Читайте также:
|
Наука протягом всієї своєї історії накопичила значний арсенал різноманітних засобів, прийомів і методів дослідження. Їхню систематизовану сукупність, подану у вигляді концептуальної системи знання, зазвичай називають методологією.
В загальному плані (не обов'язково стосовно науки) поняття “методологія” має два основних значення: а) система певних правил, принципів і операцій, застосовуваних у тій або іншій сфері діяльності (у науці, політиці, мистецтві і под.); б) вчення про цю систему, загальна теорія методу.
Прийнято розрізняти філософську, загальнонаукову і часткову (конкретно-наукову) методологію. В першій розглядаються філософські методи і принципи, їхня роль в науковому пізнанні. У другій аналізуються методи і принципи, спільні для багатьох наук, а у третій – методи для окремих груп наук. Крім того, у філософії науки використовується багаторівнева концепція методологічного знання, що обґрунтовує виділення таких щаблів, або методологій:
а) філософських методів;
б) загальнонаукових методів;
в) конкретно (або частково) наукових методів.
Вважається, що кожен рівень має відносну автономію і не дедукується з інших. Однак найбільш загальний рівень може виступати як можлива передумова розвитку більш низького рівня.
На цій основі виділяють внутрішньо-філософську і власне професійну методології, а період відособлення методології та набуття нею самостійного статусу датують 50–60-ми роками ХХ століття.
У методології науки однією з необхідних умов успіху наукового дослідження є адекватність застосовуваного методу досліджуваному об’єкту, органічність їхнього поєднання. Якщо припустити протилежну ситуацію, коли наукові дисципліни намагаються вивчити свій об'єкт з використанням неадекватних йому методів дослідження, то відразу стане зрозумілою правомірність даного методологічного постулату. Підміна методів може приректи дослідження на провал або одягти його в шати псевдо- або антинауки, чому особливо сприяють прийоми неадекватної аналогії, редукування, пов'язані з переносом особливостей і характеристик однієї предметної сфери на іншу або принципове (надмірне) їхнє спрощення.
Коли проблеми не можуть бути розв’язані старими методами або коли досліджуваний об'єкт має таку природу, до якої старі методи не застосовні, тоді умовою вирішення завдання стає створення нових засобів і методів. Важливою особливістю методології є тісна взаємодія з науковою практикою, так що, з одного боку, методологія може запропонувати напрямні принципи для наукового дослідження, а з іншого, – сучасний розвиток наукової практики може внести зміни в зміст методології.
На відміну від наукового методу, методологічний принцип має менш жорстку структуру. У нього відсутня властива науковому методу операціональна та інструментальна чіткість; алгоритмічність у нього також пом'якшена. Більша частина працюючих у науці методологічних принципів сформувалася в міру розвитку фізичного пізнання. Наведемо огляд найбільш відомих з них.
Принцип відповідності орієнтує вченого будувати нову теорію таким чином, щоб у граничному випадку її можна було б звести до старої теорії.
Принцип спостережуваності орієнтує вченого будувати нову теорію таким чином, щоб у її концептуальний базис входили тільки спостережувані величини, тобто величини, що допускають входження в процедуру верифікації (редукцію до мови спостереження), наприклад, у рамках гіпотетико-дедуктивної моделі.
Принцип доповняльності стверджує, що для одержання досить повного опису суперечливого за своєю природою об'єкта необхідно поєднувати, принаймні, дві картини (хоча в деякому сенсі протилежні одна одній) як такі, що доповнюють одна одну. Наприклад, описуючи мікрооб'єкт (скажімо, електрон), можна використати корпускулярну картину (описуючи електрон як частинку), або хвильову картину (описуючи електрон, що піддається дифракції). Хоча окремо ці картини несумісні, проте повний опис електрона як мікрооб'єкта потребує їхнього поєднання, як таких, що доповнюють одна одну.
Дата добавления: 2015-11-28; просмотров: 77 | Нарушение авторских прав