S. Права та свободи людини

Москві (1991), були розроблені і прийняті конкретні рішення з розвитку співробітництва європейських держав, США і Канади у сфері прав людини. Так, 1989 р. був прийнятий Підсумковий документ Віденської зустрічі, в якому підкреслювалося, що у взаємовідносинах держави обмінюватимуться інформацією і відповідатимуть на запити одна одної про ситуацію з правами людини на їхній території. Вони також погодилися проводити двосторонні зустрічі з іншими державами-учасницями з метою вивчення питань, що стосуються людського виміру НБСЄ, включаючи ситуації і конкретні випадки, пов'язані з порушенням прав окремих людей. До цих ситуацій і конкретних випадків будь-яка держава може привертати увагу інших учасників НБСЄ. Усі матеріали з обміну інформацією і вивчення конкретних випадків за бажанням будь-якої держави-учасниці можуть подаватися на наступній нараді НБСЄ. Ці процедури постійно доповнюються новими інститутами і структурами. Розгорнуті рішення з цього питання були прийняті, зокрема, у Празі 1992 р.

Паризька хартія для нової Європи передбачала створення парламентської асамблеї НБСЄ, до якої повинні увійти члени парламентів усіх держав-учас-ниць. У рамках цього парламенту могли б бути створені спеціальні органи з повноваженнями розглядати окремі порушення основних прав і свобод людини та приймати щодо них обов'язкові рішення. У перспективі можливе об'єднання існуючих у Європі регіональних органів в єдину організацію, до якої ввійдуть усі держави Європейського континенту. Цей процес практично відбувається уже нині шляхом вступу східноєвропейських країн у члени Ради Європи. Це неминуче спричиниться до реорганізації всіх європейських регіональних організацій.

Система захисту прав людини склалася у Співдружності Незалежних Держав (СНД), метою якого, як зазначається в статуті, є забезпечення прав і основних свобод людини відповідно до загальноприйнятих принципів і норм міжнародного права та документів НБСЄ. Одним із органів співдружності є Комісія з прав людини. Це консультативний орган, покликаний слідкувати за виконанням зобов'язань з прав людини, які взяли на себе держави-члени Співдружності. Згідно з положенням про комісію, затвердженим 27 вересня 1993 p., вона розглядає індивідуальні та колективні звернення будь-яких осіб і неурядових організацій з питань, пов'язаних із порушенням прав людини будь-якою державою-членом СНД.

Громадяни країни-члена СНД мають право подавати будь-якій із сторін письмові запити з питань, пов'язаних з порушенням прав людини держа-вою-учасницею СНД. Якщо питання впродовж шести місяців після його отримання не розв'язане країною-відповідачем, то заявник має право передати його до комісії. Вона розглядає заяву тільки після того, як пересвідчиться, що всі доступні внутрішньодержавні засоби правового захисту були ви-

черпані і після цього минуло не більше шести місяців. Комісія має право звернутися до зацікавлених сторін з проханням надати будь-яку інформацію, що стосується суті справи. У випадку відмови сторона повинна дати вмотивовану відповідь. Зацікавлені сторони можуть робити усні або письмові подання при розгляді питання комісією. Вона не розглядає жодних звернень по суті, поки не пересвідчиться в тому, що порушене у зверненні питання не розглядається відповідно до іншої процедури міжнародного розгляду або врегулювання; заявник вичерпав усі доступні внутрішньодержавні засоби правового захисту і з цього часу минуло не більше шести місяців; звернення не є анонімним.

Положення про Комісію з прав людини СНД застосовується для дотримання процедур у сфері прав людини, закріплених статутом і конвенціями ООН та її спеціалізованими установами. Держави-члени СНД можуть вдатися і до процедур розгляду спорів на підставі чинних для них міжнародних угод.

Інтеграційні процеси, що відбуваються в Європі, є зразком для інших континентів. Так, на Міжамериканській дипломатичній конференції у Коста-Ріці 20 листопада 1969 р. була прийнята Міжамериканська конвенція з прав людини. Вона по суті скопійована з Європейської конвенції з прав людини і основних свобод. Міжамериканську конвенцію підписали 12 із 19 латиноамериканських держав: Венесуела, Гватемала, Гондурас, Колумбія, Коста-Ріка, Нікарагуа, Панама, Парагвай, Сальвадор, Чилі, Уругвай і Еквадор. США не поставили свій підпис під конвенцією. Упродовж 10 років її ратифікували 11 держав. Від 1978 р. конвенція вступила в силу. Ще не всі держави, що входять до Організації американських держав, її ратифікували.

У Міжамериканській конвенції з прав людини повноваження з контролю за виконанням зобов'язань, взятих державами-учасницями, покладені на Міжамериканську комісію і Міжамериканський суд з прав людини. їхні функції значною мірою запозичені у Європейської конвенції з прав людини основних свобод. Діяльність цих органів виявилася неефективною. Так, за юки функціонування Міжамериканський суд з прав людини виніс менш ніж десять консультативних висновків і рішень. Перше рішення суду було оголошене лише 29 липня 1988 p., тобто через 10 років після вступу в силу Міжамериканської конвенції з прав людини.

Функціонування регіональної системи захисту прав людини, створеної на основі Міжамериканської конвенції з прав людини, свідчить про її неефективність, яка зумовлюється нестабільністю політичних режимів у низці держав цього регіону. Сама конвенція складена у відриві від реального життя і соціально-економічних умов, що існують на Латиноамериканському континенті. Народи країн Латинської Америки позбавлені не лише соціально-економічних, а й елементарних громадянських і політичних прав. У цих краї-

нах багато осіб стають жертвами репресій, перебувають у в'язницях і концтаборах, піддаються тортурам, хоча ці держави ратифікували Міжамериканську конвенцію з прав людини і таким чином взяли на себе зобов'язання дотримуватися закріплених у ній прав і свобод людини.

Лише на основі схожості політичних систем, їхньої політичної і правової стабільності, історичного досвіду, близькості рівнів соціально-економічного розвитку, спільних правових традицій можлива їхня ефективна діяльність. Саме ці фактори пояснюють, чому функціонування Європейської комісії з прав людини та Європейського суду виявилося набагато успішнішим, ніж діяльність аналогічних органів на Латиноамериканському континенті. Не випадково в Азії досі немає регіональних органів з прав людини. Чимало вчених і державних діячів цього континенту вважають, що відсутність в Азії політичної, соціально-економічної і культурної гомогенності між державами не дає підстав для запровадження регіонального механізму з прав людини. Зусилля держав регіону, на їхню думку, повинні зосереджуватися на питаннях політичного і культурного розвитку. Але це не виключає потреби у створенні регіонального механізму захисту прав людини в Азії. Не випадково Генеральна Асамблея ООН неодноразово закликала держави тих регіонів, в яких відсутні такі органи, розглянути можливість про укладення відповідної угоди.

Регіональну організацію з прав людини у 1981 р. створили африканські держави, прийнявши Хартію прав людини і прав народів. Положення цього документа враховують специфіку африканського континенту і завдання держав-учасниць. Хартія ставить на передній план питання про самовизначення, боротьбу з колоніалізмом, іноземним пануванням, а також про соці-аяьно-економічний і культурний розвиток, суверенні права народів на природні багатства і ресурси. Значне місце в ній відводиться праву народів на міжнародний мир і безпеку, розвиток, сприятливе довкілля та іншим правам, які мають особливе значення для ліквідації залишків колоніалізму і вільного розвитку африканських народів. Хартія прав людини і прав народів передбачила створення тільки Комісії з прав людини і прав народів, яка щороку проводить сесії.

Держави-учасниці хартії зобов'язуються через кожні два роки подавати доповіді про законодавчі та інші заходи, вжиті ними для забезпечення прав і свобод, передбачених хартією. Функції комісії сформульовані лише в загальних рисах, а хартія не містить положень про повноваження цього органу давати будь-які рекомендації або приймати рішення з обговорюваних доповідей. Практично Африканська комісія лише формулює пропозиції із законодавчого забезпечення тих чи інших прав і свобод.

Хартія, на відміну від Європейської і Американської конвенцій, вказує на відмінність між повідомленнями про порушення прав індивідів і тими, які

свщчать про існування численних випадків масових брутальних порушень прав людини та прав народів. Якщо, вивчивши повідомлення, Африканська комісія доходить висновку про наявність у тій чи іншій країні систематичних порушень прав людини і прав народів, то вона повідомляє про це Асамблею голів держав і урядів. За дорученням асамблеї комісія робить доповідь з висновком та рекомендаціями. За перші 10 років функціонування Комісія одержала 34 повідомлення про масові порушення прав людини.

Усі повідомлення конференція розглядає доти, доки Асамблея голів держав і урядів не прийме іншого рішення. Повідомлення, що свідчать про окремі порушення прав і свобод людини, комісія не розглядає.

Одним із органів, що опікується проблемами захисту прав людини на Близькому Сході, є Постійна арабська комісія з прав людини. В основному її діяльність зосереджується на боротьбі з порушенням прав людини на окупованих Ізраїлем територіях.

Отже, інтеграційні процеси в рамках Європейського континенту сприяють створенню і відносно успішному функціонуванню регіональної системи, яка забезпечує надійний захист прав і свобод людини та громадянина. Створений правовий механізм забезпечення цих прав, що своєю чергою прискорює аналогічні процеси на Латиноамериканському і Африканському континентах. Проте відмінність соціальних систем, неоднаковий рівень економічного розвитку, особливий національний склад населення, різні культурні та історичні традиції не дають можливості створити дієвий механізм захисту прав людини на цих континентах. Поза полем дії такого механізму перебувають Азія та мусульманський Схід. Спеціалізовані установи й органи ООН, покликані захистити права і свободи людини та громадянина у всесвітньому масштабі, мають недостатню ефективність.

Дата добавления: 2015-11-26