-Мері затримується, - занепокоєно промовила Кетрін дивлячись на годинник. У червоному платті вона виглядала просто прекрасно. Довге біле волосся спадало кучерями на плечі а її голубі очі, сповнені тривоги, блищали при світлі настільної лампи. Дівчина міряла кроками кімнату весь час поглядаючи то на годинник то на молодого джентльмена, котрий дивився на неї з співчуттям і водночас захопленням. Невисокий брюнет з добрими карими очима у сірому костюмі, він всіляко намагався заспокоїти дівчину:
- Напевно, затримується в магазині, - запевняв він, сам не вірячи собі. Мері уже добрих пів години повинна була бути вдома.
- Вона уже дві години вибирає сукню. Джейку, я не знаю що думати. Ми запізнюємось на бал, але це дрібниці в порівнянні з тим що могло статися з моєю сестричкою, - вона зітхнула і глянула на хлопця чарівними очима: - Якби ж ти знав як я хвилююсь.
Джейк Неро, програміст у престижній фірмі занепокоєно поглядав на годинник. Хвилювання Кетрін передалось йому також, і хлопець, вибиваючи дріб пальцями, весь час дивився то у вікно то на дівчину: «Що з нею могло трапитись? Район неспокійний і дорога до магазину також не є безпечною у такий час. Варто б мені піти назустріч але якщо з нею справді щось сталося, я просто не зможу себе контролювати. Він поглине мене і тоді…» Думки Джейка перервав плач Кетрін.
- Не переживай, - усміхнувся він, скидаючи піджак. – Я впевнений що з нею все буде гаразд. Давай краще наллю чаю. Поп’єш і заспокоїшся.
- Дякую Джейку, - усміхнулась заплакана дівчина: - Напевно, ти правий. Я просто нав’язую собі всілякі дурниці. Яка ж я дурна.
- Ну що ти, - поспішив заперечити хлопець, закочуючи рукав сорочки: - Просто ти дуже переживаєш за Мері. Вона ж тобі як сестра, - додав він, посмутнівши.
- Що це за тату у тебе на руці? – запитала раптом вона хлопця. Той підвів очі від чайника і поглянув на зап’ястя на якому красувалася велика літера «V».
- Напевно, якась символіка, - висловила припущення Кетрін: ну, типу «V означає Вікторія».
- Майже вгадала, - усміхнувся у відповідь Джейк. Він поклав чайник на плитку, увімкнув її і, сівши на диван, продовжив:
- Ще малими дітьми ми з братом вирішили що будемо захищати всіх людей на світі і в якості клятви зробили татуювання. Нам за це потім добре перепало від батьків, але загалом я радий цій літері – вона завжди нагадує мені про мого братика.
- У тебе є брат? Ти ніколи не згадував про нього, - промовила Кетрін, зацікавлено дивлячись на руку хлопця, котрий дивився на неї з тим же виразом повної відданості.
- Був, але він загинув у автокатастрофі десять років тому, - зажурено відповів той.
- Пробач, - знічено відповіла дівчина: - Не хотіла заставляти тебе згадувати неприємне.
- Нічого страшного. Я вже змирився з цим. Тепер спогади про нього зігрівають мене хоча все-таки його мені довго не вистачатиме.
- Можеш розказати щось про нього? – запитала Кетрін наливаючи в чашки чай.
- Якщо хочеш – звичайно, - Джейк взяв чашку чаю, підійшов до вікна і почав:
- Мій брат був дуже дорогим для мене. Ще в дитинстві він вчив мене прийомам боротьби, мистецтву самозахисту. Він ніколи не жалів мене але все це тому що дуже любив свого молодшого братика. В дитинстві в мене було руде волосся і тільки коли мені виповнилося п’ятнадцять, воно стало таким як тепер. Мене завжди дражнили «рудим» і одного разу навіть побили. Того дня я прийшов додому з синяками і брат, який в цей час обідав, встав з-за столу і мовчки пішов з дому. А наступного дня зошити моїх однокласників, які знущались з мене, були заляпані рудою фарбою, а на дошці красувалась велика літера «V».
- Напевно, він дуже любив тебе, якщо натворив таке, - усміхнулась Кетрін, втираючи останню сльозинку, що заплуталась у довгих віях.
- Можливо, - відповів Джейк: - Він завжди казав мені, що «буде поруч» аж доки не знайде одну людину, з котрою у нього були особисті рахунки. А взагалі він був дуже дивним. Завжди коли прощався з симпатичними дівчатами то казав їм на прощання «Адіос, сеньйора». Це виглядало так кумедно. А ще він…
Хлопець не доказав тому що у двері постукали. Кетрін підскочила до дверей і відчинила їх: на порозі стояла Мері.
О, Боже! – скрикнула схвильована Кетрін: - З тобою все в порядку? Де ж ти так довго була?
Мері пройшла в кімнату, сіла на диван і, взявши чашку Кетрін, сказала: - Ти не уявляєш що зі мною сталося!
Тридцять хвилин назад
- Відчепись від мене! – крикнула Мері, одпихаючи п’яного молодика котрий схопив її за руку.
- Ну що з тобою, крихітко? – зареготав той: - Пішли з нами, вип’ємо, а потім і додому підеш.
Усі зареготали. Шестеро п’яних волоцюг стали півколом у темному проході між будинками, тим самим відгороджуючи від Мері шлях втечі. Дівчина перебувала в критичному становищі: було пізно, вулиці не освітлювалися, перехожих не було, а якщо й були, то швидко проходили мимо, стараючись не помічати того що відбувалося. Русяве волосся вибилося з хвостика і тепер розтріпане покривало миле личко дівчини, очі блищали неначе у лані, котру мисливці загнали в пастку.
Раптом один із п’яних підскочив до неї і схопив за тендітні плечі:
- Не хочеш по доброму, буде по поганому.
Його рука закрила дівчині рот, а друга рухом закликала інших. Мері закрила очі, вона відчувала огидний запах віскі й поту. Хтиві руки були уже близько, коли раптом руки п’яного ослабились, він поточився і глянув на свою руку – з свіжої подряпини текла кров. Дівчина з подивом поглянула на волоцюгу і раптом помітила високу постать, що стояла у кінці проходу.
- Дайте їй спокій і обіцяю що нікого з вас навіть пальцем не зачеплю, - промовив загадковий незнайомець зробивши крок вперед. Одну руку він тримав у кишені довгого плаща, другою підкидав камінець.
- Хто ти в біса такий? – загорлав до нього постраждалий волоцюга, все ще тримаючись за руку: - І чого встряєш не в свої справи? Проблем давно не було?
- Проблеми були тільки в тебе, - презирливо відказав перехожий: - Поглянь на свою руку. Ну хіба тобі не досить щоб заспокоїтись?
- Ах ти ж….! – крикнув той. – Нумо, хлопці!
Усі шестеро кинулись на незнайомця. Мері від страху закрила очі, але цікавість перемогла і вона глянула на те що відбувалося, а відбувалася цікава картина: перехожий що несподівано прийшов на допомогу вкладав п’яних один за одним на землю. Так-так саме вкладав. Наче тінь він спритно ухилявся від ударів, не забуваючи відповідати безшумними але різкими і сильними стусанами. Він не вимовив ні слова, ні разу не крикнув за всю бійку. Хоча це й на бійку не було схоже, радше на побиття. За хвилину усі шестеро стогнали на землі захлинаючись власною кров’ю.
- Ти в порядку? – запитав незнайомець Мері, обтрушуючи та поправляючи плащ. Довге сиве волосся закривало половину лиця.
Високий, ставний він здавався тендітній дівчині уявним ангелом-охоронцем, котрий прийшов їй на допомогу.
- Так, все чудово, - відповіла вона, несміливо усміхаючись: - Просто йшла з магазину а ці п’яні ідіоти причепилися до мене. Дякую що допомогли. Ви не місцевий, правда?
- А що, так помітно? – усміхнувся той у відповідь.
- Просто усіх місцевих я знаю, до того ж тут усі такі боягузи, а от сильні високі сміливі та красиві чоловіки не часто з’являються. Та ще й такі майстерні! Один проти шістьох! Подумати тільки - Джейн явно кокетувала.
- Хм. Дякую. Радий що допоміг такій чарівній дівчині. Ну що ж мені пора. Ще зустрінемось, можливо. Чи, може вас провести? – запитав рятівник.
- О, як мило. Якщо вам не важко звичайно.
Тридцять хвилин опісля
- Ось так, - закінчила Мері свою розповідь про нічні пригоди: - А знаєте що найцікавіше? Те що коли він бився, я побачила на зап’ясті лівої руки тату у вигляді літери «V». І коли він прощався то сказав «Адіос, сеньйора». Дивно, правда?
Дата добавления: 2015-11-26; просмотров: 1 | Нарушение авторских прав