Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Присвячую моїй сонячнiй Українi 38 страница



Руївничо-отруйна робота наших божевiльних продерлася й на Схiд. Легенда щастя з силою пожежi по висушеному спекою степу спалахує то тут, то там — i доводиться вживати надлюдських, героїчних i часом жорстоких заходiв, щоб гасити небезпечнi мiсця. Бувають випадки, коли Верховна Комiсiя Союзу Схiдних Держав, спецiально призначена для боротьби з Сонячною машиною, дає накази видушувати газом або палити радiєм цiлi округи, зараженi Сонячною машиною. Особливо часто трапляється це з островами.

Урядовi кола Iндiї досить оптимiстично, хоча й стримано, дивляться на результат боротьби. Вони гадають, що на весну дезинфекцiя в нях досягне iдеальної височнии. Охорояу кордонiв i на полi, i на морi провадиться iдеально — i тепер майже немає випадкiв, щоб iз Європи лопав хоч один сонцеїст до Африки або Азiї.

 

Справа походу виглядає зовсiм легкою й потребує тiльки певної кiлькостi окупацiйних армiй. Божевiлля Сонячної машини є тим добре, що воно, паралiзуючи все культурне й людське жлття, паралiзує вкупi й яку-небудь здатнiсть до органiзацiї. Нiякого опору, розумiється, ця маса жуйної худоби не зноже протиставити. Все завдання окупацiйних вiйськ буде в тому, щоб iзолювати здатнi до видужання елементи вiд абсолютно безнадiйних i щоб знищити останнi iз найменшою загибеллю невинних. Але це вже вiдноситься до техяiчного боку плану кампанiї.

Отже, зажiячуючн свое донесення, я дозволяю собi висловити найпоштивiшу надiю навеснi бути в Берлiнi б схладти до. дреирадяах нiг найпрекраснiшої Жiнки Заходу свої радiснi привiтання.

Її покiрний i всевiдданий раб

Георг

Р. S. Не можу при цьому не висловити свого гарячого жалю, що Вам доводиться перебувати в країнi божевiлля. Для мене не було б бiльшого щастя, як мати змогу перевезти Вас сюди, але тi труднощi перельоту, якiї стоять серед теперiшнiх умов на шляху, лякають мене й сковують мiй язик у благаннi перелетiти сюди.

Ще вважаю за варте Вашої ласкавої уваги таке i серед Союзу Оздоровлення, i серед урядових сфер Сходу пануе однодушна опiнiя, що пiсля вичищення Європи й Америки вiд Сонячної машини на цих континентах мусить на довший час запанувати залiзний режим абсолютної диктатури вибраних, цебто найстрогiша монархiя без нiякої тiнi парламентiв i таму подiбних руйнуючих волю й здоров'я народiв iнституцiй. Союз Оздоровлення вже тепер у порозумiннi з Союзом Схiдних Держав провадить тяжку и вiдповiдальну роботу вибору вiдповiдних людей, на плечi яких буде складений великий, але геройський тягар улравлiння країнами. При цiй нагодi не можу не подiлитися з Вами своєю радiстю й страхом мою скромну особу призначують на цей трудний подвиi для Нiмеччини. Не смiючи ухилятися вiд цього великого обов'язку, чуючи над собою благословляючi тiнi наших предкiв, я, одначе, почував би в своїх плечах незломну мiць, коли б знав, що поруч зi мною на схiдцi трону сходитиме iстота, перед якою схиляються i плечi мої, i колiна.



Ваш колiносхилений Георг.

P. P. S. Вiдповiдь прошу передати посланцем. Щодо дальшого листування, то прошу не дивуватися й не турбуватись, коли вiд мене не хутко буде лист. Надзвичайно важкi умови подорожi, а особливо необхiднiсть якнайбiльшої обережностi, можливо, не дозволить менi часто посилати посланцiв. А то й до самого початку акцiї не доведеться послати. Не полохати треба масу, а захопити її зненацька. Тим менше буде жертв i легше та швидше вiдбудеться вся ця тяжка операцiя дезинфекцiї.

Отже, може, просто до побачення.

Граф Елленберг i здивований, i занепокоєний: на рiвно-блiдому, висхлому, з кiстяним овалом лицi принцеси Елiзи зовсiм нема того пiдняття й трошки п'яного захвату, що щойно бачив вiн на лицях генерала Бухгольца й сенатора Штiфеля. Воно, це лице, немов присипане сiрим порохом, стомлене й нудне, як пiсля трудної їзди полем у старовинному екiпажi. А очi задумливо мружаться на щось далеке далеке й тоскне.

Граф Елленберг м'яко пiдступає ближче, м'яко влазливо намацує поштивими словами щiлинку до душi, але принцеса Елiза акуратно, з повiльною задумою складає листа й затикає всi щiлинки.

А коли граф Елленберг поштиво вислизуе з покою майбутньої королеви Нiмеччини, вона дивиться на вiкно, в яке зазирає синiй присмерк, i тоскно слухає, чи не чути шкандибаю чих навантажених крокiв у коридорi.

I вночi лежить принцеса Елiза з розплющеними очима й застигло, непорушне дивиться в тьму кiмнати. На пiдлозi коло грубки дотлiває вихлюпнутий жовто-червоний вiдблиск вогню, i вiд нього тягне такою безвихiднiстю, такою застиглою тугою й самотою, що очi принцеси самi собою наливаються чимсь гарячим-гарячим.

* * * А бiлi мухи монотонно, вперто, безупинно обсiдають дахи, дерева, вулицi. Тиша взулася в бiлi пухнастi панчохи й уже навiть не рипне нiчим уночi, не зашарудить. М'яко зсувається день у нiч, нiч — у день. Сонце зникло, тiльки часом коли-нс-коли боком, низом, винувато пройде над Берлiном таке червоне, таке байдуже, холодне, заклопотане й зараз же ховається в синювато-попелястi хмари.

А може, того тюхтiї сплять у замотках, що тепер уже зовсiм-зовсiм їм ясно, що всьому кiнець, тепер, пiсля тої дикої, божевiльної, пекельної ночi. Бо таки таккiнець. Тепер ясно, що немає нiяких сил, якi б повернули людину. Тепер ясно, що нiколи-нiколи не загориться вже вiясте сяйво над Берлiном, нiколи не загуркотить машина, не задзвенить сумним лагiдним плачем вечiрнiй дзвiн у наївних будиночках бога. Тепер це все ясне. I ясно, що мусить умирати за Машиною й людина.

«Ну, так що? Ну, i хай тварина. Що тут страшного? Вiльна, здорова, весела, любовна, щаслива тварина хiба не краще за скуту, хору, гнилу, злу, брехливу, нещасну людину? К чорту її!»

Мила, люба Труда. Хороша тваринка! Може, вона й має рацiю Може, дiйсно к чорту гнилу, нещасну, злу людину. Може, справдi нехай вона вигибає, вигниває в цих макухах, i нехай росте нова тварина в тих дитячих дзвiнких голiвках, що так весело перекидаються в пухнастому бiлому килимi?

А сонце щораз нижче ходить понад обрiєм, щораз неуважнiше, щораз коротше визирає з-за снiгових понурих хмар. I вiтер стає щораз суворiший, понурiший. I все рiдше приходить i Труда, i все млявiще звучить її голос. I все рiдше чути дитячi голоси за муром бiлого саду. Не чути їх уже й на тих горбочках, повз якi доктор Рудольф ходить до лiсу й на рiчку. I на рiчцi постатi такi млявi, байдужi, мовчазнi: наче сплять iдучи, сплять, набираючи води з ополонок, сплять везучи.

I часом, коли мiсяць головою роздере густу чорну вату хмар i виставить iз дiрки здивовано-журне кирпате лице й по бiлому савану розiллється синя туга його, доктор Рудольф тихенько пiдбирається до вiкна й довго-довго дивиться на самотню чорну постать, суворо схилену над столом.

I коли приходить до себе, а Макс не спить i може бачити його очi, вiн, не роздягаючись, тiльки черевики скинувши, засувається в дiрку свого замотку й пильно ховає лице. I довго-довго не спить доктор Рудольф, дивлячись у густу тьму неклi-паючими очима. По диханнi й рухах Макса вiн знає, що й вiн не спить. I не сплять десь тисячi тисяч Максiв. Не сплять i дивуються, жахаються i цепенiють в одчаї та безнадiйностi. I, може, проклинають.

А на ранок доктор Рудольф уже знову несе оберемок соснових дров, уже тихенько стукає, не чекаючи вiдповiдi, входить до кiмнати й складає дрова бiля грубки, незграбної, невмiло складеної. I червона голова не повертається нi на його стукiт, нi на його обережнi кроки. Тiльки панi Штор потiм нiжно гладить сто плечах i дякує бiдному Рудi за його тяжку для них усiх роботу, дякує за себе, за бiдного батька й за ще бiднiшу принцесу Елiзу. Розумiється, принцеса дуже вдячна, тiльки сказати не може, бо гордiсть у цiєї дiвчини бiльша за її вдячнiсть.

А бiлi мухи то спиняються, то знову обсiдають заснулу землю i вкладаються в бiлий, чистий саван.

Днi безшумно, одноманiтно пересипаються в ночi, ночi безшумно чсуваються в днi. В холодних кам'яних печерах, у пiр'яних, пухових норах сонно плямкають iстоти, що колись гордо звалися людьми.

* * * I от на бiлому, чистому саванi з'явилися чорнi, маснi латки. Сонце вже не ходить понад самим краєм обрiю, вже не гнеться винувато, кудись поспiшаючи, не визирає сердитою червонопикою мачухою з-за хмаряних горбiв. Весело розпихаючи сиво жовтi кучугури, владно, ясно сiдає на трон i робить свiй об'їзд. I вiтер уже не ганяється дурним цуценям за роями бiлих мух. Грайливий, бурний, нетерплячий, розкудовчений гасає вiн поперед Великої Матерi, розкидає її вiдозви на всi боки, сурмить у сурми: прокидайтеся!

Доктор Рудольф уже не возить, не пиляє, не рубає дров. Панi Штор давно вже переказала Рудi, що принцеса Елiза просить бiльше не трудити себе дровами — по хатах уже не так холодно, як перше.

I доктор Рудольф давно вже вiльний. А в лiсi ще вiльнiший. Без вiзочка, без саночок, без сокири й пилки шкандибає собi доктор Рудольф старими дорогами, ловлячи зарослим, кошлатим, смiшним лицем благосно-теплi вiдозви Великої Матерi. I лiс ловить i задоволене бурмотить: шепеляво гуде пiсню в зелену гiлчасту бороду. На дорозi в холодку лежить легесенький учорашнiй снiжок, i земля — як борошном посилана А в самому лiсi — снiг жовто-синiй, рябий, у чорних, масних латках на горбах, як шкура бiлого сетера. На кам'яних стовпчиках дотлiвають бiлi шапочки. Учорашнiй снiжок липне з землею до пiдборiв твердими гульками, якi треба весь час одбивати. На сонцi безсоромно оголилися бiлi стовбури еерези, розпустивши довгi нечесанi коси. Торiшнє жовте задубiле листя на дубках сухо, паперово й весело шелестить. Крихiтнi пташинки десь над головою попискують iз таким звуком, наче в кишенi побрязкують маленькi ключики.

А сонце сипле вiдозвами, i вiд нього до примружених вiй тягнуться кошлатi вiники променiв. Лiс густо, лунко переливається хвилями шуму.

Доктор Рудольф сiдає на пеньок лицем до Великої Матерi, примружує очi й сидить, не рухаючись, як великий лахматий жук. I не треба нiяких кам'яних печер, нiяких лабораторiй, радив, машин. Сидiти днями, мiсяцями, поводячи вусиками н пiдставляючи то один бiк пiд ласку Матерi, то другий. Сидiти й слухати густий лiсовий шум, слухати хвилi днвно спiваючої радостi й незрозумiлi несподiванi завмирання серця як перед якоюсь великою тайною. Звiдки ж радiсть, i тайна i гарячий, затаєний крик у грудях?

Доктор Рудольф розплющує очi й непорозумiло, схвильовано оглядається навкруги голими, одвертими, сяючими очима. десь гуде дрiт. Де тут серед лiсу, далеко вiд дороги, може взятися телеграфний дрiт. А гуде. Густо, рiвно, мегвлiчно гуде.

Доктор Рудольф устає й iiде та гудiння, шукаючи стовпiв. Але нема нiяких стовтiiв — дамi — стовбури, самi милi, вкритi лускою, червонувато-бурi стовбури. А гудiння щораз ближче, щораз виразнiше, от-от зовсiм близько.

Ах голубчики! То ж вони-раднi,милi, роботящi вiстуни весни. То вони пообсiдали ранню вербу, повпивалися в її пуп'янки, швиотяться, перелiтають iз гiлляки на гiлляку. То гуде верба, гуде бджоляним, джмелиним гудом, телеграф весни. ллє ж скiльки їх — кошлатих, старанних, дiловитих! Звiдко вони так рано довiдались, щ отут, у цiй долинцi, стоїть верба, всiяна сиво-срiбними солодкими пуп'янкам»? Хто сказав їм це? Якi телеграфи рознесли цю звiстку по їхнiх вуликах, нiрках, щiлинках?

А латки с кожнiм днем стають щораз бiльшi, ширшi, саван жавкне, пухкишає, расповзається — оголяється сонне тiло землi, зiтхає густим теплим вiтром, протягається лiсовiми шумами.

Доктор Рудольф шкандибає вулицями, в вулицi масно мокро блищать асфальтами, вимитим склами, гомонять голосами. Вiкна, дверi, тераси, балкони пороачинюваяi На вiкнах, дверях, балконах, терасах — людськи зарослi кошлати жуки, кузьки, бджоли, джмелi. Гудуть весвяно, поводять вусиками, пiдставляються то одним боком, то другим пiд ласку Матерi. А там воду везуть на вiзочках, весело, дзвiнко перегукуючись iз жуками. А там знову перевозяться з маленьких теплiших нiрок до великих печер iз терасами, з балконами, що взимку пустовали. А в грудях недовiдома, нiякими машинами и лабораторiями не зроблена радiсть i тьохкання, замирання перед хвилюючою тайною. Без телеграфiв, газет i вiдозв повисипали з своїх нiр i солодко мружаться вiд радiсної нiмої звiстки.

А сад, старий, любий, зачучверений, недорубаний сад п'яно гойдається з боку на бiк, хитає лисо-кучерявою головою, шумить, гуде пiснею. I дорiжки мокро, тепло, соковито блискають, м'яко розлiтаючись пiд ногами. I лавочки плямами висихають, парують, куряться теплом.

* * * Але тоскно, суворо-хмарно блукає принцеса дорiжками саду, всiма дорiжками, крiм одної, крiм тої, де пiдрубано нiжки бузковому кущевi. Цiєю алеєю вона нiколи не ходить. I таке в неї гостре пiдборiддя, така синювата блiдiсть, такi фiалковi синцi пiд очима, що доктор Рудольф готовий попiдрубувати всi нiжки всiм кущам разом iз своїми власними ногами, аби їй знову матово-золотисто закруглилось пiдборiддя й голова пiдвелася гордо, зневажливо, велично. Вiн готовий попiдрубувати нiжки всiм своїм радощам, аби її зеленi очi знову звисока, погiрдливо й владно примружились на нього.

Технiк, малярi, друкарi веселi. На терасi їхнiй табiр, на тiй самiй терасi, де колись так велично й владно ступали ноги принцеси Елiзи. Галасливий, огрiтий ласкою Великої Матерi, повний дитячого дзеленькоту табiр. Вони повитягали туди канапи, фотелi, колиски, розташувалися, розперезалися, попiд-ставляли заспанi, зарослi голови пiд сонячнi поцiлунки й нi за ким не тужать, нiкого не ждуть.

I Макс вже не читає детективних романiв, не лежить у пуховiй барлозi, не кривить гидливою гримасою порослих шовковими вусиками соковитих уст. Вiн теж мружить очi на сонце, лежачи на лавi перед ганком лабораторiї. У лiс вiн не хоче ходити — лiньки. Тiльки лежати й мружитись. Та ще якби не надокучала ота Труда. Бiдний хлопчина чогось зовсiм не терпить Труди. Моментально хмарнiє, нудьгує, рухи стають лiнивi, розведенi, очi недбало-насмiшкувато мружаться. А Труда не пстчас того. Ну, от дивним дивом не помiчає, така спостережлива, амбiтна, така чула на найменшу неприємнiсть, тут зовсiм не бачить нi Максової розвезеностi, нi насмiшкуватої примруженостi, нi мовчазностi. Блискає очима, зубами, сяє матово-смуглявим рум'янцем. Дивується, щиро-наївно ширить очi, задає прекомiчнi питання, дзвiнко з себе смiється, по-хлоп'ячому розмахує руками, дражниться, перекривляє, шарпає. Вона ходить в лiс, i на поле, i по всьому Берлiну. З Тiле, чорно-срiбним лицарем, з Гансом, iз цiлими кумпа-нiями. А в лiсi вже цiлi юрби з Сонячними машинами, з гiтарами, пiснями, з перегукуваннями. А в полi вже витикаються голочки свiжої, молодої трави, пасуться здичавiлi конi, смачно, по-весняному кракають галки, летять дикi качки, шумить лiс. А макухи й ледарi лежать на лавах i зневажливо посмiхаються. А їх треба стягати з лав i…

I макуха раптом скочується з лави, ляпнувши рукою просто в мокру, теплувату землю. I дивним дивом Труда зовсiм не помiчає, що Максовi нема нiякiсiнької охоти до таких жартiв, зовсiм не помiчає його здивованих знизувань плечима й безсилих, образливих зiтхань.

— Ей, Максе! Весна надворi! Чуєте? Та весна ж, Максе! Рудi, ми з вами полетимо влiтку в Кордiльєри. Правда? Макса гарненько закутаємо, замумуємо в льох, щоб нiхто його не турбував, i полетимо. Правда?

Макс мружить очi на вершечок каштана, на якому кокетливо, манiрно чепуриться малесенька довгохвоста пташка.

— На чому ж ви полетите? На крилах кохання хiба?

— А що ж! I на таких крилах можна полетiти!

— О, звичайно. А надто на чорно-срiбних!

— Чудеснi крила! Кращi за чорнi!

— О, напевно. Хто ж сперечається? Це вiдомо давно.

Макс недбало пiдводиться, засуває руки в кишенi й розвезеною, лiнивою ходою йде собi геть. А Труда, чудна дiвчина, раптом радiсно, в захватi хапає Рудi за руку й бурно тягне його в протилежний бiк, до графського будинку. Вона така щаслива, що мусить забiгти обняти мамуню, паню Штор, i сказати добридень бiднiй трупоїдцi-принцесi. Смiшна, вперта, завзята старорежимка. I досi страшенно сердита на сонячний хлiб. Але дурненька, що ж вона робитиме: трону однаково не буде вже зовсiм, нiколи-нiколи не буде. Баста. Так чого ж iще мучити себе? Правда? Ну, от, наприклад, чого вона й досi не побралася з своїм Георгом? Чого, спитатися? Попа їм треба було? Вiнчатися? Пристойно, звичайно, морально? Фi, фi! Годi! Нiяких пристойностей i моралей. Попрощайтеся, ваша свiтлосте! Тепер вiнчає сонце, спiває вiтер, свiдки — сосни, музика й танцi — у грудях. Правда? — Правда, Рудi, смiшнi й бiднi цi двоє? Так чудесно могли собi давно жити разом. А тепер от… Ех, а ще, мабуть, мiсяцiв кiлька до справжнього лiта зосталось. Правда, Рудi?

I раптом Труда зупиняється, перепиняє Рудi дорогу й здивовано дивиться йому в лице.

 

Нi, Рудi! Чого ви стали такий?! Я щось не так сказала?! Я вас чимсь образила?

Нi, Рудi нiчим не ображений — в нього тiльки трошки заболiла голова, занадто довго на сонцi ходив. Але це дурниця. (О, тут Труда така занадто вже помiтлива).

— Правда, Рудi, ви — страшно милий. Ви — прекрасний, Рудi. Я вам це цiлком серйозно кажу. I коли б я не… цебто коли б iншi умови, я б неодмiнно вас покохала. Ви — такий дитячий i сильний. Але вас покохає краща за мене. Я вас оженю! Знаєте, Рудi, я вас оженю! Серйозно! Хочете, Рудi? Я вчора здибалася з одною колишньою акторкою. Страшно мила. I надзвичайна красуня! Просто серце холоне дивитись на неї. I вона за вас питала. Знаєте? Їй-богу, Рудiї Вона дуже хоче зазнайомитися з Рудольфом Штором.

Ну, Рудi мусить попрощатися — вiн додому не хоче йти (крiзь скло нижньої веранди видно двi голови, одна обросла рудявою бородою з улазливими сiренькими очима, друга — iпишно-червона).

I Рудi повертається й iде в сад. Але в саду кострубатий технiк iз цiлим виводком технiченят скубе свiжу траву, пiднявши галчиний крик.

I доктор Рудольф знову йде на вулицi, на площi. Пораненi, понiвеченi, з повибиваними шибками, з пообгризуваними вогнем стiнами, iз смiттям, брудом, iз слiдами руїни й смертi, вони блискають черепками, побитим склом, покоцюрбленими старими вивiсками, смiшними золотими лiтерами реклам, вони повнi гуку, спiву, смiху. I вiтер шугає вогким, хмаряним, весняним духом у мрiйно примруженi очi, в лiнивi, соннi, ще не вмиванi лиця, гасає по норах, лопотить розвiшаними ковдрами, задирає сукнi, торохкотить обiдраною бляхою непотрiбних смiшних вивiсок.

I дивно, i солодко, i незрозумiле, що так можна цiлими днями мружитись, потягатись, пiдставляти лице сонцю i вiтру. I сьогоднi, i завтра, i пiслязавтра, i довгий, безкраїй ряд днiв, сонячних, вiльних, просторих. Боже мiй, ну, що ж такого, що iржавiють машини, порохнявiють лабораторiї, що мишi гризуть бiблiотеки. «Тепер вiнчає сонце, а музики й танцi — у грудях. Правда?» Та, розумiється, правда!

* * * Уже рябiє сад зеленим ряботинням, уже вишнi, яблунi, грушi повдягали бiло-рожевi вiнчальнi серпанки, вже гуде старий сотнями телеграфних стовпiв. Сонце щедро, по-материнському, повними жменями, цiлими оберемками жбурляє свої вiястi посмiшки. Савану й слiду немає, чорнi, маснi латки затяглися зеленими їжачками. Сивi, червонi, жовтi бруньки женуться однi за одними, репаються, розгортаються зеленими вушками. Кострубатий, лисий iз вихорами на висках нахаба-технiк iз сокирою в руках ходить по подвiр'ю, по саду, знову по подвiр'ю. Ех, рубнути б що-небудь! Помахати б сокиркою, щоб аж у плечах занило, розiгнати б кров — застоялася за зиму. Он рубає дрова отой трупоїд, управитель графський. Помогти хiба йому? Ач, як невмiло сокиру тримає.

Нахаба-технiк помалу, гуляючим кроком пiдходить до Ганса Штора, закушуючи в рудих вусах посмiшку вищостi. Ех, управителю, управителю, не сокиру тобi тримати, а нагайї Так для нагая часи минули, а сокирка льокайських рук не слухається.

— Ану, чоловiче, давайте я вам iпоможу. Пустiть.

Насамперед сказано «чоловiче». Потiм нахабна, фамiльярна посмiшка. По-третє, вiд цих скотiв, навiть помираючи, помiч брати гидко.

Ганс Штор мовчки велично повертається спиною до нахаби-технiка й сильно замахується сокирою. Дровиняка, спасибi їй, iз кректiнням розколюється.

Технiк знизує плечима й iде далi — не треба. Ще просити! Але рубнути що-небудь проте хочеться. А ще приємнiше б оце закасати рукава, стати бiля верстата й стругнути б сталевий брусок. Вжж, зi-i-i! А мотор: ррак, ррак, ррак! Та розчинити вiкна, та щоб небо видно було. Чудесно!

Технiк спльовує й iде на терасу. Щасливцi малярi — їхня майстерня з ними. Ач, патлачi, порозкарячували свої мольберти, начепили на пальцi дощечки з фарбочками й подумаєш, яку роботу роблять — важностi-бо, пихи, страшенної серйозностi скiльки! Стiльки ж, як у Фрiцхена й Амальхен, що позують їм.

Досадно технiковi, непокiйно, тiсно. У лiс, на поле пiти? Ну, щодня в лiс Вiзочок дiтям зробити? Ех, будь мотор, можна було б спробувати лiтачка за найновiшою системою зробити. Так де ж ти тепер мотора знайдеш! А малярi тупцюють, важно хмурять брови, наче бозна-що путнє роблять. А всього но портрети сонливих Амальхен i Фрiцхена.

Технiк спльовує в сад i лягає на канапу. А сад шумить, гуде, пострiлює бруньками, шарудить тисячами лапок, крилець, гiллячок — робота кипить, робота важна, весело-серйозна, як пики малярiв.

Доктор Рудольф одчиняє горiшнi половинки вiкон. Пальми, бiднi, недомерзлi, покалiченi пальми, вдячно похитують хвостатими головами. А померзлi квiти сухо шелестять пiд заграваннями вiтру, що прожогом влiтає крiзь вiкно й вилiтає в дверi.

Блищать, переливаються зайчиками металiчнi прилади, такi вони чистенькi, вимитi, витертi. Та що з того?

Доктор Рудольф одгрiбає лiвою рукою нолосся з чола, з ганчiркою в правiй шкандибає до вiкна й виглядає. Нi, нема нiкого в саду, тiльки Макс страшенно копає пiд вiкном, готує мiсце для квiток. Сласно вгризається лопатою у вогку шкiру землi й вириває шматок за шматкам. Вiн нiчого не вмiє робити спокiйно, поважно. Все з палом, iз зривом. Аж пiт рясними краплями стiкає по чолу до густих нахмурених брiв.

Нi, нема сьогоднi нiкого в саду! I знову доктор Рудольф iде до вимитих, вичищених, прибранях, як до танцiв, машин i приладiв. Тiсно йому, непокiйно, журно. А Макс пильно, сласно, люто копає.

Часом станс Макс одпочити, змахне рукавом пiт i скоса гляне на хвiртку в мурi. Але зовсiм уже не того, що когось чекає, а просто так собi, цiлком машинально. Нiкогiсiнько й нiчогiсiнько йому не треба, i хай йому дадуть опокiй. Хай собi десятки рiзнорiдних лицарiв крутяться зграями — йому цiлком байдуже, аби тiльки дали йому спокiй.

Ах, ну от якраз: їхня ясновельможнiсть iз двонолесом. Новенький кашкетик, кучерi розпатланi, очi в захватi. А де ж зграя лицарiв? За муром лишила пiджидати?

— Добридень, Максе! Ви копаєте?! Для чого?! Що тут буде, Максе?

А щоки пашать, очi здивовано поширенi, губи зашерхли нiжною дитячою шкуринкою, прудко, задихано то розкриваються, то стулюються.

— Тут буде мавзолей.

— Мавзолей?! Який мавзолей?! Правда? Ви серйозно? Серйознiсть Максового лиця не пiдлягає нiякому сумнiву — брови хмуро стягнутi до перенiсся, очi встромленi в землю в понурiй задумi.

— Максе, який мавзолей?

— Всiм лицарям, починаючи вiд чорно-срiбного й кiнчаючи рудо-мiдними

Труда швидко припинає двоколесо до куща й хапає грудку мокрої землi з металiчним слiдом од лопати; Макс зараз же понуро, трагiчно схрещує закоченi волосатi руки на грудях i пiдставляє всього себе пiд удари. Вiн готовий прийняти все, що прекраснiй дамi рiзнометалевих лицарiв завгодно буде з ним зробити.

— Ви — недобрий. I злий. Не хочу з вами мати дiла. Я до вас у страшно важнiй справi, а ви…

— Я готовий до всяких послуг.

— Ви готовi тiльки лежати й посвистувати. От бачите, що це таке! Га!

Труда пiдносить трошки вгору ногу й показує черевика. — Маленький, давно-давно нечищений, подряпаний, такий бiд ненький, вiн на смерть поранений- пiдошва геть-чисто вiдiрвалась, обвисла — i черевичок роззявив рота, показуючи бiлий обтягнений навколо язичок.

— Фi, фi, фi-i! Каюк. Ну, що ж, стiльки рiзнометалевих лицарiв, та не можуть полагодити одного черевичка?

— Ах, вони полагодять! Собi не вмiють. Та й не в тому рiч. Рудi! Iдiть сюди! Швидше!

— Але ж Рудi хiмiк, а не швець, дозвольте вам нагадати. I не лицар.

Труда раптом пильно мовчки дивиться на Макса i, зiтхнувши, знизує плечима.

— I я не лицар, на жаль.

— Ну, як до кого. Рудi! Я в дуже важнiй справi. Це нарештi стає вже зовсiм безглуздя; в Берлiнi живе кiлька мiльйонiв здорових ледарiв, а ми мусимо ходити в подертих черевиках. Ви подивiться… Ну? Це — остання моя пара. А ми хочемо органiзувати театр. Ну, куди ж тут театр, коли черевикiв нема, сукнi подертi, електрики нема, води нема, в театрах од канонади всi шибки повибиванi. Страшно безглуздо, нарештi. Що ж, так i будемо ми, як вiвцi, жити?

Макс iз жахом пiдiймає руку, робить круглi очi, вiдсахується назад.

— Боже мiй! Що я чую?! Рудi? Що ми чуємо?!

— Максе, ви нiчого не розумiєте.

— Цiлком iз вами згоджуюсь: нiчогiсiнько не розумiю.

— Охоче вiрю Але ви. Рудi, розумiєте! Правда?

Рудi (такий смiшний, незвичайний iз своєю каштановою борiдкою й вусами, в яких поховалися ниточки уст) знизує плечима.

— Я розумiю, але що ж можна зробити!

— Що??

Труда стрiпує чорно-синiми кучерями:

— Засвiтити електрику, пустити воду, повставляти шибки, полагодити черевики, пошити сукнi.

Макс засуває руки в кишенi й дивиться в небо, як курка, одним оком.

— Нiчого собi програмочка. А хто ж то зробить? Лицарi!

— Ой Максе, ви сьогоднi страшенно… Ну, нiчого, нехай! Хто зробить? Ось хто: ви. Рудi, я, лицарi, мiльйони отих ледарiв. Та що, справдi, не можна води пустити? Не сором! Та я сама зберу вам тисячi охочих зараз же їхати по вугiль. Вся ж справа у вугiллi? Максе, ви не посмiхайтесь, не судiть по собi. I якби ви не були таким тюхтiєм i не валялись у себе на канапi, а балакали з людьми, ви б i самi це побачили. I зовсiм не того, що хочуть старих порядкiв. Ого, вибачте. А просто хочеться робити, ну, от, хочеться й бiльше нiчого! Або, як каже людина Шпiндлер, «перевага iнтеграцiї над дез… де-зин-те-грацiєю». Просто нема куди сил дiвати. Ну, вiд радостi, вiд щастя, вiд… вiд волi хочуть робити. Ви цього не розумiєте, правда! Будь ласка. Рудi, а ви теж не розумiєте?

— Я розумiю, але…

— Рудi все розумiє, але на все в нього є «але».

— Максе, почекайте. «Але», Рудi?

— Але… при чому ж я тут?

Труда знизує плечима.

— Господи боже: i всi вони, всi мужчини говорять те саме: «при чому ж тут я» Сонячна машина — ваша?

— Ну, моя. Цебто…

— Ну, так чого ж iще треба? Хто ж бiльше тут при чому, як не ви? Розумiється, ви насамперед. А потiм Макс, Шпiндлер, увесь Iнарак, потiм Комiтет Сонячної машини. Де вони всi? Ну, де! Що роблять? Соромi Що робить Макс? Мавзолеї копає. Ах, надзвичайно важна робота. Рудi, ви повиннi видати вiдозву. Власне ви, доктор Рудольф Штор. Розумiєте? Чекайте, я обдумала весь план. Ви видаєте вiдозву. Нi, не так. Ми органiзуємо страшенну пропаганду. Розшукаємо всiх iна-ракiстiв, соцiалiстiв, анархiстiв.

— Де ж ви їх знайдете?

— Знайдемо! Ну, господи, розумiється, коли так од самого початку скептично ставитись, то, звичайно, нiчого не вийде.

Макс зiтхає й знову дивиться вгору.

— Хоч як ставитись, однаково нiчого не вийде. Ради того, щоб нудьгуючi артистки (генiальнi, звичайно) могли заграти в театрi, навряд чи.

— I зовсiм не для того, щоб артистки! А просто самi люди хочуть.

— Так чого ж не роблять?

— Бо нiхто не штовхне. Нема проводу. От через що. А правда. Рудi, Макс страшеяно подiбний тепер до ассiрiйця! Вам дуже до лиця ваша борiдка, Максе. Ну, це мiж iншим. Так, Рудi, давайте! Га? Ну, спробуємо.

Макс iз посмiшкою бере лопату i зсуває ногою налиплу землю.

— От страшенно хочеться перед лицарями виступити на сценi!

Труда круто повертається до Макса, спалахує, хоче щось сказати, але так само круто одвертається й швидко йде у глиб саду.

Ассiрiйське лице Макса нiяковiє.

— От тобi й маєш! Трудо! Що ж я такого сказав? Трудо!

По-хлоп'ячому похитуючи плечима, незручно припадаючи на праву ногу з бiдним пораненим черевичком, постать у спор-товому кепi, не озираючись, прямує до саду. Макс знизує плечима, глибоко втикає лопату в землю й розвезеними лiнивими кроками йде за нею. А доктор Рудольф, задумливо покушуючи кострубатi кiнчики навислого вуса, стоїть i все так само дивиться на скибку землi з металiчним масним слiдом лопати.

Труда сидить в альтанцi, обнявши правою рукою стару покришену колонку. Золотисто карi, чистi, обведенi синiми вiями очi похмуро, суворо дивляться на облiплену бiло-рожевим цвiтом ворухливу вiд бджолячих латок i голiвок гiллячку. Макса вони не бачать, не хочуть бачити.

Макс обережно сiдає поруч, кашляє, скоса зиркає, тягне за набухлий вусик дикого винограду, знову кашляє.

— Ну, я бiльше не буду, Трудо Ну, мир?! Га?

Бджоли, не чуючи такого благального, трошечки присипаного усмiхом голосу, працьовито, серйозно, завзято перелiтають з одної квiтки на другу, не штовхаються, не сваряться, не потребують нiяких вiдозв, канонад, намов, насмiшок, моралей.

— Ну, не сердьтесь, я бiльше не буду. Я тепер уже зовсiм розумiю, як вам дорогi лицарi, i нiколи їх не чiпатиму. Даю слово!

Милi, обвiянi синiми вiями очi сердито поширюються.

— При чому ж тут знову лицарi?!

— При тому, що ви ж за них образились на мене.

На вишневих пришерхлих губах пробiгає така знайома гримаска.

— Нi за яких лицарiв я не образилась. А образилась за вас.

— За мене?!

Макс аж рiвнiше сiдає.

— Розумiється. Ви так пiддалися своїй журбi, що. що нi до чого вже не здатнi. Що, нi?


Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 31 | Нарушение авторских прав







mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.034 сек.)







<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>