Злиття та поглинання

У вересні 2009 року Xerox оголосила про придбання американської IT-компанії Affiliated Computer Services (ACS) з оборотом понад 6 млрд дол на рік. Сума угоди склала 6,4 млрд дол^[2]

Власники та керівництво

Основні власники акцій компанії — інституційні інвестори (87,2 %), найбільші з яких Dodge & Cox (9,6 %), Neuberger Berman (8,2 %), State Street Global Advisors (7,5 %),BlackRock Investment Management (5 %).^[2]

Голова ради директорів — Енн Малкей, головний керуючий — Урсула Бернс.

Діяльність

В даний час Xerox Corporation працює більш ніж в 160 країнах світу, випускаючи понад 200 найменувань продукції. Попри те, що назва компанії є майже синонімом копіювального автомата, крім копірів і витратних матеріалів до них Xerox випускає принтери, контролери друку, сканери, а також папір та матеріали для друку і програмне забезпечення.

Чисельність персоналу компанії — 57 тис. чоловік (2009 рік). Виручка за 2008 рік — 17,6 млрд дол, чистий прибуток — 230 млн дол^[2]

Xerox в СРСР

Корпорація Xerox була піонером на радянському ринку копіювальних апаратів: у 1968 році пройшла перша виставка, в 1974 році відкрито представництво в Москві. У результаті до цього дня в розмовній мові всі копіювальні апарати (незалежно від виробника) часто називають ксероксами, а фотокопії, отримані на таких апаратах — ксерокопіями, або також ксероксами. Також у просторіччі можна зустріти похідне дієслово: ксерити (несов.), відксерити (сов.), а також віддієслівний прикметник: відксеренний.

Цікаві факти

· Ім'я компанії в українській мові стало загальним, і в результаті часто ксероксом називають копіювальний пристрій взагалі.

· Ксерокс — це транслітерація назви Xerox, насправді ж транскрипція назви корпорації — [ziːrɒks] («Зірокс»).

З точки зору ринкових відносин, важливою особливістю освітніх послуг є активна участь споживача (як студента (слухача), так і роботодавця) в процесах їх створення та надання. Це пояснюється поєднанням в них двох важливих компонентів – процесу та результату. В даному випадку процесом виступає організоване та забезпечене необхідними ресурсами саме навчання. А результатом стає той приріст чи зміна рівня освіти (професійної кваліфікації) до яких прагне споживач. При цьому варто враховувати, що глобально, кінцевим замовником та покупцем освітніх послуг вузів є суспільство, частіше за все, в особі держави, організацій, компаній. В свою чергу, результат залежить від того як організований процес навчання, які ресурси є в наявності та на скільки ефективно вони використовуються, а також від активності та вмотивованості самого студента (слухача), рівня його попередньої підговки, здібностей та ін.
Остання, визнана суспільством фінансова криза, що суттєво вплинула на вітчизняну економіку, наглядно доводить слабкість (недостатність) не тільки арсеналу регулятивно-наглядових інструментів впливу держави, а і рівня людських (професійних) здібностей та навичок в фінансовій сфері. На різних рівнях фінансової ієрархії країни не вдалося передбачити та мінімізувати її наслідки. В першу чергу, мова йде, безпосередньо, про установи фінансової інфраструктури економіки України і її банківського сектору, зокрема. Гонитва за ринковим результатом кредитних установ, апетити їх власників (в т.ч. іноземних) щодо доходності окремих операцій та загального прибутку від діяльності не були підкріплені належним рівнем професійної фінансової підготовки як керівництва, так і персоналу. Відтак, практика засвідчила, що, наприклад, в банках спостерігається дефіцит висококваліфікованих кадрів за окремими напрямками діяльності (аналіз, стратегічне планування, моделювання, управління ризиками). Нажаль, більшість банків в кризових умовах пішли по шляху відмови від певних спеціалістів, а не підвищення (удосконалення) їхньої професійної майстерності відповідно до вимог сьогодення та найближчої перспективи. Сучасна банківська діяльність відзначається очевидною потребою в фахівцях з вищою освітою, зростанням рівня автоматизації робочих місць, підвищенням значення математичного моделювання та використання широкого інформаційного поля. Відтак, вимоги до вищої фінансово-банківської освіти зростають як в суспільстві в цілому, так і в окремих споживачів.
В свою чергу, виникає питання: який стан речей в забезпеченні належними кадрами фінансових установ закладами вищої освіти?
В Україні освіта визнана однією з найголовніших складових загальнолюдських цінностей. Вектор сучасної політики і стратегії держави спрямований на подальший розвиток національної системи освіти, адаптацію її до умов соціально-орієнтованої економіки, трансформацію та інтеграцію в європейське і світове співтовариства. Продуктом будь-якого вузу є його освітньо-професійна програма – комплекс навчальних та додаткових продуктів і послуг [1]. Обираючи навчальний заклад, абітурієнт фактично визначається з освітньою програмою, а приріст інформації та навичок якого студент досягає в результаті її засвоєння є мірою якості освітньої програми.
Сучасна система вищої фінансово-економічної освіти передбачає два освітньо-кваліфікаційні рівні професійної підготовки випускників вузу – бакалавр та магістр (спеціаліст). За такого підходу важливими завданнями стандартів вищої освіти (державного, галузевих, вузів) є встановлення належних вимог щодо: формування адекватного, логічно ув’язаного набору дисциплін навчального плану підготовки фахівця; якісного їх наповнення модулями та темами; забезпечення відповідними формами та методами організації навчального процесу.
В сучасному фінансовому світі обсяги інформації та її рух постійно зростають. Різноманітні технології генерують не тільки масштабні інформаційні масиви, а і спонукають до використання нових форм та засобів їх обробки. Постійне підвищення рівня технічного забезпечення сприяє вдалому засвоєнню інформації або хоча б створенню умов для оперативного доступу до неї. В сучасній моделі вищої фінансової освіти студент все активніше стимулюються до самостійної роботи. Аудиторні години для лекцій та семінарів скорочуються, а зусилля викладачів все більше спрямовуються на управління самостійною роботою студентів, організацію поточного контролю засвоєння навчального матеріалу. Відтак, особлива роль відводиться навчально-методичному забезпеченню освітнього процесу. Традиційні підручники та посібники мають обов’язково доповнюватися змістовними, доступними методичними вказівками, рекомендаціями, інструкціями як на паперових, так і електронних носіях (в т.ч. віддаленого доступу).
В свою чергу, прикладний характер та зв’язок навчання з реальним станом речей в фінансовій сфері мають забезпечувати практичні та наукові розробки і відкриття професорсько-викладацького складу кафедр, факультетів, вузу. Фінансовий сектор взагалі, і банківський його сегмент, зокрема, є досить закритими сферами для практично підвищення рівня науково-теоретичних напрацювань викладачів вузів. Банківська таємниця, внутрішні розробки, корпоративний дух досить часто стають реальними перешкодами (відговорами) для розвитку моделі взаємодії банківського співтовариства з навчальними закладами. В результаті, досить часто навчальний матеріал стає переказом нормативно-правових актів Верховної Ради України, Кабінету міністрів України, Національного банку України та інших органів влади, регулювання та нагляду (контролю). А підготовка курсових робіт, дипломних проектів, дисертацій здійснюється на основі публічної інформації та не враховує особливості чи реальні проблеми конкретного сегменту фінансового ринку, кредитної установи чи виду фінансової діяльності.
Звичайно, некоректно стверджувати, що між вузами та фінансово-кредитними установами відсутній зв’язок. Частіше за все, підтвердженням його встановлення є наявність укладених угод про співпрацю. Студенти, як правило, потрапляють до фінансово-кредитних установ для проходження виробничих чи переддипломних практик. На базі вузів окремі фінансово-кредитні установи організовують та проводять конференції, навчання, семінари, тренінги. Однак, передумовами укладання та реалізації згаданих угод, як правило, виступають особисті стосунки і системного характеру такі дії як: стажування викладачів, підготовка студентів-спеціалістів на замовлення фінансової установи, розробка наукових проектів та їх впровадження у виробничий процес в Україні не набули. За умови більш активної та тісної співпраці вузи могли б досить якісно забезпечувати різноманітні форми підготовки та перепідготовки кадрів, підвищення кваліфікації персоналу фінансових установ. Водночас, постійний контакт сприяв би обізнаності вузів щодо потреб і зацікавленості банків та інших фінансових установ в тих напрямках діяльності, які потребують посиленої підготовки студентів. Фінансово-кредитні установи мали б можливість впливати на рівень та якість професійної підготовки майбутніх фахівців шляхом: надання рекомендацій вузам щодо навчальних курсів, їх тематики, тривалості та методичного забезпечення; здійснення замовлень на написання навчальних підручників та рекомендацій (роз’яснень, брошур) для своїх співробітників; визначення тем та напрямків наукових досліджень, здійснюваних студентами та професорсько-викладацьким складом випускних чи спеціалізованих кафедр.
Досліджуючи проблеми вищої освіти в фінансово-кредитній сфері не можна залишити осторонь питання фінансового забезпечення. Звичайно, це питання є актуальним для підготовки фахівців будь-якого напрямку. Однак, на сьогодні фінансово-кредитні установи України практично не звертаються до такого підходу формування кадрового складу як підготовка на замовлення шляхом фінансової чи кредитної підтримки студентів. Звичайно, при надлишковій пропозиції вузами випускників-фінансистів банкам, страховим та інвестиційним компаніям не має сенсу зв’язувати себе з тим чи іншим абітурієнтом, чекати 4-5 років, створювати умови для його практичної підготовки, а тим паче оплачувати його навчання. Останній аспект в ринкових умовах суспільного існування, частіше за все, замінюється комерційним фінансуванням – кредитом. В європейських університетах частка студенів, які навчаються в кредит складає від 60 % до 80 %. Даний показник для вітчизняної освітньої сфери становить близько 5 % [2].
Започаткування та активізація кредитування освіти в Україні припадає на 2006-2007 рр. Однак такі позики не стали окремим спеціалізованим продуктом, а лише доповнили лінійку споживчих банківських кредитів. Крім того отримання кредиту на навчання не надавало ніяких гарантій щодо працевлаштування майбутнього випускника. Кризові умови змусили банки відмовитися від даного сегменту кредитного ринку, а альтернативні способи фінансування навчання (експрес-кредити, кредити готівкою) стали досить дорогим задоволенням для студентів та їх батьків.
Окремим прикладом безумовної фінансової підтримки студентів в Україні можна вважати підготовку фахівців у відомчих вузах з визначеною кількістю оплачуваних (свого роду, бюджетних) місць (в фінансово-кредитній сфері – НБУ та вузи, що входять до його структури: ДВНЗ «Українська академія банківської справи НБУ», Університет банківської справи НБУ).
Визначені в статті проблемні аспекти формування сучасного фінансиста з вищою освітою, на жаль, не є вичерпним переліком. В підтвердження цієї тези варто визнати, що організація навчального процесу у вищій школі на засадах положень Болонської конвенції далеко не бездоганна. Створення значної кількості вузів без належного матеріального, кадрового та методичного забезпечення; відкриття фінансових спеціальностей вузами промислового, технічного, сільськогосподарського, торгівельного спрямування призвели не до якісної конкуренції на ринку освітніх послуг фінансового профілю, а, швидше, навпаки – до зниження якості підготовки спеціалістів, втрати всією вітчизняною економічною вищою освітою своїх високих позицій.
Очевидною соціальною проблемою стало ставлення до вищої освіти, взагалі та мотивація студентів до отримання більш глибоких знань у закладах вищою школи, безпосередньо. Так, донедавна, практично єдиний негативний елемент студентського навчання – шпаргалка на іспиті, сьогодні доповнився такими непрофесійними діями студентів, як скачування (дублювання) за допомогою засобів глобальної мережі Інтернет та відповідних видів копіювально-розмножувальної техніки раніше виконаних студентських робіт, використання покупних (виконаних на замовлення) рефератів, курсових та дипломних робіт.
Не можна оминути увагою і той факт, що в Україні студенти денної форми навчання досить часто починаючи з третього, а інколи і першого-другого курсів починають працювати повний робочий день, у зв’язку з чим пропускають академічні заняття. Як наслідок, не маючи належного досвіду для самостійної підготовки, а часто, просто часу для підготовки до занять вони отримують часткові знання. На жаль, варто визнати і те, що для певної категорії студентів головною метою навчання стає не здобуття необхідного рівня знань, а отримання диплому про вищу освіту (часто будь-яку і швидше). В значній мірі ця проблема стосується підготовки студентів заочної форми навчання.
Таким чином, залишаються як економічні так і соціальні, як суб’єктивні так і об’єктивні проблеми в сфері фінансово-економічної освіти України. Їх вирішення – завдання і суспільства, і держави, і сфери, і окремо взятої особистості. Адже без інтелектуального та освітнього потенціалу суспільства і його фінансової сфери неможливо реалізовувати модель інноваційного розвитку України. Напевне прискорить розв’язання деяких із окреслених в статті питань і прийняття нової редакції Закону України «Про вищу освіту».

Польсько-литовська держава в першій половині XV ст

Хоча польсько-литовська унія й носила достатньо формальний характер, проте об'єднані сили змогли успішно протистояти зовнішній загрозі з південного сходу (татари), заходу (німецькі лицарі) та північного сходу (Московська держава). Так у 1401 р. магістр німецького Тевтонського ордена Магнус прислав королю Владиславу І два скривавлені мечі, які означали виклик на рішучу й жорстоку війну. Владислав І, зібравши об'єднану армію, до якої входило 37 тисяч вояків українського війська під командуванням гетьмана Венцеслава Святольдовича, виступив назустріч німцям. У битві біля міста Дінабурга німецькі лицарі зазнали поразки і були відкинуті від кордонів Польщі. Остаточна поразка Тевтонському ордену була завдана в битві біля Грюнвальда 15 липня 1410 р., в якій також взяли участь польські, литовські й українські полки, тут же діяли і руські війська зі Смоленська. Цікаво, що в битві при Грюнвальді українські полки вперше виступили під синьо-жовтими стягами. Такими об'єднаними зусиллями слов'янських народів був зупинений натиск на схід німецьких лицарів.

У Криму місцеві татари порвали стосунки із Золотою Ордою і встановили правління власної династії Гіреїв. Під їх контролем опинилася значна територія не лише самого Криму, але й причорноморських степів від Дністра до Кубані. Не маючи можливості самостійно захопити багаті генуезькі міста на узберіжжі Криму, татари закликали на допомогу своїх одновірців турок. У 1475 р. турецькі війська захопили Феодосію (Кафу) та інші торгівельні міста кримського узбережжя. За цю допомогу в 1478 р. кримський хан Менглі Гірей був вимушений визнати себе васалом турецького султана. Незабаром Крим перетворився на один із провідних центрів работоргівлі, причому значну масу рабів тут складали жителі України. Таким чином, на південних рубежах України з'явився дуже серйозний ворог, що постійно загрожував українським землям своїми грабіжницькими набігами.

Початок нової епохи в українській історії

У 1500 р. спалахнула війна між Московською державою і Литвою. У ході військових дій литовці зазнали ряду поразок і в 1503 р. були вимушені укласти з Москвою мир, згідно з яким територія з містами Черніговом, Новгород-Сіверським, Стародубом і Брянськом переходили до Московської держави. Таким чином був покладений початок входження частини українських земель до складу Росії.

У 1508 р. в північних районах України спалахнуло антипольське повстання на чолі з Михайлом Глінським. Глінський - представник татарської сім'ї, яка прийняла українську мову і звичаї. Здобувши блискучу освіту в Німеччині, він займав високі посади при дворі курфюрста Саксонії, а потім Великого князя литовського. Звинувачений у зраді, Глінський повернувся до своїх поліських маєтків і незабаром підняв повстання. Повстанцям удалося захопити міста Турів і Мозир у Білій Русі, а також обложити Житомир і Овруч. Проте літом 1508 р. польські війська під командуванням короля Сигізмунда І розбили загони Глінського. Михайло Глінський з сім'єю втік до Москви, де був прийнятий великим князем Василем III. Племінниця Глінського - Олена - стала дружиною Василя III. Від цього шлюбу народився син Іван - майбутній цар Іван IV Грізний.

Виникнення і розвиток козацтва

Слово "козак" має тюркське походження. Так називали вільних людей, які нікому не підкорялися й ні від кого не залежали. В Україні перші козаки з'явилися в останній чверті XV століття. Як правило, козаками ставали селяни-втікачі, кількість яких збільшувалася у міру розповсюдження і зміцнення кріпацтва. Проте серед козаків можна було зустріти представників усіх станів і верств населення. Часто це були просто рішучі, сміливі люди, які шукали пригод і бажали поправити своє матеріальне положення. Не підкоряючись ніякій владі, козаки були змушені велику частину часу проводити на незаселених територіях, йдучи все далі до Дикого поля. Основним заняттям козаків була ратна справа, хоча часом вони займалися полюванням, рибним ловом і скотарством, головним чином, розведенням коней.

У 1552 - 1554 рр. канівський староста Дмитро Вишневецький ("Байда") зібрав значний козацький загін і побудував за дніпровськими порогами на острові Мала Хортиця добре укріплений форт. Так був покладений початок Запорізької Січі - колиски і центру українського козацтва.

Запорожцем міг стати будь-який чоловік християнського віросповідання. Жінки і діти на Січ не допускалися. Запорожці жили за своїми власними неписаними законами, були рівні в правах і всі могли брати участь у спільних зборах - "радах". Посади отамана (гетьмана), писаря, судді, осавулів та ін. були виборними. Всього запорожців налічувалося 5 - 6 тис. чоловік і вони були серйозною військовою силою. Уряд, визнавши корисність існування Запорізької Січі, офіційно заснував посаду кошового отамана - командувача запорізького війська, номінально підпорядкувавши його гетьманові України.

У 1569 р. гетьманом України був обраний Михайло Вишневецький. Його чекало завдання виступити з військом до Астрахані на допомогу росіянам, яких взяли в облогу турки і татари. Напередодні російський цар Іван IV Грозний повернув Польщі місто Полоцьк і за це польський король бажав віддячити російському самодержцеві.

Дійшовши до Астрахані, гетьман Вишневецький побачив, що турки і татари, які взяли місто в облогу, мали в своєму розпорядженні два окремих табори недалеко від нього. Сам Вишневецький розбив свій табір осторонь, на березі Волги. Після цього гетьман почав щоденні об'їзди своєю кавалерією турецького табору, супроводжуючи їх легкою перестрілкою з турками, після чого незмінно повертався до свого табору. Досить скоро турки звикли до такого маневру козаків і не надавали йому особливого значення. Продовжуючи такі наїзди, гетьман відправив до міста лазутчика, який повідомив взятим в облогу день і годину необхідної вилазки. У призначений день гетьман виступив як завжди зі свого табору з кіннотою, проте цього разу його кавалерія прикривала з фронту і з флангів 15-тисячний корпус козацької піхоти. Підійшовши впритул до турецького табору, що зберігав повний спокій, кавалерія раптово розступилася - і на турок нестримно ринула українська піхота. Удар був настільки несподіваним, що турки не змогли організувати скільки-небудь серйозного опору. Незабаром вони не витримали козацького натиску і побігли до татарського стану, сіючи паніку і сум'яття. До козаків своєчасно приєдналися і воїни з Астрахані, які підсилили поразку ворога. Побачивши повний розгром турок, татари, не побажавши випробовувати долю, зняли свій табір і пішли від міста.

Гетьман Вишневецький, узяв в турецькому стані багату здобич і розділив її з російськими воїнами, чим викликав велике незадоволення серед українського війська, особливо запорізьких козаків. Вночі, незадоволені запорожці в кількості 5 тисяч чоловік, покинули табір гетьмана. Пройшовши вниз по річці Дону, вони зупинилися вище міста Азова на протилежному березі річки і заснували тут своє місто Черкаськ. Потім, запросивши до себе козаків, що жили в невеликій кількості по берегах Дону, вони організували козаче Донське військо, при цьому звільнивши козаків від обітниці безшлюбності.

Українські землі за князювання Вітовта (1392—1430)

Зростання могутності Вітовта було тісно пов'язане з тими змінами, які відбувалися протягом останнього десятиліття XIV ст. у внутрішньому устрої підвладної йому держави. В цей період найвизначніші з-поміж литовських князів, які мали уділи в Південній Русі, були позбавлені Вітовтом своїх володінь, де вони досі почувалися як самостійні правителі їхня залежність від великого князя литовського обмежувалася сплатою щорічної данини та «послушством».

Саме в цьому «послушстві» 1393 р. відмовив Вітовту (як раніше його батькові Кейстуту) новгород-сіверський князь Дмитро-Корибут Ольгердович, що й призвело до воєнної конфронтації Зазнавши поразки від Вітовтових військ під Докудовим, Дмитро-Корибут марно шукав порятунку^на Сіверщині й врешті-решт мусив капітулювати. Його землі були конфісковані та передані князю Федору Любартовичу, у якого відібрали Волинь.

Того ж року втратив Поділля Федір Коріатович, котрий, за літописним переказом, володів ним після смерті своїх трьох братів Зпдно з тим же переказом, за його князювання «Подільська земля не хотіла слухняною бути (владі) князя великого Вітовта і Литовської землі, як і до того слухняною не була. І князь великий пішов з усіма силами литовськими до Поділля і в усіх містах засів». Федір Коріатович знайшов притулок в Угорщині

Дійшла черга й до Київської землі, яку Вітовт пообіцяв передати Скиргайлу як компенсацію за втрачене ним Троцьке князівство. Усунення з уділу Володимира Ольгердовича сталося 1394 р. Київський стіл зайняв Скиргайло Ольгердович, але ненадовго За літописним оповіданням, цей «чудовий і добрий князь» був невдовзі отруєний намісником митрополита Фомою. 3 його загибеллю у Києві утвердився князь Іван Гольшанський, котрий передав свою владу у спадок синам.

Хоча в результаті цих подій удільний устрій південноруських земель так і не був ліквідований, місцеві можновладці зазнали нищівного удару, а позиції Вітовта значно зміцніли.

Катастрофа спіткала його несподівано — у серпні 1399 р., коли в битві на Ворсклі полягли кращі сили Литви та Русі Масштаби цієї трагедії мимоволі викликають у пам'яті битву на Калці, в якій загинули тисячі руських воїнів (1223). Ця аналогія не є цілком

довільною в обох випадках татари безпосередньо не загрожували Південній Русі. На Калці руські князі обстоювали інтереси половецького хана Котяна. На Ворсклі ж війська під проводом Вітовта стали на захист золотоординського хана Тохтамиша, позбавленого влади внаслідок конфлікту з Тимуром (Тамерланом) і змушеного шукати собі притулку в Південній Русі.

Втім це, безперечно, не означає, що Вітовт не дбав про вдасні політичні інтереси Користуючись ситуацією, він спромігся отримати від колишнього правителя Орди ярлик на підвладні Литві українські землі, на вагу котрого у татарсько-литовських взаєминах указують його численні підтвердження у XV—XVI ст. Очевидно, плани Вітовта сягали ще далі Принаймні, так стверджує один з літописців, оповідаючи, що перед битвою «радився Вітовт з Тохтамишем, кажучи «Я посаджу тебе в Орді на царство, а ти мене посади на Москві, на великому княжінні на всій Руській землі». Тож поразка на Ворсклі була не просто воєнною катастрофою. Тут, за словами відомого польського історика Л. Колянковського, «у потоках крові потонули мрії Ягайла та Вітовта про об'єднання в межах литовської державності всієї Русі, всієї Східної Європи».

Не випадково невдовзі було відновлено унію з Короною Польською Угодою, укладеною у Вільно на початку 1401 р., Вітовт визнався довічним правителем Литви. Після смерті ж усі підвладні йому землі, за винятком тих, що залишалися його вдові та братові Сипзмунду, поверталися до складу Польщі, й саме тоді мала відбутися повна інкорпорація Великого князівства Литовського, передбачена Кревською унією.

Та з бігом часу Вітовт зумів повернути собі втрачені політичні позиції. Особливо зріс його авторитет після битви при Грюнвальді (1410), де були вщент розбиті рицарі — тевтони Наслідком цього стало укладення Городельської унії (1413), якою фактично визнавалося право на існування політично самостійного Великого князівства Литовського після смерті Вітовта мали відбутися вибори нового великого — князя литовського, кандидатура якого погоджувалася з Ягайлом чи його наступником на польському троні

Фінальним кроком на шляху суверенізації Великого князівства Литовського мала стати коронація Вітовта, яка планувалася на вересень 1430 р. На коронаційний з'їзд до великого князя литовського прибули король Ягайло, лівонський та прусський магістри, великі князі московський, тверський і рязанський, новгородці та псковичі, а також візантійський, ординський, волоський посли. Однак внаслідок протидії з боку Ягайла. Вітовт так і не був коронований. Він помер у жовтні 1430 р. «у великій честі та славі», залишивши по собі довгу пам'ять. На Вітовта у своїй політичній практиці орієнтувалися інші литовські володарі, а порядки, що існували за його часів, розглядалися у Литовській державі як нормативні.

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ КНЯЗЬ СВИДРИГАЙЛО

Напевне, назва цієї статті викличе подив у більшості наших читачів. Це й не дивно, адже подібна реакція відображає розповсюджене уявлення щодо державного устрою України-Русі після монголо-татарської навали. Хоча після 1239 р. Чернігів і занепадає, тут надалі залишається князівський стіл, на якому сидять Рюриковичі. Аз 1370-хрр. до кінця XV ст., коли Чернігівщина перебувала під владою Великого Князівства Литовського (далі - ВКЛ), тут правили князі переважно литовської династії, найяскравішою постаттю серед яких, без сумніву, був Свидригайло.

Однак, перш ніж перейти до його особи, варто зробити невеличкий відступ. Донедавна литовська доба історії України всіляко замовчувалась. Справа у тім, що її існування суперечило офіційній історичній схемі, за якою єдиним об'єднаним центром земель колишньої Київської Русі після монголо-татарської навали виступала Москва. Насправді, у другій половині ХШ-ХІУ ст. існувало декілька таких осередків. Але найбільш вдало політику "збирання" руських земель у цей час проводило Велике Князівство Литовське. Створене у середині XIII ст. в результаті компромісу литовської і західноруської (білоруської) знаті, ВКЛ до початку XIV ст. об'єднало всі білоруські землі, а в середині XIV ст. приєднало південноруські (українські) і, частково, східноруські (російські) землі. Литовські правителі діяли за принципом "ми старини не рушимо і нового не вводимо". Встановлення влади ВКЛ фактично зводилось тільки до зміни правлячої династії. ВКЛ перейняло державний лад Київської Русі, її правову систему, державну мову і релігію. Тому не випадково історики минулого називали ВКЛ Литовсько-Руською державою.

Але повернемося до Свидригайла. Він був одним з молодших синів великого князя литовського Ольгерда. Старший брат Свидригайла - Ягайло - з 1377 р. був великим литовським князем, а у 1385 р. став одночасно і польським королем. Та проти об'єднання Литви і Польщі в одну державу виступив двоюрідний брат Ягайла Вітовт. Між Ягайлом і Вітовтом зав'язалась вперта боротьба, яка закінчилась компромісом. Вітовт дістав ВКЛ, але визнав формальну зверхність Ягайла. У цю боротьбу був втягнутий і Свидригайло. Однак з часом він зайняв позицію, відмінну від позиції обох братів.

У 1392 р. Вітовт вирішив забрати у Свидригайла Вітебськ. Однак той відразу показав свій норов і вбив великокнязівського намісника. Вітовт узяв місто силою і відправив закутого в кайдани Свидригайла до Ягайла в Краків. Ягайло випустив брата з ув'язнення, і Свидригайло відправився за кордон, де кілька років провів при дворах європейських монархів. У 1400 р. Свидригайло повернувся на батьківщину, і Ягайло надав йому в удільне князювання Поділля. Але Свидригайло мріяв про престол ВКЛ і тому шукав собі союзників для боротьби проти Вітовта у Прусії та Угорщини. Проїздка до Прусії коштувала йому Поділля, але невдовзі він знову замирився з братами. У 1404 р. Свидригайло одержав Чернігово-Сіверські землі - з містами Черніговом, Новгородом-Сіверським, Трубчевськом (іноді згадують ще і Брянськ). На той час Чернігово-Сіверщина являла собою конгломерат дрібних князівств, які не відігравали помітної ролі в політичному житті. Однак і тут Свидригайло не заспокоївся. У 1408 р. він виїхав до Москви, можливо, у пошуках союзника для боротьби з Вітовтом. Незабаром він повернувся назад і якось виправдався перед братами. Однак після чергових інтриг Свидригайла терпець Вітовта врешті-решт урвався. У 1409 р. Свидригайла було заарештовано і ув'язнено. Довгих дев'ять років він відсидів у Кременецькому замку на Волині. Лише у 1418 р. за допомогою волинських князів Дашка Острозького і Олександра Носа він утік з ув'язнення за кордон і два роки прожив при дворі імператора Священної Римської імперії Сигізмунда. У 1420 р., за посередництвом імператора, він порозумівся з братами і знову дістав в управління Чернігово-Сіверщину.

На жаль, перебування Свидригайла на Чернігово-Сіверщині майже не відображено в історичних джерелах. Свидригайло правив як удільний князь: з одного боку, він був васалом великого литовського князя, з іншого - майже необмеженим володарем підвладних земель. Свидригайло мусив стежити за пересуванням татар, які кочували на чернігівському прикордонні, а також за діями московських, тверських і рязанських князів на сході.
Очевидно, Свидригайло добре ладив з чернігівським боярством. Хоча сам він і був литовцем, але довге перебування на українських землях - на Поділлі та Чернігово-Сіверщині - зблизило його з українськими феодалами. Це і визначило подальший характер політичної діяльності князя. На відміну від своїх братів-суперників, один з яких спирався на поляків (Ягайло), а інший - на етнічних литовців (Вітовт), Свидригайло зробив ставку на руську знать ВКЛ.

А її становище в цей час значно погіршилось. Ягайло і Вітовт прийняли католицизм, і православ'я з державної релігії перетворилося на другорядну і гнану. Крім того, Вітовт відтіснив руську знать - некато-ликів від управління державою, хоча і не зачіпав їхніх прав на місцевому рівні. Це породило глибокий національно-релігійний конфлікт і в майбутньому стало однією з причин занепаду ВКЛ. Незадоволені руські феодали шукали способу відновити свої права. Водночас амбітний Свидригайло шукав собі політичних союзників для подальшої боротьби за престол. Так, в силу обставин, Свидригайло став провідником руської православної партії ВКЛ.
Широкі контакти Свидригайла з місцевою елітою якраз в часи його перебування на Чернігово-Сіверщині засвідчують польські хроніки. Подейкували, що він "присягнув до себе потайки майже всіх православних князів і бояр та прив'язав їх до себе найтісніше всякими ласками, а особливо обіцянками, що коли він... (стане великим князем - С.Л.), то піднесе їх віру і за їх радою буде правити".

І ось давно очікуваний Свидригайлом час настав. У 1430 р. помирає Вітовт. Свидригайло вирушає з Чернігова до Вільна, столиці ВКЛ. Там, за активною підтримкою руської знаті, його обирають великим князем литовським. Але спокійно правити йому не судилося. Обрання Свидригайла призвело до конфлікту з Ягайлом, який хотів повернути литовський престол собі. Врешті Ягайло мусив змиритись. Але не змирились польські феодали, які прагнули підкорити собі ВКЛ або, принаймні, українські землі. Саме у ті дні, коли у Вільні відбувалась коронація Свидригайла, поляки окупували Західне Поділля. У відповідь Свидригайло заарештував присутнього на коронації польського короля, свого рідного брата Ягайла і відпустив його тільки після обіцянки повернути Поділля до складу ВКЛ.
Зрозуміло, що все це загострило польсько-литовські відносини, і 1431 р. між двома країнами спалахнув військовий конфлікт. Маючи тверду підтримку руської знаті, Свидригайло успішно відстоював українські землі, на які зазіхали поляки. Навпаки, владу Свидригайла визнала частина Галичини і Західної Волині, які знаходились під владою Польщі.
Побачивши, що силою нічого не можна добитися, Польща використовує інший спосіб боротьби з противником. За її підтримкою католицька литовська знать у 1432 р. проголосила новим великим князем брата Вітовта Сигізмунда. Таким чином, у ВКЛ встановилося двовладдя і розпочалася громадянська війна. У значній мірі вона носила характер національно-релігійного конфлікту між Руссю і Литвою.

Сигізмунда підтримали литовські землі, а Свидригайла - білорусько-українські, у тому числі Чернігово-Сіверщина. Літописець писав з цього приводу: "Литва посадиша великого князя Жигомонта Кестутовича... а князі руські і бояри посадиша князя Швитригайла на велике княжіння Руське". І дійсно, виникла навіть ідея створення самостійного Великого Князівства Руського, але Свидригайло не пішов на її здійснення.
Щоб привернути до себе білорусько-українську знать, Ягайло і Сигізмунд видали привілей, за яким зрівняли її у правах з католиками. Здавалось би, права руської феодальної верхівки були задоволені, але вона вперто трималася за Свидригайла. Тому громадянська війна у ВКЛ тривала ще три роки, причому активну участь у військових діях на боці Свидригайла брали боярські дружини з чернігівських земель.
1 вересня 1435 р. відбулась вирішальна битва на річці Святій у Литві, де Сигізмунд за допомогою поляків розбив Свидригайла. Поразка була катастрофічною. У полон до поляків потрапили 42 православні князі. Свидригайло відступив на українські землі, а наступного року було укладено мир, за яким Свидригайло остаточно відмовився від литовського престолу. Однак українська й білоруська знать в результаті цієї війни в цілому виграла, оскільки змусила державну владу врахувати її інтереси. Сам Свидригайло отримав в управління найбільше в ВКЛ Волинське князівство, де і правив до своєї смерті з 1452 р.
...Бурхливе і складне життя наворожила доля Свидригайлу. Зазнав він і злетів, і падінь, і тріумфів, і поразок. У постаті Свидригайла неначе сфокусовані не тільки типові риси представника феодальної еліти доби середньовіччя, але й найболючіші проблеми політичної історії України першої половини XV ст. і, насамперед, Чернігово-Сіверщини, володарем якої він був протягом чотирнадцяти років.

Лю́блінська у́нія 1569 (від лат. unia — союз) (пол. Unia lubelska; лит. Liublino unija; біл. Лю́блінская у́нія) — угода про об'єднанняКоролівства Польського та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу — Річ Посполиту, що була затверджена у місті Любліні 1 липня 1569 року.

Передумови об'єднання Великого князівства Литовського та Польського королівства

Шлях до об'єднання Великого князівства Литовського з Польщею започаткувала династична Кревська унія 1385 року з метою спільного подолання зовнішньої небезпеки — лицарів-хрестоносців.

З другої половини XV століття став набирати сили новий суперник Литви — Московське князівство, яке почало претендувати на українські та білоруські землі. На початку XVI століття Литва у війнах з Московією втратила майже третину своєї території, зокремаЧернігово-Сіверщину і Смоленськ. Ситуація загострилась в середині XVI століття, коли почалась Лівонська війна. Литва, що підтримувала лівонців, опинилася на межі катастрофи. Щоб уникнути завоювання, вона мусила знайти надійного союзника. З Польським королівством вісім разів обговорювалось й укладалось різноманітні угоди-унії пов'язані особою спільного монарха — великого князя литовського, що обіймав на той час посаду й польського короля.

Українське питання

Аристократія України на той час налічувала 20 князівських родів. Доступ до цієї верстви був суворо обмеженим. Князі мали особливі права: вони діставали імунітет від суду провінційної адміністрації; скарги на князів міг подавати лише сам великий князь. Князі могли виступати на війні під власними корогвами на чолі власних озброєних підрозділів. Осередком княжих родів була Волинь. Тут сиділи князі Острозькі, Сангушки, Чарторийські, Вишневецькі та інші нащадки удільних князів.

Другу ієрархічну сходинку за князями займали пани. Вони володіли власною спадковою землею (вотчина), а не наданою від великого князя. Їхні вотчини не тільки служили символом певної матеріальної незалежності, але й підкреслювали значність, давнє походження роду, що володіє своїм маєтком.

Нижчу сходинку у привілейованому стані займали представники військовиків, які перебували на службі у князів — дрібна та середня шляхта. Втягуючись у торгово-грошові відносини, шляхта здобула право безмитного провозу продукції власного господарства. Суспільний статус шляхти був юридично оформлений законодавствомXIV-XVI століть, їй було надано значні політичні права, особисті свободи та майнові гарантії, що визначили специфіку шляхти як привілейованої верстви. Головним обов'язком шляхти була військова служба за власний кошт і сплата грошового збору. Поступово шляхта завоювала собі право свободи, недоторканості й окремого суду. Шляхтич входив до шляхетських корпорацій (лицарського кола), що вирішувало різні питання життя повіту, міг обирати й бути обраним до складу повітових органів управління, а також послів на загальнодержавний (вальний) сейм. Шляхта дістала право вільно розпоряджатися своїми землями, мала великі привілеї в торгівлі і промислах.

У редакції Литовського статуту 1566 року закріплювалась норма про зрівняння в правах шляхти з князями. Проте таке зрівняння істотно відрізнялось у Литві та Польщі. Українська шляхта підтримувала об'єднання Литви й Польщі, сподіваючись у такий спосіб здобути для себе більше привілеїв. У житті тогочасної України особливе місце посідав рід Острозьких, Костянтин Острозький та його молодший син Василь залишалися символом самобутності Русі-України.

На соціально-економічному розвитку України XV — першої половини XVII століття визначальний вплив справила зміна економічної ситуації в Європі. Значно зросли ціни на худобу і збіжжя. Розвиток внутрішнього ринку і зовнішніх економічних зв'язків справив значний вплив на сільське господарство. З XV століття магнати і шляхта почали розширяти свої орні землі. Протягом XV-XVI століть економіка Галичини, Волині та Поділля поступово переорієнтувалась на потреби зовнішнього ринку, який потребував дедалі більше деревини й продукції промислового та сільського господарства. Відбувалась інтенсифікація сільського господарства за рахунок організації фільварків, зростання панщини й обезземелення селянства.

Фільваркова реформа перетворила Україну на годувальницю Європи. Одержувані кошти вкладалися в економіку Литви й Польщі, зростали польські міста, а Україна перетворювалася на сировинний придаток. Поширення фільваркового господарства супроводжувалося скороченням селянських наділів і поступовим закріпаченням селянства.^[1] Значна частина українського селянства на півдні і південному сході продовжувала зберігати особисту свободу.

Грабіжницькі напади з Криму татар з другої половини 90-х років XV сторіччя стали щорічними. Невеликі загони шляхетської варти не могли протидіяти татарським ордам. Термінового укріплення потребували замки в Каневі, Черкасах, Звенигородці, Вінниці, Брацлаві. Непевне внутрішнє становище Литви потребувало від її владних кіл суттєвих змін.

Люблінський сейм

У січні 1569 року в Любліні розпочав роботу польсько-литовський сейм, який мав вирішити питання про унію двох держав. Очолював депутацію руських магнатів на Люблінському з'їзді князь Костянтин Вишневецький. Неприхильно ставилися до унії литовські можновладці, яких відлякувала перспектива втрати політичної незалежності. Їх відношення виразно засвідчив той факт, що після місячних переговорів з поляками в ніч на 1 березня вони потайки покинули Люблін.

Польський сейм, використовуючи підтримку литовської і української шляхти, що була невдоволена пануванням великих землевласників у князівстві та намагалась одержати такі ж права як і польська шляхта, санкціонував акти короля. Спираючись на підтримку польської і волинської шляхти, король Сигізмунд ІІ Август у березні 1569 року видав універсал про приєднання Підляського й Волинського воєводств до Польського королівства. Місцева шляхта за цим універсалом зрівнювалася у правах з польською. Король оголосив посполите рушення, погрожував відібрати маєтки, посади у тих панів, які не присягнуть на вірність королю.

Тиск шляхти, невдачі Литви у Лівонській війні 1558–1583 років, прагнення отримати військову допомогу з боку Польщі в боротьбі зМосковською державою примусили литовських магнатів піти на відновлення переговорів. 24 травня 1569 року вони склали присягу Короні Польській. Слідом було оголошено про приєднання до Польського королівства Київського і Брацлавського воєводств. Під Литвою залишилися тільки північно-західні руські землі: Берестейщина і Пінщина.

28 червня 1569 року була підписана Люблінська унія. 1 липня 1569 року посли Великого князівства Литовського та окремо депутати польського сейму підписали акт про унію. Вона завершила процес об'єднання двох держав, що розпочався з укладення Кревської унії 1385року.

Положення

Обидві держави об'єднувалися в єдину Річ Посполиту. Передбачалося, що її очолюватиме виборний король, який титулувався Королем польським і Великим князем Литовським. Коронуватиметься він у Кракові. Унія передбачала спільний Сейм і Сенат, а договори з іноземними державами укладатимуться від імені Речі Посполитої. Пани обох держав діставали право на володіння маєтками на всій території Речі Посполитої. Митні кордони ліквідовувалися, запроваджувалася єдина монетна система. За Литвою зберігалася лише обмежена автономія у вигляді власного права й суду, адміністрації, війська, скарбу й державної мови. Окремими залишались деякі ознаки держави (печатка, герб, мова, військо, закони).

Українські землі, що увійшли до складу Польщі, були поділені на Подільське, Брацлавське, Белзьке, Руське(з центром у Львові), Волинське(з центром у Луцьку) та Київське воєводства. Велике князівство Литовське залишило собі білоруські землі та заселене українцями Берестейське воєводство.

Об'єднання в одній державі Польщі, України та Литви поставило Річ Посполиту в один ряд з наймогутнішими країнами Європи, дало змогу одержати перемогу у війні зМосковією.

Суспільно-політичні зміни після Люблінської унії

Укладення Люблінської унії спричинило пришвидшену інтеграцію центральних українських земель та місцевої знаті до західноєвропейської політико-соціальної спільноти.

Українські землі у складі Речі Посполитої об'єднувалися у 6 воєводств: Руське (Галичина), Белзьке, Волинське, Київське, Подільське,Брацлавське. З 1618 року приєдналося ще Чернігівське воєводство, що утворилося на землях, відторгнутих від Московського царства. Воєводства поділялися на повіти (староства). Для Волинського, Брацлавського і Київського воєводств було збережено дію Литовського статуту й староукраїнської мови в діловодстві.

Воєводства очолювали призначені урядом воєводи, яким належала вся місцева влада. Вони керували шляхетським ополченням, головували на місцевих сеймах і стежили за діяльністю шляхетських земських судів. Воєводства поділялися на повіти (землі). Їх очолювали старости й каштеляни (коменданти фортець).

Зміни в законах, що сталися після Люблінської унії, закріплювалися Третім Литовським статутом 1588 року. Цей кодекс діяв як на території Великого князівства Литовського, так і на українських землях. Згідно з ним селяни, які прожили на землі феодала понад 10 років, ставаликріпаками. Феодали одержали право розшуку й повернення селян-утікачів протягом 20 років. Третій Литовський статут остаточно зробив селянство закріпаченим станом.

Особливої гостроти після Люблінської унії набули проблеми віри та мови. Католицька церква прагнула збільшити кількість своїх прихильників. Тому в Україні засновувалися єзуїтські школи й колегіуми. Вони сприяли поширенню освіти: багато українців отримали змогу, закінчивши їх, навчатися в західноєвропейськихуніверситетах. Проте платою за освіченість ставало зречення рідної мови та батьківської віри. Через те, що в XVI столітті представники нижчих верств мали обмежені можливості для освіти, ополячення шляхти означало втрату Україною сили здатної очолити боротьбу за відновлення державності.

Брестська унія 1596 року - приєднання до Римсько-католицької церкви ряду єпископів і єпархій православної Київської митрополії (в складіКонстантинопольського патріархату) на чолі з митрополитом Київським Михайлом Рогозою на території Речі Посполитої відповідно до рішеньСобору в Бресті в жовтні 1596.

Історія укладення Берестейської унії

Починаючи з 1590 в Бресті проходили собори західно-руської Церкви, що мали мету налагодити протягом церковного життя в несприятливих умовах, що створилися для православних в об'єднаному польсько-литовській державі; однією з найбільш гострих проблем було принижене становище православного російського єпископату, який, з одного боку, знаходився в залежності від католицької польської шляхти, з іншого боку, був обмежений правами патронату православного дворянства. На соборі єпископів у червні 1595 був остаточно вироблений текст ("артикули") 33-х статей, що містять умови, звернені до римського папи і Сигізмунду III, на яких єпископат Київської митрополії готовий був визнати церковну юрисдикцію папства. Зокрема, згідно артикулів, Київський митрополит повинен був зберегти право ставити єпископів митрополії без втручання Риму.

Київська митрополія була формально підпорядкована римському папі відповідно до виданої татом Климентом VIII 23 грудня 1595 апостольської конституцією Magnus Dominus під час перебування в Римі двох западнорусских єпископів - Володимиро-Волинського Іпатія Потіючи (поце) та Луцького Кирила Терлецького, які були прийняті в лоно католицизму на загальних для " схизматиків "підставах. Видана 23 лютого 1596 тим же татом булла Decet Romanum Pontificem, адресована митрополиту Рогозі, не передбачала автономії для Київської митрополії, але гарантувала повагу до східної літургійної традиції і невтручання світської влади в єпископські призначення.

Акт про унії був прийнятий 9 жовтня 1596 на Соборі, що відкрився 6 жовтня 1596 в Бресті, на якому були присутні митрополит Київський Михайло Рогоза, єпископи Луцький, Володимир-Волинський, Полоцький, Пінський і Холмський, а також папські і королівські посли і ряд западнорусских єпископів. Згідно складеної соборної грамоті, єпископи перерахованих православних єпархій визнавали своїм головою римського папу, брали римсько-католицьку догматику, але зберігали богослужіння візантійського обряду на церковнослов'янською мовою.

Метою Брестської унії було забезпечення для вищого православного духовенства на території Речі Посполитої положення, рівного становища католицького духовенства, а також ослаблення домагань Російського царя на землі Південно-Західної Русі.

Висновок Брестської унії призвело згодом до створення Української грекокатолицької церкви і Білоруської греко-католицької церкви. Послідовників унії (осіб, які дотримувалися греко-католицького (уніатського) віросповідання) за межами Речі Посполитої прозвали "уніатами", причому термін часто мав негативну конотацію при вживанні ієрархами Руської та Української православних церков, а також в офіційній радянській історіографії.

2. Реакція і наслідки

Висновок Брестської унії викликало протести селян, козаків, міщан, частини православної шляхти, нижчого духовенства, а спочатку - і деяких великих українських феодалів. Активним противником і борцем з унією став ігумен брестського Свято-Симеоновской монастиряпреподобномученик Афанасій.

Двоє з семи западнорусских єпископів - львівський Гедеон Балабан і перемиський Михайло Копистенський - відкинули рішення уніатського Собору, незабаром після його початку відкривши засідання православного Собору. ^[1] Очолив православний Собор, на якому були присутні значна кількість мирян, включаючи князя Костянтина Острозького, Екзарх Вселенського Патріарха великий протосинкелом Никифор, що мав на то письмові повноваження від Патріарха. Позиція учасників Собору полягала в тому, що без волі Собору східних Патріархів місцевий Собор в Бресті не вправі вирішувати питання про унію.

Православний Брестський Собор відкинув унію, відлучив уніатських єпископів і позбавив їх сану, відновив у священстві тих священнослужителів, які були позбавлені його єпископами - прихильниками унії.

В жовтні 1620 Єрусалимським Патріархом Феофаном III, які поставили православного Київського митрополита Іова Борецького, а також єпископів на всі вакантні кафедри православної Київської митрополії, на Україну була відновлена ​​православна ієрархія.

Тим не менш, переслідування православних на Україну тривало, і в кінцевому підсумку політичне і релігійне тиск вилилося в повстання Хмельницького, внаслідок якого Польща втратила половини Україні. Однак на територіях, що залишилися в Речі Посполитої - правобережній Україні, Білорусії та Литві - тиск на православних продовжувалося і через століття, коли вже ослаблена Річ Посполита була розділена, Росії дісталися території повністю уніатські.

У деяких регіонах, в основному на Українському Подолі, завдяки т. н. "Місії Садковського", повернулося в православ'я понад 2300 храмів. Проте в інших районах, особливо в Білорусії і на Волині, унія пустила глибоке коріння, і разом з декретом Катерини II про свободу релігії, а також тим фактом, що українці і білоруси були в основному кріпаками польських магнатів, про перехід назад в православ'я не було й мови.

Багато в уніатської церкви вважали, що роль її як тимчасового моста при переході з православ'я в католицтво завершена. Більша ж частина рядових священиків бажали повернення до православ'я; їм протистояв єпископат, який під тиском Риму почав переводити уніатів в латинський обряд. У 1833 році перейшла в православ'я Почаївська лавра, а в лютому 1839 року відбувся Собор у Полоцьку, де на чолі з єпископом Йосипом Семашкобагато уніати були "возз'єднані" з Православ'ям.

В СРСР уніати переслідувалися: їх церква була заборонена навесні 1946 року відповідно до рішень Львівського Собору, що оголосив про скасування Брестської унії, храми були передані єпархіях Московського Патріархату (див.: Львівський собор 1946 року).

З 1990 на заході Україні почався процес відродження Греко-католицької церкви та повернення храмів, відібраних у греко-католиків в 1946 році.

Дата добавления: 2015-10-31