20 грудня 1908 року в храмі Володимир-Волинська на честь Різдва Христового відбулося наречення архімандрита Фадея в єпископа Володимир-Волинського. Наступного дня, 21 грудня, відбулася його хіротонія, яку звершили архієпископ Волинський Антоній (Храповицький), єпископи Гродненський і Брестський Михаїл (Єрмаков), Холмський і Люблінський Євлогій (Георгієвський) та Білостоцький Володимир (Тихоницький). При врученні архієрейського жезла, владика Антоній сказав новопоставленному єпископу такі слова:
«Преосвященный епископ Фаддей! По определению Промысла Божия твое положение в жизни с сегодняшнего дня изменяется как во внешнем отношении, так и во внутреннем. О последнем на сей раз говорить не буду: высокие обязанности епископа тебе хорошо известны – «внимать себе и всему стаду». Хочу остановить внимание твое и твоей новой паствы на другом обстоятельстве, на внешней перемене твоего быта. До сего времени ты ничего не знал, кроме храма, класса, проповеднической кафедры и учебно-воспитательного дела. Теперь к тебе прихлынет жизнь разнообразных слоев, с самыми разнообразными нуждами; она будет отвлекать твое внимание в борьбу житейскую, в нужду житейскую, в дела преступные, которые придется судить, в дела корыстные и лживые, в которых придется разбираться. На тебя прежде всего будут взирать как на носителя власти, как на особу важную, в беседе с которой нужно обдумать слова и выражения.
Переход этот от строго определяемой и подтянутой службы в школе к службе архипастырской для большинства ее носителей есть переход резкий и вожделенный, иногда нетерпеливо ожидавшийся в продолжение нескольких месяцев, даже многих лет.
Но иное будет с тобою, и иные чувства переживаешь теперь ты. Не пользовался ты и раньше преимуществами своего положения, не будешь ими пользоваться и в будущем. Ты не знал собственности, не знал житейских удобств, не был «человеком в мягки ризы оболченным»; ты сюда приехал на занятые в долг деньги без прислужения и почти без багажа. Правда, ты вывез из своего Петрозаводска, как и из других городов твоей прежней службы, более ценные, в духовном, конечно, смысле, сбережения: многочисленные иконы, как знаки почтительной и благодарной любви окружающих, задушевнейшие прощальные речи и память о множестве прощальных слез, пролитых твоими учениками и сослуживцами. Все это ты привез в особенно драгоценном сосуде, именуемом - смиренномудрие, который не дает расхитить собранных даров духовных помыслам гордыни и самопревозношения, но сохранил их неистраченными до того дня, когда вручивший таланты рабам Своим потребует от них отчета.
Итак, твое отношение к жизни ясно теперь для твоей паствы не на словах, а на самом деле; ты взираешь на жизнь как на крест, на свое положение и звание - как на долг, обязующий тебя к неуклонной работе, на свою власть - как на служение врученным тебе душам. Ты крепко запечатлел на своем сердце Господне слово: «князи язык господствуют ими, и велицыи обладают ими: не тако же будет в вас: но, иже аще хощет в вас вящший быти, да будет вам слуга, и иже аще хощет в вас быти первый, буди вам раб» (Мф. 20, 25-27). Посему, не можем обрадовать тебя умножением почета и власти епископской, а от удобств новых ты все равно совершенно уклонишься и своей добровольной скудости все равно не изменишь. Не может тебя обрадовать земная честь, как не может и опечалить бесчестие. Итак, ничто внешнее не будет в состоянии понудить тебя пойти против совести, лишь бы ты хранил и возгревал тот дух самоотвержения и любви, которому служить ты взялся, приняв монашество.
Что касается тебя лично, то в восхвалениях от людей ты не нуждаешься, как не огорчился бы и осуждениями. Но душа, исполненная ревности о Боге, посвятившая себя служению Церкви, то есть Его стаду, радуется умножению любви между людьми и скорбит, когда видит проявление зависти и злобы. В этом смысле для твоего сердца теперь настали времена лучшие. Подвиг терпения человеческого жестокосердия теперь заменился для тебя иными подвигами, более сладкими, хотя и не менее утомительными: подвигом деятельного служения любви, любви ответной тому запросу, тому призыву, который и доныне, даже в наши лукавые и беззаконные дни, обращен к русскому архиерею как со стороны верующего народа и лучших людей общества, так даже со стороны сопастырей и клириков. Правда, последние принуждены по самому своему положению обращаться к епископу с делами служебными, корыстными и даже судебными, а потому далеко не все являются к нему со словом искренним и душевным...
Не смущайся же тем, что твоя сердечная мягкость может сделаться предметом обид и жертвой обмана: от таких случаев не обеспечен ни один начальник, ни строгий, ни снисходительный, но тот, кто тебя пожелает оскорбить или обмануть, будет иметь отмстителем Бога, а кто тебе бескорыстно порадеет и тебя послушается, от Него же получит награду, как сказано: «кто напоит вас чашею воды во имя Мое, потому что вы Христовы, истинно говорю вам, не потеряет награды своей» (Мк. 9, 41). Прими же сей жезл святительский спокойно и покорно. Будь тем, кем ты был доныне и не изменяй своего отношения к жизни в новом твоем положении, но паче умножай веру, свою любовь, свою простоту и свое следование голосу совести и заповеди Божией...
С сим жезлом ты пойдешь впереди твоей паствы, ведя ее к духовному совершенству, впереди, как пастырь добрый, а овцы пойдут за тобою, влекомые примером твоего благочестия»25).
На час єпископства Фадея (Успенського) Волинська єпархія була надзвичайно обширною. Вона обіймала сучасні: Волинську, Рівненську, Житомирську, частину Тернопільської Хмельницької та Вінницької областей. Кафедральним містом був Житомир. На початку ХХ століття у Волинського Преосвященного було два вікарних єпископи: Острозький та Володимир-Волинський. З 1873 року Острозькі єпископи проживали в Кременці, де знаходилась Волинська Духовна Семінарія. Архієпископ Волинський Євлогій (Георгієвський) (1914-1919 рр.) зазначає, що його Острозький вікарій взагалі проживав в Житомирі 26). Володимир-Волинські ж вікарії проживали там само або в своєму уїзному місті. Безперечно, що вікарні єпископи не обмежували своє служіння лише своїм містом та його околицями. Вони постійно здійснювали архіпастирські поїздки в різні кінці єпархії. Та, незважаючи на те, що вікаріїв було двоє, на Волині знаходилось безліч сіл, куди багато років не ступала нога єпископа.
Служіння Владики Фадея проходило в постійних роз’їздах по єпархії. Він старався не минати жодного села, за день йому приходилося декілька разів міняти місце свого перебування. Куди б він не приїжджав, скрізь було чути його проповідь. Владика, окрім служіння в храмах єпархії, часто відвідував приходські школи. Описи таких подорожей залишилися в його листах. Для того, щоб в повній мірі уявити служіння єпископа Фадея (Успенського) на Володимир-Волинській кафедрі, нижче приводиться один з таких описів, взятий з житія святителя.
«24 сентября я поехал из Владимира с таким расчетом, чтобы служить вечером того же дня в Любомле всенощную, а 25 - обедню. Посетил Пузов и Мосур, где архиереи были хотя не десять лет тому назад, но все же более пяти. Дорога была очень плохая, не хотели нас и везти иначе, как очень кружным путем; встречались по пути по местам болота (есть и деревня по пути с названием Заболотье). В Любомле собралось людей к богослужению достаточно, особенно к литургии. Вечером посетили по дороге Вишнев (более пяти лет не посещался приход епископами), затем приехали в Штунь на храмовый праздник. Церковь маленькая, и народ переполнял ее как за всенощной, так и за литургией. Приход не посещался более пяти лет. Вечером посещен был Радзехов (не посещался более пяти лет). Из Радзехова возвратились в Любомль, а на другой день посетили глухие места Полапы (неизвестно, когда посещались) и Забужье (с 1892 года не посещалось). Вечером приехали в Бережцы (не посещались с 1897 года). Долго нас здесь ждали (до девяти часов вечера), а когда мы приехали, в начале десятого вечера, народ расходился. Пришлось посетить церковь утром, когда народ уже не собрался в прежнем количестве, отвлеченный работами... Вообще места здесь не во всякое время года достижимы, особенно Полапы и Забужье. И народ там какой-то одичалый с виду...
Посещал еще приходы в октябре. Так побывал в Новоселках (не посещались с 1897 года) и Хворостове (не посещался с 1898 года). Проезжали через Овлочим, Туричаны, Перевалы и Сомин, но в Овлочиме в восемь часов вечера посмотрели только церковь, народ нельзя было собрать, в Перевалах около десяти часов вечера все спали, в Сомине я был как-то ранее, а в Туричаны не предполагал на сей раз заезжать. Около двенадцати часов ночи возвратились в Мациов. Там был я на уроках и уже не раз в этом году, а 28-го, в день храмового праздника, служил там. Народу было много и за всенощной, и за обедней. Везде проповедовал, стараясь говорить как можно раздельнее и внятнее. Ездил еще в Зимно. Был в Орани, где архиереи, неизвестно, были ли. Там дом священника сгорел, и священник живет в соседнем Вощатине. Собралось несколько человек крестьян в церкви, и я беседовал с ними. В Вощатине видел священника Орани, уже старца, но, видимо, деятельного; прихожане говорили, что он поучает их часто. Посетил и церковную школу в Вощатине - убогую, с земляным полом. Затем поехал в Бортнов, Поромов, Михалье, Изов, приходы, не посещенные епископами с 1897-1898 годов. Народ собирался хотя не в большом количестве, но все же более или менее достаточном...
9 декабря отправился в Ковель и попал в Ровно на другой день утром. Освящение общины Красного Креста было обставлено большой торжественностью; в слове своем упомянул даже о бесшумном характере действования истинно христианской любви, не догоняющего славу, а догоняемого ею; сравнил также христианскую любовь и с толстовскою, и культурно-гуманною; люди слушали, потому что сказано было все в виде «рассуждения». В тот же день направились в Дермань, где радушно встречены были отцом архимандритом Пахомием. Утром на другой день посещали уроки. Преподаватели преданы делу и воодушевленно рассказывают предмет урока. Церковности как будто еще больше стало, чем в прошлом году. Вечером в субботу и утром 12-го служили; проповедь, кажется, и на сей раз слушали не без внимания. Народу было много. Сегодня воспитанники прислали даже четки. Вечером приехали в Острог, куда просили нас прибыть на молебен благоверному князю Феодору - к семи часам. Маленькая неудача случилась с омофором, который никто не мог надеть, кроме гимназиста, о чем после, к сожалению, узнано; и я, значит, полагался на «извозчиков» (которые «всю географию расскажут»), которых на сей раз и не случилось; нужно, значит, теперь и самому узнать «географию» омофора. Говорил речь о встрече. Народу было немало. Собор внутри невесел, совне красив; кроме того, он мал. На другой день посещали учебные заведения Острога, особенно гимназии мужскую и женскую (или училище Братское графини Блудовой); в первой имели и пребывание временное. Встретили в обеих гимназиях «по-церковному»: певчие шли с пением тропаря греческого распева до церкви, равно как потом и провожали с пением (в обеих гимназиях). Колокольный звон не забыли. Говорил я в обеих гимназиях речи после обычного краткого молебствия, затем шел на уроки. По Закону Божию знают очень хорошо, особенно в мужской гимназии. В женской, кроме того, в 8-м классе спрашивал я по педагогике (отвечали хорошо) и... по славянскому языку. Последнее обстоятельство, то есть ответы по славянскому языку, особенно меня прельстило: ведь давали ответы, которых не могут дать многие семинаристы и епархиалки! Вот бы так учить славянский язык во всех гимназиях! Предложили мне еще слушать пение воспитанниц - общее и певчих. Знают петь на гласы, первые воскресные стихиры поют наизусть. Вечером предложено мне было побывать на молитве (пред которою зашел я в один класс посмотреть, как занимаются, и спросить учениц о том и другом). Чинное стояние, коленопреклонения, молитвы за живых и усопших очень напоминают духовное женское училище, как и вообще получается довольно приятный самообман в этом отношении. Утром 14-го оставили Острог и приехали в Полонное, грязное, необъятное (изъездили верст тридцать по Полонному), хотя невидное местечко. Посетили все школы и церкви; в четырех говорил я проповеди. Есть церкви хорошие, но не все. Вечером 15-го едем в Новоградволынск, проезжаем через Барановку, и вдруг... свет в церкви, затем звон в колокола! Я почти и не подозревал о существовании Барановки и в поздний час не ожидал никак встречи, но как миновать?.. Народу собралось много, оказывается давно ждали; священник встречает с речью, напоминая, что ожидают назидания... Я говорил об апостолах Петре и Павле, в честь которых храм, об отношении к их писаниям христиан древних и нынешних... 18-го утром, посетив министерское двухклассное училище, послушав ответы учащихся и пение, поехали в Ровно по шоссе. Прибыли еще за час до всенощной. Народу было много. Собор все-таки не такой маленький, каким он показался мне с первого раза почему-то... Немало было людей и вечером за акафистом; обыкновенно же, говорят, бывает мало людей за этим акафистом... Проповедь как будто слушали тоже не без внимания (за обедней). Ровно было последним этапом путешествия, ночью я выехал в Ковель, а утром во Владимир...» 27).
У вересні 1916 року єпископ Фадей був переведений на Владикавказьку кафедру, в зв’язку хворобою єпископа Антоніна (Грановського) 28). Прибувши на місце, владика Фадей одразу з поїзда попрямував до кафедрального собору, де здійснив Божественну літургію. І надалі кожен ранок він розпочинав з того, що ходив до храму, а після богослужіння приносив хворому владиці Антоніну просфору та святу воду. Однак, згодом 21 січня 1917 року останній був почислений за штат, через місяць на Владикавказ прибув новопризначений єпископ Макарій (Павлов), і владика Фадей знову повертається на Волинь.
Приїзд співпав з великими потрясіннями, які переживала не тільки Російська імперія, але й вся Руська Православна Церква. Революція, більшовицький переворот, Перша світова війна, розпад імперії, польсько-радянські війни - ці всі лихоліття пройшли через Волинь, яка стала епіцентром цих подій та в повній мірі пожинала їхні наслідки. Окрім того, нова влада Української Народної Республіки - Директорія намагалася усілякими методами добитися автокефалії Православної Церкви на Україні. До тих, хто протестував проти такої політики, застосовувались досить жорсткі міри. Так, в грудні 1918 року були заарештовані двоє противників автокефалії: митрополит Київський Антоній (Храповицький) та архієпископ Волинський Євлогій (Георгієвський) 29), який потім у 1919 році, при наступі радянських військ емігрував за кордон. Таким чином, весь тягар пастирського служіння ліг на плечі єпископа Фадея (Успенського). Внаслідок українсько-польської (1918-1919 рр.) та радянсько-польської (1920-1921 рр.) війн постійно змінювалась лінія кордону і територія Волині поперемінно входила до складу Польщі, Української Народної Республіки та більшовицької Росії. Лише 18 березня 1921 року, згідно умов Ризького договору, західноукраїнські (з них сім західних уїздів Волинської губернії) та західнобілоруські землі відходили до складу Польщі 30). Єпархіальне місто Житомир, в якому й перебував владика Фадей залишилося на Радянській території.
Після приходу більшовиків почалися арешти всіх, хто мав хоч яку-небудь причетність до попередньої влади. І хоча по приїзді в Житомир владика тримався осторонь будь-яких політичних процесів, однак арешт не минув і його. Владику звинуватили у зв’язку з петлюрівцями та запроторили до місцевої в’язниці. Віруючі житомиряни намагалися витягнути свого архіпастиря з неволі, однак все було марно. В скорому часі владика Фадей був переведений до Харкова, де пробув у місцевій в’язниці до березня 1922 року.
Після звільнення єпископ Фадей одразу прибув до Святішого Патріарха Тихона для того, щоб отримати призначення на одну з кафедр Руської Церкви. Розуміючи, що радянська влада йому вже ніколи не дозволить повернутися на Волинь, владика виявив бажання служити в одній із єпархій Волзького краю. Не останню роль зіграло те, що він сам був звідти родом. Святіший Патріарх прийняв до уваги побажання владики і направив його в Астрахань, возвівши в сан архієпископа. Попередній архієпископ Астраханський Митрофан (Краснопольський) та його вікарій єпископ Леонтій (Вимпфен) були розстріляні більшовиками ще в 1919 році. Астраханською паствою опікався вікарний єпископ Єнотаєвський Анатолій (Соколов), котрий був рукоположений 21 вересня 1919 року.
Однак ГПУ всіляко перешкоджало єпископу Фадею виїхати до місця свого призначення. Таким чином владика залишився в Москві, беручи активну діяльність в засіданнях Священного Синоду.
В березні 1922 року більшовиками була розгорнута кампанія по вилученні церковних цінностей, через що сотні священнослужителів було кинуто за ґрати, а потім розстріляно. Не уникнув арешту і владика Фадей. До вересня 1922 року він перебував у внутрішній в’язниці ГПУ, а потім йому було винесено наступний вирок: «...распространением нелегально изданных посланий митрополита Агафангела проявил враждебное отношение к советской власти и, принимая во внимание его административную высылку из пределов УССР за контрреволюционную деятельность... Успенского, как политически вредный элемент, подвергнуть административной высылке сроком на один год в пределы Зырянской области». Після цього разом з митрополитом Кирилом (Смирновим) єпископ Фадей був переведений у Володимирську в’язницю. Тут владик помістили разом зі злодюгами. Спали вони на підлозі, оскільки камера була переповнена. Однак жахливі тюремні умови не змінили владику Фадея. Він і тут проявляв милосердя та любов по відношенню до сокамерників. Так одному він віддав свої чоботи, залишившись у шерстяних шкарпетках. Передачі, котрі він отримував, завжди віддавав старості камери, щоб той розділив їх між усіма. Митрополит Кирил (Смирнов) пригадує, як одного разу владика сховав частину продуктів у себе під подушкою. «Не для себе, - сказав він, - до нас сьогодні прийде ще один наш брат». Як потім виявилось, ввечорі у камеру привели архієпископа Афанасія (Сахарова). Йому ж владика віддав і свою подушку.
Влітку 1923 року єпископ Фадей повернувся із заслання і поселився у Волокаламську. Звідси він їздив на богослужіння у Москву. Восени того ж року церковно-приходська рада Астраханського кафедрального собору написала Святішому Патріарху Тихону прохання направити до них православного архієрея, оскільки нинішній вікарний єпископ Анатолій (Соколов), який опікався єпархією перейшов в обновленський розкол. Згідно розпорядження Святішого Патріарха на Астраханську кафедру був призначений владика Фадей.
В грудні владика прибув в Астрахань. І хоча він просив не організовувати урочистої зустрічі, на вокзалі стояло море народу. Одразу з поїзда, незважаючи на дощ та велику відстань (близько двох годин ходьби), разом з богомольцями він попрямував до храму, де звершив Божественну літургію. Після богослужіння ще дві години архієпископ благословляв народ.
На другий день прихожани принесли архієрею білизну, староста - нові чоботи. Однак, будучи повним безсрібником, владика все роздав біднякам. Він і зовні мало відрізнявся від них: стара витерта ряса, залатані чоботи. Убранство його будиночка, який більш був схожий на сторожку, також було надзвичайно убогим. В першій кімнаті, котра служила і столовою, і кабінетом стояв стіл та декілька стільців. В другій кімнаті (спальні) знаходилось залізне ліжко, покрите байковою ковдрою. Його щоденне меню також було надзвичайно простим: грибний або овочевий суп, овочеві котлети, в скоромні дні - рибний суп і каша. Ранком він випивав одну склянку чаю з булочкою, в скоромні дні намазану маслом.
Служіння архієпископа Фадея в Астраханській єпархії проходило у постійні боротьбі з обновленцями, котрі на той час захопили більшість храмів. Розкольники користувались абсолютною підтримкою влади, котра, по суті, і була організатором цього розколу. Духовний авторитет владики Фадея, його святий образ життя сприяв тому, що багато священнослужителів та мирян поверталися із розколу в лоно Матері-Церкви.
В 1926 році архієпископ Фадей був призначений помічником замісника Патріаршого Місцеблюстителя митрополита Іосифа (Петрових). У зв’язку з цим він покидає Астрахань та їде до Москви. Однак, в Саратові його затримують та відправляють до Кузнецька (Саратовська обл.), де він перебуває без права виїзду. Лише в березні 1928 року владика зміг покинути Кузнецьк. Тоді ж він був призначений на Саратовську кафедру, а згодом, в листопаді того ж року - в Твер. Це була остання єпархія, яку очолив архієпископ Фадей.
20 грудня 1937 року співробітники НКВС заарештували владику. Йому висунули абсолютно сфабриковане звинувачення: участь в контрреволюційній діяльності. Святителя було посаджено у Тверську в’язницю, де його тримали в нелюдських умовах. Окрім того, разом з ним у камері сиділи уголовники, які жорстоко знущались над ним. Владика все це переносив смиренно й терпеливо. Та за безневинного страждальця заступилась сама Пресвята Богородиця. Однієї ночі вона з’явилась ватажку камери та грізно наказала не чіпати святителя. Після цього налякані сокамерники залишили владику в спокої. Однак це були останні дні його земного життя. 30 грудня 1937 року архієпископу Фадею було винесено смертний вирок, який був виконаний наступного ж дня (за деякими свідченнями він був утоплений в ямі з нечистотами). Через декілька днів тіло священномученика було віддано землі, а на Пасхальній седмиці декілька віруючих переховали його, поклавши в домовину та поставивши на могилі хрест, який згодом знищили вороги Православ’я 31).
Однак Господь, «Дивний у святих Своїх», прославив свого угодника. 26 жовтня 1993 року були знайдені святі останки священномученика Фадея. Нині вони перебувають у Тверському Вознесенському соборі. Архієрейський Собор Руської Православної Церкви (18-23 лютого 1997 року) причислив священномученика Фадея (Успенського) до лику святих. В Соборному Посланні було сказано наступне: «В сонме новомучеников и исповедников Российских, прославленных нашей Церковью, воссияли ныне три новые звезды: Патриарший Местоблюститель митрополит Петр (Полянский; 1862-1937), митрополит Серафим (Чичагов; 1856-1937) и архиепископ Фаддей (Успенский; 1872-1937). В лютую годину гонений они явили беспримерное мужество и до последней минуты сохранили верность Святой Русской Православной Церкви, которой они отдали всю жизнь и ради которой пошли на смерть. Молитвенное предстательство новопрославленных святых да укрепит всех нас в несении жизненного креста, да поможет и нам быть верными Матери-Церкви, давшей миру стольких великих исповедников веры» 32). 23 лютого в храмі Преображення Господнього, що знаходиться в крипті храму Христа Спасителя, за Божественною літургією, яку звершив Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Олексій ІІ у співслужінні 126 архієреїв було звершено чин прославлення священномучеників Фадея, Петра та Серафима. 33)
Дата добавления: 2015-11-26; просмотров: 165 | Нарушение авторских прав