Журналістське розслідування

Існують різні погляди на журналістське розслідування. Так, голова департаменту телебачення і радіомовлення Лідського університету Д. Стемпер (Велика Британія) звертає увагу на те, що британська традиція ставиться до будь-якої журналістської діяльності як до розслідування. У тому розумінні, що журналіст повинен ставитися до своєї роботи з належною серйозністю і професіоналізмом, що передбачає врахування необхідних методологічних принципів. Наприклад, ціле розслідування обов'язково проводиться перед підготовкою до звичайного інтерв'ю. Д. Стемпер підкреслює важливість для медій будь-якої теми, що насправді хвилює авдиторію. Може йтися про виявлення причини регулярних запізнень поїздів, а не обов'язково про оприлюднення якоїсь прихованої інформації про підтексти міжпартійної боротьби під час підготовки до наступних парламентських виборів.

Французька традиція трактує розслідування як особливий жанр, що "грає" на всіх регістрах сприйняття: і аналітичному, і емоційному. Він поєднує елементи інтерв'ю, портрета, репортажу, хроніки, аналізу, синтезу. Ж.-Ф. Дюпак'є вважає, що цей жанр з'явився наприкінці XIX ст., коли розпочалася конкуренція між приватними виданнями. На той час, завдяки появі ротапринта, наклади газет уже були шаленими. Ця еволюція в журналістській професії була пов'язана саме з технічним прогресом. Поява залізниці й океанських лайнерів давала змогу вміщувати інформацію з усього світу. Тому в основі перших матеріалів журналістських розслідувань були події колоніальної епохи. Коли Г. Стенлі розшукував у Конго експедицію Д. Лівінґстона (1813-1873), цю подорож фінансувала газета "Нью-Йорк Геральд". У сучасних цінах подібна подорож коштувала б мільйони доларів. Таким чином, один із перших прикладів журналістського розслідування свого часу коштував стільки, скільки тепер за нього ніхто не може заплатити.

На думку російського журналіста А. Константінова, серед першовідкривачів журналістського розслідування, як тоді казали, розгрібателів бруду (mackrakers), був С. Клеменс – Марк Твен (1835-1910). Але тріумф жанру відбувся пізніше. Після Вотергейтського скандалу 1974 р. виходить книжка "Всі президентські люди" журналістів газети "Вашингтон Пост" Р. Вудворта і К. Берстайна. У 1976 р. А. Пакула знімає однойменний фільм, який здобув чотири "Оскари". Обидва твори були алюзією на книжку Р. Воррена "Всі королівські люди" (1946), яка 1947 р. одержала Пулітцерівську премію і була втілена у двох фільмах (1949 і 2006 рр.). Усі ці книжки і фільми можуть вважатися своєрідними посібниками з журналістського розслідування. Внаслідок Вотергейтського скандалу преса набула статусу "четвертої влади". А. Константінов називає деякі міжнародні журналістські організації, які займаються журналістськими розслідуваннями. Це "Міжнародний консорціум журналістів", "Центр громадської чесності", "Союз репортерів та редакторів, що займаються журналістськими розслідуваннями".

Д. Рендал наводить три функціональні особливості, які відрізняють журналістське розслідування від інших жанрів. По-перше, це проведення первинного розслідування, наслідком якого є встановлення таких взаємозв'язків у матеріалі, яких перед тим ніхто не помічав. По-друге, з'ясування того факту, що обрана тема, за певними припущеннями, може бути пов'язана із сумнівними справами або недбалістю, але доказів ще немає. Але якщо тема важлива для читачів, за неї варто братися. По-третє, журналістське розслідування розпочинається там, де закінчується повсякденна робота. Отримання інформації, в розголошенні якої хтось не зацікавлений, але яка становить громадський інтерес, - ось його мета.

Для того, щоб проводити розслідування, журналіст повинен мати такі елементарні вміння і навички:

• знати закони своєї країни про вільний доступ до інформації;

• вміти користуватися звичайними довідниками;

• послуговуватися особистими контактами і зв'язками;

• спиратися на необхідну комп'ютерну грамотність.

Слід пам'ятати, що журналістське розслідування неминуче тягне за собою певні ризики і небезпеки. Д. Рендал каже, що, за поодинокими винятками, найстрашніше, чим може загрожувати журналістське розслідування у США та Західній Європі — це нудьга рутинної роботи і жаль за змарнованим часом, якщо воно виявиться невдалим. Однак, продовжує він, наводячи приклади вбивств журналістів у Росії та Перу, у деяких країнах ситуація є принципово відмінною. Україна також належить до тих країн, де професія журналіста є особливо небезпечною. Зокрема до найбільш резонансних належать справи Ґ. Ґонгадзе та І. Александрова, які загинули, виконуючи свої професійні обов'язки. Однак на сьогодні українські журналісти мають набагато більше можливостей для своєї професійної реалізації. Д. Рендал нагадує: хто хоче братися до журналістських розслідувань, нехай спочатку зважить пов'язаний із ними ризик. Адже мертвий журналіст уже нічого не напише.

Д. Рендал пропонує власний алгоритм журналістського розслідування:

1. Намагайтеся дістати якомога більше документів і нічого не викидайте.

2. Записуйте кожне інтерв'ю і підшивайте замітки.

3. Будьте наполегливими.

4. Повертайтеся до "старих джерел".

5. Оберігайте джерела, яким справді багато відомо.

6. Потрібно домогтися підтримки керівництва редакції. Краще, щоб хто-небудь із керівників був куратором розслідування і виступав у ньому "свіжою головою".

7. Підпільна робота. На неї можна зважуватися, якщо тема справді становить значний громадський інтерес, інших шляхів одержання інформації немає, журналіст спирається на великий професійний досвід, а також погодив усе з кимось із керівництва редакції.

Незважаючи на те що українські умови не є комфортними для журналістських розслідувань, цей жанр насправді гідно представлений у вітчизняних медіях. Наведемо як приклад справу "ТНК проти С. Лавренюка". Журналіст парламентської газети "Голос України" С. Лавренюк протягом 1998-2002 рр. опублікував серію статей про незаконну приватизацію російською Тюменською нафтовою компанією (ТНК-Україна-Інвест) одного з найпотужніших у Європі Лисичанського нафтопереробного заводу (ЛиНОС). У 2003 р. українські структури ТНК, рятуючи свою честь, гідність і ділову репутацію, вирішили судитися з газетою та журналістом. Того ж таки 2003 р. Дарницький районний суд м. Києва ухвалив два рішення: першим він повністю задовольнив позовні вимоги ТНК про захист честі, гідності, ділової репутації та спростування відомостей, що не відповідають дійсності, а другим зобов'язав С. Лавренюка і газету "Голос України" сплатити на користь "ТНК-Україна-Інвест" по 238 500 грн кожен. С. Лавренюку довелося майже чотири роки провести в судових інстанціях, проте у 2006 р. Верховний Суд України повністю підтвердив правоту журналіста.

С. Лавренюк на Медіа Клубі 17 грудня 2004 р. ділився власним досвідом проведення журналістських розслідувань проти великих компаній. Він розповів про технологію використання т.зв. подвійного позову до журналіста. Спочатку до суду подається позов, де просто йдеться про спростування начебто недостовірної інформації. Оскільки у позові відсутні фінансові вимоги, то суддя його задовольняє, бо, певно, вважає, що спростування інформації для ЗМІ та журналіста "нічого не коштує". Але вже після того, як рішення суду про спростування відомостей, що не відповідають дійсності, набуває чинності, компанія подає новий позов - про відшкодування немайнової шкоди, — у якому може фігурувати будь-яка сума.

Як наслідок, цей позов задовольняється майже автоматично, оскільки суд виходить із того, що існує чинне судове рішення про захист честі, гідності, ділової репутації та спростування відомостей, що не відповідають дійсності. Показово, що судове засідання, під час якого ухвалювалося рішення про стягнення з С. Лавренюка 238 500 грн. у рахунок відшкодування моральної шкоди та 23 850 грн. державного мита, проходило взагалі за його відсутності. Мало того, журналіста навіть не повідомили про те, що має відбутися суд, а саме рішення надіслали за кілька днів до завершення апеляційного терміну. І це при тому, що, окрім підготовки власне апеляційної скарги, С. Лавренюку за ці декілька днів потрібно було знайти майже 24 тис. грн. для сплати державного мита. Адже якщо газета ще може сплатити досить значну суму, то журналістові це зробити набагато важче.

За словами С. Лавренюка, великі компанії до подібних методів тиску на пресу вдаються часто. Це не тільки українська практика. Для згаданої Тюменської нафтової компанії в Росії це відпрацьована технологія, оскільки для редакцій ЗМК існують певні фінансові межі, за якими наступає загроза банкрутства. Коли ж газета не може сплатити непомірні для неї судові стягнення, то вона "лягає" під нафтову компанію і пише про неї виключно позитивні статті. Саме такий варіант "мирової угоди" ТНК пропонувала журналістові та газеті "Голос України", однак вони відхилили цю пропозицію, вважаючи, що зможуть через суд довести свою правоту. До речі, державне мито, сплачене за подання апеляції, повертається лише тоді, коли журналіст доведе свою правоту за всіма пунктами. Якщо ж він із десятків претензій програє хоча б одну - мито не повертається. С Лавренюк називає це своєрідною бізнес-цензурою. Справу "ТНК проти С. Лавренюка" по декілька разів розглядали районні Дарницький та Дніпровський суди м. Києва, Апеляційний суд м. Києва та Верховний Суд України. Останню крапку в цій справі поставив Верховний Суд України, котрий відхилив касаційну скаргу ТНК.

Спеціальною телевізійною програмою журналістських розслідувань є резонансна "Закрита зона" В. Ар'єва. Ще один приклад — з'ясування обставин загадкової смерті засновника, власника і керівника інформаційної агенції "Українські новини" М. Коломійця. Всі матеріали розслідування були опубліковані окремим виданням "Загибель Михайла Коломійця" (Київ, 2003). Автори: О. Кириченко, Є. Соболєв, В. Бойко, Г. Гармаш. Інститут масової інформації проводить всеукраїнські конкурси журналістських розслідувань, підсумки яких свідчать про те, що цей жанр розвивається в Україні повноцінно, з використанням різних методик і засобів. Виходять спеціальні посібники, як-от видані у Черкасах "Механізми захисту журналістів, які проводять розслідування" (2007). Упорядники - С. Томіленко, М. Степанов. Безсумнівною також є практична користь від цієї журналістської діяльності для медійної авдиторії.

Дата добавления: 2015-11-28