Історія Русів: (концепція твору; укр. історіографія про твір).

Історіографія як складова частина історичної науки

Історіографія (від грец. historia - оповідь про минулі події і grapho - пишу) - спеціальна галузь наукових знань, що вивчає історію історичної науки. До другої пол. XIX ст. історіографією називали саму історичну науку, а історіографами істориків (таке вживання термінів подеколи трапляється й тепер), але нині під історіографією розуміють саме ту галузь знань, яка вивчає розвиток історичної думки, збагачення наукових історичних знань, місце історичної науки в суспільному житті. В історіографії виокремлюють пов'язані між собою, проте усе ж різні розділи - теорію і практику. Теоретична історіографія - це сукупність логічно упорядкованих знань про закономірності розвитку історичної науки, зміст, структуру й завдання історіографії. Історіографічна практика - це, з одного боку, здійснення спеціальних історіографічних досліджень, а з другого - практичне використання історіографічних підходів і методів в історичних дослідженнях.

У системі історіографії розрізняється загальна, предметна і проблемна історіографія. Загальна історіографія досліджує виникнення історичних знань, перетворення їх на науку, розвиток науки у зв'язку із суспільними потребами й пізнавальними законами; в загальній історіографії можна виокремити напрям, який називається порівняльною історіографією і який дає можливість побачити, чим відрізняються погляди людей на своє минуле за різних культурно-історичних умов, і генералізувати ці погляди в єдиний процес осягнення всесвітньої історії. Предметна історіографія - це історіографія історії окремих регіонів, країн або напрямів людської діяльності (історії культури, історії економічного життя, історії державності тощо). Проблемна історіографія - це вивчення історії опрацювання певних проблем історичної науки, процесу поглиблення знань з певної теми, характеристика стану її розробленості. На проблемному рівні особливо чітко постають науково-прикладні, практичні завдання історіографії - дати відповіді на три запитання (ці відповіді, власне, й мають бути обгрунтуванням діяльності розробки тієї чи іншої теми): які проблеми розроблені з достатньою повнотою і якою мірою можна спиратися на результати праці своїх попередників? які проблеми порушувалися, але не знайшли повного розв'язання чи розв'язані неправильно й потребують нових відповідей? які проблеми не порушувалися в літературі й потребують опрацювання?

За всіх особливостей різних рівнів історіографічного знання загальний зміст і загальні завдання історіографії залишаються для них спільними. Історіографія передбачає з'ясування соціальної основи історичних досліджень - суспільно-економічних, соціальних, національних, політичних, духовних, тобто культурно-історичних умов, що формують історичний інтерес, напрями, тенденції розвитку історичної думки, актуалізацію того чи іншого аспекту історичного досвіду, стиль досліджень. Такий підхід дає змогу виявити зв'язок історичної науки з сучасністю (тобто з часом написання історичних праць), відокремити при цьому догідливе пристосування історичних творів до кон'юнктурних інтересів певних політичних сил від цілком природної відповідності історичної науки (як і всіх інших наук) об'єктивним потребам суспільного розвитку певного часу. Саме сучасність справляє вирішальний вплив на формування проблематики досліджень, яка передусім характеризує стан науки на конкретному етапі її розвитку. Проблематика історичної науки, при тому, що деякі проблеми згасають внаслідок втрати суспільно-історичного інтересу до них (інколи тимчасово), має стійку тенденцію до розширення. Це сприяє диференціації історичного знання. Поряд із вивченням соціальних умов розвитку науки до завдань історіографії належать аналіз дослідницьких методів, властивих певним етапам розвитку науки чи певним її напрямам, процесу поповнення джерельної бази історичних досліджень, удосконалення методів наукового використання джерел, розвитку джерелознавства, появи нових спеціальних історичних дисциплін. До завдань історіографії слід віднести також вивчення організаційних форм існування науки, внеску в науку, творчого шляху й дослідницького досвіду окремих учених або наукових колективів.

2. «Літописний період» української історіографії (11-13 ст.)

Літо́пис – історико-літературний твір у Київській Русі, пізніше в Україні, Росії та Білорусі, в якому оповідь велася за роками. Назва походить від структури літопису, де статті починались зі слів «в літо». Літописи – визначне явище духовного, суспільно-політичного і літературного життя народу. У них розповідається про походження східних слов’ян, зародження у них державної влади, про політ., економ. та культ. взаємини їх між собою та з іншими народами тощо.

Літописання почалося у Києві. Вважають, що давніше зведення літописних матеріалів різного характеру і походження належить до кін. X ст. Його склала, мабуть, група світських і духовних осіб з оточення Великого князя Володимира Святославича.

В XI ст. були складені Літописне зведення 1037 р., Києво-Печерське літописне зведення 1072 – 73 рр. (автор книжник Никон), Новгородське зведення 1079, Початкове зведення 1093 – 95 рр., складене ігуменом Печерського монастиря Іоанном. Останнє стало основою для складання першої редакції «Повісті временних літ». Безпосереднім продовженням її в Іпатіївському списку був Київський літопис, складений у Видубицькому монастирі на підставі літописних зведень, які до нас не дійшли. Є відомості про чернігівський, переяславський, галицький літописи XII ст., однак вони не збереглися, уривки з них ввійшли до інших літописних зведень.

Розглянемо деякі з літописів: Повість врем'яних літ – літописне зведення, складене у Києві на початку 12 століття, пам’ятка історіографії та літератури Київської Русі.

Збереглися лише пізніші списки. Найдавніші з них – Лаврентіївський, переписаний 1377 р., що охоплює події до 1110 р., та Іпатіївський, переписаний на початку XV ст. з доведенням розповіді до 1117. Відомі три редакції «ПВЛ»: 1-а – складена ченцем Києво-Печер. монастиря Нестором з літописних зведень кін. XI ст. з доведенням розповіді до 1113; 2-а – ігуменом Видубиц. монастиря Сильвестром у 1116; 3-я виготовлена у Видубицькому монастирі 1118 для Мстислава – сина Володимира Мономаха.

«ПВЛ» – перша у Київській Русі пам’ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов’ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов’янської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. КИ́ЇВСЬКИЙ ЛІТО́ПИС – одна з найдавніших пам’яток історії та літератури К.Р., складова частина Іпатіївського списку. Є продовженням «ПВЛ» і попередником Гал.-Вол. літопису, охоплює події 1118-1200 рр.

Галицько-волинський літопис

З 1205 до 1292 р. у центрі Іпатського «Руського літописця» переважають події, що відбувались в Галичині та на Волині. В ньому були описані й раніші події, але текст про це в протографі – Хлєбниковському списку – втрачений. Відомостей про події 1199-1204 рр. нема, а відразу йде згадка про смерть Романа Мстислововича 19 червня 1205 р.

За Л.Махновцем, над Гал-Вол.літописним зводом працювало щонайменше 5 авторів-укладачів (чи редакторів). Перший довів розповідь до 1289 р. включно; 2-ий писав 1235-1265 рр.(у 1269 р.). У 1286 р. працював 3-ій укладач і зак. виклад 1285 р. 4-ий писав у 1289 і довів літопис до 1289 р, але грунтовно переробив також матеріли від 1261 р., 5-ий працював над літописом на початку 14 ст., написав сам декілька сторінок і 1292 р. закінчив остаточну редакцію літопису.

Перший і другий укладачі належали до оточення Данила Романовича і діяли в Холмі. Із середовища Володимира Васильковича були третій і 4 укладачі, можливо, духовні особи з Перемишля і Любомля. П’ятий, припускають, міг бути жителем Пінська.

Більша половина літопису стосується подій у Галицькій землі аж до 1260 р. Через це в науці ця частина ще називається Галицьким літописом. У центрі розповіді – яскрава постать Данила Романовича. Є окремі сюжети з життя інщих руських земель. Саме тут змальовано трагічну картину оборони Києва в грудні 1240 р.

З 1261 р. йде друга – Волинська частина літопису. В центрі – Волинська земля і волинські князі. На відміну від «ПМЛ», від певних частин Київського літопису у ГАЛ-ВОЛ. Літопису значно менше зв’язку з релігійни повчаннями, притчами тощо. Гал-Вол. Літопис – це виразно світський твір.

Його цн.ідея – обгрунтування єдності руської землі, ідея всесилля князівської влади. В цьому літописі є дані про міста, добре описано стани суспільства, зокрема боярства. Цей літ. Закінчується згадкою про смерть удільних князів (чисто пересічна подія) і можливо, він є недописаним.

Специфікою літопису є велика увага іст.міст на основі записів ін.літописців, що зберігались при князівських дворах, єпископських кафедрах і т. д. тут присутні багато оповідань, написані на основі свідчень очевидців: поїздка Данила у Золоту Орду, походи князів проти половців, голод у Ігорщині. Тут є оповідання про протистояння Галича і Володимира протягом 13 ст.

У літописі є нац-патріотичні мотиви: оповідання про євшан-зілля, про те як Данило знищив співця Метусу.

Українська нац.. традиція в Густинському л-сі та в «Хроніці з літописців стародавніх Феодосія Сафоновича.

Це український літопис початку 17 ст. Складався у Густинському монастирі (у с. Густині, нині Прилуцького району Чернігівської області). Оригінал Г. Л. не зберігся. Авторство і час написання достовірно не встановлено. Один із дослідників Г. Л. А.Єршов висловив думку, нібито його склав 1623-27 рр. український культурний і церковний діяч З.Копистенський. Зберігся список, переписаний 1670 р. ієромонахом Густинського монастиря М.Лосицьким. У передмові до Г. Л. переписувач підкреслює значення для людини історичних традицій її народу, закликає поширювати історичні знання. Г. Л. містить виклад історії України з часів Київської Русі до 1597 р. включно і має назву «Кройніки». Автор використав староруські, польські, литовські, візантійські та інші відомі йому літописи і хроніки, зробивши на полях посилання на джерела, з яких він запозичив фактичний матеріал. Проте Г. Л. не є простою компіляцією з різних джерел. Це оригінальна історична праця про внутрішнє становище України, її зв'язки з Росією, про політику Литовського князівства, шляхетської Польщі і Туреччини, про грабіжницькі напади турків і татар на Україну тощо. Закінчується Г. Л. трьома самостійними розділами: «Про походження козаків», «Про запровадження нового календаря», «Про початок унії». В останньому розділі літописець гнівно викриває верхівку православного духовенства України та Білорусії, яка зрадила свій народ та уклала з шляхетською Польщею і Ватіканом Брестську церковну унію 1596 р. Автор рішуче засуджує загарбницьку політику польської шляхти і виступає проти зрадників своєї вітчизни — князів церкви, українських та білоруських феодалів. Написано Г. Л. мовою, близькою до тогочасної української народної мови. Достовірність його значно вища від сучасних йому польських хроні.

Про Сафоновича. Водночас твори суттєво відрізнялися від літописного жанру — в них перевага надавалася висвітленню проблем історичного розвитку за тематичним принципом, а не за роками. При цьому помітною є загострена увага до висвітлення тих подій, які, на думку авторів, були визначальними. Тобто на українській історіографії, як і на мистецтві, позначилися барокові впливи.

Такими творами стали Хроніка Феодосія Сафоновича, написана 1672-1673_рр., та "Синопсис", виданий друком 1674 р. з благословення Києво-Печерського архімандрита Інокентія Гізеля.

Виникнення цієї групи історичних творів свідчило про новий етап у розвитку історіографії, який характеризувався переходом від літописання та накопичення історичних знань до історичної науки.

Феодосій Сафонович був ігуменом Київського золотоверхого Михайлівського монастиря. Це засвідчує заголовок твору: "Кройника з літописцов стародавних…

Рік написання (1672) — це рік падіння гетьмана Дем'яна Многогрішного і початок гетьманування Івана Самойловича, коли в українському суспільстві зароджувалася автономістична ідеологія.

За літописною традицією Ф.Сафонович починає свою розповідь з легенди про потоп, про поділ світу праотцем Ноєм між його синами, переповідає вживані тоді пояснення про те, звідки походить назва слов'ян; звідки назва россіян, ототожнює ім'я слов'ян з іменем сарматів, повторює легенду про запрошення трьох князів — Рюрика, Сінеуса і Трубода, які із собою і назву руспринесли.

Весь твір складається з трьох книг і додатків: "Хроніка о Русі», "Хроніки о початку і назвиську Литви", "Хроніки о землі Полскій".

Хроніка" Ф.Сафоновича в багатьох відношеннях повторює; південноруські літописи за Іпатським списком. Водночас у загальний український літописний сюжет Ф.Сафонович вносить багато історичної інформації, взятої з інших хронік, у тому числі польських та інших зарубіжних.

Цікавою в "Кройници..." є інформація про родовід українських князівських родин, зокрема князів Вишневецьких.

Три книги "Кройники..." мають значну кількість історичної інформації, яку Ф.Сафонович почерпнув з джерел поза руськими літописами Іпатського списку. Вважають, що та частина твору Сафоновича, яка має назву "Кройніка о Русі", написана на основі якогось пізнішого зводу південно-руського літописання ХІ-ХШ ст. — "особлива редакція Південноруського зводу кінця XIII ст.

Українська археографія кін 18 – пер. пол.. 19 ст.

Археогра́фія (грец. — стародавній і пишу) — допоміжна історична наука, що вивчає питання публікації історичних документів і джерел.

В останній третині 18 ст. зріс потяг до старовини – це було пов'язано із прирівнянням козацької страшини у правах з російським дворянством. Тому пошук документів для підтвердження знатності привів до того, що док. поч. займатись професійно, зокрема Андріан Чепа. Граф Румянцев, Мусін-Пушкін, іст. Болтін теж збирали документи, вони були колекціонерами. У 70-х рр. при Московському універі ств. «Вільне рос. зібрання», що шукало і збирало рос. матеріали. В Москві було організовано Архів колегії Міжнародних справ, що збирали матеріали зовнішно-політичного характеру.

Полетика, Чепа, Ломиковський поч. професійно займатись історією. Ломиковський видав «Словник малоросійської старовини». Князі Безбородько і Рєпін теж займались історією, вони були проросійської орієнтації. Строєв (рос.іст.) займався укр. Проблематикою, розпочав дискусію щодо того, як опрацьовувати джерельні матеріали. Переконав уряд у потребі створення Археографічної комісії.

Рум'янцев сформував гурток, що ств. каталог з 28 тис. назв книг, рукописів, медалей, нумізматичних колекцій. Подарував колекцію державі, створив музей і бібліотеку, на поч. 19 ст. ближче зійшовся з київськими інтелігентами і у 1817-1818 рр. провів опис монастирських бібліотек, знайдено «Ізборнік» Святослава, проповіді Кирила Туровського, нові списки «Руської правди». Його представником в Україні призначено Берлінського – склав 1-у історію Києва, написав «Історію захоплення Києва Гедеміном», «Поділ Макоросії на полки».

Євгеній Болхвінов «Описання Софіївського собору», «Описання Києва-Печерської Лаври», заклав поч. київської школи історичної церкви.

1834 р. відкрито київський універ., що став першим центром археографічних досліджень. Ініціатори – Максимович, Цих, Неволін. 1840-41 рр. Максимович поч. видавати альманах «Киевлянин».

1835 р. Максимович ств. Тимчасовий комітет для дослідження старовини, 1837 р. – відкрито Археографічний музей.

1843 р. відкрито Археографічну комісію, у її роботі брали участь Куліш, Гогоцький, Крижанівський, Максимович, розглядали знайдені пам'ятки не як рос., а малоросійські. Пропонувалось, що за декілька років археографічну роботу вдасться завершити, але мат. виявилось дуже багато. У 1844 р. постало питання про створення у Чернігівській губернії архіву Чернігівського губернського управління.

У 40-х рр. окремі матеріали Архіву колегії закордонних справ передано комісії разом з мат. оружейної палати. Опубліковано 4-и томи «пам'яток». Повністю опубліковано літописи Граб'янки, Величка, Самовидця.з середини 19 ст. в універах поч регіональна спеціалізація. Так наприклад, Одеса вивчала Крим, Запоріжжя…

1783 р. картографовано і описано пд. узбережжя і Крим.

5. Галиціька і-фія історії україни (кін. 18-пер.пол. 19 ст.)

В Галичині були приватні колекції, великі монастирські книго- і архівозбірні, польські і австрійські урядоці ретельно вели документацію. Греко-католицькі священники та польські історики у своїх творах використовували ці документи.

«Львівський літопис» каноніка Яна Юзефовича (кін. 18 ст.) – виявив Макстмович у бібліотеці «Оссолінських». Тут детально описана облога Львова 1648 р. Автор виражав інтереси польської шляхти, до козаків ставився з презирством.

Твори «русинського походження» написані польською мовою, але на русинську тематику: «Оборона релігії грецької» невідомого автора (1746 р.), «Права греко-уніатського духу» луцького єпископа Рудницького.

До монастирських істориків п.пол. 19 ст. належав Варлаам Кампанієвич, котрий впорядкував документи Онуфріївського монастиря, написав «Крайові історичні пам’ятки» 1841 р, ця праця носила джерельно-краєзнавчий характер, тут містились розвідки про Підгорецький монастир, автор займався історією друкарства в Галичині.

М. Герасевич зосередив увагу на відновленні галицької митрополії, підтверджував це іст. фактами. Він вперше почав вивчати етнічну історію населення Подніпров’я, Поділля, Галичини, виробив концепцію етнічної спільності цих районів.

Д.І.Зубрицький зібрав «Пісні люду галіційського», написано польськими літерами, але українськими словами. 1829 р. став членом ставропігійського уніеру, упорядкував його архів. 1830 р. написав статтю про Ставропігіон на нім. мові.

«Нариси з історії руського народу в Гвличині та ієрархії церковної в тому ж королівстві» - великий твір, де автор намагався показати етапи галицької історії: 1) від введення християнства до 1340 р. (захоплення Казимира); 2) 1340-1596 рр. 3) 1772-сер. 19 ст. В основу цього поділу ставить церковне життя. Видав «інститут Ставропігійський», де вивчив історію інститут до 1772 р.

Став відомим як упорядник архівів, тому у 1843-44 рр. поч. працювати над архівом Львівського магістрату. Як наслідок з’явилась велика робота (до 500 сторінок) «Хроніка м’яста Львова». Мав зв’язки з Тимчасовою комісією для розбору дрквніх актів.

Яків Головацький закінчтв універ і Дух. Семінарію, у 1840 р. – це найбільший збирач-етнограф матеріалів, видав книгу «Вінок русинам на обжинки» активний учасник з’їзду галицьких вчених, займався руською мовою і словесністю, написав «Розправа о язице пд.руським». очолив кафедру укр. Словесності у Львівському універі.

6. НАЦІОН.ІДЕЯ ТА ЇЇ БАЧЕННЯ В ТВОРЧОСТІ «РУСЬКОЇ ТРІЙЦІ» (30 – 60-ті роки 19 ст.)

На початку 30-х років XIX ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає Львів. Саме тут виникає напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання “Руська трійця”., засновниками якого були М. Шашкевич (1811-1843), І. Вагилевич (1811-1866) та Я. Головацький (1814-1888), які активно виступили на захист рідної української мови (термін “руська” для галичан означав українська).

Перебуваючи під значним впливом ідейних віянь романтизму, національно-визвольних змагань поляків, творів історика Д. Бантиша-Каменського, етнографа М. Максимовича та літератора І. Котляревського з Наддніпрянської України, члени “Руської трійці” своє головне завдання вбачали в піднесенні статусу української мови, розширенні сфери її вжитку і впливу, прагненні “підняти дух народний, просвітити народ”, максимально сприяти пробудженню його національної свідомості.

Свою діяльність члени гуртка розпочали з вивчення життя, традицій та історії власного народу. Під час своїх етнографічних подорожей вони контактували з польськими підпільниками, які готували антиурядовий виступ, але “Руська трійця” не пішла за революційними змовниками, зосередивши зусилля на культурницько-просвітницькій діяльності.

Першою пробою сил для членів гуртка став рукописний збірник власних поезій та перекладів під назвою “Син Русі” (1833), у якому вже досить чітко пролунали заклики до народного єднання та національного пробудження. Наступним кроком “Руської трійці” став підготовлений До Друку збірник “Зоря” (1834), який містив народні пісні, оригінальні твори гуртківців, історичні та публіцистичні матеріали. Лейтмотивом збірки було засудження іноземного панування, уславлення визвольної боротьби Народу, оспівування козацьких ватажків -- Б. Хмельницького та С. Наливайка.

1836 р. у Будапешті побачила світ “Русалка Дністрова”. І хоча ідеї визволення прозвучали в ній із значно меншою силою, ніж у “3орі”, лише 200 примірників цієї збірки потрапили до рук читачів, решту було конфісковано. Це був новаторський твір і за формою, і за змістом. Він написаний живою народною мовою, фонетичним правописом, “гражданським” шрифтом.

Бантиш-Каменський та його «Історія Малої Росії».

Дмитро Бантиш-Каменський (1788-1850) народився в Москві. Заслугою його є те, що він визначив періодизацію самої історії України. Д.Бантиш-Каменський підготував і в 1822 р. опублікував у Москві чотиритомну "Історію Малої Росії". У 1829 р. доопрацьований рукопис автор передав у видавництво і в 1830 р. в трьох частинах вийшло друге видання книги в Москві і в 1843 р. - третє видання. У 1903 р. побачило 9. світ четверте видання цієї пращ, і лише через 90 років, уже в незалежній Українській державі, з'явилося її репринтне видання.

Що ж конкретно змінилося у другому і третьому виданні? Насамперед відбулися структурні зміни. Замість чотирьох частин першого варіанту стало три самостійні частини. Перша частина "Історії Малої Росії" другого і наступних видань охоплює період з найдавніших часів до входження України до складу російської держави в середині XVII ст. Друга частина містить історичний матеріал від Переяславської ради 1654 р. до обрання на гетьманство І.Мазепи і третя - від гетьманства Мазепи до скасування царизмом цього інституту в 1764 р. Пишучи свою працю, історик ввів у науковий вжиток велику кількість нових джерел, зробив до них примітки, які в багатьох випадках не втратили свого значення до нашого часу. Бантиш-Каменський виробив власний підхід до висвітлення давньої історії слов'ян і Київської Русі. Він дотримується так званої норманської теорії походження держави у східних слов'ян, хоча й вірно твердить про їх автохтонність, а назву "Русь" вважає місцевою. Київських князів Аскольда і Діра історик називає варяго-русами, підкреслює їхню роль у припиненні міжусобиць серед слов'ян середнього Придніпров'я і творців самодержавства в Південній Русі. Причиною роздробленості Київської Русі Бантиш-Каменський вважав хибну політику київських князів, що призвела до поділу держави та до князівських міжусобиць.

Quot;Історія Малоросії" М.А. Маркевича.

Микола Маркевич (1804-1860) народився в селі Дунайцях Глухівського повіту на Чернігівщині. Протягом 1842-43 рр. Маркевич публікує у Москві велику історичну працю під назвою "История Малороссии". Вона складається з п'яти томів (два томи - тексти, а три наступні -примітки, описи джерел тощо).

"Історія Малоросії" побачила світ в період миколаївського деспотичного правління з його теорією офіційної народності, проповіддю вірнопідданства і смиренності. Зрозуміло, що через сувору цензуру Маркевич не міг відверто висловлювати свої думки, але й те, що він сказав, ставить його в шеренги прогресивних діячів українського народу.

В "Історії Малоросії" М.Маркевича чітко виступає власна концепція в поглядах на українську історію, яку можна з позицій сьогодення назвати національно-патріотичною. Маркевич перший в українській історіографії ще в кінці 30-х рр. XIX ст. поставив за мету створити і опублікувати цілісну історію України з найдавніших, часів до кінця ХУШст.

Найдавнішу історію України Маркевич подає як самостійний процес. У викладі давньої історії України Маркевич лише між іншим згадує про єдиноплемішність південних і північних русів. До того ж, останніх він називає "молодшими братами". Свій погляд на великоросів як на молодших братів українців Маркевич розвинув у досить струнку концепцію. Поділ єдиноплемінної Русі, на погляд Маркевича, відбувався з часів, коли після смерті Володимира Святославовича почалися міжусобиці й половецькі спустошення.

Подальший історичний процес Маркевич розглядає всупереч тодішній російській історіографії, для якої історія України була лише частинкою загальноросійської. У Маркевича вся історія України - від давніх часів, потім у складі Литви і Польщі, а пізніше, з середини XVII ст., у межах Російської держави - становить самостійний безперервний історичний розвиток українського народу.

Другий період в історії України (1500-1592) Маркевич пов'язує з початками гетьманства та з виникненням і діяльністю українського козацтва. Історію козацтва Маркевич розглядає в органічному зв'язку з історією українського народу. Думки Маркевича про козацтво засвідчують його прогресивну суспільно-політичну позицію, яка дозволила йому висловити цілу низку новаторських і демократичних положень. Водночас це один з перших в українській історіографії прикладів становлення науково-критичного методу.

Період від початків церковної унії до Богдана Хмельницького (1592-1646) спеціально виділений Маркевичем у самостійний розділ. Тут детально і з великим патріотизмом висвітлені героїчні битви й кровопролитні бої під керівництвом С.Наливайка, Д.Трясила, П.Павлюка, Я.Острянина та інших козацьких ватажків.

Національно - визвольній боротьбі українського народу на чолі з Б.Хмельницьким Маркевич відвів центральне місце в "Історії Малоросії", назвавши цей розділ "Малоросія від поголовного повстання до смерті Хмельницького (1648-1657). Важливою проблемою, що привернула увагу історика, була державна, дипломатична і національна політика, яку здійснював Хмельницький на території України. Маркевич підкреслює, що Хмельницький очолив боротьбу українського народу проти Польщі не з образ.

Останній розділ "Історії Малоросії" присвячено повстанню 1768 р. на Правобережній Україні під проводом М.Залізняка та Ґонти. Слід підкреслити, що Маркевич був першим істориком Коліївщини, саме він опублікував про цю подію документальні матеріали, виявив справжню мужність, включивши їх в "Історію Малоросії" вже після того, як книга пройшла цензуру.

Гайдамацький рух він характеризує як боротьбу народних мас не тільки проти релігійного, а й проти соціального гніту. Основну причину повстання Маркевич вбачав у гнобленні народу польською шляхтою і вважав гайдамаків "визволителями народу від магнатів". При цьому він підкреслив велику популярність керівників повстання і його масовість." // Виклад "Історії Малоросії" Маркевич закінчив 1793 р., тобто другим поділом Польщі. Твір Маркевича насичений суперечливими оцінками, але з іншого боку перед нами постає історик - справжній патріот. Маркевич прагне якомога повніше відтворити масові народні рухи, використовуючи при цьому цілі пласти документальних джерел. "Історія Малоросії" Маркевича викликала інтерес широкого кола українських істориків та читачів. Чимало елементів історичної схеми Маркевича, розвинуті в подальшій українській історіографії, сприяли розробці її важливих проблем.

quot;Історія Русів": (концепція твору; укр. історіографія про твір).

- важлива пам'ятка історичної думки в Україні кінця XVIII - початку XIX ст. Спершу досить широко відома в рукописах, а 1846 р. видана в Москві О.Бодянським. У 1991 р. І.Драч здійснив український переклад книги. Автором "Історії Русів" певний час вважали білоруського архієпископа Г. Кониського, але згодом дослідники спростували це твердження. Ім'я справжнього автора лишилося нез'ясованим до наших днів. "Історія Русів" подає картину історичного розвитку України від найдавніших часів до другої половини XVIII ст., власне, до 1769 р. Автор писав у традиціях козацьких літописів, ними ж він і користувався, доповнюючи виклад переказами, власними споминами, а подекуди – документами. Основна засада твору – природне, моральне та історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток, а боротьба українського народу за визволення - головний зміст книги. Автор оглядає історію України з найдавніших часів. Загалом книга поділена на дві частини: до нашестя монголо-татар виклад короткий, стислий, а після нього - дещо докладніший.

У книзі заперечується думка, що Україна постала тільки у XIV - XVI ст. (доти це нібито були незаселені простори, а козацтво заведене польськими королями). В цій полеміці автор заперечує навіть назву Україна, хоча вважає, що Київська Русь - це державне утворення саме українського народу, що Русь -Україна, а не Росія, бо з російських земель до Русі входила тільки Новгородщина. Цілком резонно стверджуючи, що Русь - питома назва саме України, а руси - споконвічні жителі української землі, і що це ім'я було штучно, через політичні й династичні посягання, перейнято в Московії, чітко розрізняючи русів від росіян та білорусів. Отже, він бажав закріпити за українцями їхнє давнє історичне ім'я - руси, щоб не відривати історії своєї землі від історії Київської Русі й часів давніших, а те, що нашу самоназву перехопили для себе росіяни, викликає в нього законний протест. Свій виклад про давні часи автор бере з історії "преподобного Нестора Печерського" і його попередників та наступників, котрі ту історію писали. Аналіз поглядів автора "Історії Русів" на найдавніші епохи вітчизняної історії дає підстави говорити про застарілість і навіть певну архаїчність висловлених ним положень щодо українського етногенезу, походження назви козацтва,минулого Київської Русі. Обґрунтовуючи і полемічно загострюючи свої погляди, невідомий дослідник не зупинявся перед довільною етимологізацією, замовчуванням одних і перекрученням інших фактів, відомих історикам України.

Починаючи з XVI ст., головною історичною діючою силою в автора "Історії Русів" стає козацтво з його героями-гетьманами та іншими провідниками національно-визвольної боротьби з Туреччиною, Кримським ханством та Польщею. Автор як істинний патріот показує героїчні подвиги історичних (у багатьох випадках і вигаданих) полководців, які відважно ведуть козацтво на смертельні битви за вітчизну. Козацтво для автора книги - головна рушійна сила в історії України. Вся ця епоха й героїчні подвиги в боротьбі проти турків, татар, польської шляхти описані в дусі українських історичних пісень і дум. Одне з центральних місць в "Історії Русів" займають події визвольної боротьби українського народу з Річчю Посполитою, від Люблінської унії до 1657 р. Виклад цих подій не виділено в окремий розділ, але своїм обсягом, насиченістю достовірними фактами й домислами, емоційною патріотичною наснагою і художнім викладом ця частина посідає в книзі одне з найважливіших місць. "Історія Русів" нагадує скоріше історичну повість, де автор зберігає лише правдивість і реалістичність показу доби, не дотримуючись точності й достовірності історичного факту.

Автор "Історії Русів" вводить Україну в коло європейських держав, акт 1654 р. розглядає як небезпечне порушення системи державної рівноваги в Європі. Автор "Історії Русів" критично ставиться до шляхетства. Виходячи з цієї засади, він виступає проти І.Виговського Загалом можна сказати, що автор "Історії Русів" дивиться на історію України XVII ст. очима політично грамотної людини XVIII ст., людини мислячої прогресивно. Історичне бачення автора "Історії Русів" не у всьому відповідає пізнішій українській історіографії, багато в його поглядах суб'єктивного, часто бракує знань, але є й бажання докладно зорієнтуватися в історичних перипетіях свого народу.

Апологія вітчизняного минулого, зображеного в жанрі героїчної епопеї, набула в "Історії Русів" ознак національного історичного міфу, який задовольняв патріотичні почуття суспільства і став основою для формування української національної ідеї. Невідомого автора "Історії Русів" можна вважати предтечею романтичного напряму в українській історіографії. Досліджували - М. Максимович, М. Драгоманов, П.Куліш.

Дата добавления: 2015-10-24