— Мамо! Ти зараз пiдеш до тата й скажеш йому, що я хочу його бачити.
Голос не потерпить нiяких заперечень. Це голос не Труди, йе Страховища, це голос такого глибокого чекання, такої болючої дозрiлої продуманостi й непохитної неминучостi, що iрафиня мовчки, глибоко, в саме дно потемнiлих бронзових очей устромляє погляд, i все вже знає. I втихомирене, упокоєне старе лице знову здригується подухом тривоги й старих бур.
— Хорий тато, дитинко. I пiзно вже. Може б…
— Власне, через те, що хорий! Мамо, iди Нiчого не кажи. Тiльки — що я неодмiнно хочу його бачити. Нi! Чекай. Не треба Я сама Ти не ходи.
I, тримаючи вазочку обома руками, непохитно зiбравши брови, рiвно несучи чорно синi кучерi на плечах. Труда мовчки йде до дверей кабiнету, обережно вiдводить од вазочки одну руку, вiдчиняє дверi й увiходить усередину. Дверi за нею нечутно причиняються рукою матерi.
Зелена пiвтьма абажура. Шелест кущiв за вiдчиненим вiкном Залите синювато-молочним свiтлом велике костисте тiло на канапi. Навислi дивнi сiро-сивi клаптi волосся наши — чуже лице. Тiльки сивi грiзнi стрiхи над очима тi самi. Очей не видно — пасуться в залитiй свiтлом книзi. Але на наближенi кроки повертаються, щуляться.
— А яке все ж таки блаженство — свiтло! Не можу не… I раптом велика, обросла чужими кущами, розтрiпана голова вражено, помалу, моторошно пiдводиться й упирає в затiнене темно-смугляве лице з непорушне непохитними, злякано рiшучими очима двi грiзно стрiхастi глибокi ямки. (А шия така худа худа, порита зморшками, обвiшана порожнiми капшучками шкiри!)
— Це що значить?!
Злякано-рiшуче, непорушно-непохитне лице присувається тим самим урочисто-повiльним темпом ближче. А поперед нього бiла, з темним золотом обвiдкiв вазочка з гострою шапочкою.
— Що це значить, я питаю?! Як ти смiла сюди увiйти?!
— Смiла. Я принесла сонячний хлiб. Мiй сонячний хлiб. Ти мусиш його покуштувати.
Пiд грiзними стрiхами ворушаться ямки то вгору, то вниз, то на вазочку, то на лице. А обсмиканi сiрi вуса з волосяним сухим присвистом трудно, збентежено дихають. I нарештi низько, з усiєї сили стримано риплять.
— Забирайся геть! Моментально!
— Нi. Ти мусиш з'їсти мого сонячного хлiба. Я не пiду звiдси, поки з'їси Я ляжу тут на пiдлозi й не рушусь, поки ти з'їси. Хоч би мала вмерти з голоду.
Голос не Трудин i навiть не Страховища голос — рiвний, тихий, iз глибини зацiпленої, непохитної, останньої рiшучостi. Дiйсно, тiльки смерть йому можна протиставити.
Велика, обросла голова якийсь момент непорушно жує ямками бiлу постать, облиту зеленкуватою тiнню, з виставленою наперед вазочкою, потiм так само помалу лягає назад на подушку й повертає профiль iз м'ясистим загнутим носом i обсмиканими вусами.
— Можеш лягать i помирать.
Але бiла постать не лягає, а стоїть рiвно, застигло, навiть не згорблюючись. За вiкном несмiло перешiптуються молоденькi листочки кущiв. Нагорi важко й глухо пробiгають ноги, ганяючись однi за одними. Посвистують вуса, трудно дихаючи.
— Я благаю тебе. з'їж. Ти мусиш з'їсти. Ти повинен. Я бiльше не можу.
Старий граф помалу повертає голову. Дiйсно, вона бiльше не може — нiколи такого лиця не бачив вiн у Страховища. I вiд цього лиця скидується старе серце раптовим хвилюванням — хтось зненацька, прожогом розчинив старi заржавiлi дверi, даючи дорогу вiчно гнаному. Ах, узяти в руки цю голiвку, взяти одверто, смiливо, пустити в розчиненi дверi вiчно гнане — i нехай хоч раз до краю, до спокою вп'ється висхла, порепана душа благосним дощем!
Але тiльки нiякої перевiрки! Без перевiрки, без доказiв розчинити дверi, прийняти, всмоктати, вродитися. Яких же бiльше доказiв треба, коли «вона бiльше не може», коли бiльше не може стара, висхла душа? Для чого ж пiдставляти цю душу пiд можливий смертельний удар? Яка ж може бути бiльша рiднiсть, коли так скорботно, так любовно благають бронзовi очi, коли таким весняним гулом одбивається це благання в осiннiй душi?
Стара, костиста, незграбна постать важко, помалу пiдводиться, насувається темною скелею на бiлу берiзку з широкими, тривожно чекаючими очима, мовчки, сопучи вусами, бере з неї смiшну й страшну вазочку з доказом i вiдставляь її на стiл. А потiм, iще дужче свистячи навислими вусами, обливаючи згори дивним тихим блиском iз-пiд стрiх чорно-синю голiвку, бере її в двi величезнi тремкi долонi, пiдносить догори i, заплющивши стрiхастi ямки, розчиняє заржавiлi дверi Iз щасливим ляком двi перламутрово-смуглявi руки обхоплюють стару зморшкувату шию — i давнi-давнi, нi на мить незабутi слова благосним дощем заливають стару порепану душу.
— Тату!. Татуню!.. Татусю прекрасний!
А двi величезнi долонi з закарлюченими хисткими пальцями нiжно, виголоднiло обмацують палаючi лиця, чорно-синi кучерi, перламутрово-смуглявi холоднуватi плечi, а старi, оброслi сивим волосом губи п'ють iз чола, з очей, iз чорно-синiх кучерiв давнє, нiколи незабуте щастя.
— Тудi… Дитинко… Моя Тудi єдина!
— Тату! Татуню! Ти їстимеш? їстимеш?
— Нi, дитинко, не треба.
— Але чому!!
— Непотрiбно, дитинко. Непотрiбно Яких iще їм доказiв треба? Навiщо? Щоб завалити камiнюкою i його, i її пiд собою? О нi!
— Ти не будеш Гсти сонячного хлiба, тату?!
— Не знаю, дитинко. Не знаю. Побачим. Але нiяких доказiв не треба Нема чого бiльше доказувати. Все тепер добре. Все. Ходiм до мами.
I, боячись на хвилинку, на мить перервати це переливання з одного в друге вiдiмкнутого щастя, цупко оплiвшись руками. суне незграбна темна скеля з бiлою берiзкою до другої бiлої постатi, що стоїть, замерши, пiд дверима.
I цього вечора Труда пiзно-пiзно вертається до комуни. Святочно горять усi лампи в покоях. Святом блищать очi боголюдей. Але очi Труди блищать так вогко, такi дитячi, такi блаженно тихi, що Макс одразу про все догадується. I тому, люто схопивши в оберемок Шпiндлера, вiн ураганом налiтає з ним на Гана й кудлатою, пуделячою головою, як тараном, гатить у живiт. Нiжки боголюдини дригають, вириваються, комуна, святочно сяючи очима, блискаючи смiхом, кидається рятувати опiвчлена з рук божевiльного, а Труда вогкими дитячими очима тихо, незвично цiлує всiх.
* * * Ух, як зашамотався, засоромився лисий кострубатий технiк: подумайте, для Макса Штора його помешкання вимагають! Для самого Макса Штора з молодою жiнкою! Та чого ж йому так одразу не сказали, та вiн, як стружка з-пiд мотора, вилетiв би з усiєю родиною, бебехами й коробкою Сонячної машини Та вiн би… Гей, друкарi, малярi, виносьтеся геть, помешкання потрiбне для Макса Штора з молодою жiнкою.
Милий технiк — вiн не тiльки сам виїхав, вiн iз собою друкарiв i малярiв забрав, вiн на всiй горi лад зробив, вимив, вичистив. Готове для молодих парочок кубелечко. Щасливцi — вони собi потiм зайняли чудовий палац колишнього цукрового короля Нiмеччини.
Люба мамуня! Якою тихою гордiстю, яким блаженним заспокоєнням свiтиться все лице її тепер! Яка вена велична, добра, благосно-сумирна. I який тато iнший, iнший! Грiзнi стрiхи такi милi, такi лагiднi, такi винуватi, що хочеться їх голубити, цiлувати, жалiти. Вiн теж свiтиться весь- о чима, вусами, постарiлою-постарiлою шиєю. I як вони, обоє старенькi, прекрасно, як рiдно приймали Макса. А колись же, тодi, як тiкали. Ах, та що там згадувати!.. Але Макс, Макс! Цей несамовитий албанець, цей страшний iнаракiст, який вiн тихесенький, лагiднесенький iз ними, шарлатанi. Нi, не шарлатан, вiн щирий, вiн — нiжний, вiн такий смiшний i зворушливий iз своєю зразковою тихiстю!
От тiльки з Гансом Штором не можна нiчого вдiяти. Навiть тата не хоче слухати, на очi не пускає нi Макса, нi Труди, нi Рудi. Електрика, вода, вiдновлення? Все — нiчого не варте. Хто зруйнував Вiчний Порядок, тому нiякого прощення не може бути. Хай графиня, граф, хай навiть принцеса й принц зрадять свою вiру, хай перейдуть у табiр богозневажникiв i руйнiвникiв довiчного ладу, вiн, Ганс Штор, сам-один буде в цьому домi берегти крижалi старого вiчного закону. I, коли б йому довелося iпомерти голодною смертю, вiн не опоганить уст своїх нечистим витвором грiха й злочинства.
Так вiдповiдає Ганс Штор i нiякого примирення не хоче, не допускає. Мамуня Штор зiтхає, нiжно гладить Макса по головi, але навiть вона не смiє, хоч потiшаючи, сказати, що колись старий примириться.
Ну, що ж. А проте вiн близький, свiй, рiдний i, розумiється, з голоду не помре — якось уже доведеться добувати для нього старорежимну їжу.
А от iще виїде знизу Елiза з своїм Георгом, i весь дiм тодi буде населений тiльки своїми, рiдними, близькими, єдиними на весь усесвiт.
Але Елiзу Труда бачгть дуже рiдко, та й то здалеку, мимохiдь. Елiза знов у сад тепер рiдко виходить. Зовсiм хора. Навiть обов'язкiв своїх у кухнi не може виконувати. Але й не треба! У графинi й панi Штор щастя вистачить на виконання обов'язкiв усiх бiдненьких принцес на свiтi. Розумiється, Трудi страшенно шкода Елiзи, але хто ж їй винен, що вона така запекла трупоїдка. Через це вона й хора.
Сама Труда дома буває дуже мало, а щодо Макса, то його можна бачити тiльки вночi — стомленого, змученого, але без-утомно бурного, палаючого, натхненного. Ну, про Рудi нема чого й казати — вiн навiть часто дома не ночує. Iрма iнодi сидить-сидить у Труди, цiлий вечiр просидить, проспiває, продивиться очi в сад, а в лабораторiї все темно, все тихо. Тiльки коли-не-коли по бузковiй алеї темною тiнню пройде принцеса Елiза.
Нема часу Рудi — страшенна маса труднощiв виникає з кожним днем. (Подумати собi. навiть iз такою, здавалося б, простою справою, як охопити страчений календар, i то стiльки мороки булої). I навiть Максовi часом страшно стає, чи надовго вистачить у людей доброї волi? Ну, мiсяць, ну, два, але не можна ж на бозна-доки добровiльно запрягти себе в тяжку роботу. Головне, чи вистачить радiсної, потребуючої розтрати зайвини сил. Це для Макса головне.
Розумiється, для бiдненької Iрми головне не це. Але нехай пройде свято, нехай. Найвища Рада трохи впорається з пiдрахунком, iз першими органiзацiйними заходами — i тодi, може, Рудi буде вiльнiший.
А надто вiдбути свято. Свято — це генеральний огляд сил. Це перший спiльний, пов'язаний крок. Нерозпорошенi атоми збилися докупи в кам'яних печерах, не зiгнане докупи обiрване листя померлого дерева, а щось єдине, щось складене з багатьох одиниць, живе, суцiльне, поєднане живими нитками. Вколи в одному кiнцi — i здригнеться в другому. От чого треба!
Вже по головних лiнiях ходять трамваї, вже над Берлiном пролiтають рiднi аера, вже куряться де-не-де димарi фабрик. Але це ж так мiзерно мало, це ж один камiнчик iз тої величезної гори, яку треба прочистити.
Макс увесь потонув у пiдготуваннi до свята. Свято, свято, свято! Свято — це пiдрахунок енергiї, готовностi, вiдданостi, з'єднаностi, волi. Це перший акт нової краси. Це перший вияв з'єднаної, пов'язаної до одного напрямленої радостi. Це може бути джерелом дальшого напруження волi. Пiдрахунок, реєстрацiя, органiзацiя, розумiється, необхiднi. Без них нiякої краси не створити. Без Рудi, Мертенса, Шпiндлера, без тисяч рахуючих, розумiючих, переставляючих нiчого не може бути; але так само не може бути й переставляння та розмiщення, так само не може куритися димар без радостi i спiву розмiщуваних сил. Колись можна було розмiщувати силою й конечнiстю, тепер цим не розмiстиш. Отже — свято, свято, свято!
I на свято мобiлiзовано кравцiв, шевцiв, малярiв, теслiв, грабарiв, швачок, поетiв, артистiв, музик i величезнi хори. Щовечора сяючi всiма кольорами свiтла, величезнi плакати нагадують про свято. Готуйтеся до свята! Всi до помочi!
А за Берлiном на широченному полi безупинно гарячкове кипить робота. Авто-бендюги звозять матерiали, вишуканi по старих складах, армiя грабарiв блискає до сонця лопатами; стукiт молоткiв лякає жайворонкiв.
Тепер не тiльки Рудi, але i Макс, i сама Труда часто не ночують дома. I в тихому старенькому домi цiлими днями й ночами стоїть втихомирена, спочиваюча тиша. I пальцi старої графинi викликають тепер усе такi величнi, задумано-урочистi звуки. I старий граф часом пiдходить iззаду, нахиляється й мовчки вдячно цiлує в чорно-сиву, втихомирену голову.
* * * Широченне поле кишить уже зранку висипаним iз велїтенського мiшка на блискучу зелень людом. А потоки тiл щораз бiльше стiкаються та стiкаються в авто, двоколесах, на конях, i, головне, на власних ногах iз усiх каналiв Берлiна. З коробками Сонячних машин за плечима, з цiкавiстю, з тихим блиском волi в очах, iз гомоном, спiвом, бренькотом гiтар, мандолiн. Усi святочно якнайкраще прибранi, всi пiдстриженi, хоч не всi голенi, але ж усi вимитi.
Небом од сиво-золотої хмари до хмари величию, благосно-. палюче творить довiчну путь свою Велика Мати. Далекi-далекi фiалковi тони лiсiв запнутi серпанком синюватого туману. А з другого боку в небо до Матерi в захватi простягнув свої шпилi, башти, дзвiницi старий Берлiн.
I як тiльки останнi будинки вiдсуваються за стани, так перед очима серед поля встає гора. Справжня гора, якої тут нiколи не було. Навiть заросла зеленою соковитою весняною травою. А на самiй горi… Що там на горi? Золота велетенська скриня? Ковчег! Жертовник? Вона горить ребрами, гранями, стрiлчасто промiниться жовтим, золотим, слiпучим блиском. На нiй на одному кiнцi комин, як у Сонячної машини. Госто-ди! Та це ж величезна Сонячна машина!
I вже невтримно плещуть руки до рiдної, знайомої, не зразу впiзнаної.
Але що там за будiвлi за горою? Ангари, бараки якiсь? Круг гори спiраллю до самою Сонячної машини йде дорога з високим бар'єром. Люди крихiтними кузочкамн лазять по горi, облiпили п'єдестал Сонячної машини, величезними згустками хилитаються по схилах i пiд горою.
Густий, моторошний гуд стоїть над полем, рiвний, гуркочучий, як гомiн вод велетенського водоспаду. Краплини цього водоспаду рухаються, миготять усiма фарбами своїх убрань. Хiтони вiльноспiлчан, старi омнеїстичнi жабо, переливчастi шовки, нiжна бiлiсть старого мережива. А помiж ними тепла, непiдлегла нiяким фарбам матовiсть голих спин, рук, грудей. Гордi змогою показати свої напiвголi тiла, пiдстьобнутi поглядами, увагами, заздрiсними й захопленими, вони недбало й зневажливо просуваються помiж замотаними в купи матерiй нещасними — хiба ж можна на свято Сонячної машини з'являтись отакими опудалами? А ще сонцеїсти, вiльносиiлчани називаються!
Гуд росте, обростає новими голосами, спiвами, вигуками, оплесками. Кишуща маса крапель водоспаду щораз ширше й ширше розливається на полi, вже от-от досягне фiалкового тону лiсiв. Уже по полю на рiвних вiддаленнях розставляють трибуни з широкогорлими рупорами. Вже бiля ангарiв iде якась шамотня, кузочки бiгають то туди, то сюди.
Принцеса Елiза й граф Адольф, сидячи на свойому власному екiпажi, по черзi водять бiноклем по рябiй гулькуватiй, рухливiй поверхнi голiя. У склi миготять посмiшки, роззявленi роти, пiднесенi догори, застоянi, зачудованi очi, блискучi частини авто, застряглих серед голiв, як човни серед покришеної криги.
Граф Адольф iз усмiшкою наводить бiнокль на гору. Вона облiплена ярусами. Пiд самим фундаментом золотого iдола, очевидно, зiбралися жерцi й первосвященики. Так само, як тисячi лiт тому, як у всiх епохах життя людства, як за найбрутальнiшого рабства й неуцтва, так само й тепер жерцi не змiшуються з юрбою, так само знахарять i обкурюють чадом дивовижного й показного слабеньку душу юрби. I так само цими немудрими комедiями вiльнолюбне, незалежне, творче жрецтво здобуває собi першi мiсця й тримає пiд своєю владою очманiлу отару.
Принцеса Елiза сидить рiвно, тiсно стуливши зблiдлi пришерхлi уста. Пiд зеленими, велично напiвнакритими повiками, очима — фiалковi.пiдпалини, а в крилах носа — блiда жовтявiсть. Вона скупо вiдповiдає на уваги графа Адольфа й безжурно, непричетне водить очима по поверхнi тiл. Чужими, стороннiми скелями загрузли вони серед цього велетенського органiзму, пронизаного одним духом. Чужi, непотрiбнi, самотнi.
— О, на горi шамотня збiльшується! Чи не зводив. прибути сам президент, славетний Рудi Штор?
Принцеса Елiза мовчки бере з рук графа Адольфа бiнокль. Лiниво, недбало наводить скло на гору. Вiнки, гiлля, прапори, плакати, руки, голови. На лавах жерцiв чужi, незнайомi постатi.
Ах, нi, одна знайома, коротконога, опецькувата, квадрате пика, iз сiдластим чолом. Але посерединi в самому центрi мiсце порожнє.
Раптом над ворухливим рiзнобарвним морем iз усiх трибун, у всiх напрямах, ляпаючи об хмари, об голови, об шпилi, летять вiщувальнi, закликаючi, попереджаючi металiчнi крики труб.
«Та-та-та-тi-i! Тi i-та-та-та-а!»
Море гойднулось, зарябiло поспiшним безладним рухом, вирiвнялось головами, устромилося сотнями тисяч очей у зелену, квiтчану золотим колосом гору. I вже шелест шикання, втихо мирючапня, як вiтер очеретом, хвилями жене од краю до краю.
На трибунах зручнiше наставляються роззявленi горла рупорiв. Затихають. I вмить над полем з усiх горлiв в один мент, одним суцiльним i ромовим голосом, таємно роздiленим на десятки шматкiв, гримить:
«Браття! Розкутi, вiльнi, воскреслi браття! Ми вступаємо в обiцяну землю тисячолiтнiх мрiй наших предкiв. Ми чуємо вже хвилюючi радiснi подуви нової, таємної епохи. Але ноги нашi ще пораненi тисячолiтньою дорогою страждання й шукання, в душах наших ще не заросли травою забуття слiди кайданiв i звалюваних кумирiв, тiнi минулих страхiть iще тягнуться за нами, дихаючи в нас непокоєм.
Браття! В цей день свята, свята волi, розкуття, озирнiмося назад Гляньмо в очi темним тiням, покропiмо їх нашим вiльним смiхом, перехрестiмо духом сонця — i хай на вiки вiчнi згинуть!»
Голос змовкає. Над затихлим людським морем стоїть тиша. Сонце пекучо благословляючими пальцями водить по невкритих головах.
I знову металiчний, трубний, вiщуючий, закликаючий крик розлягається вiд краю до краю. Голови тих, що на горi, чогось повертаються в бiк ангарiв. Голови в долинi цiкаво, жадно пнуться, стараючись також туди зазирнути.
Трубний крик змовкає. I зараз же громовий голос заступає його мiсце.
«Браття! Зараз перед нами пройдуть образи минулого. Духом хороб, дурощiв, злочинств i нещасть повiє на нас».
З-пiд гори помалу починає висуватись велетенська чудна група, рухаючись щораз вище й вище круг гори спiраллю дороги, пiдставляючи себе то спереду, то з бокiв, то ззаду напружено вп'ятим мiльйонам очей. Рухається вона на п'єдесталi, вкритому чорною, жалiбною похоронною запоною.
На самiй серединi п'єдесталу на чорному хрестi висить розп'яте тiло жiнки Але зросле двома половинами, двоголове, чотиригруде, чотирируке I одна половина його перегодована, набухла — трупно бiле тiло з пикатою круглою головкою.
Друга половина — виснажене, напнуте на кiстки буре, стра-хiтно худе тiло э вимученою черепосхожою головою. Воно звисає з хреста висхлим бурим стручком, звiсивши неохайнi коси на сухi зморщенi торбини грудей.
Пiд розп'яттям двi групи постатей. На боцi набухлої трупно-бiлої половини — такi самi групно бiлi, набухлi, перегодованi. Однi, роззявивши рота, закинувши голови, задихаються. Другi боляче роздирають роти тоскним позiханням, третi жадно жменями пхають у себе страву, четвертi, хижо вискалившiї зуби, скорчившись над скринькою, люю озираются. А мiж ними другою половиною стоять па варгi г?кi самi набух. ii постатi з мечами в руках.
На боцi бурої, виснаженої половини — такi самi виснаженi, бурi, обтягненi шкiрою кiстяки. Однi лючо тчi нiться скоцюрбленими пальцями до пертої половини, друн смокчуть сьої пальцi, третi кладуть голови в петлi, корчаться, прок чигають, ридають, покiрно хилягь голови.
Рупорний громовин голос, стаючи аж до фiалкової мряки пiд лiсом, як голос iз неба, гримiть:
«Ось — Розп'яття Нерiвностi. Тисячi лiт висiла на ньому людськiсть, ссiмогубiю розп'яiа на двi рiзнi часiини, але неподiльно, нерозривно зросла вiд вiку вищим законом. Тисячi лiт одна половина задихалась од перегодовання, загибала вiд нудьги, бездiяльноси, гнила вiд хороб надмiрностi, сушила себе жорстокiстю. Тисячi лiт вони насильством, кров'ю й мечем обороняли свої хороби, свої отруинi розкошi, вважаючи їх за вiчний, незмiнний закон i за свої неодбиральнi привiлеї.
I тисячi лiт друга частина людськостi задихалась од недогодовання, загибала вiд голоду й холоду, гнила вiд хороб, винищення, роз'їдала себе заздрiстю, сушила себе ненавистю и тисячi лiт покiрно хилила голову, вважаючи це за лютий непоборний закон».
Мiльйони напнутих ниток-очей напружено тягнуться на гору. Раптом з обох бокiв башти повiльно, певно висуваються наперед двi велетенськi золотi руки. Вони спускаються до Розп'яття Нерiвностi, обнiмаються, прилипають до чорної запони й Розп'яття, злегка хитнувшись убiк, починають помалу здiйматися вгору, до башти. От двоголове розп'яте тiло вже до-сягло зубцiв комина Сонячної машини, от воно висувається над комином, от на тлi неба чiтко, хмарно й моторошно висить поламане стражданнями колосальне страшне тiло.
Зацiпенiла, вросла в землю, затаїла дух людська мiльйоно-голова маса, розлита по велетенськiй долинi Чутн далеке-далеке срiбне дзеленчання жайворонка.
I вмить, знову ледве схитнувшись наперед, мов уклонившись людству, Розп'яття здригується, золотi руки пiдносять його ще вище до неба, показуючи сонцю, i сильно сягають у роззявлену пащу Сонячної машини. I як тiльки в коминi зникає кiнчик хреста, так зразу ж звiдти вибухає чорно-сивий дим, iскри, i над зубцями золотої башти випинаються величезнi, жовто-червонi, раїїсно-жаднi язики полум'я.
Зацiпенiла маса рапгом сколихується, ухкає й розривається таким громом оплескiв, що двi галки, мирно лiтаючи над полем, iз жахом шугають угору, одурiло, розгублено кидаються то в один бiк, то в другий i з усiєї сили вимахують крилами, стрiлою женучи до лiсу. А внизу пiд ними лопотить мiльйонами коротеньких крилець колосальна птиця, кричить радiсно-диким криком i не може зiрватися з мiсця.
— Слава! Слава Сонячнiй машинi! Слава!
Тiльки на затертiй людською лопiтливою ревучою кригою скелi двi постатi сидять непорушними, закам'янiлими чужинцями.
Граф Адольф косо водить очима по бурхливiй витягненiй у радiснiй нестямi догори масi й нахиляється головою близько до голови принцеси Елiзи.
— Ми звертаємо на себе увагу. Мусимо теж плескати. Дика юрба може впасти в сказ.
Але блiде, з гострим схудлим овалом i зеленими велично примруженими очима лице ледве схитується зневажливим, холодно-гордим усмiхом.
— Я буду плескати, ваша свiтлосте. Рискувати вашим життям у цiй гидкiй комедiї я не хочу.
Принцеса Елiза не вiдповiдає, все мружить очi на золоту башту, над якою розтає чорно-сива хмарина диму.
I от на тлi густої зеленавостi нечутно висувається вже нова Тiнь Минулого. Це велетенська брудно-сiра в буро-червоних плямах щетиниста потвора з тiлом iхтiозавра, з лупатими, косо закоченими, криваво-чорними очима, з роззявленою пащею, з якої замiсть зубiв визирають дула гарма! Вся спина втикана щетиною з багнегiв, щабель, списiв Боки блискають лускою з черепiв. У лапах роздертий труп людини, i сама потвора по черево загрузла в купi трупiв.
«Ось страховище вiйни. Тисячi лiт на всiх кiнцях земної кулi воно пожирало молодi життя. Iз трупiв, принесених у жертву цьому страховищу, можна б iзшити саван на всю пла-негу земну, обгорнувши йою круг неї багато разiв».
Страховище повзе спiраллю вгору, а за ним iз пiд гори вже висiваються й сунуть однi за одними страхiтнi, огиднi, смiшнi, i рiзнi образи минулого.
«Ось класова борогьба, от злиднi — влюбленi дiти Нерiвностi. Ось Злочинства, незаконнi, але неминучi брати злиднiв — Грабiж, Крадiж, Убивства. Ось Влада! Дивпься, як пишно, як урочiїсю важно летить ця утриманка Нерiвностi.
Ось рабство працi. Якими браслетами й намистами окутий пасинок Нерiвностi!
От цiла родина — матусенька з донечками й синками, — мораль трупоїдiв i її дiти: Лицемiрство, Брехни, Обман, Пiдкупство, Прислужливiсть, Забобони.
От Розпуста.
От Самогубство.
От Насила».
Калiкуватi, хижi, принижено-злiснi, нахабно наврипистi, повзаючi, плазуючi сунуть нiмi велетенськi потвори одна за одною вгору спiраллю зеленої гори. I гуд гнiву, i гуркiт смiху, i крики огиди хилитають, бурлять морем голiв.
От вони всi вже непорушно стоять суцiльним обмотаним круг верхiв'я гори ланцюгом. Моторошно випинаються на тлi неба обриси постатей. Та-та-та-тi-i! Тi-та-та-та а!
«Браття! От та банда, що з пелюшок людськостi краде, грабує її щастя. От тi вiчнi сили, що стоять на воротях раю, на межi обiцяної землi. Хмарним законом жили вони в наших душах, умовляючи в нас вiру в їхню незламнiсть, неминучiсть, вiчнiсть, непоборнiсть, ламаючи нашу волю, викохуючи зневiр'я, розкладаючи нас i пануючи над нами.
Але, браття! Дивiться на гору! Дивiться на зелену сонячну гору, браття».
А золотi руки помалу з грiзним спокоєм обiймають дикий хаос сплетених закривавлених тiл — здiймають угору, показують сонцю, хмарам, лопочучiй, ревучiй масi внизу й жбурляють в огонь Сонячної машини. I знову хмара диму и полум'я шугає вгору, знову бурею радостi шепотить людське море внизу.
I одна за одною ковтає золота соячна башта потвори пiд гуркiт i безустанний плескiт мiльйонiв рук.
I це так грандiозно, це сповнює таким захватом, що Труда бiльше не може- вона мусить зараз же бачити Макса. Мусить за всяку цiну, хоч би там усi сторожi ангару стали їй на дорозi, хоч би їй довелося просвердлити своїм тiлом утроє товстiшу й густiшу масу тiл.
Кучерi розтрiпалися, лице пашить, у вухах ляскiт крикiв, оплескiв, вигукiв.
— Ради бога, пропустiть! Менi дуже треба! Трiпочуча гуща тiл неохоче, неуважно розсувається Труда щораз ближче й ближче просувається до ангару, до величезних кулiс, з яких випущено недавнiх акторiв, вiд яких стоїть димок над горою й грiзний, страшний, надприродний гул i гуркiт людського моря. Але височеннi ворота щiльно, глухо замкненi, i при воротях — молода, напiвгола жилава постать сторожа.
— Ради бога, громадянине, менi треба на хвилинку Макса Штора. Макса Штора менi iреба.
— Макс Шюр. зайнятий. Не можна.
— Голубчику, я ж сама ще вчора тут працювала. Я — жiнка Макса Штора Ну, на хвилиночку, голубчику. На крихiтну, крихiтну. Я зараз же вийду. Iй-богу, вийду. Ну, господи, як це нудно!
Але ворота злегка вiдчиняються — i, господи, яке щастя, сам Макс, наче вчувши її голос, заклопотано виходить.
— А, Труда? Ти як? Чого?
Трудина рука обплiтається круг руки Макса, прилипає, стягує тiло до тiла.
— Масi! Масi! Як прекрасно! Ну, бачиш, бачиш?
Але Масi заклопотано поспiшає далi, задирає голову догори, сердито хмурить брови. I раптом вибухає:
— Ну йолопи, йолопи й бiльш нiчого! Що з ними робити!
— Що таке, Максе?! Що?!
— Скiльки ж разiв на репетицiях казав: не розтягати фiгури таким ланцюгом. Не затягати темпу. Раз, два, три! I кiнець! Ну коли, ну коли вони їх постягують?
— Ну, Масi, дурниця! Все так знаменито, чудово проходить, що…
— Ах, чудово! Випустили Мораль, а рупор смалить: «От Самогубство». В Лицемiрства рука вiдiрвалась. Казав Зандеровi, що невiдмiнно вiдiрветься. Ну, а так загалом гарно? Справдi?
— Чудово, Максе! Грандiозно!
— Робить враження!
— Колосальне. Знаєш, Максе оi навiть я сьогоднi якось страшно виразно почула себе вiльною. Ми вiльнi, Максе! Ми, дiйсно, вiльнi! Максе, я вся дрижу. По менi проходить такий мороз, що хочеться страшно, дико закричати. Весь, увесь Берлiн тут! Ти дивись, там далеко-далеко на дахах люди. Всi вулицi позапруджуванi народом I нашi ж тут, Максе, — я привезла. Мама, мама Штор, батько. Тiльки тато Штор не поїхав. Нiзащо. Навiть принцеса з графом Адольфом приїхали. Вiн же — нiзащо. Сидить сам на весь дiм i читає Бiблiю.
Але Макс раптом iз жахом вириває руку, повертається й летить назад.
— Максе! Що таке?!
— Телеграму! Телеграму! Вони забудуть, переплутають! Труда заплутується серед тiл, одстає й зупиняється. Тепер уже безнадiйно шукати. На гору до Рудi пробратись нема можливостi, до своїх, до авто — i думати нема чого. Iрма, Шпiндлери, Душнер десь потонули в гущi. А плескiт, а крик здiймають бажання теж кричати, теж простягати руки понад плечима переднiх i бити ними одна об одну до дольок
— Славаї Слава! Слава Сонячнiй машинi! Слава!
В лопотiння крил, у гуд, у велетенський крик устромляються пронизуватi металiчнi ляпаючi стьожки трубних крикiв Як од велетенських хвиль, що обсувають пiсок i камiння з берега в море, полем просувається шипiння:
«Тш! Тш-ш!»
Труда задирає голову. Ага, тепер має бути Благословення Землi.
Останнi клаптики диму розтали над зубцями Сонячної машини Чиста зеленава синявiсть неба широко розгорнулась, розсунулась.
I от помалу, велично з за трону золотого пiдводигься й росте в блакить жiноча голова, погiм плечi, груди, все тiло, колосальне, обвите гiрляндами квiтiв i зеленi. Насичене благосною силою, осяяне усмiхом мудрої вибачливостi, прорiзане зморшками вiчностi лице злегка нахилене донизу, до застиглого ряботiння голiв. Руки простягненi вперед таким теплим утихомирюючим рухом, що, здається, хмари стануть на колiна й схилять кудлатi сиво-золотистi голови.
I серед тишi в хмари, в стiни лiсу, в сотнi тисяч блискаючих очей лунає:
«Браття, Дух Матерi-Землi благословляє нас на путь у землю обiцяну!»
Але Труда раптом iз жахом хапає себе за голову: переплутали, переплутали. Вперед же телеграму! Господи, телеграму ж уперед! Чи нi? Чи вперед Благословення? Так, дiйсно, переплутали.
«Браття! З другого кiнця Матерi-Землi вчора прилетiв до нас вiсник вiдродження. Париж нам шле привiтання. Париж скликає всесвiтнiй Конгрес Творчої Працi».
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 28 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |