Звичаї і традиції українського народу як основа виховання національної самосвідомості учнів

ВСТУП

Науково-технічний прогрес, модернізаційні перетворення, поява масових комунікацій та інформатизація внесли значні зміни в концепти багатьох, навіть архаїчних культур. Формування національної самосвідомості молоді – одне з найскладніших завдань, яке стоїть перед сучасним українським суспільством. Актуальним і складним воно є для всіх країн європейського регіону. І це не випадково. Історія теоретичних досліджень нації, націоналізму та національної самосвідомості налічує не один десяток років. Ще в ХІХ – на початку ХХ ст. спостерігалися перші спроби теоретичного осмислення відповідних явищ у житті суспільства, здебільшого пов’язані з ідеологічною й політичною кон’юнктурою того часу. В період між світовими війнами цими питаннями цікавилися переважно історики та етнографи, іноді соціологи й політичні аналітики, а після Другої світової війни їх вивчали представники різних дисциплін.

В українській інтелектуальній традиції інтерес до проблем націоналізму та національної самосвідомості має досить багату історію як у сфері ідеологічних розробок (С.Бандера, Д.Донцов, В.Липинський та ін.), так і в наукових дослідженнях (О.Бочковський, І.Лисяк-Рудницький, В. Старосольський та ін.). Спробу обґрунтувати науково-педагогічні засади формування національної самосвідомості українців уперше зробили видатні українські педагоги з діаспори С.Русова та Г.Ващенко. Проте, на відміну від інших форм і типів самосвідомості (історичної, економічної тощо), національна самосвідомість в Україні тривалий час залишалася для науковців забороненою проблемою для дослідження.

За часів радянської влади панувала чітка настанова на інтернаціональне, патріотичне, комуністичне виховання, метою якого було сформувати нову радянську людину. У той же час питання національної самосвідомості стосовно інших країн активно досліджувалися військовими психологами. Так, В.Крисько та В.Гаврилов вивчали національно-психологічні особливості складу китайської армії, І.Куліков – національну психологію вояків армії Об’єднаної Республіки Єгипет тощо.

Лише після 1991 р. українські дослідники звернулися до питань нації, націоналізму та національної самосвідомості. Треба відзначити доробки вчених-педагогів А.Бойко, О.Вишневського, С.Гончаренка, П.Дроб’язко, М.Євтуха, А.Капської, О.Коберника, В.Кононенка, І.Матюші, Ю.Руденка, М.Стельмаховича, Б.Ступарика, Д.Тхоржевського, Г.Філіпчука, М.Фіцули, М.Чепіль. Результати їх досліджень можуть стати підґрунтям для постановки фундаментального системного вивчення теоретико-методологічних засад формування національної самосвідомості учнівської та студентської молоді в сучасних умовах. До цього часу теорія й практика формування національної самосвідомості молоді не були предметом системного дослідження у педагогіці.

Відсутність фундаментальних педагогічних досліджень проблеми формування національної самосвідомості учнівської та студентської молоді зумовили вибір теми дослідження.

Мета дослідження – обґрунтувати на теоретичному та емпіричному рівнях систему класного керівника в розвитку елементів національної свідомості учнів.

Досягнення поставленої мети здійснюється шляхом розв’язання таких завдань:

1) проаналізувавши філософську, психолого-педагогічну літературу з теми дослідження, узагальнити основні теоретичні положення щодо розвитку національної свідомості особистості, умов, методів та засобів її формування;

2) обґрунтувати фактори та шляхи формування національної свідомості учнів;

3) з’ясувати відношення школярів до національних цінностей і характер мотивів оволодіння ними;

4) визначити умови ефективного функціонування системи педагогічного забезпечення розвитку національної свідомості учнів.

5) дослідити на практиці рівень національної свідомості підлітків (на прикладі учнів 10-Б класу БЗШ №15 м.Білої Церкви).

Об’єкт дослідження – виховання національної свідомості учнів у сучасній загальноосвітній школі.

Предмет дослідження – організація виховної діяльності класного керівника як засіб формування національної самосвідомості учнів.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ УЧНІВ

Сутність і особливості національного виховання

Національне виховання – це створена упродовж віків самим народом система поглядів, переконань, ідей, ідеалів, традицій, звичаїв та ін., покликаних формувати світоглядну свідомість та ціннісні орієнтації молоді, передавати їй соціальний досвід, надбання попередніх поколінь [22, с.81]. Науково обґрунтоване, правильно організоване національне виховання відображає історичну ходу народу, перспективи його розвитку.

Актуальність створення системи національного виховання в умовах творення Української державності визначається потребами суспільства у всебічній активізації інтелектуального і духовно-творчого потенціалу національних та загальнолюдських цінностей, суперечливими процесами входження особистості в соціальне життя, необхідності забезпечення єдності, наступності та послідовності виховних впливів різних соціальних інститутів, постійного коректування виховного процесу.

Головною метою національного виховання на сучасному етапі є передача молодому поколінню соціального досвіду, багатої духовної культури народу, його національної ментальності, спорідненості світогляду і на цій основі формування особистісних рис громадянина України, які передбачають національну самосвідомість, розвинену духовність, моральну, художньо-естетичну, правову, трудову, фізичну, екологічну культуру, розвиток індивідуальних здібностей і талантів [22, с.82].

Найважливішою громадською рисою є сформованість національної самосвідомості, любові до рідної землі, свого народу, готовності до праці в ім’я України. Виховання національної самосвідомості передбачає усвідомлення молоддю своєї етнічної спільності, національних цінностей (мови, території, культури), відчуття своєї причетності до розбудови національної державності, патріотизм, що сприяє утвердженню власної національної гідності, внутрішньої свободи, гордості за свою землю. Національна ідея має бути не просто атрибутом національної свідомості, суто духовним феноменом, а поштовхом до практичних справ, як було у кращих синів і дочок нашого народу споконвіку.

Національна система виховання ґрунтується на засадах національного світогляду, наукової філософії і ідеології, родинного виховання, народної педагогіки, наукової педагогічної думки, що ввібрала в себе надбання національної виховної мудрості. Вона охоплює ідейне багатство народу, його морально-естетичні цінності трансформовані в засобах народної педагогіки, народознавства, принципах, формах і методах організації виховного впливу на молодь (теоретичний аспект), а також постійну й систематичну виховну діяльність сім’ї, державних і громадських навчально-виховних закладів (практичний аспект).

У пошуках нової системи виховання на перший план висуваються гуманістичні ідеї та орієнтири, що ґрунтуються на повазі до особистості дитини, турботі про її розвиток. Такий підхід передбачає визнання кожного вихованця як унікальної особистості, його прав, ставлення до нього як до суб’єкта власного розвитку, опору у його вихованні на сукупність знань про людину та високий професіоналізм [22, с.82].

Національне виховання найбільш відповідає потребам відродження України. Воно однаково стосується як українця, так і представників інших народів, що проживають в Україні. Саме принцип етнізації виховного процесу і передбачає надання широких можливостей представникам усіх етносів для пізнання своєї історії, традицій, звичаїв, мови, культури, формування власної національної гідності. І через пізнання власної історико-культурної спадщини допомагає пізнати глибинність взаємозв’язків кожного з них з українською нацією, її державою, переконатися, що саме українська незалежна, суверенна держава охороняє національні права всіх її громадян.

Національне виховання як фактор цілісного формування особистості. Основні напрями національного виховання

Формування особистості – неперервний, дуже складний процес, де функціонує багато факторів, на основі яких розкриваються потреби, інтереси, нахили, здібності, характер, а також здоров’я, працездатність і довговічність. Розвиток особистості здійснюється в процесі її соціалізації, виховання й саморозвитку, що є компонентами цілісного підходу.

Соціалізація – процес двобічний. З одного боку, індивід засвоює соціальний досвід, цінності, норми, установки, властиві суспільству і соціальним групам, до яких він належить. А з другого – в процесі соціалізації він активно залучається до системи соціальних зв’язків і набуває соціального досвіду [14, с.6].

Соціалізація здійснюється за багатьох обставин, які умовно можна звести до трьох груп: мезофактори (етнокультурні умови і тип поселення, в яких живе і розвивається людина); макрофактори (суспільство, держава, світ і навіть космос); мікрофактори (сім’я, дитячий садок, школа, позашкільні виховні установи, релігійні організації, товариства ровесників, засоби масової комунікації та інші інститути виховання). Вони в різній мірі безпосередньо впливають на кожну конкретну людину, динамічно змінюючись в умовах науково-технічної революції самі, змінюється їх питома вага в соціалізації підростаючих поколінь.

Провідною метою виховання залишається ідеал всебічно розвиненої особистості, що йде з глибин віків. Він орієнтує на широкий індивідуальний підхід, застерігає від зведення виховання до однобічної і пасивної адаптації молоді в конкретних суспільних умовах.

Було б помилково розуміти всебічний розвиток як сукупність окремих інтелектуальних, фізичних, моральних, естетичних, трудових аспектів чи якостей особистості. Всебічний розвиток передбачає їх органічну єдність, цілісність буття, свідомості і самосвідомості, запитів і поведінки людини.

Дійовим засобом відродження нації є формування в учнів почуття національної гідності і гордості за Україну, відмова від почуття національної меншовартості, що втілювалось у поняття поваги до «старшого брата», нав’язуванні думки про перевагу російської культури над українською.

У справі відновлення почуття національної гідності величезне значення має висвітлення правдивої історії, культури та освіти нашого народу, повернення до культурних надбань, відкриття замулених сторінок нашої спадщини. Неабияку вагу тут має викладання історії української культури, народознавства, повернення імен видатних українських вчених, письменників, педагогів, художників, композиторів, митців слова, культурних діячів, видатних політиків, імен тих українців, які збагачували чужу культуру.

Ні одна ідеологія не повинна обмежувати свободу переконань, поглядів, думок, а тому не може бути й мови про введення в систему освіти будь-якої офіційної, загальнообов’язкової ідеологічної орієнтації. Однак, це не суперечить прагненню школи здійснювати політичне виховання, виховувати українського патріота з високою політичною культурою. Термін «деідеологізація» означає усунення монопольного панування однієї ідеологічної доктрини над усіма іншими формами свідомості. Визнання плюралізму ідеологій і політичних поглядів сприяє формуванню в учнів і молоді здатності толерантно ставитися до поглядів інших людей, поважати чужі думки [14, с.7].

Наступним кроком деідеологізації є оцінка всіх ідеологій крізь призму загальнолюдських гуманістичних цінностей: ідеалів добра, правди, краси, справедливості, совісті, людської гідності та ін. Це означає, що антигуманні ідеологічні доктрини, які передбачають класову (групову) ненависть, повинні повсюдно заперечуватись з позицій гуманізму. Мета українського національного виховання не лише в тому, щоб прищепити вихованцю відданість ідеалам Добра, Правди, Свободи, але й сформувати в нього моральну готовність і вміння боротися зі злом, розвінчувати його і з цих позицій оцінювати свої вчинки.

Вірність Україні є невід’ємною ознакою національного свідомого громадянина. Формування патріотичних почуттів означає вироблення і зміцнення високого ідеалу служіння своєму народові, готовності до трудового та героїчного подвигу в ім’я процвітання своєї держави, прагнення бачити її незалежною. У зміцненні патріотичних почуттів велику роль відіграє героїко-патріотичне виховання, покликане формувати бойовий, морально-психологічний дух, спонукати до фізичного вдосконалення громадянина-патріота, виробляти глибоке розуміння громадського обов’язку, готовності у будь-який час стати на захист України, оволодівати військовими і військово-технічними знаннями, а також вивчати бойові традиції та героїчні сторінки історії українського народу, його Збройних Сил.

Вихованець національної школи має виростати патріотом України. І якщо намагання державної системи освіти зробити росіянина «українцем» є порушенням прав дитини, то її прагнення, щоб і росіянин, і єврей, і поляк, поруч з українцем були чесними громадянами і патріотами, шанували закони і традиції народу України, на землі якої вони живуть, є цілком правомірним.

Громадсько-державний рівень становлення національної свідомості передбачає турботливе ставлення до національно-культурних вартостей інших народів, прищеплення почуття національної, расової, конфесійної толерантності [7, с.5].

Важлива роль у національному відродженні України відводиться вивченню української мови, бо лише завдяки їй можна глибше пізнати традиції, звичаї, психологію, національний дух українців, подолати національний нігілізм, яничарство, які культивувалися в Україні протягом століть. Мова – це основа національної гідності і ставлення до неї є виявом національної самосвідомості, а відтак і громадської позиції. Підвищення мовної культури, статусу національних мов сприятиме зміцненню міжетнічних стосунків, культури відносин людини і нації, а також виробленню доброзичливого ставлення до представників інших етносів та народів.

У формуванні духовності особистості чільне місце займає світогляд як узагальнена система поглядів на світ і на своє місце в ньому, розуміння смислу життя. Світогляд є визначальним у житті людини, спрямовує її поведінку, пізнавальну і творчу діяльність, сприяє системності одержаних знань, вражень, спостережень. Народний світогляд вбирає в себе кращі зразки ідеї народовладдя, гуманізму, народної моралі та естетики, які найповніше відображені в народній міфології, фольклорі, календарно-сімейній обрядовості.

Збагачення духовності особистості передбачає освоєння як національних, так і світових надбань культури. Національне і загальнолюдське мусять розглядатися як два аспекти єдиного загальнолюдського процесу. Глибинне освоєння, збагачення національного с водночас освоєння загальнолюдського, його збагачення.

Значне місце у формуванні духовності людини посідає родинно-побутова культура, в якій найбільш повно закладені норми стосунків у сім’ї, виховання шанобливого ставлення до батьків, жінки-матері, дідуся, бабусі та ін. Зміст родинно-побутової культури сприяє збереженню рідної мови, традицій, історії, родоводу, забезпечення духовної єдності поколінь, неперервність минулого, сучасного і майбутнього нації, суспільства загалом.

Формування духовності тісно пов’язують з релігійними виховними традиціями. Кожна релігія більшою чи меншою мірою взаємодіє з культурою відповідного етносу. Церква виховує повагу молоді до старших поколінь, патріотичні почуття, милосердя, регламентує доброзичливі норми стосунків між людьми, тривалий час залишаючись духовною скарбницею.

Важливе місце в системі національного виховання займає утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, любові, доброти, патріотизму, працелюбства, поваги до старших. Ефективність морального виховання значно зростає в разі його опори на народну мораль, традиції, звичаї, обряди, які містять у собі високі моральні цінності (ідеї, ідеали, погляди, поведінкові норми), збагачені тисячолітнім досвідом мудрості народу, мають моральний потенціал, спрямований на виховання особистості [7, с.6].

Формування громадянських рис передбачає художньо-естетичну освіченість і вихованість особистості. Народ завжди прагнув будувати своє життя, культуру, побут, дозвілля за законами краси.

Трудова активність, сформованість творчої, працелюбної особистості, цивілізованого господаря формується як під впливом соціального середовища, так і в процесі трудового навчання і виховання, спрямованого на вироблення відповідних навичок та умінь, професійної майстерності, готовності до життєдіяльності в умовах ринкових відносин.

Фізична культура – невід’ємний елемент загальної культури особистості. Повноцінний фізичний розвиток особистості, сформованість її фізичних здібностей, зміцнення здоров’я, гармонії тіла і духу, людини і природи – основа фізичного виховання. Фізична культура, як і будь-яка інша, завжди національно своєрідна. Українська фізична культура сягає своїми коріннями часів Київської Русі, коли були вироблені прекрасні методи вишколу, гартування дітей, формування воїнського лицарства і мужності. Зразком національного фізичного виховання, самовдосконалення тіла і духу була епоха Запорізької Січі, де сила і витривалість, загартування тіла у повсякденному житті і військових справах здійснювалися в постійних іграх, забавах, танцях, змаганнях.

Пріоритетним напрямом морального становлення громадянина є виховання у дітей і молоді поваги до Конституції, законів України, національної символіки, глибокого усвідомлення взаємозв’язку між діями свободи, правами людини та її громадянською відповідальністю. Все це становить правову культуру особистості.

Формування екологічної культури, гармонійних відносин людини і природи посідає в Україні особливе місце. Це викликано багатьма причинами і, насамперед, наслідками Чорнобильської катастрофи, високим рівнем радіаційної, хімічної забрудненості навколишнього середовища. Нашим дітям украй необхідні відчуття відповідальності за природу як національну і загальнолюдську цінність, основу життя на землі, господарські, гуманні принципи природокористування [7, с.7].

Усвідомлення прагнення підвищити ефективність наскрізної системи національного виховання не виключає, а передбачає бережливе ставлення до надбань вітчизняного і світового педагогічного досвіду, глибоку обізнаність з Декларацією прав дитини, Конвенцією про права дитини та іншими документами ООН, якими керуються всі громадяни, навчально-виховні заклади і уряди країн світового співтовариства.

Роль класного керівника у вихованні громадянина-патріота у контексті педагогічних ідей В.О. Сухомлинського

Становлення учня як громадянина та патріота – актуальна проблема сьогодення. Цей процес відбувається під час виховання та представляє цілий комплекс заходів, які спрямовані на формування людини як особистості. Виховання дітей шкільного віку здійснюється у процесі навчальної та виховної роботи в школі та за її межами, формуючи свідому, активну, корисну для суспільства особистість. Провідна роль в цьому процесі належить вчителю, зокрема, класному керівнику. Одні вчителі вважають цю роботу додатковим навантаженням до своєї викладацької діяльності, інші називають її найголовнішою. Тим не менш, яка б не була складна робота класного керівника, без сумніву, вона потрібна дітям. А передумовою того, щоб педагогу стати гарним класним керівником, у нього має бути любов і повага до дітей класу, який йому довірили.

Класний керівник – особлива посада у школі, адже краще за нього учнів класу та обставини їх життя знають тільки батьки. У Положенні про класного керівника навчального закладу системи загальної середньої освіти зазначено, що «класний керівник – це педагогічний працівник, який здійснює педагогічну діяльність з колективом учнів класу, навчальної групи професійно-технічного навчального закладу, окремими учнями, їх батьками, організацію і проведення позаурочної та культурно-масової роботи, сприяє взаємодії учасників навчально-виховного процесу в створенні належних умов для виконання завдань навчання і виховання, самореалізації та розвитку учнів (вихованців), їх соціального захисту» [23, с.51].

Цим Положенням також визначено права та обов’язки класного керівника. А функції розробляються з урахуванням типу закладу та завдань навчально-виховного процесу. При цьому класний керівник, здійснюючи свою діяльність відповідно до основних завдань загальної середньої освіти, повинен ніколи не забувати слова В.О. Сухомлинського: «Виховання людини – найважливіший громадянський обов’язок» [24, с.368].

Як вважав видатний педагог, велику увагу слід приділяти громадянському вихованню, яке є одним із пріоритетних напрямів виховної роботи навального закладу. Але «виховання громадянина – одна із складних проблем не тільки теорії, а й практики педагогічного процесу», – наголошував Василь Олександрович [24, с.236].

Майстерність виховання, на його думку, полягає в тому, щоб громадянське, патріотичне життя почалося для людини з малих років. «Ми добиваємося, – писав він, – щоб у дитини і підлітка боліло серце за те, що відбувається навколо неї і поряд з нею, щоб вона з дитинства пережила, відчула громадянські радощі і громадянські прикрощі, щоб кожний наш вихованець… відчув особисту причетність до долі народу… пройшов уроки громадянського піклування про інтереси народу» [24, с.182].

Концепцією «Громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності» визначається, що громадянське виховання – це є «формування громадянськості як інтегративної якості особистості, що дає можливість людині відчути себе морально, соціально, політично та юридично дієздатною та захищеною» [12]. Отже, громадянське виховання має бути спрямованим на формування такої якості як громадянськість.

В «Українському педагогічному словнику» наведено визначення цьому поняттю. «Громадянськість – усвідомлення прав і обов’язків щодо держави, суспільства, почуття відповідальності за їхнє становище». Майже таке визначення поняттю «громадянськість» дає Н. Волкова. Вона вважає, що громадянськість визначає не лише духовно-моральну цінність громадянина, але й пов’язана зі світоглядною і психологічною характеристикою особистості. Саме вона визначає її обов’язок і відповідальність перед співвітчизниками, Батьківщиною [4, с.109]. Основною метою громадянського виховання передбачено формування у людини моральних ідеалів суспільства, почуття до миру. В сучасних умовах важливою громадянською якістю стає здатність людини до самовизначення, завдяки якому людина зможе розумно існувати в умовах вибору, тобто в умовах свободи й відповідальності [1, с.75].

Таким чином, громадянське виховання має бути спрямованим на формування свідомого громадянина, патріота, людини зі шляхетними особистісними якостями й рисами характеру, світоглядом і способом мислення, почуттями, вчинками та поведінкою, спрямованими на саморозвиток.

Виховувати особистість з активною громадянською позицією – завдання не з легких. В.О. Сухомлинський підкреслював: «У дитинстві починається тривалий процес пізнання – пізнання і розумом, і серцем – тих моральних цінностей, що лежать в основі моралі: безмежної любові до Батьківщини, готовності віддати життя за її щастя, велич, могутність, непримиренність до ворогів Вітчизни» [24, с.16].

В.О. Сухомлинський справедливо вважав центральною фігурою виховання в учні громадянина – учителя. «Ніщо так не захоплює, не дивує підлітків, ніщо з такою силою не пробуджує бажання стати кращим, як розумна, інтелектуально багата й щедра людина. У наших вихованцях дрімають задатки талановитих математиків і фізиків, філологів й істориків, біологів і інженерів, майстрів творчої праці в полі і біля верстата. Ці таланти розкриваються тільки тоді, коли кожен підліток зустріне у вихователеві ту живу воду, без якої задатки засихають і хиріють. Розум виховується розумом,
совість – совістю, відданість Вітчизні – дійовим служінням Вітчизні» [24, с.383].

Одним з ефективних шляхів, крім власної громадянськості вчителя, виховання майбутнього громадянина Василь Олександрович вбачає в систематичних бесідах з учнями від першого класу до випускного. Ним було складено програму і, по суті, розроблено «громадянський кодекс випускника школи».

Разом з цим В.О. Сухомлинський був переконаний, що виховування громадянина потребує практичних справ окрім бесід та повчань, якими б хорошими вони не були. Треба, щоб діти не просто знали, що таке «добре» і що таке «погано», а й діяли в ім’я торжества добра, правди, справедливості. Учні повинні почувати себе не тільки дітьми, а й юними громадянами своєї держави, зобов’язаними віддавати суспільству свою трудову енергію. Без цього нема й не може бути морального становлення особистості, без цього засвоювані дітьми знання будуть залишатися мертвим, байдужим до світоглядних ідей вантажем. Завдання класного керівника як організатора виховного процесу в класі – це створення умов для формування громадянської свідомості підлітка і громадянина.

Поняття «громадянськість» та «патріотизм» В.О. Сухомлинський розглядав у єдності з іншими загальнолюдськими цінностями: національної самосвідомістю, свободою, гідністю особистості. «Виховати громадянина означає виховати справжню людину. Ідеал громадянина включає наступні якості: оптимізм, уміння дорожити святинями як особистими цінностями та святинями свідомості та серця, розуміння сенсу життя; гармонійна єдність загальної та особистісної гідності; почуття обов’язку як стрижень етичної культури; усвідомлена громадянська позиція. Бути справжньою людиною та громадянином – означає жити правильно» [24, с.153].

Як бачимо, особливу роль у здійсненні громадянського виховання дітей В.О. Сухомлинський відводить учителю, вихователю, який має бути для дітей взірцем громадянина, оскільки «виховання – це єдність духовного життя вихователя і вихованців, єдність їх ідеалів, прагнень, інтересів, думок, переживань» [24, с.433]. На думку В.О. Сухомлинського така єдність учителя і учня досягається і на уроці, і в позаурочній діяльності: «Єдності духовного життя, що являє собою сутність виховання, можна досягти лише тоді, коли кожний педагог не тільки викладач, а й член колективу, вихованців. Він захоплений діяльністю цього колективу, має із своїми вихованцями спільні інтереси» [24, с.434].

Можна зробити висновок, що вся діяльність та творча спадщина В.О. Сухомлинського цілком присвячена вихованню справжньої людини, високоморальної особистості, громадянина своєї країни, захисника Батьківщини. Засоби громадянського виховання, запропоновані В.О. Сухомлинським, є досить ефективними і понині. Але слід зазначити, що класний керівник, педагог, який здійснює процес виховання, сам має бути справжнім громадянином, особистістю з високою національною самосвідомістю, чуйною, доброю людиною, яка з повагою і любов’ю ставиться до навколишнього світу.

Розділ 2.ФАКТОРИ ТА ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ УЧНІВ

Формування класним керівником національної свідомості учнів засобами національно-патріотичного виховання

Від класного керівника на сьогоднішній день залежить дуже багато у вихованні, навчанні, розвитку та житті кожного учня. Тому, враховуючи всю важливість професії, пропонуємо ідею з досвіду роботи у вихованні підростаючого покоління.

На нашу думку, класний керівник повинен прагнути працювати творчо, а тому завжди пам’ятати слова В.Сухомлинського: «Якою талановитою не була б людина, але якщо вона не вчиться на досвіді інших, то ніколи не буде хорошим педагогом». Прагнути самокритично оцінювати свою діяльність, її результати, намагатися швидко адаптуватися в умовах соціальних змін. Ми віримо у слова М.Свєтлова:

«...Жизнь – это чудо,
а чуда не запретишь.
Да здравствует амплитуда
– то падаешь, то летишь!»,
бо перемога – це доля щасливих та оптимістичних».

Вміння знаходити обдарованих та здібних дітей – талант, вміння їх вирощувати – мистецтво. Але найважливішим є любов до дитини!

Вчительство – це і мистецтво і праця. Саме вчитель, педагог, викладач, вихователь закладає і створює основу творчої людської діяльності.

Як же виховати дитину, щоб оцінка за цю справу була відмінною? Це питання кожний вчитель-класний керівник ставить перед собою, приходячи працювати до школи.

Саме тут в цих стінах зростають ті, кому жити та створювати майбутнє, де вихованці стануть новою українською елітою – моральною, духовною, високоосвіченою, інтелектуальною, культурною, національно свідомою. Кожний вчитель мріє виховати людину добрих помислів, почуттів і дій, яка існує в гармонії із світом, із власним серцем. Це й має стати провідною ідеєю вчительської роботи.

Мета та виховні завдання спрямовані на:

-утвердження принципів загальнолюдської моралі, формування морально-етичних якостей;

-формування високої художньо-естетичної освіченості особистості, формування у підростаючого покоління інформаційної культури, погляду на книгу та інші види інформації як на важливий засіб розвитку й самореалізації особистості;

-виховання духовної культури особистості, створення умов для вільного вибору своєї світоглядної позиції;

-формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою як могутнім чинником становлення громадянина України;

-розвиток індивідуальних здібностей і талантів, забезпечення умов їх самореалізації;

-виховання поваги до Конституції, законів України, національної символіки;

-формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати для розквіту держави, готовності її захищати;

-формування творчої, працелюбної особистості;

-забезпечення духовного взаємозв’язку поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії рідного народу;

-забезпечення повноцінного фізичного розвитку дітей, охорони та зміцнення їхнього здоров’я;

-формування сімейно-етичної культури [2, с.13].

Індивідуальний підхід. Безумовно, серцевиною виховного процесу є особистість дитини, і вихователь повинен поважати почуття власної гідності кожного учня, його індивідуальну життєву мету, запити, нахили, інтереси, характер, створити сприятливі умови для його самовизначення, самореалізації та розвитку.

Роздуми, постійний пошук, розуміння відповідальності та важливості роботи з колективом, намагання зробити її цікавою і для дітей, і для себе допомогли мені визначити пріоритет одних проблем над іншими, знайти шляхи їх вирішення, прогнозувати та діагностувати підсумки.

Звичаї і традиції українського народу як основа виховання національної самосвідомості учнів

Практика засвідчує, що найбільш успішно загальнолюдські цінності засвоюються у єдності з національною культурою. Наприклад, пізнання перлин національного мистецтва допомагає глибше зрозуміти пісенні, музичні, танцювальні жанри народів світу. Національний фольклор, у якому, як у дзеркалі, відображено культурно-історичний, мистецький шлях народу (думи, пісні, скоромовки, прислів’я, приказки тощо) допомагає збагнути менталітет народу, його неповторність.

Значне місце у формуванні духовності людини, її культури посідає родинно-побутова культура, в якій найбільш повно закладені норми стосунків у сім’ї, виховання шанобливого ставлення до батьків, жінки-матері, дідуся, бабусі і т. д. Зміст родинно-побутової культури сприяє збереженню рідної мови, традицій, історії родоводу, забезпечує духовну єдність поколінь, неперервність минулого, сучасного і майбутнього нації, суспільства загалом [10, с.8].

Духовність особистості означає її інтелектуальний розвиток, що здійснюється як у процесі взаємодії людини з суспільством, природою, так і шляхом цілеспрямованої навчально-виховної роботи за умови нерозривної єдності національних і загальнолюдських надбань науково-професійної думки.

Формування духовності тісно пов’язується з релігійними виховними традиціями. Пропонується об’єднання спільних зусиль, узгодження дій державних, громадських, релігійних інституцій, спрямованих на розбудову незалежної України, виховання молоді.

Важливе місце у системі національного виховання займає утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності, інших доброчинностей. При цьому має вагу не тільки і не стільки просвітницька діяльність, скільки перетворення моральних знань, які набуває молодь, у її переконання, стійкі моральні почуття і вчинки [14, с.5].

Ефективність морального виховання значно зростає в разі його опори на народну мораль, традиції, звичаї, обряди, які містять у собі високі моральні цінності (ідеї, ідеали, погляди, поведінкові норми), збагачені тисячолітнім досвідом мудрості народу, несуть могутній моральний потенціал, спрямований на виховання особистості.

Особлива роль у формуванні загальнолюдських норм моралі відводиться національним релігійним традиціям. Національна школа мусить бути відкритою до релігії і церкви і тісно співпрацювати з ними з метою найшвидшого повернення фундаментальних загальнолюдських вартостей, моральності.

Формування цінностей передбачає художньо-естетичну освіченість, вихованість особистості. Народ завжди прагнув будувати своє життя, культуру, побут, дозвілля за законами краси. Виховуючи в молоді народні естетичні погляди, смаки, які ґрунтуються на народній естетиці, національне виховання передбачає формування навичок гарної поведінки, доброзичливого ставлення до людей, вироблення умінь власноручно примножувати культурно-мистецькі надбання народу [15, с.76].

Трудова активність, сформованість творчої, працелюбної особистості, цивілізованого, господаря формується як під впливом усього середовища, так і в процесі трудового навчання і виховання, спрямованого на вироблення відповідних навичок та умінь, професійної майстерності, готовності до життєдіяльності в умовах ринкових відносин.

Поряд з науковим педагогічно обґрунтованим трудовим вихованням істотне значення має використання надбань народної педагогіки, трудових традицій українців зокрема запорозьких козаків як мудрих хліборобів, умілих орачів, а також прилучення учнівської молоді до ведення фермерських господарств. У цій справі важливо пропагувати розвиток традиційних народних художніх промислів (ткацтво, кераміка тощо).

Фізична культура – невід’ємний елемент загальної культури особистості. Повноцінний фізичний розвиток особистості, сформованість її фізичних здібностей, зміцнення здоров’я, гармонії тіла і духу, людини і природи – основа фізичного виховання [7, с.8].

Кожен народ виробив свої національні види вправ і рухливих ігор. Вони можуть поповнити сучасні методи фізичного виховання. Пріоритетним напрямом формування громадянина є виховання у дітей і молоді поваги до Конституції, законів України і національної символіки, глибокого усвідомлення взаємозв’язку між ідеями свободи, правами людини та її громадянською відповідальністю. Все це становить правову культуру особистості [1, с.183].

Правове виховання передбачає вироблення стійких морально-правових знань, соціально-психологічних навичок поведінки молоді в суспільстві, розвиток й трудової громадянської активності Більш активно правові знання сприймаються завдяки взаємодії наукової педагогічної системи правового виховання з народною правосвідомістю. У громадянському становленні дитини відіграє роль національна, державна символіка, знання про ї історичне походження, глибоке розуміння і значущості в житті суспільства.

Формування екологічної культури, гармонійних відносин людини і природи посідає в Україні особливе місце. Ставлення людини до природи є важливою громадянською рисою особистості яка формується як у результаті широкої пропаганди екологічних знань, так і шляхом залучення учнів до екологічної діяльності: озеленення міст і сіл, захисту рослинного і тваринного світу тощо.

Активізації екологічного виховання, підвищенню його ефективності сприятиме тісний зв’язок з традиційним народним вихованням любові до природи, спирання на педагогіку народного календаря, де всі пори року, кожна дата свято тісно пов’язані з природою рідного краю, з природою самої людини.

Розвиток індивідуальних здібностей і таланту учнів, забезпечення умов їх самореалізації с пріоритетним напрямом виховної роботи. Мова йде про формування культури інтелектуальної і фізичної праці, готовності до усвідомленого входження у суспільне корисну трудову діяльність. Для відродження, пошуку і підтримки національних талантів необхідно подбати про задоволення різнобічних потреб учнівської молоді у сфері науково-технічної, художньої, декоративно-прикладної творчості, еколого-натуралістичній, туристсько-краєзнавчій, фізкультурно-спортивних видах діяльності [10, с.17].

Кожен із розглянутих напрямів виховання має відносну самостійність, однак усі вони тісно взаємозв’язані, доповнюють один другого і утворюють єдину, цілісну систему національного виховання, спрямовану на формування системи національних цінностей громадянина України.

Дата добавления: 2015-10-26