Навчально-методичний

ПОСІБНИК

для студентів

факультету правової політології та соціології (спеціалізація соціологія)

на 2011 – 2012 н.р.

з дисципліни «ОСНОВИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА»

Одеса – 2011

1. НАВЧАЛЬНИЙ ПЛАН КУРСУ

Форма навчання	курс	семестр	лекції	Практичні (семінари)	Всього ауд. годин	Курсові роботи	Контрольні роботи	Самостійна робота	Всього годин	іспит	заліки
Денне відділен-ня						-	-
всього						-	-

2. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Робоча навчальна програма з курсу «Основи кримінального права» підготовлена для студентів, факультету соціології та політології, на підставі якої ведеться викладання та вивчення предмета, побудована, виходячи із системи науки кримінального права.

В робочій програмі надається стисла характеристика тем курсу з Загальної та Особливої частини кримінального права, звертається увага студентів на основні визначення кримінального права, які мають особливе теоретичне та практичне значення, на деякі дискусійні, не вирішені питання, щодо яких в юридичній літературі висловлюються різні точки зору. Слід мати на увазі, що з метою вдосконалення чинного кримінального законодавства до нього можуть вноситися зміни та доповнення, за якими необхідно спостерігати. Окрім чинного кримінального законодавства потрібно аналізувати постанови Пленуму Верховного Суду України (Вищого Суду України).

В цілому, кримінальне право містить положення, які стосуються усіх злочинів, передбачених Особливою частиною, а саме: підстави кримінальної відповідальності, поняття злочину та складу злочину, відповідальність за закінчений і незакінчений злочин, співучасть у злочині, поняття та систему покарань, загальні засади призначення покарання, підстави та порядок застосування примусових заходів медичного та виховного характеру і також окремі види злочинів.

Робоча навчальна програма містить методичні рекомендації і плани проведення практичних занять, до яких слід звертатися під час вивчення курсу. З метою закріплення отриманих знань студенти обов’язково повинні розв'язати задачі, надані після теми практичних занять, виконати завдання до самостійної роботи.

Велике значення для розуміння навчального матеріалу має вивчення спеціальної літератури, що рекомендується кафедрою до курсу. Вивчення кримінального права України слід почати з уважного ознайомлення з програмою курсу „Кримінальне право” для студентів НУ «ОЮА» і методичними рекомендаціями, завданнями і планами практичних занять.

Вивчення розділів (тем) курсу повинно ґрунтуватися на знанні чинного кримінального законодавства – Кримінального кодексу України (далі – КК). Вивчення конкретного виду злочину (і його складу) за спеціальною літературою повинно бути нерозривно пов’язано і відбуватися паралельно з вивченням відповідних норм КК.

Слід мати на увазі, що з метою вдосконалення чинного кримінального законодавства до нього можуть вноситися зміни та доповнення, за якими необхідно спостерігати і оперативно вносити до своїх текстів КК.

Окрім чинного кримінального законодавства потрібно вивчати постанови Пленуму Верховного Суду про практику застосування законодавства про відповідальність за певні категорії злочинів чи окремі види злочинів. Такі постанови публікуються в журналах „Право України”, „Вісник Верховного Суду України”, а також в систематизованих збірниках: „Збірниках постанов Пленуму Верховного Суду України”. – К.: Юрінком Інтер.

Необхідно вивчити також судову практику з конкретних справ, матеріали якої публікуються в журналі „Право України” та інших юридичних виданнях.

Під час вивчення цього курсу студенти повинні пам’ятати, що норми Загальної та Особливої частин кримінального права перебувають у неразривному зв’язку.

Загальна частина містить положення, які стосуються усіх злочинів, передбачених Особливою частиною, а саме: підстави кримінальної відповідальності, поняття злочину, відповідальність за закінчений і незакінчений злочин, співучасть у злочині, поняття та систему покарань, загальні засади призначення покарання, підстави та порядок застосування примусових заходів медичного та виховного характеру і т. ін.

Особлива частина в її практичному застосуванні потребує при притягненні особи до кримінальної відповідальності за вчинений злочин застосовувати норми Загальної частини. Наприклад, обов’язково необхідно встановити чи має винна особа ознаки суб’єкта злочину – осудність, досягнення встановленого законом віку (розділ IV Загальної частини КК).

Тільки комплексне вивчення питань курсу із урахуванням повної відповідності та узгодженості норм Загальної та Особливої частин кримінального права може забезпечити успішне вивчення курсу.

3. ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН

№	Назва теми	Лекції	Практ. Заняття	Самостійна робота
1.	Поняття кримінального права (загальна та особлива частини). Кримінальний закон(КК України 2001 р.)		-
2.	Поняття злочину, його відмінність від інших правопорушень, класифікація злочинів
3.	Кримінальна відповідальність та її підстава (склад злочину).		-
4.	Об’єктивні ознаки складу злочину (об’єкт та об’єктивна сторона).
5.	Суб’єктивні ознаки складу злочину (суб’єкт та суб’єктивна сторона)
6.	Стадії вчинення злочину, співучасть у злочині,
7.	Множинність злочинів. Обставини, що виключають злочинність діяння.
8.	Поняття, мета, види покарань.
9.	Звільнення від кримінальної відповідальності, від покарання, та його відбування.
10.	Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх
11.	Злочини проти життя, здоров’я, волі, честі та гідності, статевої свободи та недоторканості особи.
12.	Злочини проти власності
13.	Злочини у сфері господарської діяльності та злочини проти довкілля		-
14.	Злочини проти громадської безпеки, громадського порядку та моральності
15.	Злочини у сфері обігу наркотичних речовин, їх аналогів та прекурсорів.
16.	Злочини у сфері службової діяльності та злочини проти правосуддя
Всего

3. ЗМІСТ ПРОГРАМИ ЗА ТЕМАМИ ЛЕКЦІЙ

Тема 1. Поняття кримінального права (загальна та особлива частина). Кримінальний закон (КК України 2001 р.). – 2 години

При підготовці до даної теми необхідно вивчити та засвоїти поняття кримінального права України, як галузі права, визначити завдання та функції кримінального права, а також його принципи.

Кримінальне право України – це галузь права, яка є системою загальнообов’язкових, встановлених Верховною Радою України або прийнятих всеукраїнським референдумом і забезпечуваних примусовою силою держави норм права, котрі визначають загальні засади кримінальної відповідальності, діяння, які є злочинами, та покарання, що можуть застосовуватися до осіб, які їх вчинять. Предметом кримінального права є охоронні та регулятивні суспільні відносини, спрямовані на забезпечення реалізації прав і законних інтересів людини, держави і суспільства, змістом яких є взаємокореспондуючі права та обов’язки суб’єктів цих відносин. Методи кримінального права: дозвіл вчиняти або не вчиняти певні дії; заохочення до суспільно-корисної, правомірної поведінки; покладення обов’язку вчинити певні дії; заборона певного діяння під загрозою покарання.

Завдання кримінального права (ст.1 КК) – забезпечення 1) охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку, громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України, миру і безпеки людства та 2) запобігання злочинам. Функції кримінального права – це основні напрями його впливу на суспільні відносини: охоронна; регулятивна; виховна.

Принципи кримінального права: 1) загально-правові принципи: законності, гуманізму, демократизму, справедливості, науковості, рівності осіб перед законом; 2) спеціальні (галузеві) принципи: відповідальність лише за вчинене суспільно небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом; винна відповідальність; особиста відповідальність; диференціація кримінальної відповідальності та індивідуалізація покарання; невідворотність кримінальної відповідальності.

Система кримінального права – це внутрішня його будова, структура, заснована на певних принципах Загальної та Особливої частини. Кримінальне право тісно пов’язане з іншими галузями права, такими як: конституційне право, кримінально-процесуальне право, адміністративне право, кримінально-виконавче право, міжнародне право.

Наука кримінального права – це галузь юридичної науки про засади кримінальної відповідальності, злочини та покарання, яка є системою ідей, поглядів і концепцій вчених, що ґрунтуються на пізнанні закономірностей суспільного розвитку і кримінально-правового регулювання, дослідженні чинного кримінального законодавства та практики його застосування, зарубіжного досвіду кримінально-правового регулювання. Визначення предмету кримінального права як науки. Методи науки кримінального права: діалектичний; історико-правовий; порівняльний; формально-логічний; соціологічний; системного аналізу; прогнозування, експертних оцінок, моделювання, психологічного аналізу, статистичний та інші.

Під час вивчення даної теми слід мати на увазі, що кримінальний закон — це прийнятий у встановленому порядку правовий акт, якій містить юридичні норми, що регулюють охорону інтересів держави, прав і свобод громадян від злочинів шляхом застосування до винного покарання, який визначає підстави і межі кримінальної відповідальності. Основні риси кримінального закону: єдине джерело кримінального права; тільки кримінальний закон установлює злочинність і караність діянь; до осіб, що порушили закон, застосовується специфічний примусовий захід - покарання; воно призначається тільки судом відповідно до закону; застосування кримінального закону тягне специфічні наслідки - судимість.

Кримінальний кодекс України представляє систематизований звід законів, що складається з Загальної й Особливої частин. Кримінально-правові норми за будовою складаються з гіпотези, диспозиції (проста, описова, відсильна, бланкетна) та санкції (відносно визначені та альтернативні).

Під тлумаченням кримінального закону розуміється всебічне й глибоке з'ясування його змісту, розкриття термінів, що вживаються законодавцем. Виділяють наступні види тлумачення закону: а) за суб'єктом тлумачення - легальне, офіційне, судове й неофіційне (доктринальне, професійне, повсякденне); б) за прийомами (способами) - граматичне, систематичне, історичне й логічне; в) за обсягом - буквальне, обмежувальне й поширювальне.

Злочинність і караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час вчинення цього діяння. Часом вчинення злочину визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності (ч.3 ст.4 КК). Чинність закону в часі закріплена в ст. 4 КК України. Зворотна дія закону про кримінальну відповідальність в часі закріплена в ст. 5 КК України. Дія проміжного закону про кримінальну відповідальність (ч.4. ст. 5 КК).

Межі дії кримінального закону визначаються тим, що всі особи, які вчинили злочини на території України, підлягають відповідальності на підставі КК України. Принцип територіальності (ст. 6 КК). Виключення складають особи, що користуються повним та обмеженим імунітетом (екстериторіальність). Крім того, виділяються такі принципи дії Кримінального закону: реальний, універсальний (космополітичний) (ст.8 КК) та принцип громадянства (ст.7 КК).

Тема 2. Поняття злочину та його відмінність від інших правопорушень, класифікація злочинів. – 2 години.

При вивченні даної теми необхідно: розібратися в характеристиках визначення злочину за кримінальним правом України, його основних ознак; виявити відмінність злочину від інших форм деліктів та проступків; визначити значення класифікації злочинів для правильного застосування кримінального закону України.

Поняття злочину знайшло своє відображення в ст. 11 КК України 2001 року. Закріплене законодавцем визначення злочину містить в собі і матеріальні і формальні його ознаки.

У встановленому на законодавчому рівні у ч. 1 ст. 11 КК України визначенні злочину містяться такі обов'язкові ознаки злочину: 1) злочином є лише діяння (дія або бездіяльність); 2) діяння має бути вчинене суб'єктом злочину; 3) діяння є винним; 4) вказане діяння є суспільно небезпечним; 5) відповідне діяння повинно бути передбачене чинним КК; 6) кримінальна караність. Відсутність хоча б однієї з цих ознак вказує на відсутність злочину взагалі.

Суспільна небезпечність, винність та вчинення протиправного діяння суб'єктом злочину - є матеріальними ознаками злочину; передбачення діяння Кримінальним кодексом - формальна, що відбиває юридичну, нормативну природу злочину, тобто його протиправність.

Злочин як свідомий вольовий вчинок людини повинен бути виявлений у конкретній дії або бездіяльності. Думки, погляди, переконання, що не знайшли свого вираження в актах дії або бездіяльності, навіть якщо вони суперечать інтересам суспільства, злочином визнаватися не можуть. Злочином є лише діяння, вчинене суб'єктом злочину (ч. 1 ст. 18 КК). Суспільна небезпечність як матеріальна ознака злочину полягає в тому, що діяння або заподіює шкоду відносинам, які охороняються кримінальним законом, або містить у собі реальну можливість заподіяння такої шкоди. Ще одною обов’язковою ознакою злочину, що виражає його внутрішній психологічний зміст, є винність. У цій ознаці відбивається найважливіший принцип кримінального права - принцип суб'єктивного ставлення у вину. Щодо такої ознаки, як караність діяння, то М.І. Бажанов вказував, що аналіз ч. 2 ст. 1, яка визначає завдання Кримінального кодексу, дозволяє стверджувати, що передбаченість діяння в КК одночасно означає й обов'язкову караність його за цим Кодексом. Визнання певного діяння протиправним являє собою офіційне визнання діяння суспільно небезпечним з боку держави. Заборона ж діяння кримінальним законом вказує на значну ступінь його суспільної небезпеки.

Відповідно до ч. 2 ст. 11 не є злочином вчинене суб'єктом винне діяння, прямо передбачене КК, якщо воно через малозначність не становить суспільної небезпеки (тобто, це така формально передбачена Кримінальним законодавством умисна дія або бездіяльність суб'єкта, яка через малозначність заподіяної шкоди не є суспільне небезпечною).

Злочини можуть бути класифіковані з різних підстав: 1) за об'єктом посягання – родовий об’єкт, який є основою для конструювання розділів Особливої частини КК України; 2) за ступенем суспільної небезпеки (ст.12 КК України): невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі; 3) за характером діяння: дія або бездіяльність; 4) за формою вини: необережні та умисні злочини; 5) за стадією реалізації умислу: закінчені та незакінчені злочини 6) за суб’єктом.

Тема 3. Кримінальна відповідальність та її підстава

(склад злочину) – 2 години

Питання кримінальної відповідальності є найскладнішими в науці кримінального права. Під час вивчення цієї теми студенти повинні звернути увагу на те, що законодавчого визначення кримінальної відповідальності немає, тому в юридичній літературі існує безліч точок зору щодо питань, пов’язаних із кримінальною відповідальністю. Досить поширеною є точка зору про те, що кримінальна відповідальність, виступаючи різновидом соціальної відповідальності, являє собою діалектичне сполучення двох аспектів – негативного (ретроспективного) і позитивного (перспективного).

Законодавчий (нормативний) опис ознак конкретного складу злочину, що містяться в статті Особливої частини Кримінального кодексу у своїй сукупності закріплює той мінімум ознак який дозволяє відмежувати злочинне діяння від незлочинного.

Що стосується форм реалізації кримінальної відповідальності, то найбільш прийнятною і відповідаючою сучасній кримінальній політиці є точка зору, згідно з якою кримінальна відповідальність може бути реалізована у таких трьох формах: 1) засудження винного, виражене в обвинувальному вироку суду, не пов’язане з призначенням йому кримінального покарання; 2) засудження особи, поєднане з призначенням їй конкретної міри покарання, від реального відбування якого вона звільняється; 3) відбування призначеного покарання.

Стадії кримінальної відповідальності: період з моменту вчинення злочину і до притягнення винного до кримінальної відповідальності; період з моменту порушення кримінальної справи і до відданя до суду особи, що вчинила злочин; період судового розгляду кримінальної справи; період з моменту набрання законної сили обвинувального вироку і до відбуття покарання;період після відбуття покарання або дострокового звільнення від нього і до зняття судимості.

Кримінально-правові відносини – це відносини, врегульовані нормами кримінального права. Вони виникають між державою, в особі органів правосуддя і органів, що забезпечують правосуддя (дізнання, досудове слідство, прокуратура, органи, які виконують покарання та інші заходи кримінально-правового впливу), і особою, що вчинила суспільно-небезпечне діяння, передбачене Особливою частиною КК.

Залежно від виникнення, зміни або припинення кримінально-правових відносин юридичні факти в кримінальному праві можна поділити на такі види: юридичні факти, які тягнуть виникнення типових кримінально-правових відносин (владних відносин) – правоутворюючі факти; юридичні факти – обставини, що тягнуть виникнення специфічних кримінально-правових відносин – відносини рівноправних суб’єктів права, що випливають з реалізації особами наданих їм абсолютних суб’єктивних прав (складні правоутворюючі факти); юридичні факти, які змінюють кримінально-правові відносини (правозмінюючі факти); юридичні факти, які тягнуть припинення кримінально-правових відносин (правоприпиняючі юридичні факти).

Кримінально-правові відносини можна поділити на такі види: 1. охоронні (а) негативна кримінальна відповідальність – з моменту вчинення злочину; б) правовідносини, що породжуються діянням неосудних та малолітніх; 2. заохочувальні (а) позитивна кримінальна відповідальність – з моменту вчинення суспільно корисного правового поступку; б) концесуальні правовідносини – дозволена, прийнятна поведінка; в) змішані правовідносини.

Поняття злочину і складу злочину знаходяться в нерозривній єдності: склад злочину – це законодавче закріплення в законі узагальнених ознак окремих видів злочинів. Поняття злочину конкретизується в кримінальному законодавстві у формі окремих складів злочинів.

Під складом злочину розуміється сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак, встановлених законом, що характеризують суспільно небезпечне діяння як злочин. Склад злочину – це правове поняття про злочин.

Склад злочину утворюють ознаки, що характеризують об'єкт злочину, його об'єктивну сторону, суб'єкт злочину і суб'єктивну сторону злочину. Кожний з чотирьох елементів складу (об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона) у свою чергу характеризується обов'язковими і факультативними ознаками, які залежать від конкретного складу злочину. Без встановлення обов'язкових ознак складу злочину неможливе притягнення особи до кримінальної відповідальності і правильна кваліфікація злочину. Кваліфікація злочину – це логічний процес встановлення всіх необхідних ознак злочину й ототожнення їх з ознаками конкретного складу злочину, закріпленого в кримінально-правових нормах Особливої частини КК.

Склади злочинів поділяються на види: за конструкцією складу злочину (матеріальний, формальний та усічений); за ступенем суспільної безпеки (основний, кваліфікований та з пом’якшуючими обставинами); за характером структури складу злочину (простий та складний).

Тема 4. Об’єктивні ознаки складу злочину

(об’єкт та об’єктивна сторона). – 3 години

При підготовці до даної теми необхідно вивчити та засвоїти наступні поняття.

Об'єкт злочину – охоронювані кримінальним законом суспільні відносини, на які здійснюється злочинне посягання. Такими суспільними відносинами є: суспільний лад, політична й економічна система держави, відносини власності, особистість, політичні, трудові, майнові й інші права і свободи громадян і правопорядок. Об'єкти можна класифікувати «за вертикаллю» на такі види: загальний, родовий, видовий, безпосередній.

Загальний об'єкт – це вся сукупність охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин (ч.1. ст. 1 КК).

Родовий об'єкт – це сукупність однорідних суспільних відносин, на які посягає певна група однорідних злочинів. За принципом родового об'єкта побудована система особливої частини кримінального закону (КК).

Видовий об'єкт – це сукупність тотожних суспільних відносин, охоронюваних кримінальним законом. Видовий об'єкт співвідноситься з його родовим об'єктом, як частина з цілим чи як вид з родом.

Безпосередній об'єкт – це конкретні суспільні відносини, на які здійснюється злочинне посягання. Безпосередній об'єкт, у свою чергу підрозділяється на: основний і додатковий, а додатковий безпосередній об'єкт буває 2-х видів: додатково-обов'язковий і додатково-факультативний.

Предмет злочину – це речі матеріального світу, посягаючи на які суб'єкт заподіює шкоду охоронюваним кримінальним законом суспільним відносинам. Встановлення предмета злочину в ряді випадків допомагає правильно кваліфікувати злочин. У кримінально-правовій літературі предмет досліджується в трьох площинах: предмет суспільних відносин, що охороняється, предмет злочину і предмет злочинного посягання.

Потерпілий від злочину – це фізична особа, яка є суб’єктом охоронюваних законом України суспільних відносин і якій злочином заподіяно моральну, майнову або фізичну шкоду.

Об'єктивна сторона злочину - це зовнішня сторона злочину, що характеризується злочинним діянням (дією чи бездіяльністю), в результаті якого настають певні суспільно небезпечні наслідки або створюється загроза їх настання.

Об'єктивна сторона злочину визначається наступними ознаками: суспільно небезпечним діянням (дією чи бездіяльністю), суспільно небезпечними наслідками, причинним зв'язком між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місцем, часом, способом, обстановкою вчинення злочину.

Суспільно-небезпечне діяння завжди є обов'язковою ознакою об'єктивної сторони складу злочину незалежно від конструкції складу. У матеріальних складах, поряд із суспільно-небезпечним діянням, наслідок і причинний зв'язок також є обов'язковими ознаками складу злочину.

Місце, час, спосіб, обстановка вчинення злочину можуть бути обов'язковими ознаками, якщо вони прямо зазначені в диспозиції статті, але найчастіше вони виступають як факультативні ознаки об'єктивної сторони складу злочину, або кваліфікуючі.

Суспільно небезпечне діяння може бути як у формі активних дій, так і у формі пасивної поведінки особи. Відповідальність за злочинну бездіяльність настає за умови, коли особа повинна була і могла діяти певним чином. Суспільно-небезпечні діяння (дії або бездіяльність) – це вольові вчинки людини, які уявляють собою психофізичний зв'язок зовнішньої і внутрішньої сторін її поведінки.

Суспільно-небезпечні наслідки бувають декількох видів: матеріальні і нематеріальні. Матеріальні наслідки підрозділяються на майнові і наслідки особистого (фізичного) характеру. Майнові наслідки можуть виражатися в позитивній шкоді або в упущеній вигоді.

Причинний зв'язок в кримінальному праві – це об'єктивний зв'язок між суспільно-небезпечним діянням і наслідками, що настали. Він повинен відповідати наступним умовам: діяння за часом повинне передувати наслідкам, діяння повинне бути головною, основною причиною, що спричинило саме цей злочинний результат (наслідок). У матеріальних складах злочинів встановлення причинного зв'язку між суспільно небезпечним діянням і наслідками є обов'язковим.

Тема 5. Суб’єктивні ознаки складу злочину (суб’єкт та суб’єктивна сторона)

– 3 години

Суб'єкт злочину – це особа, яка під час вчинення злочину усвідомлювала суспільно небезпечний характер своїх дій і могла ними керувати, тобто була осудною або обмежено осудною, а також досягла встановленого кримінальним законом віку.

Підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними. Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.

Особи, визнані у встановленому законом порядку неосудними, не підлягають кримінальній відповідальності. Неосудність – це нездатність особи усвідомлювати свої дії і керувати ними, яка виникла внаслідок психічного захворювання особи. Неосудність характеризується двома критеріями: медичним (наявність психічного захворювання) і юридичним (нездатністю особи усвідомлювати свої дії і керувати ними під час вчинення злочину). Для визнання особи неосудною необхідно встановити обидва критерії. До неосудного можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру. Якщо особу було визнано неосудною на момент вчинення злочину, то вона не притягується до кримінальної відповідальності. Якщо ж стан неосудності настав після вчинення злочину, то особа направляється на лікування, а після одужання вирішується питання про доцільність призначення її покарання.

Як правило, кримінальна відповідальність настає з 16-річного віку. У виняткових випадках можуть бути притягнуті до відповідальності особи з 14-річного віку (ч.2 ст. 22 КК). Особа вважається такою, що досягла певного віку, не в день народження, а після 24 години дня її народження.

Спеціальний суб'єкт злочину – це особа, яка крім необхідних ознак повинна володіти ще і додатковими ознаками, що обмежують можливість притягнення її до кримінальної відповідальності за вчинення конкретного злочину. Ознаки, що характеризують спеціальних суб'єктів, передбачені в нормах статей Особливої частини КК, а також в ч. 2,3,4 ст. 18 КК (Загальна частина).

Особа, яка вчинила злочини у стані сп’яніння в наслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин, підлягає кримінальній відповідальності. Вчинення злочину у стані фізіологічного сп’яніння є обставиною, яка обтяжує покарання. Патологічне сп’яніння визнається різновидом психічного розладу при встановленні медичного критерію обмеженої осудності або неосудності.

Суб'єктивна сторона злочину - це внутрішнє (психічне) ставлення суб'єкта до суспільно небезпечного діяння і його наслідків. Суб'єктивна сторона характеризується однією з форм вини, мотивом і метою. Вина є обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони всіх складів злочинів (ст. 23 КК). Вину визначає її зміст, ступінь і форма.

Форма вини – це сполучення певних ознак інтелектуального і вольового моментів закріплених у кримінальному законі. Вина може виявлятися у формі умислу або необережності.

Умисел поділяється на прямий і непрямий (ст. 24 КК). При наявності прямого умислу винна особа усвідомлює суспільно небезпечний характер своїх дій чи бездіяльності, передбачає настання суспільно небезпечних наслідків і бажає їх настання. Непрямим визнається такий вид умислу, при якому особа, усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки, не бажала, але свідомо припускала їх настання, або байдуже ставилася до їх настання.

Крім того, розрізняють 1) визначений умисел, невизначений умисел, альтернативний умисел; 2) заздалегідь обміркований умисел (передумисел), раптово виниклий умисел (різновидом якого є афектований умисел).

Необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість (ст. 25 КК). Злочинна самовпевненість - це таке психічне ставлення винного до вчинених ним діянь, при якому особа передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховує на їх відвернення. Передбачення можливості настання наслідків має абстрактний характер, особа не конкретизує у своїй свідомості злочинний результат. Вольовий момент злочинної самовпевненості полягає в тому, що особа легковажно розраховує на відвернення суспільно небезпечних наслідків, при цьому сподівається на реальні обставини, які, на її думку, можуть запобігти настанню наслідків. Злочинна недбалість характеризується таким психічним ставленням до вчиненого, при якому особа, діючи певним чином, не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків, хоча повинна була і могла передбачити їх настання.

В суб'єктивній стороні складу злочину мотив і мета можуть виступати в якості обов'язкових, факультативних чи кваліфікуючих ознак. У тих випадках, коли мотив і мета прямо зазначені в законі або маються на увазі, вони є обов'язковими ознаками. У деяких випадках, мотив і мета можуть враховуватися в якості пом'якшуючих чи обтяжуючих обставин при призначенні покарання. Мотив – це спонукання особи до вчинення злочину. Мета – це уявлення особи про кінцевий результат суспільно небезпечного діяння.

Юридична помилка – це невірна, хибна уява особи про злочинність чи не злочинність, вчиненого нею діяння, його кваліфікації або карності. Видами юридичних помилок є: уявний злочин, помилка у протиправності діяння, помилка у кваліфікації вчиненого діяння, помилка в караності діяння. Фактична помилка – це невірна, хибна уява особи про обставини, що утворюють об’єктивні ознаки конкретного складу злочину. До фактичних помилок відносять: помилка в об’єкті злочину, помилка у предметі злочину, помилка у знаряддях вчинення злочину, помилка у причинному зв’язку, помилка в суспільно-небезпечних наслідках.

Емоції – це психічні стани і процеси в людині, у яких реалізуються її ситуативні переживання, пов’язані з вчиненням нею злочину. Фізіологічний афект – це стан сильного душевного хвилювання, що виник у особи внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання, або тяжкої образи з боку потерпілого (наприклад, вбивство в стані сильного душевного хвилювання). У теорії кримінального права виділяють також патологічний афект, коли настає глибоке затьмарення свідомості особи і вона втрачає здатність усвідомлювати свої діяння або керувати ними - особа визнається неосудною.

Тема 6. Стадії вчинення злочину, співучасть у злочині – 2 години

Умисні злочини можуть відбуватися за стадіями, Закон виділяє три стадії: готування, замах і закінчений злочин (ст. 13 КК). На стадії готування створюються умови для вчинення злочину (підшукання або пристосування знарядь, засобів вчинення злочину, усунення перешкод, розподіл ролей між співучасниками та інші). Готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності (ч.2 ст.14 КК).

На стадії замаху відбуваються дії, спрямовані на скоєння злочину, але злочин не завершується з причин, що не залежать від волі винного (закінчений та незакінчений замах) – ст.. 15 КК.

Добровільна відмова від доведення злочину до кінця – це остаточне припинення особою за своєю волею, з будь-яких мотивів доведення до кінця задуманого злочину. Добровільна відмова можлива на стадії готування чи замаху, але до закінчення злочину. Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину. Від добровільної відмови необхідно відрізняти дійове каяття. Дійове каяття – це сукупність дій особи, спрямованих на усунення чи зменшення збитку, заподіяного злочином. Дійове каяття має місце після закінчення злочину, може враховуватися як обставина, що пом'якшує покарання (ст.. 66 КК), або як підстава звільнення від кримінальної відповідальності (ст. 45 КК).

Під час вивчення цієї теми особливу увагу слід звернути на питання про юридичну природу співучасті. У теорії кримінального права склалися дві сталі концепції юридичної природи співучасті. Одна з них має в основі акцесорну природу (від лат. accessorium – «додатковий», «несамостійний») характеру співучасті. Прихильники іншої теорії розглядають співучасть як самостійну форму злочинної діяльності.

Діючий КК України визначає в ст. 26, що співучастю у злочині визнається умисна спільна участь декількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину. Співучасть включає наступні ознаки: наявність двох та більше суб’єктів злочину, які беруть участь у скоєнні одного умисного злочину; спільна їх участь в скоєнні злочину; умисний характер діяльності співучасників.

В залежності від ролі, яку виконують злочинці при вчиненні злочину спільними зусиллями, Закон виділяє наступні види співучасників: виконавець, організатор, підбурювач та посібник (ч. 1 ст. 27 КК України).

Виконавцем (співвиконавцем) вважається особа, яка: а) безпосередньо скоїла злочин, або б) вчинила це шляхом використання інших осіб, які відповідно до закону не є суб'єктом злочину. Організатор скоєння злочину вчиняє одне із наступних дій: організовує вчинення злочину (злочинів); керує підготовкою злочину (злочинів); створює організовану групу чи злочинну організацію; керує організованою групою або злочинною організацією; забезпечує фінансування організованої групи або злочинної організації; організовує приховування злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ч. 3 ст. 27 КК). Підбурювачем вважається особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом чи іншим шляхом схилило будь-кого зі співучасників до скоєння злочину. Посібником визнається особа, яка сприяла скоєнню злочину іншими співучасниками: порадами чи вказівками; наданням засобів чи знарядь вчинення злочину; усуненням перешкод для вчинення злочину; заздалегідь даною обіцянкою переховувати злочинця, знарядь чи засобів скоєння злочину, його сліди та предмети, здобуті злочинним шляхом, або придбати чи збути такі предмети; іншим чином сприяти приховуванню злочину (ч. 5 ст. 27 УК). Пособництво за характером дій поділяють на: інтелектуальне, фізичне.

Форми співучасті – це об’єднання співучасників, що розрізняються між собою за характером ролей, які виконуються ними і за стійкістю їх суб’єктивних зв’язків. В залежності від ступеня узгодженості дій співучасників можна виділити наступні форми співучасті: 1) співучасть без попередньої змови; 2) співучасть за попередньою змовою. В залежності від способу взаємодії співучасників воно підрозділяється на: 1) співвиконавство; 2) співучасть у прямому значенні цього слова. За характером участі окремих співучасників у вчиненні злочину воно ділиться на: 1) просте та 2) складне.

За суб’єктивною ознакою виділяють наступні форми співучасті: група без попередньої змови; група за попередньою змовою; організована група; злочинна організація.

Слід відмітити, що співучасть як одна з форм злочинної діяльності не створює яких-небудь особливих підстав кримінальної відповідальності. Однак, окрім загального положення, передбаченого ч. 1 ст. 2 КК, діють правила, які стосуються відповідальності співучасників (ст. 29 та 30 КК).

Співучасники несуть відповідальність тільки за ті діяння, які скоєні у межах домовленості, яка відбулася між ними. Відхилення від цієї домовленості може привести до ситуації, за якої вчинене виконавцем не підпадає під ознаки співучасті. У такому випадку має місце так званий кількісний або якісний ексцес виконавця.

В Кримінальному кодексі 2001 року введена норма з добровільною відмовою співучасників від скоєння злочину (ст. 31 КК).

Причетність до злочину – це така злочинна діяльність, яка хоча й пов’язана зі вчиненням злочину, однак не є співучастю у ньому через відсутність об’єктивної та суб’єктивної спільності. В теорії кримінального права виділяють три види причетності: заздалегідь не обіцяне приховування злочину; неповідомлення про злочин; потурання злочину.

Питання про можливість співучасті звичайного суб’єкта у злочинах, вчинених тільки спеціальним суб’єктом, являється дискусійним. Дискусійними в науці кримінального права є проблеми уявної співучасті та співучасті у необережних злочинах.

Тема 7. Множинність злочинів. Обставини, що виключають злочинність діяння. – 2 години

Одиничний злочин – це діяння, яке містить ознаки одного складу злочину, передбаченого однією статтею Особливої частини КК. В науці кримінального права розрізняють прості і складні одиничні злочини. Простий одиничний злочин складається з одного об’єкту, одиничних ознак об’єктивної і суб’єктивної сторони. Складні одиничні злочини мають декілька видів: складний злочин, що має (два об’єкти посягання; два або більше видів дій; два види наслідків); продовжуваний злочин, який складається з декількох чи багатьох тотожних злочинних дій, спрямованих на досягнення однієї мети; триваючий злочин, об’єктивна сторона якого виконується безперервно.

Множинність злочинів має місце при вчиненні однією особою двох чи більше злочинів, кожний із яких утворює ознаки самостійного складу злочину і за які особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності. Ознаками множинності є такі обставини при яких одна і та ж особа вчинила два чи більше закінчених чи незакінчених злочинів; кожен із злочинів передбачений самостійною кримінально-правовою нормою, він не є необхідною ознакою іншого злочину, з числа вчинених цією ж особою; хоча б по двох злочинах не “погашені” їх юридичні наслідки; хоча б щодо двох злочинів відсутні процесуальні перепони для притягнення до кримінальної відповідальності.

КК 2001 р. називає три форми множинності: повторність, сукупність, рецидив.

Повторністю злочинів визнається вчинення двох або більше злочинів, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини цього Кодексу. Виділяють повторність однорідних і тотожних злочинів. Сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої частини цього Кодексу, за жоден з яких її не було засуджено. При цьому не враховуються злочини, за які особу було звільнено від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом. Розрізняють два види сукупності злочинів: реальну та ідеальну. Рецидивом злочинів визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин. Рецидив можна поділити на такі види: загальний рецидив; спеціальний рецидив; пенітенціарний рецидив.

Повторність, сукупність та рецидив злочинів враховуються при кваліфікації злочинів та призначенні покарання, при вирішенні питання щодо можливості звільнення від кримінальної відповідальності та покарання у випадках, передбачених цим КК України.

Вивчення другої частини теми необхідно розпочати зі з’ясування того, що обставини, які виключають злочинність діяння, – це обставини, наявність яких перетворює діяння, зовнішньо подібні до злочину, у правомірні, а деякі – у суспільно корисні. Ознаки обставин, які виключають злочинність діяння: а) являють собою свідомий і вольовий вчинок людини, який підпадає під зовнішні ознаки злочину та вчинення за наявності до того певних підстав; б) є за своїм змістом суспільно корисними чи соціально прийнятними (припустимими); в) передбачаються нормами різних галузей законодавства; г) виключають суспільну небезпечність і протиправність діяння, а тим самим – кримінальну відповідальність, тобто є правомірними.

Необхідною обороною (ст. 36 КК) визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, чи іншої особи, а також суспільних інтересів або інтересів держави від суспільно небезпечних посягань шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної та достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

Уявною обороною (ст.37 КК) визнаються дії, пов’язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання.

Не визнаються злочинними дії потерпілого й інших осіб (ст. 38 КК) безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи. Перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця тягнуть кримінальну відповідальність лише у випадках заподіяння смерті або тяжкого тілесного ушкодження особі, яка вчинила злочин, тобто за статтями 118 і 124 Кримінального кодексу.

Не є злочином заподіяння шкоди правоохоронним інтересам у стані крайньої необхідності (ст. 39 КК), тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.

Якщо особа заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого вона не могла керувати своїми діями, то заподіяне цією особою не є злочином (ч.1 ст. 40 КК).

Дія (бездіяльність) особи, що заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, але була вчинена з метою виконання законного наказу чи розпорядження, визнається правомірною (ст.41 КК).

Діяння, яке заподіяло шкоду правоохоронюваним інтересам, не визнається злочином, якщо воно було вчинено в умовах виправданого ризику для досягнення суспільно корисної мети (ст. 42 КК).

Якщо особа вимушено заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам під час виконання нею відповідно до закону спеціального завдання із попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, беручи в них участь, то її діяння не є злочином (ст.. 43 КК).

Тема 8. Поняття, мета та види покарання – 2 години

Покарання являє собою реакцію держави на вчинений особою злочин. Для самого ж злочинця покарання – це кримінально-правовий наслідок скоєного ним злочину.

Слід виділити специфічні ознаки покарання, з яких і складається поняття покарання: це міра державного примусу; державний характер примусового заходу; позбавлення й обмеження, пов’язані з застосуванням до нього покарання; призначається за ті діяння, що є злочинами, тобто містять всі ознаки складу злочину і застосовується до конкретної особи, при чому важливо визнати вину особи у скоєнні злочину; призначається тільки за вироком суду і від імені держави; спричиняє особливий правовий наслідок – судимість; за своїм змістом є карою. Каральний характер покарання передбачається в обмеженні прав і свобод особи, визнаної винною у вчиненні злочину.

Проблема мети покарання цікавили багатьох вчених і філософів протягом всієї історії. Багато запропонованих ними концепцій і теорій не призвели до однозначного розуміння цієї складної проблеми. Однак з цих численних теорій можна виділити дві основні групи: абсолютні теорії покарання (теорії відплати); відносні теорії покарання (теорії досягнення корисної мети).

На підставі ч. 2 ст.50 КК України можна виділити такі цілі покарання: кара; виправлення засуджених; запобігання вчиненню нових злочинів самим засудженим; запобігання вчиненню злочинів з боку інших осіб.

Під карою як метою покарання розуміється не жорстока помста чи відплата особі з боку держави за вчинений злочин, а орієнтація законодавцем суду за застосування до засудженого такого комплексу обмежень його прав та свобод, який буде відчутним і водночас достатнім для досягнення основних цілей покарання – виправлення засудженої особи, а також спеціальної і загальної превенції.

Мета виправлення засудженого передбачає досягнення певних змін у його особистості, усунення суспільної небезпеки особи, тобто такий вплив покарання, внаслідок якого засуджений під час і після його відбування не вчиняє нового злочину. Мета спеціальної (приватної) превенції полягає в такому впливі покарання на засудженого, який виключає повторне скоєння злочинів. Мета загального попередження (загальна превенція) передбачає такий вплив покарання, який забезпечує запобігання вчиненню злочинів з боку інших нестійких осіб.

Розглянуті цілі покарання значною мірою є взаємопов’язаними і взаємообумовленими. Покарання можна класифікувати за різними критеріями (ст.52 КК).

За характером впливу на засудженого покарання класифікуються на пов’язані з виправно-трудовим впливом на засуджену особу та на покарання, які не пов’язані з виправно-трудовим впливом на засуджену особу. До покарань, пов’язаних з виправно-трудовим впливом з урахуванням діючого законодавства відносяться: громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі. До покарань, які не пов’язані з виправно-трудовим впливом відносяться: штраф, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину, кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; конфіскація майна, арешт. До покарань, які не пов’язані з виправно-трудовим впливом та можуть бути застосовані до неповнолітніх слід віднести: штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, арешт.

За порядком, способом призначення ст. 52 КК виділяє основні, додаткові, змішані. До основних належать: громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі. До додаткових: позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна. До змішаних: штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Розміщуючи види покарання законодавець розмістив їх в залежності від суворості виду покарання від найменш суворого до найбільш суворого. Система для повнолітніх виглядає наступним чином: штраф; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі. Для неповнолітніх із основних покарань це: штраф, громадські роботи, виправні роботи, арешт, позбавлення волі на певний строк.

За змістом обмежень і позбавлень прав і свобод засудженої особи розрізняють 1) покарання, що обмежують або позбавляють засуджену особу особистої волі: обмеження волі, арешт, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі; 2) покарання, що обмежують або позбавляють засуджену особу права власності: штраф та конфіскація майна; 3) покарання, що обмежують трудові та інші права і свободи засудженої особи: позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

За суб'єктом, до якого можуть застосовуватися покарання розрізняють загальні покарання та спеціальні покарання (застосовуються до певної особи).

За можливістю визначення строку покарання виділяють: строкові покарання; безстрокові покарання (штраф; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; конфіскація майна; довічне позбавлення волі), та різновид безстрокових покарань - разові.

Тема 9. Звільнення від кримінальної відповідальності, від покарання та його відбування,– 2 години

Для уяснення сутності та змісту інституту звільнення від кримінальної відповідальності важливо знати, що звільнення від кримінальної відповідальності – це передбачена законом відмова держави від застосування до особи, яка вчинила злочин, обмежень її прав і свобод, визначених КК України. Звільнення особи від кримінальної відповідальності відбувається у судовому порядку, виключення – звільнення від кримінальної відповідальності на підставі закону України про амністію.

Слід мати на увазі, що залежно від того, правом чи обов'язком суду є звільнення особи від кримінальної відповідальності, виділяють два види такого звільнення: імперативне (обов'язкове) і дискреційне (факультативне, необов'язкове). факультативними є звільнення, передбачені ст. 47, ст. 48 та ч. 1 ст. 97 КК України.

Звільнення особи від кримінальної відповідальності може бути безумовним та умовним. Безумовне звільнення означає, що особа звільняється від кримінальної відповідальності остаточно. З цього погляду всі види звільнення від кримінальної відповідальності є безумовними, крім двох, а саме: звільнення від кримінальної відповідальності з передачею особи на поруки колективу підприємства, установи або організації (ст. 47) і звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ч. 1 ст. 97).

Необхідно звернути увагу, що випадки звільнення від кримінальної відповідальності передбаченої як Загальною, так і Особливою частинами КК України. Це дає підстави здійснити їх поділ на загальні та спеціальні види звільнення від кримінальної відповідальності. У Загальній частині передбачено 9 таких видів, а у Особливій – 14, наприклад, ч.2 ст. 111 КК України.

Згідно структури розділу IХ КК України, слід виділяти такі види звільнення від кримінальної відповідальності: у зв’язку з дійовим каяттям (ст. 45 КК України), у зв’язку з примиренням винного з потерпілим (ст. 46 КК України), у зв’язку з передачею особи на поруки (ст. 47 КК України), у зв’язку із зміною обстановки (ст. 48 КК України), у зв’язку із закінченням строків давності (ст. 49 КК України). До наведених видів звільнення також слід додати звільнення від кримінальної відповідальності на підставі Закону України «Про амністію».

Під звільненням від покарання розуміється відмова держави від застосування до винного передбачених кримінальним законом покарань за певних, установлених кримінальним законом чи законами про амністію або актом про помилування, підстав та умов. При цьому підстави такого звільнення різні. Зокрема, воно допускається, 1) якщо засуджений виправився й тому цілі покарання можуть бути досягнуті без його реального виконання (в цілому чи його частині), або 2) якщо є інші обставини, що свідчать про недоцільність застосування до нього покарання (давність виконання обвинувального вироку); або ж 3) коли досягнення цілей покарання стає неможливим і безцільним (наприклад, тяжке захворювання засудженого).

Види звільнення від покарання та його відбування можна викласти в залежності від різних підстав класифікації.

В залежності від остаточності застосування звільнення від покарання та його відбування: умовне (неостаточне) та безумовне (остаточне).

Також класифікувати види звільнення від покарання та його відбування можна за характером можливості звільнення на: імперативні (від покарання - ч. 2 ст. 74, ч. 1 ст. 78, ч. 1 ст. 84, ст.ст. 86, 104 КК України; від відбування покарання - ст.ст. 80, 86, 106 КК України) та факультативні (від покарання - ч.ч. 4, 5 ст. 74; ч. 4 ст. 79, ч. 4 ст. 83; ч. 2 ст. 84, ст. 105 КК; від відбування покарання - ст. ст. 75, 79, 81, 83, ч. 2 ст. 84, ст.ст. 87, 104, 107 КК України) види звільнення від покарання та його відбування.

За суб’єктом застосування звільнення від покарання та його відбування розрізняють звільнення, які застосовуються за рішенням суду та звільнення, які застосовуються Президентом України за актом помилування.

Є й інші підстави класифікації видів звільнення від покарання та його відбування. Наприклад, за правовими підставами звільнення, за часом звільнення, за категорією звільнюваної особи та ін.

Відповідно до чинного законодавства судимість визнається юридичним наслідком засудження особи за вчинений злочин, етапом, що завершує реалізацію кримінальної відповідальності. Відповідно до ст. 89 КК погашення судимості, як автоматичне її припинення при наявності встановлених законом умов, залежить від категорії вчиненого злочину, особистості винного, виду покарання й відбутого строку покарання. Відповідно до ст. 91 КК зняття судимості встановлюється рішенням суду до осіб, засуджених до обмеження або позбавлення волі, які після відбуття не менш половини строку погашення судимості, зазначеного у ст. 89 КК, зразковою поведінкою і чесним ставленням до праці довели своє виправлення.

Тема 10. Особливості кримінальної відповідальності

неповнолітніх – 2 години

Кримінальне законодавство передбачає ряд положень, відповідно до яких, органи, що забезпечують протидію злочинності зобов’язані прагнути до перевиховання підлітків без застосування до них мір кримінального покарання. Якщо неповнолітній звільнюється від кримінальної відповідальності (ст.97 КК), або покарання (ст. 105 КК), до нього можуть бути застосовані примусові заходи виховного характеру.

У ст. 97 КК передбачено, що неповнолітні, які вперше вчинили злочини невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, якщо буде визнано, що їх виправлення можливе без застосування кримінального покарання, можуть бути звільнені від кримінальної відповідальності з застосуванням до них примусових заходів виховного характеру. Неповнолітній, що вчинив злочин невеликої чи середньої тяжкості може бути звільнений від покарання, якщо буде визнано що внаслідок щирого каяття та подальшої бездоганної поведінки він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання.

До неповнолітнього можуть бути застосовані наступні примусові заходи виховного характеру: застереження, обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього; передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання; покладання на неповнолітнього, що досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяного майнового збитку; направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищуює 3 років.

Тривалість примусових заходів виховного характеру встановлюється судом. При ухиленні неповнолітнього, який вчинив злочин від застосування до нього примусових заходів виховного характеру, ці заходи скасовуються і він притягується до кримінальної відповідальності.

Особливості призначення покарання неповнолітнім - до визнаних винними у вчиненні злочину неповнолітніх можуть бути застосовані такі види покарань: штраф, громадські роботи, виправні роботи, арешт, позбавлення волі на певний строк; та додаткові покарання у виді штрафу і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Погашення та зняття судимості щодо осіб, які вчинили злочин до досягнення ними вісімнадцятирічного віку, здійснюється відповідно до статей 88-91 КК України з урахуванням положень, передбачених статтею 108 цього Кодексу.

Тема 11. Злочини проти життя та здоров’я, волі, честі та гідності, статевої свободи та недоторканості особи. (4 години)

У другому розділі Особливої частини КК України передбачені лише ті злочини, що безпосередньо посягають на життя та здоров’я особи (в Особливій частині КК містяться й інші злочини, які посягають на життя та здоров’я особи, проте відносини, що забезпечують охорону життя та здоров’я особи, є не основним безпосереднім, а додатковим об’єктом цих складів злочинів).

Об’єктом злочинів, передбачених розділом II Особливої частини КК України є суспільні відносини, спрямовані на захист життя та здоров’я особи.

Життя як об'єкт кримінально-правової охорони являє собою не тільки біофізіологічні процеси. У кримінально-правовому розумінні біологічне в людині - це предмет злочинів проти особи, а суспільні її риси та властивості - об'єкт.

Початком життя вважається початок фізіологічних пологів. Кін­цевим моментом життя визнається настання фізіологічної смерті, коли внаслідок повної зупинки серця і припинення постачання клітинам кисню відбувається незворотний процес розпаду клітин центральної нервової системи і смерть мозку. Людина вважається померлою з моменту, коли встановлена смерть її мозку тобто повне та незворотне припинення всіх його функцій, які реєструються при серці, що працює, та примусовій вентиляції легенів.

Суспільно небезпечне діяння при вчиненні злочинів проти життя може проявлятися як у формі дії (наприклад, порушення функцій чи анатомічної цілісності життєво важливих органів іншої людини) так і у формі бездіяльності (наприклад, ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані). Посягання на життя може бути вчинене як умисно, так і з необережності.

Всі злочини, передбачені вказаним Розділом, можна поділити на: злочини проти життя особи (ст.ст. 115-120,129 КК),злочини проти здоров’я особи (ст. ст. 121–128 КК), злочини проти особистої безпеки особи (ст.ст. 130–145 КК)

Умисне вбивство – це протиправне заподіяння смерті іншій особі. Вбивство є злочином з матеріальним складом.

Вбивство може бути вчинено умисно чи з необережності.

Кваліфіковані вбивства – вбивства, вчинені при наявності обтяжуючих обставин (ч. 2 ст. 115 КК): двох або більше осіб; малолітньої дитини або жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності; заручника або викраденої людини; вчинене з особливою жорстокістю; вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб; з корисливих мотивів; з хуліганських мотивів; особи чи її близького родича у зв'язку з виконан­ням цією особою службового або громадського обов'язку; з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення; поєднане з зґвалтуванням або насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом; вчинене на замовлення; вчинене за попередньою змовою групою осіб; вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбив­ство, за винятком вбивства, передбаченого статтями 116-118 КК.

Привілейовані види вбивства – вбивства, вчинені при наявності пом’якшуючих обставин: вчинене в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання або тяжкої образи з боку потерпілого (ст. 116 КК); умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини під час пологів або відразу після них (ст. 117 КК); умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 118 КК).

Злочини проти здоров'я – суспільно небезпечні умисні чи необережні дії (або бездіяльність), спрямовані на заподіяння шкоди здоров'ю іншої особи. Спрямованими на заподіяння шкоди здоров'ю визнаються лише ті злочини, головним безпосереднім об'єктом яких є здоров'я іншої особи (потерпілого). Такими не вважаються злочини, при яких заподіяння шкоди здоров'ю є додатковим наслідком і здоров'я для них є додатковим об'єктом.

Об'єктом усіх злочинів проти здоров'я є здоров'я іншої особи незалежно від його стану та наявних аномалій. Кримінально-правова охорона здоров'я не залежить від суспільних ознак особи потерпілого (віку, громадянства, посадового стану). Кримінальний закон однаковою мірою охороняє здоров'я як юнака, так і безнадійно хворої людини похи­лого віку, як героя, так і завзятого негідника. Кримінально-правова охорона здоров'я починається з дня народження людини і забезпечується до самої смерті.

Тілесні ушкодження – злочин, який виражається в протиправному і винному заподіянні шкоди здоров'ю іншої особи, коли порушена анатомічна цілісність та фізіологічні функції тканин чи органів потерпілого під час посягання на його здоров'я. Злочини проти здоров’я особи мають найбільш розповсюджений характер. Відповідальність за тілесні ушкодження встановлена (ст. ст. 121-125, 128 КК).

Характер і ступень тяжкості тілесних ушкоджень визначаються судово-медичною експертизою із застосуванням трьох критеріїв: а) патологоанатомічного (медичного), що є головним. Приймаються до уваги міра прояву і характеру негативних змін в організмі потерпілого, а саме – наявність або відсутність небезпеки для його життя, розлад здоров’я, який може мати постійний або тимчасовий характер; б) економічного (додаткового); в) естетичного (додаткового), пов'язаного з наявністю або відсутністю знівечення обличчя потерпілого.

Види тілесних ушкоджень. За ступенем тяжкості шкоди здоров’ю потерпілого тілесні ушкодження поділяються на тяжкі тілесні ушкодження, тілесні ушкодження середньої тяжкості, легкі тілесні ушкодження.

До тяжких тілесних ушкоджень належать тілесні ушкодження: небезпечні для життя в момент заподіяння чи такі, що спричинили втрату будь-якого органу або його функцій, психічну хворобу або інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину, або переривання вагітності чи непоправне знівечення обличчя.

Тілесні ушкодження середньої тяжкості характеризуються такими ознаками: в момент заподіяння вони не є небезпечними для життя потерпілого і не мають таких наслідків, які передбачені для тяжких тілесних ушкоджень, спричиняють тривалий розлад здоров’я або значну стійку втрату працездатності менш як на одну третину.

Легкими тілесними ушкодженнями вважаються тілесні ушкодження які, по-перше, не містять ознак тяжких тілесних ушкоджень чи ушкоджень середньої тяжкості, по-друге, викликають короткочасний розлад здоров’я потерпілого чи незначну стійку втрату працездатності (ч. 2 ст. 125 КК) або не спричинюють зазначених наслідків (ч. 1 ст. 125 КК).

Дата добавления: 2015-10-23