята й доведена до логічного кінця його учнями, і саме їхні погляди помилково приписувалися Кюв'є.
Так, наприклад, один із них Альсід Дессалінь-Д'Орбіньї (1802—1857) — твердив, за час існування життя на Землі сталося 27 катастроф під час яких усе живе загинуло, і після кожної катастрофи органічний світ заново, але вже в інших форма виникав внаслідок окремого акту творіння.
Як вже зазначалося, теорія катастроф була до Кюв'є засобом узгодження його палеонтологічних відкриттів з упевненістю у незмінності видів. Це особливо яскраво виразилося в таких його словах: «Немає ніякі доказів, що всі відмінності, які спостерігаються теж між живими істотами, зумовлені також зовнішніми обставинами. Все, що можна сказати з нього приводу, потетичне, а досвід, навпаки, очевидно, вказує, що теперішньому стані земної кулі різновидності обмежена досить тісними рамками і, наскільки можна проникну у давнину, ми бачимо, що ці рамки залишаються такі ми самими, як сьогодні. Тому слід прийняти певні форми, котрі відтворюються від початку речей, не переходячи межі цих рамок, і всі істоти, що належать до кожної такої форми, називаються видом. Різновидності євипадковими підрозділами виду».
Суперечка між Жоффруа Сент-Ілером та Кюв'є. З поданого вище бачимо, наскільки відрізняються погляди Жоффруа Сент-Ілера і Кюв'е. Перший був схильні до широких теоретичних узагальнень у галузі зоології та найважливішим з них вважав ідею єдності плану будови всіх тварин; на основі цієї ідеї він дійшов до певних еволюційних уявлень. Другий, навпаки, скептично ставився до теоретизування; грунтуючись на порівняльних анатомічних фактах, він стверджував неможливість зведення будови усіх тварин до одного плану і був переконаним прихильником учення про незмінність видів, дивно, що ці два найвидатніші зоологи свого часу перейшли врешті-решт до відкритого зіткнення, що знайшов свій вираз у відомій суперечці, яка почалася 1830 р. в стінах Паризької академії наук і тривала усно та в пресі до смерті Кюв'є в 1832 р.
Приводом до суперечки була доповідь, зроблена Жоффруа Сент-Ілером про праці двох його учнів, які займалися анатомією головоногих молюсків. Йдучи думкою Жоффруа Сент-Ілера про єдність плану будови всіх тварин, вони намагалися звести організацію головоногих молюсків до плану будови хребетних. Для цього вони припустили, що головоногий молюск — це хребетна тварина, яка перегнулася навпіл на спинний бік, завдяки чому обидва отвори травного каналу — ротовий та анальний, а також усі кінцівки виявились розташованими на одному кінці тіла (див. мал. на стор. 144).·Вся ця вкрай штучна побудова з багатьма грубими анатомічними натяжками була цілком у дусі гіпотетичних конструкцій Жоффруа Сент-Ілера (пригадаймо його власні праці, де він прагнув довести, що комахи — це хребетні, які ходять на спині).
Кюв'е, погляди якого Жоффруа Сент-Ілер зачепив у своїй доповіді, виступив з різким запереченням. Ретельно проаналізувавши з фактичного боку докази Жоффруа Сент-Ілера, він переконливо показав, що про єдність анатомічного плану будови головоногих молюсків та хребетних не може бути й мови, що схожість у розташуванні органів цих двох зоологічних груп, про яку йдеться в доповіді, чисто поверхова. Разом з тим Кюв'є піддав гострій критиці і загальні положення вчення Жоффруа Сент-Ілера, на яких грунтувались праці його учнів.
Жоффруа Сент-Ілер відповідав, наполягаючи на своєму погляді, і суперечка, розпочавшись з часткового приводу, швидко набула глибокого теоретичного характеру. Хоча Кюв'є нападав головним чином на ідею Жоффруа Сент-Ілера про єдність плану будови, проте обидва супротивники розуміли, що по суті в основі суперечки більш загальне питання — про мінливість чи незмінність живих істот.
Суперечка ця викликала палку зацікавленість дослідників природи не тільки у Франції, але й за її межами. Переміг у ній, на думку сучасників, Кюв'є. Незважаючи на те, що Кюв'є захищав неправильне загальне положення про сталість видів, у суто анатомічних питаннях він спирався на точні, строго перевірені спостереження. Тим часом, Жоффруа Сент-Ілер, обстоюючи правильнішу концепцію, значною мірою еволюційну, оперував доволі туманними міркуваннями, слабо підкріплюючи їх фактами, і припустився, крім того, ряду серйозних похибок анатомічного характеру, котрі Кюв'є не загаявся викрити.
У цілому суперечка привела до негативних наслідків: більшість учених почала сприймати висловлювання на користь еволюції як необгрунтовані фантазії, і аж до появи праць Дарвіна кожний, хто виступав, навіть дужн обережно, проти вчення про незмінність видів, ризикував набути репутації несерйозного дослідника.
Висновки. Жоффруа Сент-Ілер, незважаючи на ряд серйозних недоліків його праць (ідеалістичие трактування єдності плану будови як чогось одвічного, помилкові спроби звести організацію усіх тварин до схеми організації хребетних, спрощені уявлення про механізм зміни видів навколишнім середовищем), зробив дуже багато для підготовлення перемоги еволюціонізму. Його вчення про аналогії (гомології) органів, правильне розуміння ним природи рудиментарних утворень, праці, присвячені потворствам,— усе це намітило шляхи, якими в подальшому скористався Дарвін, залучаючи порівняльно-анатомічні факти для обгрунтування своєї праці. Жоффруа Сент-Ілер відкрито відстоював положення про мінливість видів і робив це сміливіше й послідовніше, ніж будь-хто інший в період між Ламарком і Дарвіном.
Складнішим є питання про місце Кюв'є в історії еволюційного вчення. Як ми бачили, він був переконанним прихильником уявлення про незмінність видів, і його ідеалістичні та метафізичні погляди у цій галузі мав великий вплив на сучасників. Проте неправильно було б вважати, що значення праць Кюв'є було для історії еволюційної теорії лише негативним. Його праці із систематики (вчений про типи), порівняльної анатомії (принцип кореляції) та особливо палеонтології дали дужє цінний матеріал для становлення еволюційної ідеї. Позитивну роль відіграла й критика Кюв'є суто умоглядних побудов натурфілософів, хоча разом з тим його заклики цілком відмовитись від теоретизування несприятливо вплинули на сучасних йому дослідників.
Дата добавления: 2015-12-07; просмотров: 63 | Нарушение авторских прав