Атомистика и детерминизм Демокрита(рус)

Предмет філософії

Питання, що вивчає філософія, є одним з найпроблематичніших для неї, оскільки предмет її історично змінювався. У різні епохи у філософії домінували то вчення про буття, то вчення про пізнання, то політичні чи етичні проблеми. Крім того, в Європі до XVII ст. філософія охоплювала все знання про світ, тобто зародки всіх наук, окрім хіба що математики й медицини. Навіть у XX ст. все ще тривав процес відокремлення від філософії певних галузей знання, які інституціалізувалися в окремі наукові дисципліни (психологія, соціологія, політологія). Еволюція предмета філософії не є чимось винятковим в історії науки: предмет вивчення конкретних наук, наприклад математики, також історично змінювався. Тому при визначенні предмета філософії слід брати до уваги не тільки те, яких історичних форм набувала філософія, а й загальну тенденцію, що пронизує конкретні її формоутворення. Якщо виходити із загальної спрямованості філософії, то її можна трактувати як осягнення всезагального розумом чи інтуїцією. Найбільш загальні засади сущого (буття — небуття, простір — час, причинність, сенс людського снування, істина, добро, свобода тощо), з яких «конструюється» світ, і є предметом філософії. При цьому філософія намагається звести всі ці різноманітні загальності до одного принципу — Бога, матерії тощо, пояснювати їх, виходячи із цього принципу. Філософія передбачає здатність підноситись до всезагального. Вона є певною настановою на всезагальне. На основі всезагального (ідей, принципів) філософія намагається пізнати і пояснити світ. А оскільки система ідей є не що інше, як теорія, то філософію можна вважати теоретичним світоглядом.

Філософія і її роль в житті суспільства.(укр)

З метою усвідомлення предмета та особливостей філософії важливо не лише визначити місце філософії серед історичних типів світогляду, але й з ясувати, яку роль відіграє філософія у суспільстві. Основними функціями філософії вважають: світоглядну, методологічну та культурологічну функції.

Світоглядна функція полягає у тому, що, опановуючи філософію, людина відтворює певний погляд на світ. Характер її уявлень про світ сприяє визначенню певної мети. Їх узагальнення створює загальний життєвий план, формує ідеали людини. Світогляд не може бути лише сумою знань. У світогляді відбувається певне ставлення до світу. Світогляд має спрямовувати поведінку, діяльність людини у сфері практики і в пізнанні. Але коли світогляд починає виконувати роль активного регулятора діяльності, то виступає й у ролі методології.

Методологічна функція. Методологія - це світогляд, що виступає у вигляді методу та теорії методу. Інакше, методологія - це сукупність найбільш загальних ідей та принципів, що застосовуються у вирішенні конкретних теоретичних та практичних завдань, це й наукове обґрунтування, розробка ідей та принципів, шляхів та засобів пізнання та практики. Які загальні шляхи методологічного впливу філософії на інші науки і, зокрема, на військову справу? Їх два. Один з них зв'язаний з функціонуванням філософії як загального методу, що спрямовує постановку та вирішення проблем та завдань. Дійсно, військовий теоретик або практик, що вирішує будь-яку проблему, має розглянути її об'єктивно, всебічно, конкретно, виявити зв'язки та характер розвитку вивчених процесів та явищ. Інший напрямок зв'язаний з тим, що філософія виступає не лише як метод, але й як теорія методу. Тут філософія відіграє значну роль у постановці та вирішенні методологічних проблем військової теорії та практики.Для вирішення будь-якої проблеми військової теорії або практики, що виникає, необхідна правильна вихідна позиція. Але позиція не буде вихідною та правильною, доки не визначено її ставлення до всієї світової філософії, до досягнень різних філософських шкіл та напрямків, до діалектичного, метафізичного, системного методів мислення.

Культурологічна функція передбачає експлікацію, раціоналізацію та систематизацію. Експлікація призначена для виявлення найзагальніших ідей, уявлень, форм досвіду. Важливе місце серед них займають: категорії, узагальнені способи буття - вчення про буття - онтологія; теоретичне усвідомлення ставлення до світу та людини - практичні (праксеологія), пізнавальні (гносеологія), ціннісні (аксіологія). Раціоналізації у відображення в логічній, поняттєвій формі результатів людського досвіду. Систематизація - теоретичне відображення сумарних результатів людського досвіду. формі результатів людського досвіду. Систематизація - теоретичне відображення сумарних результатів людського досвіду.

Раціоналізації у відображення в логічній, поняттєвій. Отже, предмет філософії обумовлює виконання. філософією функцій: світоглядної, методологічної та культурологічної. Уже з характеристики структури сучасного філософії філософського знання випливає висновок, у сучасному світі що філософія є частина культури і виконує важливі функції у розвитку суспільства. Основні функції філософії: світоглядна, гносеологічна, методологічна, інтегративна, оксіологічна, критична. Світоглядна функція полягає в тому, що філософія - учення про загальне в системі людина - світ - служить теоретичним ґрунтом світогляду, систематизує, розширює знання людей про світ, людство, суспільство, допомагає зрозуміти світ як єдине ціле і визначити у навколишньому світі місце людини. Гносеологічна функція філософії виявляється у розробці і виборі засобів і методів вивчення та зміни предметного світу або суспільства з урахуванням діючих законів та особливостей об'єкту. Методологічна функція дозволяє визначити напрямок наукових досліджень, орієнтуватися у різноманітності процесів і явищ, аналізуючи їх з певних теоретич­них позицій. Філософські знання допомагають формувати методологічну культуру мислення вченого. Інтегративна функція полягає в об'єднанні практичного, пізнавального і ціннісно-орієнтованого досвіду життя людей. Це важлива умова збалансованого розвитку суспільного життя. У процесі суспільного розвитку або при реалізації складних наукових проблем люди відмовляються від застарілих поглядів та уявлень, стереотипів, цінностей, хибних світоглядних настанов. Філософія допомагає усувати помилки, звільнитися від застою, віджитих догм. Так реалізується критична функція філософії у системі культури. Аксіологічний характер філософських знань виявляється у допомозі людині визначити цінності і самоцінності життя, моральні принципи, гуманістичні ідеали. Це особливо важливе в умовах загострення глобальних проблем сучасності, коли актуальними стають світоглядні аспекти різних видів діяльності. Велика роль філософії в світі, що постійно розвивається, змінюється.

2. Філософія в системі духовної культури людства. Основні функції філософії (укр)

Значенння для людства:

-сформувала культуру філософського мислення та засади теоретичного пізнання світу.

-поняттєво-категоріальний апарат історико-філософського знання можна практично використовувати у своїй діяльності та житті;

-осмислює «вічні» питання людського життя та призначення людини у цьому світі;

-допомагає збагнути часові проблеми та домінуючі ідеї національної філософської думки;

-філософські методи дослідження використовуються у науковій, суспільно-політичній та громадській діяльності.

Функції філософії(укр)

Значущість певних знань залежить від їх ролі і місця в суспільному та індивідуальному людському бутті, тобто від їх функцій. Філософія виконує найрізноманітніші суспільні функції, що і забезпечує її буттєвість ось уже понад дві з половиною тисячі років. Серед них:

— світоглядна функція, пов'язана передусім із системним абстрактно-теоретичним, понятійним поясненням світу;

— загальнометодологічна функція, що полягає у формуванні загальних принципів і норм одержання знань, її координації та інтеграції;

— загальнометодологічна функція, що полягає у формуванні загальних принципів і норм одержання знань, її координації та інтеграції;

— пізнавальна (гносеологічна) функція, що полягає в поясненні найбільш загальних принципів буття та вихідних основ нашого мислення;

— прогностична функція, яка розкриває загальні тенденції (передбачення) розвитку людини і світу;

— критична функція з її принципом «піддавай усе сумніву», виконуючи антидогматичну роль у розвитку знань;

— аксіологічна функція з її вимогою дослідження об'єкта з точки зору найрізноманітніших цінностей;

— соціальна функція, завдяки якій соціальне буття не лише одержує необхідну інтерпретацію, а й може зазнати змін;

— гуманістична функція, яка шляхом утвердження позитивного сенсу і мети життя, формування гуманістичних цінностей та ідеалів виконує роль інтелектуальної терапії;

— освітня функція, пов'язана з впливом філософії на свідомість людей. Існуючи в певному суспільному середовищі, філософія прямо чи опосередковано впливає на умонастрої цього суспільства. Водночас освітню функцію не слід уявляти спрощено, вузько. Йдеться не про формування однотипних поглядів і переконань, єдиного світобачення, спрямованого на уніфікацію особи, своєрідну «підгонку» всіх під єдиний стандарт. Мета вивчення філософії в системі вищої освіти полягає не лише в засвоєнні певного обсягу філософських знань і формуванні вміння їх застосовувати

(що є дуже важливим і бажаним),а й у тому, щоб актуалізувати інтелектуально-творчу діяльність людини, адже справжня філософія — це завжди теоретизування, завжди праця думки. Опанування змістом філософії є важливою передумовою нашого духовного збагачення, інтелектуального розвитку, світоглядно-методологічної культури, здатності як до адекватного розуміння найскладніших і найрізноманітніших проблем сучасного людського буття, так і участі в їх розв'язанні. Отже, як стверджував Гегель, філософія не «галерея людських помилок», а пантеон, сповнений величних ідей — ідей про всесвіт, по-різному оформлених й по-різному зіставлених, в яких людина дістає, коли здобуде ключ до цього пантеону, зразки і матеріали своєї світоглядної творчості.

Філософи часто порушують такі питання: куди прямує людство, чи не відбувається деградація культури, чи істинні цінності воно сповідує тощо. Оця самокритика цінностей (культури загалом) є однією з найважливіших функцій філософії. Філософи не тільки критикують певні цінності, а й пропонують свою систему цінностей. Але в цьому питанні, як практично в усіх інших, у філософії, існують розбіжності. Одні філософи вважають, що розум філософа не здатний укоренити цінності, він спроможний лише усвідомити систему цінностей, що склалася стихійно. Інші вважають творення нових цінностей основним завданням філософії. У поглядах на практичну роль філософії в житті суспільства існує два протилежних підходи. Перший, сформульований Гегелем у відомому афоризмі «Сова Мінерви вилітає в сутінки»: Мінерва (Афіна) є богинею мудрості, а її посланець (сова) — символ мудрості — приходить тоді, коли день уже минув, події здійснились, — націлює філософію на пасивну позицію. Вона повинна тільки пояснювати те, що в житті вже здійснилось. Таких поглядів дотримуються і філософи, які вважають, що основою життя є воля, інстинкт (непідвладне розуму), відводячи розуму, філософії пасивну роль в житті.

3. Філософія і наука (рус)

При рассмотрении первого вопроса о научности философии видно, что на протяжении всей своей истории философия — один из источников развития человеческого знания. Рассматривая её исторически, можно обнаружить преемственность в развитии философского знания, его проблематики, общность категориального аппарата и логики исследования. Не случайно Гегель рассматривал философию прежде всего с точки зрения «науки логики». С другой стороны, каждый отдельный индивид, приобщаясь к поиску ответов на общефилософские вопросы, ничем и никем не обязывается основывать свои размышления на опыте предшественников. Отсутствие общепризнанных результатов, как коренное отличие философии от науки, было отмечено Ясперсом в его работе «Введение в философию».В рамках философии существуют направления и школы, как ориентированные на науку, так и нет. Примерами научной философии являются логика, риторика, социальная философия и некоторые другие. Яркими обратными примерами могут служить некоторые виды религиозной философии (построения средневековых мистиков, религиозных философов XX века, например Льва Шестова), а также философия, выраженная в форме афоризмов и эссе и нашедшая широкое распространение у таких философов, как Ницше и Кьеркегор.Отношения науки (частных наук) и философии являются предметом дискуссии.

Философия нередко претендует на то, чтобы быть чем-то большим, чем наука, её началом и итогом, методологией науки и её обобщением, теорией более высокого порядка, метанаукой (наукой о науке, наукой, обосновывающей науку). Наука существует как процесс выдвижения и опровержения гипотез, роль философии при этом заключается в исследовании критериев научности и рациональности. Вместе с тем, философия осмысливает научные открытия, включая их в контекст сформированного знания и тем самым определяя их значение. С этим связано древнее представление о философии как о царице наук или о науке наук.Однако даже при отсутствии возможности претендовать на роль науки наук, философия может рассматриваться как наука, имеющая дело с более высоким, вторичным уровнем обобщения, воссоединяя частные науки. Первичный уровень обобщения приводит к формулированию законов конкретных наук, а задача второго — выявление более общих закономерностей и тенденций. Надо иметь в виду, что новые открытия в области частных наук могут приводить к утверждению как научно-философских выводов, так и философской ветви, представляющей иррационалистические спекуляции. Также сама философия может влиять на частные науки, как положительно, так и негативно.Нужно также отметить, что история философии — это гуманитарная наука, основной метод которой — толкование и сравнение текстов.

Ответ на вопрос о соотношении ненаучного знания и философии связан с вопросом о соотношении философии и феномена «заблуждающегося разума». Этот момент необходим с исторической точки зрения в силу самого характера процесса познания, из-за неполноты знания о предмете с одной стороны и стремлением объяснить его, предугадать точное знание (сформулировать гипотезу) — с другой. Он свойственен любому способу познания, в том числе и науке. Философия также не может быть гарантирована от заблуждений.

Отношение философии и паранауки. Многие приверженцы концепции постмодернизма и другие авторы призывают использовать любые учения вплоть до мистики, суеверий, магии, астрологии и т. д., лишь бы это оказывало терапевтическое действие на современное больное общество и индивидов; примером могут служить работы Пола Фейерабенда. Однако подобная позиция абсолютной нейтральности научного мировоззрения к псевдонауке ведёт к интеллектуальному анархизму. Наиболее велико влияние паранауки становится именно в критические моменты развития общества, так как каждый индивид стремится свалить груз ответственности за принятие решений и уйти от необходимости делать свой выбор. Статус и общекультурное значение рационалистической и научной философии не совместимы с псевдонауками.

4. Особливості виникнення і становлення філософської думки у Стародавньому Індії та Китаї (укр)

Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини (2500-2000 pp. до н.е.). Зміст цього мислення відображають Веди, Брахмани і Упанішади. Принципи, закладені у них, стали основою таких світоглядних систем: 1) брахманізм; 2) бхагаватизм; 3) буддизм; 4) джайнізм. Особливістю стародавньоіндійського світогляду є те, що в ньому простежується органічний процес переходу від міфологічно-релігійного світогляду до філософії. Аналіз перших, власне вже філософських, систем можна, наприклад, подати через такі школи, як йога, санкх'я, міманса, веданта, вайшешика, н'яя, чарвака-локаята. При цьому слід зауважити, що ці школи характеризуються неоднорідністю, а їх основою є ставлення до Вед. Ті школи, які визнають авторитет Вед, називаються ортодоксальними. А ті, які не приймають авторитету Вед, називаються неортодоксальними. Філософське вчення буддизму розглядає світ як єдиний потік матеріальних і духовних елементів, що невпинно змінюються, внаслідок чого реальність постає процессом вічного і безперервного становлення. Мінливий потік буття як невпинного становлення заважає людині досягти вершин досконалості. Остання досягається шляхом самоспоглядання і самозаглиблення, кінцевою метою яких є стан вічного блаженства – «нірвана». Стародавня індійська філософська школа веданта яскраво представляє об'єктивно-ідеалістичну систему. Веданта бере свій початок у вченнях Упанішад. Основою веданти є обгрунтування існування Брахмана (Бога), який є кінечною і єдиною основою буття. Людська душа (Атман) тотожна з Брахманом і його емпіричним втіленням. Брахман характеризується як єдність буття, свідомості і раю. Реальний світ — це сам Брахман у своєму емпіричному прояві. У більш пізньому своєму прояві веданта визнає за тілом і душею реальність їх існування. Філософська школа Стародавньої Індії вайшешика характеризу-ється насамперед тим, що вона найбільш тісно (на відміну від усіх інших староіндійських філософських систем) пов'язана з природничо-науковими уявленнями тодішнього суспільства. На закінчення викладу староіндійської філософії, нагадаємо її основі особливості. 1. Формування на базі міфологічно-релігійного світогляду. 2. Своєрідність ставлення до Вед. 3. Споглядальний характер і слабкий зв'язок з наукою. 4. Змалювання духу як безликого, бездіяльного явища. 5. Народження логіки. 6. Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя.

Аналогічним шляхом відбувався розвиток філософських ідей і у Стародавньому Китаї. Найвпливовішим ідеалістичним напрямом було вчення Конфуція – конфуціанство, яке має етично-ідеалістичний характер. Фундаментальним поняттям вчення є «жень» (гуманність). Вона визначає відносини між людьми, пропагує повагу і любов до людей, до старших за віком або соціальним становищем. Свою етику Конфуцій побудував на грунті релігійно-філософських уявлень про навколишню дійсність. Етика Конфуція – це раціоналізована старокитайська релігійна мораль. В основу цієї моралі покладені принципи: 1) людяність (жень); 2) справедливість і обов'язок (і); 3) ритуальність (лі); 4) знання (чжи); 5) довіра (сінь)

Особливе місце у китайській філософії посідає вчення Лао-цзи. Центральною проблемою філософії Лао-цзи є питання "дао". "Дао", за Лао-цзи, – це одночасно і всезагальний шлях, якого дотримуються всі явища і речі, і їхнє першоджерело, першооснова.Поряд із категорією "дао" у вченні Лао-цзи чільне місце посідає категорія "де". Якщо "дао" – це всезагальний шлях, якому підкорені всі речі, то "де" – це конкретний шлях окремої речі або групи речей.Розробляючи категорії "дао" і "де", Лао-цзи вперше в історії філософії висуває проблему єдності сутності і якості та їх відмінностей. Завдання пізнання Лао-цзи вбачає у зведенні різноманітності речей до їх загальної єдності, що прихована в "дао". Він завжди вказував на плинність, змінність речей і на їхню внутрішню суперечливість.

5. Давньогрецька філософія. Мілетська школа, філософія Геракліта Ефеського (укр)

Перші грецькі філософи - мудреці займалися осмисленням природи, Космосу, з'ясовуючи причини й початок світу. Їх часто називають «фізиками», які інтуїтивно формували субстанціональну модель світу за допомогою з'ясування першопричини усього сущого як основи, суті. Людину розглядали як Мікрокосм стосовно Макрокосму, як частину і своєрідне повторення, відображення Макрокосму. Таке уявлення про світ у стародавньогрецькій філософії дістало назву космоцентризм. Космос - протилежність Хаосу, відповідно - порядок і гармонія протиставляються невпорядкованості та ін. Тому-то космоцентризм ранньої античності пояснюється як орієнтація на вияв гармонії в людському бутті. Адже якщо світ гармонійно впорядкований, якщо світ - Космос, Макрокосм, а людина - його відображення і закони людського життя подібні до законів Макрокосму, то, отже, і в людині є прихована подібна гармонія.

Представники однієї з перших у Стародавній Греції філософських шкіл – мілетської – Фалес, Анаксімандр і Анаксімен уявляли першоречовину буття у конкретно-речовій формі води (Фалес), повітря (Анаксімен), апейрона (Анаксімандр). Апейрон за Анаксімандром, - це щось нескінченне, всеохоплююче, незнищуване і таке, що перебуває у вічній активності і русі.

Анаксімандр першим серед філософів висунув ідею еволюційного походження людини. Він вважав, що людина зароджується ш розвивається до дорослого стану у череві величезної риби.

Принципи мілетців були розвинуті Гераклітом Ефеським. Саме він вперше вводить у філософську мову термін «логос», який у нього означає загальний закон буття, основу світу.

Філософія Геракліта діалектична: світ, яким править логос, єдиний і змінюваний, ніщо в ньому не повторюється, все скороминуче й одноразове, а головний закон Всесвіту - боротьба: батько всього й цар над усім, боротьба загальна, і все народжується завдяки боротьбі й через необхідність. Отже, Геракліт один з перших пояснював суть речей та процесів через боротьбу протилежностей. Саме протилежно спрямовані сили, що діють одночасно, утворюють напружене становище, яке й обумовлює внутрішню, таємну гармонію речей. Цю глибоку думку Геракліт ілюструє відомим прикладом: обидва дугоподібних кінця лука прагнуть розігнутися, але тетива стримує їх, і їх взаємна дія створює вищу єдність. Та незважаючи на те, що логос панує всюди, порядкує, владарює над усім, люди досить часто втрачають зв'язок із логосом. Відхилення від логосу трапляється тоді, коли люди обмежують себе поверхневими буденними знаннями і стають прихильними до чуттєво-тілесних втіх. Геракліт дуже негативно оцінював неспроможність зрозуміти внутрішню суть світу та гонитву за насолодою, що є взаємозв'язаними та майже тотожними. Але кожна людина має можливість відновлювати та підсилювати безпосередній зв'язок із логосом.

Геракліт радив: по-перше, «свавілля треба гасити частіше, аніж пожежу», по-друге, «необхідно дотримуватись всезагального», що є предметом не чуттєвого пізнання, а філософського міркування. «Мислення - це велика вартість, й мудрість - в тому, щоб говорити істинне й щоб, прислухаючись до природи, діяти згідно з нею». Пізнання прихованої, таємної гармонії, що є кращою, аніж явна, - це є спосіб уникнення зарозумілості. Таке пізнання дозволяє подолати різноманіття поглядів, орієнтуватись на осягнення єдиної істини, що забезпечує взаєморозуміння та об'єднання людей.

Философия. На протяжении VI-IV вв. до н.э. в Греции происходил бурный расцвет культуры и Ф. За этот период были созданы новое немиф. М., новая картина мира, центральным элементом к-рой стало учение о космосе. Космос охватывает Землю, человека, небесные светила и сам небесный свод. Он замкнут, имеет сферическую форму и в нем происходит постоянный круговорот - все возникает, течет и изменяется. Из чего возникает, к чему возвращается никто не знает. Одни греческие ф-ы (натурф-ы) считают, что основой вещей является чувственно воспринимаемые элементы кислород, огонь, вода, земля и определенное вещество - апейрон; другие (пифагорейцы) видели ее в математических атомах; третьи (элеаты) усматривали основу мира в едином, незримом бытии; четвертые считали такой основой (Демокрит) неделимые атомы; пятые (школа Платона) - земной шар лишь тень, результат воплощения царства чистой мысли. Разумеется все эти Ф. направления были во многих отношениях наивными и противоречивыми друг другу. Не порвав еще до конца с мифологией, они отводили богам, сверхестественным силам второстепенное, а то и третьестепенное место, пытались познать мир из него самого. На первых порах древнегерческие ф-ы не осознавали, что основной вопрос Ф. Может иметь разное значение, но уже в V в. до н.э. (esp. Платон, Демокрит) четко обозначились две противоборствующие линии, борьба между к-рыми проходит через всю дальнейшую историю Ф.

Философия милетской школы.(рус)

Спецификой древн.гр. философии явл стремление понять мир. Поэтому первых греческих философов называли физиками. Одним из главных вопросов был вопрос о происхождении мира, из чего и как произошел мир. Первыми греческими философами явл представители милетской школы (6 в.д.н.э.). Фалес считал что всё существующее возникло из воды. Анаксимандр говорил, что первоисточником всех вещей явл неопределенное безпредельное, это то начало от которого все начинается и где все заканчивается. Анаксимен считал, что первоначалом всего в мире явл воздух. По его мнению то сгущается то разряжается. Воздух это дыхание обнимающее весь мир. Некоторые фи-фы считали основой мира единство неокторых веществ. В начале 5в.д.н.э. город Милет утратил свою самостоятельность и здесь философия прекратилась. Вторым очагом развития философии стал город Эдхе (в Азии) - родина Гераклита(530-470 г.д.н.э.) Особое место в Ф. античности занимает материалистическое направление. Его представители полагали, что все вещи произошли из какого-то одного, и притом вещественного начала. Материализм Ф. античности развивали Эмпедокл, Анаксагор, Левкипп, Демокрит, а позднее Эпикур. Они пришли к выводу, что Сущ. материал из к-го сост. все вещи, что значительно позднее назвали субстанцией. Согласно Фалесу это вода, Анаксимел -> воздух, Гераклит -> огонь, Эмпедокл -> земля + вода + огонь + воздух. Из того, что хотя все вещи возникают они не из ничего, а из других вещей и хотя они гибнут они превращаются не в ничего а в другие вещи следует, что вечных вещей нет, а есть нечто лежащее в их основе. Демокрит считал, что атомы это твердые, абсолютно непроницаемые тельца(угловатые, крючкоподобные, шарообразные). 1.атомы сущ. вне нашего сознания и независимо от него 2.они обладают определенными физ. хар-ми 3.они не состоят из более мелких частиц 4.атомы вечны и неизменны 5.все явления природы объясняются св-ми атомов. Хотя большинство этих положений было переосмысленно, значение древнегреч. атомистических идей оказалось исключ. большим и предопределило дальнейшее развитие в этой области.

Философия Гераклита.(рус)

Центральным местом в учении Гераклита явл представление о вечном изменении всего существующего (всё существующее имеет приходящий характер) т.е. все изменяется. «все течет все изменяется». Гер считал, что для изменения имеются причины. Он как и все милетские философы также занимался поисками первовещества из которого все произошло. По его мнению первоначалом является огонь. Гер говорит: «мир изменятеся потому, что всякое свойство всякая вещь изменяется ни каким угодно образом, а переходит в свою противоположность. Гер считает борьбу противоположностей причиной движения вещей. Такое учение, согласно которому мир развивается через борьбу противоположностей называется диалектика. Гер был первым диалектиком. Древняя диалектика называется стихийной(не подтвержденная научными данными). Гер. Считал, что миром правит закон, необходимость - логос, Этот закон природный.

6. Атомістика та детермінізм Демокріта(укр)

Демокріт стверджує що життя виникло із неживого за межами природи без ніякого творця і розумної мети. Демокріт визначає людину як тварину, яка від природи здатна на до всякого навчання і має у всьому своїми помічниками руки, розум і гнучкість мислення. Душу він теж вважав сукупністю атомів. Демокріт розрізняє два види пізнання: темне (незаконнонароджене) й істинне (закононароджене), а також два види пізнання – за допомогою чуттів і мислення. Він глибоко розуміє складність процесів пізнання, досягнення істини. З цього приводу він образно говорив, що "дійсність — у безодні", вона глибоко лежить на дні морському. При вирішенні однієї з головних філософських проблем — проблеми щастя — Демокріт говорив, що щастя в душі. Душа має бути поміркованою в насолоді, має перемагати у собі жагу, - а цього вчить філософія.

Головне філософії Демокріта – це вчення про атом, простий, вічний, незмінний, неподільний, що виникає і не знищується. Атомів нескінченна множина, вони характеризуються твердістю, вирізняється один від одного своїм об’ємом і формою. Всі тіла складаються з атомів, реальними є лише ті властивості речей, які властиві атомам. Решта властивостей, які сприймаються чуттями: смак, запах, температура тощо, - існують не в речах, а тільки в чуттєвому сприйнятті людини. Атоми відділяються один від одного пустотою. Якщо атом – буття, то пустота – це небуття. Якби не було пустоти, то не було б реальної множинності та руху. Разом з тим якби все було подільне до нескінченності, то пустота була б у всьому, тобто у світі нічого не було б, у тому числі й самого світу. Рух як механічне переміщення атомів у пустоті, Демокріт вважав вічним природним станом космосу.

Людина – також скупчення атомів, але вона відрізняється від інших живих істот наявністю душі. Душа – це речовина, що містить дрібні, найбільш рухомі, вогняні атоми. Вона знищується зі смертю тіла, складається з двох частин: розумної, яка міститься в грудях, і нерозумної, яку розсіяно по всьому тілу.

Пізнання, вважав Демокріт, полягає у сприйнятті людиною дії на неї тіл і предметів через відповідні органи чуттів. Проникаючи в тіло людини, образи речей торкаються атомів душі та викликають у ній відповідні відчуття зовнішнього світу. Істинне ж пізнання досягається тільки розумом.

Цікаво, що Демокріт є представником крайнього детермінізму, який переходить у фаталізм. Він ототожнює причинну зумовленість явищ і необхідність. Жодна річ не виникає безпричинно, але все виникає на якійсь основі через необхідність. Якщо людина знайшла скарб – це не випадковість, а наслідок того, що вона почала копати в цьому місці. Почала копати також не випадково, а через певну причину.

Центральні поняття вчення Демокрита – це умоглядні конструкції. Адже атоми і пустота – не матеріальні структури, з яких складається весь світ, не природні стихії, не фізичні частинки, а поняття, рівноцінні елеатському розумінню буття або сущого. Тому з повним правом можна говорити про онтологізм Демокрита, з якого починає розвиток філософський матеріалізм.

Атомистика и детерминизм Демокрита(рус)

Предпосылкой атомизма была потребность дать материальное объяснение наблюдаемых свойств вещей — их множества, движения и изменения. После Зенона, доказавшего будто гипотеза о бесконечной делимости вещей, пространства и времени ведет к неустранимым противоречиям и парадоксам, всякая попытка обосновать реальность множества, раздельности вещей и их подвижности должна была считаться с этим. Учение атомизма явилось попыткой разрешения этих трудностей. Атомисты предполагали существование бесконечного множества телесных частиц, они допускали существование пустоты в которой происходит движение частиц и отрицали за частицами возможность делиться до бесконечности, видели в них непроницаемые атомы. Согласно этой гипотезе каждая вещь, будучи суммой весьма большого (но не бесконечно) количества частиц — весьма малых, но в силу своей неделимости необращающихся в ничто, уже не может рассматриваться как бесконечно большая и в то же время вовсе не имеющая величины как это было у Зенона.

Видным представителем атомизма был Демокрит. Исходное положение атомической системы — существование атомов и пустоты, образующих своими бесконечными соединениями все сложные тела. Следовательно, одной из главных предпосылок учения Демокрита является взгляд по которому ощущения представляют хотя и недостаточный, но необходимый источник познания. Недостаточные и неточные свидетельства ощущения исправляются более тонким усмотрением ума. Так атомы и пустота невидимы, но их существование удостоверяется основанным на чувственных наблюдениях размышлением. Демокрит отличает то, что существует во мнении от того, что существует в действительности: «лишь в общем мнении существует сладкое, в мнении — горькое, в мнении — теплое, в мнении — холодное, в мнении — цвет, в действительности же существуют только атомы и пустота». Однако Демокрит не отрицает реальность чувственности воспринимаемого. В данном случае Демокрит говорит о том, что философия занимается изучением не того, что известно всем, а того, что лежит в основе всего, образует его причину. По-видимому Демокрит не согласен с тем, что чувственные восприятия качеств совпадают с самими качествами.Атомы — малые тела, не имеющие качеств, пустота же — метод, в котором все эти тела, в течении всей вечности носясь вверх и вниз, или сплетаются между собой, или наталкиваются друг на друга и отскакивают, расходятся и снова сходятся в такие соединения, и таким образом они производят и все прочие сложные тела и наши тела, и их состояния и ощущения.

Для объяснения реального многообразия действигельности Демокрит допускает, что атомы различаются по форме, порядку и положению. Такое разделение и лежит в основе всех наблюдаемых отличий. Ни одно из них следовательно не является беспричинным. Он отрицает наличие целесообразности в природе. Свойства горько, сладко и т.д. существуют условно, не по природе самих вещей. Не отличал причинность и необходимость, поэтому отрицал случайность, рассматривая ее как результат незнания. Согласно Демокриту душа человека состоит из мельчайших, круглых, огнеподобных, постоянно мятущихся атомов; обладая внутренней энергийностью, она является причиной движения живых существ. Он первым высказал идею проэктивной объективации субъективного образа: от вещи отделяются тончайшие «пленки» (поверхности), втекающие в глаза, уши и т.д. Иначе говоря, от предметов исгекают своего рода флюиды, которые, попадая в наше тело через органы чувств, порождают у нас ощущения, восприятия, т.е. образы, которые мы чувствуем не в нас, а там, где находится воспринимаемый предмет: иначе ведь мы тянулись бы ложкой не в тарелку, скажем, с супом, а в свои глаза. При этом визуальный образ формируется истечением, исходящим из глаз, и из того, что видимо. Атомическое учение распространяется Демокритом на учение о жизни и душе. Жизнь и смерть организма сводится к соединению и разложению атомов. Душа состоит из огненных атомов и есть их временное соединение. Душа не бессмертна.

7. Сократ. Антропологічне та етичне вчення Сократа.(укр)

Сократ (469-399 рр. до н.е.) – перший афінський філософ, сучасник Демокріта. Сократ цікавий не тільки своїм вченням, а й усім своїм життям, оскільки його життя стало втіленням його вчення.

У центрі філософії Сократа – людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа – це естетичний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Філософія Сократа народжувалася під двома основними девізами: «Пізнай самого себе» і «Я знаю, що я нічого не знаю».

При філософському дослідженні етичних проблем Сократ користується методом, який він називає майевтикою. Ціль майевтики – всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення (дефініція) поняття. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувалися поняттями, то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття, то нема і значення.

Отже, метод Сократа переслідував досягнення понятійного знання. Це досягнення відбувалось за допомогою індукції, сходження від одиничного до загального. Головне для Сократа – процес пошуку понять.

Переконання Сократа в існуванні об’єктивної істини приводить його до висновку, що існують об’єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.

Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши душу людини і її справи, і в цьому основне завдання філософії.

В історії філософії з іменем Сократа пов’язуються існування так званих сократичних шкіл, які мали назви: кіники, кіренаїки, мегарики.

Философия Сократа.(рус)

Сократ(469-399г.д.н.э.) древнегреческий философ, учение которого знаменует поворот от материалистического натурализма к идеализму. Жил и учил в Афинах, где его слушали многочисленные ученики: Платон, Аристофен, Евклид из Мегары. Об учении С., который ничего не писал, можно судить лишь на основании свидетельств Платона и Аристотеля. Стремление мира, физическая природа вещей непознаваемы; знать мы можем только себя самих. Это понимание предмета познавания С. выразил формулой: “Познай самого себя”. Высшая форма знания не теоретическая, а практическая - искусство жить. Знание, по С., есть мысль, понятие об общем. Раскрывая понятие через определения, а обобщаются через индукцию. Сам С. дал образцы определения и обобщения этических понятий (например, доблести, справедливости). Определению понятия предшествует беседа, в ходе которой собеседник рядом последовательных вопросов изобличается в противоречиях. Раскрытием противоречий устраняется мнимое знание, а беспокойство, в которое при этом ввергается ум, побуждает мысль к поискам подлинной истины. Свои приемы исследования С. сравнивал с “искусством повивальной бабки”; его метод вопросов, предполагающих критическое отношение к догматическим утверждениям, получил название сократовской “иронии”. Этика С. рационалистична: по С., дурные поступки порождаются только незнанием и никто не бывает злым по доброй воле.

8. Філософські погляди Платона(укр)

Афінський філософ Платон (427-347 рр. до н.е.) походив із афінського аристократичного роду. Платон - родоначальник європейської філософії; глава філософської школи, що відома як Академія Платона. Справжнє ім’я Платона – Арістокл, а Платон – прізвисько (від «платюс – «широкий», «широкоплечий»). Аналіз творчості Платона показує, що його погляди глибоко продумані. В цілому вони складаються у систему, до якої входять: 1) вчення про буття; 2) вчення про Бога; 3) вчення про світ; 4) вчення про походження світу; 5) вчення про душу; 6) вчення про пізнання; 7) вчення про моральність і 8) вчення про суспільство.

Перш на все, філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї. Відповідно до цього вчення, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що в них є справді сущим, чуттєві речі забов’язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору та часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами, і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу.

Платонівська ідея або, я часто називав Платон «ейдос», - фактично об’єктивоване поняття. Ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як такого – джерело істини, краси, гармонії. Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Бог-творець – особисте начало. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона.

Філософія Платона характеризується також своєрідним протистоянням тіла і душі. Тіло – смертне, а душа безсмертна. На протиставленні тіла і душі ґрунтується гносеологія Платона. Суть теорії пізнання Платона полягає в тезі, що «знання – це пригадування (анамнез)» того, що душа знала, а потім забула.

Оригінальні думки Платона у трактуванні такого явища, як держава. Спостерігаючи недосконалість державного устрою, Платон висуває власний зразок державної досконалості, яка в історії філософії отримала назву «ідеальна держава Платона».

Дата добавления: 2015-10-28