The Winter's Tale
The Winter's Tale is a play by William Shakespeare, originally published in the First Folio of 1623. Although it was grouped among the comedies,[1] some modern editors have relabelled the play as one of Shakespeare's late romances. Some critics, among them W. W. Lawrence,[2] consider it to be one of Shakespeare's "problem plays", because the first three acts are filled with intense psychological drama, while the last two acts are comedic and supply a happy ending.
Nevertheless, the play has been intermittently popular, revived in productions in various forms and adaptations by some of the leading theatre practitioners in Shakespearean performance history, beginning after a long interval with David Garrick in his adaptation called Florizel and Perdita (first performed in 1754 and published in 1756. The Winter's Tale was revived again in the 19th century, when the third "pastoral" act was widely popular). In the second half of the 20th century The Winter's Tale in its entirety, and drawn largely from the First Folio text, was often performed, with varying degrees of success.
Synopsis
Following a brief setup scene the play begins with the appearance of two childhood friends: Leontes, King of Sicilia, and Polixenes, the King of Bohemia. Polixenes is visiting the kingdom of Sicilia, and is enjoying catching up with his old friend. However, after nine months, Polixenes yearns to return to his own kingdom to tend to affairs and see his son. Leontes desperately attempts to get Polixenes to stay longer, but is unsuccessful. Leontes then sends his wife, Queen Hermione, to try to persuade Polixenes. Hermione agrees and with three short speeches is successful. Leontes is puzzled as to how Hermione convinced Polixenes so easily, and is suddenly consumed with an insane paranoia that his pregnant wife has been having an affair with Polixenes and that the child is a bastard. Leontes orders Camillo, a Sicilian Lord, to poison Polixenes.
When Camillo instead warns Polixenes and they both flee to Bohemia, Leontes arrests Hermione on charges of adultery and conspiracy against his life. Paulina, a woman of the court and an ardent friend to Hermione, attempts to visit Hermione but must settle with seeing her handmaid, who reports Hermione has prematurely given birth to a daughter in prison. Paulina, hoping the sight of his child will convince him where words have not, takes the child to Leontes. Leontes angrily dismisses all attempts to convince him he is wrong and he believes Antigonus, a Sicilian courtier and Paulina's husband, has conspired against him alongside Paulina. Paulina having gone, Leontes considers killing this child—which he believes to be the bastard of Polixenes and Hermione—before ordering Antigonus, instead, to abandon the infant far away.
At her trial for treason, Hermione delivers a heart-rending speech that fails to move Leontes. A report from the Oracle on the Isle of Delphos pronounces her innocence, but Leontes defies the oracle. But he then immediately receives word that his young son, Mamillius, has died of grief, a fulfilment of another of the Oracle's prophecies. Hermione faints and is reported to have died. Leontes laments his poor judgment and promises to grieve for his dead wife and son every day for the rest of his life.
Antigonus, unaware of Leontes' change of heart, follows Leontes' earlier instructions to abandon Hermione's newborn daughter on the seacoast of Bohemia. Antigonus recalls a vision the night before of Hermione, who told him to name the child "Perdita" (Latin: 'lost'). He wishes to take pity on the child, but Antigonus is then suddenly pursued and eaten by a bear. Fortunately, Perdita is rescued by a shepherd and his simpleton son also known as "Clown." There is a large amount of money with the baby and the shepherd is now very rich.
Time enters and announces the passage of sixteen years. Leontes has spent the sixteen years mourning his wife and children. In Bohemia, Polixenes and Camillo become aware that Florizel (Polixenes' son) has become infatuated with a shepherdess. They attend a sheep-shearing festival (in disguise) and confirm that the young Prince Florizel plans to marry a shepherd's beautiful young daughter (Perdita, who knows nothing of her royal heritage). Polixenes objects to the marriage and threatens the young couple. Quickly, the lovers flee to Sicilia with the help of Camillo, and Polixenes pursues them. Eventually, with a bit of help from a comical rogue/pickpocket named Autolycus, Perdita's heritage is revealed and she reunites with her father Leontes. The kings are reconciled and both approve of Florizel and Perdita's marriage. They all go to visit a statue of Hermione kept by Paulina. Miraculously, the statue comes to life and speaks, appearing to be the real Hermione, who went into hiding to await the fulfilment of the oracle's prophecy and be reunited with her daughter.
Sources
The main plot of The Winter's Tale is taken from Robert Greene's pastoral romance Pandosto, published in 1588. Shakespeare's changes to the plot are uncharacteristically slight, especially in light of the romance's undramatic nature, and Shakespeare's fidelity to it gives The Winter's Tale its most distinctive feature: the sixteen-year gap between the third and fourth acts.
There are minor changes in names, places, and minor plot details, but the largest changes lie in the survival and reconciliation of Hermione and Leontes (Greene's Pandosto) at the end of the play. The character equivalent to Hermione in Pandosto dies after being accused of adultery, while Leontes' equivalent looks back upon his deeds (including an incestuous fondness for his daughter) and slays himself. The survival of Hermione, while presumably intended to create the last scene's coup de théâtre involving the statue, creates a distinctive thematic divergence from Pandosto. Greene follows the usual ethos of Hellenistic romance, in which the return of a lost prince or princess restores order and provides a sense of closure that evokes Providence's control. Shakespeare, by contrast, sets in the foreground the restoration of the older, indeed aged, generation, in the reunion of Leontes and Hermione. Leontes not only lives, but seems to insist on the happy ending of the play.
It has been suggested that the use of a pastoral romance from the 1590s indicates that at the end of his career, Shakespeare felt a renewed interest in the dramatic contexts of his youth. Minor influences also suggest such an interest. As in Pericles, he uses a chorus to advance the action in the manner of the naive dramatic tradition; the use of a bear in the scene on the Bohemian seashore is almost certainly indebted to Mucedorus,[3] a chivalric romance revived at court around 1610.
Eric Ives, the biographer of Anne Boleyn (1986),[4] believes that the play is really a parallel of the fall of the queen, who was beheaded on false charges of adultery on the orders of her husband Henry VIII in 1536. There are numerous parallels between the two stories – including the fact that one of Henry's closest friends, Sir Henry Norreys, was beheaded as one of Anne's supposed lovers and he refused to confess in order to save his life claiming that everyone knew the Queen was innocent. If this theory is followed then Perdita becomes a dramatic presentation of Anne's only daughter, Queen Elizabeth I. Referring to more recent events, Edward Chaney suggested that Pandosto (and therefore Winter's Tale) at least echoed the Earl of Oxford's suspicions about the paternity of his daughter (grand-daughter of Lord Burghley) and that a Sicilian connection (which is at least a literary one) would have rendered a conscious echo more likely. According to Edward Webbe's Rare and Wonderfull Things, published in 1590, Oxford travelled as far as Sicily on his proto-Grand Tour. [5]
Date and text
The play was not published until the First Folio of 1623. In spite of tentative early datings (see below), most critics believe the play is one of Shakespeare's later works, possibly written in 1610 or 1611.[6] A 1611 date is suggested by an apparent connection with Ben Jonson's Masque of Oberon, performed at Court 1 January 1611, in which appears a dance of ten or twelve satyrs; The Winter's Tale includes a dance of twelve satyrs, and the servant announcing their entry says "one three of them, by their own report, sir, hath danc'd before the King." (IV.iv.337-38). Arden Shakespeare editor J.H.P. Pafford found that "the language, style, and spirit of the play all point to a late date. The tangled speech, the packed sentences, speeches which begin and end in the middle of a line, and the high percentage of light and weak endings are all marks of Shakespeare's writing at the end of his career. But of more importance than a verse test is the similarity of the last plays in spirit and themes."[7]
In the late 18th century, Edmund Malone suggested that a "book" listed in the Stationers' Register on 22 May 1594, under the title "a Wynters nightes pastime" might have been Shakespeare's, though no copy of it is known.[8] In 1933, Dr. Samuel A. Tannenbaum wrote that Malone subsequently "seems to have assigned it to 1604; later still, to 1613; and finally he settled on 1610–11. Hunter assigned it to about 1605."[9]
Performance
The earliest recorded performance of the play was recorded by Simon Forman, the Elizabethan "figure caster" or astrologer, who noted in his journal on 11 May 1611 that he saw The Winter's Tale at the Globe playhouse. The play was then performed in front of King James at Court on 5 November 1611. The play was also acted at Whitehall during the festivities preceding Princess Elizabeth's marriage to Frederick V, Elector Palatine, on 14 February 1613. Later Court performances occurred on 7 April 1618, 18 January 1623, and 16 January 1634.[10]
The Winter's Tale was not revived during the Restoration, unlike many other Shakespearean plays. It was performed in 1741 at Goodman's Fields Theatre and in 1742 at Covent Garden. Adaptations, titled The Sheep-Shearing and Florizal and Perdita, were acted at Covent Garden in 1754 and at Drury Lane in 1756.[11]
One of the most famous modern productions was staged by Peter Brook in London in 1951 and starred John Gielgud as Leontes. Other notable stagings featured John Philip Kemble in 1811, Samuel Phelps in 1845, and Charles Kean in an 1856 production that was famous for its elaborate sets and costumes. Johnston Forbes-Robertson played Leontes memorably in 1887, and Herbert Beerbohm Tree took on the role in 1906. The longest-running Broadway production[12] starred Henry Daniell and Jessie Royce Landis and ran for 39 performances in 1946. In 1980, David Jones (director), former Associate Artistic Director of the Royal Shakespeare Company chose to launch his new theatre company at the Brooklyn Academy of Music (BAM) with The Winter's Tale starring Brian Murray supported by Jones' new company at BAM[13] In 1983, the Riverside Shakespeare Company mounted a production based on the First Folio text at The Shakespeare Center in Manhattan. In 1993 Adrian Noble won a Globe Award for Best Director for his Royal Shakespeare Company adaptation, which then was successfully brought to the Brooklyn Academy of Music in 1994.[14]
In 2009, three separate productions were staged. Sam Mendes inaugurated his transatlantic "Bridge Project" directing The Winter's Tale with a cast featuring Simon Russell Beale (Leontes), Rebecca Hall (Hermione), Ethan Hawke (Autolycus), Sinéad Cusack (Paulina), and Morven Christie (Perdita). The Royal Shakespeare Company[15] and Theatre Delicatessen[16] also staged productions of The Winter's Tale in 2009. The play is in the repertory of the Stratford Festival of Canada and was seen at the New York Shakespeare Festival, Central Park, in 2010.
Characters
Characters
Leontes, King of Sicilia
Husband of Hermione, father of Perdita. Leontes' delusional conviction that his wife and best friend have become lovers causes all of the problems of the play. He abuses his authority as king, bringing ruin and eventual death on his blameless wife and son, as well as the loss of his infant daughter. He grieves for sixteen years, until his wife and daughter are miraculously restored to him.
Hermione, Queen of Sicilia
Blameless queen and loving mother, Hermione is a model of passive virtue and forgiveness. Obedient to her husband's wishes and ultimately loyal to him despite his treatment of her, she bears his outrageous tyranny with dignity and strength. She dies of grief and shock after her son dies, but at the end of the play she is miraculously restored by Paulina.
Perdita, Princess of Sicilia
A foundling abandoned in the wilds of Bohemia by the tyrannous order of her father, Perdita grows to strength and beauty under the roof of the kindly Shepherd who finds her. She is unaware of her royal parentage, and lives happily in an idyllic world of sheep tending and rural festivals. Her romance with Bohemia's prince threatens her safety, and she is forced to flee with him to Sicilia.
Mamillius, Prince of Sicilia
Praised by all at court as a boy of great promise, Mamillius is the charming and beloved heir of the Sicilian throne. Still a young child, he dies from worry during his mother's trial.
Polixenes, King of Bohemia
Polixenes, best friend of Leontes since boyhood, is targeted for assassination by Sicilia's king in the first act. Leontes believes that Polixenes has become Hermione's lover. Later, Polixenes' son Florizell falls in love with Perdita. Polixenes becomes furious that his son is planning to marry a commoner, and he threatens the girl with execution.
Florizell, Prince of Bohemia
Florizell is willing to abandon his throne to marry Perdita. A wholesome, loyal youth, his devotion for Perdita is beyond question.
Paulina
Wife of Antigonus and lady at the Sicilian court, Paulina becomes Leontes' most important advisor after the king becomes penitent for his previous tyrannous behavior. Fearless and sharp-tongued, she confronts the king fiercely when he is caught in his delusions about Hermione. At the end of the play, her magic restores the queen.
Camillo
Competent administrator and trusted friend, Camillo is a lord first in the service of Leontes and then in the service of Polixenes. When Leontes orders him to poison Bohemia's king, Camillo chooses the dictates of his conscience over obedience.
Antigonus
Husband of Paulina, Antigonus is a decent man who tries ineffectively to bring Leontes back to reason. Under oath to obey his king, Antigonus carries the infant Perdita to the wilds of Bohemia and abandons her. The gods punish him for his part in the unjust act, and he is eaten by a bear.
Shepherd
This kindly old man finds the infant Perdita and raises her as his own child. For his kindness, he is richly rewarded by King Leontes.
Shepherd's Son
Called "Clown" in some editions, the Shepherd's Son is a rustic and naïve man whose bumbling, rural ways provide comic relief. He is duped by Autolycus.
Autolycus
Formerly in the service of Florizell, Autolycus is now a rogue who cons innocents out of their money. Yet he, too, proves loyal to his prince. Because of his actions, Perdita's true identity is uncovered.
Mopsa and Dorcas
Two country girls involved with the Shepherd's Son.
Emilia
Lady-in-waiting to Hermione.
Cleomenes and Dion
Lords in the Sicilian court, Cleomenes and Dion are sent by Leontes to consult the oracle of Apollo.
Jailer
Hermione's jailer. He allows Paulina to speak with Emilia, and he also allows Paulina to take the baby to Leontes.
Officer at the Court
Officer who works at Hermione's trial.
ArchidamuBohemian courtier staying as a guest in Sicilia.
MarinerSailor on the ship that carries Antigonus and Perdita to Bohemia.
У. Шекспір
Зимова казка
1623
Короткий зміст п'єси
Час читання: 15-20 хв.
Акт I
З розмови двох вельмож стає відомо, що король Богемії Поліксен приїхав погостювати до свого друга дитинства, королю Сицилії Леонтій. Ще хлопчиськами вони виховувалися разом, тоді-то і виникли коріння їхньої дружби. Коли ж королі змужніли, державні турботи розлучили їх. «Але, позбавлені можливості зустрічатися, вони підтримували свою дружбу дарами, листами і дружніми посольствами. Вони і в розлуці залишалися нерозлучні...». Не було жодної причини, яка могла б зруйнувати ці міцні узи.
Погостювавши, Поліксен дякує свого друга за привітний прийом і повідомляє, що на зорі вирушить у зворотний шлях, так як турбується за свої володіння. «Спокійно чи без нас в державі нашій? Що, якщо буря зустріне наш повернення?»Леонт просить його залишитися, але богемський цар не хоче змінювати свого давно обдуманого рішення. На допомогу гостинному господарю приходить не менш гостинна господиня - його дружина, королева Сицилії, Герміона. «Тиждень в борг нам дайте, государ!", - Просить вона. Поліксен коливається, але незабаром погоджується, не встоявши перед умовляннями палкими жіночими.
Дивлячись на свою дружину, на те, як вона захоплююче веде бесіду з богемским королем, Леонт уявляє зраду. Він настільки глибоко тоне у своїх побоюваннях, що починає сумніватися, чи його сином є юний принц Маміллій. Але уважно вдивляючись в його обличчя, Леонт трохи заспокоюється, адже зовнішня подібність між ним і маленьким королевичем так і кидається в очі. Герміона, намагаючись чимось зацікавити дорогого гостя, відправляється з ним на прогулянку в сад, Маміллій йде грати, а Леонт на самоті залишається обмірковувати план помсти за свої «роги».
Бажаючи підтвердити припущення, ревнивець пристає з розпитуваннями до Камілло, вельможі і наближеному королівської сім'ї. «Та хіба ти не бачив, що трапилося, не здогадався, що я ображений?». Але Камілло лише втрачається від ярого напору правителя, не зовсім ясно розуміючи, що тому потрібно. Тоді Леонт прямо говорить про свої підозри і наказує отруїти короля Богемії. Камілло, так і не повіривши до кінця в те, що відбувається, все ж змушений погодитися виконати наказ. Він просить тільки за свою пані: «Але сподіваюся,... ви дружині свою любов повернете? Заради сина!». Леонт погоджується з мудрим слугою. Йому б самому не хотілося зраджувати ганьба розголосу і руйнувати сім'ю. Закінчивши на цьому розмова, король Сицилії йде слідом за дружиною в сад.
Залишившись один, Камілло все-таки вирішує, що роль царевбивці йому не симпатична. Але що ж тоді робити? Роздуми вельможі перериває несподіваний прихід Поліксена. Колись бажаний гість стурбований - його більше не терплять у цьому будинку, доброзичливий господар чомусь став похмурий: він мовчить і відповідає лише презирливою посмішкою на вітання. Поліксен просить Камілло пояснити настільки разючу зміну в поведінці його вірного друга. Після довгих умовлянь вельможа все-таки розповідає про змову і радить шукати порятунок у втечі. Сам Камілло, для якого перебування в Сицилії також ставати ризикованим, охоче складе компанію Поліксену. Вночі два «втікача» відправляються в Богемії.
Акт II
Поважні придворні дами бурчать через те, що Маміллій вередує і не збирається грати з ними в ігри. Вони нагадують йому про вагітність Герміони: «Настане час, новий принц прийде, і ми до нього поступимо в служіння...», - бубонять виховательки неслухняному хлопця. Королева просить Маміллія розповісти їй казку, намагаючись тим самим розважити хлопчика. Як тільки той починає свою розповідь, в кімнату вривається розгніваний король. Він уже знає, що Поліксен втік. Значить, його здогади і побоювання були вірні. Найбільше злить ревнивця зрада Камілло. Леонт вимагає, щоб з приміщення повели Маміллія. Більше Герміона його не побачить. З цього часу нехай вона тішиться лише тим, ким «Поліксен набив їй черево». Шокована королева запевняє, що всі звинувачення брехливі. Однак її чоловік ні в що не вірить, і віддає наказ - заточити колишню кохану до в'язниці. Засмучені слуги благають короля не бути таким суворим і просять визволити їх пані з ув'язнення. Вони клянуться в її безгрішності. Але Леонт не бажає нічого слухати. Він вже послав гінців у святі Дельфи, до храму Аполлона, в надії, що оракул підтвердить його правоту. А поки потрібно призначити гласний суд.
Одна з придворних дам, яка доглядає в темниці за Герміоною, у приймальні в'язниці розповідає Пауліні, дружині сицилійського вельможі, що королева, «змучена горем, від тягаря до термінів вирішилася». Чудова дівчинка з'явилася на світ. У ній пані знаходить розраду. Пауліна вирішує показати дівчинку батькові: можливо, він змінить гнів на милість.
Сицилійський король пишається своїм сином. Як тільки той почув про ганьбу матері, так відразу став занепадати, слабшати і чахнути. «Як чистий і благородний цей хлопчик!», - Вигукує Леонт. В цей час до нього з немовлям на руках приходить Пауліна і запевняє, що ця дівчинка - його дитина: «як говорить прислів'я," на вас схожа так, що й дивитися гидко... "» Леонт готовий повісити недбайливу піддану за такий нахабну наклеп. Він велить їй вийти, поки що тримає себе в руках. Немовля, на якого так і не глянули, тиран наказує спалити. Слуги заступаються за беззахисне дитя, вимагаючи пом'якшити вирок. Тоді Леонт доручає Антігону, дружину Пауліни, відвезти крихітку в пустельний край і кинути її там на свавілля природи і долі. «Нехай їй, по волі випадку народженої, накаже випадок: померти иль жити». Антигон змушений заприсягтися, що виконає доручення.
Акт III
Гінці повернулися з листом від оракула. З сицилійського порту вони поспішають до короля, сподіваючись виручити королеву.
Починається суд над Герміоною. Королева заперечує всі звинувачення, тим самим приводячи дружина в лють. Леонт звинувачує дружину ще й у тому, що вона, нібито, сприяла втечі богемського кодла Поліксена і зрадника Камілло. У залі суду просять оголосити відповідь оракула. «Герміона - цнотлива. Поліксен - безвинно. Камілло вірний слуга. Леонт - ревнивий тиран. Його невинне дитя - законно. У короля не буде спадкоємця, поки не знайдеться втрачене». Леонт стверджує, чтовсе це брехливі слова і не збирається припиняти засідання суду. Але тут один із слуг приносить сумну звістку - молодий принц Маміллій, стривожений долею королеви, помер від горя. «Про сили неба! Мені за богохульство мстить Аполлон», - вигукує Леонт. А Герміону, що втратила свідомість, поспішно забирають в інші покої.
З очей сицилійського царя нібито спадає незрима пелена. Він розуміє, як далеко зайшов у своїх підозрах і тому просить бога Аполлона пробачити його нічим не обгрунтовану ревнощі і богохульство. Вбігає Пауліна. Вона сипле прокляттями і називає Леонта дурнем, вбивцею і лиходієм. Через нього померла королева. Сицилійський король блідне, але знає, що скоєного вже не повернути. Він хоче в останній раз перед похоронами поглянути на тіла дружини і сина.
На морі починається шторм. Буря вирує навколо. Гримить гроза. Антигон за наказом короля кидає дівчинку «серед пустель Богемії холодної». Але перед відходом він розповідає крихітці, як вночі бачив привид її матері. Дух Герміони, що з'явився в білому вбранні, сумний і прекрасний, просить назвати маленьку принцесу Втратою. А в покарання за те, що Антигон дав клятву виконати настільки страшне доручення, не бачити йому більше дружини своєї Пауліни. Закінчивши сповідь, вірний слуга рятується втечею, переслідуваний несподівано з'явилися ведмедем. Але лютий звір незабаром наздожене його й роздере, а корабель, на якому прибув вельможа, потерпить крах. Для дівчинки все йде більш благополучно: нещасне дитя випадково знаходить пастух, який шукав порозбігалися баранів.
Акт IV
Минуло шістнадцять років. Багато чого змінилося. Леонт прирік себе на самоту. У Поліксена підріс і змужнів син на ім'я Флорізеля. Втрата розцвіла, як «сонячний квітень».
Богемія. Палац Поліксена. Камілло ось уже п'ятнадцять років не був на батьківщині. Йому хотілося б скласти свої кістки в рідній землі. Крім того, король Сицилії, розкаявшись, кличе його назад. Але Поліксен не хоче відпускати свого старого друга, який врятував йому життя. У нього й без того багато турбот - молодий принц Флорізеля все рідше з'являється в палаці. Набагато частіше його бачать в будинку якогось пастуха, дочка якого - «дівчина надзвичайної краси». Поліксен збирається відправитися до цього пастуха. Він просить Камілло скласти йому компанію. Разом вони, прикинувшись людьми низького стану, напевно, зможуть довідатися від чого юний принц весь час пропадає в простому селянському будиночку.
Бродяга Автолік, вирішивши трішечки розбагатіти, збирається пограбувати селянина, який хоче прикупити дечого до свята стрижки овець. Хитрий шахрай прикидається побитою і пограбованої жертвою. Він каже, що шахрай і шахрай Автолік вкрав всі його гроші і гарний одяг, натомість залишивши свої брудні лахміття. Сам же в цей час витягує гаманець з кишені наївного селянина. Потім прощається з ним, подякувавши за допомогу, і задоволений тим, що зірвав непоганий куш, починає співати.
Настав свято стрижки овець. Флорізеля, одягнувши простий робочий костюм, знову направляється до втрати. При зустрічі він робить дівчині всілякі компліменти, а заодно нагадує про їхню загальну клятві - зв'язати себе узами шлюбу. Сама Втрата побоюється, що король Богемії якимось випадковим чином розкриє їх задум.
На честь свята пастух, прийомний батько Втрати, скликає до себе в будинок гостей. На бенкет приходить богемський принц, який тут видає себе за простого трудягу на ім'я Доріклес. Сюди навідується Автолік, що прикинувся торговцем і навіть притяг певний товар для продажу. Поліксен з Камілло, для конспірації напнули костюми простолюду, теж потрапляють на свято, під час якого хочуть поговорити з пастухом про принца. Поки ж вони лише милуються милою Втратою, яка скромністю, простотою і благородством зачаровує уявних бідняків.
Серед пірующего народу Поліксен зауважує свого сина. Ось тільки господар будинку чомусь називає юного принца пастушком Доріклесом, навіть не підозрюючи про його шляхетне походження. У цей час сам Флорізеля вирішує здійснити те, що давно було задумано - він робить пропозицію своїй коханій втрати. Пастух вигукує «по руках» і обіцяє віддати дочку разом з багатим приданим. Поліксен, в свою чергу, рекомендує Флорізеля порадитися з батьком. «Відкрий батькові свій вибір, ти не розсердиш цим старого», - говорить він. Але богемський принц глухий до подібних порад. Тоді розгніваний Поліксен постає перед оточуючими в своєму справжньому вигляді. Короля злить впертість сина, тому він розриває його заручини - спадкоємець престолу не може одружитися на дівчині з нижчого стану. Також він обіцяє стратити дурного пастуха, який є батьком тієї «відьми», що чаклунством охмурили принца. Потім Поліксен, розсерджений, відходить.
Флорізеля, не збираючись повертатися до батька, вирішує поплисти на кораблі зі своєю коханою. Камілло, який залишився в будинку пастуха, а не пішов за своїм озлобленим государем, радить відправитися до сіцілійському королю. «Скажіть, що вас король послав до нього з привітом, і втіха», - твердить мудрий слуга. За гроші він просить не турбуватися: у Сицилії знаходяться всі його багатства, якими він охоче готовий поділитися. Сам же Камілло в таємниці від всіх обмірковує інший план - він, за наказом короля Богемії, напевно, відправиться в погоню за спадкоємцем престолу богемського і, таким чином, нарешті потрапить на батьківщину.
У цей час пастух, в страху перед обіцяної стратою, збирається разом зі своїм сином розкрити богемському королю старий секрет - Втрата є підкидьком. А це означає, що страта варто було б скасувати, адже уявна відьма не пов'язана кровними узами з пастухом, отже, його «... плоть і кров нічим короля не образила». Про їх задумах дізнається Автолік і вирішує перешкодити «пастушою сімейку». Він постає перед цими трусами у вигляді придворного, обіцяє проводити до палацу, а також влаштувати аудієнцію з правителем Богемії. Але насправді пастуха з сином Автолік веде не до короля, а до принца на корабель, щоб той зміг покарати донощиків.
Акт V
Сицилійські вельможі хочуть одружити свого государя, щоб королівство не залишилося без спадкоємця. Але в серці їх пана досі не затягнулася глибока рана. Та й ніяка жінка не здатна замінити його кохану. Про це твердить і Пауліна, подруга і наближена покійної Герміони. Вона пов'язує короля клятвою - той одружується тільки з її згоди. Через деякий час один із слуг повідомляє про прибуття богемського принца з красунею принцесою. Слідом за повідомленням є і самі гості, яких Леонт сердечно вітає. Богемський королевич Флорізеля бреше, що тримає шлях з Лівії, де посватався за дочку самого лівійського правителя. З нею-то він і заїхав сюди передати добрий привіт від свого батька, а заодно погостювати у короля Сицилії.
В цей час один з придворних оголошує несподівану новину: король Богемії на кораблі приплив в місто. Він шле Леонт вітання і просить затримати принца Флорізеля, який, забувши про батьківському наказі, втік з «пастушкою». Сам Поліксен прийде трохи пізніше, тому що в даний момент розмовляє з двома людьми, охочими повідати йому якийсь секрет. Про людей цих нічого невідомо, сказано лише, що один з них схожий на літнього пастуха, а другий, начебто, доводиться першим сином. Як би там не було, ясно одне - обман Флорізеля розкритий. Нещасний принц просить сицилійського короля захистити його кохану. Леонт готовий прислужитися, адже в особі Втрати він несподівано для себе бачить смутно знайомі риси.
З розмов дворян стає відомо, що пастух розкрив двом правителям свій секрет - Втрата є королівської дочкою. Як доказ він надав скринька, в якому знаходилися мантія Герміони, її намисто і записка Антігона. Нарешті, сам величний вигляд дівчини, її схожість з матір'ю, свідчать про те, що вона благородних кровей. Збулося пророцтво оракула - втрачене знайшлося. Усюди готуються до святкувань. Королі помирилися. А Втрата, дізнавшись про своє походження, про долі рідної матері та брата, від щастя або горя, залилася кривавими сльозами. Потім представники двох королівських сімей разом вирушили до Пауліні, щоб поглянути на статую покійної королеви, згадати її красу.
Але не у всіх все так вдало складається. Пройда Автолік шкодує, що не заробив ніяких почестей. Адже це він навів пастуха на корабель принца, коли вони прямували до сицилійських берегів. Тільки принц на ту пору був зайнятий коханої, її морською хворобою, і таємниця залишилася таємницею. З пастухом ж і його сином все вийшло понад благополучно. Вони стали дворянами за те, що розкрили свій секрет. Один з них на радощах клянеться Автолік замовити за нього слівце принцу, за умови, що сам Автолік стане чесною людиною.
Будинок Пауліни. Леонт убитий схожістю статуї з колись живим оригіналом. Ось тільки статуя чомусь виглядає старше оригіналу на п'ятнадцять років, про це говорять майстерно зроблені зморшки. Сицилійський король і, в той же час, чоловік покійної дружини хоче поцілувати губи чудового твору мистецтва. Адже воно так схоже на його померлу кохану. Але Пауліна забороняє йому подібні витівки, пославшись на те, що фарба на статуї ще не зовсім висохла. У той же час вона каже, що здатна навіть змусити статуя рухатися, якщо у гостей вистачить мужності на це дивитися. Грає музика. Жива, справжня Герміона сходить з п'єдесталу. Виявляється, вона всі ці роки ховалася у Пауліни. Втрата падає на коліна перед своєю матір'ю і просить у неї благословення. Всі щасливі. Одна лише Пауліна залишається оплакувати свого загиблого чоловіка. Але Леонт просить її перемогти печаль. Адже він збирається видати заміж цю мудру жінку за не менш мудрого чоловіка - Камілло. Радістю наповнюється колись похмуре сицилійське королівство. Саме час вирушати на бенкет.
Дата добавления: 2015-10-31; просмотров: 80 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| VII. Manometers | | | Она звонила мне. |