Бенджамін Слайтмен-мол. 18 страница

«Домівка» привернула до себе увагу всієї країни І 977 року, коли її відвідала мати Тереза, яка допомагала роздавати обід і молилася з клієнтами. Сам Маґрудер 1980 року потрапив на обкладинку «Ньюсвік», коли мер Ед Кох дав так званому ву­личному янголові титул мангеттенської людини року.

Лікар, якому відомі деталі справи, оцінив шанси Магрудера на виживання як «три до десяти». Він повідомив, що нападники не лише затаврували Маґрудера — вони ще й осліпили його. «Я вважаю себе великодушною людиною, — сказав лікар, — але, на мою думку, людям, які це зробили, слід відрубати голови».

Каллаген ще раз перечитує статтю. Він не знає, чи то «його» Ровен Маґрудер, а чи інший, Ровен Маґрудер зі світу, де на «зелених» зо­бражено пику, наприклад, якогось Чедбурна. Чомусь йому здається, що це його Ровен і що ця газета не випадково трапилася йому на очі. Зараз він перебуває у світі, який вважає «реальним», і про це йому говорить не лише тоненька пачка банкнот у гаманці. Це відчуття, якась атмосфера. Істинності. І якщо це так і є (а так і є, він це тає напевне), то скільки ж він проґавив тут, на прихованих шля­хах. До них приїжджала мати Тереза! Допомагала розливати чер­паками суп! Чорт, звідки йому знати, а раптом вона зготувала величезний баняк «Жаб'ячого рагу»! А могла ж, рецепт висів на кухні, приліплений скотчем до стіни біля плити. І нагорода! Об­кладинка «Ньюсвіка». Як же шкода, що він цього всього не бачив, але коли мандруєш з бродячим цирком і лагодиш «Скажені чашки» або чистиш бичачі стійла після родео в Еніді, штат Оклахома, то до журналів з новинами якось руки не доходять.

Йому так соромно, що він навіть не розуміє, що йому соромно. Навіть тоді, коли Хуан Кастільйо питає: «Чого ти плачеш, Донні?»

«Плачу? — чудується він, витирає під очима, і так, він плаче. Плаче. Але поки що не розуміє, що це сльози сорому. Він припускає, що це від шоку, і частково має рацію. — Так, мабуть, плачу».

«Ти куди? — не вгаває Хуан. — Обід от-от скінчиться».

«Мені треба піти, — каже Каллаген. — Я повертаюся на схід».

«Якщо ти підеш зараз, тобі не заплатять».

«Я знаю. каже Каллаген. — Все нормально».

І яка ж це брехня. Бо нічого нормального в цьому нема.

Нічого.

ШІСТЬ

— На дні наплічника в мене було зашито кілька сотень дола­рів, — сказав Каллаген. Вони сиділи на сходах перед церквою, ніжачись на осонні. — На них я купив квиток на літак до Нью- Йорка. Швидкість, звісно, була важлива, але насправді при­чина полягала не лише в цьому. Я відчував потребу якнайшвид­ше втекти з цих прихованих шляхів. — Він злегка кивнув Едді. — 3 тодешових автострад, як ви їх називаєте. До них зви­каєш незгірш, ніж до випивки...

— Сильніше, — уточнив Роланд. Він помітив, що до них на­ближаються троє: то Розаліта вела двійнят Тейвері, Френка і Френсін. Дівчинка тримала в руках великий аркуш паперу, несучи його перед собою мало не з комічною шанобливістю. — Гадаю, мандри — це один з найсильніших наркотиків у світі. І кожен прихований шлях веде до дюжини подальших.

— Правду кажеш, і я дякую, — відповів Каллаген. Вигляд у нього був похмурий, розгублений і, як здалося Роландові, трохи сумний.

— Отче, ми послухаємо твою розповідь до кінця, але я про­шу тебе притримати її до вечора. Чи завтрашнього вечора, якщо ми сьогодні не повернемося. Невдовзі тут буде наш друг Джейк, і...

— Ви це відчуваєте? — спитав Каллаген, зацікавлено, але без недовіри.

— Еге ж, — кивнула Сюзанна.

— До його приходу я б хотів побачити ту річ, якою ти воло­дієш, — сказав Роланд. — Думаю, ти ще розповіси, як вона у тебе опинилася...

— Так, — кивнув Каллаген. — Розповім. Напевно, це суть моєї історії.

—...і вона має дочекатися своєї черги. Картина помалу по­чинає вимальовуватися.

— Як це завжди й відбувається, — сказав Каллаген. — Міся­цями, навіть роками, як я намагався вам пояснити, часу наче не існує, його не помітно. А потім накриває тебе лавиною.

— Правду кажеш, — погодився Роланд. — Едді, ходімо зі мною, зустрінемо двійнят. Здається, юна леді накинула на тебе оком.

— Хай дивиться, скільки хоче, — добродушно сказала Сю­занна. — За перегляд грошей не берем. Якщо ти не проти, Ро­ланде, я посиджу тут на сонечку. Давно я вже не сиділа в сідлі, добряче натерла собі м'яке місце. Коли в тебе нема нижніх кінцівок, усе якось не ладнається.

— Роби так, як тобі зручно, — відповів Роланд. Але він по­кривив душею, і Едді це знав. Стрілець хотів, щоб Сюзанна поки що лишилася на місці. Він міг лише надіятися, що Сю­занна не прочитає цю думку.

Поки вони йшли до дітей і Розаліти, Роланд тихо й швидко заговорив до Едді.

— Я збираюся піти з ним до церкви сам. Просто зрозумій, що я не вас обох намагаюся утримати від того, що там лежить. Якщо то чорна Тринадцятка — а я майже впевнений, що так і є, — краще їй до неї не наближатися.

— Ти хочеш сказати, в її делікатному становищі. Роланде, а я думав, ти не від того, щоб у Сьюз стався викидень.

— Мене турбує не викидень, — зізнався Роланд. — Боюся, що чорна Тринадцятка зробить істоту, яка росте в її животі, ще сильнішою. — Він знову помовчав. — Обох істот. Дитину і її доглядачку.

— Мію.

— Так, її. — Він всміхнувся двійнятам Тейвері.

Френсін лише неуважно всміхнулася йому у відповідь — всю принадність своєї усмішки вона притримувала для Едді.

—Дайте-но я подивлюся, що ви намалювали, якщо ви не проти, — сказав Роланд.

— Сподіваємося, тут усе гаразд, — скромно сказав Френк Тейвері. — А то, може, й не зовсім гаразд. Ми боялися. Місіс дала нам такий гарний шмат паперу, що ми боялися, як би його не зіпсувати.

— Спочатку ми малювали на землі, — розповіла Френсін. — Потім найсвітлішим олівцем. Наводив лінії Френк, у мене тру­силися руки.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв їх Роланд. Едді, підійшов­ши ближче, зазирнув йому через плече. Карта була навдиво­вижу детальною: в центрі розташовувалися міська Зала зі­брань, ліворуч на аркуші бігла Велика Ріка (Девар-Тете).

Папір, як на погляд Едді, був звичайним трафаретним, такий стосами продається в будь-якій канцелярській крамниці Аме­рики.

— Діти, це просто супер, фантастика, — похвалив Едді. І чо­мусь йому здалося, що Френсін Тейвері зараз зомліє.

— Атож, — підтримав Роланд. — Ви чудово попрацювали. А зараз я зроблю те, що може здатися вам блюзнірством. Зна­єте таке слово?

— Так, — кивнув Френк. — Ми християни. «Не згадуй ім'я Господа Бога твого і його Сина, Людини-Ісуса, марно». Але блюзнірство — це ще й грубе поводження з чимось пре­красним.

Він промовляв дуже серйозним тоном, але в очах спалахува­ли іскорки цікавості: надто вже йому хотілося знати, яке блюз­нірство замислив цей чужинець. Його сестрі теж.

Роланд узяв аркуш паперу, якого вони заледве наважили­ся торкнутися, попри свою очевидну майстерність, і склав його навпіл. Діти охнули. Розаліта Муньйос теж, хоч і не так гучно.

— Оскільки це вже не просто папір, то поводитися з ним так — це не блюзнірство, — пояснив стрілець. — Папір став знаряддям, а знаряддя слід оберігати. Розумієте?

— Так, — відповіли вони, але в їхніх голосах виразно чувся сумнів. Та обережність, з якою Роланд поклав згорнуту карту в свій кошіль, трохи повернула їм упевненість.

— Дякую дуже-дуже, — сказав Роланд і взяв руку Френсін у свою ліву долоню, а Френкову — в скалічену праву. — Мо­же статися, що ви, завдяки своїм очам і рукам, урятували нам усім життя.

Френсін розплакалася. Френк щосили стримував сльози, але не витримав. Вони все-таки перехлюпнулися через край і по­текли по його веснянкуватих щоках.

СІМ

— Хороші діти. Талановиті, — сказав Едді, коли вони поверта­лися до сходів перед церквою.

Роланд кивнув.

— Ти можеш уявити, як одне з них повертається з Краю грому заслиненим ідіотом?

Роланд надто добре міг собі це уявити, тому не відповів.

ВІСІМ

Сюзанна без заперечень погодилася з Роландом у тому, що во­ни з Едді мають залишатися надворі, й стрілець мимоволі зга­дав, як вона пручалася, не бажаючи ступати на землю пустища. І подумав, чи якась частина її єства боїться того самого, чого боявся він. Якщо так, то битва — її битва — вже почалася.

— Скільки ми маємо чекати, перш ніж я піду визволяти те­бе? — спитав Едді.

— Перш ніж ми підемо тебе визволяти, — виправила його Сюзанна.

Роланд замислився. Питання було хорошим. Він глянув на Каллагена, який стояв на горішній сходинці в джинсах і простій сорочці з рукавами, закасаними до ліктів. Руки він схрестив на грудях, тож Роланд міг бачити міцні м'язи його передпліч.

Старий знизав плечима.

— Воно спить. Проблем не має бути. Але... — Він розчепив вузлуваті руки й показав на револьвер, що погойдувався у Ро­ланда на стегні. — На твоєму місці я б це залишив. Хтозна, може, воно спить з розплющеним оком.

Роланд розстебнув кобуру й передав її Едді, котрий носив на собі його другу кобуру. Потім зняв через голову кошіль і віддав його Сюзанні.

— П'ять хвилин, — сказав він. — Раптом щось станеться, я зможу вас покликати. «Чи не зможу», — подумки виправив сам себе.

— На той час тут уже буде Джейк, — нагадав Едді.

— Якщо вони приїдуть раніше, ніж ми вийдемо, затримайте їх, — проінструктував його Роланд.

— Айзенгарт і Слайтмени не намагатимуться увійти, — ска­зав Каллаген. — Якщо вони комусь і поклоняються, то об'єкт їхнього поклоніння — Оріза, Діва Рису. — Він демонстративно скривився, показуючи, якої він думки про Діву Рису й решту другосортних богів Кальї.

— Тоді ходімо, — сказав Роланд.

ДЕВ'ЯТЬ

Багато часу спливло відтоді, як Роланд Дескейн відчував страх — той глибоко забобонний страх, що супроводжує релігійну віру. Напевно, востаннє це відбувалося з ним ще в дитинстві. Але цей страх охопив його одразу ж, щойно отець Каллаген відчинив двері своєї скромної дерев'яної церковки й притримав їх, жестом запрошуючи Роланда увійти слідом за ним досередини.

У церковних сінях на підлозі лежав витертий килим. Двері з сіней, що вели до самої церкви, були відчинені. За ними вид­ніла доволі велика кімната, з лавами обабіч проходу і ослінчи­ками для колінопреклоніння. На дальньому боці кімнати стояв поміст, обставлений горщиками з білими квітами, у якому Ро­ланд легко вгадав кафедру. В застояному повітрі повіяло пахо­щами квітів. У стінах були вузькі вікна, засклені прозорими шибками. Позаду кафедри, на задній стіні, висів хрест із за­лізного дерева.

Опинившись усередині, він почув потаємний скарб Старо­го — саме почув, і навіть не вухами, а кістками. Рівне тихе бур­мотіння. Воно, як і гомін троянди, передавало відчуття сили і влади, але на цьому подібність із трояндою закінчувалася. Це бубоніння говорило про колосальну пустку. Про порожнечу, яку вони відчули під поверховою реальністю Нью-Йорка в то- деші. Порожнечу, яка могла стати голосом.

«Так, це те, що нас забирало, — подумав він. — Забирало нас до Нью-Йорка, одного Нью-Йорка з багатьох, якщо вірити Каллагену, але з таким самим успіхом ми могли опинитися будь-де, у будь-якому часі. Воно могло нас забрати... а могло й жбурнути».

Він згадав кінцівку своєї довгої балачки з Волтером, у місці кісток. То був тодеш — тепер він це розумів. І було відчуття росту, розпухання, він ріс і ріс, поки не став більший од зірок, більший від самого всесвіту. Та сила перебувала тут, у цій кім­наті, і йому було страшно.

«О боги, нехай воно спить», — подумки благає він, але слідом за цією приходить інша думка, ще страшніша — рано чи пізно їм доведеться його розбудити. Рано чи пізно їм треба буде ви­рушити до тих часових зрізів Нью-Йорка, які знадобиться від- відати.

Біля дверей на високій підставці стояла чаша з водою. Кал­лаген вмочив пальці й перехрестився.

—Ти вже можеш це робити? — майже пошепки пробурмотів Роланд.

— Еге ж, — сказав Каллаген. — Бог прийняв мене до себе назад, стрільцю. Хоча, схоже, тільки на випробний термін. Ро­зумієш?

Роланд кивнув. І пішов слідом за Каллагеном усередину, не вмочивши пальців.

Каллаген повів його центральним проходом. І попри те, що рухався він швидко і впевнено, Роланд відчував, що священик наляканий не менше за нього, ба навіть більше. Безперечно, він хотів позбутися цієї речі, що було, то було, але стрілець високо оцінив його хоробрість.

Праворуч від сповідальної ніші вгору вели три сходинки. Каллаген піднявся ними.

— Тобі не потрібно підніматися, Роланде, ти й звідти добре побачиш усе, що я робитиму. Гадаю, ти не хочеш забрати його зараз же?

— В жодному разі, — відповів Роланд. Тепер вони й справді перейшли на шепіт.

— Добре. — Каллаген опустився на коліно, гучно хруснувши суглобом, і вони обидва аж підскочили від різкого звуку. — Як­би не потреба, я б волів навіть не торкатися скрині, в якій воно лежить. Я й не торкався її, відколи поклав. Сховок зробив сам, попросивши в Господа вибачення за те, що в Його домі корис­туюся пилкою.

— Витягни її, — сказав Роланд. Усі його відчуття були, мов туго натягнуті струни, він вслухався, щоб почути будь-яку, хоч найменшу зміну в нескінченному стугонінні порожнечі. Як би він хотів відчувати зараз важкість револьвера на своєму стегні! Невже люди, які приходили сюди молитися, не відчували тієї страшної речі, яку сховав тут Старий? Напевно, не відчували, інакше трималися б подалі. Насправді, зрозумів він, кращого місця для такої речі годі було й шукати — проста віра парафія н до певної міри нейтралізувала її згубну силу. Навіть заспокою­вала і таким чином викликала в неї дрімоту.

«Але вона могла прокинутися, — подумав Роланд. — Про­кинутися і миттєво відправити їх усіх у тридев'ятнадцяте цар­ство». Ця думка була для нього особливо страшною, тому він гнав її від себе, як міг. Жорстоким жартом тепер видавалася йому ідея використати цю річ для захисту троянди. Свого часу він вступав у сутички як з людьми, так і чудовиськами, але ще ніколи не наближався до чогось настільки кошмарного. Від­чуття зла, яке вона випромінювала, було жахливим, воно по­збавляло самовладання. Але гіршим, значно гіршим було від­чуття її недоброзичливої порожнечі.

Каллаген натиснув пальцем на щілину між двома дошками. Пролунало тихе клацання, і частина підлоги в ніші припиня­лася. Каллаген зняв дошки, під якими відкрився квадратний отвір завдовжки й завширшки приблизно п'ятнадцять дюймів. Притиснувши дошки до грудей, він трохи відхилився навпри­сядки назад. Бурмотіння посилилося. Роланд на мить уявив собі велетенський вулик з бджолами завбільшки з фургони, які ліниво повзають по стільнику. Він нахилився і зазирнув до сховку Старого.

Річ, що лежала всередині, була загорнена в білу тканину, на вигляд — тонке простирадло.

— Стихар хлопчика-служки, — пояснив Каллаген. Потім, помітивши, що Роланд не розуміє цього слова: — Одяг такий. — Він знизав плечима. — Серце підказало мені, що треба загор­нути, і я загорнув.

— Твоє серце сказало тобі правду, — прошепотів Роланд. Він згадав сумку, яку Джейк підібрав на пустирі, з написом «У "Мідворлд-Лейнз" можливі лише страйки». Вона їм ще знадобиться. Але думати про те, як вони перекладатимуть річ у сумку, йому не хотілося.

Він відсунув усі думки — разом зі страхом — убік і відгорнув тканину. Під стихарем була дерев'яна скриня.

Незважаючи на страх, Роланд простягнув руку, щоб торкну­тися темного важкого дерева. «На дотик воно буде як легкий змащений оливою метал», — подумав він. І не помилився. Він відчув, як його проймає еротичне тремтіння з глибин тіла. Во­но поцілувало його страх, як давній коханець, і зникло.

—Чорне залізне дерево, — прошепотів Роланд. — Я чув про нього, але ніколи не бачив.

— У моїх «Легендах про короля Артура» його називали дере­вом привидів, — прошепотів Каллаген у відповідь.

— Справді?

Авжеж, у скриньці було щось примарне, щось від релікту давнини, який після тривалих блукань світом знайшов нарешті спокій, хоч і ненадовго. Стрільцеві дуже хотілося торкнутися її ще раз (темне щільне дерево просило його руки), але він відчув, як безмежне бурмотіння на якусь мить стало гучнішим, перш ніж стишитися й стати таким, як раніш. «Хто мудрий, той не штрикатиме сплячого ведмедя палицею», — сказав він собі. Справді, але бажання від цього нікуди не зникло. Він хотів ще раз торкнутися дерева: легенько, пучками пальців, потім по­нюхати їх. Пахло камфорою, багаттям і — він міг у цьому за- присягтися — квітами з далекої північної країни, тими, що цвітуть під снігом.

На кришці коробки було вирізьблено три предмети: троянду, камінь і двері. Під дверима йшли знаки:

Роланд знову простягнув руку. Каллаген зробив рух уперед, наче хотів його спинити, але потім передумав. Стрілець торкнув­ся різьбленого орнаменту під зображенням дверей. І знову бур­мотіння стало гучнішим — бурмотіння речі, схованої в скриньці.

— Не... — прошепотів він і знову провів по опуклих знаках великим пальцем. — Не... знайдені? — То не він прочитав, то почули кінчики його пальців.

— Так, я впевнений, саме це тут і написано, — прошепотів Каллаген. Він вочевидь був задоволений, та все одно взяв Ро­ланда за зап'ястя й відвів його руку вбік, щоб він не торкався скрині. На його лобі й під пахвами виступили дрібні краплини поту. — Щось у цьому є. Листок, камінь, незнайдені двері. Це все символи з книжки, яку написали в моєму світі. Вона на­зивається «Подивися на свій дім, янголе».

«Листок, камінь, двері, — подумав Роланд. — Тільки замість листка треба підставити троянду. Так. Саме так».

— Ти забереш її? — спитав Каллаген. Тільки він більше не шепотів, його голос став трохи гучнішим, і стрілець зрозумів, що він благає.

— Ти бачив її, правда, отче?

— Еге ж. Одного разу. Це невимовний жах. Наче слизьке око чудовиська, що виросло за межами світу, який лежить у тіні Бога. Ви заберете її, стрільцю?

— Так.

— Коли?

До вух Роланда долинув ледь чутний передзвін — прекрасний і потворний до зубовного скреготу звук. На якусь мить стіни церкви отця Каллагена сколихнулися. Було таке відчуття, що річ у скриньці заговорила до них. Бачите, наскільки це все не важливо? Як швидко і легко я можу це все прибрати, якщо мені заманеться? Стережися, стрільцю! Стережися, шамане! Довкола вас прірва. І тільки від мене залежить, впадете ви чи злетите.

1 каммен стихли.

— То коли? — простягнувши руку над отвором, у якому ле­жала скриня, Каллаген ухопив Роланда за сорочку. — Коли?

— Скоро, — сказав Роланд.

«Дуже скоро», — відповіло його серце.

РОЗДІЛ V

ІСТОРІЯ СІРОГО ДІКА

один

«Уже двадцять три, — думав Роланд того вечора, сидячи за Айзенгартовим ранчо «Рокінг Б» і слухаючи, як галасують хлопці та гавкає Юк; Вдома у Ґілеаді такий ґанок позаду будинку, що виходив на комори й поля, називали робочою верандою. — Двадцять три дні до появи Вовків. А скільки лишилося до Сюзанниних пологів?»

Щодо цього в його голові мало-помалу почала формуватися жахлива думка. А раптом Мія, нова особа в тілі Сюзанни, зби­рається народити своє чудовисько того самого дня, коли при­йдуть Вовки? Повірити в таке було важко, але, як сказав би Едді, збіги скасовано. Найпевніше, подумав Роланд, саме так і буде. І годі було дізнатися, як довго розвиватиметься ця істота в утробі матері. Навіть якби це було людське дитя, дев'ять мі­сяців більше не були дев'ятьма. Час розм'якшився.

— Хлопці! — прогорлав Айзенгарт. — Що, в ім'я Людини- Ісуса, я скажу своїй жінці, коли ви скрутите собі в'язи, плига­ючи в те сіно?

— Ми в порядку! — крикнув у відповідь Бенні Слайтмен. — Енді не дасть нам забитися! — Хлопчик у комбінезоні, босо- но­гий, стояв на горішньому відкритому поверсі сінника, над різьбленими літерами напису «Рокінг Б». — Хіба що... ви хоче­те, щоб ми припинили, сей?

Айзенгарт зиркнув на Роланда, який бачив, що за спиною в Бенні, нетерпляче очікуючи своєї черги переламати кістки, стоїть Джейк. Він також був одягнений у комбінезон — авжеж, позичений у нового друга, — і від погляду на них Роланд усмі- хнувся. Джейк у комбінезоні. Таке важко було уявити.

— Якщо тобі цікава моя думка, то нехай, — сказав стрілець.

— Ну то дурійте! — гукнув господар ранчо. І після цього вже не відволікався від збройного дріб'язку, розкладеного на дошках перед ним. — Як гадаєш? З них ще можна стріляти?

Айзенгарт надав Роландові для огляду всі три одиниці зброї, що їх мав у власному розпорядженні. Найкращою була рушни­ця, яку скотар брав із собою до містечка того вечора, коли Тіан Джефордс скликав збори. Два револьвери були того штибу, який Роланд із друзями в дитинстві називали «барабанниками» через величезні барабани, які після кожного пострілу треба було повертати ребром долоні. Роланд розібрав Айзенгартову зброю, не прокоментувавши її жодним словом. І налив руш­ничного мастила: цього разу не в блюдце, а в миску.

— Я спитав...

— Я чув тебе, сей. Твоя рушниця у відмінному стані, не гірша за інші, що їх я бачив по цей бік від великого міста. А от «бара- банники»... — Він похитав головою. — Той, обшитий нікелеви­ми пластинами, ще, може, стрілятиме. А другий можеш хоч у землю втикнути. Може, проросте.

— Неприємно це чути. Ці револьвери належали моєму бать­кові, а перед тим — його батькові, а перед тим — ще стільком. — Він показав вісім пальців. — Тобто вони ще з тих часів, коли Вовків не було. Їх завжди зберігали разом і передавали найдо- стойнішому синові за заповітом. Коли їх отримав я, а не мій старший брат, це навіть потішило моє самолюбство.

— У тебе був близнюк? — спитав Роланд.

— Так, двійничка, Верна. — Айзенгарт усміхався охоче і час­то. От і зараз його рот під величезними сивіючими вусами роз- тягся в усмішці, але болісній — усмішці чоловіка, який не хоче, щоб ви знали, що під одягом у нього кривава рана. — Вона була прекрасна, як ранкова зоря. Вже десять років чи більше як пішла на той світ. Дуже рано померла, як усі рунти.

— Співчуваю.

— Спасибі.

На південному заході сідало сонце, обагряючи подвір'я бар­вою крові. На веранді стояло кілька крісел-гойдалок. В одному із них сидів зараз Айзенгарт. Роланд по-турецькому схрестив ноги на дошках підлоги, приводячи до ладу Айзенгартів спадок. Те, що револьвери, найімовірніше, ніколи більше не вистре­лить, було байдуже стрільцевим рукам, віддавна призвичаєним до цієї роботи. Та попри звичку, він досі відчував від неї втіху.

У блискавичному темпі, від якого в землевласника очі на лоба полізли, Роланд зібрав зброю: тільки руки мигтіли й луна­ло швидке «клік-клак». Стрілець поклав їх на шмат овечої шку­ри, витер пальці об ганчірку і сів у крісло поряд з Айзенгартом. Напевно, у більш звичайні вечори Айзенгарт і його дружина сідали тут рядком і дивилися, як сонце котиться за обрій.

Роланд пошукав у своєму кошелі свого кисета і, знайшовши, скрутив цигарку зі свіжого запашного тютюну, яким забезпечив його Каллаген. Розаліта теж дещо йому подарувала — стосик тендітних кукурудзяних обгорток, які називала «шурхавками». Роланд зрозумів, що загортаються вони незгірш за будь-який цигарковий папір. Якусь мить він ще помилувався готовим ви­твором, а потім опустив кінчик цигарки в полум'я сірника, якого Айзенгарт розпалив об свій загрубілий ніготь. Стрілець глибоко затягсял випустив довгу хмарку диму, яка повільно піднялася і розтанула у вечірньому повітрі, нерухомому і напро­чуд задушливому як для кінця літа.

— Добре, — сказав він і кивнув.

— Ге? Аби тобі було добре. Сам я ніколи не мав до цього охоти.

Комора була більшою од самого ранчо — щонайменше п'ят­десят ярдів завширшки і п'ятдесят футів заввишки. Спереду її причепурили жнив'яними амулетами на честь сезону і вистави­ли опудал з велетенськими гострокоренями замість голів. З від­критого сінника над головними ворітьми виступав уперед кінець бантини. До нього було прив'язано мотузку. Внизу, на подвір'ї, хлопці намостили чималий сніп сіна. По обидва боки від нього стояли Юк та Енді. Вони обидва дивилися вгору, бо саме тієї миті Бенні Слайтмен узявся за мотузку, посмикав її для певнос­ті й відступив назад, зникнувши з поля зору. Юк загавкав, перед­чуваючи забаву. Наступної миті Бенні вилетів уперед, стискаючи в кулаках мотузку. Його волосся розвівалося на вітрі.

— Ґілеад і Ельд! — закричав він і стрибнув у сіно. Полетів у чер­воне призахідне повітря, а за ним промчала слідом його тінь.

— Бен-Бен! — гавкав Юк. — Бен-Бен-Бен!

Хлопчик відпустив мотузку і пірнув у сіно, а потім сміючись вигулькнув. Енді простягнув йому металеву руку, проте Бенні проігнорував її, самотужки вистрибнувши на втоптану землю. Довкола нього бігав, заходячись гавкотом, Юк.

— Вони завжди таке вигукують, коли граються? — поціка­вився Роланд.

Айзенгарт пирхнув зі сміху.

— Аж ніяк! Зазвичай вони славлять Орізу, чи Людину-Ісуса, чи кричать «Слава Кальї!», чи все разом. Щось я підозрюю, що ваш хлопець навчив Слайтменового хлопця різних штук.

Роланд не став зважати на несхвальні інтонації, що прозву­чали в цій репліці, й просто дивився, як Джейк тягне до себе мотузку. Бенні лежав на землі, вдаючи з себе мертвого, поки Юк не лизнув йому обличчя. Відчувши мокрий язик, він за­хихотів і сів. Роланд не мав жодного сумніву, що Енді підхопив би його, якби щось пішло не так.

Неподалік стояв табун робочих коней, загалом близько два­дцяти. Трійця ковбоїв у чапсах і шорбутсах вела до них останні півдюжини. На іншому боці подвір'я була невелика бійня, за­повнена молодими бичками. Протягом наступних тижнів їх заб'ють і відправлять униз річкою на торговельних човнах.

Джейк відступив назад у сінник, а за мить метнувся вперед.

— Нью-Йорк! — закричав він. — Таймз-Сквер! Емпайр- Стейт-Білдинг! Вежі-близнюки! Статуя Свободи! — І полетів у порожнечу на мотузці. На їхніх очах він сміючись зник у ку­чугурі сіна.

— А чого це інші твої друзі схотіли лишитися в Джефордсів? — начебто знічев'я запитав Айзенгарт. Але Роланд відчув, що це питання цікавить його більш ніж трохи.

— Бо нам краще розосередитися. Нехай нас добре роздивить­ся якнайбільше людей. Часу обмаль. Треба приймати рішення. — Звісно, все це була правда, але було дещо більше, й Айзенгарт, мабуть, здогадувався про це. Він був більш тямущий, ніж Овер­голсер. І стояв намертво проти того, щоб дати відсіч Вовкам, — принаймні поки що. Втім, це не заважало Роландові симпатизу­вати цьому чоловікові — великому, чесному, з почуттям гумору приземленого селянина. Роланд думав, що він пристане на їхній бік, якщо йому показати, що в них є шанс перемогти.

Дорогою до «Рокінг Б» вони відвідали півдюжини малих угідь біля ріки, де основним урожаєм був рис. Айзенгарт доброзич­ливо знайомив фермерів зі стрільцем. На кожній малій фермі Роланд ставив два питання, як і минулого вечора в Павільйоні: «Чи відкриєтеся ви нам, якщо ми відкриємося вам? Чи знаєте ви, хто ми є, і чи приймаєте те, що ми робимо?» Усі відповідали ствердно. Айзенгарт також. Але Роланд не поспішав ставити Третє питання. В цьому поки що не було потреби. Вони мали В своєму розпорядженні ще три тижні.

— Ми терпимо, стрільцю, — сказав Айзенгарт. — Терпимо навіть попри Вовків. Колись був Ґілеад, а тепер його нема, Кому це знати, як не тобі, але ми терпимо. А якщо повстанемо проти Вовків, усе може змінитися. Для тебе й твоїх супутників те, що відбувається тут, у Дузі, — це пшик, дрібнички. Якщо ви переможете і виживете, то підете далі. Якщо ж програєте, нам нікуди буде податися.

— Але...

Айзенгарт підняв руку.

— Вислухай мене, прошу. Вислухаєш?

Роланд покірно кивнув. Напевно, Айзенгарт мав виговори­тися. Хлопці тим часом знову забігли на сінник, щоб стрибну­ти ще раз. Невдовзі темрява покладе край їхній забаві. Стріль­цеві хотілося знати, як там справи в Едді й Сюзанни. Чи поговорили вони вже з Тіановим дідом? І якщо поговорили, то чи розповів він їм бодай щось цінне?

— Припустімо, вони відрядять п'ятдесят або навіть шістде­сят Вовків, як уже не раз було. Це дуже багато. І що, як ми їх вколошкаємо? А за тиждень чи за місяць 'їх прийде п'ять сотень. Що тоді?

Роланд замислився над цим питанням. Поки він міркував, до них приєдналася Марґарет Айзенгарт — струнка жінка років сорока, з маленькими грудьми, вдягнена у джинси й сіру шов­кову сорочку. В її чорному волоссі, стягнутому на потилиці вузлом, де-не-де проглядали сиві пасма. Одну руку вона три­мала під фартухом.

— Це суттєве питання, — сказала вона, — але ще не час на нього відповідати. Дай їм з друзями тиждень, нехай розгледяться.

Айзенгарт кинув на свою сей погляд, у якому прозирала не лише добродушність, а й роздратованість.

— Жінко, чи ж я тобі вказую, як поратися на кухні? Коли готувати, а коли прати?

— Лише чотири рази на тиждень, — відказала вона. І, помі­тивши, що Роланд підводиться з крісла-гойдалки, що стояла поряд з чоловіковим, запротестувала: — Сиди-сиди, прошу, Я годину в кріслі просиділа, чистила гострокорені з Едною, тіткою того анциболота. — Вона кивнула на Бенні. — Приємно на ногах постояти. — Вона з усмішкою дивилася, як хлопці по черзі пірнали, сміючись, у сніп сіна, а довкола них стрибав і гавкав Юк. — Роланде, ми з Воуном ще ніколи прямо не сти- калися з цим жахіттям. У нас було шестеро, всі близнюки, але вони виросли акурат між набігами. Можливо, ми не до кінця все це розуміємо, тож і рішення приймати не нам.

— Як комусь щастить, це не означає, що цей хтось дурний, — пробурчав Айзенгарт. — По-моєму, якраз навпаки. Стороннім оком краще видно.

Дата добавления: 0000-00-00