I з сином старий свариться, бо й син майже нiколи дома не буває. Але Отто тiльки посвистує й навiть не вiдповiдає старому. I бiдний Кравствурст iде до Рудольфа й скаржиться йому на ту прокляту Сонячну машину, що отак-о батькову владу зводить нанiвець. До цiєї Машини були дiти як дiти: роботящi, слухнянi, без дозволу з обiйстя нiкуди. А тепер — як ранок, так i повiяли до хлопцiв, дiвчат, до бiса.
— Ну, добре, а що ж їм, пане Кравствурсте, дома робити!
— Що, що! Як сонячний хлiб, так i роботи вже нiякої не має? Шити, прати, за худобою дивитись. Що, що! Страху не стало! Пошани не стало! Що їм тепер батько? Вiзьму, каже, Машину пiд пахву й пiду собi геть. Сказало б воно менi коли отак? Я б йому показав «не боюсь». Любовникiв! Ну? Так в очi батьковi й каже. Про чоловiка не думає. Любовникiв Я б отого Рудольфа Штора, коли б вiн менi попався, добре б випрасував за його Машину! Розпуста, а не Машина!
Рудольф Штор посмiхається.
— Ну, добре, а ви ж, пане Кравтвурсте, їсте сонячний хлiб тої Машини?
Кравтвурст хитро й сердито примружує очi.
— А що ж менi, картоплю їсти! Чого ж би я не мав його їсти.
— Так чого ж ви лаєте Машину!
— А того лаю, що без пуття зроблено. Не можна всякому писклятi давати в руки Машину. Треба, щоб на родину давали одну, та й не всякiй же родинi, а тiй, що заслужить. Треба, щоб народ не розпускався через неї, порядок держав. А то що ж воно дiється: начальства нiякого нема, полiцiї нема, залiзницi нема, свiчок нема, нiчого нема. Розбишацтво, злодiяцтво таке повелось, якого вже сотнi лiт тут у нас не чувано. Приходять тобi в хату, наставляють до грудей револьвер i: «Ану, давай бiлизну, давай одежу, чоботи». Забирають i йдуть. То за це спасибi казати Сонячнiй машинi? Оце до замку пана Горнфельда з'явилися собi панки з сусiдньою мiстечка, забрали собi найкращi кiмнати та й живуть, як у себе. Управитель мовчить. Що йому казати? До кого йому жалiтися? «Це, — кажуть, — тепер спiльне». То за такi порядки дякувати Сонячнiй машинi? А що хлiб її добрий, то добрий, то таки правда. Що добре, то добре, але що погане, то погане.
А днi плентаються так помалу, одноманiтно, бiль так повiльно меншає, нетерплячка так дряпає за серце, що хочеться вiдрiзати к бiсу цю ногу, покинуть її тут i їхати до Берлiна. Що там? Справдi окупацiя чи сiльська вигадка?
Уже доктор Рудольф i сонячний хлiб їсть, уже Емма одної ночi втекла-таки з батькiвського дому, взявши не тiльки Машину, але й усю свою одежу та бiлизну; уже доктор Рудольф помаленьку ходить по хатi, спираючись на палицю, а про Берлiн усе ж таки нiяких звiсток немає. Нiчого й балакучий кругленький лiкар не знає, хоч i дуже цiкавий би знати.
На його думку, Берлiн окупували не iндокитайцi, а американцi Американцям хочеться давно встановити свою гегемонiю на весь свiт. От вони скористалися ослабленням Нiмеччини й пiд виглядом заведення порядку захопили її.
— А чого ж залiзницi не ходять?
— Не добалакались iще до краю. Сторгуються — пустять Терором беруть, терором.
Дощ невриписто, нудно, безустанку дряпається в маленьке заплакане вiкно, по горах лазять, як безпритульнi пси, шмат ки хмар, Кравтвурст без потреби довго обгупує черевики на порозi дому, надокучливо, без мотиву свище в кухнi Отто. А ввечерi нема чим свiтить — нiде нi свiчок, нi нафти не мож на добутiї, всi крамницi порозтаскувало населення, продати — нiхто не продає за грошi, чого вони тепер вартi. Мiнятись же на одежу Краiзтвурст не хоче, шкода — свiчку спалив, та й нема, а одежа служитиме роки. Та й як ти його за сорочку нафтя купуватимеш — подереш сорочку на шматки?
I доктор Рудольф лежить од п'ятої години вечора до восьмої ранку в темнотi, обмацуючи щохвилини ногу, зiтхаючи й загрiбаючи волосся на потилицю.
Це зовсiм зовсiм не те, що думалось, що так описував Макс. А що ж iще там, у Берлiнi, чекає на нього в цiй новiй ерi?
* * * Лопотить, трiщить, чхає й несподiвано стрiляє старий Кравтвурстiв мотоциклет пiд доктором Рудольфом. I що ближче до Берлiна скочується з гiр доктор Рудольф, то все зрозумiлiше, все яснiше стає йому дивне мовчанння Каесему.
Тепер не диво: не тiльки Каесем, не тiльки Берлiн — вся Нiмеччина мовчить. Темна, застигла, мовчазна пустеля. Як закляте якоюсь ворожою, страшною силою, спинилось i закi; м'янiло все, що ранiше грюкало залiзом, пашiло вогнем, ди хало димом, рухалось мiльйонами живих i мертвих гвинтикiв. Димарi тисяч фабрик стоять, увiткнувшись у небо помертвiлими пальцями, i не куряться. Мертвою пусткою вiє вiд порожнiх станцiй залiзниць, вiд застиглих на колiях розчинених вагонiв, вiд роззявлених дверей величезних депо, де так само моторошно бачити мертвий спокiй, як на кладовищi веселий, п'яний рух.
Лопотить по вулицях мiст, мiстечок i сiл старовинний мотор Кравтвурста, i лунко вiдбивається цокання й лопiт його по завмерлих вулицях. З посмiшкою цiкавостi проводжають його очi людей iз позакладуваними в кишенi руками. А коли доктор Рудольф зупиняється, вони балакають iз ним знехотя, трошки насмiшкувато й трошки вибачливо, як iз людиною, яка не знає елементарних, вiдомих усiм речей.
До Берлiна пiдвозить доктора Рудольфа старенька машинка його зовсiм стомлено — кашляючи, хрипаючи й через кожний кiлометр зупиняючись. От довезе й також пiде на спокiй, на сплячку, як уся Нiмеччина.
Порох дощу мокро обвиває лице, стiкаючи за шию холодними цiвочками. Небо брудним, сiрим павутинням нависло над Берлiном. Сiрою застиглою тишею обкутанi передмiстя.
Доктор Рудольф пильно, похмуро зиркає по боках вулиць. Та сама картина страшної помертвiлої руїни.
Але от у шиковному старовинному екiпажi з гербами, запряженому рiзномастими кiньми, їде веселе товариство — очевидно, робiтники. Серед них дiвчата в мокрих, зелених, iз листя сплетених вiнках. Всi вони наче з весiлля їдуть — на очах усiх обнiмаються, цiлуються, регочуть i з усiєї сили поганяють коней.
I на вулицях той самий лiнивий, утихомирений спокiй на всiх обличчях, так само позакладуванi руки в кишенi, тi самi порожнi, вже злегка поржавiлi, потьмянiлi рейки трамваїв, по яких не гуркотять колеса вагонiв.
Доктор Рудольф часом переганяє людей iз вiзочками. На вiзочках — трава та листя, прикритi мокрим покривалом; так хазяйновито все, дiловито, спокiйно й звично, наче вони вiє-життя тiльки те й робили, що возили отак-о вiзочки з травокi собi на їжу. Поволеньки йдуть собi маленькими гуртками, мирно розмовляють, перегукуються з другими, на доктора Рудольфа з цiкавiстю позирають — звiдки взялася тут на машинi людина, коли всi машини вже давно нiмо й безсило стоять.
Кроки людей лунають дзвiнко, самотньо у височенних колодязях вулиць — тут панує понура, врочиста тиша. Ще немає, мабуть, третьої години, а тут, на днi цих колодязiв, уже вечiр. Колись вони в цей час горiли вогнями лiхтарiв, вiкон, реклам, вивiсок. Тодi їм байдуже було — чи день iще там, угорi, чи нiч, вони собi мали своє свiтло. Тепер, закутанi в моторошну тишу, вони стоять мовчазнi, суворi, темнi, дивовижнi, покинутi тунелi, якими колись пливли гуркiтливi потоки людських тiл, екiпажiв, свiтла, крику, гомону. Тут i возиьiв менше, i перехожих зовсiм мало, тiльки мляво, безнадiйно риються в купах смiття голоднi здичавiлi собаки. Де-не-де в понурих вiкнах блимає жовтенька крихiтна плямка свiтла — свiчка чи каганець.
Бiля рiчки знов люднiше: то тут, то там, то гуртками, то поодинцi, важко ступаючи, поперегинавшись набiк, несуть люди воду у вiдрах, у великих кухлях, глечиках для вмивання, В бляшаних коритах. I теж вираз їхнiх постатей i облич дiловитий, серйозний, наче все життя вони носили воду з рiчки та каналiв.
Лунко, занадто голосно, порушуючи мертву гармонiю абсолютної тишi, лопотить старенька машинка доктора Рудольфа. Але кварталiв за два вiд дому графа Елленберга вона раптом пiдозрiло чхає, закашлюється й стає. Стає рiшуче й остаточно, не вiдгукуючись нi на якi пiдштурхування й пiдкручування доктора Рудольфа.
Тодi вiн обнiмає її за роги стерна, як поранену, i потихснь-ко веде далi Все ж таки послужила сiаренька — i за те спасибi.
Мур саду такий самий рiдний, теплий, дорогий. Порох дощу обвiває його мокрi боки, на ребрах лежать купки жовто-червоного листя; вiти дерев порiдiлими гiллячками спускаються з-за муру на вулицю.
Iржаво, хруско вiдчиняється хвiртка — давно нiхто не ходив нею. З-пiд неї з мокрим шелестом туго вiдсувається вбiк наметена купа осiнннього листя Фасади лабораторiї й буднику оголенi по-осiнньому, тьмяно дивляться в сад зачиненими вiкнами.
Доктор Рудольф спирає об стiну оранжереї мотор, витiїрас рукавом лице, по якому розвозяться налиплi бризки болота, i йде до будинку, шкутильгаючи й застiбуючи щiльнiше комiр коротенького пальта. В саду нiкого; дощик мирно шелесливо шепотить мiж пожовклим рiдким листям; лежать позгрiбанi купи листя, дбайливо прикритi брезентом — очевидно, дiдусь Йоганн хазяйнує.
Доктор Рудольф на хвилинку зупиняється перед будинком, щоб перевести дух — чогось йому тiсно, трудно дихається. Потiм помалу пiдходить до закритої веранди помешкання батькiв. Там колись вiн, iще хлопцем, отакої самої осiнньої пори готувався до своїх лекцiй. Тепер усi вiкна на нiй щiльно по-зачинюванi.
Якась жiноча, схилена над чимсь, постать. Вона ритмiчно, сильно рухає лiктями й спиною в синiй блузi, неначе пере. Так, дiйсно пере. Бiля неї на стiльцi лежить купка мокрої викрученої бiлизни. Голова пов'язана бiлою хусткою, щоб на волосся не ляпало, стан запнутий фартухом. Хто це може бути? Не мати — стрункiша, молодша постать, хоч теж майже такого самого росту.
Доктор Рудольф заходить збоку. Праля на рип його крокiв повертає голову й раптом швидко випростовується. Просто в лице Рудольфовi злякано, вражено дивляться зеленi широкi очi принцеси Елiзи. З-пiд бiлої хустки над чолом видно два червоно-золотих серпа волосся. Лиця зашаренi вiд роботи. Вона якось чудно, не помiчаючи, випускає з рук на пiдлогу бiлизну, якийсь мент стоїть, зацiпенiвши, потiм задом одсувається до дверей i швидко виходить ними. На стiльцях сиротливо лишилася купка випраної, спiральне повикручуваної бiлизни й маленька ванна з синюватим милинням.
Доктор Рудольф проводить тремтячою мокрою рукою по мокрому лицi, ще бiльше розмазує бруд i нерiшуче вiдчиняє дверi на веранду. На нього пашить теплом, вогким, миляним духом.
В цей самий мент дверi, якими вийшла принцеса, вихором розпанахуються, i в них з'являється висока, сяюча, палаюча радiстю постать панi Штор. Вона кидається до доктора Рудольфа, мовчки обхоплює його голову, мовчки жадно, сильно вкриває мокре, брудне лице теплим натиском уст, мовчки горне до себе мокре тiло його, вбирає в себе, обмацує руками, знову тисне, знову цiлує в очi, в щоки, в голову, з якої звалюється долу мокрий капелюх. Говорити вона нiчого не може, тiльки болюче, жадно, щасливо часом стогне й мугиче. Потiм ратом одпускає сина, вiдвертається й тихо плаче.
— Мамо! Мамуню! Люба, дорога! Ну чого ж? Чого?
— Од щастя, сину, од щастя!
Вона швидко, енергiйно витирає очi й знову повертається до доктора Рудольфа. Вiн, це — вiн. Здоровий, живий, трохи нiби схуд, але тi самi чистi, яснi, прозоро-щирi очi, та сама прекрасна, трошки винувата посмiшка, все те саме, брудне, але те саме, безмежно дороге й любе.
Тепер вона може говорити, рухатись, бачити, чути. Вона веде його до кiмнати, роздягає, умиває, витирає, як у дитинствi. I розпитує, i лякається, i вимагає показати зранену ногу, i знову мовчки хапає голову.
Батька нема — вiн пiшов по харчi. В кiмнатах усе так само, як i було, — чисто, затишно й трошки занадто все в строгому порядку.
— Ну, а як же тут у вас, мамо? Все добре?
Докторовi Рудольфовi хочеться насамперед щось iнше спитати що значить оте, що вiн бачив щойно на верандi?
Панi Штор ухильно, не дивлячись у вiчi синовi, злегка знизує плечима. Чи добре? Як i з якого погляду дивитись на речi. Для одних, може, добре, для других — гiрше, для третiх, може, i погано. Як раз у раз у життi за всяких порядкiв Звичайно, змiн багато. От чужi люди, наприклад, оселились у домi Весь горiшнiй та майже весь долiшнiй поверх позаймали.
— Як?! А принцеса ж де?
Принцеса перейшла вниз, до графинi. Граф, графиня й принцеса мають тепер усього три кiмнати та ще невеличкий салон iз роялем — салон насилу випрохали. А решта покоїв зайнята рiзними людьми. У принцесиних кiмнатах живе швець iз родиною — жiнкою й трьома дiтьми; в покоях графiвни Труди двi пари молодих людей iз друкарнi Майнерта; у великiй залi живо двоє малярiв, у бiблiотецi — якийсь худенький, милий чоловiчок, який називає себе вченим, кабiнет графа займає бухгалтер iз якогось банку; у великому салонi живе технiк iз жiнкою. Народу повно тепер у домi. Прислуга розiйшлась, але Иоганн лишився. Внизу, в кiмнатах прислуги, нiхто оселятися не хоче.
— Ну, а як же… годуються принцеса, графи, батько?
— Графиня i я їмо сонячний хлiб. А принцесi, графовi й батьковi мусимо готувати iжу. Варимо всi по черзi, навiть принцеса. Вона нiзащо не хоче, щоб за неї хтось робив, її вiрна Софi покинула її. З шофером Германом, разом iз авто мобiлем, виїхала кудись. I сама тепер усе робить. Аякже, сама! Оце ж ти бачив: бiлизну свою пере, їсти варить, кiмнату свою прибирає, хоче сама й воду носити, але батько до цього вже нiяк не може допустити. Оце носить їй тепер на прання воду. Все ж спинилось тепер, Рудi, — нi водопровiд, нi каналiзацiя, нi електрика — нiщо тепер не функцiонує. Живемо, як колись за старих-старих часiв.
I мати так обережно, заспокiйливо погладжує доктора Рудольфа по плечу Звичайно, це неприємно й трудненько без звички, але якось перетерплять люди й житимуть i серед таких умов. Воно, розумiється, все трохи не так виходить, як сподiвалося, а все ж таки не так уже й страшно, як дехто думає. Може, дасть бог, якось направиться життя.
— А де ж Макс?
— Макс живе десь разом iз графiвною Трудою. В її вiллi.
Побрались?
Панi Штор знову не дивиться в очi Рудольфовi. Бог їх знає, чи побрались, чи якi в них вiдносини Макс смiється й каже, що нi, а хто його тепер може розiбрати, якi вiдносини мiж молодими людьми. От живуть у цьому домi двi парочки, а хто вони — нiчого зрозумiти не можна Коханцi, подружжя чи так собi. Раз у раз сварки, смiхи, то в такiй парi ходять, то в другiй, то ще якiсь приходять, i дiвчата з тими гуляють. Ну, та що там у чужi вiдносини заглядати. Аби людям добре було.
I знову, немов заспокоюючи, немов потiшаючи, панi Штор гладить сина по головi, розправляючи волосся.
В кiмнатах по кутках стоїть темний присмерк. Хтось грає нагорi.
— Грає наша графиня. Переродилась людина. Грає цiлими днями. Така мила, така добра стала! Нiчого, сину, якось воно все буде. Де ж ти оселишся, сину?
Доктор Рудольф обережно зводить материну руку з голови й пiдводиться.
— В лабораторiї, мамо. Вона вiльна? Нiхто не хотiв зайняти?
Панi Штор посмiхається.
— Та де не хотiли! Стiльки охотникiв находилось. Та ми з принцесою вiдборонили. Ну, та й твоє iм'я помагало «Це лабораторiя Рудольфа Штора». «А? Рудольфа Штора?» Ну, i вiдставали Дуже хотiлось малярам оселитись там.
Доктор Рудольф одходить i дуже пильно дивиться у вiкно
— А принцесi ж… що до того… чого вона вiдбороняла?
— А вона чогось усе ходить до лабораторiї. Працює, каже, там, читає твої кяижки.
Панi Штор виймає з шафи свiчку в старовинному срiбному пiдсвiчнику й запалює її принесеною з кухнi запаленою трiсочкою. I знову винувато дивиться на сина.
— Сiрничкiв уже не можна дiстати. Пiддержуємо вогонь у кухнi та так i свiтимо.
Свiтло свiчечки скупеньке, мерехтливе, тiнi гойдаються вiд нього посмиканими смугами.
Грюкають дверi в другiй кiмнатi. Чиїсь важкi, повiльнi кроки.
— Мабуть, батько. Ти вже, сину, будь iз ним трошки…
Дверi розчиняються, i в кiмнату спочатку всувається мiшок, набитий чимсь круглим, потiм батькова голова в профiль, далi вся постать його. Одною рукою вона тримає на спинi мiшок, у другiй — велике вiдро з водою. Голова повертається, зустрiчається з очима доктора Рудольфа й на якийсь мент застигає. Нi особливого здивовання, нi радостi не помiтно в суворих гарних рисах зарослого бородою лиця.
Ганс Штор помалу ставить вiдро на пiдлогу, потiм спускає мiшок, скидає капелюш, пальто, вiдносить їх у кухню — чути, як старанно струшує з них воду з дощу. Мати поспiхом хапає вiдро з водою й виносить на веранду. Вернувшись, заглядає в мiшок — там головки капусти, картопля, редька, ще якась городина й хвiст курки.
Рудольф хоче помогти матерi, але з'являється Ганс Штор, мовчки бере в них iз рук мiшок i виносить до кухнi.
Рудольф знову сiдає в куток канапи й похиляє голову.
Мати мовчки, тихо гладить його по волоссi.
Ганс Штор увiходить, понуро розгладжує долонями залички й зиркає на сина.
— Ну що, задоволений?
Рудольф пiдводить голову й мовчки стомлено дивиться на батька.
— Ощасливив людство? Га? Бачив уже плоди своєї «великої» працi? Подобається?
Панi Штор помалу пiдходить до батька, вичищає чимсь забруднене плече його й спокiйно-стримано каже:
— З Рудi нещастя, батьку, було. Упав iз аероплана й зломив знову ногу Весь цей час пролежав у селянина у хатi. Ганс Штор байдуже-понуро дивиться вбiк.
— Шкода. Пропустив найцiкавiше. Не бачив, як його славетна Машина перевертає людей на звiрiв. Шкода. Ну, та ще й тепер не пiзно намилуватись. Матиме досить часу.
Вiн важко сiдає бiля столу й стомлено простягує по ньому руки з червоними, згрубiлими вiд роботи пальцями. На гарних виписаних устах його видушується саркастичний усмiх.
— «Трiумфальна зустрiч». «Спаситель свiту». «Новий Христос». «Рай земний». Так, так: рай, чудесний рай. Мурло, хамло, злодiї, злочинцi, всяка шваль, наволоч позабирались у палаци, повдягались у шовки, оксамити i… сплять. Сплять i розпутничають з жiнками. Варто, варто було трiумфальну зустрiч зробити тобi! Та навiть на це не вистачило сили. Не дотяг-ли, порозлазилися, як черва, що насмокталася трупа. А крику, а гвалту скiльки було! Макс уже на iншi планети з сонячним хлiбом летiти збирався, туди свiй рай нести. Навiснi, навiснi!
Ганс Штор безнадiйно, гiрко й стомлено хитає головою. Свiчка блимає, трiщить, гонить по стелi й кутках димнi тiнi, карлючить лице старого Штора гримасами.
Панi Штор зiтхає й обережно каже:
— Нiчого. Почнуть люди щось робити, i все пiде iнакше…
Батько скидується, спалахує:
— Робити?! Хто?! Ця худоба?! Та через що? Навiщо? Хто, що, якi сили можуть примусити їх узятись до роботи? Ану, попробуйте їх примусити! Ану, забалакайте тiльки з ними про це! Не говорили хiба вашi «спасителi»? Що ж вони на це: «Iдiть к чортовiй матерi з вашою роботою, з вашою культурою, з вашими радiями, електриками, водопроводами, аеропланами. Нам нiчого не треба, нам i так добре, наплювать нам на вашу культуру». Що, не так вони говорять? Поговорити з нашим шевцем, iз друкарями, з технiками — та з ким хочеш. «А на якого дiдька менi ваша електрика? Я буду працювати, вугiль возити, а ви будете електрикою грiтись?» Сором? Грiх? Потреба людського? Закони бога, ладу? Все це цим скотам не потрiбне. От вам рiвнiсть! Бачите тепер, синки мої? Бачите її тепер на власнi очi, коли вони вам iще не повилазили? Свобода? Геть насильство? Ну? Що ж тепер — при повнiй свободi й без насильства? Що — пустеля, яма, смерть? Та вас усiх тепер собаки позагризають. Розплодяться хмарами й позагризають. Побачите! Ви ж нi до чого тепер не здатнi, без насильства ви ж не рухнете пальцем для власного добра. Та чого краще? Каналiзацiї, як тобi, синку, вiдомо, в твойому раю вже немає. Смiття, бруд, нечистоти нема куди спускати. Треба копати смiтники, помийнi ями, ватерклозети. Бо позасмерджуємось i погниємо всi в раю. Ну, i що ж ти собi думаєш? Всi вашi «експлуатованi», всi цi «пролетарi» анi пальцем не хотiли рушити! Довелось їх соромити, лаяти, виясняти для них самих загрозу життю — аж тодi милостиво згодились копати ями. А робили як? Будьте ви тричi проклятi, мої синки, з вашим раєм! Оце я вам кажу, батько ваш. Лучче б ти, сину, був зогнив у божевiльнi, куди тебе засадили розумнi люди, що передбачали все це страхiття. Так, так, сину!
Доктор Рудольф мовчки дивиться на стрибливе вiд тiней каганця лице батька, але мати обурено, гнiвно пiдводиться й повертається всiм тiлом до чоловiка.
— Батьку! Що ти кажеш?!
— А що ж менi казати йому, цьому «спасителевi» нашому? Га? В ноги йому поклонитися? Трiумфальну зустрiч йому вчинити? Так? Йому говорилося, його попереджалося, його благалося Слави захотiв? На установи бога повстав? Порядок змiнити запотiв?
Батько теж пiдводиться i, весь уже горячи нестримним палом кровi, грiзно, хижо перехиляється до сина.
— Слави тобi? Зустрiчi? Пам'ятника? От тобi пам'ятник маєш: розбiй, грабiж, насильство, ледарство, бруд, тьма, розпуста, звiряче життя. От твоя слава! Радiй?
Ганс Штор повертається й виходить до кухнi, сильно грюкнувши дверима. Доктор Рудольф знову похиляє голову й сидить непорушне.
Нагорi грає графиня. Звуки старого свiту: дивнi, чаруючо-грацюзнi, такi неймовiрнi серед темного мовчання.
Мати пiдходить до доктора Рудольфа, сiдає поруч, бере його руки в свої, гладить їх, голубить, щось говорить, щось старе, потiшаюче, вiчне, материнське, яке говоритиме мати й тодi, як лишиться на замерзлiй зморщенiй планетi хоч один син i одна мати.
А доктор Рудольф уже не слухає нi її, нi батькового бурмотiння в кухнi, нi звукiв рояля нагорi — невже ж вона не примде прати далi? Невже не загляне хоч на хвилинку? Не кивне хоч головою? Невже це можливо?
Можливо. Чому нi? А як гляне з огидою, з ненавистю, з прокляттям?
Доктор Рудольф цiлує матерi руку й пiдводиться. Вiн утомився й пiде вже до себе.
Мати не затримує його. Вона тiльки наливає в тарiлочку топленого сала, встромляє гнотик i запалює каганець.
— Оце, Рудi, неси тихенько пiд пальтом, щоб не погасла. Нi свiчки, нi сiрникiв не можу тобi дати — нема.
Рудi бере каганець, прикриває його полою, ховає ключ од лабораторiї в кишеню й помалу виходить надвiр.
Вiтру немає. Густа, чорна, як сажа, тьма шелестить дощиком по кущах. Ноги ступають невпевнено, намацуючи жорству алеї Небо, земля, сад — усе темне, непроглядне, все чорна, густа безодня. Зникло колишнє величезне вiяло сяйна над Берлiном. З дитинства, з перших крокiв доктора Рудольфа по аемлi воно щовечора стояло там, за садом, воно було не людським витвором, а явищем природи. I от нема. Чорна шершава сажа там. Так само, як у горах, як на полi, як десь у безлюднiй холоднiй пустелi.
Доктор Рудольф обережно несе каганець, стараючись не розхлюпати й не придушити дорогоцiнної жовтенької квiточки, що так смердюче пахне з пiд пальто. Отак десятки тисяч лiт тому брела людина вiд чужої печери до своєї, позичивши вогню.
Скреготить зубами замок дверей. Нiжно и солодко попахуе чужим духом iз лабораторiї.
Доктор Рудольф поспiхом ставить каганець на стiл i оглядає все навкруги Чисто-чисто все прибране, нiде нi забутої читаної книжки, нi квiточки, нi шпильки — нiчого-нiчого. Тiльки цей нiжний теплий запах.
Клiпає гнотик каганця. Гойдається густа тьма в далеких кутках лабораторiї, жовто й тьмяно виринають iз неї блиски апаратiв i знову поринають.
Нiякiсiнького, нi найменшого слiду її перебування тут!
Доктор Рудольф пiдходить до вiкна, розчиняє, впускає до хати задумливий мокрий шелест дощику. Тиша. Неймовiрна тиша Iз сяйвом помер i вiчний, невпинний, глухий гуркiт Берлiна, що, як величезний водоспад, здавався теж явищем самої природи Зник. Чорна, густа, нiма сажа.
Доктор Рудольф зачиняє вiкно, сiдає в фотель, подарований колись графом Елленбергом, i стомлено опирає голову на руку.
Каганець iз усiєї сили самовiддано бореться iз тьмою, що хвилями суне на нього з усiх бокiв, одмахується, трiщить, клiпає, кличе на помiч, а доктор Рудольф непорушне, зацiпенiло сидить i нiчого не бачить.
* * * Ранок вогкий, понурий, заплаканий. Туман брудним серпанком розвiсився мiж деревами саду й сушиться пiд дощем.
Доктор Рудольф довго, сильно крутить держальце апарата, накривши голову пальтом, щоб не випустити теплоти енергiї, i час од часу висуває шухляду нi, ще нема як слiд червонявої фiалковостi.
А пiсля снiданку йде до будинку. Слiд було б поголитися, пiдстригтися (аж нiяково показуватися матерi таким брудно-зарослим, з якимсь пiр'ям на щоках), але бритву забув у Кравт-вурста, а голярiв же тепер немає.
До веранди доктор Рудольф пiдходить iз бокової алейки — хто знає, хто там тепер на верандi, може, хтось бiлизну пере та, побачивши його, злякається й знову втече.
З саду бiжить двоє якихось молодих людей з оберемками трави в руках. Дiвчина й парубок. Дiвчина раптом тикає всiм оберемком у лице парубковi, регочеться, вiдбiгає вбiк i показує язика. Парубок незручно, помалу витирає лице то об одне плече своє, то об друге, посмiхається i вмить стрибає до дiвчини. Вона дико скрикує, притуляє траву до грудей i вихором летить до ганку, маючи в мокрому повiтрi довгими, розпатланими пасмами волосся. З гуркотом, тупотом i реготом парочка вибiгає нагору сходами й зникає.
Це, очевидно, тi, що живуть тепер у Трудиних покоях, друкарi.
На верандi нiкого не видно, навiть ванночки й бiлизни викрученої вже немає.
Доктор Рудольф обережно вiдчиняє дверi, входить i прислухається. Нi, i в кухнi нiкого не чути. Вони варять по черзi. Чия ж черга сьогоднi?
Вiн стоїть якийсь час непорушне, потiм так само тихенько виходить у сад. З саду вiд свiжонасипаних горбiв ями поважно посувається чудернацька постать: на нiй пишний генеральський, старовинної форми мундир (очевидно, взятий iз скринь Елленбергiв), спортсменськi вузенькi штани, жовтi краги й на грудях наймодернiше жабо. Постать на ходу одверто застiбається, безжурно посвистуючи й оглядаючи небо з усiх бокiв. Голова в неї кругла, лиса, з пучками попелясто-жовтого волосся над вухами, з двома виразними круглими нiздрями кирпатого носа й товстими губами. Мундир «генераловi» трохи завеликий, але вiн козакувато випирає груди, грає плечима й твердим, певним, трохи недбалим вiйськовим кроком iде алеєю, посвистуючи й докiнчуючи свiй туалет.
Доктор Рудольф виходить на вулицю iз своєї хвiртки. Колись чистенька, затишна вуличка тепер брудна, засмiчена папером, листям, гноєм, черепками.
I знову кидається у вiчi: весь Берлiн такий самий — мокрий, брудний, засмiчений, погризений i подертий. I моторошно тихий. Нi рявкання автомобiлiв, нi гуркоту бендюгiв, нi ляскоту й дзвону трамваїв, нi шипiння повiтряницi, нiяких екiпажiв, нiякого руху. На тротуарах то там, то тут випущенi кишки бога Бахуса: побитi пляшки вiд вина, розтрощенi бочки, бляшанки з консервiв, виїденi й вилизанi псами. Бiля банок цiлi купи подертих паперiв i грошових банкнотiв. Тисячнi, десятитисячнi бiлети валяються, потоптанi ногами, — шматки непотрiбного паперу. Всi магазини порозчинюванi навстiж, з побитими вiкнами й дверима, з голими полицями й купами подертого шаперу, трiсок, соломи.
На вулицях часом тягнуться позриванi телефоннi дроти, стоять покинутi авто, з яких поздирано шкiряну оббивку — мокрi, пообгризуванi кiстяки — iнодi валяється труп коня, напiвз'їдений собаками й котамiи. Коли-не-коли попадаються люди на двоколесах старовинного типу, що крутяться ногами. Вони за-доволено поглядають на нещасних пiшоходiв, готовi до бою за свiй привiлей з усяким, хто б хотiв одяяти його в них.
Церкви розчиненi, але порожнi, з них часом виходять собаки з пiдiбганими пiд себе хвостами, здичавiлi, лякливi й лютi. Недобудованi будiвлi розвалюються, загрожуючи звалитись i завалити всю вулицю.
Людей на вулицi мало. Нема їм куди йти, нема куди поспiшати.
Доктор Рудольф пiдходить до Трудиної вiлли, виходить мармуровими сходами на парадний ганок i дзвонить. Тихо. Минає хвилина-двi, нiяких крокiв не чути. Доктор Рудольф дзвонить iще раз i жде. Потiм згадує, що дзвiнки тепер не можуть дзвонити, i пробує вiдчинити дверi. Замкненi. Вiн починає стукати пальцем, потiм кулаком, далi передком чобота.
Нарештi хтось, не хапаючись, пiдходить до дверей, довго довбається в замку, потiм одсуває якiсь засуви — i нарештi дверi вiдчиняються. Перед доктором Рудольфом стоїть невеличка постать на тоненьких нiжках iз великою кудлатою головою в окулярах з одним розбитим склом. Вона тримає в руках залiзний лом (засув, очевидно!), мружить очi на доктора Рудольфа, приглядається, не пiзнає.
— Вам кого треба?1
— Я хотiв би бачити пана Макса Штора. Вiн, здається, тут мешкає?
— Ага, Штора В такому разi увiходьте. Iдiть до холу, потiм сходами нагору й там гукайте на нього. Вiн вискочить iз своєї кiмнати. Якщо не спить iще.
Доктор Рудольф увiходить до холу, а чоловiчок у розбитих окулярах iз головою пуделя знову засуває ломом дверi.
Нагорi доктор Рудольф зупиняється й безпорадно озирається на всi боки. Дверей багато, всi позачинюванi, за якими саме Макс — невiдомо. Доктор Рудольф обережно кашляє й прислухається. Знизу глухо чується гомiн голосiв — то, мабуть, той кудлатий чоловiк iз кимсь балакає. А тут тихо.
Доктор Рудольф голоснiше кашляє, ходить повз дверi, стараючись тупотiти. Анiтелень!
Тодi доктор Рудольф набирається духу й голосно каже в якiсь дверi:
— Макс Штор! Тут?
Десь iзбоку вiдчиняються дверi, i на порозi з'являється постать Макса. Постать, побачивши доктора Рудольфа, несамовито кидається до нього, реве, хапає в обiйми, мне, душить, кричить, крутить по коридору. З iнших дверей вибiгають iще якiсь жiночi й чоловiчi постатi, теж кидаються до доктора Рудольфа, теж мнуть, душать його, кричать, гукають униз, миготять перед ним зубами, радiсними очима, розкудовченим волоссям. Потiм маса рук тягне його вниз, трохи не скочуючись по сходах купою тiл, i майже вносить його у велику залу.
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 37 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |