Чотирнадцятий клас. Ссавці.

Ряд 1-й: безкопитні (китоподібні).

Ряд-2-й: земноводяні (ластоногі і сиренові).

Ряд 3-й: копитні (парно- і непарнокопитні, хоботні).

Ряд 4-й: кігтисті (сумчасті, неповнозубі, гризуни, комахоїдні, рукокрилі, хижі і примати).

Людина виділена в окрему групу дворуких.

Незважаючи на штучність цілого ряду підрозділів, спричинену головним чином недостатньою вивченістю багатьох груп тварин, система Ламарка становила величезний крок уперед, особливо щодо безхребетних. Нагадаємо, що Лінней поділяв всіх безхребетних тільки на дві групи — комах і черв'яків, кожна з яких була хаотичним поєднанням найрізноманітніших за своєю організацією форм.. Система Ламарка — це, власне, перша детальна та науково обгрунтована класифікація безхребетних тварин.

Геологічні праці. Великий інтерес становлять і твори Ламарка з геології, що також відіграли чималу роль у формуванні його еволюційних поглядів. Основні положення «Гідрогеології» (1802) —головної праці Ламарка з геології — суперечили уявленням величезної більшості тогочасних геологів. Згідно з поширеними тоді поглядами, утворення земної кори відбувалось шляхом величезних катастроф, що час від часу потрясали Землею. У своїй книзі Ламарк виступає проти цієї теорії, вважаючи, що причиною всіх змін земної кори є вплив повільно діючих природних сил, насамперед води. Саме вона, розмиваючи землю, приводить до виникнення гір та ущелин і наносить у гирла рік цілі ділянки суші. Важливу роль у формуванні рельєфу, за Ламарком, відігравали й тварини та рослини, залишки яких утворювали потужні відклади.

До недоліків геологічних поглядів Ламарка має бути віднесене те, що він приписував осадкове походження цілому ряду тектонічних порід, а також дуже перебільшував значення відкладів органічного походження. Одначе основна ідея про те, що зміни земної поверхні є наслідком багатовікової поступової дії природних сил була правильна, у цьому теоретичні уявлення Ламарка набагато випереджали тогочасну геологію.

Крім цієї центральної ідеї, що її розвиває Ламарк; в «Гідрогеології», є чимало цінних міркувань щодо викоп'них залишків тварин. Учений здійснив досить багато палеонтологічних досліджень, вивчаючи здебільшого, залишки молюсків, і дійшов цілком правильного висновку, що викопні тварини є предками сучасних, тобто побачив у викопних одне із свідчень еволюційного розвитку природи.

Цікаві й інші палеонтологічні уявлення Ламарка. Так, наприклад, він зазначав, що на основі вивчення скам'янілостей можна відновити клімат минулих геологічних епох: скажімо, якщо десь знаходять викопні залишки тварин, близьких до сучасних форм мешканців тропічних морів, то це можливо лише тому, що від часу мешкання тварин у цих краях клімат тут став набагато холодніший. Правильно оцінив Ламарк і роль, яку можуть відіграти викопні у стратиграфії.

Крім досліджень з ботаніки, зоології та геології, Ламарку належить низка праць з метеорології, фізики й хімії. Метеорологічні праці Ламарка цікаві насамперед тим, що він розвивав у них думку про можливості наукового передбачення погоди і вважав, що. для цього. потрібно організувати широко розгалужену мережу метеорологічних спостережних пунктів. Метеорологічні альманахи, видавані Ламарком, зумовили, щодо нього безліч глузувань, нападів, оскільки вміщувані в альманахах прогнози дуже рідко справджувалиса. Проте мета альманахів була вельми благородна — на одержувані за їх розповсюдження кошти Ламарк підтримував організовану ним першу в історії «службу погоди» — метеорологічні спостереження, що провадилися водночас у цілому ряді європейських країн (у тому числі і в Poсії).

Менш примітні виступи Ламарка з фізики і хімії, де він дотримувався деяких віджилих уже в його час теорій. Проте й тут у нього є цікаві думки. Зокрема, він висунув уявлення про перетворення енергії, яке через півсторіччя було обгрунтоване в працях Гельмгольца і Майєра.

Еволюційна теорія. Спеціальних геологічних, ботанічних і зоологічних праць Ламарка було б досить, щоб забезпечити йому широку популярність, але безсмертну славу принесла йому еволюційна теорія. Якщо еволюційні ідеї в тій чи тій формі висловлювалися і до Ламарка, то до нього ніхто не розглядав еволюцію як процес, що охоплює усю органічну природу. Навіть вчитель Ламарка Бюффон, один з найбільших його п­передників з-поміж натуралістів XVIII ст., не пішов, як уже знає читач, далі визнання обмеженого трансформізму — теорії, за якою види і в деяких випадках роди виникають шляхом еволюції, але вищі систематичні угруповання— родини, ряди тощо, утворилися внаслідок божественного акту. Тільки Ламарк із властивою йому послідовністю й сміливістю поширив учення про історичний розвиток на всі без винятку форми життя, зробивши це у всеозброєнні сучасними йому науковими знаннями.

Причини, що привели Ламарка до створення цілісної еволюційної теорії, можна зрозуміти, тільки взявши до уваги тогочасну історичну обстановку, за якої тривала його діяльність, філософські погляди вченого та його спеціальні праці з ботаніки, геології і особливо зоології.

Ми вже говорили про те, як посилення буржуазії, що боролася з феодалізмом, і нагромадження нових наукових даних вели до зламу метафізичного уявлення про незмінність світу. Елементи еволюціонізму маємо в попередників Ламарка, в тому числі в Бюффона, з поглядами якого Ламарк був близько знайомий, багато років працюючи в ідейній атмосфері керованого ним закладу. Думка про розвиток, почерпнута Ламарком у його попередників, одержала новий плідний поштовх внаслідок революції 1789 p., що повалила феодальний лад і яку гаряче вітав Ламарк.

За своїми філософськими поглядами Ламарк був деїстом. Деїсти визнавали бога першопричиною світу, але заперечували його втручання в явища природи і хід суспільних подій. Бог тільки створив матерію, а далі матерія вже розвивалась за установленими ними законами. Застосовуючи цю ідею до органічного світу, Ламарк дійшов висновку про еволюцію. Проте той самий деїзм зумовив і наявність значних елементів ідеалізму в його теорії.

У своїх спеціальних працях Ламарк зіткнувся з численними фактами, які штовхали його на шлях визнання еволюції. Найважливішими у цьому відношенні були факти, що стосувалися переходів між близькими видами, дані палеонтології, котрі вказували на несхожість тварин, які жили раніше, з сучасними, та особливо ті, що свідчили про поступове ускладнення організації у ряді органічних форм.

Ламарк виступив з еволюційною теорією наприкінці, свого життєвого шляху: перший начерк її він зробив 1802 p., а основна праця про еволюцію — «Філософія· зоології» — вийшла 1809 p., коли вченому було 65 років.·

Виклад своєї теорії Ламарк починає з міркувань пр штучність всіх категорій систематики. Розвиваючи думку Бюффона, він стверджував, що ці категорії придумані, лише для зручності класифікації організмів і насправді, їх у природі немає. Особливо докладно вчений розглянув поняття виду. Зупиняючись на різновидах, на які розпадаються види, і на наявності частих переходів між видами, він дійшов висновку, що угруповання особин, котрі звичайно називають видами, не є сталими: вони, змінюються, еволюціонують. «Так званий вид...,— писав Ламарк,— склався... непомітно і послідовно, тому він має лише відносну сталість і не може бути старим, як природа».

Щоправда, формулюючи це цілком правильне еволюційне положення, Ламарк припустився помилки, заперечивши реальність існування видів взагалі. Проте ця помилка, що випливала із загальних уявлень вченого, про безперервність всього у природі, не знижує цінності основної його думки про те, що види не є чимось сталим і первісно створеним (як вважала більшість учених того часу), а виникають і змінюються в процесі розвитку органічного світу.

Потім Ламарк докладно розглянув питання про послідовне ускладнення будови тваринних форм, трактуючи це ускладнення еволюційно. Таке еволюційне розуміння прогресивно ускладнюваного ряду організмів є основою всієї концепції Ламарка. Він прийшов до думки про еволюцію, саме обдумуючи взаємне розташування в зоологічній системі великих розділів тваринного світу. Розташування організмів у ряд за ступенем їх досконалості було прийомом, широко використовуваним у XVIII ст. і до Ламарка (згадаймо популярне тоді вчення про «драбину істот»). Проте Ламарк не запозичує готової «драбини» від когось зі своїх попередників, а ретельно досліджує питання і показує поступове підвищення організації тварин на незрівнянно вищому науковому рівні, ніж будь-хто раніше.

Розглядаючи зоологічну систему у світі своїх уявлень про мінливість видів, він дійшов висновку, що прогресивне ускладнення організації є наслідком поступового тривалого процесу виникнення дедалі досконаліших тварин від предків з більш примітивною будовою і підкріплює цю думку фактами схожості будови, що вказують на кровну спорідненість різних організмів. Отже, Ламарк уперше висуває розгорнуту наукову теорію, яка розглядає еволюцію як основний закон, якому підпорядковується увесь органічний світ.

Цікаво навести слова Ламарка, в яких він зіставляє загальноприйняте тоді вчення про незмінність видів з власними еволюційними уявленнями: «Висновок, що його робили досі: природа (чи її творець), створюючи тварин, передбачила усі можливі обставини, в яких їм доведеться жити, і дала кожному виду сталу організацію, а також раз і назавжди установлену і незмінну в своїх частинах форму, внаслідок чого кожний вид змушений жити в тих місцевостях і за тих кліматичних умов, в яких ми його знаходимо, і зберігати ті звички, які ми знаємо за ними.

Мій власний висново: природа, створюючи послідовно всі види тварин (починаючи з найнедосконаліших і простих і закінчуючи найдосконалішими), ускладнювала їх організацію поступово, і коли тварини поширилися по всіх населених країнах земної кулі, кожний вид під впливом зовнішніх умов, які оточували його, набув ті звички,·котрі ми знаємо в нього, і ті зміни своїх частин, які ми спостерігаємо у ньому».

В іншому місці Ламарк так формулює своє вчення про еволюцію: «Щоб довести — щодо живих тіл — стан речей до теперішнього, природа безпосередньо, тобто без допомоги будь-якого органічного акту, повинна булі створити тільки найпростіші органічні тіла, як тваринні так і рослинні; і вона продовжує й досі створювати її таким самим шляхом, користуючись сприятливими обставинами; проте вона дає цим безпосередньо створюваним нею тілам здатність живитися, рости й розмножуватися та зберігати всякий набуток їх організації. І ось шляхом передачі тих самих здібностей особинам, які походять органічно, з плином часу і під впливом найрізноманітніших обставин, що постійно змінюються, послідовно з'явились живі тіла всіляких класів та всіляких рядів».

При всьому позитивному значенні висунутої Ламарком цілісної концепції еволюції слід відзначити, що він зробив дуже мало для її обгрунтування. Ламарк обмежується самими міркуваннями, майже не посилаючись на факти. Щоправда, багато фактів, які свідчать на користь еволюції, у той час ще не були відомі. Але й наявний матеріал був використаний Ламарком вкрай недостатньо. Брак фактичних доказів еволюції в Ламарка: був, без сумніву, однією з причин, що зумовили неуспіх, його еволюційного вчення серед його сучасників.

Причини еволюції за Ламарком. Учений не обмежувався твердженням про мінливість видів, а докладно розглянув питання про її причини, про ті рушійні сили, що зумовлюють еволюцію. Для того щоб розібратися у поглядах Ламарка з цього питання, слід пам'ятати про його філософські погляди. Ламарк примикав, як зазначалося, до течії деїстів, де поєднувалися елементи механічного матеріалізму з ідеалізмом. Ця двоїстість знаходить вияв і в ученні Ламарка про рушійні сили еволюції.

Головною причиною еволюції вчений вважав внутрішне прагнення організмів до вдосконалення — те, що. він називав принципом градації. Цей принцип Ламарка є по суті своєрідним відображенням старої думки про ускладнення організації як про прояв загального закону природи, котрим вона створює дедалі досконаліші форми,— думки, що йде від Арістотеля і знаходить найяскравіший вираз у вченні про «драбину істот». Проте в Ламарка ця ідея послідовного виникнення досконаліших організмів набула нового, еволюційного відтінку —він поєднував її з уявленням про спадковість різних форм живих істот, про те, що вищі тварини є нащадками організмів, які стоять на нижчому ступені розвитку.

Внутрішнє прагнення організмів до удосконалення Ламарк вважав основним фактором еволюції. Воно визначає головні напрями еволюції, зумовлює розвиток в організмів «здатностей постійних і першорядного значення», до яких він відносить здатності перетравлювати їжу, дихати за допомогою зябер чи легенів, пересуватися за допомогою м'язових органів, розмножуватися статевим шляхом тощо.

Розвинуте Ламарком уявлення про таку внутрішню вдосконалювадьну силу, як головну провідну причину еволюції, є відображенням ідеалістичних сторін його філософії і глибоко помилкове. Одначе воно зробило чималий вплив на ряд подальших еволюціоністів. З цією думкою доводиться нерідко стикатися у багатьох ідеалістично настроєних учених, що працювали над питаннями еволюції навіть після того, як Дарвін показав, що причини еволюції мають суто матеріальний характер.

Поряд з прагненням до вдосконалення Ламарк надає великого — хоча й другорядного — значення й іншому факторові, що змінює види,— впливові зовнішніх умов·. Цей фактор, на його думку, відповідальний за відхилення зі шляхів розвитку, визначених градацією, відхилень, які спостерігаються у всіх рослин і тварин. Він зумовлює в організмів «здатності мінливі та меншого значення» і розвиток пов'язаних з ними органів — таких як лапи, крила, плавці, плавальні перетинки, мацаки, зуби, роги, кігті тощо.

Таким чином, за Ламарком, причини еволюції двоїсті. Формулюючи загальні положення з цього питання, він писав: «Теперішній стан тварин є, з одного боку, наслідок зростаючої складності організації — складності, що прагне до правильної градації, а з другого — прослідок впливу вельми численних і найрізноманітніших зовнішніх обставин, що постійно прагнуть порушити правильний хід градації у розвитку організмів».

Ламарк докладно проаналізував на основі численних прикладів роль зовнішнього середовища в еволюції. Він вважав, що механізм зміни видів під впливом навколишніх умов різний у рослин і тварин. У рослин зовнішні умови безпосередньо видозмінюють органи: «Якщо, наприклад, насінина будь-якої з трав'янисті лучних рослин буде перенесена до підвищеної місцевості на суху, безводну, кам'янисту ділянку, де дмуть силі вітри, і проросте там; якщо потім рослина, незважаю на постійне погане живлення, приживеться там; якщо особини, що пішли від неї, продовжуватимуть жити за тих самих поганих умов,— то внаслідок вийде порода справді відмінна від тієї, що росте на лузі, і від якої вона, проте, веде своє походження. Особини цієї породи будуть дрібні, зі слабкими частинами, і деяі з їх органів, розвинувшись сильніше, матимуть виняткові розміри». Така мінливість видів у рослин відбувається за Ламарком, внаслідок матеріальних, природних процесів, зумовлених в організмі рослин зовнішніми впливами: «тут усе відбувається на грунті випадкових змін у живленні рослин, у процесах, вбирання й виділенні у звичайно одержуваній кількості тепла, світла, повітрі і вологи; нарешті, в перевазі, яку можуть набути відомі життєві рухи над іншими».

Уявлення Ламарка про те, що під впливом зовнішніх умов можуть безпосередньо змінюватися види рослин збігається з тим, що говорив про перетворювальний вплив умов існування Бюффон. Проте для тварин (найпростіших, яких тоді зближували з рослинами) Ламарк приймає інший, складніший шлях здійснення змін організмів під впливом зовнішніх умов. Останні впливають не безпосередньо, а зумовлюючи зміну звичок тварини, що супроводжується посиленим вправлянням одних органів, що зумовлює їх сильніший розвиток, і бездіяльністю інших, яке приводить до їх зменшення, а часом і зникнення. Ця змінена будова органів передається нащадкам, ведучи до поступової зміни всього виду.

Свої погляди на такий непрямий шлях перетворення видів тварин під впливом зовнішніх умов Ламарк пояснює низкою прикладів. Так, говорячи про те, що зменшення чи зникнення тих- або тих органів, яке відоме в історії багатьох видів, зумовлене тривалою бездіяльністю цих органів, він вказував на змій. Змії, за Ламарком, набули звички пересуватися, притискаючись до землі, та ховатися серед кущів. Внаслідок прагнень пролізати крізь вузькі проходи їх тіло подовжилось. При такому способі життя довгі кінцівки заважали б їм, а занадто короткі не могли б служити для перecування, тому змії зовсім перестали ними користуватися, і врешті-решт кінцівки у них зникли.

Так само внаслідок тривалої бездіяльності рудиментувались очі в печерної амфібії — протея та в крота. За приклад того, що посилене вправляння органів приводило до їх посиленого розвитку, Ламарк наводить водоплавних птахів: їх предки, гнані голодом, перейшли до пошуків їжі у воді і під час спроб плавати розсували пальці ніг, а при цьому натягувалася шкіра поміж пальцями. Через це в них на ногах і розвинулися плавальні перетинки.

Довгі ноги болотяних птахів, за Ламарком, також утворились поступово, внаслідок постійних зусиль для витягання ніг, що грузли в болотистому грунті. Слимаки, повзаючи, відчували потребу обмацувати предмети передньою частиною голови; туди надходили «нервові флюїди», нерви у відповідних місцях розросталися й витягувалися, що врешті-решт привело до виникнення мацаків.

Подібних прикладів у Ламарка багато. Всі вони подібні до поданих вище тим, що не є наслідком дослідів чи безпосередніх спостережень, а мають суто умоглядний, вигаданий характер і досить наївні. Навіть сучасники Ламарка не могли вважати їх переконливими.

Свої погляди на механізм зміни видів тварин під впливом зовнішнього середовища Ламарк формулює у вигляді двох законів:

1. «У будь-якої тварини, що не досягла межі свого розвитку, більш часте та неослабне вживання певного, органа зміцнює потроху цей орган, розвиває його і надає йому силу, співмірну з тривалістю самого вживання, тоді як постійне невживання органа непомітно послаблює його, призводить до занепаду, послідовно зменшує його здатності і, нарешті, зумовлює його зникнення».

2. «Все, що природа примусила особин набути або втратити під впливом обставин; за яких з давніх давен перебувала їх порода, і, отже, під впливом переважного вживання відомого органа чи під впливом постійного невживання відомої частини,— все це вона зберігає шляхом розмноження у нових особинах, котрі походять від колишніх, якщо тільки набуті зміни спільні для обох статей або тих особин, від яких пішли нові».

Ось такі погляди Ламарка на причини еволюції. Оцінюючи їх, слід відзначити велику заслугу Ламарка в тому, що він не тільки висунув уявлення про еволюцію як загальний закон органічної природи, але й зробив спробу відкрити рушійні сили, які її зумовлюють. Проте його пояснення причин еволюції багато в чому незадовільні. Як ми бачили, головною причиною еволюції він вважав внутрішнє прагнення організмів до вдосконалення — ідеалістичний принцип, що створював лише видимість пояснення.

Неправильні також і уявлення Ламарка про механізм, зміни видів під впливом навколишнього середовища. Вони, пов'язані з переконанням його, що у відповідь на зовнішні впливи організми розвивають пристосувальні ознаки завдяки властивій усім живим істотам здатності; доцільно реагувати на впливи навколишнього середовища.

Під органічною доцільністю він розумів не явище що виникло у процесі еволюції (правильне трактування? доцільності розвинув Ч. Дарвін), а деяку іманентну, споконвічно притаманну живим істотам властивість, тоб то розглядав її також ідеалістично: Крім того, уявлення Ламарка про дію середовища на організм механістичні, причому механіцизм цей видно не тільки в його міркуваннях про способи виникнення змін у рослин під безпосереднім впливом зовнішніх факторів, але навіть там, де він говорить про «волю» тварини, що спрямована на задоволення потреб і веде до утворення нових органів.

Помилкове й твердження Ламарка про те, що зміни, зумовлені в організмі зовнішнім впливом, зокрема вправлянням і невправлянням органів, адекватно передаються нащадкам, в яких відповідні органи виявляються так само зміненими, як і в батьків. Проте за цю помилку Ламарка не можна звинувачувати — таке уявлення про спадковість набутих ознак було загальноприйнятим не тільки тоді, але ще протрималося майже сторіччя, і було остаточно спростоване лише після експериментального дослідження спадковості та мінливості. За повної відсутності знань про спадкову передачу ознак і про те, як виникають спадкові зміни, було цілком природно, що Ламарк, ідучи за Бюффоном, дивився на успадкування набутих соматичних змін, як на щось само собою зрозуміле.

Філогенетичні уявлення. Ламарк не тільки констатував факт еволюції та обміркував її причини, але велику увагу приділяв і тим конкретним шляхам, які пройшли організми у процесі свого історичного розвитку, тобтоїх філогенії.

До Ламарка взаємозв'язки різних груп організмів завжди розцінювались лише як вираз певного наперед усталеного порядку, що існує в природі. За допомогою систематики, з одного боку, намагались досягти суто практичної мети — полегшити класифікацію колекцій у музеях, гербаріях, а з іншого боку — прагнули зрозуміти пануючий у природі порядок. Такі були погляди Ліннея, такий само був І світогляд прихильників «драбини істот».

Ламарк вперше в історії біології всупереч цим метафізичним уявленням висунув зовсім нове, еволюційне тлумачення взаємозв'язків груп. Він побудував філогенетичну схему, в якій намагався відтворити ті шляхи, які пройшли організми від моменту виникнення на Землі найпримітивніших живих істот аж до найскладніше організованих форм, що виникли пізніше.

Роблячи цю спробу створення філогенетичної системи, Ламарк насамперед, так би мовити, перевертає «драбину істот». У той час систематичні таблиці починалися з опису найвище організованих тварин. Ламарк чинить навпаки; на початку своєї системи він ставить найпростіші форми. Ось як він обґрунтовує це нововведення: «Усталений і збережений донині звичай ставити на чолі тваринного царства найдосконаліших тварин та завершувати це царство найнедосконалішими та найпростішими зобов'язаний своїм походженням, з одного боку, нашій схильності постійно віддавати перевагу предметам, які найбільше вражають нас, подобаються нам або цікавлять нас, а з другого — відомій зручності, пов'язаній з переходом від більше відомого до менше відомого». І далі він писав: «Якщо правда, що всі живі тіла— витвори природи, доводиться думати, що вона могла створити їх лише послідовно, а не всіх одразу, за не тривалий час; але якщо вона створювала їх поступово, доречно припустити, що вона почала з найпростіших і тільки наприкінці дійшла до найскладніших організацій тваринного та рослинного царства».

Ламарк вважав, що найпримітивніші форми життя, які стояли біля основи його філогенетичної системи, походять безпосередньо з неживої матерії. Це маленькі грудочки слизу, що виникають у воді і близькі до сучасних найпростіших. Процес такого самозародження, на думку Ламарка, триває і тепер там, де для цього є сприятливі умови. Припущення про постійне самородження найпростіших організмів — логічна необхідність для Ламарка, оскільки інакше він не міг би пояснити факт одночасного існування найрізноманітніших за рівнем організації систематичних груп. Він вважай вищі сучасні форми єдалекими нащадками первісних організмів, які з'явились шляхом самозародження, надзвичайно давно і пройшли тривалий шлях еволюції. Водночас нижчі сучасні форми не встигли досягнути високої організації, оскільки або походять від організмів, що самовільно зародилися порівняно недавно, aбо ж безпосередньо виникають з неживої природи. Ці помилкові уявлення Ламарка випливали з його ідеалістичної концепції, за якою підвищення організації живихістот протягом їх історичного розвитку зумовлене нематеріальною силою «градації», що діє незалежно від навколишнього середовища.

Крім самозародження найпростіших форм, Ламарк припускав подібне безпосереднє виникнення і деяких складніших організмів, зокрема кишкових паразитів.

Оскільки решта груп тварин розвивалась з найпримітивніших форм шляхом еволюції, то, за Ламарком взаємозв'язки цих груп можна подати у вигляді родовідної таблиці. Спочатку родовідна таблиця Ламарка в одному стосунку мало чим відрізнялася від «драбини істот» — усі групи тварин розташувались за складністю організації в один висхідний ряд. Проте вже у «Філософії зоології» він висунув важливу думку про те, що явище дивергенції, тобто розходження, відіграло значні роль у минулій історії організмів, і розташовує систематичні групи тварин у вигляді розгалуженого родовідного дерева. З приводу такого нового способу зображення взаємозв'язків різних систематичних груп він писав «Тільки той, хто довго й посилено займався визначеннял видів та звертався до багатих колекцій, може знати якою мірою види серед живих тіл зливаються одні з одними, міг переконатися, що там, де ми бачимо відокремлені види, насправді бракує тільки найближчих доних - ще не знайдених видів. Я не хочу цим сказати, всі існуючі тварини утворюють надзвичайно простий і скрізь рівномірно відтінений ряд; але я стверджую, що утворений ними неправильний і розгалужений ряд не має у своїх окремих частинах ніяких розрирів, або в крайньому разі, не завжди мав їх, якщо правда, що такі трапляються подекуди завдяки деяким вимерлим родам».

Родовідне дерево, подане Ламарком у «Філософії логії», має такий вигляд:

Як бачимо, родовідне дерево Ламарка має два стовбури: один - порівняно короткий (інфузорії, поліпи та променеві) та другий, який охоплює всі інші групи тварин. Кожен з цих стовбурів виник незалежно від найпростіших форм, що утворилися шляхом самовільного зародження з неживої матерії.

У філогенетичній схемі Ламарка чимало помилок. Одну з них він згодом виправив сам: у поданій таблиці назначено, що риби походять від молюсків, Але в пізнішій праці (1815) учений відмовляється від цієї думки і пише, що для розв'язання питання про те, від якої групи безхребетних походять риби, щенемає достатніх даних.

Помилки філогенетичної таблиці Ламарка не повинні нас дивувати: слід пам'ятати, що палеонтологія у той час тільки ще зароджувалась, а ембріологічних фактів таких важливих для відновлення минулої історії тварин у розпорядженні Ламарка зовсім не було. Незважаючі на ці помилки, заснування філогенетичного напряму біології є величезною заслугою Ламарка. Його праці у цій галузі відіграли надалі видатну роль: вже після Дарвіна вони були видобуті з непам'яті і дали поштовх для розвитку філогенетичних досліджень як у зоології, так і в ботаніці.

Ламарк про походження людини. Говорячи про філогенетичні погляди Ламарка, не можна обминути його висловлювань про походження людини. Із властивої йому послідовністю він розвиває винятково сміливу на той час думку: людина є продукт еволюції, походить від нижче організованих тваринних предків, а саме — людиноподібних мавп.

Ламарк писав: «Немає нічого неможливого, що одні з найдосконаліших порід чотирируких здобула зверхність, завдяки абсолютній владі, над іншими породами та під впливом нових потреб змінила свої старі звички; була піддана перетворенню у своїй організації і збагатилась новими здібностями; поклала край подальшому розвитку інших високоорганізованих порід і провела між собою та ними різку межу». Щоправда, далі Ламарк робив застереження: «Ось до яких висновків можна було б прийти, якби людина, розглядувана нами як провідна порода, відрізнялась від тварин тільки ознаками своєї організації і якби її походження не було іншим». Проте ця приписка — лише данина часові, прагнення уникнути переслідувань: адже навіть через півстоліття; коли Дарвін виступив з твердженням про походженні людини від тварин, його за це жорстоко цькували.

Цікаво, що Ламарк, розбираючи питання про шляхи еволюційного виникнення людини, вважав першим і дуже важливим моментом у цьому.процесі перехід до прямоходіння. Це збігається з поглядами, розвинутим Ф. Енгельсом, і підтверджується всіма даними сучасної науки. Водночас слід відзначити, що Ламарк не усвідомив головного: основним фактором у перетворенні мавпоподібних предків на людину була праця, що стала можливою завдяки звільненню руки. Це пізніше блискуче показав Енгельс у своїй праці з цього питання.

Висновки. Теорія Ламарка не тільки є першою послідовною і цілісною теорією еволюції, але й має всі ті три сторони, які мусить мати викінчене еволюційне вчення: Ламарк стверджує факт еволюції, розглядає рушійні сили, що її зумовлюють; нарешті, він говорить про ті шляхи, якими еволюція здійснювалась.

Щоправда, в теорії Ламарка багато слабких місць і помилок. Недостатні й докази, які подає Ламарк на користь еволюції. Чимало хибного, а часом і наївного, у його вченні про фактори еволюції та у філогенетичних схемах. У теорії Ламарка є ідеалістичні положення, що випливають з його загальних дуалістичних поглядів. Але слід враховувати й те, що для низки слабких місць еволюційної теорії Ламарка є вагомі виправдання — вони походили з тодішнього, в багатьох стосунках ще дитячого, стану науки про живу природу. Можна швидше дивуватися не з тих слабких сторін вчення Ламарка, а з того, як при відносно невисокому рівні розвитку біологічних знань він зміг добути з наявного матеріалу ті загальні еволюційні висновки, що обезсмертили його ім'я. Адже тоді порівняльна анатомія робила лише перші кроки, порівняльна ембріологія, біогеографія, палеонтологія ще не стали самостійними галузями біології і перебували в зародковому стані, а щодо мінливості та спадковості організмів були тільки уривчасті відомості.

Еволюційні праці Ламарка не були оцінені його сучасниками. Певне значення мало недостатнє обгрунтування їх фактами, але набагато більшу роль відіграла та обставина, що ці твори, глибоко революційні за своїм основним змістом, з'явились у Франції у період політичної реакції, коли все революційне виживалося й переслідувалось, коли знову неабияк зміцнів вплив католицької церкви. За цих умов фігура Ламарка була одіозною— адже він, по-перше, був палким противником церковних учень (за словами одного з учнів Ламарка, Сент-Бева, його вчителеві була властива «ненависть, його філософська ворожість до всесвітнього потопу, до со-творіння і книги буття, до всього, що нагадувало християнську теорію»), а по-друге, ще добре пам'ятали, що Ламарк виступав пристрасним прихильником революції. Ламарк-еволюціоніст був осміяний та забутий сучасниками, і в цьому його глибока особиста трагедія.

Проте для майбутнього його праці не загинули. Оцінюючи їх тепер, ми бачимо, що вони мали велике позитивне значення для розвитку біології. Еволюційні ідеї Ламарка — і ті, що містяться в його спеціальних геологічних, ботанічних і зоологічних працях, і висловлені у «Філософії' зоології», зробили величезний вплив на Жоффруа Сент-Ілера та Лайеля, відіграли важливу poль у підготовці тієї перемоги еволюціонізму, яка пов'язав з працями Дарвіна. У літописах науки про еволюцію на другому місці, услід за ім'ям Дарвіна, завжди згадуватиметься ім'я Ламарка.

Ось що сказав про Ламарка Дарвін: «йому належить велика заслуга: він перший зосередив загалну увагу на ймовірності припущення, що всі зміни в opганічному світі, як і в неорганічному, відбувалися на основі законів природи, а не внаслідок чудесного втручанням».

Дата добавления: 2015-12-07