Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Присвячую моїй сонячнiй Українi 34 страница



— Сузанно! Ради бога, Сузанно!!

А теплий густий гнiтючий дух квiток обгортає голову чадом, незримими кiльцями отрути.

Макс, скоцюрбившись, падає головою на одкинену руку i, почуваючи страшний холод її, качає по нiй чолом i чує, як щось дико, грубо, горловим криком гиркає в ньому й трусить його.

Вiн довго лежить так, качає головою по непорушнiй руцi й помалу затихає. У невеличке простеньке вiкно, заквiтчане гiрляндами лiлей, плаксиво дивиться сiрий день.

Макс трудно пiдводиться й дивиться в непорушне поважно-спокiйне лице. Воно якесь iнше, нiколи таким гарним, таким глибокозначним, одуховленим i серйозним не бачив його Макс.

Вiн стомлено машинально бере з-пiд руки листи в чепурних кувертах i, нiчого не розумiючи, уважно читає адреси. Голова важка, повна чудного густого дзвону, на очi налягає чавунний сон.

Макс напружено пригадує собi, що йому треба негайно зробити, i на може пригадати. Лягти, здається? Чи вiдчинити дверi?

Вiн, хитаючись, з натугою, пiдводиться й помалу плентається до дверей Одчинивши їх, вiн машинально виходить i, похиливши сонну голову, спотикаючись ослаблими ногами, iде кудись на гомiн.

У блакитному салонi, де через один куток розвiшано бiлиз ну, а в другому напiвгола пара танцює бiскаю пiд двi мандолi ни й гiтару, настає раптова тиша: просто на танцюристiв iде якийсь чоловiк, хитаючись i безглуздо, п'яно чи сонно дивлячись поперед себе невидющими очима. Синьо-чорний чуб розпатлався по всьому лицi дикими пасмами, в руцi мiцно затис-нена купка листiв.

— Що за чоловiк? Звiдки вiн тут узявся? Що з ним?!

Його обступають, розпитують, вiн задумливо-сонно поглядає на них, морщиться й мовчки йде далi в супроводi всiєї юрби.

Перед храмом вiн зупиняється, тре долонею чоло й щось, видно з натугою, собi пригадує. Раптом пiдводить голову, дивиться на чекаючi обличчя й глухо каже:

— Спинiть там тих.

— Через що? Хто ви такий? Чого вам тут треба, вас питають?

Чудний чоловiк не може стояти й сiдає на низенький стiлець Одкинувши гарну розпатлану голову до стiни й заплющивши очi в непереможному снi, вiн тихо байдуже бурмотить:

— Сузанна Фiшер померла

Померла?! Сузанна Фiшер?! Що вiн каже?! Коли? Як? Вона ж iще вчора зносила квiти з оранжереї до себе. Всi це бачили.

Але чужий чудний чоловiк нiчого не може їм бiльше сказати: вiн глибоко й мiцно спить, злегка роззявивши рота й перехилившись набiк.

У храмi вривається музика, веселий гамiр скручується, гальмується й затихає. Зляканi обличчя червоними рум'янцями й гарячим духом руху й обiймiв, пошепки балакаючи, навшпиньках довгою чергою проходять у найдальшу кiмнату, де на квiтах лежить у всьому бiлому головою на подушцi з червоних троянд поважно-строге тiло Сузанни Фiшер.



* * * Доктор Рудольф бреде вулицями. Куди? А хто його знає — хiба не однаково? В пустелi напрямiв немає, шляхiв не може бути. Все те саме, все безживне, мертве, мовчазне. Тиша льоху.

Цiлий день бродить доктор Рудольф вулицями самотнiй, нiкому не потрiбний i нiкого не потребуючий. З капелюша його струмочками стiкає вода на мокрi згорбленi плечi, груди, спину Iнодi вiн заходить iз понурою цiкавiстю туди, де бачить людей, у колишнi кафе й ресторани.

Але скрiзь те саме: iмпровiзована музика, танцi, прилюднi обiйми, поцiлунки. Часом iз веселого гамору раптом видирається звiрячий, хижий зойк, музика вривається, пари злякано по-овечому купчаться в натовп, серед якого клубком вовтузяться на пiдлозi два тiла — самцi погризлися.

А в унiверситетi тиша домовини. Аудиторiї лунко, голосно вiдбивають нерiвнi шкандибаючi кроки самотнього чоловiка, мокрого вiд дощу, з тонкими волосинками уст, стомлено, невесело загнутих донизу. Лабораторiї, науковi кабiнети, зали засiдань, бiблiотеки стоять порозчинюванi, позасмiчуванi, по-розгра-бовуванi, позатоптуванi. Так само, як Рудольф, стомлено, мляво бродять по них якiсь люди; деякi просто ходять, як сновиди, сумують; деякi чуднi щось вибирають i виносять; навiщо воно їм тепер? Деякi тихо сидять, мертво втопивши очi в одну точку. Спинився великий, могутнiй органiзм. Мовчать вiки збираного, любовно, саможертовно здобуваного скарбу. Затихли голоси генiїв — стоять собi просто томи збитого, задрукованого паперу. Але коли б вони всi раптом повставали з домовини, заговорили, затрубили, то що б то помогло? Нiчого. Шматочок зеленої маси вбив усiх генiїв, усi гордощi, святощi, храми, ризи, забобони, науку. Чим же, власне, пишалося людство? З якого крихкого поганенького матерiалу творилися його «вiчнi» святощi?

А от бiржа, велетенське капище, могутня фортеця, серце Нiмеччини. Хмарною колосальною пусткою тягнеться вгору мармурова зала. Горобцi голосно цвiрiнькають десь пiд стелею, пурхаючи крiзь розбитi вiкна. Нiмо стоять чорнi скрижалi банкiв iз забутими й запорошеними цифрами, а на пiдлозi смiття, клаптики найцiннiших паперiв.

А колишнi жерцi, колишнi владарi цiєї фортецi, де вони тепер? Де тi, що перед ними мiльйони схиляли свої голови!? Вiд грудочки зеленої розтертої трави луснуло серце, спинився пульс, повривались усi артерiї, i горобцi загиджують розбитi заповiдi й скрижалi поверженого бога.

I знову доктор Рудольф шкандибає тихими вулицями, нерiв-но цокаючи пiдборами по мокрих, брудних тротуарах. Знову заходить у мiсця танцiв i в мiсця могильного мовчання.

I тiльки, як вечiр починає затягати темно-сiрою завiсою сцену чудного театру, доктор Рудольф вертається додому, похиливши голову й стомлено пересуваючи ноги.

Але перед лабораторiєю вiн увесь скидується й на мент цiпенiє на мiсцi: у вiкнi вогонь! Хтось е в його робiтнiї Хтось чекає його! Це — вона, це та, що нi на мить не виходить iз йою душi, нарештi прийшла!

Доктор Рудольф кидається до дверей, рве їх, вбiгає до передпокою i. зупиняється. В дверi видно: на фотелi бiля столу, бiля засвiченого каганця, схиливши голову на груди, сидить Макс. Тiльки всього!

Доктор Рудольф, почувши зразу страшенну втому, помалу пiдходить до брата. Схилена на груди голова не рухається, не повертається. На столi лежать листовнi аркушики дрiбно записаного паперу.

Бiдний хлопчик. I вiн наморився. Нiби записка якась!

«Рудi! Як я засну, прочитай листа, що лежить на столi, i неодмiнно збуди мене. Нiзащо не давай менi спати. Додому не маю сил iти, а спати менi не можна. Прочитай i зараз же збуди».

Рудольф здивовано крутить записку, дивиться на звислi на груди патли волосся, злегка торгає за плече Макса, потiм обережно бере аркушики листа, сiдає з другого боку стола й починає читати:

«Прощай, Максе. Хочу востаннє сказати тобi найширiше слово. А яке слово може бути найщирiше, як не останнє? Перед смертю схиляють голови i ганьба, i гордiсть, i амбiцiї, i розрахунок. Я всi розрахунки зробила, пiдвела пiдсумок i бiльше нi на що не рахую.

I от усе ж таки в оцей останнiй мент свого життя по щиростi не знаю, що бiльше: чи моя ненависть до тебе, чи любов? Чи проклинати тебе, чи заридати над ганьбленою, розшматованою моєю любов'ю!

Що ви зробили з життям, Максе!! Невже Тебе не охоплює жах?! Невже ви всi так страшно, божевiльне позаслiплюванi, що не вiдчуваєте того неймовiрного жахного страхiття, яке впало на людство з вашою Сонячною машиною?!

Життя ж немає. Нема душi його — краси. Сонячна машина випалила все людське, а людське є в красi, втвореннi крас и. В цьому ж, тiльки в цьому, є рiзниця мiж людиною й твариною, звiром.

Сонячна машина звела людина на тупу брудну тварину, на злого дикого звiра.

Ви хвалилися, що створите братерство рiвних, сильних, вiльних царiв природи, неба, вод, землi. Ви обiцяли вiчне свято краси, любовi, щастя.

Максе, Максе. Ти знаєш, я нишком, про себе, сама себе соромлячись, думала, а може?

Я готова була прийти до Тебе, стати на колiна перед Тобою й скласти всю свою гордiсть до Твоїх нiг i цiлу вати їх, як найбiльша грiшниця.

Але, Максе де ж ваше братерство, де нова людина, де розмах, розквiт, де свято краси, любовi!!

Ви знищили держави, ви стерли кордони, це так. Але землю ви заселили двоногою, жуйною твариною — й бiльше нiчого. Все, що було вiдзнакою творчостi людського генiя, все розтоптали, потолочили, загидили копитами цi тварини. Земля — це величезне стiйло, хаотичне, брудне, темне, холодне, смердюче.

Ти уяви Собi земну планету. Уяви Собi цi темнi, завмерлi мiста, це страшне мовчання, цю зоологiчну тишу, в якiй чути тiльки рев самцiв, гарчання й плямкiт уст, що жують зелену жуйку.

 

З людини здерто тисячолiтнiй грим божеськостi, яким вона хотiла вiдрiзнити себе вiд тварини. Ви радiєте з цього, а я благословляю наш самообмани, я з побожнiстю цiлую слiди брехнi всiх дурив людства, всiх бiдних пророкiв його, якi так зворушливо, наївно вiрили в свiй грим. Я ридаю за бiдним Вседержителем Саваофом, образ i подобу якого ми так старанно намагалися намалювати на своїх лицях. Навiть за Твоїм бiдним соцiалiзмом, за Твоєю наївною казкою я ридаю, Максе! Можеш Ти собi це уявити?

Нi Саваофа, нi казок бiльше немає.

Але не те, що немає, а що бiльше їх нiколи й не буде. От у чому є той жах, що жене мене з цiєї дикої отари в небуття.

Людство померло, воно завершило круг, вернулося до вихiдної точки. Тисячi вiкiв боротьби за iснування довели до забезпечення iснування. I це є загибель людства, поворот у лоно звiрiв, iз якого воно вийшло.

Iсторiя скiнчена. Кому охота доживати, обростати шерстю, добувати вiку в печерах, хай доживає. Я ж хочу померти людиною. Зганьбленою, замученою, але все ж таки людиною.

Радiй, Максе, — пролетарiат здiйснив своє право «вiрностi»: вiн не тiльки вiдiбрав у мене мiй дiм, моє майно, мiй спокiй, вiн одняв у мене мою честь. Радiй, Максе цiєї ночi пролетарiат ганьбив i шматував моє тiло з такою рiвнiстю, що ти можеш бути задоволений.

О Максе, два роки я берегла своє тiло для Тебе, два роки з муками, надiями, з упертiстю, з хитрощами, з одчаєм i незрозумiлою любов'ю я кохала мрiю вiддати ного Тобi, єдиному, болючому й пекуче-бажаному! I от радiй, його з гарчанням i ревом вирвали Твої браття.

Дякую, Максе, за створене Тобою «вiчне свято краси, любовi, щастя». Прощай.

Сузанна»

Доктор Рудольф довго сидить над листом, тарабанячи по ньому пальцями. Потiм трудно пiдводиться й будить Макса. Скудовчена, розпатлана голова безсило хилитається пiд штовханами, труситься вiд потрушування, але не пiдводиться. Тодi доктор Рудольф бере свiй мокрий капелюш i сильно обтирає ним лице Макса. Макс одхитується назад i слабо розплющує очi. Нiс i щоки мокро блищать, як заплаканi.

— Що? В чому рiч?

Голос хрипкий, здушений, як застуджений.

— Вставай, Масi. Вставай. Пiдведись. Не можна спати. Вставай, голубчику, вставай.

Макс машинально слухняно, але тупо пiдводиться, похитуючись, стоїть i жде.

— Ходiм у сад. Ходiм, походимо трохи.

Дощ i рух у слiпiй чорнiй тьмi приводять Макса до пам'ятi. Вiн покашлює, стрiпує головою, обтирає рукою лице.

Рудольф чує, як його тiло стає твердiше, певнiше, кроки вiльнiшi

— Що з тобою, Масi? Що сталось? Що за сон такий?

— Не знаю. Сам не знаю. Здається, отруївся. Ти читав листа?

— Так, читав.

Брати вертаклься до лабораторiї, i Макс довго мовчки ходить по хатi, сильно закусивши куточок нижньої губи. I раптом зупиняється проти Рудольфа й понуро посмiхається.

— Хе! I цi ж самi завтра будуть ховати її! Дiйсно здерто грим не тiльки божеського, а й людського. Стрiляв би їх, проклятих, вiшав, труїв, як паскудних пацюкiв! Правду каже батько, тiльки страх i батiг робили цих звiрiв людьми. Нi, не можу я й тут, пiду!

— Але куди ж ти пiдеш, Масi? Темно, ти дороги не знайдеш.

— Ах, усе одно! А на якого чорта тепер менi дороги, свiтло, життя? З цiєю худобою жити? Бувай!

Макс рiшуче виходить iз лабораторiї, не слухаючи Рудольфа, i грюкає за собою дверима. Чути рип крокiв по дорiжцi, i настає густа шипуча тиша.

Летить у свiтовому просторi темна, мертва планета, яка колись (так давно-давно!) називалася Землею. Темна, мокра, мертва тиша обкутала половину її. Сонно плямкають у снi самцi та самицi, а на другiй, iншiй половинi жують жуйку й справляють танець самцiв i самиць. Настане тут день — i ця половина буде жувати й танцювати, а та лежати в снi.

I так навiки?! I це все?!

Докторовi Рудольфовi хочеться вибiгти i з жахом закричати на всю планету, стьобати її, плювати в неї, гризти її зубами.

О нi! Батога вам треба? Страху? Добре. Буде вам батiг! Буде страх!

Але який? Холод? Вони, як птицi, на зиму переходитимуть у теплi краї. Нудьга? Вони розважатимуться коханням, облизуванням дiтей i здобуванням трави. I будуть щасливi.

Доктор Рудольф стомлено сiдає в фотель i спирає голову на руки.

Щасливi! Хм! А чому нi? Що є щастя? Сотнi ж «дурiїв людства», сотнi отих бiдних пророкiв, фiлософiв, мудрецiв усiх вiкiв i народiв вусуненнi страждань бачили iдеал щастя. Вони кликали до найбiльшого обмеження своїх бажань, до вiдмови вiд влади, слави, багатства, розкошiв, утiх, насолод. Людино, скоротись, зiщулься, зберись у грудочку найпростiших своїх елементiв, не вiр зрадливим радощам — вони скороминущi, нереальнi, єдине реальне в життi — страждання i його уникай. Тодi матимеш щастя (атараксiю, нiрвану, царство небесне i т. iн.).

Тепер бажань нема, страждання уникнено — чого ж бiльше треба? Хiба це не є щастя?

А що робило людство минулої епохи? Билося за те, щоб бути ситим, щоб мати «жуйку», щоб лизати своїх дитинчат i обнiмати самиць-самцiв. I всi цi унiверситети, лабораторiї, бiржi, залiзницi, суди, банки, фабрики — все це кiнець же кiнцем служило тiльки цьому. Люди засоби зробили цiлями, обожили їх i тепер труять себе через те, що цi засоби стали зайвi.

Зайвi цi засоби, чорт їх забирай, i баста! Через те вони стоять мертвi й непотрiбнi. Ну, i що? Хiба не має рацiї мила Труда, кажучи. «Ну, i скоти, ну, i худоба, а що тут страшного?» Дiйсно, сказати «будьте, як свинi» — образа, а сказати «будьте, як птицi небеснi» — свята заповiдь.

Ну, так чого ж треба? Чого одчай? Хiба не здiйснений iдеал Христа? Хiба людство не стало, як птицi небеснi, що не сiють, не жнуть i навiть на зиму перелiтають у вирiй? Хiба не здiйснений iдеал Конфуцiя, стоїкiв, цинiкiв! Хiба не осягнена атараксiя Епiкура? Хiба не здiйсненi заповiдi Шопенгауера, старого боягуза радощiв? Чого ж сум, чого гвалт, чого страх?!

Стоять фабрики, що виробляли сукна, шовки, оксамити? К чорту! Людина буде гола ходити. Голе, сильне, хиже, здорове тiло естетичнiше, нiж усякi дегенеративнi калiки, позакуту ваш в шовки.

Стоять тисячi, мiльйони фабрик, майстерень, копалень, лабораторiй? А що вони робили? Їжу, одежу, питво? Потрiбне це тепер? Нi. Так чого страх, що стоять? I стiйте к чоргу собi!

Стояiь залiзницi, трамваї, пошта, телеграф?

А вони що робили? Перевозили їжу, одежу, питво та паливо? К чорту! Бiльше непотрiбно. Можете стояти.

Стоїть електрика, водопровiд?

А для чого вони? Сонце є свiтло для всього живого. Будь ласка! Води в природi бiльше, нiж у водозбiрних Берлiна.

Геть до природи з кам'яних колодязiв!

Але де ж отi фабрики, майстернi, лабораторiї, що виробляють людське й божеське? Де тi генiї, що поза «жуйкою» давали красу людству? Поети, митцi? Чи не вони ж споконвiку переспiвують одну свою улюблену тему про жуйку, самицю й дитинчата? Якого ж чорта вони отруюють себе т е-п е р, коли всi мають те, що вони виспiвували?

Доктор Рудольф сiдає в фотель, заплющує очi й чує, як його обхоплює та сама кричуща, нестерпно тоскна туга, що була тодi, як вiн пiсля вибуху лютi й одчаю сидiв на лiжку в камерi-божевiльнi.

* * * Холоднии дощ плаче рясними слiзьми на шибках Холодна вогкiсть дихає i куткiв. Сивий присмерк, як зiгнутий пристаркуватий чоловiк, цiлий день тоскно блукає по лабораторiї, по спустошенiй власною рукою доктора Рудольфа, по любiй, насиченнi роками його дум робiтнi.

Днi й ночi котяться однi через одних, як хвилi — однi яснi, другi темнi, рiвнi, одноманiтнi й без назв. Який сьогоднi день? Субота, середа, недiля? Смiшнi, дорогi й непотрiбнi вже назви. Батько досить уперто вiдмiчав їх за календарем, але як один раз загубив рахунок — так усi цi суботи, понедiлки, вiвторки лишились десь там, позаду, в туманi минулого. Який мiсяць? Листопад? А може, грудень уже? I котиться хвилями безiменними те, що люди привчились називати днями. Для чого їм тепер назва? Навiщо мiряти час? Та й чим мiряти? Що є спiльного тепер у людей? Часу вже немає, бо немає мiрила.

У вiльну хвилину доктор Рудольф пише спогади перед залiзною грубкою, поставленою ним самим.

Для чого? Щоб колись, коли вiдвикне вiд писання, коли обросте шерстю, взяти цi списанi аркушики й згадати час, коли люди на землi вмiли зазначувати знаками свої думки? Чи ще не вмерла потреба зносин хоч iз самим собою? Чи страх, що загусне мозок i заросте бадиллям дикунства? Чи в душу свою, потоптану, понiвечену, понижену, осмiяну, хочеться глянути, як у загноєну, смердючу рану? Не тiльки глянути, а дивитися в неї щодня, длубатись у ранах i чути чудну насолоду вiд них.

Але ж як ниють у сiрiй холоднiй самотi болi! Так, так, вiн упав iз височеннної гори, на яку дряпався дванадцять рокiв. Та тiльки тепер, коли вже минув перший момент падiння, вiн як слiд чує, що розбився i вся iстота в ранах.

I тiльки тепер вiн знає, що дванадцять рокiв таскав на гору величезну важку торбу своєї славолюбностi, думаючи, що несе любов до людей i науки. Тiльки тепер, коли вiн iз торбою своєю лежить на днi безоднi, вiн чує, що в нiй стогне не любов до людей, а понижена, недодушена гордiсть.

Холодний, рiвний, серйозний дощ, такий самий, як бував колись за минулої доби. Пристаркуватий, шамкаючий присмерк сумно киває сiрою головою. Доктор Рудольф одкидає голову вiд записок i слухає.

От зараз прийде мама. Яке чудне, старе, вiчне, як життя, iм'я! Одне з небагатьох iмен, що лишилися на з!емлi..Вона жалiє бiдного Рудi. Вона з усiєї сили старається не показати, що жалiє. I це найбiльше завдає болю, що вона старається не показати жалю. I в цьому стараннi, як у дзеркалi, Рудi бачить себе маленьким, смiшним, жалюгiдним. I цей жаль рiвночасно грiє його забутим старим теплом, вiд якого очi стають гарячi. Хочеться притулитися до старих нiжних рук i сховати в них сором, пониження, дурну гордiсть. Навiщо вони тепер?

От вона прийде й буде розповiдати про незначненькi подiї в тому чудному домi, набитому чужими собi, байдужими до себе людьми. А доктор Рудольф буде слухати i мовчки з солодким болем i ниючим соромом усерединi здригуватись на одно iм'я. Знає мама чи не знає, що вiн здригується на це коротеньке, болюче, любе iм'я?

Але записки доктор Рудольф пише дуже рiдко, бо цiлий день зайнятий важнiшими справами. Вiн копає по старих покинутих городах картоплю, капусту, цибулю, всяку городину, — обшукує всi льохи й комiрчини покинутих помешкань, старанно збирає всi продукти, якi їли колись люди, i звозить усе це додому. Граф iронiчно-сумно посмiхається стрiхами: винахiдник Сонячної машини, великий учений, той, що зруйнував увесь старий свiт, тягає вiзочок по Берлiну, вислухує насмiшки, глузування й ворожi вигуки ради того, щоб годувати старих трупоїдiв i реакцiонерiв. Чи варто ж було для цього дванадцять рокiв сидiти в келiї?

А доктор Рудольф мовчить. Мовчить на глузування сонцеїстiв. I на теплу насмiшку графа, i на понурий глум батька та тихий жаль матерi. На все. Тоненькi уста стали ще тоншi. Куточки їх витяглися рiвними гострими голками. Цiлими днями, шкандибаючи й похнюпившись, вiн тягає вiзок, носить воду, рубає дрова, ставить грубки з цегли в кiмнатах батькiв, графiв i принцеси. I мовчить. Навiть до принцеси нiколи й словом не обiзветься. Мати часом нiжно докоряє синовi за таку неделiкатнiсть. Правда, принцеса й сама, видно, дуже гнiвається на Рудi, але ж треба зрозумiти, що їй тяжче, нiж кому iншому, вiд Сонячної машини. Та Рудi й на докори мовчить, тiльки iнодi чудно посмiхнеться й зараз же вiдiйде — нема йому часу на розмови.

А ввечерi, як iз усiма роботами покiнчено, доктор Рудольф потихеньку увiходить iз вулицi до палiсадника перед будинком, забирається в кущi пiд тополю й стоїть там доти, доки погасне свiтло каганця в одному вiкнi. Поганеньке, мiзерне це свiтельце — в кiмнатi в технiка далеко яснiше, бо в нього горить справжня ацетиленова лампа, але доктор Рудольф не дивиться на технiковi вiкна.

Iнодi, як немає дощу, а в небi серед хмар купається мiсяць, то пiрнаючи, то виставляючи лису голову, в палiсаднику з'являється ще одна постать — коротконога, опецькувата, з пiднятим комiром i натовкмаченим на самi очi капелюшем. Вона не бачить Рудольфа й обережно пiдкрадається пiд вiкно, силкуючись зазирнути в нього. Доктор Рудольф i на це мовчить, тiльки пильно, затаївши духа, слiдкує за дивним чужим чоловiком. Хто вiн? Чого йому тут треба?

Часом чоловiк спирається плечем об стiну пiд вiкном, похилює голову й стоїть у глибокiй iадумi довго-довго. Безшумно хилитається iнодi тiнь у вiкнi, затуляючи свiтелечко. I серце доктора Рудольфа теж хилитається, i з нього вихлюпується гаряча, болюча нiжнiсть. Чужий чоловiк теж ворушиться, стає, видно, навшпиньки, зазирає у вiкно. Мабуть, i в нього щось вихоплюється?

Коли гасне вiкно, нiч стає темна, тоскна, самотня. Чути, як виють десь покинутi голоднi собаки. Чути, як мертво й страшно мовчить Берлiн, як пустельно, первiсне шумить вiтер у мокрих голих вiтах.

* * * I от раптом принцесу Елiзу пiдмiнено. Хтось зiдрав iз неї хмуру зацiплену скупченiсть, iз-пiд неї вийшла нова людина. Це тепер — весело-владна, грайлива, нiжна дiвчина.

Але що дивного в такiй пiдмiнi, коли приїхав дiйсний, справжнiй коханий наречений? Як давнiй лицар, вiн пiв-Європи проїхав конем, iз скринькою Сонячної машини за плечима, з револьвером за поясом, з нагаєм у руцi. Пiв-Європи переїхав, щоб добратись до Нiмеччини, до своєї давньої з юнацтва нареченої.

I зараз же з револьвером в однiй руцi, з нагаєм у другiй прийшов до двох малярiв у салонi, ввiчливо попрохав їх переселитися нагору й зайняв цю кiмнату. Пiсля того другого ж дня виїхав конем до мiста; виїхав уранцi, а вернувся увечерi. Але вернувся з гарненьким екiпажем, повним усякого добра: мiшок муки, мiшок крупiв, маса бляшанок iз консервами, торби свiчок, солi, сiрникiв-усього того, що бiдний доктор Рудольф не мiг нiколи так блискуче роздобути.

Розумiється, для чого тепер принцесi помiч якогось кривого, калiкуватого доктора, сина льокая. Розумiється, вона зараз же попрохала панi Штор переказати свойому синовi, щоб вiн бiльше не турбував себе послугами їй. Та й нiкому вже, власне, були не потрiбнi його послуги, бо те, чого понавозив князь Георг, вистачить на цiлi мiсяцi всiм їм. (Сам князь Георг, ївши сонячний хлiб, тепер знову перейшов на старий режим).

О, це справжнiй мужчина! Вiн не такий уже молодий, i одiв йому, може, тридцять п'ять; на чолi вже глибоченькими затоками вимито волосся з обох бокiв, на висках — жовтизна, в ротi якраз посерединi вищербивсь один зуб. Якраз посерединi, так що лице як на двi половинки подiлене. Сталося це в дорозi, а лiкарiв уже тепер немає — i доводиться ходити так. Часом аж злегка посвистують слова крiзь цю щербину. Але сам такий мiцний, сухий, сталевоокий, дротяновусий, нiс загнутим дзюбом енергiйно, непохитно рубає повiтря. Але коли балакає з принцесою, то сталь i дрiт стають тепленькою м'якенькою глиною, з якої можна лiпити всякi фiгурки, що принцеса, натурально, i робить.

Що ж дивного, що вона цiлими днями тепер виспiвує, регочеться на весь дiм, на весь сад, що, як дитина, бiгає по саду з принцом по дощу, по вiтру по всiх алеях. Особливо вона любить тi алеї, що перед самою лабораторiєю.

I доктор Рудольф, затиснувши волосинки уст, цiлими днями тепер довбається собi в своїй холоднiй лабораторiї, невiдомо що вже тепер вигадуючи. Довбається, часом шипуче посвистує крiзь верхню губу й час од часу ховає кулаки в кишенi, щоб погрiти пальцi.

Iнодi пiдходить до вiкна й порожньо, не клiпаючи, дивиться в сад на мокрi порожнi дерева, на порожнє небо, па порожню мокру затихлу землю. А в спальнi лежить на канапi Макс i порожнiми очима читає порожнi старi книжки, переселившись iз комуни до брата.

От i тепер стоїть доктор Рудольф бiля вiкна й дивиться, як листя в панiцi, немов розiгнана юрба бунтарiв полiцiєю, же неться алеєю, iз жалiбним шелестом, пiдкочуючись пiд корiння. Вiтер, як чабанський пес, ганяє закуренi отари хмар iз позадираними хвостами.

 

I раптом дзвiнкий владний контральтовий голос. Бадьорий, веселий рип пiску по дорiжцi. I нарештi двi постатi, тi самi двi постатi. Принц Георг ступає чiтко, твердо, впевнено вимiряє кроки по землi, яка належить йому. Вiн iз сокирою в руцi. Сталевi очi й дротянi вуса покiрно поверненi до червоної голiвки, що випинається з комiра пальта гарячою жариною.

Вони стаюгь якраз проти вiкон лабораторiї. Червона голiвка на мент проводить очима по вiкнах, бачить постать доктора Рудольфа й байдуже вiдвертається. Що їй до якогось доктора Рудольфа? Та чи й помiтила вона його? Вся її увага зайнята чимсь зовсiм iншим Але чим? Що треба їм тут, у цiй алеї, з сокирою?

Ручка в чорному рукавi, в чорнiй рукавичцi показує пальцем на кущ бузку, на обидвi стiни кущiв iз голими, тепер такими порожнiми вiтами.

Принц Георг хитає головою, вимiряє очима кущi, ще раз киває iоловою й щось каже до принцеси, посмiхнувшись i показавши чорну квадратову щербину й роздiливши сухе лице на двi половини Потiм пiдходить до першого куща, обдивляється з усiх бокiв, вибирає, нахиляється й сильно рубає гiлля при самому корiннi.

Вони хочуть позрубувати всi кущi! Вони хочуть вирубати всi кущi, всю алею вирубати, знищитаї Це вона хоче! Навiть це мiсце вирубати, вигладити! О нi!

Доктор Рудольф зривається з мiсця й швидко, коливаючись у лiвий бiк усiм тiлом, вибiгає надвiр. Вiтер скажсно кудовчить волосся, пхає в груди, одпихає назад до лабораюрп — вiн служить їм за сторожа.

Струнка, закутана в чорне манто постать помалу повертає червону голiвку на рил нерiвних, шкандибаючих крокiв i зараз же байдуже, спокiйно вiдвертається. Принц Георг також зиркає в той бiк i також спокiйно повертається до куща — якийсь собi калiка кудись поспiшає.

Сокира високо пiдлiтає догори i з соковитим хруском угризається в тонкi нiжки бузку. А чорна струнка постать стоїть непорушне, слухаючи всiєю спиною нерiвним хапливий рип крокiв по алеї.

— Вибачте…

Принцеса и принц Георг повертаються. Що треба цьому чоловiковi?

— Вибачте… Ви хочете рубати цi кущi? Сталевi очi помалу випростовуються разом iз головою й здивовано оглядають од голови до нiг калiкуватого чоловiка.

— Так. А вам що до того? Хто ви такий?

Доктор Рудольф тим часом злегка вклоняється принцесi. Принцеса недбало, байдуже киває голiвкою й повертається до нареченого:

— Це — Рудольф Штор, Георгу. Прошу далi.

Георг уважнiше, пильно, гостро встромляє в доктора Рудольфа два цвяхи очей.

— А-а? Добродiй усього людства? Що ж вам треба, пане добродiю?

Добродiй людства придержує рукою волосся на головi.

— Я прошу вас сказати менi, що ви хочете робити з цими кущами!

Принц Георг спочатку високо, пепорозумiло пiдводи iь брови, потiм раптом грiзно хмурить їх.

— А ви яке маєте право задавати менi це питання?

Доктор Рудольф на мент закриває очi й знову розкриває їх.

— Я ще раз прошу вас дати менi вiдповiдь на моє питання.

Тут принцеса гидливо кидає в його бiк:

— Ми хочемо вирубати цi кущi. Тут буде площинка для спорту Рубайте далi, Георгу!

Георг одвертається вiд добродiя людства й зручнiше затискує сокиру в руцi. Але доктор Рудольф помалу спокiйно заходить збоку й стає мiж ним i кущем. Стає, складає руки на грудях i тихо крутить головою.

— Ви цих кущiв рубати не будете. Нахабство цього суб'єкта на якийсь мент позбавляє мови принца Георга.

— Пане добродiю! Я вам раджу моментально вiдiйти, сховатись у вашу хату й не наражати себе…

— Ви цих кущiв рубати не будете.

На принцесу доктор Рудольф не дивиться. Волосся рукою вже не притримує, готову не пiдносить, а так само спокiйно крутить головою з боку на бiк.

— Я їх буду рубати, пане хiмiку! Хоча б менi прийшлося рубати їх разом iз вашими ногами! Чуєте?!

— Будь ласка. Вам прийдеться рубати разом iз моїми ногами.

Матово-блiде, рiвне, схудле лице пiд крилами червоного волосся не рухається, чогось жде. Ну, ясно, чого жде. Принц Георг простягає лiву руку й сильно вiдпихає нею набiк доктора Рудольфа. Але доктор Рудольф зараз же хапає цю руку своєю й так стискає, що принцовi Георговi кров шугає в лице й одразу ж виразно стає видно жовтiсть вусiв пiд горбуватим дзюбастим носом. Вiн iз усiєї сили шарпає руку, але доктор Рудольф тiльки злегка хитається наперед i мiцно тримає руку князя Георга.

— Пане Шторе! Я вас попереджаю: вiдiйдiть! Пустiть руку!

Рука пана Штора приросла до тiла князя Георга. Волосинки вуст тiсно злилися в одну тонку витягнену лiнiю. Очi голо, одверто, льодово дивляться в зашарене вогнем лице з горбатим носом.

Права рука принца Георга рвучко, гнiвно разом iз сокирою пiдводиться й на пiвдорозi зупиняється, готова змахнути вгору.

— Пане Шторе! Ще раз кажу пустiть руку й забирайтесь негайно звiдси. Останнiй раз кажу!

— Я пiду тодi, як ви дасте менi слово не рубати цих кущiв. Для спорту ви маєте досить вiльного мiсця в саду.

Червона голiвка непорушне застигла, чогось жде. Ну, ясно чого жде. Принц Георг сильно шарпає лiву руку, шарпає раз, другий, люто блискає сталлю очей, потiм умить змахує правою рукою з сокирою i.. весь одхиляється назад, лiва рука доктора Рудольфа блискавично хапає й за праву руку Георга, — i сокира безсило звисає вниз Принц Георг пробує вирвати руки, але вони тiльки синiють пiд пальцями калiкуватого чоловiка, слабшають, слабесенько ворушаться i сокира от-от випаде з покоцюрблених пальцiв.


Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 21 | Нарушение авторских прав







mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.028 сек.)







<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>