Концепція конкуруючих “дослідницьких програм” Імре Лакатоса

У філософії науки до 60-х років ХХ ст. неопозитивізм (логічний емпіризм) поступово витісняється “критичним раціоналізмом” К. Поппера і його учнів (в першу чергу – Д. Уоткінса, Д. Агассі). Однак, в свою чергу, ідейні і методологічні новації самого Поппера стають об'єктом прискіпливої уваги і критики. Тому критика, виявляючи недоліки філософії науки К. Поппера, ставить її шанувальників перед необхідністю не тільки вдосконалювання тих чи інших положень попперівської філософії, але і збагачення її новими ідеями. У всьому цьому особливо видатну роль відіграв англійський філософ і математик угорського походження Імре Лакатос (1922–1974).

Ще в своїх ранніх працях, написаних у руслі попперівських поглядів, І. Лакатос окреслює підхід до вивчення наук, названий ним “раціональними реконструкціями”. Він пояснює, що деякі важливі особливості росту наукового знання при аналізі історії науки – історії “наукових подій” – безпосередньо не проглядаються, а виявляються результатом чисто теоретичних рефлексій, відмінних від реальної історії. Останні і є „раціональними реконструкціями”. Їхня методологія відпрацьовується Лакатосом в книгах “Фальсифікація і методологія науково-дослідних програм” (1970) і “Історія науки та її раціональна реконструкція” (1972).

І. Лакатос відзначає, що історія науки без філософської історії сліпа, а цілісна історія без певних теоретичних установок неможлива. Він також зауважує, що його “методологія”, на відміну від попередніх значень цього терміна, лише оцінює цілком сформовані теорії (або дослідницькі програми) і не намагається пропонувати ніяких засобів ні для розроблення гарних теорій, ні навіть для вибору між двома конкуруючими програмами.

Методологія раціональної реконструкції спонукає її розробника узгоджувати фальсифікаціонізм свого вчителя К. Поппера з вимогами історичних пояснень і відповідності пояснень реальної історії науки.

Замість зміни фальсифікації як емпіричної процедури приходить фальсифікація як процедура історичних порівнянь; замість зміни за допомогою з'ясування негативних характеристик теорій і їхнього “вибракування” приходить виявлення їхніх позитивів – можливостей не губити пояснювальний потенціал і нарощувати його.

При всьому цьому, об'єктом порівнянь і оцінок, згідно з Лакатосом, виявляються не окремі теорії, а комплекси (серії) теорій, розгорнутих на основі генетично пов'язаних принципів – “дослідницькі програми”, які стають базисним поняттям його філософії науки. Він вважає такі програми “найвеличнішими науковими досягненнями”, завдяки яким й існує наука. Лакатос пише: «Согласно моей концепции, фундаментальной единицей оценки должна быть не изолированная теория или совокупность теорий, а исследовательская программа; программы можно оценивать на основе прогрессивного или регрессивного сдвига проблем» [31].

Програма залишається прогресуючою доти, поки її теоретичний ріст випереджає ріст емпіричний, тобто поки вона не тільки пояснює виявлені факти, але і прогнозує появу нових фактів. Програма регресує, якщо її теоретичний ріст відстає від росту емпіричного, тобто якщо вона поступово зводиться до запізнілого пояснення “чужих фактів”.

Можливість порівнянь, оцінок і обґрунтованого методологічного вибору програм визначає їхню перманентну змагальність між собою. Звідси випливає, що вирішальною рушійною силою росту наукового знання є конкуренція дослідницьких програм.

Дата добавления: 2015-11-28