Ііі. Осінь насувається

Хуторець був завалений чорними колодами, довгим жердям та схо­жим на списи хмизом. Як і завжди, найбільш спритною виявилася Макариха — вона стільки лісу перед своїм парканом навалила, що майже загородила вулицю. Надійка теж не дуже відстала.

— Як це ви здужали? — допитувалась я у Надійки.

— Хлопців з гуртожитку покликала. Ми ще звечора умовились.

То був чималий прибуток, але хуторяни йому не раділи: тяжко переживали лісову пожежу. Любили вони дорогу до автобусної зупинки. З кожної хати хоч одна душа щоранку по ній на роботу поспішає. Чи на цегельний завод, чи на якесь будівництво. Баби та діди сторожування для себе знаходили.

У суботу приїхав Сергій. До нього також докотилася чутка про пожежу. Ні, Павла Михайловича він не бачив — «Сільгосптехніка» далеченько від семенівського колгоспу. Сергій через те знав про пожежу, що про неї всюди гомоніли по селах. Він не впізнав рідної дороги. Пройшов дощ, згарище вже не таке чорне. Там, де раніше молодий ліс шумів, лишилися зелені острівці. То були дуби та берізки з обпеченим листям. По них видно, що пожежа нагадувала вибух: якби вона довше тривала, то и листяні дерева не змогли б вистояти.

Посумували ми з Серґієм та й про інше заговорили. Він був переповнений новими враженнями. Квартиру знайшов одразу — у якоїсь вдо­виці. Я їй позаздрила трохи — бач, неждано-негадано випало жінці щастя. Сергій і в господарстві допоможе, і добрим словом душу порадує. Та й сам, звичайно, без жіночого піклування не залишиться. І гарячий сніданок йому приготують, і вечеря не забариться.

Це мене трохи заспокоїло. Але все інше глибоко турбувало.

Сергій, мабуть, справді ставився до своєї нової роботи, як до вивчен­ня світу. Бачити, знати, власними ногами землю міряти було його потре­бою з дитинства.

— Тепер усе інакше, — пояснював мені Сергій. — Техніку передали
колгоспам. В нас вона тільки ремонтується.

— Це хіба краще?..

Сергій відповів не одразу. Я розуміла його вагання: хіба ж він знає, як було раніше?

— Що тобі сказати? Хліб як забирали, так і забирають. Щось там
сплачують. Але то більше для годиться.

— А в тебе ж яка робота?..

В це запитання було вкладено більше, ніж Сергій догадувався. Мене ось що непокоїло: чи припаде йому до серця нова професія? Баштовий кран він любив. «Сільгосптехніка» покликала його не тому, що іншої стеж­ки в житті не бачив. То були, можна сказати, внутрішні настанови, пов'я­зані зі ставленням до природи взагалі та до землі зокрема. Але про приро­ду можна роздумувати й сперечатися далеко за межами «Сільгосптехніки».

Тут ось що важливо: чи полюбить він людей, серед яких йому доведеться жити? Вони вже не селяни, але ще й не робітники. Це серединна ланка, яка є провідником між селом і містом. Промислова енерґія через них передається землі. Але чи зуміє Сергій відчути себе там своєю люди­ною?

Очі в Сергія засвітилися. З радістю й гордістю він почав розповідати мені про свою роботу. Працює електрозварником на «летучці». Так називають ремонтники свою пересувну майстерню — великий автофургон, заповнений верстатом з лещатами та різним слюсарним начинням. З погляду лікарського її можна назвати швидкою допомогою, хоч лікують­ся не люди, а степова техніка. Окрім усього іншого, на ній установлено потужний генератор, котрий виробляє струм для електрозварювання.

Та поки що його захоплення стосувалися не стільки самої роботи, скільки тих можливостей, котрі вона відкривала для вивчення сільського життя. Ніби Сергій збирався стати журналістом або письменником. Про такі його наміри я ніколи не чула. Через те й рано було щось висновува­ти. І взагалі рано: за тиждень небагато можна побачити.

Сергій дуже зрадів, що в нас поселилася Надійка. В неділю вони обрубували сучки з навезених сосен, відпилювали вершини — словом, готували «товар», щоб Надійка могла його краще продати. Сергій допо­магав їй у тій справі, яка належала Якову.

За обідом Надійка запитала:

— Софіє Кирилівно! А що, коли я привезу матір? Вона в мене тиха,
зайвого слова не почуєте. Ми з вами на роботі, а вона... Де ж ви бачили,
щоб така земля марно пропадала?

Я мимоволі посміхнулася: отож бо і є різниця між теорією та практи­кою! При всій своїй «гумусній» філософії я останнім часом лінуюся за сапку взятися. Захопила мене оця писанина. Так багато передумано, що немає сил у собі тримати — хочеться на папір вихлюпнути. Почала тоді, коли ніщо інше не могло мене втішити, а тепер, бач, спинитися не можу.

— Давайте спробуємо, — відповіла з деякою обережністю.
Раніше мені здавалося, що не існує такої людини, з якою не можна зжитися. А тепер обачнішою стала. Почала думати про свою матір та про сестру. Як вони живуть? Мало ми бачимося — треба з'їздити. Матуся вже старенька.

Надійка догадалася про мої вагання.

— Я її спершу в гості запрошу. Нехай поживе в нас трохи. Можна?..

— Місця в хаті вистачить, — відповів за мене Сергій.

Я подумала: якщо він готовий був до в'язниці піти за товариша, то чого ж я оце мудрую? Навіть соромно стало.

— Привозьте матір, Надійко.

— Вона й сама приїде.

— Скільки ж їй років?

— Сорок.

— Виходить, ми ровесниці... Вона в колгоспі працює?

— На сезонних... Хата в нас поганенька. Батько з війни не прийшов.
Сумно їй без мене.

Так, це зрозуміло. Вдовину самотність я добре вивчила — знаю, що то за лихо.

Сергій поїхав надвечір. Наступного ранку голова місцевкому нагадав мені про громадське доручення: я мусила погодити з архітектурним управлінням будівництво сараїв для співробітників. Ділянка вже визначена, лишалося її узаконити.

В архітектурне управління ми виїхали з Куликом на його машині. Петро Іванович усю дорогу мовчав. Машину він водить сам. Це допомагало нам "відмовчуватись — все ж таки людина при ділі. Важка то була поїздка.

Літо кінчається, ночі вже холодні. Дуб, який розвивається рано, на вершинах потроху жовтіти почав. Школярі позавчора до школи побігли.

А проте вдень іще тепло, інколи можна й позагоряти. Прощання з літом завжди породжує в душі той трепетний смуток, який з радістю товаришує. В такі дні з особливою гостротою відчуваєш, що твоє життя не відокремлене від природи — вона тебе на своїх хвилях несе. Людське волосся згодом так само вкривається памороззю, як прив'ялі трави верес­невого ранку. Це сумно, бо життя минає. І це радісно: ти — частка природи, отже у твоєму народженні була якась потреба, бо в природі немає нічого зайвого. Так само, як у матері ніколи не буває зайвих дітей.

Отож і поспішають люди до річок та озер, щоб попрощатися з літом та про своє життя-буття поміркувати.

Сергій у суботу не приїхав. Надійка вирішила вибілити хату. Мене вона звільнила від цієї роботи — запевнила, що сама впорається. А я, бач, і рада.

Її свекруха якось ніби посмирнішала. Я гадала, Макариха лаятись буде, що Надійка в мене поселилася, аж воно вийшло навпаки: відчула, мабуть, що повна самотність їй загрожує. А проти такого ворога, як самотність, з сокирою не вийдеш — іншу зброю треба шукати. Мабуть, Макариха через те й вітатися зі мною почала.

Територія, на якій містилася «Сільгосптехніка», мені дуже сподобалася. Про неї можна сказати: обжита! Старий яблуневий сад, довжелезний гараж із великими боксами на десятки машин. Далі, за водокачкою, тягнулися майстерні. Дахи цих капітальних споруд побудовані так, що на них більше скла, ніж шиферу.

А проте, мені зараз не до оглядин. Сторож, який сидів на лавочці біля контори, показав хату, в якій квартирував Сергій. Тут усі добре знають одне одного — новенького одразу ж запам'ятали.

— Бачите акацію?.. Там Борщенчиху питайте. Ото він у неї кварти­рує. А ви хто йому будете?

— Мати.

Сторож вийшов аж за ворота і довго мені пояснював, як треба їхати. Не прямо по вулиці, — там бруківку ремонтують, — а звернути за мага­зин, потім через місток, а далі вже люди покажуть.

Борщенчиху я застала, але Сергія вдома не було — він іще зранку до Києва поїхав. Так воно й мусило бути! Чого б оце йому в хаті сидіти? Мабуть, з Ніною гуляють по місту.

Довідавшись, що я мати Сергія, Борщенчиха виявила безмір гостинності. Хата, в якій тепер жив Сергій, була схожа на нашу. Велика сільська піч тут також займала майже половину площі. На стінах висіли фото­графії, серед яких найпочесніше місце належало парубкові з довоєнними значками на грудях, котрі я добре пам'ятала. Це, зрозуміло, чоловік Устини Прохорівни. Давно вже його немає серед живих. Одружилися перед самою війною. Дітей не встигли нажити. У двадцять років Устина залишилася вдовою, їй ще й поталанило: вдова фронтовика! А хіба краще жилося її ровесницям, які не встигли собі цього почесного звання добути? Залишилися старими дівками. Зовні жодної різниці, а чомусь до Устини і люди, й сільські власті з більшою пошаною ставилися. Декотрі швидко зміркували: раз таке лихо, то гріх у дівках пропадати. Матері-одиначки тепер також у пошані. Сестра Устини Прохорівни, Марія, наро­дила собі доньку, вже й десятирічку кінчає. Яка гарна дівчина! Звісно, у Марії більше щастя, ніж в Устини Прохорівни. То що тут можна вдіяти? Заміжня жінка мусила чоловіка ждати. Знала, що не вернеться, а серце не мирилося. Ніхто б її не засудив, звичайно, якби й вона після війни дитинку собі придбала. Як же те судити? Кожен розуміє, що війна му­жиків покосила, а рід людський все одно продовжуватись повинен. Одне її стримувало: вдова фронтовика. На тобі слава його лежить, ти мусиш заради його пам'яті навіть материнства зректися.

І саме це тримало її на світі. Та й зараз тримає. Кожній людині потрібна визначеність у житті. Або, як тепер кажуть, суспільний статус.

Але я добре бачила: справа не лише в її вдовиному статусі, а в чомусь більшому — в тому, що святістю людською називається. Якби трапився добрий чоловік, вона б, звичайно, вийшла за нього заміж. А дитина без шлюбу...

Та вона ж прізвище загиблого чоловіка мусить одержати! Ні, то вже зрада. Чоловік у землі лежить, а тут, через кілька років після його смерті, дитина з його прізвищем з'являється. Що ж на це люди скажуть? І що сама дитина мусить про матір думати? Як це вона від мертвого батька народитись могла?..

Чомусь мене оці терзання вдови фронтовика лише зараз по-справж­ньому схвилювали. Материнство для неї було можливе лише в новому шлюбі. Якось раніше я про це й не думала.

І хоч Устина Прохорівна говорила про сумні речі, але сама вона, здається, не вміла сумувати. Було помітно, що ця жінка володіє тим щасливим характером, за який всі її любили.

— Та ви не сумнівайтеся, — сказала Устина Прохорівна. — Він тут у
мене, як дома.

Показала ліжко Сергія — воно було завалене пуховиками. На столі, що стояв біля вікна, лежали його книжки й зошити. У старомодній шафі — такі ще до війни виготовлялися — висіли костюм, краватки, сорочки. У сінях, біля умивальника, лежали помазок та бритва. Він справді тут був, як дома. Та й характер Устини Прохорівни не дозволяв у цьому сумніватися.

Раптом мені зробилося дуже боляче. Чомусь виникло таке враження, мовби я віддала Сергія чужим людям, а він ніскільки не протестував — пішов від мене легко, навіть не задумуючись. Справді ж бо: Устина Прохорівна тепер заміняла йому матір. Ніхто, звичайно, не міг замінити Ніну. Ну, що ж, це природно.

Тим часом до хати вбігла струнка, гостроока дівчина років шістнадця­ти, не більше. Зодягнена по-святковому і, можна сказати, по-дорослому. Туфлі на високих каблуках, гарненька сукня. І коли б не коса, зібрана в корону по-сільському, її не можна було б відрізнити від київських дівча­ток. Та ще, може, виглядала вона якось певніше, ніж її міські ровесниці. То була певність, в котрій немає нічого нескромного — вона походила від життєвого досвіду. Було помітно, що це дівчисько всього вміє, нічим не поступиться перед дорослою жінкою — ні в хатньому господарстві, ні в полі, і це давало їй право триматися на рівних.

Вона, мабуть, догадалася, хто я й звідки, — привітно посміхаючись, вичікувала, доки Устина Прохорівна її відрекомендує.

— Оце ж моя небога, — мовила Борщенчиха. — Донька моєї сест­ри. Вони в Семенівці живуть. Теж на нову хату стягуються. Куди кінь з
копитом, туди й рак із клешнею.

— Чого це ви так, тітко Устино? Хіба ми гірші від людей? — стріляючи веселими очима, защебетала дівчина.

— Ох, Тетянко! Чи ваших заробітків вистачить? Тепер тільки трактористи та комбайнери будуються, їм під силу.

— А доярки?.. Вони теж будуються.

— Про доярок не кажу. Але ж мати твоя стара для такої роботи.

— Хіба мене не візьмуть?

— Ти, голубонько, до книжки потягнулася. Чого ж тобі коровам
хвости крутити? Свого щастя пробуй.

Дівчина нахмурилась.

— Побачимо.

Коли Устина Прохорівна розказала їй про мене, Таня одразу ж зашарілася.

— А він поїхав, — розчаровано зиркнула на стіл, де лежали зошити
Сергія.

В її погляді, у виразові обличчя, в голосі відчувалося: дуже вона засмучена тим, що не застала Сергія.

— Вони тут про таке говорять, — з материнською посмішкою пояснила Борщенчиха, — що я вже й не тямлю. Як почнуть сперечатися з
Серґієм, як почнуть... І про хролофіл всякий, і про сонце. Я тільки дослухаюся — ото вже розумні дітки виросли!..

— Хлорофіл, — поправила Таня. — Що ж тут розуміти? Це ж
ботаніка. Ми не про те сперечалися. Сергій каже, що колись люди взагалі
Землю покинуть.

— Як то? — здивувалась я. Такого від Сергія мені не доводилось
чути.

— В Космос перейдуть. Заводи, каже, й там будувати можна. А
пшениця тільки на Землі росте. Тому люди всю промисловість згодом на
Місяць та на Марс перенесуть. Атомні електростанції там побудують,
підземні міста. А Земля... Вона всю Сонячну систему хлібом годуватиме.
Бо іншої такої планети в нас немає... На Землі тільки хлібороби зали­шаться. Сергій каже, що їх буде зовсім небагато.

Я себе пригадала — хіба ж у Таниному віці ми про таке мріяли? А Сергій, виявляється, й тут «гумусну» філософію не кинув. Та й чому, власне, він повинен її кидати? Коли через гумус на земне життя дивишся, воно одразу ж зрозумілішим робиться.

— Іще, Тетянко, океан існує, — спробувала я взяти участь у їхній
дискусії. — Люди й там будуватися почнуть.

— Недоцільно, — впевнено заперечила Таня. — По-перше, це важ­че, ніж у Космосі. А по-друге... Океан також для фотосинтезу треба
зберегти. Самого лише планктону скільки можна збирати! На всі планети
вистачить. А з нього і молоко, і м'ясо... Все, що завгодно, можна вироб­ляти.

Я засміялася:

— Це Сергій вам такі теорії викладає? Таня ображено закопилила губку.

— Хіба ж я сама не розумію?

— А штучна їжа...

Дівчина, мабуть, гаряче вірила у власну фантазію — увірвала мене на півслові.

— Для штучної їжі планктон будуть виловлювати. А може, нафта
залишиться, їжу з мінералів виготовити не можна — органіка потрібна.

Я дивилася на Таню — і щось тепле, радісне тріпотіло в моїй душі. Господиня Сонячної системи! На менше вона не погоджувалась. Так, це Сергій почав їй заповітні ідеї передавати, а вона їх своїми встигла зроби­ти. Та коли б не було в ній тієї потреби — до живого коріння всюди докопуватись! — не змогла б вона так швидко в його віру перейти.

Чимось ця дівчина нагадала мені Ганнусю. Така ж сама допитливість, жадоба до знань, палка любов до всього живого. І гарненька, просто красуня. О-о, Ніно! Ти ще, мабуть, не знаєш, що в тебе неабияка супер­ниця з'явилася. Справді, дуже нагадує Ганнусю. А то було перше кохання Сергія. Бережись, Ніно!..

— Далеко до Семенівки? — запитала я.

— На велосипеді близько, — відповіла Таня. — Він у мене з фарою.
Навіть увечері можна їздити. — Несподівано вхопила мене за руки й
радісно защебетала: — Я про вас давно знаю. Ще тоді, коли Сергія тут не
було. Мені Карпо Трохимович про вас розказував. І про вашого дядька...
Який у концтаборі загинув. Іншим допоміг визволитись, а сам загинув.

Таким теплом на мене повіяло від отого милого щебетання, мовби я у власну родину потрапила.

— Хіба ти знайома з Осадчим?

— Звичайно. Я йому допомагаю аналізи робити. Давно вже, з сьомо­го класу.

Я ледве не розплакалась. Мовби зненацька у власну юність повернулася. То ж колись моя мрія була! Це ж звідти до мене прийшло те, що я потім «гумусною» філософією назвала. Або культом гумусу. Та не слід мене критикувати за це — критикуйте Сонце!..

Тепер мені цілком зрозуміло, чому Танюша так швидко Серґієве світобачення «привласнила»: обоє вони дивилися на світ очима Осадчого. Духовна родина гностиків розросталася.

Додому мене не відпустили — змусили заночувати. Автобуси ходять з міста до другої години ночі. Власне, останній автобус приходить сюди о першій, а з автовокзалу рушає об одинадцятій. Сергій, безперечно, приїде — о сьомій ранку йому на роботу.

Десь о дев'ятій вечора Таня на своєму велосипеді поїхала в Семенівку. Устина Прохорівна лягла спати, а мені поставила настільну лампу — я хотіла діждатися Сергія.

Сівши за стіл, почала переглядати книжки. Шевченко, Тютчев, Олесь — його улюбленці.

Розгорнула зошит. Сергій продовжує досліджувати себе. Він уже встиг зрозуміти: вивчаючи кожен порух власного серця, ти вивчаєш люд­ство. Життя його цікавить лише тоді, коли напружено пульсує думка.

Ось він пише про Ніну. Так, вони тепер часто бачаться. Вона ждала його із в'язниці. А це щось важить!..

Довго я просиділа над книжками та зошитами, але Сергія не дочека­лася — він не приїхав.

О сьомій ранку попрощалася з Устиною Прохорівною й, заспішивши до «Сільгосптехніки», почала розпитувати про Сергія. Вусатий водій захлюпаного багном грузовика повідомив:

— Горінь?.. Вони вже виїхали, їх сьогодні у Красному ждуть. Іще в
суботу замовили.

Отже, Сергій побіг на роботу просто з автобуса. Де ж він ночував?..

Я також поїхала на службу. А вже дома дізналася від Надійки: Сергій прождав мене до ранку й дуже бідкався. Чого тільки вони не передумали!..

Ну, та це біда невелика. Борщенчиха розкаже йому про мої відвідини — то він і заспокоїться.

А тим часом я зробила з його зошитів деякі виписки для себе. Якщо раніше він мені цього не боронив, то, напевне, й зараз не засудить. Покажу йому те, що виписала, запитаю дозволу. Виписки неповні — робила наспіх, намагаючись взяти найістотніше.

Поміж нами стихійно виникла та форма розмови, яку мені вже й руйнувати не хочеться: так ми кажемо одне одному значно більше, ніж можна висловити без паперу. І головне: до цього завжди можна поверну­тися — воно для нас не загине...

Щирості не боюсь. Нічого в мене на душі немає такого, що б я мусила від Сергія ховати. Не вірю також, що таке коли-небудь з'явиться в нього. То б для мене була найбільша трагедія!..

IV. СЕРГІЙ ПРО СЕБЕ

Все, що я пережив, не лягає на папір — це дуже важко! Та є тут і радість велика: я, здається, починаю розуміти науку, котра не має власної назви, але володіє доброю якістю. То є наука любити людей.

Я любив Якова. Ми разом росли, не було в нас жодних таємниць. Все хлоп'яче робили спільним. Чому ж чоловіче мусимо розділити на­різно? Хіба ж у тому лише зрілість людська виявляється, щоб дитячу щирість у собі зломити? Тоді краще лишатися підлітком до самої смерті. Бо то ж не до світлого людина посувається, а до темного...

Там, у в'язниці, мені часом здавалося, що Яків змінився, — зникло те, за що я його любив. Я не мав права докоряти Надійці, що вони погоди­лися мою версію прийняти — сам підбив їх до цього. І все ж...

І все ж не кидала мене потайна думка: коли б я опинився на місці Якова, нізащо б на таке не погодився.

Але те вже позаду. Страшне, гірке, жорстоке. І в чомусь таки ж святе! Нікого я в підлості не можу звинуватити — навіть виконроба. Щось у ньому опиралося, але недовго...

Тепер я часом думаю: добре деяким людям чеснотами вихвалятися, коли їм ніщо не загрожує. Вони й самі вірять у власну порядність. І, може, вірять не безпідставно — все життя її зберігатимуть, якщо не випаде лихо на їхньому шляху. А якщо раптом випаде? Ходило ж страш­не лихо по нашій землі, та й не раз! Чи вистачить у них мужності лишатися чесними та порядними в грізні дні їхнього життя? Адже ж це дорого коштує. Ох, як дорого!..

Ну, гаразд...

Про це або цілі томи треба писати, або для себе зробити коротень­кий висновок: світ, у який ти прийшов із небуття, заслуговує на твою любов — у ньому живуть світлі, мужні душі.

Слідчий по-різному до мене ставився — то він був суворий, то аж занадто лагідний. А на прощання сказав:

— Ніколи я не мав такої замороки. Але й навчився дечому. Все ж таки ви добрі хлопці. Просто ще градом життєвим не обстріляні — через те й лиха накоїли. Того вже не виправиш. Над минулим ми не владні.

А мати... Тітка Марина...

Вона лишилася в душі моїй — так лишилася, як цілий світ, у якому ще мені доведеться жити і про який належить багато думати.

Випустили мене після обіду. Зайшов у сквер — діти граються, бабусі щось в'яжуть. Біжать тролейбуси та автомашини. Двірничка якогось довгов'язого телепня мітлою огріла — він водою із шланга на вікна бризкав. А звідти дівоче обличчя визирнуло...

І все те на мене якось так напливало, ніби не зовні воно лишалося, а в груди мої входило. Захмелів від повітря й каштанової зелені, від го­лосів людських.

Не знаю, чому й навіщо подзвонив по номеру, котрий вихопився із хаосу, що в голові моїй шумів і пінився, мов хвилі під берегами. Я навіть не розраховував, що мені хтось відповість, — тому подзвонив, що авто­мат виявився поруч.

Несподівано почув голос Ніни...

Мовчав, боявся власне ім'я назвати. Яке їй діло до мене? Ну, зустрілися. Ну, розмовляли. А ота гірка зустріч, коли моя нещасна ненька плакала й виплакатись не могла... Що це могло сказати серцю випещеної дівчини, котра життя лише з книжок знає?

І все ж наважився подати голос. Хіба я міг подумати, що там, у заваленому книгами кабінеті, її ніжний голос зломиться, мов очеретяна тростинка, і заплаче від радості?..

Дома в неї нікого не було — батьки на дачі, приїдуть через кілька днів. Всі умовності відпали самі собою — ми відразу ж переступили через них, як переступає природа.

Ніно, люба моя! Спасибі тобі за все. Чомусь мені страшно писати саме про те, що хвилює найбільше. Нічого такого я не знав — це вперше в житті. Колись Ганнуся такого просила, а я не зважився. Прости, Ганну­сю, пробач... І так багато того, що прийшло вперше, — так багато, ніби доля мені все це навмисне приготувала...

... А що ж далі? Кран розмонтували й вивезли, мотель уже готовий до здачі. Нашу бригаду переводять на будівництво будинку відпочинку — Надійка вже туди виходить на роботу...

Блукаю лісом і роздумую: що ж ти є для мене, робото? Не для кожної людини робота означає те ж саме. Ні, я не засуджую людей, котрі працюють лише для того, щоб якось прожити. Це природна не­обхідність. Та, напевне, існує щось вище від цієї необхідності — мета! Якась висока мета, котру намагається осягнути людський розум, але він поки що не зумів її осягнути, бо для цього треба відповісти на так звані прокляті питання: хто ти є, Людино? Які завдання поклала на тебе приро­да? Чого вона хоче від твоїх рук і твого мозку?..

Ми цього поки що не знаємо, як слід. І все ж існують речі, сенс яких нам уже відкрився. Так, скажімо, нам відомо: життя не можна тлумачити лише як земне явище — воно має космічний характер.

У минулому столітті вважалося, що рослини породжені самою зем­лею. Сонячне світло дає їм лише тепло, а більше не виконує жодної ролі. Після Тімірязєва й Вернадського такий погляд на земне життя — це вже неуцтво, куряча сліпота. Сонячний промінь не лише гріє — він ліпить! Так, ліпить сам із себе — і в цьому вся його незбагненність.

«Ну й що з того? — міг би запитати в мене хтось вельми практичний. — Яке це має відношення до вибору професії?»

Ніякого. І все ж у цьому світі існує нездоланна прірва поміж мертвим і живим. Наше око несхибно визначає цю різницю, хоч мозок поки що й нездатний відповісти на запитання: чому це так?

Але є матеріальне середовище, котре ми помилково вважаємо мерт­вим — гумусний шар планети. Ми добре бачимо, що без нього ніщо не росте, але нам усе ще здається, що то якась хімічна суміш, — не пізніше ніж завтра ми зуміємо витворити її в лабораторії.

Я кажу не про мінеральні домішки, котрі необхідні рослинам, як для нас необхідна сіль. Ні, йдеться про ту органічну речовину, котра завжди лишається органічною — і в рослині, і в нашому організмі, і в землі. Придивіться уважніше: вона ж не вмирає! Міняються форми живого — і тільки...

То Сонце, то Космос — їхня променева субстанція! — саморозкриваються в надрах мінерального світу, але не змішуються з ним, бо у фор­мах матерії є свої щаблі розвитку: вище й нижче. Земний мінерал так само далекий від грудочки черкаського чорнозему, як і від твого організ­му. Ніколи вони не стануть близькими — адже ж їх розмежовують мільярди років розвитку! Одне мертве, друге живе...

Що ж звідси випливає? А те, що ми не зможемо штучно створювати гумусу — це вміє робити лише сама природа.

Нам лишається єдине: берегти! І нарощувати його за рахунок фотосинтезу...

Що ж до моєї роботи, то це вирішується так: мені хочеться бути середлюдей, котрі допомагають живому народжувати живе. Все я розу­мію, все шаную — і мертву цеглину, котру людські руки змушують служити живому, і крани та велетенські молоти, де працюють люди, які справедливо пишаються своєю робітничою славою.

Та розуміючи це, кажу: хочу в поле!..

... Наша «летучка» ремонтувала маленький екскаватор, змонтований на тракторі «Беларусь». Цим екскаватором риють траншеї для фунда­ментів та ями для підвалів на будівництві Нової Семенівки.

Секретар райкому і Павло Михайлович пройшли повз нас, про щось запально сперечаючись. Я почув лише кілька реплік.

— Із двох ромашок вінка не сплетеш, — кинув Павло Михайлович.

— Що ти хочеш цим сказати? — трохи роздратовано запитав його
секретар райкому.

— Ну, Ксаверівка, Семенівка... Це ж крихітні острівці. А море лишається тим самим. Якісно не міняється.

— Хіба ж маяки не на острівцях ставлять?.. Самолюбства в тебе
немає, Павле.

— Ти гадаєш, що це великий недолік?

— За певних умов — так!.. Недолік, який байдужість породжує. Яке
ж без самолюбства змагання? Як сало без солі.

— Ми давно вже не юнаки, Гордію. Не самолюбством, а розумом
керуватися повинні. Економічним розрахунком.

Схоже було на те, що Павло Михайлович і секретар райкому десь іще парубкували разом. Але ж не це мене цікавило.

... Хто з них правий? Іще в Будинку вчених виникла ця ж сама дилема — коли я біля макета стояв. Там сперечалися не секретар райкому й заступник голови колгоспу, а лише студенти.

Поволі я схилився до думки, що з погляду економічного правда на боці Павла Михайловича. Якщо протягом кількох десятиліть більшість сільського населення перейде в місто — а це неминуче! — то навіщо ж марнувати сили на капітальну перебудову села? Адже кожному новому будинкові належить простояти мінімум сто років — інакше він не виправ­дає вкладених у нього коштів. В масштабах країни це фантастичні втрати! Цілий океан збитків. Нам поки що це невідомо, як виглядатиме сільське господарство через кілька десятиліть. Ясно лише одне: воно буде по­вністю механізоване. До чого ж прикладуть свої руки сотні людей, котрі живуть сьогодні в Семенівці? Доведеться кидати хати заради пошуків роботи. Щоправда, я чув таке: будемо розвивати місцеву промисловість. Павло Михайлович заперечує: у вік телемеханіки безглуздо повертатися до кустарного виробництва. Тут же йдеться майже про половину нашого народу! То невже ми відмовимося від проґресу лише заради того, щоб не забивати вікон у порожніх хатах?..

Словом, господарська логіка на боці Павла Михайловича.

Та є інша логіка — логіка серця.

Якось ми з напарником вирішили заночувати в Семенівці — все одно вранці сюди їхати. І тут сталася подія, котра змусила мене глянути на будівництво Нової Семенівки з іншого боку.

Де моєї господині часом приїздить небога. Ми з нею подружили — гарна дівчина! Розум чіпкий — просто з повітря знання висмоктує.

Живуть вони з матір'ю в Семенівці. І ось диво: така ж вона розумниця, а чомусь дуже болісно сприймає, що в нужденній халупі жити доводиться. Інколи мені здається, щоТаня цим трохи навіть травмована. Якось вона призналася:

— Ото в школі тільки й почуваєш себе людиною. А додому прийдеш... Хіба так можна жити? Як мені хочеться дерев'яної підлоги!.. Коли
б ти знав, Серґію, скільки я поплакала, що в людей хати як хати, а в нас
курінь старезний. Може, саме тому й відмінницею стала. Мені здавалося,
що всі на мене дивляться як на... Ну, на якусь нещасну. Жаліють... Мені
не хотілося, щоб мене жаліли. А відмінників не жаліють — їм заздрять.

Таня бачила, що ми свою халабуду на колесах біля річки поставили. Ба, навіть палатку нап'яли. То чому б нам не погуляти увечері?

Вечір був тихий, зоряний. Ми хотіли з нею до клубу сходити, а тут мати її покликала. Було це недалеко від їхньої нової хати — там поки що лише стіни стоять.

Зайшли вони з матір'ю до свого майбутнього котеджу, а я сів на колодах, Танюшу чекаю. Добре мені чути, про що вони перемовляються. Здається, навіть обличчя бачу — такі радісні були їхні голоси.

— Ну як, доню? Не лаєш матір?.. Ось тут газовий балон стоятиме. А
тут кран буде... Водиця сама в хату прийде... Чи гадала твоя бабуся, що
ми до такого щастя доживемо? А вже ж недовго. Павло Михайлович,
спасибі йому, з нашого боку звелів стіни класти. Це ж я його просила.

— Ой, мамо!..

Напевне, Таня впала на груди матері, й так вони стояли, обнявшись, бо довгенько я не чув їхніх голосів. Потім мати сказала:

— Гадаєш, я не бачила, що тобі домівка немила?.. За книжку та й у
бур'яни... Я, доню, теж колись наплакалась — як маленькою була. Долю
свою проклинала. Одному все дається, а другому... Нічого, Таню! Тепер і
в нас буде не гірше, ніж у людей.

Довго вони обговорювали, куди шафу поставити («гардероп», за висловом матері), де стоятимуть ліжка і в яких вікнах кватирки поробити, а які глухими залишити.

Весь вечір Танюша світилася від щастя...

То як же до цього ставитись? Самі, без колгоспу, вони б не побудува­ли нової хати. І разом з тим виникає запитання: невже через оцю хату, а вона справді буде гарна, майже на європейському рівні! — Танюші дове­деться від інституту відмовитись? А раптом у її особі наука втратить видатного вченого!

Ці питання зіштовхувалися в мені, вимагали якоїсь недвозначної відповіді, але такої відповіді я не знаходив — напевне, тут не існує одного рішення на всіх. Приходила й така думка: чи можна жертвувати добробутом людей заради віддалених перспектив? Людина сьогодні хоче влаштуватися затишно — через кілька десятиліть її вже не буде на світі. То невже солдатські вдови мусять доживати віку в халупах?

... Мамо, пробач! Пробач, матусю, щоя проскакую автобусом ту дорогу, котра до нашої домівки веде. Ти, може, гадаєш, що я про тебе забуваю? Ні, мамо! Ніколи я не забуду твоїх рук, що стягували з мене мокрі чоботи, коли я на примерзлому болоті провалився; твоїх щік гарячих, до яких я так любив припадати спітнілим чолом. Який же я був щасливий, коли ти пригортала мене до своїх грудей! Мені здавалося, що в такі хвилини десь народжуються нові зорі, а наша Земля наближається до Сонця і всю її солодкий трепет поймає — так мені було радісно...

Знаю, мамо, скільки тобі довелося пережити. Розумію, що заради мене ти готова зректися і сну, і спокою, і особистого щастя. Та якби ж ти розуміла, рідна моя, що не треба тобі нічого зрікатися, бо...

Ну просто через те, що я вже дорослий, а ти ще в мене молода. Хіба ж я не бачу, які почуття Павло Михайлович у собі носить? Та він цього й не ховає — при кожній зустрічі про тебе розпитує. Для батька ти все зробила, що могла, — без тебе, мамо, він був би зовсім нещасний. Бо яке ж то щастя лишитися інвалідом на старість? А ти ж була не старша від Ніни, коли ви побралися й мене усиновили...

Тепер я почав розуміти багато такого, про що раніше і не догадувався. Ти вже для мене не тільки мати — ось у чому справа! Людина, жінка, світла душа. В тебе дуже гарне обличчя. Ти цього, мабуть, ніколи не помічала. До речі, на твоїх дівочих фотографіях ти виглядаєш не так привабливо, як зараз. Мабуть, не всім жінкам випадає розквіт у юності — ти, бач, розцвіла під осінь. Як мені хочеться, щоб оте цвітіння збереглося! Тоді й совість моя спокійніша буде: адже ж молодість свою ти подарувала нам із батьком. Хіба ж він не розумів, що то була жертва? Хоч ти, може, так і не вважала, та батько не раз на це мені натякав...

... З Ніною ми ні від кого не криємось. Її мати розуміє, що це вже не просто дружба. А може, Ніна сама їй про все розказала? Я того не знаю. Мати до мене ставиться добре, а батько чимось невдоволений.

Якось він запросив мене до свого кабінету, виставив пляшку коньяку, і ми з ним проговорили цілий вечір. Ніна потім призналася: мати зустріла її на вулиці й порадила поїхати до подруги. Це для того, щоб ми з батьком довше побалакали. Я не знав тієї хитрості — гадав, що Ніна справді забарилася, а батько мене розважає. Або, може, йому просто захотілося випити.

Розпитував про мої наміри — чи не збираюся до інституту вступати? Я йому пояснив, що досі ще не визначив, який саме інститут мені до вподоби. Ось поживу на селі, тоді видно буде. Цілком можливо, що подам документи на заочне відділення сільськогосподарського — на фа­культет механізації.

До мого захоплення селом він поставився досить несхвально.

— Що з вами сталося? Робітничий клас — це становий хребет суспільства. А село... Ми ціле літо прожили у вашому районі. Ніна вам не
розказувала?.. Це будинок мого друга, там батьки його живуть. Прекрас­не місце... Але зрозумійте: без-пер-спек-тив-но!.. Моя вам порада: пода­вайте документи на філософський факультет. У вас є здібності. А я вам
допоможу.

Я намагався його переконати, що філософія — не моя стихія. Влас­не, я не проти філософії, але не за рахунок механізації сільського госпо­дарства.

— Слухайте! — засміявся Юрій Тихонович. — Як це у вас виходить?.. Ви ж зраджуєте робітничий клас... Я жартую, звичайно. Але щоб отак ні сіло ні впало перекинутись на протилежний полюс... Люди із села їдуть до міста, а ви навпаки. Треба жити духом сучасності. Там ви зариє­тесь у землю. І здібності свої зариєте.

Коли вичерпались усі його арґументи, він запитав:

— З Ніною у вас серйозно?

— Звичайно.

— То невже ви гадаєте, що вона вам буде біля свиней ходити?
Я навіть образився:

— Які свині?.. Літературу викладатиме. В Семенівці нову школу будують.

Юрій Тихонович роздратовано махнув рукою.

— Знаю. Але це не для неї. Познайомтеся з життям сільського
вчителя. Чи здатний він прожити без корови та без городу?.. Тут спустив­ся ліфтом у гастроном — і вся рахуба. А там що ви будете їсти?.. Ми з дачі аж у райцентр на базар їздили. Вісімнадцять кілометрів. Так у мене ж «Волга»...

— Мотоциклом привеземо, — простодушно випалив я, виповідаючи
свою давню мрію.

— А взимку? А коли дороги розквасить? Е-е, молодий чоловіче!
Село поки що не для інтеліґентів. То здалеку на нього дивитися приємно.
Та, може, влітку відпочити. А жити в селі... Не раджу.

Я потім усе це переповів Ніні.

— Нехай не лякає, — сказала вона, нахмурившись. — Є дещо важливіше від смаженої телятини.

Припала щокою мені до грудей.

Ось вона яка, моя Ніна!..

Отож не ображайся, мамо, що інколи в неділю проминаю зупинку, де ти махала мені на прощання. Ніна дуже хороша. Я її люблю!

V. МІРА ЖИТТЯ

Задощило в наших лісах. Інколи падають такі тумани, що далі, ніж на відстані протягнутої руки, серед білого дня майже нічого не видно. Прав­да, дещо побачити можна, але невиразно: замість дерев проступають їхні розмиті обриси. Таке враження, мовби світ щойно почав творитися. Ко­лись оці обриси стануть соснами і дубами, а поки що стовбури та гілки лише ледь-ледь означені — вони швидше нагадують сіруваті, напівпро­зорі тіні, аніж реальні дерева. Як дитячі хрящики іще не кістки, так оці тіні ще не дерева. Лише підійшовши впритул і торкнувшись пальцями кострубатої кори, ти помітиш, що творення вже відбулося — просто треба світ оцей трохи протерти, як вологу шибку — і все стане на свої місця. Те буде зроблено, звичайно: ось подме з півночі холодними вітра­ми, і тоді туман обернеться на волохатий іній.

Якось Поліна Костянтинівна, стоячи на автобусній зупинці, бачила: я звернула з шосейної дороги та й зникла в лісі. Вона живе в місті, на роботу їздить автобусом. Для неї ці ліси виглядають дикими і страшни­ми. Отож наступного дня вона мені сказала:

— Це неможливо! Щоб у наш час... Невже вам не страшно? Чому ви
до людей не перебираєтесь? Там же, мабуть, і звірі є.

— Є.

— Які?..

— Козулі, дикі кабани.

— Ой, Софіє Кирилівно!.. Я на вашому місці померла б від страху.
Самій серед лісу... Та ще в такий туман... А раптом щось станеться? Хто
ж вас почує?

— Ніхто не почує, — відповіла я, сміючись, бо добре знаю, що
нічого не станеться.

І все ж одного разу могло й статися.

Було це надвечір. Дійшла вже до Солодкого горба, як раптом бачу: назустріч мені сунуться дві велетенські постаті. Що то були тварини, я швидше зміркувала, ніж розгледіла. Попереду заворушився туман. Так, просто сизий туман ворушився, та й годі. Ледь-ледь вгадувалися контури — не розбереш одразу, що то за істоти. Не люди — це добре видно. Може, коні з лісництва. А може, корови. Тільки чого ж вони такі ве­ликі?..

А коли вже лишалося метрів десять, я побачила: лосі!..

В наших лісах вони з'явилися нещодавно. То були перші посланці північного племені лісових мешканців — мирних, але не таких уже і безпечних, як дехто гадає.

Звір є звір. З лосем жартувати не можна — він цього не любить. Його зброя — ноги. Але яка ж то зброя! Зевс не вміє так орудувати своїми блискавицями, як лось орудує ногами.

Та всі ці застороги я висловлюю на тверезу голову, а в ті хвилини моїм серцем заволоділо зовсім інше почуття: незбагненна радість! Чи, може, захоплення. Але то було щось високе, не буденне. Мені хотілося, щоб ці лісові велетні (два метри заввишки!) іще хоч трохи постояли на дорозі — туман заважав їх розгледіти. Я навіть підійшла ближче — і тепер ми непогано бачили одне одного.

Темно-брунатна шерсть, рухливі, насторожені вуха. Попереду стояла безрога лосиха. Голова самця ховалася в кущах, тому я не зумію описати, як зблизька виглядають лосині роги.

Самець на мене, видно, не звертав жодної уваги, а лосиха трималася так, як належить триматися звірові, коли він іще не знає, хто перед ним — друг чи ворог. Напевне, вона зрозуміла, що в мені немає нічого
ворожого — я стояла непорушно, всім виглядом намагаючись показати,
що хочу лише привітатися та й піти собі далі.

Лосі відступили з дороги, але недалеко, — стояли серед дубів і пильно наглядали за мною.

Що ж мені було робити? Іншої дороги немає. Пройшла просто перед їхніми мордами — якби лось того захотів, він міг би дістати мене копи­том. Але вони вивчали ліси, котрі прийшли обживати. Я була для них лише сусідкою по території — отож вони спокійно зважували, чи можна жити зі мною в доброму сусідстві.

Я не зумію висловити того почуття, з яким повернулася додому. Про страх не було й мови — він був цілком відсутній. Я переживала щось схоже на пробудження. То було пробудження серця: воно збагатилося чимось новим, незвичайним...

Минали дні. До нас уже приїздила Надійчина мати — добра сільська жінка, яка чимось мені нагадала тітку Параску. Все їй у нас подобалося — і те, що хмизу скільки завгодно, і особливо те, що корові є де
напастися. То нині чималий клопіт.

Про переїзд вона обіцяла подумати, але наказала Надійці, щоб уже зараз побалакала з лісниками, аби хтось із них город виорав. Такого там бур'яну розвелося, що його тепер за кілька років не вибереш. То ж руками вибирати доведеться, бо у пирію таке люте коріння, що картопли­ну наскрізь прогризає.

Мені запропонували відпустку, бо вона пропаде, — адже ж рік уже кінчається. Я погодилася її взяти, а тепер не знаю, як із тим бути: надворі мокро, а в хаті нудно.

Та якось неждано-негадано взулася в гумові чобітки, зодягнула пла­щик поверх вовняної кофти і, залишивши Надійці коротеньку записку, вирушила на шосе.

Сергія не застала ні вдома, ні в «Сільгосптехніці»: на те ж вона й «летучка», щоб літати.

Ну то куди ж тепер? Тільки не додому. Хоч я там уже й не самотня, та все ж мені чогось не вистачає. У Надійки свої клопоти — земні, госпо­дарські. Я їх шаную, звичайно, але сама не про те думаю.

Я майже була певна, що Павло навідається до мене, а він лише привіти передає через Сергія. Що це — чоловіча дипломатія? Чи, може, так завантажений роботою, що й про друзів згадати ніколи? А можливо, тоді, коли ми прощалися, він таке в очах моїх прочитав, що й надія в його душі зломилася. В ті хвилини я справді була далека від того, щоб подавати йому надію: після пожежі днів зо три ходила сама не своя.

Повернулася на шосе, не знаючи, куди ж мені їхати. Знов і знов Семенівка спокою мені не давала — все чомусь перед очима з'являлася. Давненько я її не бачила — невдовзі після війни. То було велике село, схоже на інші українські села. Починалося воно рідким дубовим пралі­сом, що заводив тебе в широке межигір'я, де текла річечка, яку вже тоді збиралися загатити. Осадчий розказував нам із Василем, що вся низина в межигір'ї буде залита водою — колгосп збирався створити кілька вели­ких ставів.

Отже, Семенівка тепер повинна бути вельми мальовничим селом. А де ж будується Нова Семенівка?..

Проте межигір'я було не повністю забудоване — воно таке велике, що там кілька сіл розмістити можна. Нова Семенівка, напевне, будується нижче або вище...

Доки я про це роздумувала, біля мене спинилася біла «Волга». Я впізнала: це ж та сама, яка за Павлом колись приїздила, а він її відпус­тив. Водій, вийшовши із машини, привітався зі мною, мов з родичкою.

— Куди вам, Софіє Кирилівно?

— Та, може, в Семенівку.

Не знаю, чому я так вирішила. Дорогою потім виправдовувалася перед Степаном — так звали водія.

— Можливо, син туди поїхав. Я його не застала в «Сільгосптехніці».

— Це недалеко, — заспокоїв мене Степан. Грейдерна дорога була
розквашена дощами й розбита машинами, які возили буряки. Але хло­пець так вправно перескакував калюжі, що міські таксисти могли б лише
позаздрити його майстерності.

Ставків у Семенівці виявилося тільки два, але вони були великі, повноводні. Хати збігали до них терасами. Дерева ще не скинули пожовк­лого листя. Особливо багато було тополь. Я не звикла до цього дерева — наші хуторяни тополь не садять, бо в нас і так зелено.

— То вам до колгоспу? — запитав Степан. Я завагалася. Трохи подумавши, запитала:

— А де ж будівництво?

Степан, розвернувши машину, зупинив її, потім показав:

— О-он... Бачите?..

Там, де починався верхній ставок, стояла майже готова водокачка. Це було кілометрів зо три від старого села — вгору по межигір'ю. Я пам'ята­ла опис макета у Серґієвому зошиті, але тут, на природі, нічого не впізнавала. Готових будинків іще не видно — подекуди можна помітити лише цегляні стіни, виведені під дах. Але крокви поки що не ставили.

— Ви часом не знаєте Осадчого? — запитала у Степана.

— Хто ж не знає Карпа Трохимовича? — засміявся водій. — Його
далеко знають.

— Якщо можна... Давайте заїдемо до нього.

— Глина розмокла. Забуксуємо, Софіє Кирилівно.

— Тоді не варто.

— А! Будь що буде! Трактором витягнуть. — І, хитрувато примру­
жившись, додав: — Я скажу Павлові Михайловичу, що ви приїхали.

Я зіщулилась від такої прозорливості. Тіпун тобі на язика, лукавий кмітливцю! Ти пояснив мені те, чого я й сама про себе іще не знаю. Хіба ж я до Павла приїхала? Просто сина розшукую. Та, може, Карпа Трохимовича провідати хочу. А до чого тут Павло? Ну, звичайно, ми знайомі. Так то ж завдяки Осадчому.

Хата Карпа Трохимовича стояла по той бік межигір'я — на самісінькому белебні. Хоч це було й нелегко, але ми, переїхавши греблю, все ж таки якось до неї видерлися. Машина час від часу буксувала, я радила Степанові вертатися, але він мене запевнив, що йому також треба побачи­тися з Осадчим.

Карпа Трохимовича застали за роботою — сажу трусив. Все ще міцний, кремезний, він стояв перед нами з віником, обмотаним чорною ганчіркою, і відром у другій руці. Рукави старого піджака по лікті засу­кані, руки та обличчя в сажі. Лише козацькі вуса біліли первозданно та мудрі очі сяяли молодо.

— Софіє Кирилівно! — зрадів Осадчий. — Та невже ви? Очам своїм
не вірю. Ну, проходьте, голубонько, в хату. Ото вже радість!

Степан про щось пошептався з Осадчим — та й одразу ж вирушив геть. Я подумала: чим же тепер звідси виїхати? Але заспокоїлась на тому, що Карпо Трохимович якось про мене подбає.

Не стану марнувати слів на опис хати Осадчого — вона в нього така ж сама, як у більшості сільських людей. Крита шифером, підлога дерев'я­на. Велика піч ділила її на дві половини. Оце, власне, й усе, що можна про неї сказати.

Лише те було незвичайним, що це ж таки хата старого вдівця, а тут все в доброму порядку — хіба що піч треба побілити, бо лишилися на ній сліди від сажі. Та ще стояв у кутку високий пшеничний сніп — стебла на очерет схожі.

— Це довоєнна? — запитала я в Осадчого.

— Ну що ви, Софіє Кирилівно? Де вже їй зберегтися? Цю пшеничку
я в себе на городі виростив. Скидайте плащ. Ось я тільки вмиюся... У печі
запалимо. Я, мабуть, на старого чортяку схожий.

— Ми недавно теж...

— Павло мені розповідав. Шістдесят гектарів вигоріло! Спробуй те­
пер виростити. Чи хоч знайшли, хто підпалив?

— Ні, не знайшли.

— В старі часи люди паліям самосуд влаштовували. Тоді це сім'я
бісівське менше плодилося.

Карпо Трохимович, залишивши мене в хаті, кудись вийшов. Незаба­ром з'явилася літня жінка й почала поратися біля печі. Жінка виявилася неговіркою, та все ж я дізналася, що вона двом мужикам жити допомагає — Павлові й Карпові Трохимовичу. А вони, слава Богу, її в біді не залишають: із хвороб витягнули, хату відремонтували.

Карпо Трохимович повернувся виголений, зодягнений у білу вишиту сорочку та в трохи старомодний костюм. Штани заправлені в хромові чоботи.

Помітивши, що я переглядаю книжки, — а їх тут чимало, — Осадчий сказав:

— Розумно люди пишуть. Далеко наука пішла. Одного розжувати не
можуть. Ну, скажімо, що таке копійка? Ніде я про неї путнього писання не
помічав.

— Про гроші?..

— Так. Воно ніби все зрозуміло, а не дуже. Те, що копійкою труд
міряється, тепер і школярі знають. А я гадаю, що її справжня природа ще
не досліджена.

Осадчий виглянув у вікно, що зарябіло від дощових краплин. Закло­потано пошкрібся пальцями в потилиці.

— Чи догадаються хлопці за Павлом грузовика вислати? Степан вчас­но вискочив. Наші дороги не для такого тендітного транспорту.

Я несміливо подала голос:

— Мені теж треба.

Осадчий рвучко обернувся, його обличчя на якусь мить застигло від подиву.

— Що це ви таке сказали? Щоб я оце вас відпустив... І не думайте!
Влаштовуйтесь, як дома. Ось наша господиня хатні черевички принесла.
Скидайте чобітки. Бо то для ноги вредність велика.

Я підкорилася. У печі спалахнула солома, відразу ж хата мовби ожи­ла — в її грудях живий дух пробудився.

— Може, відпочити з дороги хочете? Ось ваше ліжко. Не буду вам
голову морочити. Відпочивайте. А Павло повернеться, то вже й повече­ряємо.

— Я не стомилася. Ви про гроші почали говорити. Продовжуйте,
Карпе Трохимовичу.

Він дістав тютюн, понюхав зі смаком.

— Раніше нюхали... А воно, я вам скажу, хоч іншим не шкодить.
Тільки тобі самому. Оце б такого диму вам напустив... — Пересвідчив­шись, що я вже нікуди не поспішаю і готова слухати, Карпо Трохимович
почав говорити, мовби роздумував уголос. — Копійка, Софіє Кирилівно,
— це таємниця велика. Відстань сантиметрами міряється, вага — грама­ми... Але візьміть так: грам масла і грам заліза. Ніби одна мірка...

— Для фізики — одна, — уточнила я.

— Отож! Я все життя про перенесення енерґії розмірковую. Ось хто
мене добре розумів — дядько ваш!.. Тепер Павло Михайлович допома­гає. Він наукову роботу пише. Може, й кандидатську захистить. Ми з ним
інколи до третіх півнів засиджуємось... То ви, Софіє Кирилівно, звернули
увагу на оцю різницю: грам масла і грам заліза?.. Мені освіти бракує.
Ейнштейн — не для моїх зубів. А без нього тут не обійдешся. Це вже
для Павла Михайловича шматок роботи. Я йому все своє передав, а він
сучасну наукову базу підводить. Тімірязєвська академія — не фунт родзи­нок. Велика сила!..

— Разом пишете, чи він сам? — запитала я, маючи на увазі авторсь­ке право на працю.

Осадчий посміхнувся.

— Хто автор?.. Павло Михайлович досвід нашої хати-лабораторії
підсумовує. Фактично про мене пише. Але то не просто історія Чорного
поля. Так земля зветься, де я перед війною сто одинадцять центнерів з
гектара зібрав. За тридцять років аналізи маємо. Не та земля, зовсім не
та!.. Є ще в ній сила, звичайно. Не всю висмоктали. Але вже такого
врожаю не візьмеш...

Осадчий увімкнув електрику. Ще не вечір, але дуже хмарно. Карпо Трохимович стояв посеред хати, високий, ставний, чимось дуже схожий на того дуба, якого ми оглядали з Павлом. Обличчя в нього натхненне, кожна зморшка світилася радістю пізнання — адже ж те, що він зараз говорив, сягало так глибоко в Сонце й Землю, як сягає коріння тися­чолітніх велетнів, їхнє гілля — це ж бо також коріння. Коріння, котре вростає в Сонце. А могутній стовбур є провідником поміж космічною і земною стихіями.

Таким двоєдиним, двосяжним — Сонце й Земля! — виглядав зараз і Карпо Трохимович Осадчий.

— А життя?.. Енерґія життя... Енерґія рослин, тварин, людей. —Обидві його руки були підняті догори й час від часу торкалися невисокої
стелі. — Справжнім носієм енерґії на планеті є тільки життя. І ось, бач, у
науки немає іншої одиниці виміру для цієї енерґії, окрім копійки... Так чи
ні, Софіє Кирилівно?

Я змушена була погодитись:

— Так, Карпе Трохимовичу.

Я знов повернулася думкою до Василевої праці. Меркантилісти виводили всі суспільні багатства із грошового обігу. Це, звичайно, сліпота: гроші самі по собі нічого не творять — творять люди, використовуючи сонце, гумус та законсервовані в глибоких надрах біологічні залишки попередніх епох — вугілля, нафту. Все це не що інше, як сонячна енерґія, в різні часи захоплена земною кулею й перероблена на живі орга­нізми.

І наш труд, і зусилля природи, котрі ми використовуємо для розвитку земної цивілізації, вимірюються центами та копійками. Ерґи, джоулі — то одиниці виміру, котрі можна застосовувати лише у мертвій природі. Для виміру біологічної енерґії вони непридатні. Отже, можна сказати, що гроші — то є міра земного життя.

Осадчий потягнувся до снопа, зірвав колосок, зважив його на долоні. Такого могутнього колосу я ще ніколи не бачила.

— Ось яка одиниця ніколи не відімре, — посміхнувся Карпо Трохимович. — Єдина рушійна сила всього живого. Вона й карбованцеві надає ваги. А синок ваш... Він у мене якось ночував. Дуже ваш Сергій мене
порадував! Ясна голова в хлопця. Вони тепер легко науку засвоюють.

— Ви давно його бачили?

— Кого? Сергія?.. Минулого тижня. Він себе летючим голландцем
називає. Нині тут, завтра там. — Трохи стомлений від бурхливої мови,
Карпо Трохимович присів до столу й майже зашепотів: — Знаєте, скільки
ми енерґії за тридцять років із Чорного поля вибрали?.. Всі наші стави на
гарячу пару перегнати можна. А там водиці чимало... Якби греблю роз­
мило, то й села б унизу позносило... То ж їстівна енерґія! Не для казанів,
а для шлунка. А від шлунка — до мозку. Отоді вже вона стає енерґією духу. І книги, й винаходи — все, все від неї походить. А ми її ні за цапову душу — в море, в океан!.. Ось у чому вся заковика, Софіє Кирилівно. Як її тепер повернути в землю? Без карбованця не повернеш. Та не туди ми колгоспні карбованці витрачаємо. Через те Павло й завівся з секретарем райкому. На ножах живуть...

Павло зайшов у хату о десятій вечора. Він був до того схвильований моїм приїздом, що не міг вимовити слова. Так виглядав, ніби наскрізь промерз у дорозі. А може, й справді промерз? Людині не тільки того тепла треба, котре від печі струмує. Добре, хоч Карпо Трохимович близь­ко — є з ким думками поділитися.

Так мені жалко його зробилося! Я наблизилась до Павла й зашепоті­ла перше, що впало в голову.

— Знаєте, я недавно в тумані на лосів наштовхнулася.

— Лосі? — перепитав Павло.

— Вони недавно прийшли в наші ліси... Із Білорусії, мабуть.

— А-а...

Грілися вишневою наливкою, вечеряли пряженею та вареною кур­кою. Карпо Трохимович почував себе якось незручно — ніби він зайвий. Зодягнувся й хотів уже було кудись втекти — мовляв, у хаті-лабораторії забув електроплитку вимкнути, — але я його зупинила. Та й Павло так на нього глянув, що Осадчий одразу ж відкинув свою недоречну вигадку.

Я провела Павла Михайловича до воріт. Постояли трохи під дощем. На прощання він поцілував мою руку — все ж таки не лише сільське заховання одержав, а й у столиці вчився. Так я пожартувала після його поцілунку.

— Софіє Кирилівно! Лишайтеся. Назавжди лишайтеся... Я вам завтра
наше селопокажу. Ви його полюбите. Шкода, що погода зіпсувалася. Ми
б з вами коропів наловили... Лишайтеся, Софіє Кирилівно. — І несподівано додав: — А про те, щоСергій привіз... Пригадуєте? Не хвилюйтеся.
Швидше Семенівка крізь землю провалиться, ніж сексоти знайдуть.

Довго не могла заснути. Все мені вчувався голос Павла: «Лишайте­ся!» За вікном хлюпотів дощ. У печі тліли головешки, освітлюючи хату червоним світлом. І в тому домовитому світлі вчувалися мені інші голоси — далекі, нетутешні. Отак моя хата була освітлена тоді, коли я вперше побачила Василя. Вони з дядьком Сашком розмовляли про землю, про сутність душі людської.

VI. ПОКИДАЮ САНАТОРІЙ

Наступного дня в автобусі я відчувала, що не здатна погасити посмішку, — і це, гадаю, з боку виглядало вкрай дурнувато. Озиралася на сільських жінок, що везли на київські базари всіляку живність та зеленину, і навіть подумала: чому ж це вони не помічають, що серед них їде особа не сповна розуму? А в мене губи самі розтягувалися з посмішку, не підкоряючись наказам розуму.

Знала ж бо: Семенівка мені не чужа — там є рідні душі — а чомусь це сприйнялося, мов несподіване відкриття.

Це ж, мабуть, лише Карпо Трохимович міг отак приймати жінку, що приїхала до нього в гості: тільки-но переступила поріг, як він звалив на її голову одне із найскладніших запитань сучасної цивілізації: що таке гроші? Яка їхня субстанція?

Але й Василь зі мною був такий самий. І навіть дядько Сашко. Це «навіть» слід прикладати не до дядька, а до мене самої: я ж бо тоді була дівчиськом, а дядько зі мною розмовляв про такі таємниці природи, які чомусь обминав у розмовах з тіткою Параскою.

Цікаво, якими були в реальному житті олександрійські гностики? Мабуть, гносис приходить на землю тоді, коли має впасти велетенська імперія, що своїм падінням здатна порушити витворену на той час цивілізацію. Так було, коли гинули Вавилон і Єгипет, так було в епоху загибелі Риму. Звідси висновок: має незабаром упасти найбільша і наймогутніша імперія — можливо, остання в світі.

Чи існував Христос як реальна історична особа? Мабуть, найліпше шукати відповідь в Євангелії від Іоана. Там ясно: Бог — це Логос. Але Логос прийшов на землю у вигляді людини і приніс гносис — те знання, котре пояснює, за яких умов рід людський здатний жити й набирати могутності, а коли й чому він посувається до занепаду або навіть до загибелі.

Гносис не вдається передати наступним поколінням в оголеному вигляді — він і в двадцятому столітті з боку раціонального рідко сприймається як щось поважне, високонаукове. Ось приклад: як науковий інстру­мент гносис прийшов на землю у вигляді «Економічної таблиці» Ф. Кене, а хто його там розпізнав, окрім мого Василя? Та й Василь розпізнав тільки тому, що повторив те ж саме відкриття. Отже, у гностиків не було іншого виходу, як зодягати цю справді небесну науку в міфи, — майбутні гностики його впізнають і зуміють пояснити сучасникам... Що ж до самої особи Христа, то Людина-Логос цілком закономірно злита в Євангеліях з самим гносисом. Для цього реальне було переплетене з міфічним — ну, скажімо, той епізод, де Христос п'ятіркою хлібин нагодував кілька тисяч голодних, а хліба не лише не поменшало — навпаки, його все прибувало й прибувало. До речі, саме цей епізод є ключовим для пізнання гносису через Євангеліє. Лише семилітнім дітям можна пробачити, коли вони цей епізод розуміють буквально.

А хто ж ти сама, Софіє? Чому до тебе прийшло це знання? Хто ж вони, твої найближчі душі, — дядько Сашко, Осадчий, Василь? А тепер ось, бач, Сергій, Ніна, Павло. І навіть юна лаборантка Осадчого. Ціле гроно гностиків! Ой, не обіцяю вам легкого життя, не обіцяю.

Повернувшись до санаторію, чомусь вирішила зазирнути в палату-люкс. Ще біля дверей помітила слід від вапна або гіпсу й подумала, що треба зауважити санітарці. Постукала, як робила завжди, двері відчини­лися — і я наштовхнулася на Петра Кулика, що керував тут цілком несподіваним ремонтом. Чомусь у люксі білили стелю й переклеювали шпалери, хоч такої потреби не існувало — шпалери тут обновили кілька місяців тому.

— Що сталося, Петре Івановичу? — запитала я, вимушуючи себе до розмови з людиною, з якою поза службою розмовляти б не стала. — Тут же зовсім нові шпалери.

— Даруйте, Софіє Кирилівно, але це вас не стосується, — відвернув­ши голову, процідив крізь зуби Кулик. Це вже було неприховане хамство
— бодай ремонтників посоромився. Але в хамстві відчувалася певність
власного становища і навпаки — хисткість моїх службових позицій.

— Люкс належить до моїх палат.

— Належав, — виразно поправив Петро Іванович, вихлюпнувши на
мене з-під низько опущених брів стільки ненависті, скільки там її могло
вміститися. Промовивши це, загородив двері своєю огрядною постаттю,
буцімто я збиралася брати люкс штурмом.

Спантеличена поведінкою Кулика і його колючими репліками, вирішила відвідати Миколу Олександровича. Головлікар підвівся за столом і пішов мені назустріч, як робив завжди.

— Як почуваєтесь, Софіє Кирилівно? З сином, здається, все гаразд.
Не люблю пустопорожніх фраз для годиться, навіть тоді, коли їх виголошують люди, яких я шаную. А може, особливо тоді. Відразу ж запитала:

— Ви передали люкс іншому лікареві?

То, безумовно, було виявом недовіри — отже, промовчати я не мог­ла.

— Хто вам сказав? — трохи занепокоєно перепитав головлікар.

— Кулик.

— Завжди влізе не в свого воза, — гнівливо мовив Микола Олександрович. — Я сьогодні після обіду вирішив поговорити з вами... Ми, знаєте, можемо це якось компенсувати.

— Що компенсувати? — засміялась я в'їдливо.

— Ну те... — знічено й непевно почав пояснювати Микола Олександрович. — Те, що довелося забрати від вас люкс.

— Повірте, Миколо Олександровичу, — якомога лагідніше сказала я,
аби заспокоїти головлікаря, що виглядав жалюгідно. — Повірте, я не
честолюбна. Але ж я розумію, що таке рішення не могло бути безпри­чинним. Саме оце мене й цікавить. Причина... Буду вдячна, якщо ви її повідомите. Тоді я принаймні знатиму, що мені належить робити.

Микола Олександрович відклав олівець, який механічно крутив у пальцях.

— Притиснули ви мене, Софіє Кирилівно. — На його губах з'явила­ся ніякова посмішка, що відразу ж згасла. — Правду кажучи, я не маю
права цього розголошувати. Та що тут лукавити? Таке розпорядження
надійшло з Ліксанупру.

— Та-ак. А скажіть, Миколо Олександровичу, чого це раптом взялися
ремонтувати люкс? Його ж недавно ремонтували.

— Ну, це в Кулика питайте. Щоправда, йому, здається, також не
пояснювали. Просто видали шпалери й наказали замінити ними старі. А
навіщо це треба... Про це, мовляв, на тому тижні самі дізнаєтесь.

— Гаразд. Ждати не довго. Потерплю.

Та вже через день чиїсь невидимі руки завертіли мене на такій ша­леній каруселі, що в мене потемніло в очах. Після нічної зміни попід високовольтною лінією я поверталася додому і ще здалеку побачила біля трансформаторної будки чотирьох добре зодягнених мужчин, які мовби когось виглядали. Вони були дивовижно схожі між собою, хоч не відразу можна визначити, чим саме. Здається, і плащі на них різнилися, й капе­люхи неоднакові, і обличчя різні, а мужчини в чомусь невловимому скидалися на близнюків.

Я вже їх проминула, коли один із них мене покликав:

— Софіє Кирилівно! Чого це ви знайомих не впізнаєте?

Озирнулася на голос, що видався справді знайомим, і одразу ж упізна­ла Євгена Марковича. Він виступив із четвірки й стояв біля сосни, примина­ючи лискучим черевиком кущик ковили. Мій погляд чомусь прикипів до отого кущика та ретельно наваксованого черевика, ніби я боялася підняти очі вище й поглянути йому в обличчя. У минулій зустрічі він був для мене бажаним гостем — я тоді покладала на нього великі сподівання. Тепер я вже знала, хто він є насправді. Догадувалася також, хто були троє інших мужчин, ніби спущених на мене з перукарняно-кравецького конвеєра. Я намагалася зміркувати, чого їм від мене треба. А тим часом Коробов, наблизившись до мене впритул, зі штучною лагідністю в голосі запитав:

— То, може, до хати запросите?

Відповіла стомлено:

— Я повертаюся з нічного черґування. Невдалий час для прийому
гостей. Мені треба виспатися.

Коробов не без іронії кинув:

— У компанії таких лицарів до вас одразу ж бадьорість повернеться.
Він дістав із кишені на грудях червону книжечку й простягнув мені.

Подавивши в собі щось бридке, нудотне (може, то був страх?), якомога впевненіше мовила:

— Я знаю, де ви працюєте.

На його обличчі з'явився вираз розгубленості. Відсмикнув руку з книжечкою і тримав її перед власним обличчям, обмірковуючи, як йому належало діяти далі. Відтак набрав офіційного вигляду, міміки на обличчі враз поменшало, нижня щелепа відвисла.

— Відчиняйте хату. У нас робота, а не розваги. — Показав на
ставного, білявого молодика. — Це наш працівник, старший лейтенант
Капшученко. — Потім представив інших двох: — А це поняті. Ми зобов'я­зані провести у вас обшук.

Його слова мене не приголомшили — я вже встигла зрозуміти, чого ці люди з'явилися в нашому хуторці. Не знаю, чому так, але усвідомив­ши, з ким маю справу, одразу ж відчула в собі певність. Правда була на моєму боці — і в ній моя сила. А це правда не якась там дрібненька — це правда Всесвіту! Чого ж я мушу дрижати, мов тополиний листок на вітрі? Не діждетесь, Євгене Марковичу!

— Ви завжди понятих з собою привозите?

Обличчя Коробова пересмикнулося. Який він був не схожий на того галантного кавалера, що пригощав мене біля лісорозплідника!

— Ведіть до хати. Т

Дата добавления: 2015-10-30