Правовий статус держав-членів у Європейському Союзі

Будь-яка європейська країна, що поважає принципи сво­боди, демократії, поваги до прав людини й основних свобод і верховенства права, може звернутися із проханням про набуття членства в ЄС (ст. 49 Договору про ЄС). Держава-кандидат повинна відповідати критеріям, що свідчать про її готовність виконувати обов’язки держави-члена. Цими критеріями є: стабільність державних інституцій, що гаран­тують демократію, верховенство права, права людини та захист меншин; наявність функціонуючої ринкової еконо­міки, а також здатність протистояти конкурентному тиску та ринковим силам у межах Союзу; спроможність прийня­ти зобов’язання щодо членства, включаючи відданість цілям політичного, економічного та монетарного союзу. Прийняття ухвалюється одноголосним рішенням Ради ЄС після проведення консультацій із Комісією й отримання згоди від Європейського Парламенту. Воно є підставою для укладання угоди між державами – членами ЄС та країною-кандидатом про умови приєднання до установчих договорів. Склалася практика одночасного приєднання до всіх Співто­вариств і Союзу.

Європейський Союз — це об’єднання держав, що поділя­ють спільні цінності: «Союз ґрунтований на принципах сво­боди, демократії, поваги до прав людини й основних сво­бод, верховенства права — принципах, спільних для дер-жав-членів» (п. 1 ст. 6 Договору про ЄС). Недотримання цих принципів однією з держав-членів не тільки унеможливить їхнє подальше співробітництво, але й створить серйозну за­грозу національній ідентичності інших держав-членів. Саме тому ці принципи є умовою sine qua non членства в Союзі та не можуть підлягати будь-якій ревізії.

Стаття 7 Договору про ЄС встановлює механізм захисту зазначених цінностей. Рада Союзу має право визначити «очевидний ризик серйозного порушення» державою-чле­ном принципів, встановлен

ст. 6 Договору про ЄС, і надати необхідні рекомендації цій державі. Якщо пору­шення не буде припинене, Рада має право одноголосно виз­начити «існування серйозного та тривалого порушення» державою-членом зазначених принципів. Констатація по­рушення може супроводжуватися ухваленням Радою рішення про обмеження певних прав держави-порушника, що випливають із Договору про ЄС, зокрема права голосу її представника в Раді Союзу. Але ця держава повинна про­довжувати виконувати всі обов’язки, покладені на неї До­говором про ЄС. Якщо ситуація із дотриманням п. 1 ст. 6 Договору зміниться на краще, Рада може ухвалити рішен­ня про зміну або скасування санкції.

Договір про ЄС містить механізми, покликані попереди­ти захоплення Союзом надмірної влади, втрату державами-членами контролю над ним, нехтування інтересами держав-членів при прийнятті рішень органами Союзу. Пункт 3 ст. 6 Договору про ЄС покладає на Союз обов’язок поважати на­ціональні ідентичності держав-членів. На практиці це по­ложення сприймається переважно як політичний, а не пра­вовий принцип. З іншого боку, вважається, що ця норма не дозволяє створити федеративну державу.

Серйозним засобом стримування недемократичних і не-правових ініціатив із боку ЄС стало запровадження прин­ципу поваги до прав людини й основних свобод у діяльності органів Союзу. Договір про ЄС встановлює, що «Союз пова­жає основні права людини, – як вони гарантовані підписа­ною в Римі 4 листопада 1953 р. Європейською Конвенцією про захист прав людини та основних свобод, і як вони ви­пливають із спільних для держав-членів конституційних традицій, – як загальні принципи права Співтовариства» (п. 2 ст. 6).

Повноваження держав-членів від зазіхань з боку ЄС за­хищає також принцип субсидіарності, який Союз зобов’я­заний поважати при виконанні поставлених перед ним зав­дань (ст. 2 Договору про ЄС, ст. 5 Договору про Європейське співтовариство). Принцип встановлює засади розподілу компетенцій: у галузях, де Союз не має виключної компе­тенції, він має право вжити певний захід тільки тоді й у та­ких межах, коли мета запланованого заходу не може бути на належному рівні досягнута самими державами-членами, і тому, зважаючи на обсяг та наслідки запропонованого за­ходу, вона може бути краще досягнута Союзом. Суд Євро­пейських Співтовариств визнає, що порушення принципу субсидіарності може бути підставою для визнання нечин­ними правових актів, прийнятих органами ЄС.

Держави-члени можуть уникати участі у проектах Со­юзу, які суперечать їхнім інтересам, за допомогою механіз­му поглибленого співробітництва (статті 43–45 Договору про ЄС). Не менше восьми держав-членів, що бажають вста­новити більш тісне співробітництво з окремих питань, що входять до сфери компетенції Союзу, можуть встановити між собою поглиблене співробітництво. Прикладом усунен­ня держави-члена від участі у проекті ЄС, що не відповідає її інтересам, є незапровадження Великобританією готівко­вої загальноєвропейської валюти замість національної.

Право на вихід із Союзу або Співтовариств не передба­чене установчими договорами. Вважається, що цього ре­зультату можна досягти за допомогою традиційного інсти­туту міжнародного права — денонсації установчого догово­ру. Але із практичних міркувань вихід зі складу членів Союзу як засіб захисту своїх прав виглядає нереальним.

ст. 6 Договору про ЄС, і надати необхідні рекомендації цій державі. Якщо пору­шення не буде припинене, Рада має право одноголосно виз­начити «існування серйозного та тривалого порушення» державою-членом зазначених принципів. Констатація по­рушення може супроводжуватися ухваленням Радою рішення про обмеження певних прав держави-порушника, що випливають із Договору про ЄС, зокрема права голосу її представника в Раді Союзу. Але ця держава повинна про­довжувати виконувати всі обов’язки, покладені на неї До­говором про ЄС. Якщо ситуація із дотриманням п. 1 ст. 6 Договору зміниться на краще, Рада може ухвалити рішен­ня про зміну або скасування санкції.

Договір про ЄС містить механізми, покликані попереди­ти захоплення Союзом надмірної влади, втрату державами-членами контролю над ним, нехтування інтересами держав-членів при прийнятті рішень органами Союзу. Пункт 3 ст. 6 Договору про ЄС покладає на Союз обов’язок поважати на­ціональні ідентичності держав-членів. На практиці це по­ложення сприймається переважно як політичний, а не пра­вовий принцип. З іншого боку, вважається, що ця норма не дозволяє створити федеративну державу.

Серйозним засобом стримування недемократичних і не-правових ініціатив із боку ЄС стало запровадження прин­ципу поваги до прав людини й основних свобод у діяльності органів Союзу. Договір про ЄС встановлює, що «Союз пова­жає основні права людини, – як вони гарантовані підписа­ною в Римі 4 листопада 1953 р. Європейською Конвенцією про захист прав людини та основних свобод, і як вони ви­пливають із спільних для держав-членів конституційних традицій, – як загальні принципи права Співтовариства» (п. 2 ст. 6).

Повноваження держав-членів від зазіхань з боку ЄС за­хищає також принцип субсидіарності, який Союз зобов’я­заний поважати при виконанні поставлених перед ним зав­дань (ст. 2 Договору про ЄС, ст. 5 Договору про Європейське співтовариство). Принцип встановлює засади розподілу компетенцій: у галузях, де Союз не має виключної компе­тенції, він має право вжити певний захід тільки тоді й у та­ких межах, коли мета запланованого заходу не може бути на належному рівні досягнута самими державами-членами, і тому, зважаючи на обсяг та наслідки запропонованого за­ходу, вона може бути краще досягнута Союзом. Суд Євро­пейських Співтовариств визнає, що порушення принципу субсидіарності може бути підставою для визнання нечин­ними правових актів, прийнятих органами ЄС.

Держави-члени можуть уникати участі у проектах Со­юзу, які суперечать їхнім інтересам, за допомогою механіз­му поглибленого співробітництва (статті 43–45 Договору про ЄС). Не менше восьми держав-членів, що бажають вста­новити більш тісне співробітництво з окремих питань, що входять до сфери компетенції Союзу, можуть встановити між собою поглиблене співробітництво. Прикладом усунен­ня держави-члена від участі у проекті ЄС, що не відповідає її інтересам, є незапровадження Великобританією готівко­вої загальноєвропейської валюти замість національної.

Право на вихід із Союзу або Співтовариств не передба­чене установчими договорами. Вважається, що цього ре­зультату можна досягти за допомогою традиційного інсти­туту міжнародного права — денонсації установчого догово­ру. Але із практичних міркувань вихід зі складу членів Союзу як засіб захисту своїх прав виглядає нереальним.

ст. 6 Договору про ЄС, і надати необхідні рекомендації цій державі. Якщо пору­шення не буде припинене, Рада має право одноголосно виз­начити «існування серйозного та тривалого порушення» державою-членом зазначених принципів. Констатація по­рушення може супроводжуватися ухваленням Радою рішення про обмеження певних прав держави-порушника, що випливають із Договору про ЄС, зокрема права голосу її представника в Раді Союзу. Але ця держава повинна про­довжувати виконувати всі обов’язки, покладені на неї До­говором про ЄС. Якщо ситуація із дотриманням п. 1 ст. 6 Договору зміниться на краще, Рада може ухвалити рішен­ня про зміну або скасування санкції.

Договір про ЄС містить механізми, покликані попереди­ти захоплення Союзом надмірної влади, втрату державами-членами контролю над ним, нехтування інтересами держав-членів при прийнятті рішень органами Союзу. Пункт 3 ст. 6 Договору про ЄС покладає на Союз обов’язок поважати на­ціональні ідентичності держав-членів. На практиці це по­ложення сприймається переважно як політичний, а не пра­вовий принцип. З іншого боку, вважається, що ця норма не дозволяє створити федеративну державу.

Серйозним засобом стримування недемократичних і не-правових ініціатив із боку ЄС стало запровадження прин­ципу поваги до прав людини й основних свобод у діяльності органів Союзу. Договір про ЄС встановлює, що «Союз пова­жає основні права людини, – як вони гарантовані підписа­ною в Римі 4 листопада 1953 р. Європейською Конвенцією про захист прав людини та основних свобод, і як вони ви­пливають із спільних для держав-членів конституційних традицій, – як загальні принципи права Співтовариства» (п. 2 ст. 6).

Повноваження держав-членів від зазіхань з боку ЄС за­хищає також принцип субсидіарності, який Союз зобов’я­заний поважати при виконанні поставлених перед ним зав­дань (ст. 2 Договору про ЄС, ст. 5 Договору про Європейське співтовариство). Принцип встановлює засади розподілу компетенцій: у галузях, де Союз не має виключної компе­тенції, він має право вжити певний захід тільки тоді й у та­ких межах, коли мета запланованого заходу не може бути на належному рівні досягнута самими державами-членами, і тому, зважаючи на обсяг та наслідки запропонованого за­ходу, вона може бути краще досягнута Союзом. Суд Євро­пейських Співтовариств визнає, що порушення принципу субсидіарності може бути підставою для визнання нечин­ними правових актів, прийнятих органами ЄС.

Держави-члени можуть уникати участі у проектах Со­юзу, які суперечать їхнім інтересам, за допомогою механіз­му поглибленого співробітництва (статті 43–45 Договору про ЄС). Не менше восьми держав-членів, що бажають вста­новити більш тісне співробітництво з окремих питань, що входять до сфери компетенції Союзу, можуть встановити між собою поглиблене співробітництво. Прикладом усунен­ня держави-члена від участі у проекті ЄС, що не відповідає її інтересам, є незапровадження Великобританією готівко­вої загальноєвропейської валюти замість національної.

Право на вихід із Союзу або Співтовариств не передба­чене установчими договорами. Вважається, що цього ре­зультату можна досягти за допомогою традиційного інсти­туту міжнародного права — денонсації установчого догово­ру. Але із практичних міркувань вихід зі складу членів Союзу як засіб захисту своїх прав виглядає нереальним.

Дата добавления: 2015-07-10