Та чим же ти її заспокоїш?
А часом зненацька зупиниться, задере голову й швидко починає водити очима по небу, наче шукаючи, чи не летить з якого боку її залетiлий орел. Цiлком серйозно шукає очима по небу!
Бiдна-бiдна дiвчина!
* * * Стук, грюк, тупiт, шаркiт, галас, регiт. Дрижать шибки, обсипається стеля, труситься посуд, у вухах гупає, ляскає.
Це горiшнi повернулись iз вугiльної експедицiї. Гей, перевiряйте лампи, хутко електрика буде! Добре кранти закрутiть — вода затопить дiм! Гей, малярi, де гiтара?
А внизу тихо, принишкло. Графиня коло хорого графа, читає йому старих-старих поетiв. А принцеса Елiза все ходить i ходить по кiмнатi, поглядаючи у вiкно. Коли цi повернулися, то, значить, повернулись i тi. Та вже й горiшнi лозатихали — мабуть, у сад пiшли чи полягали вiд утоми, а Труди все нема.
Аж ось дивний, давно забутий, майже фантастичний крик авто. Круг будинку повз вiкна прожогом пролiтає сiра блискуча маса, з вихором закружляє й зникає за рогом. Принцеса Елiза прикладає руки до лиця и жде.
Господи, чого ж вона там плутається? Та чи Труда ж це?
Швидкий, частий тупiт нiг. Хапливий, нетерплячий стукiт у дверi.
— Увiйдiть!
Ну — «увiйдiть». У кiмнату влiтає бiло-чорний вихор. Бiлий капелюх аж на чорно-синiх кучерях, на однiй руцi синiй жакет, у другiй квiтки. Жакет летить на канапу, капелюх за ним, а квiти бурно пiдлiтають до самого лиця iпринцесi. З поля, з лiсу, натуральнi, свiжi, спецiально для Елiзи збиранi.
— Ну, як здоров'я? Як? Краще? Зовсiм добре? Правда? Ой, гарно! Страшно рада! Ох, я так стращдо стомилася. Так чудесно, любо стомилася, Елiзо. Я мущу сiсти. Правда, чудеснi? Правда? А ви подивiться, який там гарний бузок. Це вам спецiально вiд доктора Рудi. Що таке! Що там, Елiзо? Бджола там? Чого ви злякались?
Елiза пiднято смiється — маленький жучок, дурницi. Треба швидше квiтки у воду. (А сама якась чудна: напружена, очi хоро блищать).
— Ну, як же там? Привезли вугiлля?
Труда падає на спинку фотеля й розпинає по нiй руки.
— Вугiль, нафту, маюн, радiй, гелiонiт! Десять потягiв! Це — першi. Завтра дальшi. Потiм дальшi. Потiм дальшi. Елiзо, через мiсяць ви будете мати щастя бачити мене на сценi Великого Театру.
Чорно-бiлий вихор зненацька дивується:
— Слухайте, Елiзо! Та ви ж можете бути прекрасною, надзвичайною артисткою! Знаєте ви це? Та нi нi що ви смiєтесь. Знаєте ви це чи нi? Я серйозно, Елiзо, кажу. Цiлком серйозно!
— Не знаю, Трудо, i не хочу знати.
— Чому?!
— Ну, ця справа нецiкава. Краще розкажiть менi про вашу експедицiю. Але детально, докладно, все-все! (А очi скляно, чудно блищать!)
— Ну, добре. Про вас ми ще поговоримо. Але дiро експедицiю я так не можу. Насамперед треба, щоб нiхто не заважав. Треба дверi замкнути й нiкого не пускати. А то мама зараз прийде й усе переплутає. Або ще хто-небудь. Ключ є? Чудесно. От так. А тепер я мушу скинути черевики. Макс добув новi, але вони такi крихiтнi, що я мушу весь час ходити навшпиньках. Можна менi сiсти з ногами на канапу? А ви поруч. Добре? I потiм ви з мене не дуже смiйтесь, я зовсiм не своя вiд усього цього. Ох, Елiзо, яке щастя жити на землi! Я нiколи в тисячнiй частинi не могла навiть уявити собi такої… такої… Ну, нема слова в мене! Ах, як прекрасно горить ваше волосся пiд променем. Ви знаєте, я ж колись була певна, що ви волосся фарбуєте на червоний колiр, а брови — на темний. Ну, добре. Так, значить, про експедицiю? Тiльки ви не сердьтесь, коли я роз повiдагиму розпанахано й без ладу. Я цими днями вся чисто розпанахана, безладна i… Можна вас гаряче, гаряче поцiлувати? Тiльки в волосся! Тiльки в волосся! Ух, який теплий нiжний дух. Ви знаєте, Елiзо? А проте, дурницi! Так, значить, про експедицiю? Добре. Iз самого початку? Як складали потяг, як розпалювали його дровами? Нi, це не цiкаво Правда? Ну, насамперед народу зголосилось стiльки, що ми могли взяти на два потяги тiльки соту, може, частину. А, де! Тисячну, стотисячну. Ну, одне слово, якби з мiшка горiхiв взяти жменьку. От скiльки ми могли взяти, їхали ми туди до копалень цiлих три днi. Цiлих три днi, мажете собi це уявити. А ранiше треба було всього вiсiм годин. Але як ми їхали, Елiзо, якби ви бачили! Поволю-у-сеньки, поволюсеньки. Як у темнiй хатi напомацки йдем. Ну, та зрозумiло: скiльки часу не функцiонували залiзницi. Колiї поржавiли! Ну, i зупинялись на кожнiй станцiї, розшукували мiсцевих залiзничникiв, iпереводили якiсь стрiлки, щось лагодили. Один раз заїхали ие в тому напрямi й мусили вертатись. Але то дурниця! Ми, розумiється, везли з собою масу вiдозв i манiфестiв Вiльної Спiлки. Населення вибiгало назустрiч, дивилося на нас, як дикуни на аероплан, потiм впадало в дикий ентузiазм. Маса народу просто благала нас узяти їх iз собою. Тут же записувались до Вiльної Спiлки, просили роботи. Я вам кажу, Елiзонько, це був просто трiумфальний похiд. Цi три днi промайнули як три хвилини. Ви уявiть собi, Елiзо: сонце, весняний, теплий, нiжний вiтер, зелене-зелене поле, небо широке-широке, i наш потяг! Всi вагони вiдкритi, уквiтчанi вiнками, прапорами; скрiзь музика, спiви. I парочки, парочки! Потяг парочок! Iй-богу! Ну, може, десять процентiв було неспарованих, окремих собi людей. Але знаєте, хто з нами їхав? Знаєте? Нiколи не вгадаєте! Мертенс! Можете собi уявить? Навiть у нашому вагонi, разом iз Рудi, з тим самим Рудi, якого вiн… Ну, нiчого. Але, знаєте, Елiзо, вiн дiйсно страшенно розумна людина! Просто надзвичайна! Ви ж знаєте, ми всю дорогу вели засiдання. Зовсiм справжнi засiдання — з президентовi, секретарями, дебатами. Уявiть собi цю картину, Елiзо: поле, небо, вагони на вугiлля, спереду i ззаду музика, спiви, а на нашому вагонi — засiдання. А на йолi дикi конi. Маса коней здичавiла, бiгають табунами. Але. маса й загинула взимку — коней, корiв, птицi, собак. I от засiдання. Виявляється, Елiзо, це все ж такя не так просто — вiдновити все. Страшно це складяаi iсторiя. Менi спочатку страшно стало, коли я слухала промови. Все ж так цупко чiпляється одне одного. Ну, скажiмо, пошити всiм черевики. Взяти шкуру й пошити? Правда? Ой-ой! Але, Елiзо, ви знаєте, наш Рудi — просто надзвичайний! Навiть Мертенс мусив признати його «надприродну», як вiн сказав, «прозорливiсть i генiальну гостроту розуму». Коли вiн говорить, то так усе ясно, просто й так разом грандiозно, так усе далеко й широко видно. А скiльки енергiї, Елiзо? Я нiколи не думала, щоб у Рудi, у нашого мовчазного, стриманого, трошки соромливого анахорета була така маса енергiї, сили, волi. Макс також сильний, але Макс — бурний, вулканiчний, безутримний. Йому треба все разом — на один мах, з вогнем, iз жагою. А Рудi, навпаки, спокiйно, методично, але аалiзно. Iрма (моя хороша приятелька, артистка!) до такої мiри в нього закохана, що коли говорить про нього, то все лице горить плямами.
Iй-богу!.. Але, бiдна Елiзонько, ви страшно, страшно схудли, от тепер це надзвичайно видної Ви ще не зовсiм здоровi. I блiда ви така! Елiзо, ви повиннi негайно їсти сонячний хлiб! Негайно! Ну, як ви можете їсти ту… ту стару їжу? Для чого? Я не розумiю.
Принцеса Елiза проводить рукою по чолi й. по лицi, неначе зганяючи блiдiсть.
— Ну, мене лишiть, Трудо. Нецiкаво. Що ж? у доктора Рудольфа роман iз цiєю Iрямою?
— Ах, iдiоти! Iрма просто мене дратує. Уявiть собi: вiдома красуня, розумна, страшто приваблива, в неї е щось схiдне, загадкове в лицi, знаменита спiвачка, голос такий, що за самий голос можна, я не знаю як, закохатись. Мала м-асу при-клонникiв, через неї люди вбивали себе. I раптом-, мажете уявити собi цю чудачку, боГться! Боїться нашого Рудi, як маленька дiвчинка! I що бiльше закохується, то бiльше боїться, хвилюється, вкривається червоними плямами.
Принцеса Елiза знову проводить рукою по лицi.
— Що ж, доктор Рудольф не вiдповiдає їй, чи що?
— Ах, не вiдповiдає! Розумiється, вiдповiдає. Але сам доктор Рудольф такий самий iдiот, як i вона. Абсолютно нiякої смiлостi немає. Мужчина мусить буть навiть трохи брутальний. Правда? Ну, в кожному разi, iнiцiативний, смiливий. А Рудi…
Труда обурено, зневажливо знизує плечима й перемiняє позу. Сонце косою золотою палицею вперлось їй у чорно-синi кучерi i поблискує в бронзовому оцi.
— Ну, ви, може, не знаєте, як вiн поводиться.
— Я не знаючi Я?! Та я кожне слово, кожний рух їхнiй знаю. Краще навiть за саму Iрму й за самого Рудi. Нiякої iнiцiативи немає. От що! Чистiсiнький тюхтiй!
Елiза раптом скляно, дзвiнко смiється й гаряче, навiть трошки бурно обнiмає Труду за ллечi.
— Ах ви комiчна й мила, Трудонько.
— Чим же я комiчна? Сердять вони мене страшенно.
Нездарнi Елiза ще дзвiнкiше смiється
— Ну, чого ж сердитись, Трудо? Звiдки ж ви знаєте, що вiн її любить? Казав вiн вам про це?
— «Казав, казав»! Абсолютно нема нiякої потреби, щоб вiн казав, коли й так усе видно Як вiн може не любити Iрму? Як? Це виключено А вся причина в тому, що вiн — анахорет, що вiн жив страшно морально й нi одної жiнки не зазнав. Я певна, що вiн не знає, як треба цiлуватись. Ви знаєте це? Серйозно!
Елiза раптом гаряче, пекуче, по самi очi червонiє. Червонiє й смiється таким тихим тремким смiхом, так нiжно обнiмає за плечi Труду, що Труда здивовано поширює очi й аж одсувається назад, щоб краще бачити цю палаючу голову.
— Чого ви смiєтесь? Ви не вiрите?
— Я вiрю! Я вiрю! Але ви це так мило, так надзвичайно мило кажете, що я не можу бути серйозна, моя дорога, моя хороша Трудонько!
Труда i здивовано, i серйозно водить очима по лицi Елiзи.
— А знаєте, Елiзо, от ви в цей мент страшенно гарнi! I ви, знаєте, страх мiнлива. Ви можете в одну мить постарiтись на десять рокiв i помолодiти. От тепер у вас така нiжнiсть, м'якiсть, така дитячiсть у лицi, що аж не вiриться. Я це вже й ранiш помiчала. Ви можете бути безумно приваблива. Але буваєте й така суха, колюча, що, здається, об вас можна подряпатись. I червонiєте ви так щиро й палюче, що аж дивно. I зовсiм од дрiбницi! Ну, що я сказала?
— Ви нiчого, нiчого не сказали, i не будемо зупинятись Ну, як же ви все ж таки вугiль добували! Ви самi копали в шахтах?
— Нi, там маса запасiв. Але ми будемо копати! I вже копають Вже щодня буде йти сюди вугiль i всяке iнше паливо. Що ж ми тут привезли? Дурницi! На кiлька днiв Нi, це треба регулярно, систематично, за планом. Рада Спiлки виробляє цiлий план. Ах, Елiзо, як може бути гарно, прекрасно жити. Ви уявiть собi, що коли ми будемо працювати всього по двi обов'язковi години на день — усього по двi години! — то ми всi, всi без найменшого вийнятку, будемо мати, перше — прекраснi!помешкання, друге — чудовi, зручнi, розкiшнi меблi, третє — в кожнiй кiмнатi буде кiно, екран, телефон, кiногазе-та, радiофотографiї з усього свiту, четверте — всi ми будемо носити найтонше полотно, шовки, найкращi матерiї, п'яте — в кожного буде авто, аеро всяких систем, шосте — ми зможемо лiтати з одного кiнця землi на другий, нiяких кордонiв, нiяких нудних урядовцiв, урядiв, нiяких цих нацiй, рас- усi наро ди — просто люди й бiльше нiчого! Елiзонько, дух же забиває? їй богу, менi просто дух забиває! I це ж буде! Буде неодмiнно, через якийсь рiк уже буде!
I от раптом лице знову постарiло на десять рокiв: зникла дитяча нiжна рожевiсть, замiсть неї — суха чернеча суворiсть, загострений блiдий кiнчик носа й цей чудний, неприємний, напружено скляний блиск очей.
— Так. Але цiкаво знати, хто б то робив усе це?
— Як хто?! Ми!
— Хто ж то «ми?
— Ну, всi ми Я, ви, Макс, Рудi, Вiльна Спiлка, кожний працездатний чоловiк i жiнка.
Елiза холодно знизує плечима. (Видно, ну, видно ж, що вона не те що не вiрить, а не хоче вiрити їй треба не вiрити!)
— З якої речi? А як я не хочу працювати? Я хочу мати авто, аеро, музику, театр, шовки, я хочу лiтати з одного кiнця землi на другий, я хочу лежати, кохатись, смiятись i зовсiм не хочу працювати Ну, i як же тодi?
Труда пресерйозно й твердо дивиться просто в скляно-сухi очi Елiзи
— Будь ласка. Не працюйте.
— I ви менi все дасте?
— Все дамо.
Елiза з недоброю полегкiстю смiється й злегка обнiмає за плечi милу, строгу, таку «iдейно переконану» постать, розумiється, все дурницi, i вона має право не вiрить.
— Мила Трудо! Та ваша Спiлка через тиждень помре вiд виснаги сил Бо таких, як я, охочих усе мати й нiчого не робити, буде дев'ятдiїят дев'ять i дев'ять десятих процентiв усiх ваших «працездатних» чоловiкiв i жiнок.
Труда вмить уся стрiпується й аж стає на колiна на канапi. О, коли так, то вона доведе ж цiй запеклiй трупоїдцi.
— Неправда. Цiлком неправда! Принцеса робить наклеп i на себе, i на всiх людей. I принцеса, i всi тi дев'ятдесят дев'ять процентiв абсолютно не такi. Та навiть за старого режиму кожний що-небудь робив, мав якесь заняття. Найбагатшi люди, цiлком-цiлком забезпеченi, i тi мусили — так, так, мусили — мати собi якесь заняття, щоб не бути бездiяльними. То спорт, то якiсь собi там колекцiї, то мiнiстерський портфель, а все якесь заняття. Бо не може, абсолютно нiхто не може жити без нiякої дiяльностi! Господи, та коли б її. Труду, примусили нiчого не робити й жити отак, як малює Елiза, вона б себе вбила. Серйозно, серйозно! Та вона хоче все робити, все знати, все вмiти. Хоче, сама хоче, без нiякого примусу. їй страшенно цiкаво, наприклад, робити рiзнi матерiї. Страшно їй це подобається. Особливо шовки. I вона неодмiнно, крiм театру (театру вона нiзащо не покине — ого!), крiм театру, неодмiнно буде працювати на фабрицi матерiй.
— А в шахтах хто працюватиме?
— Будь ласка, можу й у шахтi. Теж iнтересно. А коли це всього двi години обов'язково — так що тут страшного? Сам же Мертенс вирахував, що бiльш, нiж двi години, не треба. Сам Мертенс! Та й то поки не будуть удосконаленi машини. Вся ж робота буде машиною провадитися. А Рудi каже, що без нiякого сумнiву, можна буде гелiонiт уживати не тiльки для Сонячної машини, але й для всякої машини. Взагалi замiсть рiзних газiв i тому подiбного прикласти до роботи сонячну енергiю. I ви уявiть собi, Елiзо, що ви ставите гелiанiтове скло у ваше авто чи аеро — i сонце вас понесе, куди вам захочеться. Ну, уявiть собi тiльки це! Ах, Елiзо, та Мертенс, сам Мертенс казав, що ми з Сонячною машиною будемо такi багатi, що в нас буде така сила всього, що зможемо утримати ще одну земну планету, населену абсолютними ледарями. Та ви ж не забувайте, Елiзо, що в нас же не буде старих порядкiв. Наприклад, нiяких держав не буде, значить, к чорту всяких президентiв, мiнiстрiв, армiї, рiзних урядовцiв. Суди, тюрми, суддi, адвокати — непотрiбнi, геть! Банки, бiржi — непотрiбнi! Купцiв, прикажчикiв — не буде. Полiцiї — не буде. Вiйська — не буде. Попiв, жерцiв i всяких волхвiв — не буде. Але ви, мiж iншим, подивiться, яка маса люд-ей була зайнята всяким чортзна-чим. Га? А цi всякi писаки, теоретики всяких моралей, законiв, усi цi важнi фiлософи, що купами сидiли й списували величезнi гори паперу, про всi цi теорiї права, влади, фiнансiв, бiржi, вiйська, парламентiв, ну, одне слово, всього того лахмiття, яке абсолютно непотрiбне тепер нам. А потiм: ми ж маємо Сонячну машину. Значить, усi тi, що сiяли хлiб, що ловили рибу, вбивали волiв, свиней — всi ж вони тепер непотрiбнi. Значить, i вони на iншу роботу можуть пiти. I чого ж нам тепер треба? Помешкання, одежi, способiв пересування? Господи! Та ми всi матимемо собi палаци! Ми зруйнуємо к чорту цi страшнi кам'янi скринi, цi вулицi без сонця й свiтла. Вся земля буде величезний курорт iз палацiв i вiлл! Але я цiлком згоджуюся з Максом, що лiнощi — це просто хороба, чисто фiзична хороба старого свiту, це — дефект органiзму, брак сили, бажання органiзму економити сили. Ну, будь ласка, нiчого не робiть. Не робiть мiсяць, два, рiк. Але ж, коли у вас буде багато сил, ви самi захочете кудись їх дiвати. Неодмiнно, неминуче. Будете щасливi, коли вам дадуть роботу. Побачите, Елiзо, побачите!
Ага, Елiза вже не морщить сухо-вибачливим усмiхом уста! Ага, вже задума?
— А кохання? Елiзо! Ви ж подумайте: нiяких шлюбiв, контрактiв, нiякого купування й продавання себе за грошi, за «становище в свiтi», за титули. Люби, кохай, кого хочеш, як хочеш, скiльки хочеш. I тiльки того, хто тобi любий, хто пiдходить до тебе, кого ти вiд усього тiла й душi своєї хочеш назвати своїм мужем. Але знов таки: повна воля. От я Макса люблю так, що коли тiльки iм'я його згадую, то вся холойу вiд щастя. Я не можу тепер уявити собi, щоб я могла доторкнутись до другого мужчини. Але я зовсiм не кажу, що це навiки. Можливо, що я охолону до нього, що вiн охолоне (хоч я цього просто не можу собi уявити, i не дай, боже, щоб це було коли-небудь!), ну, одне слово, коли щось iзмiниться у вiдносинах, то я, напевно, буду кохати iнших. Будуть дiти? О, будь ласка! Можна мати їх скiльки хочеш без страху за їхню долю. I нiяких «незаконних» дiтей! Всi — законнi, всi — вiд усiх мужiв, яких я хочу мати хоч тисячу! I наплювати на всiх батькiв, коли вони не любитимуть своїх дiтей. Ах, Елiзо, невже, невже ви не розумiєте, не вiдчуваєте, як це все грандiозно, як до нестями прекрасно, вiльно, радiсно?! Вибачте, Елiзонько, але знаєте, що я вам скажу: ви не знаєте, що таке кохання! I в цьому вся причина.
Елiза помалу виринає з понурої задуми й чудно-iпильно дивиться на бризкаюче пiдняттям смугляве лице. Потiм раптом так само чудно посмiхається й каже тихим, рiвним i теж чудним голосом:
— Ви думаєте? Ну, а що ви скажете, коли я вам скажу, що кохаю, i так кохаю, що здатна на найбiльше злочинство проти всього святого для мене. Що ви скажете, коли я вам скажу, що так кохаю, що…
I раптом Елiза обома руками здушує себе за виски, зцiплює уста i з такою кривою, болючою посмiшкою дивиться в лице Трудi, що Труда злякано, вражено й притихло простягає руку до її руки й нiжно торкається до неї пальцями.
— Правда, Елiзо?!
Елiза швидше затуляє лице руками й похиляє голову. Труда тихо сидить i не зводить великих серйозних очей iз рук пiд червоним, трохи розкудовченим волоссям.
— Елiзо! Вам боляче?
Руки не рушаться. Дихання ритмiчно трудно шарудить iз-пiд долонь.
— Але чого ж вам боляче, Елiзо? Простiть, що я…
Руки рiшуче, швидко злiтають iз лиця. На щоцi й на носi бiлi смужки вiд придушення руками. Зеленi великi очi мокро, дивно, стрiлчасте блищать.
— Ну, значить, ви цiлком задоволенi експедицiєю? Коли ж ви дасте нам воду й свiтло? Га, Трудо?
Труда розумiє. Розумiє, але не кориться. Вона обома руками хапає за руку Елiзу й сильно здушує її пальцями.
— Елiзо! Ви мусите. признати Сонячну машину! Ви мусите, Елiзо! Ну, я розумiю, у вас було обурення, гнiв, ненависть до неї за те, що вона зруйнувала всякi там вашi плани. Ну, була ненависть за те, що знищила життя, зробила людей «худобою». Але тепер же ви самi бачите, що нiякої «худоби» немає, а, навпаки, є в мiльйон разiв бiльше, нiж ранiше було. Ви ж самi бачите, що вашi трони, корони, влади, слави — все ж це таке малесеньке, мiнiатюрне перед тим, що ми матимемо. Ми всi будемо королями й богами, як каже Шпiндлер. Правда ж, Елiзо! Ради бога, плюньте ж ви нарештi на своє князiвство, корони й тому подiбне. Записуйтесь до Вiльної Спiлки. В вас же так багато сил, знання, волi, ви можете бути такою прекрасною! Скiльки ми будемо робити, як це буде страшно цiкаво, гарно! От як тiльки пустимо воду й електрику, зараз же влаштовуємо величезне свято Сонячної машини. А ви не будете на ньому. Ну, хiба ж це можна?!
— Що ж це за свято буде?
— Ух, грандiозне, колосальне свято! Це буде на полi. На широченному полi. Посерединi буде насипано велику гору. Трон Сонячної машини. Трон чи жертовник — я не знаю ще напевно. Це тiльки проект. Ну, одне слово, буде цiла церемонiя. Елiзо! Ви мусите до свята все забути, помиритись i стати нашою. Правда? Правда? Ви побачите- вам не буде так боляче Запевняю вас!
Елiза з блукаючою нiжно-глузливою посмiшкою i з широко розгорненими невидющими очима дивиться у вiкно. I, не повертаючись до Труди, не рухаючись, немовби боячися сполохати те незриме, що розгорнуло очi блукаючим усмiхом, помалу й теж нiжно глузливо говорить.
— Може, й справдi не буде боляче.
— Напевно, Елiзо! Ручусь вам своєю любов'ю до Макса. Ех, Елiзо, як це прекрасно буде! Як тiльки пустимо воду й електрику, я зараз же зроблю одну рiч (поки що секрет, це моя чисто особиста справа), i тодi ми почнемо виселяти всю чужу публiку з нашого дому. (Вони чудесно можуть зайняти порожнi цiлi будинки!) А самi зробимо так: у моїх покоях оселюсь я з Максом, у покоях Адольфа, в тих, що ви жили, — ви з Георгом (вiн знайдеться, неодмiнно знайдеться!), а в покоях Фрiди — Рудольф iз Iрмою. Я вже про цей план говорила i з ним, i з Максом, i вони цiлком погоджуються, а Iрма трохи не задушила мене з радостi, бо я їй заявила, що вiзьму й сама повiнчаю їх. А особливо Рудi задоволений. Розумiється, коли тюхтiй, то…
Труда раптом спиняється й здивовано замовкає: Елiза лiниво пiдводиться, злегка потягається й смiється негарним, жорстким, злим смiшком. I зразу видно, що весь її попереднiй дитячо-соромливий нiжний смiх, усе червонiння, задумлива напiвзгода — все це було несправжнє. А єдине справжнє, натуральне, єдине iснуюче є оцей жорсткий сухий смiшок.
— Що сталось, Елiзо? Чого ви смiєтесь?
— Смiюсь, Трудонько, з вашої милої здатностi фантазувати й захоплюватися мрiями. На жаль, я не запишусь до Вiльної Спiлки. Я не маю здатностi вiрити в фантастику.
Труда не може ще повiрити, отямитись од цього незрозумiлого перескоку Елiзи.
— Та ви це серйозно, Елiзо?!
— Цiлком серйозно, Трудо.
Труда мовчки вражено дивиться на серйозний смiшок, на схудлий сухий нiс, на недобрi очi. Потiм рiшуче, хмарно спускає ноги з канапи, швидко нетерпляче взуває черевики й ви-простовується.
— Так. Тепер я розумiю, Елiзо, чого вам нелюбовно й нещасливо вiд вашої любовi, а боляче. Ну, тiльки ваш Георг буде каятись! I ви будете каятись, що коритесь йому. Можете сердитись на мiне, а я кажу те, що думаю I скажу це саме в лице вашому… владицi Прощайте, Елiзо. Скажiть мамi, якщо спитає про мене, що я хотiла до неї зайти. Але менi зробили в цiй кiмнатi таку прикрiсть, що я не можу нiкого бачити.
Вона бере жужмом iз канапи жакет, капелюш i, шкандибаючи на праву ногу, iде до виходу. Елiза стоїть iз тою самою посмiшкою, iз закостенiлим сiро-жовтим схудлим лицем i падаючим волоссям. На порозi Труда озирається:
— Це рiшуче, Елiзо?
Елiза примружує очi.
— Рiшуче, Трудо.
Труда дивиться в пiдлогу.
— Дивно… Все ж таки дивно. Незрозумiле. Значить, Iрма мала рацiю. Примруженi очi розплющуються.
— А? Яку ж то рацiю мала панна Iрма? Це цiкаво.
— Вона сказала, що для вас краще смерть, нiж Сонячна машина. Очi знову ж примружуються, голова гордо вирiвнюється.
— Хм! Панна Iрма мала рацiю, Трудо. Дiйсно — краще смерть. Можете вiтати її з генiальною прозорливiстю. Прощайте, Трудо!
Труда не рухається, не може рушитися з мiсця: чого ж раптом така виразна, така жагуча ненависть?
Труда знову похиляє голову й стоїть, спустивши руку з жакетом i капелюшем. Потiм, волочачи ними по землi, помалу повертається до дверей i задумливо вiдчиняє їх. Але тут же швидко озирається й чекаюче дивиться: до неї, не хапаючись, але твердо, пiдходить Елiза. Пiдходить, чудно дивиться в самi очi й трохи хрипко додає:
— Але пам'ятайте, Трудо: коли я помру, то не вiд ненавистi, а… вiд любовi. Будете пам'ятати? А тепер прощайте!
I, рвучко, круто вiдвернувшись, iде до вiкна.
А Труда знову стоїть непорушне, непорозумiло, хмарно, стиснувши брови — чи ждучи чогось, чи вдивляючись у спину бiля вiкна. Потiм одчиняє дверi й виходить обережно, як у тяжкохорого, причинивши їх за собою.
* * * Такi затихлi, такi запорошенi, такi ще недавно забутi машини вже знову блискають, уже ворушать то тут, то там застояними членами. Пiд височенними попереплiтуваними металiчними велетенськими сiтками-стелями вже не цвiрiнчать лунким самотнiм цвiрiнчанням горобцi. Знову стiни вiдбивають гомiн людських, здавалось би, уже навiки вивiтрених голосiв. Завзято, жваво, вперто обсiла людська комашня слоновi металiчнi тiла, довбається в них, маже, пригвинчує, пристукує. Горять велетенськi пащi, ригаючи бiло жовтим палом, шугаючи потом у крихiтну комашню. А комашня порцiю за порцiєю посилає в розпаленi пельки, радiє з ненажсрства, з палу, з пари. Галасує, шамотиться, заповнює всi такi ще недавно самотнi, лункi, пустельнi зали, кабiнети, бюро. Безладна, невмiла, вона невмiння надолужує запалом, досвiд — смiлiстю.
— Та що ж то ти робиш, хлопче? А гей, ти, куди нас замотуєш? Курте, дай тому жовтодзюбовi по шиї й прожени вiд машини.
— А ти яке маєш право проганяти? Що за начальство?
— А таке начальство, що не розумiєш — не лiзь. Я тут двадцять рокiв потом умивався — от i начальство. Геть од машини!
— Сам геть! Я буду Рудольфовi Шторовi скаржитись.
— Скаржся. Рудольф Штор дурнiв умiє впiзнавати. Ви-чисти краще оце колiно. На ганчiрку. Ну, от так. А то зразу ж у машинiсти пнеться.
А Рудольф Штор цупко стоїть на ногах. На нього оберемками валяться самi скарги, сварки, непорозумiння. На нього накладено вагу суддi, арбiтра, авторитету, iдола. Iдолопоклон-ними руками його винесено на шпиль, обвiшано страшним довiр'ям, обмотано обоженням. Рудольф Штор сказав. Рудольф Штор хоче. Рудольф Штор призначив. Рудольф Штор вирiшив.
Рудольф Штор не може не знати, не вмiти, не пам'ятати. Рудольф Штор не може помилятись, стомлюватись, сердитись, забувати.
У Рудольфа Штора липнуть од поту пасма волосся на чолi, у Рудольфа Штора дзвенить у вухах i синiють губи, Рудольф Штор на хвилину не може приплющити очей. Але Рудольф Штор цупко, твердо стоїть на ногах. I що бiльше синiють губи й дзвенить туман у вухах, то бiльш задоволений Рудольф Штор — тодi не чути iншого дзвону, тоскного похвального дзвону туги. Тодi треба тiльки лягти до лiжка, заплющити очi — i лахматий, п'яний, добродушний сон бере голову в руки й закачує її в темну, м'яку, затишну порожнечу, де немає нi дзвону туги, вiд якого пусткою гудуть груди, нi хижого лютого рявкоту, вiд якого руки зводить сказом, нi болючої, закривавленої нiжностi, вiд жихання якої слабнуть ноги й тiло схиляється навколiшки.
Iдол? Ну, що ж-цс пуповина, без якої не родиться нове людство.
Iдолiв розбивають, як тiльки помiтять, що вони з такої самої глини, як i всi? Ну, що ж — лучче бути розбитим iдолом, нiж цiлим горщиком.
I Рудольф Штор засiдає, вирiшує, наказує, все вмiє, все знає, — цупко стоїть на ногах i несе на плечах усю вагу пуповини. А людська комашня шамотиться, колотиться, вмощується на старих i нових мiсцях, розповзується, знову збивається в грудки Плутанина, безлад, туман, первiсний хаос
Але перший удар творчої волi — i настане свiтло.
* * * I от вечiр. Хмарний, важко-важкий, задуманий. Жовтенькими пiдслiпуватими оченятками клiпають велетенськi кам'яницi в темних тунелях вулиць. Глухо, сиротливо цокають поспiшнi кроки запiзнiлих перехожих. Хто цього вечора блукає вулицями? Хто не сидить i не жде, затримуючи судорожно посмiшку хвилювання, страху, надiї?
Вся Найвища Рада Вiльної Спiлки Творчої Працi в повному складi. Мертенс, пiдстрижений, обголений, банькатий, важно сидить у фотелi, спершись короткими руками на колiна й наставивши сiдласте чоло, наче збирається битись лобами. Шпiндлер, оброслий, кудлатий, закинувши пуделячу голову аж за спинку фотеля, дивиться в стелю.
Паровоз, великий, невкладистий, як закурена скеля, акуратно ставить стовпчики на паперi.
Професор Таль, професор Штайнбах, лисi, кучерявi, старi, молодi голови — всi нудьгують, ждуть. Нудно, скупо, хилит-ливо трусяться жовтим свiтлом свiчки.
Доктор Рудольф дивиться на годинника, з трудним тягучим спокоєм ховає до кишенi i надушує гудзика на столi бiля себе. I вмент усi голови повертаються до люстри, впиваються в неї, замирають.
I стає чудо: iз безшумним криком, з нечутним вибухом лiюстра роздирається слiпучим, чистим, бiлим, iскристим, стрiлчастим свiтлом. Блищать лисини, зуби, очi. Вискакують наперед стiни, портрети, шафи, такi до цього моменту запхнутi в тьму. За люстрою роздираються вибухом напруженi голови, схоплюються, рокочуть смiхом, криком, зворушеною радiстю — народини свiтла.
Пiдбiгають до вiкон- у небо, в нiч, у понурi, важкi, сивi хмари переможно владно шугає бiло-синє вiяло, рiвною, урочистою процесiєю горять унизу круглi шари; вишкiрили зуби будинки, регочуться роззявленими ротами, з ротiв вибухають криком радостi, захвату, щастя. Темнi канали блискають масними плямами асфальтiв, крикливо, порожньо, за компанiю непотрiбгii вивiски, старi плакати, смiшнi вiджилi знаки минулого.
* * * Безгучно радiсно смiється всiма своїми старими зубами старенький графський будинок. I падають довгi, чистi, синювато-бiлi смуги вiд нього в старий зачарований чудом сад. I знову з нього видно давнє рiдне сяйво над старим Берлiном.
— Ну, що, мамо? Ну, що? Ну, що? Нi, нi, ти не хрестись, не похитуй головою, а кажи, що — не справились? Нi? Нi? I буде, буде, буде! Все будеї Хоч!би там усi принцеси на свiтi потрiскали з досади. Можеш це сказати своїй Елiзi. Ах, вибачте: її свiтлостi принцесi Елiзi. Ах, хай їм! Мамо! Тепер…
I раптом бурна, пiниста, трiумфуюча голiвка затихає, урочисто розгортає тремкими пальцями загорнений у папiр пакуночок i визволяє з нього невеличку порцелянову вазочку, накриту гострою шапочкою.
Осяяне тихим зворушенням, великооке й старечо-смугляве обличчя, ще не всмоктавши в себе радiсного усмiху, нахиляється до вазочки.
— Що це, Трудо?
Одна рука врочисто, хистко тримає вазочку, друга здiймає шапочку. I в той самий мент iз-пiд шапочки переливною стьожкою виривається червонява зеленiсть — знайома, благосна, рiдна. Але для чого, що має значити це?
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 29 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |