Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Присвячую моїй сонячнiй Українi 26 страница



— Ах, Максе, для чого ви зi мною так говорите! Ви боїтесь мене! Так! Ви гадаєте, що я iхня шпигунка? Ви можете це припустити? Ви можете думати, що я прийшла випитати у вас, де Рудi, i видати його й вас полiцiї? Так?

Вона грiзно перехиляється до нього.

— Я цього не думаю, Трудо, але… в мене нема нiякого. Нi, вибачте, Трудо, я паршивець. Скло є, i я вам його зараз дам. Простiть мене. Добре?

Вiн благальне простягає до неї руку. Труда бере, потискає й освiтлюється радiстю.

— Правда, дасте? Зараз? Ну, я так же й знала, що знайду у вас. Я, к же можна, щоб у в а с її не було? У кого ж тодi?

Раптом Макс швидко встає, пiдходить до коробки й пiдносить її до Труди.

— Що це?!

— Готова Сонячна машина

— Ради бога, Максе, правда?! Там, усерединi?

Труда схоплюється, нетерпляче хапається за ременi, тягне їх, рве, шарпає. А коли Макс, також хапаючись, смiючись i пв-глядаючи на Труду, виймає апарат iз коробки й обережно становить його на стiл, Труда вражено, злякано притихає. Голос її сходить до шепоту.

— Так це вона?! Сюди трава кладеться, правда? А оце те скло! Яке дивне! Ви менi це дасте?

— Я весь апарт вам дам.

Труда прудко злякано задирає до нього лице.

— Ви жартуєте, Максе? Ви не дасте скла?

— Я вам увесь апарат дам

Труда зовсiм випростовується — вiн говорить цiлком серйозно, вiн таки готовий дати їй цiлий апарат.

— У такому разi ви повиннi самi сказати, як я можу подякувати, бо все, що я скажу, таке буде страшно блiде й неправильне. Ну?

— Ведiть за неї пропаганду!

Труда знизує плечима. Господи, та чого ж вона так добивалася скла? Для себе? Вона має що їсти. Розумiється, для пропаганди!

— I знаєте, як я буду? Iз сцени! Я ж маю свiй театр. Буду виходити на сцену й вести пропаганду.

— Ну, так не можна. Вас моментально заарештують.

— О, будь ласка! З великою радiстю!

— Але яка ж од цього користь справi? Труда признає рацiю. Дiйсно, коли вона буде сидiти в тюрмi, то вiд цього для машини користi нiякої.

— Ну, я вже знайду всякi способи. Господи, Максе, ви подумайте: це Рудi зробив! Наш милий мовчазний Рудi. Ви ж неодмiнно вiтайте його вiд мене, як побачите. Чуєте? А у вас зморшки з'явились на лицi. А мене зовсiм забули. Правда? Ну, ну, можете не вiдповiдати, я знаю, що таких запитань задавати не можна, бо однаково правди не говорять. Я тiльки так, од радостi. Так я, значить, можу зразу ж i взяти всю Машину?! Господи, i ще сьогоднi можу їсти сонячний хлiб!1 Я хвилювалась так, так… як збиралась тiкати з вами. Ви й це, мабуть, забули? Ну, ну, вiдповiдi не треба. Я тiльки так мелю язиком од хвилювання. Так я можу зараз узять? Правда? Ви ж не жартували? В мене внизу стоїть авто. Ви поможете менi знести вниз. Правда? I я вже мушу їхати. Я хочу сьогоднi ще спробувати. Сонце ще є? Є! Вночi не можна? Правда?



Це дитяче, колишнє, серйозно-наївне «правда», цей зворушливий запах конвалiї вiд її тiла, це хвилювання, гарячка, радiсть.

Макс в однiй руцi зносить коробку сходами, а другою час од часу злегка притримує пiд лiкоть графiвну Труду. I згадується, як вона тодi раз у раз зараз же ловила лiктем його руку, якось зручно пiдгортала її мiж своєю рукою й тiлом i тодi затишно-затишно пригорталася вся до нього.

Коли Макс укладає коробку до авто. Труда подає йому свою картку.

— Моя адреса теперiшня. Ви ж приїдете до мене коли-небудь?

— З великою-великою радiстю, Трудо. Спасибi вам, величезне спасибi, що ви сьогоднi були в мене.

— За що менi?!

Милi, здивованi, готовi раз у раз на найшкодливiшу для них самих одвертiсть очi!

— Так. За щось Може, коли-небудь розкажу. Але це не важно. А дякую й радий дуже-дуже!

Труда довгим поглядом дивиться на нього й торкає в спину шофера.

— I я дуже-дуже рада. Не тiльки за…

Вона прикушує губу й злякано зиркає на шофера.

— …але й за… iнше. Так прийдете? Ждатиму!

* * * — Ну, що, Штiфелю? Дали волю слова? Га? Що? Помогло? Роздмухали? Вже в Гамбурзi є! Га? Нi?

Штiфель понуро мовчить i прислухається до шлунка не можна з проклятим жити на свiтi — трохи якесь хвилювання, i вже гуркотить, мурчить, пухириться.

— Ну, то що, що в Гамбурзi? А ви б її заборонами спинили? I що, їй-богу, говорити от таке!

— Спинив би, Штiфелю, спинив би. Та й ще спиню. Спиню, Штiфелю. Тiльки вас тепер питати не буду. Годi.

Штiфель раптом поспiшно прощається й злякано вибiгає з кабiнету, дрiбно перебираючи ногами.

Тодi пан президент окидає допитливим оком м'яку постать графа Елленберга, яку, здається, можна зiм'яти як хоч i вкласти у валiзку.

— Пане мiнiстре, потрiбна рiшуча боротьба. Що? Граф Елленберг покiрно схиляє голову — розумiється, потрiбна. Та як же ти його боротимешся?

— Рiшуча. Радикальна. Безмилосердна. Арешти, заборони тепер — нiсенiтниця. Роздмухали. Iнших засобiв, iнших. Що там професiйнi органiзацiї?

— Хвилюються, пане президенте. Скрiзь безглуздi чутки. Вимагають волi Сонячнiй машинi.

— Волi? Хм. Дамо. Дамо. Ну, а роблять що: демонстрацiї, зiбрання, засiдання?

— Не дозволенi. Але, звичайно…

— I не дозволяти. Запам'ятайте суть, Елленбергу: нiзащо об'єднання. Чуєте? Тодi все врятоване. Тисяча машин-дурницi. Роз'єднувати. Розбивати цю темну стихiю.

Мертенс сильно крутить держальце справа, надушує два гудзики по два рази кожний, потiм круто повертається до графа Елленберга й упирається розчепiреними пальцями рук об круглi товстi колiна.

— Пане мiнiстре, тепер лишається, повторюю, тiльки один спосiб! роз'єднати, розладнати й розбити стихiю. Тiльки. Зробимо ж це так. У Берлiнi повинна з'явитися маса скла Сонячної машини. Маса. Тисячi. Десятки тисяч. Чуєте?

Граф Елленберг пiдозрiло-уважно зиркає на масивне чотирикутне лице, з якого виступають калюжi поту.

— Але тi скла повиннi приносити смерть усякому, хто їх уживатиме. Як саме — це рiч ваша й науки. Зразу, помалу, однаково. I так можна, i так. Ви розумiєте вже iдею? Чи далi поясняти?

Граф Елленберг сидить, як закам'янiлий, розгублений.

— Що? Вагаєтесь? Жорстоко? Операцiї завсiди жорстокi. Краще тисяча, десять тисяч загине, нiж мiльйони. Що? Нi?

Граф Елленберг глибоко зiтхає й проводить рукою по чолi.

— Я, пане президенте, не вагаюсь. Але я ошелешений грандiознiстю цiєї iдеї. О пане президенте, це, дiйсно, тiльки генiєвi може прийти така проста й непереможно-вiрна iдея. Я прошу пана президента вибачити мою нестриманiсть, але я не можу опанувати себе. Це ж так просто й математично вiрно!

Граф Елленберг глибоко схвильований.

— А тепер дозвольте менi, пане президенте, обмiркувати способи здiйснення її й предкласти вам план.

* * * I от у казку починає продиратися новий мотив: Сонячна машина труїть людей. Сонячна машина наче спочатку годує, але потiм убиває. Сонячна машина — це страшна, пiдступна, диявольська махiнацiя Союзу Схiдних Держав.

 

Дiйсно, випадки то раптової, то повiльної смертi вiд уживання Сонячної машини стають цiлком доказаним фактом. I полiцiя, i публiка, i репортери газет день у день констатують їх. На вулицях, бiля фабрик i заводiв щораз бiльше й бiльше з'являється пiдозрiлих людей, якi майже одверто роздають скла з iнформацiями й вiдозвами Iнараку. Правда, майже день у день з'являються знову вiдозви вiд Iнараку, де вiн одмовляється вiд попереднiх, а далi знов од цих.

В одних доводиться, що полiцiя пiдробляє скла, отруює їх i роздає, а в других тим самим шрифтом, з тими самими пiдписами лається попереднi вiдозви й роз'ясняється, що це провокацiя полiцiї, яка хоче налякати народ.

I нiхто вже нiчого, навiть самi iнаракiсти й сама полiцiя, не можуть розiбрати, чия де вiдозва.

Але пiдозрiлi суб'єкти дiйсно щораз частiше й частiше попадаються на всiх людних мiсцях, їх часом заарештовують, але серед публiки вперто ходять чутки, що полiцiя їх зараз же випускає.

I все ж таки щодня Мертенс, приймаючи доповiдь графа Елленберга, невдоволено гиркає:

— Ширше, ширше, я вам кажу! Розмаху, широчини нема! Тисячi, десятки тисяч смертей щодня! Саме iм'я «Сонячна машина» повинно викликати жах i ненависть. Тiкать повиннi вiд усякого скла, яке їм дається. Що? Жах, терор?

I, дiйсно, страх i жах уже обгортають казку. Щодня газети подають фотографiї трупiв людей, отруєних Сонячною машиною. На перших сторiнках усiх газет довжелезними списками, обведеними чорними рамцями, стоять iмена нещасних легковiрних жертв цiєї страшної казки.

Уже бувають випадки, коли юрба хапає «склярiв» i «сонцеїстiв» i видає їх у руки полiцiї. Вже буває, що одна частина фабрики кидається на другу й змiшується в купу лютих тiл. Полiцiю ненавидять, полiцiї бояться, полiцiю благословляють, полiцiю кличуть. Будь проклята Сонячна машина! Слава Сонячнiй машинi!

А смерть вихоплює то тут, то там свої жертви й виставляє iмена їхнi в чорнi рамцi газет.

Доктор Тiле грiзно б'є рукою по цих списках, пiдносячи їх пiд самi очi Максовi.

— Ну, що? Терору не треба? Нi? Чим ви можете вiдповiсти на цю страшну» провокацiю? Вони можуть уживати терору? Вони можуть сотнi людей день у день убивати, а ми повиннi пiдставляти їм лiву щоку? Я вас питаю, товаришу Шторе, чим ви можете їм одповiсти на цю страшну рiч? Га? Роз'яснюванням? Вiдозвами?!

Макс люто стрiпує чубом.

— Сонячною машиною! От чим! Тисячами, десятками, сотнями тисяч справжнiх Сонячних машин. Волею Сонячної машини! Боротьбою всiх за волю Сонячної машини!

— Хто ж буде боротись, дорогий товаришу Максе? Га? Хто? Прочитайте «Соцiалiстичний Шлях», прочитайте «Голос Металiста», послухайте, що говорять тепер по робiтничих кварталах, подивiться, якi там бiйки щодня бувають, прислухайтесь, який для нас проклiн зростає скрiзь. Двадцять наших найкращих агiтаторiв заарештовано, двох тяжко поранено, одного вбито.

Макс нетерпляче боляче морщиться.

— Ну, що ж ви хочете цим сказати, що, чорт його забирай? Що ми повиннi припинити пропаганду Сонячної машини? Повиннi здатися? Так?

Доктор Тiле теж нетерпляче й зовсiм не нiжно морщиться.

— Нi! Не здатись. А навпаки — боротись. Але боротися так як боровся Iнарак, як борються нашi товаришi в Англiї, у Францiї, в Америцi — скрiзь. Ми послали їм сонячного скла. Добре. Але що ми самi робимо, щоб спинити цей терор, яким противник вибиває в нас зброю з рук? Що? Скиглимо, сердимося, сахаємось. Ми повиннi вiдповiсти не слинявими зiтханнями та переговорами з легальними соцiалiстами, товаришу, а тим самим, чим нас б'ють. Терором! Страшним, лютим, безжалiсним терором. Бiржа, Об'єднаний Банк, полiцiя, парламент, палац Мертенса, Штiфеля повиннi полетiти к чорту! Редакцiї їхнiх газет, друкарнi, театри, все повисаджувати в повiтря, порозтрощувати, понищити. Так їм треба вiдповiдать. I заявити, що, коли Об'єднаний Банк не припинить труїння народу фальшивими склами Сонячної машини, всi члени Банку, всi акцiонери його будуть знищенi. За одного отруєного полiцiєю робiтника — десять капiталiстiв! От як повинен реагувати Iнарак, а не соцiал-демократичнi слиньки, з якими ви й товариш Паровоз так панькаєтесь. Що вам дали вашi переговори досi? Що соцiалiсти вже вiдмовляються перевiряти нашi скла? Так? Бояться отруїтись? Так вони вам вiрять? Звичайно, соцiал-демократiя вам рiднiша, нiж Iнарак.

Тут Макс не витримує й гатить кулаком по столу.

Хто смiє йому такi образи кидати? На яких пiдставах? Що вiн без кровi й убивства хоче об'єднати всi робiтничi органiзацiї? Це злочинство? А чи знає страшно революцiйний i кро-вожадний товариш Тiле, що його методи, якi вiн пропонує, викопують сотнi проваль усерединi пролетарiату? Терор тепер буде ще гiршою провокацiєю, нiж труїння полiцiї. Сонячна машина тодi загине. Що дали переговори? А те, що той самий Союз Металiстiв, орган якого товариш Тiле пропонує читати, бере акцiю в свої руки. Iнараковi треба вiдiйти набiк. Так, набiк, пожертвувати собою. Хай вони ведуть далi.

Доктор Тiле знизує плечима. Добре. Нехай Союз Металiстiв бере. Добре. А Об'єднаний Банк тим часом викличе таку панiку, що вiд самого слова «Сонячна машина» люди тiкатимуть стрiмголов. А Iнарак загине. безславною, ганебною смертю, зненавиджений i проклятий робiтництвом. Нехай, нехай Союз Металiстiв провадить справу. Добре. Але нехай товаришi «об'єднаннi» пам'ятають, що не всi члени Iнараку такi мирнi ягнятка, як то досi думають деякi товаришi. Статут Iнараку нiким iще не змiнений. Це вже майже одверта заява про непiд-лягання постановi бiльшостi, це загроза розломом органiзацiї, братовбивством.

А жах усе шириться та шириться, чадним димом обкутує казку. Така близька, така вже от-от ухоплена мрiя, така сонячно-радiсна, така п'яна любовнiстю, волею, раптом перевертається в чорне страхiття з огидними, вишкiреними зубами смертi. Невже щастя є тiльки вiчний, недосяжний мiраж для людства i вся iсторiя людей буде безупинним блуканням по пустелях за цим мiражем i встелюванням кiстками свого шляху?!

* * * А тут iще з Рудольфом щось сталося. Не тiльки ця провокацiя полiцiї, а ще щось iнше. Чогось нервується, задумується, мучиться.

В майстернi тихо стало. Наделi вже працюють без смiху й жартiв. Як кулi в обложеному мiстi, виливають i подають вони скла тим, що борються там, на полi бою. Фрiц стискає кулаки, зацiплює щелепи. Герман понуро посвистує, а Наделевi, старому Наделевi, нiяково перед синами: що робить його соцiал-демократiя, щоб викрити це страшне злочинство полiцiї? Вона внесла iнтерпеляцiю до мiнiстра внутрiшнiх справ. Чи знає пан мiнiстр i так далi. Ах, боже мiй, пан мiнiстр страшенно перелякався. Розумiється, знає, бо сам це робить! Старий Надель згоден iз синами, але не згоден, що всi соцiал-демократи такi. Обурення росте. Машина робить своє дiло, вона бореться-сама за себе. Тi, що взнали її, тi не можуть повiрити й тисячам смертей.

— Нiчого, дiти, нiчого, не треба тiльки падати духом. Треба працювати. I акуратно, точно, систематично працювати. Головне — працювати, синки.

I синки працюють, часом уважно поглядаючи на доктора Рудольфа, що сидить iз газетою, вп'явши очi в одну точку, i нiчого не чує й не бачить. А потiм раптом зiтхає, запустить пальцi в волосся та так посуне їх на потилицю, наче хоче здерти шкуру з черепа. I все тепер газету читає! Але й не читає, а тiльки вiзьме, погляне, покрутить, перегорне, щось трошки прогляне й зараз же задумається, нiби читав години з двi якусь глибоку книгу.

А вночi старий Надель чує, як доктор Рудольф не спить, як ходить по майстернi, щось часом бурмотить i зiтхає. З провокацiї журиться? Чи якась iнша туга йому в серце запала?

Макс уже i так, i сяк пiдходить до Рудi, але нiчого добитися не вдається. Може, Рудi нудно? Може, Рудi хотiв би коли не-будь уночi проїхатись в авто мiстом або в лiс?

Нi, Рудi не хоче рискувати Та й не нудно йому. Чого ради?

— Ну, а що з тобою. Рудi?

Рудi мовчить i щось думає, вже не слухаючи Макса.

I раптом одного вечора, коли вони сидять самi в майстернi, Рудi пiдходить до Макса, кладе йому руку на плече й тихо каже.

— Максе, можеш зробити менi одну дуже важну послугу?

Макс сильно, охоче, стрiпнувшись увесь, хапає й притискає цю руку на своиому плечi.

— Та будь ласка. Рудi. Все, що хочеш! З радiстю!

— Ну, радостi, мабуть, буде тобi мало.

Рудольф здiймає руку й сiдає бiля столу так, щоб свiтло лампи було за ним Очi його не дивляться одверто, ясно, як раз у раз. Це дивно, це — дуже дивно!

— Ну, я слухаю. Рудi!

— Добре Зараз… Я прошу влаштувати менi побачення з принцесою.

Макс швидко задирає голову догори й так лишається, як пришпилений до стiнки чорний жук.

Рудi ж уперто спокiйно розглядає пiдлогу. Чи може Макс це зробити йому так, щоб не вийшло шкоди справi?

— З принцесою?! З тою, що в Елленбергiв?! Що ж ти маєш до неї?

— Менi треба, Масi.

Макс починає розумiти, але не може, не сила йому вiрити своиому розумiнню. Рудi ж так мовчки, так непорушне сидить, що треба вiрити.

Хм Тепер усе ясно. Одну дивнiсть роз'яснює друга, ще бiльша.

— Що ж, Рудi? Коли це так… треба тобi, то… Але чи схоче ж. принцеса?

Доктор Рудольф мовчки бере газету, обкреслює нiгтем якесь мiсце й подає Максовi.

«Того, хто помилився весною в саду, хто вмiє дотримувати слова, об'єкт помилки пiд словом честi повної безпеки просить про побачення».

— Так ця дивна оповiстка… до тебе?!

День у день вона акуратно з'являється по всiх газетах на першiй сторiнцi, обведена густою, чорною лiнiєю, викликаючи в читачiв тисячi здогадiв усякого роду вiд гумористичних до трагiчних. I нiколи Максовi за всi блага життя не могло б спасти на думку, що автором її є ота велична, честолюбна, жорстока, суха дегенератка, нащадок нiмецьких монархiв, наречена некоронованого самодержця, царя Нiмеччини, а адресатом — його брат, син льокая, його аскет Рудi. Значить, у них там були якiсь свої вiдносини, «помилки», «слова?». Вона просить про побачення?!

Макс кладе газету на стiл i починає ходити по майстернi, обминаючи валiзку iз старим битим склом.

— Добре, Рудi. Дiйсно, по щиростi, я без великої радостi буду робити тобi цю послугу. Я, звичайно, нiчого не знаю для чого, через що це побачення. Але те, що я знаю вiд мами про участь цiєї… особи в запровадженнi тебе до лiкарнi, то не дає менi певностi, що тут справа зовсiм проста. Добре, добре, Рудi! Я нiчого не кажу, не питаю й не хочу питати. Але я попереджаю: ви обоє повиннi прийняти мої умови А то я не можу взяти на себе вiдповiдальностi.

— Спасибi, Масi. Я заранi приймаю все. А принцеса мусить.

— Добре. Завтра ж ти матимеш iз нею побачення.

I Макс зараз же прощається, не дивлячись на Рудi.

Рудольф сильно стискає руку, не дивлячись на Масi.

* * * Нiч i день грають у довгої лози, перестрибуючи одне через одне.

Потоками, рiчками зливається життя в затихле озеро принцеси Елiзи. Тiльки одного струмочка, нi, одної тiльки маленької бризки немає та й нема. I через те — понуре, застигле, непорушне озеро принцеси Елiзи. Паризький конгрес, таємна грiзна ворушня Сходу Землi, примара свiтової сутички, блискавки недалекої катастрофи. Ну, що ж, не хвилює, не здiймає це хвиль на понуро застиглому озерi принцеси Елiзи. Йому треба малесенької, крихiтної бризки.

I сни соромнi, хоробливi, страшнi сни перестали ганьбити зеленi, потомленi, захмуренi очi. Але, вхопивши за горло сором, жадно кричить туга за ганебними снами. Кричить просто в лице принцесi Елiзi.

Нiч стрибає через день i, нахилившись, пiдставляє спину дневi. Сонячна машина, чорнi рамцi страшних спискiв, безмилосердна боротьба, фотографiї тих, що попали пiд колеса неминучостi, зцiпленi зуби, глухий шум дихання стихiї. Нi, не здiймається хвилями зацiпенiле озеро принцеси Елiзи.

I раптом бризнула бризка! Бризнула прекрасна, довгожда на, благосна. I переповнилось озеро принцеси Елiзи, понялося нестримними хвилями, вихорами.

Суворий чоловiчий голос янгола, запнувши екран, сховавши обличчя, возвiстив телефоном доктор Рудольф Штор згоден на побачення. Суворий янгол поставив умови, цiлий ряд милих, смiшних, образливих, любих умов. Бути точно о десятiй там i там. Червоне авто Входити, не питаючись нiкого Пiдлягати всьому Нiяких проводарiв.

Ах, дурненький, смiшний янгол! Та коли б умовою побачення вiн поставив, щоб вона, принцеса Елiза, гола вийшла на плац i там стала дожидатись там його, свого мужа, невже вона не прийняла б цiєї умови?

Розумiється, все це ненормальне, незрозумiле, страшне, але непереможно-дороге, єдино-важне, найсерйознiше за всi катастрофи свiту. Так, кiлька тижнiв тому вона сама пiдписала йому смертний присуд, вона сама вiддала його на розп'яття. Ну, i що ж? I вiддала, i, може, знову вiддасть, а от же обiзвався вiн, а от же нiмiють солодким холодом її ноги, а от же буде щастя торкнутися до нього?

Боже, як сунеться день, як крихiтна гусiнь iзгори величезного дуба. Коли вона досунеться до десятої години вечора?

Розумiється, це iнаракiсти везтимуть її до нього Вiн у них, у цiєї банди. I вона, принцеса Елiза, наречена майбутнього Короля Землi, вона вiддає себе в руки убiйникiв, бандитiв i грабiжникiв, щоб вони повели її на випрохане нею побачення з сином льокая. Божевiлля, кошмар! Але, коли б усi кошмари були такi, вона б нiколи не хотiла прокидатися вiд них.

I нiякого, нiякого виправдання нема в неї. Сонячна машина? Ах, що там Сонячна машина! Тiльки побачити його, насамперед побачити, торкнутися, ожити Суха ж вона вся, як земля в посуху! При чому ж тут Машина?

От i десята вечора. От i нiч молодесенька, тиха, з сережкою мiсяця, в намистi Чумацького Шляху. От i рiг тих двох призначених бандитом-янголом вулиць. Так, стоїть авто. Порожнє, самотнє, байдуже. Нi шофера, нiкого. Вулички тихi, безлюднi, майже за мiстом. Це для того, щоб їм видно було, чи не привела вона з собою полiцiю, чи не зраджує вона їх. Смiшненькi, занадто обережнi бандити!

Ну, що ж, сказано нiкого й нiчого не питатися, входити в авто й спокiйно сидiти.

Добре. Але тiльки не спокiйно! Все вона може їм зробити, але спокiйно сидiти навiть справжнi янголи не могли б у неї вимагати.

Поважна, сувора, струнка жiноча постать у густому вуалi, вся в темному, спокiйно, помалу вiдчиняє дверцi авто i входить у нього В темнiй каретцi затишно й трохи душно.

Минає хвилина, двi, п'ять. Авто стоїть непорушне, нiхто до нього не пiдходить. Ах, господи, вони вичiкують, оглядаються, придивляються.

А, нарештi! Хтось швидко сiдає на передок; в ту саму мить дверцi вiдчиняються, в екiпаж усовується росла чоловiча фiгура й зачиняє за собою дверцi. Авто зривається з мiсця, сильно хитнувши принцесу об спинку карети.

Чоловiк пильно дивиться у вiконце, щось роблячи руками бiля свого лиця. Коли вiн одхиляється й сiдає рiвно, лиця в нього вже немає, воно закрите чорною машкарою э двома дiрками для очей У темнотi екiпажа ця густо-чорна пляма замiсть обличчя тiснить.

— Вибачте, принцесо, я мушу зав'язати вам очi. Той самий голос янгола, що був у телефонi!

— Це конче потрiбне? В мене такий вуаль, що я однаково нiчого не бачу.

Бандита це не переконує. Вiн старається бути ввiчливим, але говорить так непохитно, що принцеса мовчки пiдiймає вуаль i повертає лице до чорної машкари.

— Будь ласка!

Головне, що авто летить i пожирає просторiнь, яка вiддiляє вiд н ь о г о. Це найголовнiше. Нехай зав'язують дурнi люди очi, нехай усю її зв'яжуть, аби доставили туди, де зразу стане вiльно, ясно, легко. Нехай, нехай брутальнi пальцi торкаються її обличчя i..

Але принцеса бере оперiзку й сама собi зав'язує очi. Теплий шовк грiє повiки, вiям тiсно, вони, як метелики в долонi, трiпають крильцями. Рiвна темнота гойдається в очах.

Тiло автомобiля робить щораз частiшi та частiшi скоьи, вгризаючись у просторiнь. I принцеса Елiза всiєю душею помагає йому, пiдганяє, переганяє. От воно робить заворот — i тiло Елiзи налягає на тiло бандита й зараз же вiдсувається до стiнки.

 

А що, як в i н тепер видає її Iнараковi? А що, як вiн її тепер оддає на кару, на помсту? Хiба ж його слову можна вiрити?

Принцеса Елiза тихенько про себе щасливо посмiхається: можна! А як i не можна, то невже можливо, щоб вiн видав її Iнараковi, а не взяв собi, той, який тодi так…

Елiзi зразу стає чогось страшно душно вiд оперiзки. Чи довго ж iще воно буде завертати в рiзнi боки, це авто?

I в цей самий мент авто, як дiставши дозвiл, починає при пиняти бiг. Принцеса Елiза холоне й туго обтягнутою рука вичкою рукою тримає серце, в яке перекинулися скоки авто.

— Принцесо, дозвольте менi взяти вашу руку й провести. Оперiзки прошу не скидати.

Сильна рука бере принцесу пiд лiкоть i зводить iз карети. У вiконцi з льоху, вхопившися руками за грати, висить Рiнкель. По блiдопосрiбленiй молодим мiсяцем дорiжцi до вiлли йдуть двi темнi постатi, одна веде другу. Так, значить, нова арештована. Жiнка. Хора вона чи поранена? Кроки риплять пiском помалу, ритмiчно. Голосiв не чути. Так, це нова арештована!

Рiнкель поквапом закладає камiнцями слiди довбання грат i люто злiзає в темноту камери. Мабуть, i на цю нiч доведеться вiдкласти втечу!

* * * Доктор Рудольф ходить по кiмнатi, провалюючись лiвою ногою в ямку. Ходить i знову, i знову все оглядає. От тут вiн її посадить у цей фотель. Сам буде от там, щоб усе її лице було йому видно, щоб не пропустити нi одного менту, щоб увiбрати в себе якомога бiльше, повну душу її очей, уст, волосся, її погiрдливих вiй, примружених, жорстких. I тодi знову можна жити якийсь час далi.

I коли вона йому скаже на колiнах повзти за нею через увесь Берлiн, щоб бути її льокаєм, вiн зробить це, благословляючи її.

Нi, треба зменшити свiтла. Треба, щоб ця кiмната хоч трошки здалася їй затишною. Бо тiльки ж подумати: вона сама просить про побачення. Просить! Навiщо воно їй? Ну, навiщо? А навiщо тодi, як лежав вiн зв'язаний, навiщо нахилилась i…

Нi, вiкна треба щiльно позапинати портьєрами. Як можна лишати вiдчиненими?

Доктор Рудольф щiльно запинає вiкна, дивиться на годинника, пiдсуває фотель один ближче до одного й зараз же злякано вiдсуває його далi. Але невже таки це буде?! Невже вона дiйсно зараз буде тут? Розумiється, тiльки побачаться, бiльше нiчого не буде, не може бути. Вона тiльки хоче побачитись, щоб попрохати вибачення за божевiльню. Нi, вона хоче пояснити, для чого то було те, що вона нахилилась i… їй соромно, їй нестерпно знати, що вiн живе, пам'ятає її вчи нок, що якось iнакше його собi пояснює. I готова на все, щоб тiльки роз'яснити йому, щоб тiльки вiн не уявив собi бозна чого. I от зараз появиться її велична iпостать, зараз iздалеку здалеку озирнуть його примруженi очi, i тим самим голосом, що тодi, як прийшла до лабораторiї, вона скаже йому: «Пане Шторе, менi дуже неприємно…»

Гомiн голосiв за дверима.

Доктор Рудольф схоплюється, злякано розгортає сiрi, великi, оголенi очi на дверi й чекає. Дверi потихеньку вiдчиняються, i в них з'являється струнка, чорна вiд нiг до голови постать. Вона, як слiпа, витягує вперед чорну в чорнiй блискучiй рукавичцi руку й обережно увiходить. На очах у неї чорна оперiзка. Руки її здiймаються догори, не хапаючись, наче задумливо, розв'язують вузол i здiймають оперiзку з очей. I зараз же цi очi, клiпаючи, мружачись од свiтла, швидко шукають по хатi. Стрiвшися з сiрими, широкими, зляканими очима, вони зiтхають i спиняються — нарештi! Тодi вони на мент заплющуються, i принцеса Елiза помалу, мовчки, не велично, а тихо пiдходить до доктора Рудольфа. Рука в чорнiй рукавичцi простягається, а очi не мружаться, не далекi, а тихi, теплi, близькi й такi незвичайно схвильованi.

— Я не могла бiльше…

I рука така покiрна, i така тепла та рiдна вигладженiсть тугої рукавички!

Розумiється, вiн не догадується взяти в неї з рук капелюш i помогти їй. Через те вона сама кладе його на той фотель, де мала б сидiти, i сiдає на канапу в куточок, вiдкинувши голову до спинки, заплющивши очi.

— Ви давно прочитали мою оповiстку?

I доктор Рудольф теж ледве чутним шепотом вiдповiдає:

— Тиждень тому.

Очi її заплющенi, але здається, що це вони говорять. I те, що очi не дивляться, коли шепочуть уста, хвилює так само, як мовчазна мова очей.

— Цiлий тиждень?!

Тепер очi дивляться. I моторошно, що вони так близько, що вони не ховають свого сорому, блиску, щастя, близькостi й докору.

— Знаєте, я нi одного дня вiд того вечора не прожила без думки про вас! Нi одного дня!

Вона вмить заливається вогнем до самих очей: i нi одної ж ночi!

— Що це таке? Може, я захорiла на вас? Може, це гiпноз? Може, це божевiлля, але я не можу боротися з вами. Я боролася, як могла. Але скiнчила тим, що я… от тут.

— I вам тяжко вiд цього!

Принцеса Елiза скидає на нього очима й здивовано бачить, що вiн — гарний, хвилююче, незрозумiле гарний. Ця мужня вперта голова на широко розгорнених плечах, рiзкi брови над одвертими очима.

— Тяжко?.. Нi Незрозумiле. Дивно. Ви що думали, як я пiшла вiд вас iз лiкарнi? Що? Ну?

Доктор Рудольф боязко зиркає в зеленi чекаючi очi.

— Я. нiчого не думав.

— Нiчого?! Зовсiм нiчого?!

— Я не смiв думати. Я тiльки… пам'ятав. А коли думав, то все зникало… Бо цього не могло буть. I знов не думав.

Їй хочеться спитати: i про помилку пам'ятав? Вона знає, що пам'ятав, знає, що спитати буде страшно соромно, моторошно, негардо, але спитати хвилююче хочеться.

Рука принцеси Елiзи потискає гарячi, твердi, залiзнi пальцi. Вона нiзащо не хоче вiдриватись од цього тепла, вiд якого так незрозумiле певно, солодко-страшно, бажано-дивно щемить уся iстота. Ну, нехай незрозумiле, нехай страшно, нехай це дивне, фатум, аби ця рука не вiдривалась од неї, аби глибше, повнiше переливалося з неї тепло, заповнило її всю до кiнця.

Доктор Рудольф обережно, несмiло пiдносить її руку до своїх уст.

Принцеса Елiза раптом одриває свою руку вiд уст доктора Рудольфа, закидає обидвi руки свої йому за плечi й мовчки, грiзно встромлює очi в очi. А лице її помалу, потиху присувається щораз ближче та ближче до широких посерединi й тонких на кiнцях уст i впадає в них, заплющивши очi.

Залiзнi, тi самi, що тодi пiд бузком, тi самi, що в снах, владнi руки ламають плечi й вростають в неї.

Десь здалеку, з жовтогарячої кипучої мли вдираються якiсь звуки. Чогось залiзнi пальцi зразу слабнуть, вiдпускають, безодня розривається, просвiтлюється.

Якась кiмната. Туманне свiтло. Капелюш на фотелi. Одiрване вiд неї лице з виразно криваво спухлими губами й мутними страшними очима, не сiрими, а сталевотьмяними.

Голоси за дверима. Чиїсь кроки.


Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 24 | Нарушение авторских прав







mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.068 сек.)







<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>