В одному кварталi позатоплювали цiлi вулицi, порозбивач ши в льохах складу Гомнера всi його гiгантськi бочки з вином При менi витягли двох алкоголiкiв, що з риданням кинулися сторч головою в море вина. Герої! Чеснi душi! Вони не могли пережити цiєї ганьби, цього сонцеїстського баб'ячого вандалiзму Ради бога, швидше менi ще склянку! Я мушу вiдчути, що я ще живу, що я ще людина.
Макс прикушує на губi смiх: голубчики милi, якою тривогою загули творчi аристократичнi голоси — не храм краси, а чисто тобi вулик, повний непокiйного дзижчання трутнiв. Бо, де ж пак, на улюбленого бога їхньої творчостi зроблено такий неделiкатний виступ.
Людиносхожа iстота нашвидку витирає жаб'ячий рот зеленою хустиною й хапливо засуває її кудись пiд зелену пахву.
— Але, панове! Це тiльки невинна забавка в порiвняннi з тим, що починає дiятися. Невинна забавка, я вам кажу! Чуєте?
Гул одразу влягається, прибитий непорозумiнням, як порох вулицi раптовим дощем: невинна забавка?! Оце так! Що ж там може серйознiше дiятись?!
— Дiються грандiознi подiї, мої дорогi колеги. Насамперед, коли ви менi запропонуєте поручитися моєю головою, що вашi помешкання в цей мент належать iще вам, я цього не зроблю, я ще хочу поносити на свiтi свою бiдну голову.
Стає зовсiм тихо. Помешкання? Ручитися головою!
— Слухайте, Вiнкельмане! Ви часом не викупалися в морi Гомперса? При чому тут нашi помешкання?!
Вiнкельман бере ще один келих i виливає його в своє бiле кругле черево. Вiн не спiшить одповiдати — розгадка раз-у-раз має тим бiльший ефект, чим довше до неї рвуться.
— Не тiльки, мої панове, вашi помешкання, але вашi сукнi, бiлизна, одежа, картини, килими, перснi, брильянти.
— Вiнкельмане, ви п'янi!
— Панове! За невдалий жарт засудити Вiнкельмана на порцiю сонячного хлiба!
— Чекайте, чекайте, панове, тут щось є! Вiнкельмане, ви чудесний, знаменитий, позаконкуренцiйний комедiйний артист, це вiдомо Європi, Америцi й Африцi. Вашi лаври всiм нам дають спокiйно спати, бо вони спочивають на гiднiй головi. Але дайте ж i нам спокiйно спочити тут, у цьому милому ку точку, вiд усяких подiй. Кажiть просто й ясно, що там дiється, i не топiть нашого настрою в морях Гомперса та iнших невинних забавках. Дуже вас просимо, Вiнкельмане!
Вiнкельман глибоко зiтхає й приплющує маленькi дукатi очi.
— Дорогi мої спокiйнi конкуренти моїх бiдних лаврiв! Скажу вам так: коли б моє помешкання було в Берлiнi, я тепер, в оцю хвилину, не мав би щастя бути тут iз вами. Я стояв би на порозi моєї хати з револьвером у руках. На жаль, моє помешкання в Гамбурзi. Коли я туди прилечу, то хтось iнший зустрiне мене з револьвером у руках. Тому я тут, мої панове! Ясно? Нi? Добре. В такому разi, панове, скажу яснiше: наш прекрасний пролетарiат, почуваючи себе паном становища, хоче жити вiдповiдно до свого стану, цебто в палацах. Через те вiн вибирає найкращi будинки, привозить у колисочках своїх нащадкiв i оселяється, як у себе дома. Тiльки-но я мав приємнiсть рятувати одного мого хорошого приятеля вiд такої навали синiв сонця. До його вiлли з'явилося декiлька родин робiтникiв iз його власної фабрики й заявили, що вони хочуть житiї в палацi так само, як живе хазяїн, що цей палац, мовляв, збудований за грошi, заробленi ними, а через те вони мають цiлковите право мешкати в ньому. Вони, правда, були «справедливi»: в палацi двадцять шiсть покоїв, вони лишили фабрикантовi три, а собi взяли решту — двадцять три.
У храмi вибухає безладний, бурний, розкудовчений вихор голосiв:
— Яке нахабство!
— Але ж це грабiж, розбiй!
— Це неможливої Та що ж це таке?!
— А що ж полiцiя?
— Ах, яка там тепер полiцiя!
— Панове, так що ж це дiється?!
— Ну, i що ж? I що? Врятували?
— Ви покликали полiцiю? Вiнкельман загадково посмiхається.
— Полiцiю? Ви знаєте, панове, що найпотiшнiше в цiй милiй забавцi номер два синiв сонця те. що в найближчому вiддiлi в полiцiї ми знайшли тiльки двох урядовцiв, якi зайнятi були розбиванням урядової каси. Полiцiї, панове, вже немає, або ж вона вже разом iз синами сонця вдирається до наших помешкань (якщо не зайнята розбиванням урядових кас).
— Чекайте! Так це ж… це ж. Панове, так що ж це таке виходить? А що ж уряд? Що знаменитий Каесем? Звертались туди?
На тонких, як у глинi тупим ножем прорiзаних устах Вiнкельмана знову розтягуьться загадковий усмiх.
— Каесем! Це iакож досигь пiкантний номер Цi люди випустили з зоологiчного саду вовкiв i тепер хочуть їх прокламацiями загнати назад. Вони обiцяють звернутися з вiдозвою до пролетарiату не робити самовiльних, неорганiзованих учинкiв. Вони, мовляв, виробляють план i за тим планом пороздають нашi помешкання, сорочки, черевики, пальта, щiтки, зубо-шпички. Я думаю, панове, що ми можемо цiлком заспокоїтися вiд цього мудрого вирiшення Правда?
Сузанна раптом озирається до Макса й мовчки, без посмiшки, без насмiшкуватої лукавої вогкостi дивиться йому просто в очi.
— Ну, що ж? Нова ера? Ви задоволенi?
Макс грається ножем, а в очах граються п'янi смiхотливi iскорки.
— Задоволений. Мого палацу нiхто не займе. Сузанна круто повертає до нього матово обточену спину. А в храмi гасає вихор голосiв, рук, облич, крикiв. Дами шукають по гротах свої капелюхи, рукавички — вони мусять летiти додому, ставати з револьвером у руках на порозi своїх помешкань. Мужчини то грiзно вимахують кулаками, то розгублено хапають один одного за одвороти шовкових смокiнгiв i домагаються вiдповiдi: що ж це дiється?! Адже ж учора ще нiчого такого не було чути. Може, це тiльки Вiнкельманове пpибiльшeння? Може, два три вибрики якихсь шалапутiв?
Фiмiам перед Красою теж гасає безладними клубками ю в один бiк, то в другий. Тiльки сама Краса стоїть у тiй самiй жагучiй, чистiй непорушностi, чужа й далека цим живим пороз'ятрюваним тiлам.
Вiнкельмана шарпають, смикають, вимагають вiдповiдi, грiзно наступають на нього. Вiнкельман нарештi виривається й стрибає на стiлець.
— Та дайте ж, панове, слово сказати! Що за чорт такий! Ви на мене так напали, наче я самий органiзатор цього переселення синiв сонця Я зовсiм не кажу, що це охопило вже весь Берлiн. Вашi помешкання ще цiлi, цiлi, цiлi! Заспокойтеся! Було кiлька випадкiв! Я вам бiльше скажу… Тихо, панове! Послухайте!.. Прошу, тихо!. Я вам бiльше скажу: в Каесемi товпляться десяткiв зо три власникiв розгромлених за сьогоднi магазинiв Пролетарiат одбирає в буржуазiї зробленi ним товари Найкращi магазини вщент розграбовано. I Каесем так само обiцяє видати вiдозву. Отже ж, не хвилюй? ся й не…
— Вiнкельмане, не час для жартiв!
— Нi, панове, якраз час для жарив. Прошу трошки уваги. Прошу, кажу, уваги! Панове, оповiщаю вам, що ху-iко ми будемо навiть дуже весело жартувати! Чуєте? З найповнiших джерел годину тому я довiдався, що через тиждень Берлiн, Нiмеччина, Францiя, Англiя, — одне слово, вся Європа буде окупована Союзом Схiдних Держав. Договiр уже пiдписали всi уряди. Мiльйонова повiтряна армiя Союзу Схiдних Держав, озброєна газовою й променевою артилерiєю, стоїть напоготовi.
В храмi залягає на якийсь мент тиша, ошелешення I раптом десь iз кутка, з-за лопухiв, чiтко лунає грiзний хрипкий голос:
— Це знову жарт, Вiнкельмане?!
Людиносхожа постать швидко повертає щелепасте, з крихiтними гудзиками очей лице в бiк голосу й урочисто пiдносить догори зелену лапу.
— Присягаюсь моїм гонораром у «Свiтовому Фiльмi» — найсерйознiша правда! Через тиждень, повторюю, ми будемо мати честь вiтати жовто-чорних гостей у нашому божевiльному Берлiнi.
— Чому ж через тиждень?
Подiбне до людського обличчя живо повертається й на цей голос:
— Тому, що через тиждень увесь наш сонячний пролетарiат iз його Каесемом можна буде взяти голими руками. Через тиждень не знайдеться десятка людей, здатних до оборони й органiзацiї. Розумiєте? Через це, мої панове, ми навiть не повиннi б дуже боронитися, коли нас грабують, бо це тiльки прискорює процес розкладу. Але, звичайно, не всi ми здатнi на героїзм.
У храмi вже оживає гомiн, нерiшучий, непевний, з нотками полегшення, несмiлої радостi, стриманого захвату, але й боязкого сумнiву. Це занадто велике щастя, щоб у нього можна було так одразу повiрити. Чи не фантазiя це? Чи не витвiр мрiйного вiдчаю? Адже цiлком вияснилося, що Союз Схiдних Держав рiшуче вiдмовився вiд цiєї пропозицiї, боячись зарази. Навпаки, в нього тепер усi силкування напрямленi до того, щоб iзолювати себе якнайщiльнiше вiд Заходу й винищити в собi тi мiкроби хороби, що занесенi туди Iнараком i Каесемом.
Вiнкельман рiшуче, радiсно водить над головами рукою так, наче розмiтає на всi боки всi цi мiркування.
— Неправильно! Дiйсно, раз був Союз одмовився Але тепер вiн мусить, розумiєте ви, мусить виступити. Саме, рятуючи себе, вiн мусить урятувати нас. Бо коли на Заходi буде панувати ця хороба, то ясно, що i Схiд ранiш чи пiзнiш теж заразиться. Наївно думати, що можна iзолювати одну половину планети вiд другої, так щоб не було нiякого стику. Отже, краще ранiше захопити в нас хоробу, нiж пiзнiше. Випекти її, випалити, видушити вогнем, газом, промiнням.
Тут Сузанна раптом пiдносить руку й дзвiнко кидає поверх голiв:
— Панове! Я пропоную дальшi балачки на цю тему припинити.
Всi очi здивовано, непорозумiло, злякано повертаються до суворо пiдведеної гарної голови в касцi темно-бронзової зачiски.
Макс спочатку теж здивовано пiдсуває чорно-синi брови на чоло, але зараз же закидає голову назад i стрiляє лукавими iскрами до потемнiлих високих хмар у стелi храму.
— Чому припинити? Чому?
Прекрасна, матово-молочна точена спина Сузi така непорушна, що Максовi хочеться iз смiхом встати й обняти її. Ця мила, бiдна спина вагається.
— Тому, що я не можу поручитися за те, що сказане в мо-йому домi не стане сьогоднi ж вiдоме Каесемовi.
Вiнкельман швидко й радiсно махає зеленими лапами, неначе видряпується з води на крутий берег.
— Та, будь ласка, панi радникова, будь ласка! Каесемовi вже вiдомо, не турбуйтеся. Вже вiдомо. Але в тому й є найкращий жарт, що вiн нiчого не може й не зможе зробити проти цього. Вiн — безсилий, як новонароджене кошеня. В цьому й е вся пiкантнiсть, мої панове! I хай вiн знає, що його першого порозстрiлюють i винищать, вiн нiчого не може зробити, щоб зорганiзувати оборону. Трагiкомедiя, мої панове!
Макс скоса зиркає на сусiдiв: хе, радiсть нарештi прориває всi гатки сумнiвiв i бурним потоком пiдхоплює бiднi понапо-лохуванi вибранi душi генiїв. Але яка ж жагуча, палка радiсть: у першу чергу порострiлювати Каесем! У першу чергу!
Нi, мало — не порозстрiлювати, а повивiшувати живими на лiхтарях цих мерзотникiв, злодiїв, душогубiв, негiдникiв, катiв, людоїдiв. Нi, ще мало — зробити величезне багаття з апаратiв Сонячної машини й на малому вогнi палити їх!
Макс пiдходить до Сузанниної спини, нахиляється до неї так, що чує лицем тепло її тiла, i тихо шепоче:
— Яв страшенному захватi, Сузiї
Спина й голова, непомiтно здригнувшись, швiїт. ко повертаються до нього. О, тепер уже зовсiм iнший воюнь) цих величезних очах, вогонь багаття.
— Яв надзвичайному захваїї! Тiльки тепер я бачу справжню генiальнiсть, широчiнь, великiсть творчих душ! Який святий вогонь палає на цих великих обличчях! Ям великi iдеї- запалили їх! Знаменито!
— Пане… Нiманде! Я радила б вам краще якомога швидше вийти з цiєї зали.
— Чого?!
— Пане Нiманде! Я не маю нiякого бажання бачити людину, яка колись була менi.. мила, розшарпаною на шматки в моїй хатi. Iдiть собi швидше. Я думаю, що вас упiзнали, я бачила погляди, якi на вас увесь час кидали. Ви поводились занадто демонстративно й одмiнно вiд поведiнки всiх. Я вам настiйно кажу: швидше й непомiтно пiти собi геть.
Макс стрiпує головою, вирiвнюється, розминає широкi плечi, поводить ними так, наче має зараз витримати на них цiлу юрбу генiїв, i п'яно розгортає м'ясистi подвiйнi губи.
— Навiть непомiтно?! Невже так страшно?! Сузаннинi уста зовсiм не подiбнi до колишнiх, ах, зовсiм не лукаво-смiхотливi. Сузинi це уста — вони сухi, жорсткi, чужi-чужi.
— Максе! Коли ти покладаєшся на мою оборону, то ти помиляєшся навiть авторитет господинi дому не може нiчого вдiяти там, де палахкотить полум'я справедливої ненавистi. Єдине, чого я мала б добитися, — це щоб тебе було викинуто з; дверей дому на вулицю. Але сподiваюсь, ти не…
Що далi мала сказати мила Сузi, Макс не знає. Вiн стрiпує ще раз головою так, що пасмо хвилястого чуба спадає на чоло, i легко стрибає на стiлець.
— Панове генi!!!
Ха, як слухняно й чуло реагують вищi iстоти!
— Дозвольте подати вам маленьку пораду. Не дуже захоплюйтеся творчою фантазiєю пана Вiнкельмана. Все, що вiн тут говорив про армiї Союзу Держав Сходу, — тiльки мрiя.
Голови здивовано перезираються- що каже цей… добродiй? Хто вiн, власне?
Пай Вiнкельман iз другого стiльця гнiвно викочує гудзики очей.
— На якiй пiдставi ви маєте смiливiсть давати вашi поради? Макс примружує очi.
— На пiдставi найдокладнiших фактичних даних, пане добродiю. Не «джерел» i чуток, а радiотелеграфiчних сьогоднiшнiх звiдомлень Каесему Пiвнiчної Африки. Союз Схiдних Держав на порозi свого розкладу. Армiї поспiхом розпускають. Серед урядiв панiка «Хороба» вже в Африцi й Азiї, мої любi панове!
— Та звiдки ви все це знаєге, чорт забирай?! Макс весело-недбало й лукаво примружує очi.
— Я член Каесему Нiмеччини, мої панове.
Сузанна швидко машинально пiдсувається ближче до стiльця Макса й злегка виставляє руку, наперед готова спиняти скаженi хвилi тiл.
Але диво: нi хвиль, нi скаженостi немає. Навпаки, раптове still. А серед притишення — враженi широкi очi, шелест здивування, ошелешення, цiкавостi, страху.
Сузанна бачить, як iз-за голiв випинаються iншi голови, як деякi тихенько пiдсуваються ближче, як у деяких очах уже з'являється ласкавенька м'якiсть поштивостi.
I ще бачить Сузанна, як Вiнкельман непомiтно злiзає з стiльця, а Макс, навпаки, зручнiше вмощує ноги, з п'яним нахабним викликом мружачи синi вiї.
— Так, мої панове, я член Каесему. I на цiй пiдставi я мушу вас розчарувати, мабуть, чорно-жовтим гостям не доведеться робити багаття з Сонячної машини, а нам висiти на лiхтарях Берлiна. Ех, панове! Чого ви так порознервовувалися? Що сталося? Помешкання вашi забирають? Ганчiрки? Щiточки до зубiв? Ах ви, генiї, широкi, творчi натури! Та як ви не бачите, що всi вашi помешкання, ганчiрки, всi навiть храми й палаци є крихiтне, мiзерне зерняточко пiску перед тим, що має бути?!
По головах пробiгає вiтрець руху и гомiн здивованого обурення: яке право має цей добродiй говорити таким тоном тут? Але добродiй, видно, справдi має право — вiн iще певнiше й п'янiше задирає голову, змахує рукою.
— Ну, що таке цей храм? Ну, хай його займуть отi «кретини» й «грабiжники», як ви кажете. Та через рiк-два вся земля буде забудована тiльки храмами й палацами! Ганчiрки? Та все людство буде вдягнене в шовки, в найдорожчi, найкращi тканини. Мистецтво? Та як ви, якраз ви, люди мистецтва, поезiї, творчостi, як в и но вiдчуваєте, не розумiєте, що саме для вас найширше поле розчиняє Сонячна машина? Саме для вас, для творчостi, для краси Для Bdc же розгортаються велетенськi сцени, грандiознi аудиторiї, вам дають мiльйони слухачiв, глядачiв, спiвробiтникiв. Людство ж, мої бiднi ви поети, визволяється вiд влади нижчого, матерiального, звiльняє духовi сили, випускає замкнених по каторгах працi. Сотнi тисяч поетiв-творцiв уступає в добу творчостi. Як ви цього не розумiєте?! I як, як ви можете оступатися за iнтереси тих, то тримають його по каторгах працi, i хотiти вiшати й палити на вогнi тих, що хочуть вiчної, всесвiтньої творчостi! Якого чорта ви всiма вiками й в усiх епохах стояли на боцi тих, що спиняли дух людства до визволу? Га? Та ви ж якраз повиннi були найкраще розумiти, наприклад, усю велич i красу соцiалiзму. А ви що? Ви раз у раз висмiювали нас, ви глузували з нас, побивали камiнням i оспiвували чесноти тих, хто вдавав Велику Красу i Творчiсть. Вам добре платили за це? Ганчiрками, палацами, винами, брильянтами? I ви готовi тепер повидушувати мiльйони тих, що були в каторгах, за те, що вони хочуть жити теж не в ямах, не в брудi, не в струпах, а подiбно вам? От так ви розумiєте творчiсть?
Ах, голубчики ви мої! Та плюньте ви на свої зубошпички! Пороззувайте вашi душi! Пороздягайте ви к чорту вашi ганчiрки! Та ходiм разом працювати. Працювати над тою красою, якiй ви нiби служите Ходiмте творити, панове творцi! Ви радiєте, що в Каесемi мало сил? Що ми не можемо захопити всiєї величезної стихiї, яка виривається з старих форм? Та плакати вам, саме вам, панове, треба! Та треба бiгти до нас, треба всю свою науку, вмiння, розум, енергiю, красу — все-все прикласти, щоб направити стихiю Гей, панове, кажу вам. плюньте на свої старi ганчiрки! Приймайте сонячний хлiб i хо-дiмте на сонячну велику роботу! Га? Згода?
Жовто-бiлява гриваста голова з смуглявим п'яним лицем, з темним рум'янцем, з розхристаними очима, з буйним червоним усмiхом у чеканнi застигає над пiднесеними до неї обличчями. I раптом живо повертається до правого краю пiдкови-столу, звiдки лопотить бурхливий частий плескiт двох бiло-рожевих оголених ручок. Звiдти з мокрим захватом, з бурною вiдданiстю промiняться в нього величезнi, вже не скорботнi, вже не питайнi очi Мадонни. О, люба, чудесна, прекрасна!
I цей плескiт розриває шкуринку замiшання — з-пiд неї вириваються з рiзних кiнцiв аплодисменти, крики, вигуки, запитання. Здiймається знову вихор голосiв. Вони схоплюються однi за одними, борються, гризуться, розриваються й знову сплiтаються з другими:
— Каесем має рацiю!
— Не має рацiї!
— Армiя Сходу!
— Нiякої армiї! Геть усякi армiї!
— Хаос! Руїна! Варварство юрби!
— Слава юрбi! Слава хаосовi! З хаосу вийшов свiт!
I раптом паї усiма голосами металiчне, рiвно, дивно-спокiйно ляскае лвiдкись од входу храму голос Сузанни:
— Панове! Прошу тишi на одну хвилину!
Занадiо спокiйний, занадто рiвний цей голос серед клекiтливих, пiнистих голосiв. I тому з шипiнням, як хвиля од берега, спливає галас:
— Панове! Менi донесено, що в сусiднiй вiллi банда грабiжникiв убила власника вiлли, його стару матiр i двох синiв. Тепер там iде розгром i грабiж. Ви можете чути крики звiдси, коли вийдете на терасу дому. Я раджу всiм, у кого дома лишився хтось близький, поспiшати додому.
Голос спокiйно замовкає. Велично закам'янiла голова Сузанни повертається i, не хапаючись, випливає з храму, як артистка iз сцени за кулiси.
I знову вихор, але дикий, жахний, слiпий. Вiн кидає тiлами, жене їх через стiльцi, через скелi, грати, квiти до дверей, гримить зваленим на мармур пiдлоги посудом, видушує iстеричн» крики, миготить смертельно блiдими обличчями.
Макс плигає на землю i, розриваючи руками скорченi, збитi жахом тiла, видирається з храму.
На сходах в iстерицi б'ється напiвголе нiжно бiле жiноче тiло, задерев'янiло розкинувши ноги й боком iзсуваючись униз. Через нього стрибають ноги мужчин у шовкових модних штанях iз мереживом на кiнцях.
Небо темно-сiре. Колючою мрячкою поспiшає дощ. З-за дерев!парку чується важкий ритмiчний гупаючий iуркiт, потiм одразу брязкiт i гомiн рявкаючих радiсних голосiв. А побiч них — виючi передсмертнi зойки.
Макс вибiгає на вулицю, бiжить лiворуч, розпихає спини цiкавих. Але щодалi, то цих спин щораз бiльше, густiше, непролазнiше. I це вже не цiкавих спини, це вже не мовчазнi, хмурi, скупченi страхом обличчя, а блискаючi п'яним простором очi, роти, пороздиранi мстивим смiхом, вузлуватi руки, зарослi груди. Це вже гудучий, грiзний, невпинний розлив.
I це ж — квартал магнатiв i королiв!
Макс зупиняється й нарештi озирається — але куди ж тут шукати рук, що взялися б спинити цю повiдь!
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Лiктя безвiльно, байдужими вихилясами опадає з мокрих дерев. Сонце мокро блищить на дахах мiстечка, на закурених шибках фабрики сонячного скла. По горах меланхолiйно блукають отари сивих хмарин, залягаючи по межигiр'ях.
Доктор Рудольф навмисне не поспiшає з лiсу додому, щоб напевно вже застати звiстку з Берлiна.
Не може ж бути, щоб одправлений, навантажений два днi тому потяг був останнiй! Не може бути, щоб Каесем лишив його тут iз усiм персоналом, iнженерами, службовцями, з жiнками їхнiми. Хай не роблять йому нiякої зустрiчi, але на можливiсть вернутися додому вiн, здається, заслужив.
I чому має припинитися залiзничий рух? Чому немає повiтряного? Чому не працює нiякий нi телеграф, нi телефон? Що там дiється? Чому так невиразно, заплутано, нiяково вiдповiдали останнiми днями на запитання звiдси?
Доктор Рудольф iзнизує плечима й шкандибає до лабораторiї. Фабрика стоїть. На подвiр'ї у вагонах чекає вiдправки сонячне скло. В величезних майстернях також купами лежить воно навiть не пiдраховане: Нiмеччина переповнена ним.
Порожньо, тихо, смутно тут. А ще ж позавчора стояв веселий завзятий гуркiт працi. Палали печi, совались велетенськi руки-корита з передiлами, з яких так рiвно, точно, як краплини з ринв, випадали готовi жовто-червонi стекла.
В лабораторiї нетерпляча, досадлива тоскнiсть. З Берлiна нiчого… Всi знизують плечима, i всiм нiяково за нього, Рудольфа Штора Ну, хай до них неувага, але до нього все ж таки можна б i не такими вже бути. Доктор Рудольф крутить головою.
— Нi, панове, там щось сталося. Щось несподiване й раптове. Я не можу чекати. Третiй день нiякого сполучення. Ми вiдрiзанi вiд усього свiту. Коли хочете, лишайтеся дожидати, а я полечу до Берлiна. Майстер Кiн пропонує менi свою машину. Я зараз же, сьогоднi ж сповiщу вас.
Правда, вже нерано, але майстер Кiн береться до присмеркiв бути вже в Берлiнi.
Лiтачок — старенький моторовий — по старечому, з кректiнням i шипiнням iз розгону пiдноситься вгору. Гори, димарi, фабрики, iржаво-червонi дахи мiстечка гойдаються й пливуть назад, пiд аероплан. А потiм, погойдуючись, пропливають унизу такi знайомi сiльськi гiрськi хатинки, кози, корови з дзвiночками та брязкальцями. В лице поколює порох дощу, вiтер гостро голить щоки.
Нiчого злого не могло статись у Берлiнi!
Сонце то визирне з синюватої набухлої хмари, то сховається, як мати, що грається в пiжмурки з своєю дитиною-землею. По дорозi зустрiчаються люди з торбами на спинах — по формi видно, з Сонячними машинами.
Нi, нi, нiчого злого не могло статись у Берлiнi. Окупацiя Союзу Схiдних Держав? Не може бути. А як i так, то що ж, ненадовго. Адже ж Сонячна машина — найдужча гармата, як пише любий Макс.
Вечiр помаленьку запинає землю сiрою полою низини гiр — Мати спати йде. Але спина майстра Кiна такою певною, масивною, волохато-футеральною купою випинається попереду на тлi безмежного неба, що сумнiватися нема чого: на вечiр лiтак буде в Берлiнi.
I раптом залiзне тiло машини струшується несподiваним корчем. Доктор Рудольф машинально хапається за поруччя сидiння, а товстелезна рука майстра Кiна швидко перестрибує трошки вгору на блискуче держальце й сильно крутить його вбiк. Але залiзнокрилате тiло знову здригається, потiм починає стрибати вправо, влiво, вгору, скажено, корчево пручається, рветься, лютує. Спина майстра Кiна неспокiйно, розгублено совається то в один бiк, то в другий. Дихання мотора — нерiвне, задихане, передсмертне.
I вмить настає моторошна мертва тиша. Голова майстра Кiна озирається, синювато-блiде лице хоче сказати щось, крикнути, але не встигає и зараз же швидко вiдвертається: апарат прожогом, нахилившися носом униз, летить до землi. Доктор Рудольф чує тiльки, як його пронизує дика, кричуща тоскнiсть, як голова його нахиляється щораз нижче й нижче, а в очi стрiмголов летить темно-зелена маса землi. I все зникає.
I знову все з'являється. З'являється через те, що в лице гостро, холодно коле дощ. Доктор Рудольф розплющує очi: вгорi — темносукнянi купи хмар, збоку — задерте догори крило лiтака, за лiтаком — височенна похила стiна лiсу. Доктор Рудольф хоче пiдвестися, але чує в колiнi такий рiжучий бiль, що мимоволi скрикує й iiрииадає до землi, як ховаючись од кулi. Вся нога щемить ниючим, крутячим болем, i по тiлу проходить мороз од самої думки про той бiль, що тiльки по був.
Зломив удруге ногу? Перервав сухожилок? Доктор Рудольф лежить i не смiє рухнутись, щоб обмацати ногу. Його починає невiдомо вiд чого трусити, як у пропасницi Вiн рiшуче повертає ногу й згинає її. Але бiль iз такою силою рiже в мозок, що доктор Рудольф почуває, як м'якнуть йому руки й ноги i душна млоснiсть хилить його на землю.
I знову доктор Рудольф розплющує очi й здивовано озирається вiн в якiйсь хатинцi з косою стелею, спущеною до вiкна. На столi горить маленька старовинна лампочка. Лiжко просте, бiлизна груба, селянська. В лiвiй нозi не чути болю, але, коли вiн хоче нею поворухнути, бiль з'являється, а з ним почування якоїсь ваги й занадтої теплоти на нозi. Вiн обмацує й розумiє нога забандажована. Ким? Коли?
Нiкого не чути. Знову починає трусити вiд болю. Як це нi до чого й нудно!
Знову прокидається доктор Рудольф i знову дивується: у вiконечко сiється сiре нераннє свiтло дня. А трусити не перестає, i млоснiсть огидними холодно пiтними хвилями переливається, як болото, у грудях. Це не гарячка, а щось гiрше.
Потiм знову на столi з'являється жовтеньке свiтлечко лампи. З'являються якiсь обличчя, кивають йому, говорять неприємними голосами, вiд яких рвучко вiдгукується у вухах. Балакають про похорон майстра Кiна, але докторовi Рудольфовi вiд цих слiв тiльки гупає у вуха. Потiм хтось скидає ковдру з нього й обережно, але певними рухами обмацує ногу, пообкладувану дощечками й пухло обмотану, чужу, огидну, ворожу ногу, вiд якої починає трусити.
— Нiчого-нiчого, пане добродiю, невеличка катавасiя. Тижнiв три-чотири доведеться пролежати й тодi можна вдруге бити А що поганенько вам, нiчого — струс. Хорому б, пане Кравтвурсте, слiд би давати сонячного хлiба. Це дуже помагає.
Цей чоловiк говорить про сонячний хлiб так, наче вiн його вже рокiв десять уживає в своїй медичнiй практицi.
Якийсь хриплуватий, заморожений голос справедливо завважує, що хорий навряд чи може сам скрутити собi хлiба, а нiхто iнший не може ж зробити йому.
— Хм, так, рацiя. Шкода, пане добродiю, що наш славетний Рудольф Штор винайшов цю Машину з таким обмеженням Доведеться вас через те молоком годувати, на старий режим переводити. Немає ради Пане Кравтвурсте, у вас тепер iз молока можна купiль дочкам робити. Так ви хорого заливайте ним. Просто заливайте. Ну, скоро навiдаюсь iще. До побачення! Лежiть, не рухайтесь i молочко попивайте. Ви сонячний хлiб уже вживали? Ну, до молока все ж таки легше знов вертатися, нiж до м'яса. Нiчого, все буде добре, навiть нога вам лишиться.
Доктор Рудольф почуває, як на лицi йому виступає дурна, непотрiбна, чужа посмiшка й чиїсь губи в нього кажуть:
— Спасибi, пане докторе.
— Нiчого, нiчого Лежiть собi! До побачення!
I доктор Рудольф лежить собi й попиває молочко, вернувшись до «старого режиму». От тобi й перелiт! Бiдний, милий майстер Кiн! От тобi i зустрiч, i Сонячна машина, i обожнювання, i нова ера, i перемога над тою, що там десь, у лабораторiї, кається й жде на нього. Там, може, iде люта боротьба, там, може, будується новий свiт, там, може, справдi, ставлять трiумфальнi ворота для його в!їзду (через те, може, для бiльшого сюрпризу й не присилали нi потяга, нi лiтакiв за ним i дивно мовчали). Бiдний, бiдний майстер Кiн! А вiн тут, у сiльськiй хатi, лежить iз забандажованою ногою, безсилий, безпорадний, повернений на «старий режим». Що це — глум якихось таємних сил! Його, Рудольфа Штора, винахiдника Сонячної машини — на молоко?! Але краще вже молоко, нiж млосне тремтiння. I доктор Рудольф слухняно й з огидою п'є молоко, яким щедро заливає його родина Кравтвурстiв — батько, дочка Емма й син Отго. Вони з великою охотою це роблять — однако по ж молоко виливати треба або не доїти корiв. Але и те сказати, нащи їх тепер не то що доїти, а взагалi тримати! А нащо поле мати? А кози на якого бiса? Хiба що на шкiру?
Взагалi в Кравтвурстiв маса всяких клопотiв iз лiквiдацiєю «старого режиму». День у день виникає раптом те саме питання: чекай, а навiщо це тепер? Рудий, iз фiалковими щоками й хитрими очима Кравтвурст збитий iз пантелику: нi хитрувати, нi викручуватись, нi вiдгризатись од цупких лап життя вже не треба А що ж треба? I чи це надовго? А он, кажуть, негри з китаицями будуть Сонячну машину в людей вiднiмати.
Вони охоче заливають хорого не тiльки молоком, але й розмовами, запитаннями, жалями одне на одного. Часто вони сваряться десь унизу, i доктор Рудольф чує, як старий Кравтвурст за щось лає Сонячну машину й Емму. А Емма з незалежним виглядом гупає ногами по дерев'яних сходах, iдучи до своєї кiмнати, i раптом згори вниз одгризається до батька:
— Овва! Овва!
— Оi я тебе оввакну! От я тобi покажу «новi порядки». Щоб ти не смiла менi й ногою з хати виступитиi Чуєш там!
— Овва! I сьогоднi пiду, i завтра, i коли схочу.
— Ану, спробуй, спробуй!
— Оi i спробую! От злякалась. Ото! Що це вам, старi порядки? Вiзьму собi свою Машину та й пiду геть од вас. I що ви менi зробите? От двоє, троє, десятеро собi коханцiв мати му — що я, боюсь когось? Чи хто за моїх дiтей журитись буде? Сама пожурюсь. Машину покрутила — i нiкого не потребую. Ото, тепер не тi порядки, тату Нема чого Сидiть отам, та їжте з богом сонячний хлiб, та спiть на здоров'я, коли старi. А я молода i молодого й хочу. От вам i все!
I, затупавши ногами так, що склянка на столi цокає об глечик, Емма весело мугиче в себе в кiмнатi бiскаю, тупчнться, одягається, прибирається. На хвилинку вона вбiгає до хати до Рудольфа, чогось шукаючи по всiх шухлядах, i пiд неї дiйсно пашить таким молодим та здоровим, що доктор Рудольф аж зiтхає.
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 27 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |