Iсторiя про дiв­чин­ку - вправ­нi руч­ки - дов­гi нiж­ки

Вiка на­ро­ди­ла­ся в До­нецькiй об­лас­тi, в ма­ленько­му мiс­теч­ку, де всi нор­мальнi хлоп­цi хо­ди­ли з пiд­ня­ти­ми пле­чи­ма, в якi на­че бу­ло вши­то круг­лу го­ло­ву, i пос­тiй­но ся­ка­ли­ся в пи­лю­ку або ка­лю­жi. Хто не хо­див i не ся­кав­ся, був або хво­рий, або де­бiл­ку­ва­тий, або не мiс­це­вий. Усiх хво­рих, де­бiл­ку­ва­тих i не­мiс­це­вих би­ли.

Вiку ста­ли вва­жа­ти гар­ною з кла­су восьмо­го, ко­ли в неї сфор­му­ва­ла­ся ста­ту­ра, i дiв­чин­ка-мо­туз­ка пе­рет­во­ри­ла­ся на жiн­ку з дов­ги­ми но­га­ми. Тон­ка та­лiя, ши­ро­кi стег­на, гру­ди вiд­по­вiд­но­го роз­мi­ру: "В неї та­кi цицьки - на­че об­хо­пи­ти стов­бур п'яти­рiч­но­го дуб­ка" (який­сь євро­пей­ський нев­ро­тик ска­зав би при­мi­тив­но - 90В, ку­ди йо­му, хро­ба­ку, до об­раз­но­го мис­лен­ня до­нецьких па­ца­нiв). То­дi ж її по­мi­тив най­нор­мальнi­ший iз нор­мальних па­ца­нiв - Гри­гiр Зу­бо­дер (спо­дi­ва­юся, що ви зро­зу­мi­ли, що Зу­бо­де­ром йо­го зва­ли не то­му, що вiн був дан­тис­том).

Усi дiв­ки зна­ли: як тiльки ви­рос­ли цицьки, тре­ба ляг­ти пiд ко­гось най­сильнi­шо­го, бо iнак­ше все од­но те­бе трах­нуть, ще й не раз, то кра­ще вже зав­час­но по­тур­бу­ва­ти­ся про своє май­бутнє. Вi­ка це та­кож зна­ла, то­му, щой­но по­ба­чи­ла, що Гри­гiр на неї за­зi­хає, вiд­ра­зу без зай­вих охiв-ахiв вiд­да­ла­ся йо­му вдень, влiт­ку, в пи­лю­цi. А ста­ло­ся так че­рез те, що нiх­то не роз­по­вi­дав Вi­цi, як би то ма­ло вiд­бу­ти­ся. Не бу­ло в її го­ло­вi отiєї ма­яч­нi: про прин­цiв та бi­лих ко­ней. Про тро­ян­ди, цу­кер­ки, кi­но, ви­но, ме­ре­жив­не лiж­ко та зо­рi за вiк­ном - теж не бу­ло.

Народжувала во­на, ко­ли за­кiн­чу­ва­ла шко­лу. Атес­тат їй да­ли, тому що в тих кра­ях ва­гiт­нi уче­ни­цi - не та­ка вже й ди­ви­на. А вчи­ла­ся Вi­ка, до ре­чi, не­по­га­но. Батько її був шах­та­рем, ма­ти нi­де не пра­цю­ва­ла, по­ра­ла­ся по гос­по­дарст­ву. Ону­ко­вi во­ни не зра­дi­ли. "Ще один пи­сок. Го­дуй йо­го". Крiм Вi­ки, во­ни ма­ли ще чо­тирьох до­чок. "При­нес­ла ото. Од­но­го ра­зу роз­зя­виш но­ги - всi в се­лi ро­ти роз­зяв­лять. Про що ти тiльки ду­ма­ла? Со­ром який, що про твоїх мо­лод­ших сес­тер ка­за­ти­муть? Що в нас у ро­ди­нi хвойд ви­хо­ву­ють?" Батько мовч­ки пив дня­ми. Гри­гiр од­ру­жу­ва­ти­ся не хо­тiв. "Одру­жу­ся - i що? Го­дуй їх, блiн! Та хто во­ни та­кi, блiн?"

I Вi­ка ви­рi­ши­ла втек­ти. Хоч i не мрi­яла во­на нi­ко­ли про прин­цiв на бi­лих ко­нях, але й жи­ти з ди­ти­ною в ро­ди­нi, де й те­бе, i її всi не­на­ви­дять, во­на та­кож не мрi­яла. Во­на хо­тi­ла й бi­лу сук­ню, i кри­кiв "гiр­ко", i щоб усе се­ли­ще гу­ля­ло за од­ним ве­ли­чез­ним сто­лом, i под­ру­ги зазд­ри­ли її вро­дi та хлоп­цю, яко­го во­на пiд­че­пи­ла. Але Гри­гiр її по­ки­нув, то будь-хто мiг пiд спiд­ни­цю за­лiз­ти. Тре­ба їй бу­ло та­ке? Нi, не тре­ба. Ма­ло­го во­на за­ли­ши­ла ма­мi на згад­ку про се­бе, а са­ма по­да­ла­ся в манд­ри. Зу­пи­ни­лась у яко­мусь мiс­теч­ку на Київщи­нi. Знай­шла по­рож­ню ха­ти­ну, роз­хи­та­ну, ста­ру. Осе­ли­ла­ся. Нiх­то її не гнав. Приїха­ла якась мо­ло­дич­ка - то хай жи­ве, щоб тiльки їсти не про­си­ла. А во­на не про­си­ла, са­мi ста­ли при­хо­ди­ти й да­ва­ти.

Вiка звик­ла щод­ня ма­са­жу­ва­ти нап­рацьова­ну батько­ву спи­ну, де­чо­му нав­чи­ла­ся вiд нього, де­чо­му вiд од­но­го ста­ро­го, який умiв кiст­ки вправ­ля­ти, де­що про­чи­та­ла у бро­шур­цi (про точ­ки, про м'язи, про кiст­ки, про за­щем­лен­ня нер­вiв), що дав їй учи­тель фiз­культу­ри, вiн же - iс­то­рик, вiн же - вiй­сько­вик. Об­ра­ла най­язи­ка­тi­шу ба­бу, по­тер­ла їй спи­ну ме­дом, ба­ба мо­ло­ди­цею се­бе вiд­чу­ла, вже й не зна­ла, як на­дя­ку­ва­ти­ся. По­нес­ли їй яй­ця, м'ясо, хлiб, до­машнє ви­но, го­лод­ну не за­ли­ши­ли.

Якщо є Київська об­ласть, з вiд­нос­но про­зо­ри­ми рiч­ка­ми та за­лиш­ка­ми лi­сiв, а та­кож, вiд­по­вiд­но, ка­ра­ся­ми в озе­рах, веп­ра­ми в лi­сах, - то не­од­мiн­но ко­ли-не­будь, але обов'язко­во з'являться й ки­яни, а тут уже, дiв­чи­но, ґав не ло­ви. Щас­тя сво­го Вi­ка не проґави­ла. Яке ж во­но бу­ло, її щас­тя? Один круг­ленький ста­рий дядько, що слу­жив чи­нов­ни­ком "по культу­рi". Вiн Вi­ку й до iнс­ти­ту­ту влаш­ту­вав, культу­ри, звiс­но. I з людьми пот­рiб­ни­ми звiв. Жи­ла во­на з цим щас­тям май­же як за кам'яною стi­ною, ли­ше стi­на та бу­ла не її. То­му од­но­го ра­зу опи­ни­ла­ся ця стi­на там, де й бу­ла весь цей час - бi­ля щас­те­вої дру­жи­ни, а Вi­ка чер­го­во­го ра­зу ли­ши­ла­ся са­ма.

Проте за­раз бу­ло лег­ше. По-пер­ше, но­ги її ко­рот­ши­ми не ста­ли, а де­що до­дат­ко­ве з'яви­ло­ся. У Вi­ки бу­ли зв'язки, то­му на ву­ли­цi во­на не опи­ни­ла­ся. Вчи­ла­ся в iнс­ти­ту­тi, влаш­ту­ва­ла­ся пра­цю­ва­ти до ма­саж­но­го са­ло­ну. Клiєнти, по­ба­чив­ши її но­ги, за­бу­ва­ли ба­га­то про що, на­сам­пе­ред про своїх дру­жин та ко­ха­нок. Де­якi на­вiть од­ру­жи­тись обi­ця­ли. На­ре­че­нi. Один - ко­зел, iн­ший - з Ро­сiї. Але якi там на­ре­че­нi, обид­ва - коз­ли од­ру­же­нi. А ще був пал­кий iта­лiєць Па­оло, про яко­го под­ру­га Вi­ки На­та­ля ка­за­ла: "Прий­де iта­лiєць пал­кий та дасть то­бi три пал­ки". На бiльше в да­но­му ра­зi мож­на бу­ло не роз­ра­хо­ву­ва­ти. Бо Па­оло був жа­дiб­ний.

У са­ло­нi її й по­мi­тив Ва­ле­рiй Ле­онi­до­вич, у яко­го бу­ли проб­ле­ми з прос­та­тою (тут Iгор­ко ска­зав ме­нi, по­мi­тив­ши мою сп'янi­лу, але щас­ли­ву пос­мiш­ку, щоб я не ду­же ра­дiв, бо з прос­та­тою у Ва­ле­рiя проб­лем уже не­має). Яку ж вiн її по­ба­чив? У ма­ленькiй вузькiй шкi­ря­нiй спiд­нич­цi з ви­рi­зом, iз яко­го стир­ча­ли круг­лi сiд­ни­цi-щiч­ки, на­че в iлю­мi­на­тор ди­ви­ли­ся пух­кi ди­тин­ча­та, в ма­ленько­му шкi­ря­но­му бюст­гальте­рi, який ледь ут­ри­му­вав мiц­нi та гар­нi гру­ди, та ви­со­ких чо­бо­тах, що пог­ли­на­ли її но­ги до се­ре­ди­ни стег­на. Кра­са не­людська. Ва­ле­рiй Ле­онi­до­вич за­па­лав, але чо­ло­вi­ком вiн був обе­реж­ним. Пок­ли­кав На­та­лю й за­пи­тав: "А от дiв­чи­на, та­ка, в шкi­рi. Во­на, ча­сом, не це-о?" "Що не це-о?" - не зро­зу­мi­ла На­та­ля. "Ну, не той? Прос­ти­ту­цiєю не зай­мається?". На­та­ля ду­же об­ра­зи­ла­ся за под­ру­гу: "А чо­го це ви всi ду­маєте, що ко­ли лю­ди­нi фi­гу­ра доз­во­ляє но­си­ти сек­су­альнi ре­чi, то во­на обов'язко­во шльондра?

Це ви прос­то та­ких нiг не маєте, то й зазд­ри­те". Та­кою бу­ла вiд­по­вiдь На­та­лi. "Це, щоб ви зна­ли, на­ша най­кра­ща ма­са­жист­ка, а не "це-о", як­що у вас є будь-якi проб­ле­ми, за кiлька се­ан­сiв во­ни зник­нуть, як не бу­ло!"

Валерiй ска­зав, що ви­ба­чається, вiн не так усе зро­зу­мiв (хо­ча

все вiн зро­зу­мiв так) i ра­до б iз нею поп­ра­цю­вав. "О'кей", - ска­за­ла На­та­ля i рвуч­ко по­да­ла­ся до Вi­ки, що вiд­по­чи­ва­ла на ка­на­пi. "Слу­хай, тут прий­шов ду­же серй­оз­ний дя­дя. Ду­же, ро­зу­мiєш? За­раз ти пi­деш i зро­биш йо­му ма­саж. I бу­деш ста­ран­на. Тiльки я те­бе ду­же про­шу, Вi­ко, мов­чи. Кра­ще мов­чи та зiт­хай. Мов­чи та за­ли­шай­ся за­гад­кою". На­та­ля по­бо­юва­ла­ся, що Вi­ка мо­же щось ви­да­ти мо­вою до­нецьких хлоп­цiв, з цим же дя­деч­ком кра­ще по­во­ди­ти­ся де­лi­кат­но. А яка де­лi­кат­нiсть у до­нецьких па­ца­нiв? Не бу­ло й не­має. Не мод­на во­на в них.

Наталя, дос­вiд­че­на про­фу­ра, бу­ла пра­ва. Ва­ле­рiй по­люб­ляв де­лi­кат­нiсть. Бо са­ме її йо­му й бра­ку­ва­ло (на цьому мiс­цi я крек­нув). До то­го ж її дже­ре­лом бу­ла мов­чаз­на дiв­чи­на з но­га­ми, в якi б вiд­ра­зу за­ко­хав­ся будь-який наф­то­вий шейх. Спо­чат­ку їй бу­ло ду­же важ­ко, бо Вi­ка вже то­дi сла­ви­ла­ся ба­ла­ку­чiс­тю й гост­рим язи­ком. Аж по­тiм во­на зро­зу­мi­ла, що по­во­ди­ти­ся мов­чаз­но i прис­той­но во­на му­сить тiльки з Ва­ле­ри­ком, а iн­ших мо­же кри­ти, як хо­че. Це ли­ше до­дасть їй пi­кант­нос­тi.

Їхнiй зв'язок три­ває вже по­над три ро­ки. Ва­ле­рiй вi­тав Вiк­то­рiю iз за­кiн­чен­ням ву­зу, Ва­ле­рiй влаш­ту­вав її на ро­бо­ту - со­бi пiд бiк, щоб не веш­та­ла­ся, драж­ня­чи чу­жих чо­ло­вi­кiв, i завж­ди бу­ла го­то­вою зро­би­ти Ва­ле­ри­ку ма­саж, ко­ли йо­му при­пе­че. "Про­вiн­цiй­нi зу­би ду­же мiц­нi, дру­же, бо мо­ло­ко там кра­ще, нiж мiське, та й у зу­би там да­ють змал­ку, хо­чеш не хо­чеш - ста­нуть, як вов­чi iк­ла".

…

"То чо­го ти за­мовк?" - пи­тає ме­не Iгор­ко, на­че я все це йо­му роз­по­вi­дав, а не вiн ме­нi. "Е", - тiльки й ви­чав­люю з се­бе я. "На­ли­вай да­вай. "Е", - ка­же те­пер Iгор­ко. "Слу­хай, але ж це не най­ниж­ча по­са­да, як во­на мо­же її обiй­ма­ти? На чо­му во­на, блiн, ро­зу­мiється, крiм ма­са­жу прос­та­ти язи­ком?" "По-пер­ше, дру­же, я знаю ду­же не­ба­га­то жi­нок, кот­рi б ро­зу­мi­ли­ся на ма­са­жi прос­та­ти язи­ком, уже тiльки це ро­бить її май­же не­пов­тор­ною й пе­рет­во­рює на цiн­но­го спiв­ро­бiт­ни­ка. А по-дру­ге, во­на має вiд­по­вiд­ний дип­лом, а її має вiд­по­вiд­ний чо­ло­вiк. Ще є по-третє. Ти не по­вi­риш, але во­на не­по­га­но ро­зу­мiється на цих кля­тих пi­арах. Чес­не бла­го­род­не сло­во. Звiс­но, на ке­рiв­ни­ка во­на не тяг­не, але я ба­чив iще й не та­ких бов­ду­рiв".

"Чудернацькi пе­рев­тi­лен­ня. Ма­са­жист­ка прос­та­ти - ке­рiв­ник ве­ли­чез­но­го дер­жав­но­го де­пар­та­мен­ту з пи­тань пi­ару", - мур­ко­чу я. Мур­ко­тить i Мар­тi­нi. Iгор­ко ка­же, що йо­му тре­ба вiд­ли­ти. Я ка­жу: чи не час нам iти спа­ти? Iгор­ко ка­же, що це бу­де нев­вiч­ли­во що­до Сте­па­на. "Бу­де вiн у нас який­сь за­нед­ба­ний". "А", - зга­дую я про Зрiз Стi­ни й ба­чу, що тре­тю пляш­ку ми вже по­ча­ли. "Мо­же, пi­ти до якоїсь крам­ни­цi ку­пи­ти щось по­жер­ти?" "Нi, як­що во­но спо­чат­ку бу­ло, мо­же, й не­зай­вим, то за­раз - точ­но нi до чо­го", - до­но­ситься го­лос Iгор­ка з уби­ральнi.

"Слухай, а хто то­бi виб­рав та­кi грай­ли­вi фi­ран­ки на вiк­на? Жовтi в бi­ленькi квi­точ­ки, це ж тре­ба та­ке. Тiльки не ка­жи, що це твоя iдея". "Нi. Не моя. Я ду­мав, що цю квар­ти­ру бу­де зня­то для моєї ко­хан­ки, то­му агент пiд­би­рав обс­та­ву хат­ки з ура­ху­ван­ням цього". "Вправ­ний агент. Знав я од­ну жiн­ку, аген­та, теж бу­ла до­сить вправ­ною, особ­ли­во що­до анально­го сек­су, то…" Я на­ли­ваю ще по од­нiй стоп­цi, ме­не хи­тає, я хо­чу спа­ти, я ка­жу, що за­люб­ки пос­лу­хаю про вправ­но­го аген­та ко­ли-не­будь iще, на сьогод­нi ме­нi вис­та­чить ма­са­жу прос­та­ти.

"Знаєш, Сте­пан у нас справ­дi ро­зум­ний, iз цим уже нi­чо­го не по­ро­биш. Але вiн ро­зум­ний не ро­зу­мом". "Що?" - пе­ре­пи­тую я, бо не збаг­ну, чи то го­рiл­ка, чи то мiй слух, чи Iгор­ко по­чав за­го­во­рю­ва­ти­ся, хоч во­но й не див­но. "Чим вiн ро­зум­ний?" - пе­ре­фор­мульовую я, бо Iгор­ко мовч­ки п'є. "Ду­пою. Вiн ро­зум­ний ду­пою. Всi знан­ня вiн нею бе­ре, своєю ду­пою за­лiз­ною. Си­дить, пра­цює, дня­ми, ве­чо­ра­ми, но­ча­ми, на­вiть уран­цi. Увесь час бi­ля сво­го ком­па. На­вiть вiд­ли­ва­ти ви­хо­дить тiльки по обi­дi".

У ме­не по­чи­нається ги­кав­ка. "А вiн…" Я ги­каю, Iгор­ко ду­ба­сить ме­не по спи­нi. "Вiн був нек­ро­фi­лом i став ке­рiв­ни­ком за кво­тою нек­ро­фi­лiв? Чи був пе­до­фi­лом? Чи тра­хав тва­ри­нок?" "Ги­до­та яка, - ка­же Iгор­ко. - Збо­че­нець ти. Як тiльки мож­на бу­ло до та­ко­го до­тум­ка­ти. Жах". Вiн за­ли­ває жах го­рiл­кою. Я ба­чу, що роз­по­вi­да­ти про Сте­па­на йо­му ду­же нуд­но. "Це ж Сте­пан, во­но ж му­ди­ло. Як ти мiг по­ду­ма­ти, що та­кi лю­ди здат­нi вза­га­лi тра­ха­ти­ся, а тим бiльше тра­ха­ти тва­ри­нок? Тут по­вин­на бу­ти фан­та­зiя. Од­нiєї ду­пи за­ма­ло".

Я по­год­жу­юся. "I що, про нього не­має нi­яких iс­то­рiй?" "Та є. Двi. Од­на та­ка са­мо нуд­на, як вiн". Ви­яв­ляється, Сте­пан - ду­же еко­ном­ний, iн­ши­ми сло­ва­ми - рiд­кiс­ний жлоб­ко. Ко­ли вiн їхав будь-ку­ди за кор­дон, обов'язко­во брав iз со­бою ков­ба­су, згу­ще­не мо­ло­ко, су­ха­ри­ки, якi сам ро­бив iз ба­то­нiв, та де­ше­вий чай у па­ке­ти­ках. Усiм цим вiн хар­чу­вав­ся, а гро­шi еко­но­мив. "Не по­вi­риш - хо­дить як жеб­рак, один i той са­мий кос­тюм на всi ви­пад­ки жит­тя, двi со­роч­ки, од­на дво­бiч­на кра­ват­ка, Ва­ле­рик уже по­чав за­ува­жен­ня йо­му ро­би­ти, не мо­же так зли­ден­но виг­ля­да­ти юрист i ке­рiв­ник се­редньої лан­ки, це ж со­ром для ус­та­но­ви".

Пiсля цього на­па­ду, як зда­ло­ся Iгор­ко­вi, та й не тiльки йо­му, Сте­пан пе­ре­фар­бу­вав кос­тюм. "У тем­но-зе­ле­ний ко­лiр, став схо­жим на вiй­сько­во­го, ще б лам­па­си на­шив, ко­зел". Iгор­ко ка­же, що ця Сте­па­но­ва по­ве­дiн­ка ду­же всiх дiс­та­ва­ла, особ­ли­во страж­да­ли тi, хто їздив iз ним у вiд­ряд­жен­ня. Нi по­поїсти в рес­то­ра­нах, нi ку­пи­ти со­бi щось, пос­тiй­но пе­ред очи­ма це об­лич­чя в жа­ло­бi, що хрус­тить кри­хiт­ним су­ха­ри­ком. "I уяви со­бi, це опу­да­ло, на­род­же­не десь там за об­рiєм, на цi гро­шi ку­пи­ло со­бi квар­тир­ку й ав­то в Києвi. Звiс­но, все це не пер­шок­лас­не, але вби­ти йо­го хо­четься не мен­ше".

Менi ве­се­ло. Iгор­ко­вi, втiм, та­кож. "Ще є цi­ка­ва iс­то­рiя. Я теж од­но­го ра­зу був iз ним у Швей­ца­рiї. То­дi ве­се­ло ме­нi не бу­ло че­рез усi цi су­ха­рi та ремст­ву­ван­ня ме­нед­же­рiв го­те­лю й служок, що "ваш ко­ле­га знов ку­хо­ва­рить у но­ме­рi, а це є для нас неп­рий­нят­ним". Ме­не кор­чи­ло що­ра­зу, ко­ли я ба­чив це на­си­че­не згу­ще­ним мо­ло­ком тi­ло". Iгор­ко здри­гається. Спо­га­ди. В ме­не та­ка са­ма ре­ак­цiя, коли я при­га­дую тес­тя.

"I от од­но­го ве­чо­ра ми вий­шли прой­ти­ся. Йшли мiс­том, роздивлялися вiтрини, при­мi­щен­ня бан­кiв, бо це ж Швей­ца­рiя - там ку­па бан­кiв.

I тут ми по­мi­ти­ли по­вiй. Во­ни сто­яли при до­ро­зi, май­же бi­ля мi­нiс­терст­ва за­кор­дон­них справ. Я про це знав, бо я хлоп що­до ба­бiв цi­ка­вий, а цей - нi. Во­ни сто­яли в ко­рот­ких шуб­ках, кру­ти­ли кри­хiт­ни­ми су­моч­ка­ми. До­во­лi страш­ненькi. I цей сто­яв. Як при­ча­ро­ва­ний. I я по­ду­мав: о-па, Сте­па­но­вi за­кор­тi­ло про­даж­ної лю­бо­вi. При­пек­ло хлоп­це­вi, спер­ма вда­ри­ла в го­ло­ву. Але, ба­чу, вiн дiс­тає з сум­ки фо­то­апа­рат. Я вiд­ра­зу йо­му ска­зав: не тре­ба, во­ни цього не люб­лять. А Сте­пан аж зай­шов­ся: "Нi, ти тiльки по­ду­май, сто­ять шльондри прос­то бi­ля мi­нiс­терст­ва, я хо­чу це зня­ти". "Хтось ба­бiв хо­че зня­ти, а хтось хо­че зня­ти їх фо­то­апа­ра­том. Прi­ори­те­ти, блiн".

Iгорко по­чи­нає го­во­ри­ти го­ло­сом фут­больно­го ко­мен­та­то­ра: "Сте­пан ви­ру­шає на по­лю­ван­ня, три­має фо­то­апа­рат на­по­го­то­вi. По­вiї по­мi­ча­ють Сте­па­на, во­ни обер­та­ються, Сте­пан ду­має, що це во­ни по­зу­ють, i на­лаш­то­вує на них фо­то­апа­рат, i тут нес­по­дi­ва­но вiн от­ри­мує по го­ло­вi кри­хiт­ною су­моч­кою. Го-о-о-о-ол!!! Сте­пан бi­жить ву­ли­ця­ми Бер­на, за ним бi­жать, нест­рим­но наб­ли­жа­ючись, швей­царськi по­вiї, як фу­рiї та гар­пiї на кар­ти­нах ве­ли­ких мит­цiв, во­лос­ся їхнє скуй­овд­же­не, очi бли­щать, штуч­нi нiг­тi че­ка­ють на жерт­ву, ось їм удається наб­ли­зи­тись, але Сте­пан приш­вид­шує свiй бiг. А от вiн ге­пається, пос­лиз­нув­шись на ви­нят­ко­во чис­то­му ас­фальтi, i то­дi су­моч­ки вiд­ход­жу­ють йо­го по го­ло­вi".

Уранцi Сте­пан мав под­ря­па­ний пи­сок i втом­ле­ний виг­ляд. "А я тебе по­пе­ред­жав. Не лiзь їх знi­ма­ти, во­ни уни­ка­ють пуб­лiч­нос­тi", - ска­зав мсти­вий Iгор­ко. Сте­пан зiтх­нув, з'їв од хви­лю­ван­ня рес­то­ран­ну бу­лоч­ку й зап­ро­по­ну­вав Iгор­ко­вi по­ло­ви­ну кош­тiв, ви­дi­ле­них на вiд­ряд­жен­ня, за те, щоб Iгор­ко про цю iс­то­рiю мов­чав. Ги-гик. Як­раз. "Цих кош­тiв ме­нi ледь вис­та­чи­ло на один день. Хi­ба мiг я за­мов­чу­ва­ти та­ку чу­до­ву iс­то­рiю? Хо­ва­ти її вiд людст­ва?" Я ка­жу, що це було б зло­чи­ном, як­би Iгор­ко схо­вав та­ку iс­то­рiю вiд людст­ва. "Па-па, Сте­па­не, до завт­ра", - аб­со­лют­но серй­оз­но ка­же Iгор­ко, за­ли­ва­ючи в се­бе ос­тан­нi гра­ми го­рiл­ки. "Все. Спи­мо", - по­вi­дом­ляє вiн ме­нi й миттєво за­си­нає. Я ж див­лю­ся на будильник i ро­зу­мiю, що за­був, як йо­го за­во­ди­ти. "Знаєш, що? - питаюся в бу­дильни­ка. - Ти вже стiльки в ме­не меш­каєш, що мiг би й сам без моєї до­по­мо­ги за­во­ди­ти­ся". Я дивлюся на свої ру­ки. "А ви вза­га­лi - зрад­ни­ки, як можна забути та­кi прос­тi ре­чi - не ро­зу­мiю". З ци­ми сло­ва­ми поринаю в сон.

vii)

Коли я ви­хо­див з уби­ральнi, то наш­товх­нув­ся на Iгор­ка в тру­сах. "Во­ру­ши ба­то­на­ми, - не вельми люб'язно про­мо­вив вiн до ме­не. - Не сам удо­ма". Вран­цi спе­ре­ча­ти­ся ме­нi не хо­тi­ло­ся, втiм, який це був ра­нок? Май­же два­над­ця­та го­ди­на. День. "Зби­рай­ся хут­чiш", - на­ма­гається пе­рек­ри­ча­ти злив­ний ба­чок Iгор­ко. Я зби­ра­юся. "В те­бе прас­ка є?" Я ка­жу, що му­сить бу­ти в ша­фi, Iгор­ко вiдк­ри­ває ша­фу й ви­пус­кає Мар­тi­нi. "О! Хто те­бе сю­ди запх­нув?" - пи­тається Iгор­ко в Мар­тi­нi. Але той уже по­дав­ся до кух­нi по­лю­ва­ти на хар­чi, за­ли­ше­нi на сто­лi, але там нi­чо­го не­має, це я розумiю з йо­го об­ра­же­но­го няв­чан­ня. Я вiд­чу­ваю го­лод.

"Будемо жер­ти на ро­бо­тi, що там iще ро­би­ти? Поїха­ли", - Iгор­ко ду­же пок­вап­ли­вий. I злий. "Ти чо­го та­кий лю­тий?" - за­пи­тую. Вiн всi­дається в ма­ши­ну. "Я ко­ли по­пи­ячу доб­ря­че, то на ра­нок завж­ди та­кий. Ти на ме­не не зва­жай. Не вар­то". О'кей. Не бу­ду на нього звер­та­ти ува­ги, в ма­ши­нi ми так са­мо мов­чи­мо, як учо­ра, i ме­нi здається, що ми їде­мо до ме­не, i що я ще не чув усiх цих при­мар­них iс­то­рiй про своїх ко­лег.

На сек­ре­тарсько­му сто­лi ле­жить куп­ка па­пе­рiв iз при­то­ро­че­ни­ми ма­леньки­ми клап­ти­ка­ми з од­на­ко­вим на­пи­сом: "С. В. Ко­ва­лен­ку. До ви­ко­нан­ня.

С. В. Ко­ва­лен­ку. До вi­до­ма. С. В. Ко­ва­лен­ку. Три­ма­ти на конт­ро­лi." та вi­зе­рун­час­тим пiд­пи­сом. Сек­ре­тар­ки не­має. (Сек­ре­тар­ки Не­має - сiм). Я лi­зу в її шух­ля­ду й миттєво зна­ход­жу ко­роб­ку

з чаєм у па­ке­ти­ках. Доб­ре. Елект­рич­ний чай­ник та­кож є.

Навiть iз во­дою, не тре­ба пер­ти­ся до вби­ральнi. Чу­до­во. Я на­тис­каю кноп­ку й че­каю, зав­мер­ши в кут­ку з чор­ною чаш­кою в ру­ках. Я спе­цi­ально об­рав чор­ну, щоб не ду­ма­ти, що во­на бруд­на. Чор­на i є чор­на.

Чай. Мiй ор­га­нiзм ду­же хо­че пи­ти. Я роб­лю ков­ток i випльовую все на ки­лим. То­му що нi­ко­ли не пив чай iз прис­ма­ком ков­ба­си. Це рiд­кiс­на ги­до­та, ох, i сма­ки в моєї суч­ки-сек­ре­тар­ки. Я при­ню­ху­юся - ков­ба­са. Я роб­лю конт­рольний ков­ток - i зно­ву все випльовую на пiд­ло­гу. Тiєї са­мої ми­тi пiс­ля од­но­ра­зо­во­го пос­ту­ку­ван­ня у две­рi до прий­мальнi за­хо­дить суб'єкт, який три­має па­пе­ри бi­ля сер­ця. Вiн предс­тав­ляється: "Едик, по­мiч­ник Ва­ле­рiя Ле­онi­до­ви­ча", про­тя­гує ру­ку з дог­ля­ну­ти­ми нiг­тя­ми i має надз­ви­чай­но спо­кiй­ний виг­ляд, на­че вiн пос­тiй­но ба­чить лю­дей, якi хар­ка­ють на ки­ли­ми. Втiм, мо­же, вiн меш­кає в та­ко­му се­ре­до­ви­щi або в ми­ну­ло­му жит­тi був по­го­ни­чем верб­лю­дiв.

"Дуже приємно, - ка­жу я, бе­ру па­пе­ри. - Це ж ме­нi?" I по­ка­зую йо­му на стi­лець. Але вiн пiд­хо­дить до чай­ни­ка, при­ню­хується: "Це Хрис­ти­на вчо­ра вве­че­рi ва­ри­ла, ма­буть, со­сис­ки. А мо­же, й пельме­нi. Во­на зуст­рi­чається з охо­рон­цем. Ми­ко­лою. Та­ким чор­неньким, знаєте? Пiд­го­до­вує хлоп­ця", - ка­же вiн i тiльки то­дi сi­дає. "Хрис­ти­на?" - цi­кав­люсь я. "Так, Хрис­ти­на. Ва­ша сек­ре­тар­ка". Ме­не за­раз зну­дить вiд моєї сек­ре­тар­ки, вiд Хрис­ти­ни, вiд пельмен­ної во­ди, в якiй я на­ма­гав­ся за­ва­ри­ти Хрис­ти­нин чай, та чор­ненько­го Хрис­ти­ни­но­го го­лод­но­го охо­рон­ця Ми­ко­ли. "Вам кра­ще пi­ти до бу­фе­ту. А їй ска­жiть, що нас­ту­каєте дя­дi, як­що во­на не ви­миє чай­ни­ка". "Ду­же цiн­на по­ра­да", - рип­лю зу­ба­ми я. "Про­шу", - чем­но вiд­по­вi­дає вiн.

Я роз­див­ля­юся па­пе­ри. У про­зо­рiй те­цi - сто­рi­нок де­сять текс­ту, на ма­ленько­му па­пiр­цi над­ря­па­но: "На­пи­шiть письмо­во пе­рек­лад анг­лiй­ською. Тер­мi­но­во". Текст на­зи­вається: "Україна - проб­ле­ми орiєнта­цiї". Я ду­маю, що ко­ли вже в країни проб­ле­ми з орiєнта­цiєю, то що вже ка­за­ти про її гро­ма­дян? "На­пи­шiть письмо­во". Це ж тре­ба так вис­лов­лю­ва­ти­ся. Ус­но я то­бi на­пи­шу, ага. В iн­шiй те­цi - один ар­куш. На ньому олiв­цем на­пи­са­но та­ке: "Iно­зем­нi iн­вес­ти­цiї - проб­ле­ми, перс­пек­ти­ви, щось та­ке та ще щось та­ке". На клап­ти­ку синього кольору чер­во­на руч­ка ви­ве­ла: "С. Ко­ва­лен­ко, I. Ма­ляр, В. Кри­га, С. Бог­да­нець. Пiд­го­ту­ва­ти до­по­вiдь. До­по­вiс­ти". "До­по­вiдь до­по­вiс­ти". Ай лав Ва­ле­рiй Ле­онi­до­вич.

Дзвоник. "Ста­нiс­лав Вла­дис­ла­во­вич? О тре­тiй на­ра­да у Ва­си­ля Ва­сильови­ча. Що­до iн­вес­ти­цiй. Як прой­шло в мi­нiс­терст­вi?" Це - Вар­ва­ра. Я ка­жу, що в мi­нiс­терст­вi бу­ло, як завж­ди. Ба­ла­ка­ни­на. Так ме­не нав­чив вiд­по­вi­да­ти Iгор­ко, по­ки нас вiз лiфт. "Зро­зу­мi­ло". Во­на пок­ла­ла слу­хав­ку. Ма­буть, тре­ба ра­пор­ту­ва­ти ра­порт. А на на­ра­дi - ра­ди­ти. Я на­би­раю но­мер Iгор­ка, вiд­по­вi­дає йо­го сек­ре­тар­ка. "А де Iгор?" - пи­таю я. "Ви те­ле­фо­нуєте в обiд­ню пе­рер­ву", - ка­же ця сво­ло­та й ки­дає слу­хав­ку. При­най­мнi во­на на мiс­цi. Iго­ре­ва сек­ре­тар­ка.

В бу­фе­тi я щас­ли­во зна­ход­жу вiльний стiл. По­руч зi мною си­дять фар­бо­ва­нi дiв­чат­ка. Сим­па­тич­нi, з ко­рот­ки­ми стильни­ми за­чiс­ка­ми. Схо­жi на со­лiс­тiв ро­сiй­ської поп-гру­пи "Смеш". Я сьорбаю гриб­ну юш­ку. Смач­но. Дiв­чат­ка роз­мов­ля­ли роз­мо­ви. Тьху. Здається, я за­ра­зив­ся вiд Ва­ле­ри­ка. Але ме­нi бра­ку­ва­ло ча­су, щоб за­мис­ли­ти­ся над цим, бо я по­чув, про що го­во­рять дiв­чиська.

- Радик твiй - рiд­кiс­ний ко­зел.

- Вони всi коз­ли, не тре­ба йо­го вi­док­рем­лю­ва­ти, лю­ба.

- Ясна рiч, всi. Але є рiд­кiс­нi коз­ли, ти­пу як iз Чер­во­ної кни­ги, тiльки нав­па­ки. Так оце - твiй Ра­дик.

- А чо­му це вiн мiй, га? Вiн - твiй. Це ти нас поз­най­оми­ла, за­бу­ла­ся? Ти ж йо­го зна­ла ра­нi­ше, i що, не ду­ма­ла то­дi, що вiн ко­зел?

Чи ти зна­ла, що вiн ко­зел i нав­мис­но ме­нi йо­го пiд­су­ну­ла? Знаєш, як­що це прав­да, то ви­хо­дить якось не по-дружньому, Та­ню.

Iз цим я по­год­жу­вав­ся на всi сто.

- А чо­го це ти обу­рюєшся? З хво­рої го­ло­ви на здо­ро­ву. Вiн - твiй. То­му що ти з ним спиш. А я йо­го прос­то зна­ла. А ко­ли чо­ло­вi­ка прос­то знаєш, а не спиш iз ним, то мо­жеш i не зна­ти, що вiн - ко­зел. Ко­ли ти з чо­ло­вi­ком не спиш, вiн - аб­со­лют­но iн­ший. Уза­га­лi бу­ває, що на­че й зов­сiм не ко­зел. - Ти са­ма вто­ро­па­ла, що ка­жеш? У ме­не пи­тан­няч­ко, до ре­чi, на­ма­лю­ва­ло­ся. Лю­ба, а чо­му ти з ним не спа­ла? Ти пi­доз­рю­ва­ла, що вiн ко­зел? От ска­жи ме­нi за­раз, си­дя­чи тут, ко­ли ти п'єш зе­ле­ний чай за мiй ра­ху­нок, ска­жи, ну ж бо, да­вай-да­вай.

- Чого це те­бе ро­зiб­ра­ло? Доб­ре. Я з ним не спа­ла, то­му що вiн смер­дить.

-???

- Ну, чо­го ви­ря­чи­ла­ся? Як­що вiн то­бi не смер­дить, це не оз­на­чає, що вiн нього не смер­дить. Вiд нього не смер­дить тiльки по по­не­дiл­ках, до ре­чi. Вiн, ма­буть, у не­дi­лю тiльки миється. Ти не по­мi­ча­ла, нi? Мов­чиш? Тоб­то - не по­мi­ча­ла. То­дi в те­бе при­туп­ле­ний нюх. Слу­хай, а на­вi­що вза­га­лi ним, коз­лом, псу­ва­ти наш iз то­бою вiв­то­рок? Пi­шов вiн.

- Ти чо­му ме­нi не ска­за­ла, що вiн смер­дить?

- Слухай, як­що вiн ме­нi, ро­зу­мiєш, ме-нi, смер­дить, це ще не оз­на­чає, що вiн бу­де смер­дi­ти всiм, що вiн то­бi смер­дi­ти­ме.

I ти ж ба­чиш? Вiн же то­бi не смер­дить. То що, я не пра­ва? Слухай, припини це.

- Я - не всi. Мог­ла б ме­нi ска­за­ти про це зав­час­но, по­ки я ще з ним не спа­ла.

- А що б це змi­ни­ло?

- Я б, мо­же, не ста­ла з ним спа­ти.

- То й не спи. Хто то­бi за­ва­жає?

- Ну, оце ти ска­зо­ну­ла, Та­ню. Ми ж зуст­рi­чаємо­ся з ним, то як це не спа­ти? За­раз, ко­ли ми зуст­рi­чаємо­ся, не спа­ти? Ти роби, як хо­чеш, лю­ба. Ти ж ди­вач­ка в нас. А я так не мо­жу. Ко­ли вже зуст­рi­чаєшся з лю­ди­ною - то спи!

Я нас­тiльки пе­рей­няв­ся їхньою роз­мо­вою, що ду­же ак­тив­но сьорбнув юш­ки, яка пiдс­туп­но прик­ра­си­ла жир­ни­ми пля­ма­ми мою бi­лу в тон­ку сi­ру смуж­ку со­роч­ку. Дiв­чат­ка ди­ви­ли­ся на ме­не. "Дiв­ча­та, - про­мо­вив я до них. - По­лю­бiть ме­не зап­ля­мо­ва­но­го. Бо бi­ло­го ме­не кож­ний змо­же по­лю­би­ти". "Пi­шов ти на хрiн", - ска­за­ла прин­ци­по­ва не-Та­ня, яка не мо­же не спа­ти з чо­ло­вi­ком, як­що з ним зуст­рi­чається. До ре­чi, я схва­люю її прин­цип. Але якi ж у наш час жiн­ки ста­ли язи­ка­тi.

А ще я по­ду­мав, скiльки ра­зiв на день ме­не i тих, хто по­руч, i тих, хто да­ле­ко, шлють на цей хрiн? Як цей ор­ган уза­га­лi вит­ри­мує та­кий нап­лив лю­ду. Це ж кож­но­го дня: iдуть, iдуть, iдуть. Нес­кiн­чен­на чер­га. Бiльша, нiж на спо­вiдь до ка­на­дiй­ської церк­ви на­пе­ре­дод­нi Ве­ли­код­ня. Нi­яко­го спо­кою. Хто це здат­ний вит­ри­ма­ти? А ще ду­же цi­ка­во: чий вiн? Чий вiн, цей хрiн?

Свої ве­ли­кi ду­ми я про­дов­жу­вав ду­ма­ти ("Ду­ми ду­ма­ти" - все пра­вильно!), пря­му­ючи на на­ра­ду. Я прий­шов ту­ди пер­шим. Хо­ча бi­ля кон­фе­рен­цiй­ної за­ли кру­ти­лись якiсь сум­нiв­нi та по­хап­ли­вi тип­чи­ки. Як ви­яви­ло­ся, то бу­ли бан­кi­ри. Час­тiш їх тре­ба по те­ле­ба­чен­ню по­ка­зу­ва­ти, я хо­чу ска­за­ти, щоб лю­ди ба­чи­ли, КО­МУ во­ни вiд­да­ють свою грош­ву.

Усе роз­по­ча­ло­ся, щой­но зай­шов Ва­силь Ва­сильович. Об­лич­чя всiх при­сут­нiх вод­но­час пе­рет­во­ри­ли­ся на об­лич­чя лю­дей, кот­рi ду­ма­ють що­ка­ми. Ва­ся роз­по­чав нуд­ний спiч. Як­що ви хо­че­те, щоб я пе­ре­ка­зав вам, про що во­но бу­ло, на­вiть не спо­дi­вай­те­ся. Я спос­те­рi­гав за тим, нас­кiльки швид­ко лю­ди вип'ють усю мi­не­ральну та со­лод­ку во­ду. Ду­же швид­ко. Тре­ба iн­шим ра­зом знай­ти со­бi на­пар­ни­ка i влаш­ту­ва­ти то­та­лi­за­тор. Я б пос­та­вив на Вар­ва­ру, во­на - сприт­на жi­ноч­ка. На­бур­мо­се­на та­ка. Iн­дич­ка з блок­но­том, руч­ка на­по­го­то­вi. Слу­хає сво­го Ва­сят­ка. Я вза­га­лi-то так ду­маю: "Ко­ли iм'я то­бi - Ва­ся, на фiг прiз­висько то­бi?"

Озираюся на бан­кi­рiв, од­не об­лич­чя ме­нi здається знай­омим, я по­чи­наю пор­па­тись у спо­га­дах, i на­реш­тi зга­дую, що ба­чу нi­ко­го iн­шо­го, як Стер­на Ге­ральда Ген­рi­хо­ви­ча. Рiд­кiс­но­го коз­ла. Моя ко­лиш­ня сек­ре­тар­ка, не та, яка "Сек­ре­тар­ки Не­має - вi­сiм", що ва­рить ков­ба­си в моєму чай­ни­ку, а сек­ре­тар­ка з то­го, си­то­го жит­тя, ко­лись пра­цю­ва­ла в цього монст­ру­оз­но­го монст­ра, i це са­ме во­на роз­по­вi­да­ла ме­нi

Дата добавления: 2015-12-08