Важливим показником розвитку громадянського суспільства є не тільки число організацій, але й участь людей у їх діяльності: громадська залученість або волонтеризм152. Тут, на перший погляд, картина менш втішна: частка населення, зайнятого громадською діяльністю, не лише невисока, а ше й має
151 Business and Charity. Report. - Lviv: «West Ukrainian Resource Center» foundation for the
development of public organizations, 1998.
152 Від англ. volunteerism — добровільна активність на ниві
тенденцію до зниження. За даними соціологічних опитувань фонду «Демократичні ініціативи», від 1994 до 1997 р. відсоток людей, що заявили про свою приналежність до тих чи інших громадських організацій, зменшився з 17,8 до 12,0153. У 1999 р. за даними опитувань Міжнародної фундації виборчих систем (IFES) таких було тільки 9%"4.
Ці цифри не є катастрофічними для умов України. Адже раніше люди масово залучались до формальної участі у нібито громадських, але підконтрольних державі організаціях на зразок ТСО, традиційних профспілок тощо. Цей вид масової залученості справді відмирає. З іншого боку, залуче-ність на рівні 9-12 відсотків не є надто низькою для країни, що тривалий період перебувала в стані кризи. За таких обставин важливо враховувати не лише фактичну участь, а й тенденції щодо потенційної готовності українських громадян приєднатися до певного виду НДО та розуміння ними ролі НДО в демократичному суспільстві.
За даними всеукраїнського опитування громадської думки про НДО, проведеного в Україні в травні 1996 р. за підтримки IFES, 51% українців вважали, що НДО дуже важливі для суспільства, тоді як 25% вважали їх неважливими та ще 24% не мали жодної думки з цього приводу155. Високо оцінювали значення НДО люди, що живуть у великих містах (наприклад, кияни), молодь (особливо у віці 18-24 років), ті, хто мають високу освіту та про-західну орієнтацію. Найменш освічені переважно вагалися з відповіддю. Дослідники з цього роблять висновок, що піднесення загального рівня освіченості громадян, а також просвіта щодо ролі громадських організацій і принципів їх діяльності може підвищити авторитет НДО в очах населення України156.
Те ж саме опитування показало, що тільки 25% респондентів не бажали приєднатися до жодного виду громадських організацій та 5% не мали позиції з цього питання. Інші ж вказали на той чи інший вид об'єднань, у яких вони згодні були б працювати. Серед старшого покоління найбільшим авторитетом користувались організації споживачів, благодійні та релігійні об'єднання, серед молоді — спортивні, молодіжні, екологічні, за інтересами споживачів. Доволі значна частина опитаних (12%, а в Києві — 18%) готові були приєднатись до жіночих організацій. Позитивна налаштованість на гро- мадську участь у К иєві (його взято як зразок великого міста) та серед моло-
153 Див.: Політичний портрет України. Українське суспільство 1994-97. - Бюлетень Фонду
«Демократичні ініціатизи». - 1998. - № 20. - С. 14.
154 Nations in Transit. 1999-2000... - P. 665.
Див.: Скочилас Е.Н. Громадська думка про НДО в Україні // Громадські ініціативи. — Випуск 5-й. - С. 2.
Там же. — С. 5. На подібний висновок наштовхують і регулярні соціологічні опитування громадської думки службою Соціс-Геллап в Україні, які показують, що приблизно 25-30 відсотків населення постійно засвідчують свою необізнаність, незаінтересованість, байдужість до політики і громадських справ взагалі.
ді вища, ніж в середньому по вибірці'57 (див. Додаток 3, табл. 3). Отже, в суспільстві загалом є значний резерв для зростання громадського сектора.
Партії та вибори як інститути громадянського суспільства. Значні громадські функції виконують також політичні партії. Хоч у своїх розвинених формах вони є елементом політичної системи, але і за своїм місцем у суспільстві, і за функціями, які вони виконують, партії мають прямий стосунок до громадянського суспільства. Як уже зазначалося, на політичному рівні вони представляють акумульовані та узагальнені ними інтереси різних суспільних груп, виступають посередниками у стосунках громадянського суспільства і держави. Партії забезпечують не лише політичну структурованість органів влади, а й зворотній зв'язок владних структур із народом. Залучення значних верств населення до політики і до контролю за діяльністю державних структур в інтересах тих чи інших груп населення є змістом соціалізуючої функції партій. З точки зору будівництва громадянського суспільства саме представницька й соціалізуюча діяльність партій є пріоритетними.
Оскільки в Україні значна частина партій перебувають ще в стадії становлення, вони по суті не вийшли за межі громадського сектора. Те саме можна сказати й про партії, які зменшили вплив на політику після численних розколів і функціонують лише на низовому рівні. Крім того, низові ланки будь-яких партій є скоріше структурами громадянського суспільства, ніж політичної системи.
Деякі проблеми розвитку багатопартійності в Україні дуже істотно позначаються на громадському житті.
По-перше, не всі українські партії, і навіть не більшість їх, як було вже показано в іншому розділі, здатні виконувати свої представницькі й соціалізуючі функції, а їх «перевиробництво» призводить до болючої фрагментації не лише політичної сфери, а й усього суспільства.
По-друге, завдяки надмірному захопленню «партійним будівництвом» відбувся відтік і так нечисленної української еліти з фомадянського суспільства в політику. І з кадрового, і з функціонального боку було б набагато краще, якби декотрі з них залишилися громадськими організаціями'58.
157 Там же.
158 Завдання, які ставлять перед собою такі об'єднання, як «Партія реабілітованих
тяжкохворих України», «Українська партія справедливості» (що займалася виключно
проблемами афганців та чорнобильців), «Партія захисту прав споживачів» та деякі інші,
не є «партійними» за своєю суттю. Вони із значно більшим успіхом могли б реалізуватись
через громадські організації. Навіть про Партію зелених можна твердити, що було б
значно краще, якби вона залишалась рухом чи громадською організацією. Тоді перипетії
політичної боротьби не поглинули б її слабких сил, їй не треба було б (заради
фінансування цих перипетій) втягувати у свої лави зовсім «не зелених» представників
бізнесових кіл, а її лідерові не довелося б сушити голову над проблемою, висуватися чи
не висуватися кандидатом у президенти. Організація займалася б тим, для чого й була
По-третє, в міру олігархизації економіки і політики дедалі більше число партій поповнює ряди «другорядних» утворень, які нічого не вирішують, але служать для прикриття тих чи інших великих (і часто тіньових) інтересів. А олігархічно-кланові партії, як було вже сказано, сприяють поширенню клі-єнтелізму та намагаються протидіяти проявам громадянської поведінки.
Вибори, якщо на них дивитися не згори донизу, а знизу догори, також належать до важливих інститутів громадянського суспільства. Існує пряма залежність між характером виборчої поведінки громадян і досвідом спілкування, взаємодії та організації, якого вони набувають у межах громадянського суспільства. З іншого боку, виборча поведінка є своєрідним «дзеркалом», в якому ми можемо побачити, наскільки успішно в громадських спілках та асоціаціях формуються громадянські чесноти людей.
Специфіка українського виборця як людини посткомуністичної епохи полягає в амбівалентності його свідомості й поведінки, в поєднанні здавалось би непоєднуваного. До позитивних моментів відноситься уже відзначена в попередніх розділах достатньо висока (на рівні 70%) виборча активність. Аналітики, однак, схильні бодай частково відносити її на рахунок звички, покірливості українського електорату тощо. Окрім того, вони відзначають негативні настрої значної частини виборців: прагнення голосувати не «за», а «проти» чогось чи когось. Ця тенденція, однак, на виборах 2002 р. пішла на спад.
Самі ж виборці ще в 1998 р. оцінювали мотиви свого голосування так: для 28% головною спонукою піти на виборчі дільниці був «громадянський обов'язок», 21% хотіли «підтримати партії і кандидатів, яким симпатизують», 14% сподівалися «вплинути на процес управління країною». Отже, 63% назвали цілком позитивні мотиви громадянського характеру. Негативні наміри, серед яких бажання «засвідчити свою незгоду з політикою держави» (15%) та «перешкодити приходу до влади людей, яким не довіряю» (33%), притаманні 48% людей. Інші мотиви, не пов'язані з політичною боротьбою і політичним представництвом, відзначили 21% опитаних, у тому числі 15% голосували за звичкою159 (див. Додаток 3, табл. 4).
Другою рисою, що свідчить про достатньо розвинене почуття громадянськості, є позитивне сприйняття самого факту голосування та віра значної
колись створена: відслідковувала б ситуацію з довкіллям, будила б громадську думку і здійснювала тиск на владні структури в інтересах покращення екологічної ситуації. Від перетворення громадських організацій у партії, можливо, виграють окремі особи, але аж ніяк не суспільна справа, за яку вони нібито борються.
Бюлетень Соціс/Геллап, квітень 1998 р. За даними опитувань вимальовується масив приблизно у 30-35% виборців, які прямо чи опосередковано демонструють свою політичну необізнаність, незацікавленість чи байдужість. І саме таким було число виборців, які проголосували за дрібні, штучно утворені партії, які не мали шансу подолати 4% поріг прохідності і отримати депутатські мандати.
частини населення в його суспільне значення. Голова Комітету виборців України І. Попов відзначає досить високу довіру виборців до самого інституту виборів (а отже й до демократичного режиму, тобто легітимність останнього). Згідно з опитуванням, яке провели «Демократичні ініціативи» вдень парламентських виборів 1998 p., 45% виборців вірили, шо вибори поліпшать ситуацію в державі і лише 4% думали навпаки160. Голосування проходило досить дружно попри незадовільну організацію роботи на виборчих дільницях. Те ж саме повторилося й на виборах 2002 p., хоч на той раз не вдалося проголосувати дуже значній частині виборців (на думку Комітету виборців — до 15%, хоч соціологічні опитування дають незрівнянно меншу цифру — біля 3%). Як би там не було, виборці приходили на дільниці по декілька разів, вистоювали довжелезні черги, з розумінням ставилися до вимог дотримуватися процедури тощо.
Рівень громадянської відповідальності та готовності захистити свої інтереси. Картина розвитку громадянського суспільства буде неповною, якщо ми не врахуємо, як і наскільки зміни, що відбуваються на структурному рівні суспільної системи, впливають на свідомість людей. Чи формуються нові уявлення про стосунки суспільства і держави, про права та свободи громадянина, про його відповідальність за стан справ у суспільстві — відповідей на ці запитання пошукаємо в матеріалах соціологічних досліджень.
Під час всеукраїнського опитування громадян центром «Социс» у липні 2000 р. респондентам було запропоновано висловити своє ставлення до таких тверджень: «Держава у нас побудована, а те, якою вона буде, залежить тепер: 1) від суспільства: його розвиненості, культури, вміння відстоювати свої інтереси і впливати на дії людей при владі; 2) від політичного керівництва: його компетентності, чесності, відданості суспільним інтересам, відповідальності перед народом». В реагуванні на ці твердження віддзеркалюється рівень усвідомлення громадянами власної відповідальності за подальшу долю країни або їхня схильність у всьому покладатись на державу. З першою відповіддю «згодних» та «скоріше згодних» виявилося 59%, з другою — 76%; «незгодних» та «скоріше незгодних» відповідно 27 і 12%; крім того, 14 і 12% не змогли визначитися з цих питань. Отже, частка тих, хто розраховує на державу, значно більша, ніж тих, хто розраховує на самих себе та різні суспільні інституції (докладніше див. Додаток 3, табл. 5).
Парадокс полягає в тому, що пересічний український громадянин не вірить владі, не вміє й побоюється її контролювати, а водночас розраховує на неї. Серед сил, спроможних вивести Україну з кризи, на першому місці стоять Президент - 20%, уряд - 10%, диктатура особи («залізна рука») - 16%. Сили, що на думку опитаних здатні найкраще захистити їхні інтереси, розташовуються в такому порядку: авторитетний лідер — 16%; народний депу-
160 Попов І. Вибори в Україні: війна кланів чи війна з кланами? // В кн.: Назад, Україно: робота над помилками. - Київ, 1998. - С. 3.
тат — 14%; засоби масової інформації — 12%; політична партія чи об'єднання — 11%; профспілки — 9%. Низьким є протестний потенціал суспільства та рівень довіри до організацій, які могли б його підвищити, — політичних партій і громадських організацій (Додаток 3, табл. 6, 7).
Індиферентність людей у пострадянських країнах до свого правового буття обумовлена неподоланою з радянських часів ситуацією, за якої, як писав один російський журналіст, «громадянин завжди внизу і намагається пристосуватися до неприємностей, які надсилаються згори»161. Йдеться про відірваність влади від людей, її непідконтрольність народу. Опитування, про яке тут ідеться, показало, що люди загалом визнають, що влада в Україні непід-контрольна народові. Причини такого стану 62% опитаних пов'язали або з залежністю громадян від влади, або з відсутністю у них достатньої інформації для здійснення контролю, або з протидією держави таким спробам. Ще 30% вказали на те, що громадяни цікавляться більше матеріальними проблемами, і їх мало хвилюють питання контролю за виконанням владою своїх повноважень (так звана проблема «виживання» та матеріальної орієнтованості загату). Лише близько 5% вважають, що громадяни або намагаються контролювати владу та не допускати зловживань з її боку, або що такі процеси в Україні наростають.
Дата добавления: 2015-11-26; просмотров: 83 | Нарушение авторских прав