РОЗДІЛ XIX. 5 страница

Біля самої могили зупинився й розгледівся. Навколо було
моторошно тихо. Спала в мороку степова трава, спало кіль-
ка дерев на узбіччі, не чув ані цвіркунів, ані погуків нічних
гпашок.

Козак зіскочив з кояя і пішов, мочачи чоботи в росі, на-
пару. Кінь покірно слідував за ним, хоч неспокійно похро-
пував і крутив головою. На вершині лежав великий камінь,
а біля нього цурпалля і слід од багаття — не одного сюди
вабило, і не один тут ніч ночував.

Козак сів на камінь і відчув млість, що раптом огорнула
його тіло,— спати йому захотілося. Але- він поборов себе,
викресав вогню й запалив хмиз, щоб трохи посидіти при
багатті й повечеряти. Поки варився куліш, козак сидів біля
вогнища й дивився, як помалу жере вогонь паливо. Йому
здалося раптом, що земля під ним здвигнулася, заіржав
раптом його кінь,— вперше морочно стало нашому смілив-
цю. Щоб отямитися, закушпелив люльку, і доки її палив, усе і
навколо було спокійно. Коли ж висмоктав з черепка остан-
ній дим, вдруге гойднулася під ним земля і вдруге заіржав
кінь. Козак скочив на рівні, але довкола стигла нерушима
тиша, лише подихав у вічі теплий нічний легіт, якийсь див-

ний запах приніс він козакові. Він удихнув того запаху і від-
чув, що дурманіє, що в голові йому затуманилося, а очі по-
чинають погано бачити. Ноги затрусилися, і він впав не-
притомний у траву, так і не дочекавшись, доки звариться
на вогнищі йому куліш.

Прийшов до тями тоді, коли ранок почав ледь-ледь дрібо-
тіти, коли небо почало швидко наливатися світлом, спершу
сірим, а тоді синім; скочив одразу на ноги й роззирнувся.
Коня біля нього не було. Він зирнув на погасле вогнище,
на казанок із загуслою кашею і раптом кинувся притьма
бігти. Він не так збіг, як скотився з могили і тут, біля дерев,
застав, свого коня. Стрибнув на нього, а тоді почув, як щось
дихнуло чи зітхнуло йому в спину. Волосся стало сторчака
в козачини; він свиснув й погнав щодуху коня, а коли, від'-
їхавши на кілька гін, роззирнувся, побачив, що могила вся
покрита густим" туманом і в тому тумані раптом щось блис-
нуло, ніби хтось вистрілив йому услід. Козак притис остро-
гами коня й помчав з цього клятого місця так швидко, як
тільки міг витримати його вірний приятель...

За місяць по тому розгорілася велика війна. Струмки
крові палилися тоді по землі. Серед воєнних хуртовин най-
більше лютував наш козак. Ярий вогонь палив йому душу,
дикий і завзятий був він у бою. Але мав одну дивну при-
страсть: не любив бачити когось над собою. Отже, й вихо-
дило, що після кожної битви гинув старшина, котрий стояв
на приступець вище за нього. На місце вбитого завжди оби-
рали нашого козака, але завжди після того не радість він
відчував, а стуму.

Тоді він пішов до святих місць висповідатися.

— Я вбивав усіх,— сказав він,— хто мною керував. Не
вищих, а тих, що стояли якраз наді мною.

— Навіщо ти чинив це, сину? — спитав у нього чернець.
Був чорний і зарослий, довгі роки сидів у схимництві, а на-
останок, як ієромонах, давав мир заблудлим.

— Здається, заздрість поселилась у душу мою,— мовив
козак.

— Викинь її із серця й прожени із душі,— сказав чер-
нець.—Заздрість—це геєна пекуча, змія невсипуща, випа-
ли її з душі, прожени і тільки тоді спасешся.

— Не можу її вигнати,— сказав козак,— коли б міг, то
не прийшов би до вас.

Чернець покропив його святою водою, але не допомогла
козакові вода.

— Щоб вилікуватися,— сказав схимник,— маєш дуже
того захотіти...

— Таж я хочу! — скрикнув козак.— Бозна-скільки часу
хочу! Але як? Я ж прийшов питати ради...

— Геєна пече тебе,— спокійно сказав чернець і замис-
лився. Він довго думав, аж так, що вирішив козак: забув
про нього старий. Вже й покашлював, і неспокійно вовту-
зився, але чернець, ніби ідол, сидів. Нарешті звів на козака
очі й позирнув пильно.

— Хто ти тепер у війську? — спитав.

— Полковник.

— Гетьманом стань.

— Штовхаєш мене на новий злочин? — вигукнув козак...
Через кілька днів старого гетьмана було підступно вбито,
а замість нього обрано нашого козака.

— Слава героєві, слава! — гукало товариство.— Слава
новому гетьману, веди нас і керуй!

Так кричали козаки, а він стояв, набундючившись і ви-
ставивши наперед булаву. Відчував, що пориває його мо-
гутня хвиля, бо підкоряються йому десятки тисяч людей
і може двигнути цю юрму, куди захоче. Був на піднесенні,
наче плив хвильливим морем і це море корилося йому.

"Тепер,— подумав він,— перестане мене жерти з'їжа. Те-
пер я нарешті заспокоюся і не буду лити безневинну кров.
Я досяг того, про що колись і мріяти не важився,— ось
воно, щастя!"

І він гукнув на все горло гучне й радісне привітання
своєму війську, а воно однодушне відповіло тисячами так
само радісних голосів.

Але наступного дня чорна хмара сповила гетьманове чоло.
Опинився раптом сам на сам, начебто в глуху, без вікон
та дверей, кімнату потрапив, із якої не видертися, скільки б
не бився об ці глухі стіни. Дивний відчай посіявся в його
серці, стискала і з'їдала його нез'яснима туга, аж застогнав
він і заплакав, мотаючи головою. Бився об стіни, які сам
собі звів, але виявилися ті м'які й податливі, і не дістав
гетьман звільнення.

— Я нікчемний і немічний,— сказав він ченцеві, котрого
зробив своїм наближеним.— Не відаю, що мені тепер чинити.
Як керувати далі і як запалювати ці сотні тисяч людей?
Куди їх вести і заради чого? Біда велика впала на мою го-
лову: всього я досяг!

— Але ти позбувся заздрості,— сказав йому чернець.—
Отже, прогнав те, від чого просив звільнення.

— Заздрості?—перепитав гетьман.—Здається, я її
і справді не маю. Але тепер мені здається, що саме заздрість

запалювала мене до чину. Допомагала існувати, отже, і згу-
бив я те, що допомагало мені жити. Що ж далі?

— Чини так, як усі володарі,— сказав чернець.— Відчуй
заздрість до підлеглих тобі, щоб не могли вони тебе ски-
нути.

— Тобто як?

— Наводь на них страх,— усміхнувся загадково чернець.
Тоді покотилися з пліч сотні голів, полилася річкою кров
народу козацького, і заполум'яніли над його містами й се-
лами червоні пожариська.

Дата добавления: 2015-10-29