Випадкове, закономірне

ДІАЛЕКТИКА ТВОРЧОГО НЕСПОКОЮ

ФРАГМЕНТИ ПОРТРЕТА МАКСИМАЛІСТА ЛЮБОВИЧА

Наступного року виповнюється 250 років з дня заснування нашого міста. Остання, рівно десята частина цього історичного хронометражу, припадає на роки становлення і розквиту справжньої візитної картки Кіровограда – муніципального камерного хору, який всі ці роки незмінно очолює заслужений діяч мистецтв України Юрій Любович. З портрета лідера уславленого колективу нам і хотілося б започаткувати у газеті рубрику «Твої нащадки, рідне місто», в рамках якої протягом цього і наступного років ми друкуватимемо матеріали про тих, хто робив і робить славу перлини нашого степового краю. Розпочати прем»єру рубрики саме з особи Юрія Васильовича ми вирішили з декількох міркувань. Збіг ювілеїв /чверть мілленіуму – місту та чверть століття – хору/ в цьому – не головне. Дуже вже яскрава, парадоксальна і, якщо хочете, - неординарна постать нашого кіровоградського маестро. До того ж, як не згадати принагідно класичне: - «усе проходить, а музика – вічна».

Випадкове, закономірне

Коли наш земляк – вже опальний Лев Троцький видрукував за кордоном свої спогади, інший уродженець нашого краю Дем”ян Бєдний у своїх віршованих контрагітках іронічно посміхнувся: мовляв, матеріаліст Троцький бачить якийсь містичний зв”язок між днем свого народження – 7 листопада та датою майбутньої жовтневої революції, та ще навів відповідний історичний аналог: Олександр Македонський народився саме в той день, коли Герострат заради слави спалив храм Артеміди в Ефесах. Нумерологія, хронофілія, астрологія… При достатній базі даних імен та дат дивовижних паралелей можна навести багато. А факт залишається фактом: Юрій Любович народився в окупованому Кіровограді 7 листопада 1941 року саме в той день, коли у Москві танки з параду прямували безпосередньо на передову, щоб згодом дати відсіч ворогу…

Діти війни… Про покоління, опалене її вогневими крилами та повоєнною розрухою, написано багато. Мені ж найчастіше приходить на згадку заключна кода Володимира Висоцького з «Балади про воєнне дитинство»:

Дети бывших старшин да майоров

До ледовых широт поднялись, -

Потому что из всех коридоров

Им казалось – сподручнее вниз.»

Все ж доля оберегала малого Юрка від усіх спокус, небезпечних альтернатив та невірних кроків, які так легко було зробити у 40-50-ті роки. Як тут принагідно не згадати головну думку з популярного нині твору Пауло Куельо «Алхімік»: доля веде людину по життю згідно її призначення, треба тільки не відхилятися від наміченого маршруту, час від часу лише коректуючи його згідно з тими знаками, які вона йому посилає. Та, мабуть, у чотирикутнику, що формує характер підлітка /вулиця, школа, сім’я, самовиховання/, два останні фактори домінували. Змалку допитливий підліток тягнувся до книги, а в його уяві поставали краєвиди далеких земель із кораблями у портах. Після закінчення школи він вступає до Миколаївського кораблебудівельного інституту. Та не судилося. І перший запис у трудовій книжці золотого /!/ медаліста – випускника третьої школи міста - «учень слюсара заводу «Червона Зірка». Але «технарем» він так і не став. Щоправда, його роман з музикою на перших порах був не без зигзагів. Батьки розраховували, що кар’єру музиканта зробить молодша сестра Юрія – Лариса. Оскільки у роду ніколи не було музикантів, для неї, власне, і придбали піаніно. Проте, Лариса Василівна згодом пішла правничою стезею, а Юрій все частіше став підходити до інструмента, музикуючи самотужки.

Парадоксально, але й контакт з найтоншим та найдосконалішим із музичних інструментів, що згодом стане справою його життя, – людським голосом, в нього виник не відразу. Сміючись, Юрій Васильович пригадує, як ішов з батьком та дідом однієї погожої та затишної п’ятниці у лазню. Шлях від дому до неї проходив поруч з Будинком піонерів, де того дня відбувалося прослуховування дітей для запису в хор. Вирішили зайти. Послухали – забракували. Однак, на зворотному шляху повторно ризикнув стати у чергу потенційних Шаляпіних /Федора Івановича, до речі, спочатку теж нікуди на хотіли брати/. Послухали ще раз – прийняли. Можливо, пар у бані сприяв кращій голосовій кондиції юнака, але скоріш за все він просто позбавив його зайвого хвилювання, і той з другої спроби без особливих проблем зумів виконати всі вокальні тести прискіпливих екзаменаторів.

Таких випадковостей, що згодом трансформуються у закономірність вірно обраного шляху, можна наводити ще багато. Якось Юра, вже працюючи на заводі, разом з батьками був на концерті гастролюючого симфонічного оркестру. Там батьки, яких дуже цікавила подальша доля сина, власне і дізналися від нього про потаєнну мрію, яка поступово визрівала у свідомості юнака: - Ви весь час допитувались: ким же я, нарешті, хочу бути, яке місце хочу зайняти у житті? Бачите того дядька з диригентською паличкою на підставці? Ось саме там я і хочу стояти…

На щастя для Юрія та для сотень тисяч його ровесників, що мріяли про музику, наприкінці 50-х радянське керівництво прийняло відповідну постанову про створення у країні розгалудженої мережі мистецьких закладів – шкіл та училищ, кількість яких до цього була мізерною. Достатньо сказати, що в нашому регіоні до цього було лише дві музичні школи – у Знам’янці та в обласному центрі. Мабуть, не лише з міркувань «гармонійного та всебічного розвитку радянської людини – бдівника комунізму» пішли на цей крок вожді партії. Епоха культу особи потроху завершувалась не тільки в соціальній, але й у духовній сфері, а разом з нею підходив до кінця і час панування естетики примітивного реалізму, недовіри до академічного /що часто густо тлумачилось як буржуазне/ мистецтва, яке не початку 30-х досить симптоматично було висміяне у комедії «Волга-Волга», де завзяті аматори із самодіяльності легко затикають за пояс музикантів-професіоналів, що надають перевагу класичній музиці…

Тому і віддав юний Юрій Любович документи на диригентсько-хорове відділення нового навчального закладу – Кіровоградського музичного училища, яке волею все тієї ж долі очолив через два десятки років. Учився наполегливо, з інтересом до колосального шару музичної культури, яка потроху приймала в свої обійми нових і допитливих «адептів». А про його лідерські та професійні якості говорить і перша публікація про Любовича у пресі: кореспондентка «Кіровоградки» В.Монастирська у 1960 році була присутня на одному із занять-репетицій учбового хору училища. Невеличку замітку репортажного типу вона завершує впевненою сентенцією: з молодого диригента виросте справжній майстер. Як у воду дивилась…

Дата добавления: 2015-12-08