Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Присвячую моїй сонячнiй Українi 39 страница



— Якiй журбi?!

— Ах, «якiй»! За тою дамою, що померла. Я цiлком поважаю вашi почуття й навiть… спiвчуваю, але…

Знову вперта, завзята гримаска.

— …але нi я, нi мої лицарi — нiхто тому не винен.

Макс мовчить.

— I через це весь час чогось на мене сердитесь. Увесь час якась насмiшка. Я й сама вмiю кусатись. Але вас iз дружби я не хочу чiпати. А ви тим користуєтесь. I ображаєте. Для того нiби, щоб пограти на сценi, я придумала весь мiй план! Честолюбнiсть бiльша навiть за вашу журбу.

Макс пiдiймає з землi сухий прутик, переламує на колiнцi й усе-таки мовчить та посмiхається. Так. Виходить, що вiн iз журби виявляє непошану до її лицарiв. Цiлком несподiвана iнтерпретацiя. А вона з дружби, iз жалостi й спiвчуття не «кусала» його. Оце цiкаве пояснення.

I, значить, iз дружби ще три днi тому спиняла очi на його очах? I, значить, iз жалостi червонiла, вiдриваючи очi? I всю зиму, виходить, ходила й чiплялась iз спiвчуття до його горя за Сузанною, за дамою з «фе, якими неприємними очима»?

Макс одкидає прутика. Ну, з цим нарештi треба покiнчити.

— Ну, добре! Мир! Згода? Давайте полагоджу вам черевик. Де вiн подерся? Покажiть.

— Не в черевику рiч.

— Нi, в черевику. Нi, стривайте! Покажiть.

Макс рiшуче стає на одне колiно, обнiмає пальцями нiжно-холоднуватий шовк ноги й злегка пiдiймає черевик iз землi. Пiд пальцями пробiгає легесенький ток, але черевичок легко дається пiдняти. Пальцi другої руки смiливiше стягують черевичок, i з нього, як iз сiрої шкаралущi яйця, вилуплюється тiлесно-роявева, засоромлена, зворушливо невинна нiжка з припорошеним носком.

Ассiрiйська чорно-синя патлата голова раптом, як яри-товкмачена згори, нахиляється й прикипає устами до нiжного холоднуватого шовку. По нозi стрiлом пролiтає ток, пiд шовком їздригується тепле тiло, шарпається зненацька пiйманою птiщею, але вуста прикипiли, пальцi владно, нiжно палю че обкували ногу. I вона затихає й лежить безвiльно,!покiрно, непритомно.

Патлата голова трудно вiдривається, пiдводиться й крiзь навислi на очi пасма дивиться вгору. I вмить тривожно скидається: спершись кашкетиком об трухляву колонку, голiвка закинулась назад, i сiра-сiра блiдiсть, звiвши матово-смуглявий рум'янець, моторошно затихла на закритих повiках, на кiнчику носа, на зашерхлих губах.

— Трудо! Що з вами?!

Пухнатi смужки вiй ворушаться, розсуваються в темно-золотi щiлинки, голова вiдступає вiд колонки й дивиться на навислi пасма блаженно-неймовiрним поглядом.



Максову голову вiд цього погляду пiдхоплює буйним вихором од землi.

— Трудо! Правда?!

I вона, така тяжка на розумiння, розумiє мовчки, здивовано, щасливо розумiє. Сiра блiдiсть спалахує густим темним смуглявим рум'янцем. Молитовне пiдведенi очi промiняться винуватим, зляканим народженим щастям. Пришерхлi вишневi уста солодко-боязко чекають, забуваючи прошепотiти:

 

— Правда.

Ассiрiйська за. патлачена голова навiть не озирається, щоб шугнути в розкритi, пришерхлi уста.

А нареченi в бiлих, рожевих намiтках млосно стоять, оточенi дзижчанням, гудом, шепотом пильних крилатих крихiтних дружок, що прибирають їх до вiнця. Покiрнi, безвольнi ручки злегка впираються в груди Макса й вiдпихають. I владнi, сильнi руки моментально покiрно вiдриваються, патлата голова пiдводиться й одмахує пасма на потилицю.

Боже, як повно, як ясно, як святочно в саду! Яким рожево-бiлим щастям сяє сад. До чого рiдно, зворушливо гудуть лох-матi працiвницi!

— Трудо! Моментально страшну агiтацiю! Мобiлiзувати комуну. Розшукати весь Iнарак. За чуба, за барки їх. Кулаками по головi! Трудо! Ну, а лицар же, а лицар, ради бога?

Труда прикладає зверхнi боки руки до лиць, в одну мить нагрiваючи руку. А очi вже не неймовiрно, вже не злякано, а вже буйно, розгонисте смiються вгору. Лицар?! Господи! Який лицар?! Чорно-срiбний! Бiдний Душнерчик, милий, любий Душнерчик?! При чому ж тут вiн?

— При тому, що… що ви ж не хочете розривати договору з ним?

Договiр? Ху, господи, як страшно горить лице й уся голова. Договiр? Ну, який же може бути договiр, коли так на-вiсно, п'яно, коли так страшно, незрозумiле горить лице? Душнерчик мусить просто повернути слово. I все. Ах, та що там Душнер, договiр, слова!

— Ну, а… а… та дама, що…

— А про ту даму потiм! Тепер же… Де черевичок?

Боже, де ж, справдi, черевичок. Де бiдний, самотнiй, забутий, дорогий сват?

Вiн лежить пiд лавою, мовчки кричачи широко роззявленим чорним, беззубим, без'язиким ротом.

I знову прикипають уста до нiжно-гладенького холоднуватого шовку, знову покiрно, непритомно млiє нiжка, знову радiсно й задерикувато показує тiлесно-рожевого язика заспокоєний черевичок.

В кiнцi алеї з'являється висока чернеча постать iз буйно-червоною головою. Бiдна-бiдна зажурена наречена!

— Трудо, ми зараз же йдемо до комуни! Правда?

— Ну, розумiється! Ходiмо! Швидше!

Макс нахиляється до вуха з синьою сережкою й тихо-тихо шелестить:

— I я переходжу жити до комуни. Правда.

Смуглявiсть раптом заливається густим темним рум'янцем, i бронзовi очi скоса, щасливо й соромливо цiлують нахилене ассiрiйське, таке чудне, нiжно-хиже лице. Волосата рука з не-застебнутим рукавом сильно пiдхоплює пiд лiкоть, стискає його до болю, i обох пiдхоплює вихор буйної нетерплячки. Моментально до комуни!

А чернеча постать помалу, рiвно, непричетне посувається назустрiч. I вiнчальна шамотня саду, i закучерявленi хмарини в свiжiй зеленкуватiй блакитi, i тихесенькi вибухи розквiтлих бруньок — i все їй байдуже. Так само суворо, тихо й непричетно вона могла б рухатись i серед сiрої хмарної холодної пустелi. I що їй до двох розчучверених, розкудовчених щастям чорно-синiх, схилених одна до одної голiв. Принцеса Елiза нудьгувато, байдуже дивиться крiзь них у порожнечу, високо несучи червону голову.

— Добридень, Елiзо! Чудовий день. Правда?

Зеленi стомленi очi на мент спиняються в бризкаючих бронзовим золотим щастям очах, швидко перекидаються на ассiрiйське лице й одвертаються.

— Добридень, Трудо!

Труда б з охотою зупинилась, роз'яснила б цiй бiдненькiй, милiй трупоїдцi, що за чудесний, надзвичайний сьогоднi день, але немає часу — треба моментально бiгти до комуни. Треба забiгти до Рудi, до надзвичайного, чудесного Рудi, забрати всi речi Макса й перевезти їх на двоколесi до комуни, бо Макс од цiєї ночi ночуватиме вже там, бо вiд цiєї ночi… Труда на мент зупиняється — чогось голова закрутилась. А рука так владно, так блаженно-цупко стискає лiкоть.

— Що, Трудо?

— Нiчого, нiчого… Вже пройшло. Швидше, швидше.

I вихор несе далi, швидше, нетерплячiше.

— Рудi! Ур-ра! Згода! Ви бачите? Рудi, прекрасний, любий, через два тижнi буде вугiль, свiтло, вода, життя, щастя! Не вiрите? Не вiрите?

Ну, як же не вiрити, коли це щастя так явио, так щедро, таким бурним фонтаном б'є з очей, зубiв, з голосiв, з розпатланих кучерiв. Як же не вiрити, коли Рудi сам починає свiтитися ним, як шибка вiд сонця. Ну, розумiється, буде i вугiль, i свiтло, i вода. От тiльки забрати й перевезти речi Макса до комуни. Це найперша умова. А потiм розробити в усiх деталях намiчений план i повести страшенну агiтацiю. О, тодi!..

Але, коли нарештi грюкає хвiртка за навантаженим речами Макса двоколесом, шибка перестає вiдбивати сонце й сумно сiрiє. Сад вiнчально-клопiтливо гуде, а в алеї в любовнiй тузi ходить чернеча постать. Похиливши голову, стараючись не дивитись у той бiк, доктор Рудольф помалу шкаадибає до самотньої, зовсiм спорожнiлої тепер лабораторiї.

* * * «Високоповажана й Дорога Кузино!

Нарештi з великою радiстю можу сповiстити Вас, що справа iнтервенцiї остаточно й позитивно вирiшена. Союз Схiдних Держав твердо переконався, що без оздоровлення Заходу не може бути здоров'я й на Сходi. Не може одна половина планети жити iзольовано вiд другої й вiчно тримати кордони пiд такою напруженою охороною. Крiм того, економiчнi мотиви штовхають до цього. А так само те мiркування, що тепер, коли Захiд у руїнi, вiл не може бути нi полiтичне, нi економiчно страшяий для Сходу, навпаки, на довший час вiн буде колонiєю Сходу й ринком для збуту його товарiв. Усi цi причини з неминучiстю приневолюють наших великодушних сусiдiв до рiшучої акцiї в справi оздоровлення хорої половини землi.

Розпочнеться вона в найближчому часi. Поспiшнiсть конче потрiбна, бо в пiвденних частинах Європи й Америки стали помiтнi зачатки вiдновлення органiзацiї. Це загрожує тим, що сонцеїсти будуть намагатися робити опiр iнтервенцiї. Розумiється, цi намагання не страшнi для Сходу, але страшнi для наших країн, бо викличуть зайвi жертви.

Через iиждень повiтряна армiя Сходу з'явигься над Нiмеччиною. Я даю наказ нашiй органiзацiї енергiйно взятися за нищення всiх складiв зброї й засобiв оборони. Так само звертаюся до Вас iз проханням своїм високим авторитетом пiдсилити мiй наказ. Одначе найпоштивiше звертаю Вашу увагу на те, що нищення повинно вiдбуватися якомога непомiтнiше, щоб не викликати анi найменшого пiдозрiння й нашорошеностi сонцеїстiв.

Ще раз попереджаю, що бiдна наша батькiвщина, як i вся Європа та Америка (а також i Австралiя, що не перемогла-таки хороби), повинна бути готова до тяжких i страшних жертв. Ми припускаємо, що половина населення цих частин землi загине вiд дезинфекцiї. Операцiя буде провадитися рiшуче, залiзно, безмилосердно. Деякi заходи будуть, може, здаватися занадто жорстокими, але хороба така страшна й сильна, що лагiдними засобами її не побороти.

Крiм того, щоб бути цiлком певним щодо своєї армiї, Союз Схiдних Держав органiзує її спецiально й переважно з тих елементiв, якi так чи сяк мали вже стики з Сонячною машиною, цебто- або самi постраждали, захорiвши вiд неї на божевiлля та видужавши, або потерпiли їхнi близькi родичi. Цих людей уже не можна нi розпропагувати, нi спокусити Сонячною машиною, i ненависть їхня до цiєї зарази доходить до суто схiдного фанатизму. Коли взяти на увагу, що до всього ще домiшується релiгiйний момент, що всю кампанiю оповi-щується як своєрiдний хрестовий похiд, то з цього повинно бути зрозумiлим, що форми дезинфекцiйної операцiї мусять буї и жорстокi й немилосерднi.

Знаючи Ваше прекрасне, добре серце, я передбачаю, як Вам буде тяжко й боляче вiд цiєї операцiї Але Ваша незламна велика воля, Ваш ясний розум i Ваше вище розумiння iнгересiв свого народу, я певен, дадуть Вам силу витримати всi тяготи цiєї боротьби.

Через тиждень ми почнемо своє велике, тяжке й святе дiло Я не маю нi на крихту сумнiву, що ми доведемо його до бажаного кiнця й на оновленiй, оздоровленiй рiднiй землi нашiй будемо будувати нашу нову велику майбутнiсть.

Сама думка про це й про велику працю поруч iз Вами сповнює мене такою радiстю й такою силою, що нiякi жертви не лякають мене.

До швидкого й щасливого побачення.

Ваш покiрний, всевiддании слуга Георг»

I знову граф Адольф Елленберг не помiчає на лицi її свiтлостi радiсного пiдняття. Воно — блiде, замкнене й суворе.

Але й сам граф Елленберг сьогоднi не має того тихо сяючого виразу, що був од першого листа. Вiн урочисто й тривожно заклопотаний.

Принцеса Елiза складає листа i, задумливо дивлячись у буйну весiльну зеленiсть саду, пiдсилює своїм високим авторитетом наказ принца Георга.

Граф Елленберг поштиво й слухняно схиляє голову.

Одначе її свiтлостi не зовсiм ясно з листа принца, як стоїть справа з Сонячною машиною на самому Сходi. Про цю справу якось невиразно в листi кажеться. Крiм того, принцесi хотiлось би конкретнiше знати, якi саме заходи мається на увазi при цiй операцiї.

Граф Елленберг один мент вагається. З одного боку, коли принц невиразно написав, то, очевидно, ця невиразнiсть потрiбна; але, з другого боку, коли принцесi не дати правдивої вiдповiдi, то тим можна стягти на себе її неприхильнiсть. Чия ж неприхильнiсть небажанiша?

Граф Адольф не може сховати вiд її свiтлостi дiйсного стану речей. Рiч у тому, що страшна пошесть поширюється й на Сходi, не зважаючи на суворi i, можна сказати, немилосердно лютi заходи Верховної Комiсiї Схiдних Держав. Легенда щастя, яку облудно несе з собою Сонячна машина, має однакову отруйну силу що на Заходi, що на Сходi. Твариннi iнстинкти, очевидно, в усiх нацiй i рас переважають людину. Бажання нiчого не робити й ремигати вище й дужче навiть за страх смертi й лютої кари.

I свiтлiсть трошки нетерпляче морщить брови. Граф Адольф розумiє: ближче до сутi.

Отже, iнтервенцiя. Сходу є не помiч, коли говорити щиро, а рятування себе. I граф Елленберг не може стримати гiркого докору коли б Союз Схiдних Держав був трохи менше за глиблений у свої власнi iнтереси й не чекав цiлковитої руїни Заходу (щоб узяти його потiм у своє повне володiння), а прийшов на помiч ранiше, то це й для його самого було б краще.

Тепер же справа набирає досить серйозного характеру. Тепер од успiху кампанiї залежить справа життя чи смертi самого Сходу. I то треба, щоб успiх цей був швидкий, виразний, щоб моментально устаткувалося на Заходi нормальне життя, щоб iз Сходу посунули сюди товари, щоб безробiтнi маси на Сходi знову знайшли заробiток i щоб убито було в самому коренi страшну епiдемiю.

Але чи це так легко все провести, граф Адольф дозволяє собi над цiєю справою поважно задуматись. Розумiється, нi на який опiр сонцеїсти нездатнi — для опору треба мати хоч яку-небудь органiзацiю, а це ж просто маса iндивiдуально iснуючої худоби, навiть не отари й не гурту. Але ця маса зразу ж розлiзеться з своїми Машинами по полях та лiсах, i як її можна стягти докупи й примусити до роботи, цього граф Адольф ясно собi не уявляє, його свiтлiсть принц Георг про детальний план кампанiї, очевидячки, з обережностi нiчого не пише. Але без сумнiву, план розроблений. Єдине тiльки з настiйнiстю пiдкреслюється: знищити всi засоби оборони, якими могли б скористуватися сонцеїсти, i заздалегiдь усунути iз шляху всi тi одиницi, що могли б стати проводирями мас.

Принцеса Елiза не розумiє: що це значить «усунути iз шляху»?

Ну, значить, знищити, повбивати. Подається навiть деякi прiзвища. Наприклад, хоч як воно сумно, а винахiдника епiдемiї, Рудольфа Штора, доведеться в першу чергу «усунути iз шляху». I цiлий ряд людей, що можуть бути особливо шкiдливi. Треба мати на увазi…

Але її свiтлiсть раптом пiдводиться й невiдомо для чого переходить до другого вiкна. Там вона зупиняється i, стоячи спиною до графа Елленберга, дивиться в сад. I, не озираючись, байдуже й тихо питає!

— Коли ж це має бути, це усування? Як це розумiти «заздалегiдь»?

— В день прибуття армiї, ваша свiтлосте. Перед окупацiєю Берлiна. Принцеса Елiза спокiйно повертається й iде на своє мiсце.

— Армiя може прибути вже через тиждень?

— Так, ваша свiтлосте Через тиждень настануть великi подiї. Прощаючись, граф Адольф не дивується з задумливостi її свiтлостi I жовтява блiдiсть її лиця, якась мертва висхлiсть його не дивують його. Зарожевiє й оживе, як на корону волосся вбере корону Нiмеччини.

* * * У комунi план розроблено до найдрiбнiших деталей. Лишенько тiльки в тому, що половини тих деталей зовсiм не можна здiйснити. Але не бiда: така маса тих деталей, що доволi й одної половини їх. Головне: агiтацiя, агiтацiя, агiтацiя. Головне: перелити в ту масу голiв, що позiхають, потягаються й мружаться, невичерпну силу вiри, яка клекотить у двох чорно-синiх головах.

Комуна вже вiрить. Комуна вже залита вщерть тою вiрою. Комуна є центр, з якого безустанно, бурхливо, з галасом, iз тупотом нiг, зi грюкотом дверей радiусами в усiх напрямках розливається енергiя. На вулицях, на площах, коло води (а надто коло води!) вона збирає круг себе купки, зливається з ними, розплескується по кам'яних печерах, бурлить по всiх закутках.

Доктор Рудольф iнодi придибує до комуни, але там раз у раз стоїть такий вихор заклопотаностi, бiганини, дебатiв i суперечок, що бiдний Рудi тiльки винувато посмiхається. Помогти вiн нiчим не може. Ну чим його помогти: Труда стоїть на тому, що треба якомога бiльше фарби, приваби, краси давати в агiтацiї, а доктор Тiле категорично запевняє, що всяка декорацiя — це вбивство справи. Треба якомога бiльше простоти, щиростi, власного прикладу.

Тим часом в однiй кiмнатi шиють прапори, жовто-зеленi, зелено-золотi прапори — сонця i трави. У другiй щебетливi зграї дiвчат готують костюми для генерального дл-я пропаганди. В залi якiсь чужi волосатi люди готують моторнi двоколеса, що стоять попiд стiнами довгими рядами, як колись у магазинах. Надворi Макс шматує волосся собi на головi з одчаю, що з авто пропала якась шрубка, вiд якої залежить доля всiєї справи вiдродження. А потiм, шматуючи волосся, бiгає в себе по кiмнатi й пише манiфест, вiд якого теж залежить доля всього вiдродження.

А дома сад щораз пишнiше розпускає зеленi кучерi. Нареченi потроху скидають вiнчальнi убрання. Бузкова алея блищить молодесенькими соковитими листочками, мiж якими випинаються сiренькi конуси цвiту, ще не розквiтлого, твердого, жорсткого. Доктор Рудольф ходить по алеї, похиливши голову ох, не пiдважить комуна величезної ваги цiєї маси, пiдiрветься. Треба, щоб сама маса стала вiд себе повна тої енергiї, що клекотить у комунi. А навiщо їй те — вона собi виходить у тiоле, лежить на сонцi, мружиться, бiгає, рже, обнiмається, лижеться — i, чого бiльше треба. Графський дiм цiлими днями стоїть тепер порожнiй малярi, друкарi, технiк iз родиною — всi тепер од ранку до вечора блукають за мiстом. А ввечерi з обвiтреними лицями, знеможенi й рознiженi вертаються в свої лiгва й сплять мiцним безневинним первiсним сном до нового ранку Ох, не пiдважить комуна цього сну, не пiдважить!

Аж ось настає «генеральний день».

Тiлььи-тiльки першi променi сонця червоними вiд ранiшнього холодку пальцями хапаються за димарi й шпилi башт, у рiзних кiнцях Берлiна на вулицях починається дивний рух. Звiдкiлясь беруться екiпажi, запряженi кiньми, вози, запряженi коровами, легкi бричечки, запряженi людьми. Звiдкись з'являються авто, рiзносистемнi двоколеса. Всi вони уквiтчанi гiллям ялин, сосен, верби, цвiтом яблунь, черешень. Над ними мають зелено-золотi прапори. А пiд прапорами в бiлих, золотих i зелених дивних убраннях — молодi, веселi, спiвучi, граючi людськi iстоти. Вони сурмлять у сурми, б'ють у бубни, свистять на флейтах. Деякi мають цiлi оркестри, деякi просто спiвають i трублять у стiни вулиць. I стiни хапливо, вражено розплющують очi-вiкна, з вiкон висуваються заспанi, розкудовченi, ошелешенi голови. А широченно роззявленi роти рупорiв, покриваючи гомiн, музику й спiв, галасують:

— Всi на площу! Всi на площу! Всi на площу!

Знову на площу?! Як тодi, взимку?!

I цей заклик такий веселий, святочний, спiвучий, що голови весело стрiпуються й викочуються за процесiями на вулицi. I вулицi вже кишать, уже гудуть нетерплячими, пiднятими людськими тiлами.

 

Що ж там тепер, на тих площах?

А на площах спiв, музика, гомiн, крики. Постатi в дивних убраннях, з вiнками на головах перемiшуються з юрбою, вiд-смiюються на запитання, грають, трублять, обнiмаються, танцюють.

I раптом стихає: з горiшнього поверху будинку аж до самого низу розгортається колосальний сувiй бiлого полотна, списаного великими лiтерами.

— Тихо! Увага! Читайте, читайте! Та тихо ж там!

Як обвал гори, потроху затихає гуркiт гомону й настає ше-леслiiва дивна тиша. I мовчки з величезного полотна до пiдведених затихлих очей буйно кричать чорнi лiтери:

«Манiфест»

Гей, люди!

Вiтаємо вас iз Сонцем, з молодою травою, з теплими, любовними, радiсними вiтрами! Вiтаємо вас iз вiчною тайною кохан» ня й любовi, з квiтом сил, з новим життям.

Гей, браття!

Провалились у небуття всi стовпи й пiдвалини старою свiту: держава, влада, суди, полiцiї, капiтали, бiржi, банки; зникли всi каторги працi; знищенi всi способи насильства людини над людиною, зметенi всi грiхи й святощi; скасованi всi заповiдi, закони, моралi.

Але ми, Вiльна Спiлка Творчої Працi, оповiщаємо: дерева не вкриються ще повним листом, як на руїнах старого свiту зацвiте нове життя. Темряву ночi розжене слiпуче свiтло. Води землi потечуть у кам'яницях. Повiтря вкриється осiдланими людиною машинами. Каторги працi перевернуться у робiтнi творчої працi Занiмiла машина оживе, загуркотить, запрацює пiд рукою людини, творячи багатства.

Земля стане райським садом, де не буде бiльше нi влади нi насильства, нi каторги, нi обману, де не буде бiльше дерев добра й зла, грiха й святостi, де буде вiчне свято творчостi, працi, кохання, радостi, краси, спiву. I нiякий серафим нiколи не вижене людство з того саду.

Ми, Вiльна Спiлка Творчої Працi, ми першi, що входимо в цей рай, оповiщаємо: через три днi ми приступаємо до працi. Приступаємо без терору, примусу й обов'язку.

Ми нiкого не закликаємо до себе, не вмовляємо, не соромимо, не лякаємо Матiр не треба умовляти, щоб вона вiддала своїй дитинi переповненi молоком груди. Хто почуває себе переповненою молоком матiр'ю, хто, як брунька на деревi, невтримно, радiсно розприскується цвiтом сили, хто чує солодку тугу творчостi, той сам до нас прилучиться.

Нам не треба присоромлених, розкаяних, зобов'язаних. Нехай сидять дома й не соромляться, не каються, не гризуться обов'язком.

Ледачi нехай не бояться — вони матимуть усе, що забажають для себе нi докорiв, нi гнiву, нi кари за лiнощi не почують, бо найбiльша для них кара й нещастя — отi їхнi власнi лiнощi, ота їхня слабосилiсть, їхня нездатнiсть до радостi й щастя дiї, цебто хорiсть, калiкуватiсть.

Не гнiву й сорому вони гiднi, а жалю й догляду.

Старi, малi, хорi, всi незвиклi до працi — всi нехай лежать на сонцi.

Тiльки переповненi силами, тiльки сповненi буйним цвiтом, радiстю, тiльки любовнi до працi — нам товаришi.

I тiльки для таких запис на чергу в першi партiї працi од-криваеться вiд завтрашнього ранку в будинку Великого Театру.

Слава Сонячнiй машинi!

Сонячний привiт i любов вам, люди-брати!

Вiльна Спiлка Творчої Працi»

На площi стоїть тиша, як бувало колись давно-давно, за минулої доби пiд час проповiдi в церквi. Хто прочитав, той висувається з натовпу обережно, тихенько, потупивши очi. I тiльки там, у завулках, звiдки гомiн не перешкоджає молитися на Манiфест, там ланує галас, смiх, спiв, вигуки, сварки.

— Та що за Вiльна Спiлка? Звiдки взялася? Ах, подумаєш: «переповненi молоком» Ану, як то тi переповненi молоком запрацюють. Язиками й на флейтах легко, а як то лопатами. «Ми вам, ми вам Райський сад». А вугiль! Га? Хто вугля, нафти, маюну дасть? Га? Хто?

— Ми! Все дамо!

— Та ти хто?

— Я!

— Авжеж.

— Я… Я так собi. Але я завтра записуюсь до Вiльної Спiлки I тодi..

Фейерверк смiху шугає на молоде пухнате лице полум'ям рум'янцю. Але з за пухнастого лиця вистрибує ще молодше, чисте, не пухнате, уквiтчане жовто-бiлим вiнком кiс.

— А щоб ви знали, що дамо! Ви — ледацюги, хорi, нiкчемнiї Можете собi лишатись дома! Будь ласка.

Регiт вибухає ще рiзнофарбнiшим фонтаном. Оця дiйсно може дати.

— О, ця переповнена молоком!

— Та що ж ви дасте? Що? Нi, чекайте, що вони дадуть? Свiтло дасте?

— Дамо!

— А воду?

— I воду.

— А яким чином? Нi, почекайте, почекайте: а яким чином ви це зробите?

— «Яким чином, яким чином»! Уй, маруди!

Ще молодше, безбороде, чисте, рожеве личко люто кривиться в гримасу й показує соковитого червоного язичка зарослiй, бородатiй регiтливiй купi голiв. Голови розриваються, як бомби, новим вибухом реготу, а два молодi обличчя, видершись iз них, спiшать далi.

— Та куди ж ви! Гей! Переповненi молоком, куди ви?

— Не держiть їх — вони доїтися побiгли!

— А дивiться, дивiться! Он уже цiлий загiн переповнених молоком летить Iз прапорами! З музикою.

— А ти б, чоловiче, знаєш що. менше б зуби вискаляв. Люди хороше дiло задумують, а ви тут…

— О, маєш! Ще один переповнений молоком!

— Та вже краще бути переповненим молоком, нiж дурiстю.

— Ого! Та воно ще лається. А по мордi не хочеш?

— Та ну, годi вам! Це ж жарт…

— Розумiється, хороше дiло, хто ж…

На бородатi, зачучверенi голови налiтає загiн молодi, як зграйка ластiвок на старi, чорнi, кострубатi iпнi. Зелено-золотi прапорцi, золотий блиск очей, щебет голосiв, ляскiт труб, закотистий смiх, безладний спiв заливають, закривають старi пнi змивають їх i волочать у бурному потоцi за собою.

I цiлий день на площах стоїть молитовне тихий натовп, а по вулицях буяє вакханалiя молодостi, спiву, смiху, танцiв i зелено-золотих прапорiв. Вiтер обома руками хапає з землi людську радiсть, перекидається нею, бризкає в розчиненi вiкна, п'янить, чучверить голови, посмiшки, душi.

I цiлий день п'яно й щасливо посмiхається Велика Матiр до розчучверених дiтей.

* * * Принцеса Елiза явно хора. Вона совiсно виконує свої обов'язки, вона з усiєї сили стоїть бiля iпечi, героїчно миє посуд, саможертовно прибирає кiмнати, але всiм вже ясно видно, що вона хора. Та й як не захорiти. погане годування, постiйна дрiбна робота й постiйна туга за коханим.

I графиня, i панi Штор, i старий граф i по черзi, i всi разом умовляють її, просять, вимагають не робити нiчого? Але принцеса тiльки мовчки повiльно крутить головою — вона зовсiм не хора, вона почуває себе цiлком здоровою й буде робити все, що лежить на її обов'язку.

Одначе, коли вона не стоїть бiля печi, не миє посуду й не прибирає кiмнат, тодi вона лежить на канапi лицем догори, заплющивши очi, i не рухається.

I можете собi уявити: Страховище заїжджає за принцесою Елiзою, щоб узяти її разом iз собою на експедицiю по вугiлля. органiзовану Вiльною Спiлкою Творчої Працi. Не бiльше й не менше, як на експедицiю по вугiлля. I то з ласки, з особливої протекцiї Страховища. Та чого ради принцесi?! А того, що це її розважить, навчить i вилiкує од усього. Але коли Страховище бачить мертвяче, блiде, з гострим овалом i моторошно загостреним блiдим-блiдим кiнчиком носа лице Елiзи, то воно само з жалем згоджується, що до «переповнених молоком» принцесу зарахувати не можна й по вугiлля їхати, мабуть, справдi не слiд. А страшенно шкода: надзвичайно цiкавий потяг — усе молодь, майже все закоханi парочки, всi вагони уквiтчано вiнками, зеленим гiллям, прапорами Сонячної машини. Народу записується до роботи така сила, що нема навiть рацiї далi записувати. З усiх кiнцiв радiусами спливає до театру народ. Ах, як шкода, що бiдненька Елiза не може бачити, що там робиться коло театру, а самому театрi, на вулицях, на площах. Музика, спiви, танцi, обiйми. Люди сп'янiли. Кожне в страшенному захватi, наче були люди в страшнiй облозi, але ворог одступив — i всiх охопила несамовита п'янiсть визволення. I яка в усiх надзвичайна ввiчливiсть тепер, попередли-вiсть, галантнiсть. Ах, надзвичайно шкода, що з бiдною Елiзою саме в такий страшно гарний момент трапилась ця iдiотська хорiсть. Коли б Елiза поїхала, вона напевно тепер повiрила б в Сонячну машину.

Принцеса Елiза дивиться в стелю й чує чи не чує — невiдомо Лице задумливо тихе, байдужне, моторошно синювате-блiде. Але, коли Труда прощається, лице помалу повертається, i Елiза своїм звичайним твердим грудним контральто просить Труду зараз же, як вернеться з вугiльної експедицiї, неодмiнно заїхати до неї.

— О, неодмiнно! Обов'язково! I Рудi привезу!

— Ну, йому не цiкаво. Та й менi не хочеться чужих бачити. А ви приїжджайте. Добре? Самi приїжджайте, без нiгого. Я вас люблю, Трудо. Пiсля того вечора. Пам'ятаєте?

О, ще б Труда не пам'ятала! Ах, як це страшно-страшно давно було! Ну, їй треба iпоспiшати. На неї в авто чекають Макс i чорно-срiбний лицар.

Принцеса мляво Дивується:

— I чорно-срiбний лицар? З Максом?

Ну, звичайно, з Максом! А чому б нi? О, вони в неї нiчого, не сваряться так, як iншi, як, наприклад, двоє прекрасних, чудесних товаришiв, Тiле й Шпiндлер (колишнi iнаракiстиi). Правда, бiдний Душнерчик мусив повернути слово. Ах, Елiза нiчого не розумiє. Ну, нехай, як вона вернеться з вугiльної експедицiї, вона все-все розповiсть Елiзi. Надзвитайно цiкаво й гарно. I взагалi така маса скрiзь цiкавого, нового. Наприклад, в одної знайомої є два чоловiки Ну, от просто два собi чоловiки й бiльше нiчого. I не соромляться, не ховаються, живуть усi разом, мирно, весело, гарно. I, навпаки, в одного маляра — двi жiнки теж разом живуть, теж не ховаються, тiльки, здається, жiяки сваряться. Але, розумiється, Душнер, чорно-срiбний лицар, зовсiм тепер не чоловiк. О, як можна? Хiба, маючи Макса, можна навiть подумати про когось iншого?!

— Уй, я ж засидiлась! Вони страшенно будуть сердитись. Ну, Елiзо, голубонько, доправляйтеся швидше. Щоб ви вже зовсiм були здоровi, як ми вернемось. Добре?

Елiза пiсля цього вiзиту не встає навiть на обiд.

У домi тепер тихо i вдень, i вночi — всi горiшнi виїхали по вугiлля. Тiльки дiти технiка вранцi, поки вийдуть iз матiр'ю до лiсу, трохи гомонять.

Тиша й чекання залягли у цiлому мiстi.

Немає вже недавнiх спiвiв, танцiв, смiху на вулицях. Нема коло води запальних суперечок i мiтингiв — нi танцювати, нi сперечатись нема бiльше чого, треба тiльки чекати.

Навiть небо похмурилось, задумалось, заплакало дрiбними, нудними баб'ячими сльозами.

А принцеса Елiза у вiльнi хвилини вже не лежить у себе на канапi, а чудно, непокiйно блукає по порожньому саду. Наче жде чогось чи тужить за кимсь i нетерпляче виглядає його. Тiльки ж, здається, нiякої звiстки вiд принца Георга й досi не мала, i так само невiдомо ї!й, чи живий ще вiн. А в рухах, у всiй постатi, на лицi часом така виразна, нестерпна тоскнiсть, така боляча нетерплячка, що графинi не раз хочеться пiдiйти й заспокоїти бiдненьку як-небудь.


Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 28 | Нарушение авторских прав







mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.03 сек.)







<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>