Ченгалпет, Індія

Оксана Легедза

ЛИСТ№ 1 Червень 2013

Україна провела мене снігом, а Індія зустріла сорокаградусною спекою. Все почалося з контрастів, що так властиво цій країні. В аеропорту мене зустріли сестри зі спільноти і ми одразу ж поїхали в Ченгалпет – невеличке містечко штату Тамілнаду, зовсім типове для півдня Індії. Будинки, які вражають кольорами і оздобленням, стоять зовсім поруч з глиняними хатками покритими пальмовим листям. На вулицях буденна метушня: жінки у різнокольорових сарі з квітами жасмину у волоссі підмітають біля своїх будинків, пораються з коровами, перуть, а інколи і куховарять просто біля дому на відкритому вогні. У дітей канікули і вони грають у свою улюблену гру – запускають у небо повітряних зміїв. Поступово звикаєш до постійного шуму: сигналять автобуси, машини, мотоцикли, дзвенять дзвіночки на шиях корів, лають собаки, у гучномовцях на вулицях міста лунають пісні і проповіді з храмів.

Ченгалпет

Поруч одного з індуїстських храмів і знаходиться наш дім – Дім Серця. Ми приїхали зовсім рано – тільки зійшло сонце. Сусіди проводять пуджу – пропонують Богу квіти, банани, молоко. Через сусідську стайню обминаючи корів, потрапили на наше подвір’я і зайшли в дім. Перша кімната, у яку заходиш – це кімната для прийому гостей. Тут стоїть скриня з іграшками і книгами для дітей, які приходять до нашого дому майже кожного дня: “Anty, anty, game… please”, і дарують нам усмішки. У кутку стоїть скручений килимок, який служить нам обіднім столом. У наступних двох кімнатах, де ми спимо, меблі також майже відсутні. Маємо письмовий стіл, крісло і табурет, а всі речі тримаємо на полицях у нішах стін та у маленькій гардеробній кімнаті. Маємо невеличку кухню і ванну кімнату для каплиці.

Починаємо свій день о п’ятій годині ранку, о шостій ідемо на Літургію, о по поверненні – ранкова молитва у нашій каплиці. О 16 годині кожного дня ми починаємо апостолат. Близько ста сімей у нашому «списку». Оскільки культура не дозволяє спілкуватися з чоловіками, серед наших друзів жінки і діти. Поряд з цим звичайні домашні клопоти: потрібно принести води, випрати одяг, приготувати обід. Для тих, хто долучився до спільноти недавно – виділено час на вивчення тамільської мови, якою розмовляє населення Таміл Наду.

Наша спільнота на весіллі

Загалом нас у спільноті шестеро. Найдовше тут живе Аньєс. Вона найстарша із нас і є богопосвяченою особою в Домі Серця. Свою першу місію в Індії вона провела 1999 року, на другій місії вона була в Америці, а зараз триває її п’ятий рік в Індії. Іріс провела тут шість місяців і залишиться ще на один рік, а Летісія приїхала місяць тому. Валерія і Катрін перебувають в спільноті вже більше року і вже дуже скоро повернуться додому. Тому зараз вони намагаються якомога більше розказати про нашу роботу тут, показати місто, дорогу до церкви, на ринок, швейну майстерню, магазин і т.д. Блукаємо всі разом вулицями Ченгалпет. Незнайомі нам люди підходять і просять про молитву. Багато людей знають про нашу спільноту, що ми тут, щоб допомагати, і вони без вагань довіряють нам свої турботи. На ринку чоловік, який продає фрукти, пригощає нас безкоштовно. «Помоліться за мене і мою сім’ю.» Інколи ми молимося разом посеред вулиці, а інколи у своєму домі.

У вхідній кімнаті на стіні маємо великий колаж з фотографіями друзів. Десятки світлин, сотні незнайомих облич. У кожного своя історія. Хто ці люди? Якими будуть наші стосунки? Я починаю знайомство з ними.

Б’юла і її подруга. Коли я вперше побачила цю жінку, вона сиділа на балконі свого будинку і читала Біблію вголос. На вулиці поруч зі смітником ми знайшли вхід на її подвір’я, це також місце, де збираються усі вуличні собаки. Піднялися сходами на веранду. Б‘юла помітила нас, але попросила почекати поки вона закінчить главу і вказала поглядом на килимок. Тут ми можемо сісти. Тут вона і спить останній місяць чи два, відколи загубила ключі від інших кімнат. Поруч стоїть невелика глиняна «плита», де вона готує для себе обід, а для нас чай з молоком, бо ми відмовляємося їсти.

Разом з нею живе її подруга Міні. Того дня, коли я побачила її вперше, вона збиралася йти до лікар. Показала свою ногу – на опухлій стопі дві загноєні рани. Вночі, коли вона спала, її ногу погризли щурі. «Час іде, час іде…», постійно повторює Міні. І просить нас піти. Вона пояснила, що ми не можемо залишатися тут, бо наближається вечір, а щурі приходять як тільки починає темніти.

Через два дні Міні прийшла до нас в Дім Серця. Це було нелегко для неї, оскільки її рани анітрохи не загоїлися. Очевидно до лікаря вона так і не потрапила. Валері обробила її рани і поклала мазь. Міні попросила їсти, далі ми розмовляли, молились разом в каплиці і вона заснула. Кажуть, що людина легко засинає, коли почуває себе в безпеці. Здається мені, що дружба з цими людьми не закінчується чаєм і розмовами. Хочеться вірити, що тут є справжня довіра.

Я і Валері зі Снегою, хворою на поліомієліт. Коли ми приходимо, вона завжди просить піднятися з нею на дах будинку

У середу, 15 травня, перший раз поїхали відвідати лепрозорій. Більше двох місяців спільнота чекала на дозвіл, щоб потрапити туди. Заклад знаходиться за містом, тому ми орендували велосипеди, щоб дістатися до місця. Ця подорож завдала мені сильного стресу: палаюче сонце, поламані гальма, переповнені вулиці, лівосторонній рух з незрозумілими індійськими правилами. А ще постійні дикі репліки з боку молодих хлопців, для яких білі дівчата неодмінно викликають асоціації з телевізійними образами. Після двадцяти-тридцяти хвилин виснажливої подорожі ми наблизились до воріт. Жодної таблички, ніяких замків. На місці нас зустріла хвора жінка і одразу ж запитала, чому ми не приходили так довго. Після кількох хвилин розмови вона попросила, щоб ми ішли далі, бо інакше не встигнемо відвідати всіх. Ми проходили вулицею вглиб. Між деревами на великій площі розкидані будиночки, по залитих сонцем дорогах блукають люди. Місце вражає тишею і спокоєм. Просто не віриться, що це справжнє поселення для «прокажених» - людей, у яких хвороба не просто забрала пальці чи знівечила обличчя, а на все життя поставила клеймо «нечистих» і ізолювала від суспільства.

Територія поділена на жіночу і чоловічу. Тут є лікарня, житлові будинки, їдальня. Ми проходили від одного будинку до іншого, зупиняючись біля кожної жінки, щоб порозмовляти. Так ми відвідали кількох жінок біля їх будинків, провівши по кілька хвилин з кожною. Але після кількох хвилин розмови нас відправляють далі – хвилюються, чи ми встигнемо відвідати Мутаму, жінку, яка не може ходити, бо ще в дитинстві через проказу втратила ноги. Біля неї ми пробули трохи довше. Вона розпитала про нас, розповіла про себе, показала свої ноги, точніше їх відсутність. Час пролетів швидко.

Того вечора вже вдома Летісія поділилася зі мною: «Я б могла провести з цією жінкою весь день. Вона неймовірна. Вона не має сім’ї, не має нічого, не має ніг, але не перестає усміхатися і молитися до Бога. Ти бачила її очі? Вони світяться!»

Я цього не помітила. Була надто зосереджена на собі.

Летисія і Акаш

Так, живучи у спільноті ми допомагаємо один одному відкрити очі, звернути погляд на внутрішнє, побачити красу там, де вона глибоко захована. Ми вчимося любити. Як і кожного вечора, дякуючи і просячи пробачення навіть за найменші речі. "Дякую, що помила посуд." "Дякую за розмову." "Дякую, що дозволила прийняти душ першою." "Вибач за мій поганий настрій." "Вибач, що не була присутня з нашими друзями."

Ми вчимося бути уважними, терпеливими, бо Любов, яку ми маємо між нами ми можемо подарувати нашим друзям.

[e-mail]

Чекаю на ваші відгуки. Поштова адреса

Irudaya Niketan Jules Monchanin

4 Kailasanather Koil Street

Big Natham

603002 Chengalpettu

Tamil Nadu/South India

Дата добавления: 2015-10-23