Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Присвячую моїй сонячнiй Українi 21 страница



— Що там?.. У домi?

— Нiчого. Здається, вiн не буде.

— Правда?!

I шофер усiм червононосим лицем живо повертається до Фрiца. А Фрiцовi так дивно й чудно бачити це пристаркувате обличчя п'янички-вiзника, що вiн мимоволi сумнiвається, чи Макс же це!

— Нiяких заходiв. Уся прислуга вiльно ходить. А товариш Тiле просив попередити, що тут є агенти полiцiї. Невже нав хто зрадив! Га?

— Ну, дурни-ицi!

I червоний нiс зневажливо морщиться, вiдвертаючись од Фрiца.

На мурi саду лежить нiжно фiалковий вiдблиск вечiрнього неба. Сонце вже зайшло, але в небi висить iще густо-червона, з синюватими краями велетенська хмаряна китиця. На цiй вулицi тихо, прохожих мало, та все йдуть по одному. Екiпажi проносяться швидко, не виявляючи нiякого нахилу спи нятися

Сказати Максовi про брата його чи нi?

Шофер розвезеним недбалим рухом виймає цигарку й заку рюе. Вiн на кiлька ментiв одсуває на чоло окуляри — i Фрiцовi видно чисте, молоде, в шовкових, пухнастих вiях око воно чогось гидливо, задумливо мружиться.

Фрiцовi стає боляче, соромно от цей же може бути таким недбалим, таким зневажливо-спокiйним i твердим! Не тiльки своє життя зможе вiддати, але й чуже (та ще й яке!) вiдняти. Фрiц одсувається в самий куточок авто й увесь винувато зiщулюється.

* * * Принцеса Елiза стоїть бiля вiкна й понурими очима дивиться в сад на краєчок даху порожньої тепер лабораторiї. В небi висить густо-червона хмара й дах одлискує до неї фiалково-тьмяним скорботним усмiхом. Каштани хмарно закутались у свої зеленi кудлатi кожухи. Тихо, порожньо, тоскно в саду. В'яне неприбрана пострижена трава рiвненькими рядочками.

Принцеса Елiза закушує губу й вiдходить од вiкна. А в салонi теж порожньо, тоскно, нудно до крику.

Весь свiт порожнiй, непотрiбний, остогидлий, нудний до мло стi. Куди втекти вiд нього?

Принцеса блукає з кiмнати в кiмнату й виходить на терасу. Вiкна графiвни Труди свiтяться.

Зайти хiба до Труди, до цього смуглявого страховища? Здивується, мабугь?

Але дивуватися доводиться принцесi, на канапi вся в бiло му, як у пiнi молока, виразно смуглява в цiй пiнi, з темно червоними спухлими устами лежить страховище. На нiй капелюш, але бiлi черевички валяються долi, само ж страховище з цiкавiстю слiдкує за грою пальцiв своєї ноги крiзь прозорий шовк панчiх. В однiй руцi — цигарка, у другiй — келих iз жовтяво зеленим сином.

— Ах, це — «ваша королiвська величнiсть»? А я гадала — мiй знаменитий батенько. Може, ваша величнiсть зводять випити зi мною!!



Воно не дивується, це страховище, з вiзиту до неї її свiтлостi принцеси, не радiє, не соромиться й навiть на волосинку не пiдводиться. Хiба що перестає гратися пальцями — єдина уступка, яку воно може ради такого екстреного випадку зробити.

— Вибачте, графiвно, я, здається, не в час прийшла до вас!

— Хiба? Яка година? Ще ж зовсiм рано Але до мене мож на повсякчас ви ж знаєте, я тепер — кокотка. Принцеса Елiза мовчки, вражено дивиться на кокотку.

— Правда, правда! Невже ви не знаєте? Батько вам iще не сказав цього? Дивно! Вчора ще я була професiйною злодiйкою — спецiальнiсть королiвськi коронки. Але, на великий жаль батька, коронка знайшлась. Правда, ваша величносте?

— Я, власне, тiльки вчора довiдалась про це тяжке пiдозрiння, яке…

— Ах, так? Ви не знали, що мiй фах коронка? Так, так, принцесо, до вчорашнього дня я працювала в цiй галузi. Але з сьогоднiшнього дня змiнила: тепер я кокотка. Мiй фах тепер. їздити по шинках i плямувати честь нашої фамiлiї. Боюсь, що це з матерiального боку буде менш вигiдно, нiж красти бриль янтовi коронки. Ви як думаєте, ваша свiтлосте? Та що ви так песимiстично дивитесь на мене? Ви думаєте, я програла цiєю змiною? Правда?

— Що з вами, графiвно?

Графiвна ставить келих на стiл i з лiнивим здивуванням оглядає себе з усiх бокiв.

— Зi мною? Здається, нiчого особливого. Все, як слiд бути в кокотки.

I раптом iз цiкавiстю поширює на принцесу занадто блискучi бронзово-карi очi.

— А скажiть, будь ласка, ваша свiтлосте, вам не трудно дихати в цiй кiмнатi?

Принцеса Елiза непорозумiло обводить очима навкруги.

— Нi, не трудно.

— Дивно! Звичайно, морально чистим жiнкам буває трудно дихати одним повiтрям iз кокотками. Так принаймнi стоїть по всiх хороших книжках Я б вам запропонувала присiсти, коли б була певна, що ви дiйсно не задихнетесь. А то тодi доведеться менi перейти ще на один фах: професiйної вбiйницi.

Рiвно-бiла рука в чорному рукавi спокiйно пiдсуває стiльця — i принцеса Елiза сiдає бiля столу.

— О ваша свiтлосте, ваша мужнiсть мене захоплює! Я певна, що ви могли б навiть випити зi мною, коли б це було потрiбно для врятування життя людини. Еге ж? На жаль для такої самопожертви нема поблизу погибаючої людини

Принцеса Елiза мовчки бере Трудин келих i п'є з нього зе-ленкувато золотисте течиво. Страховище здивовано клiпає очима, поiiм прожогом бiлим вихором зривається з канапи, безшумно бiжить не зовсiм певними пiвбосими ногами в куток до маленької шафки и зараз же вертається з такою самою чар кою, як i в принцеси. Розмашисте, одчайдушне, як то личить кокоткам, вона наливає знову вина в келих Елiзi й собi.

За мужнiсть, за смiливiсть, за геройство принцеси! К чорту коронки, брильянти, к чорту кокоток, вона хоче просто отак випити з принцесою за… за ну, за те, що вона сюди прийшла! Ну?

Принцеса Елiза знову мовчки з легким смiхом п'є Труда ставить келих на стiл i, широко розставивши босi ноги, щоб мiцнiше триматись, вражено, пильно й серйозно вдивляється в матово бiле, з золотистим пушком на лицях обличчя.

— Та невже ж ви п'єте просто так, без нiякої мужностi?!

— А чого ж би я не могла так пити? Труда помалу водить головою з боку на бiк.

— Дивно. Ви сьогоднi зовсiм iнша. Просто й не ваша величнiсть. I посмiхаєтесь ви просто, як людина. Хм, хм! Ви знаете, я думала, що у вас фарбоване волосся. Воно занадто червоне О, ви не думайте, що я п'яна Порядна кокотка нiколи п'яна не буває А кокоткою бути, я вам скажу, Елiзо, з деякого погляду добре. Серйозно! Кокотка менше потребує лицемiрити. От я, наприклад, хочу пити вино — п'ю, хочу цiлувати мужчин — цiлую; хочу говорити страхiтнi речi — говорю. Схочу красти, брехати, вбивати — i буду Я ж — кокотка, менi нiхто дивуватись не повинен. А вам, наприклад, не можна Правда?

Принцеса Елiза замiсть вiдповiдi пiдставляє свiй келих.

— Наливайте.

На матово бiлих щоках її з'являється по невеличкiй черво нiй плямочцi. Сухо кiстяний овал м'якшає, оживає, рожевиться.

Страховище здивоване, серйозно й глибоко здивоване. Воно скромно сiдає на краєчок канапи й соромливо причепурює капелюшок, що з'їхав набiк.

— Ну, а тепер, Трудо, розкажiть менi, що вам є. Не як «вашiй величностi», а як Елiзi. Добре!

Труда облизує язиком спухлi, набухлi кров'ю губи. Елiзi вона може розказати з охотою. Але що, власне, розказувати? Сьогоднi батько в поганому гуморi.Через те йому схотiлося виявити батькiвську владу. От вiн узяв i заборонив своїй дочцi виходити без його дозволу з дому. Просто заборонив — i бiльше нiчого Одвертий, брутальний, звичайний собi деспотизм усiх батькiв, чоловiкiв i взагалi мужчин усiх часiв. Людськi закони й звичаї претендують на вищiсть над звiрячими Само-заслiплення у звiрят нi жiнки, нi дiти не живуть у такому безглуздому рабствi, як у людей Доки ж це буде, хотiлось би знати? Доки мужчина пануватиме над жiнкою?

— Вiчно, Трудо.

— Вiчно?

— Вiчно.

— А через що?

— Бо вони дужчi.

Принцеса Елiза мимоволi посмiхається, а Труда пильно думає. Хм! Дужчi. А чим же вони дужчi? Грошима. Мужчини мають у своїх руках усi грошi, от у чому вся штука. I через те вони мають право й силу купувати й продавати жiнок. Законно чи незаконно, а продають i купують.

А жiнки дурнi. Безумовно дурнi. Вони повиннi змовитись i вимагати половину всiх грошей собi. I тодi будуть такi самi дужi й незалежнi, як мужчини. А як мужчини не згодяться, вчинити жiночий страйк. Серйозно! Генеральний жiночий страйк. I нехай тодi мужчини спробують прожити без жiнок. Ану!

Князiвна Елiза раптом червонiє так, що навiть страховище помiчає Вона здивовано дивиться на червонiсть, що горить аж до самих вух Елiзи, i нiчого не розумiє. Невже вiд соромливостi? Господи, така важна, така горда, така вчена принцеса — соромиться, як дiвчинка!

— Вибачте, принцесо, я, здається, сказала щось непристойне?

Страховище старається бути ввiчливою, поважною, але принцеса посмiхається й сама (сама!) бере пляшку й наливає собi й Трудi повнi келихи.

— За генеральний жiночий страйк, Трудо!

— Правда?!

Труда схоплюється на ноги i, хитнувшись, у бурному захватi обнiмає Елiзу, що так само загадково посмiхається, вiдводячи руку з келихом набiк, щоб Труда не розхлюпала. Потiм страховище хапає свiй келих i одним духом випиває до дна.

Ах, яка вона рада, що вона помилилася у принцесi! Вона ж була певна, що Елiза — висхла, набундючена величнiсть, для якої, крiм коронки, нiчого на свiтi немає.

— За вас, Елiзо! За вас тепер! Добре?!

Зеленi очi починають виразнiше блищати. По тiлу ходить легке веселе тепло, заповнюючи холодну, тоскну порожнечу. Свiт стає повнiший, ближчий; солодка туга дзвенить, як зачеплена струна; мила Труда така втiшна, бiдна, славна.

От Труда сiдає з нею поруч у фотель, пiдiбгавши одну ногу в панчосi пiд себе, вона обома руками обнiмає руку Елiзи i, комiчно заплiтаючись язиком, смiшно сердячись на себе за це, жагуче обурено скаржиться на батька, брата, на чоловiка Фрiди, на свого нареченого — «феноменальну зануду». Це — вороги, деспоти, кати Мужчини — вiковiчнi вороги жiнок. Їм треба оповiстити безпощадну вiйну це єдиний рятунок.

А потiм тут же згадує iпро якогось «чорно-срiбного лицаря» й говорить такi речi, вiд яких починають горiти вуха принцеси. Тут же згадує Макса, брата бiдного доктора Рудольфа. Елiза нiколи не бачила Макса? I слава боговi, а то б вона оце не сидiла так спокiйно. Ах, що там говорити: всi цi коронки, грошi, графство, влада, слава, все це — дурницi. Нема нiчого кращого, вищого й святiшого в життi, як кохання. Правда?

— Не знаю, Трудо. Може.

— Як не знаєте?! Невже ви нiкого досi не любили?!

Елiза з посмiшкою крутить головою. Труда вiдкидається назад, щоб краще бачити це чудо.

— I нiколи-нiколи нi один мужчина не торкався до вас?! I ви не знаєте, що таке поцiлунок?!

Принцеса Елiза з усмiхом так само крутить головою.

— Ах, бiдненька ж ви моя!

Принцеса Елiза раптом смiється, хапає недопитий келих i високо пiдiймає.

— За кохання, Трудо!

Труда, хапаючись, наливає й вихиляє вино в рот.

— Елiзо! Ви — справжня королева! Знаєте ви це? Але стоп! Елiзо! Слухайте: вчинiть iще одне злочинство. Хочете? Закиньте к бiсу на сьогоднi вашi королiвськi чесноти й поможiть менi: поможiть утекти на побачення до мого чорно-срiбного лицаря. Ану! Скажiть, щоб вам подали авто, i пiдвезiть мене. Добре? Ви ж не повиннi знати, що мене арештовано.

Елiза щось думає. Раптом рiшуче киває головою й згоджується. Труда в захватi кидається одягати свої бiлi черевички, ловлячи їх смуглявими руками, а Елiза йде до себе.

Зловивши черевички, Труда бiжить до столика, хапає папiр i розгонисте пише.

«Мамо! Батько назвав мене кокоткою. Але я нею ще не була. Тепер зроблюсь. Батько хотiв продати мене на все життя, як Фрiду, i називав це шлюбом. Так краще я сама себе продам на вигiднiших умовах, хоч це й не буде зватися шлюбом. Я не хочу так дорого платити за таку нiсенiтницю, як назва. Прощай, мамо, я бiльше не вернусь у тюрму, яку батько зве «родиною». Колись твоя дочка Труда, а тепер кокотка».

Сперши папiрець на порожню пляшку з-пiд вина, Труда починає телефонувати.

— Гальо! Чекаєте? Слухайте, Душнере. менi категорично заборонено виїжджати з дому. Через те чекайте на мене через двадцять хвилин на нашому звичайному мiсцi. Бувайте, спiшу.

 

Покоївка бiля ворiт здивовано дивиться, як виїжджає авто з принцесою Елiзою й графiвною Трудою. Вона швидко веде за ними собачку й поспiшає до рогу. А там газетник уважно проводжає очима екiпаж, в якому нiчого особливого немає, крiм двох жiночих постатей. I до того це видовище його вра жає, що вiн забуває продавати газету й спiшить назустрiч покоївцi з собачкою.

— Невже вона?!

— Вона.

— Напевно?!

— Абсолютно.

Газетник люто засуває в торбу число газети.

— Значить, i пронюхали! Знiмайте всiх. Швидко!

Газетник i покоївка розходяться, а звичайнiсiньке авто з двома звичайними жiночими постатями летить вулицями Берлiна до призначеного мiсця. Через двадцять хвилин недалеко вiд призначеного мiсця авто зупиняється, постать у бiлому виходить i йде пiшки, а авто з чорною постаттю несеться далi.

Воно завертає то влiво, то вправо, вилiтає на нову алею й тече по новому передмiстi.

В небi вже давно погасла густо-червона хмара, розтавши в густiй синявi. Мiсто й небо засвiтили свої лiхтарi.

Авто пiдкочує до темно сiрого великого будинку нудно урядового типу. Принцеса Елiза помалу поважно сходить iз екiпажа i, рiвно, велично тримаючи голову, прямує до ганку.

Портьє спочатку пробує сперечались-такої пiзньої години нiяких одвiдин у лiкарнi не дозволяється, але, прочитавши мовчки простягнуту йому вiзитову картку, низько схиляється й бiжить у дсжурний кабiнет. Звiдти через хвилину вибiгає кругленький чорненький, як кузочка, добродiй, пiдкочується до принцеси i, силкуючись зiгнути своє туге кругле тiло, вiддає себе до розпорядку її свiтлостi. Чим вiн може служити високiй гостi?

Високiй гостi треба побачитися з одним хорим, сьогоднi привезеним до лiкарнi, доктором Штором. Вона розумiє, що час невизначений, але вона просить зробити для неї виїмок.

Чорненька кузочка винувато чухає товстенькою лапкою за синюватим вухом. Рiч у тому, що, крiм усього, з цим хорим трудно бачитись: вiн у такому станi, що… що навряд чи може говорити.

— А що з ним, пане докторе?

З ним такий гострий припадок хороби, що були змушенi одягти на нього сорочку й прив'язати до лiжка. Так, так, це сумно, але це звичайна рiч у таких хорих. Правда, такого способу вживається рiдко, але в даному разi конечнiсть виникла з того, що хорий — людина надзвичайної, неймовiрної фiзичної сили. А крiм того, вiн хотiв утекти. Еге ж, утекти! Викрутив пригвинчений до пiдлоги стiлець, пiдставив пiд вiкно й почав руками виламувати грати. Нехай її свiтлiсть уявлять собi з цього, що то за сила в цiєї людини! I вже вивернув одну гратину з стiни, а другу погнув, як воскову свiчку. Але, коли сторожа схотiла його зсадити з вiкна й покласти на лiжко, на нього напала така лють, що п'ятеро чоловiк на превелику силу змогли з ним справитись. Вiн жбурляв здоровенними сторожами, як хлопчиками, одному звихнув руку, другому розбив щелепи вдаром кулака. Довелося накинути на нього сорочку й прив'язати до лiжка. Але припадок, треба думати, хутко мине, i тодi його вiдв'яжуть.

Висока гостя слухає мовчки, високо й холодно тримаючи голову. Так, це трохи неприємно, звичайно. Але вона, проте, просить пана доктора дати їй змогу побачитися з хорим. Можливо, що це побачення подiє на нього втихомирливо.

Чорненька кузочка не смiє вiдмовити й веде її свiтлiсть нагору. Перед дверима кiмнати хорого гостя просить лишити її на самотi з пацiєнтом, дякує пановi докторовi й велично, повiльно входить у розчиненi перед нею дверi.

В кiмнатi притушене свiтло, що сiється з стелi. Просто проти дверей — вiкно з погнутими гратами, праворуч — лiжко, на якому непорушне й незграбно лежить великий бiлий замоток.

Принцеса Елiза рiвно, помалу пiдходить до лiжка. З подушки на неї здивовано, неймовiрно дивляться одвертi невиннi очi. Через усе чоло до виска йде червона кривава смега; волосся поплутаними пасмами закинене чужою рукою назад.

— Добривечiр, пане докторе!

Так, це дiйсно вона, принцеса. От спокiйно сiдає на стiлець, злеiка перехиляється й пильно вдивляється в нього. З-пiд прозорого чорного капелюша збiгають за вуха червонi крила волосся.

Доктор Рудольф хоче пiдвестись, але полотнянi широкi спо вивачi з м'якою непорушною твердiстю тримають його тiло Вiн тiльки повертає голову набiк i несподiвано посмiхається

— Приїхали перевiрити, чи мiцно тримають^» Як бачите, мiцнiше, здається, не можна.

Князiвна Елiза якийсь мент чудно мовчить, а коли починає говорити, голос їй неприємно похрипує:

— Я приїхала востаннє спробувати помогти вам.

I прокашлюється.

— Так? Дуже дякую. Але я занадто вже почуваю вашу помiч. Бiльш не потребую.

Принцеса не сердиться, не мружить очей, а тiльки чудно весь час водить ними по його лицi, ще раз спиняючись на кривавiй смузi. I знову голос її звучить хрипко, тихо, рiвно.

— Я вiрю, що ви вмiєте тримати своє слово…

Доктор Рудольф знову посмiхається.

— …Дайте менi слово, що ви вiдмовляєтесь од своєї Машини, i ви зараз же будете вiльнi.

Доктор Рудольф раптом робить усiм тiлом рух, бажаючи схопитись, але тiльки пiдкидає головою догори й знову падає нею в подушку.

— Та як у вас вистачає духу робити менi таку пропозицiю?! Як ви смiєте пiсля всього?! Iдiть собi гетьi Iдiть звiдси!! Чуєте!

Принцеса Елiза не рушиться й так само тихо, чудно не вiдриває вiд нього очей.

— Я смiю це робити, бо не хочу, щоб ви мучились.

— О, дякую за ласку, ваша свiтлосте, дякую дуже!

— Пане докторе, ви бачите, що ваш опiр не може врятувати нi вас, нi Машину. Для чого ж завдавати собi таке тяжке страждання?

— Це я собi його завдаю!! Я!!

— Ви, пане докторе Одне ваше слово — i ви будете вiльнi Ви будете жити, працювати, ви..

— Ваша свiтлосте! Ви, здається, переконались, що мене тут тримають добре. Для чого ж зайвi розмови! Щоб цiлком заспокоїти вас, я сам вам скажу, що я звiдси вже нiколи не вийду. Я або збожеволiю, або мене замучать i вб'ють За це я вам ручусь Отже, ви можете бути цiлком задоволенi за все, що я вам зробив злого и образливого, менi одплачено як слiд Ваша й вашої коронки честь очищена. Чого ж вам iще треба?!

Принцеса Елiза, випроставшись, одкинувши голову, заплющує очi й сидить так, неначе вiдразу заснувши. Тiльки чорний шовк на грудях опуклими хвилями то пiдводиться, то спадає.

— Значить, ви не згоджуєтесь одмовитись? — раптом ледве чутно пошепки чується з її уст. А очi так само заплющенi.

— Нi, принцесо. Вiд душi не вiдмовляються. А життя моє можете брати самi.

Принцеса Елiза трудно розплющує очi й помалу пiдводиться.

— В такому разi… прощайте, лане докторе.

— Прощайте, принцесо.

Чоло червоно смiється кривавою роздертою смугою, а уста в кутиках жорстко, вперто загнули донизу волосинки. Очi, одвертi, голi, сталево дивляться вгору.

Князiвна Елiза раптом озирається на дверi, потiм швидко ступає до лiжка, нахиляється!просто до широко розкритих очей, бере в обидвi руки скудовчену голову й припадає довгим, п'ючим поцiлунком до уст. Одiрвавшись, мовчки повертається й прудко виходить iз кiмнати.

Доктор Рудольф, спалахнувши непорозумiлим зляканим щастям, пiдвiвши голову, дивиться їй услiд.

* * * — Мамо, я тобi кажу, ти не повинна нi на хвилину думати, що вiн хорийi Нi на хвилину! Чуєш? Вiн здоровiший, вiн дужчий, вiн кращий за нас усiх. I вiн буде на волi, я тобi кажу. Буде!

В лабораторiї зовсiм темно, тiльки крiзь велике вiкно просiвається слабесенький одсвiт од сяйва мiста та свiтла зiр. I в теплiй тьмi, де ще живе нiжно-солодкий дух сонячного хлiба, шепiт чується таким жагучим, переконаним.

— Але як же, як же можна здорову людину посадити в божевiльню?! Як це можна?! Значить, є в ньому щось…

— Мамо! Ти знов? Та, кажу тобi, цi люди мiльйони готовi кинути в найтяжчi страждання й смерть ради своїх iнте ресiв, а ти дивуєшся, як можна зробити це з одною людиною. Мамо, я не маю часу. Я мушу зараз же завезти й сховати цю валiзку. Я сьогоднi вночi прочитаю Рудiв рукопис, а завтра зранку почну робити заходи, i Рудi буде на волi. За це я тобi ручуся своєю головою, мамуню. Ах, мамо, ах, мамо! Нi, та ти не можеш уявити собi, що це може бути, коли Рудева Машина є дiйсно така, як ти кажеш! Але ж, ти кажеш, ти сама їла той хлiб? Правда, мамо? Дiйсно ти їла?!

– Їла, Масi. Присягаюся богом, їла й нiколи в свiтi нiчого кращого не їла. Це iстинна правда. Масi!

— В такому разi, мамо, ти не дивуйся, що вони замкнули його в божевiльню. В тюрму посадити вони не можуть. За що? Просто вбити — небезпечно. А найкраще зробити його бо жевiльним. I тодi i його Машина — вигадка, маячiння боже вiльного. А вона, ця Машина, розумiється, повинна бути для них страшна! Таж подумай, подумай, мамуню, що це може бути? Це… Нi, я мушу швидше їхати. Нас можуть тут застати. Ти проведи мене до хвiртки. Ах, мамо!

I Макс раптом бурно, мовчки обнiмає матiр i одверто, жадно, тепер уже дозволяючи собi це, цiлує мокрi вiд слiз очi, теплi й теж мокрi лиця, такi рiднi, з таким дорогим дитя чим, колишнiм колишнiм духом «мами». Материнi руки, цупко-нiжнi, легкi, теплi, ходять по його плечах, шиї, головi, лю бовно, теж жадно обмацують, спiшать торкнутися до всiх куточкiв його тiла, так довго вiдриваного й не одiрваного.

— Масi! Дитинко! Хлопчику мiй бiдний!

Макс одривається, хапає важку валiзку й обережно несе її до дверей. На губах — солоний, нiжний смак, на очах, на обличчi — мокрi, гарячi слiди поцiлункiв.

Сад тихенько, заспокiйливо шелестить назустрiч двом темним постатям. У ньому нiхто не може їм зустрiтись. Принцеса з графiвною поїхали кудись до мiста, графи сидять у своїх кiмнатах, а дiдусь Погани давно спить у своїй хатинцi.

Перед хвiрткою Макс тiльки простягає руку матерi.

— Я сповiщатиму тебе, мамо, ти не турбуйся. Тiльки будь в умовленi години поблизу телефону. Ну, прощай, тепер я сам На вулицi теж нiчого пiдозрiлого. Його авто стоїть на свойому мiсцi. О, чекайте, вашi свiтлостi-справа ще не скiнчена.

Фрiц вiдчиняє дверцi авто й помагає Максовi втягти валiз ку. Ух, та важка ж яка! Що в нiй? Золото?

— Краще, нiж золото! Цiннiше за все золото на свiтi, Фрiце! Чуєте, хлопчику! Майте це на увазi!

Фрiц пощипує себе за волосинки над губою. «Хлопчиком» називати ного все ж таки трошки занадто. Людина, в якої виразно ростуть вуса, якiй довiряють бомби й серйознi справи, не є хлопчик Правда, коронка знайшлась, старий Штор одi-слав його, але ж вiн був при цiй справi. Та з товаришем Максом, видно, сталося там щось надзвичайне: вiн не може спокiйно всидiти, то пiдiгне ноги, то знеможемо витягне їх, нетерпеливиться, обома руками сильно тре щоки, виглядає у вiконця авто, торкається рукою до таємної валiзки, що стоїть у ногах, неначе боячись, що вона зникла. I все чогось мацає себе за груди з лiвого боку.

— Тiльки ж глядiть, Фрiце, берегти, як око, як своє життя, цю валiзку. Чуєте? Явам довiряю її. Вона повинна бути близько вiд мене. але не в мене. Найближче живете ви. I вам я найбiльше вiрю. Розумiєте? Отже, живим iз рук ви не повиннi її випустити. Чуєте?

— Чую, товаришу.

Тепер Фрiц перестає пощипувати волосинки вусикiв — оце iнша мова. А Макс намацує рукопис на грудях i нетерпляче дивиться у вiконце автомобiля.

Панi Гольман iще нiколи не бачила свого пожильця в такому радiсно-пiднятому станi, таким дивно гарним, таким ясно сяючим. Слава боговi, очевидно, та шикарна дама змилувалась над хлопцем. Та як i не змилуватись над таким красунем, над таким веселим, буйним, вогневим? Дурна, божевiльна була б, коли б одштовхнула. А ласкавий, а привiтний, а любовний який! Як її, стару торбу, обнiмає, термосить, трохи ве цiлує.

Панi Гольман аж зашарюється своїми жовтовощаними щоками. Широко розставленi малесенькi, закругленi вiд штовханiв життя оченята зворушено й тепло-тепло голублять буйну постать красуня-«хлопчика».

I довго вона ще не спить i чує, як за тоненькою стiнкою раптом гуркотить стiлець, як радiсно, швидко у вогневому захватi бiгають молодi ощасливленi ноги по пiдлозi. I згадується «старiй торбi» її бiдний покiйник, згадується не тим кашляючим пiвмертвяком, з яким вона добрела до останнiх днiв його життя, а молодим, лукавим, з начесаним на лiве око загонистим чубом i м'якенькими вусиками, вiд яких на губах лишалося стидне й млосно-солодке почування.

* * * Чорно-срiбний лицар, фабрикант гудзикiв Душнер, терпляче чекає на призначеному мiсцi. Вiн собi ходить по тротуарi, заклавши руки за спину й покручуючи пальцями. Куди йому поспiшати?! То нерозважна, неекономна молодiсть усе кудись поспiшає, усе за чимсь гониться, нетерпеливиться, не розумiючи, що за своєю власною тiнню гониться. Людина ж, якiй п'ятдесят шiсть рокiв, добре знає, що свою власну тiнь однаково трудно пiймати що стоячи, що бiгаючи.

I цiн має рацiю — нокругивши пальцями всього тiльки пiвгодини, вiн досяiаь свого так само, якби цей час рвав на собi волосся. От вiн сидить уже з Трудою в окремiй закритiй ложi рес-iорану, Труда весело смiється, п'є без своєї звичайної обережностi келих ja келихом, а вiн сидигь так близько ко ло неї, що чує запах її молодого, тоненького, незайманого тiла.

Внизу в залi бурлить рiзнобарвний вихор людських тiл, на пiвоiолених, попсреплiтуваних руками, оп'янiлих вiд самих себе, вiд музики, вiд танцю. Смiх, шаркiт нiг, дзвякiт тарiлок, тужний плач флейт, теплий, душний дух гарячих тiл, пахощiв, вина, тютюну. Труда пiдтанцьовує плечима, наспiвує, пускає дим циi сiрки в зал Гарно жити на свiтi!!

— Трудо, я люблю вас.

— Дуже добре Трам-та-ра-рiм-тiм!

— Трудо, один поцiлунок, малесенький, невинний!

— Будь ласка.

I маленька, тоненька, смуглява ручка пiдставляється чорно-срiбному лицаревi до уст. А бiльше нi — договiр, вище лiктя не можна. Ах, вiн невдоволений? Не треба, нiчого не треба! Вона теж хоче танцювати. Нi, не танцювати, а гойдатись на тих стьожках iз срiбного паперу. Як безсоромно танцює та гарна пара.

— Папуню, вас коли небудь били? Папуня недочуває: слово «папуня» звучить тут так неприємно й не до речi.

— Хто бив?

— Ну, хто! Взагалi хто-небудь. Батьки, наприклад. Так, його iнодi били. Але невже вона нiколи нiколи не зго-дичься побути з ним на самого?

— Туї нема нiчого Ах, тут, серед цього натовпу, гомону, крику! Нi, зовсiм, зовсiм на самотi.

— Цс неморально, папуню, — важно й повчально каже Труда i, лукаво примруживши одне око, тоненько тягне вино з чарки.

Папуня лгхає й ненавмисне кладе руку на колiно Труди. Труда заплющує очi й вiдкидається на спинку фотеля нехай робить, що хоче — вона кокотка й хоче бути, як справжня ко котка. Безсоромна музика, безсоромнi танцi — все безсоромне, i вона безсоромна.

I соромно, i хвилююче, i чогось плакати хочеться. I вiн ще поче такi страшнi, соромiцькi, задушливi слова. А цинiчна, влазлива, лестива й здiймаюча музика щось нагадує. Боже, що вона весь час нагадує? Щось давнє, чисте, зворушливе.

— Папуню, сядьте далi! Папуню!

— Трудо, моя дорога дiвчинко!

— Налийте менi вина, я хочу пити. Швидше! I коли ви собi дозволите ще раз торкнутись мене, я зараз же iду додому. I ви ж не любите мене, ви не можете любити мене!

Господи, вiн, вiн не любить її?! Оце так! А коли людина, перейшовши п'ятдесят третю весну життя (трохи не помилився й не сказав «п'ятдесят шосту!»), маючи снiг на волоссi, чує, як у грудях мак цвiте, то що ж це таке з ним? А коли ця смiшна людина iз снiгом на волоссi й цвiтом маку на серцi думає про маленьку, смугляву, вередливу жiночку i стає на колiна перед її образом, i плутає всi цифри в бухгалтерських книгах, i всi цифри, всi книги, всi люди для неї нуднi й непотрiбнi, то що це таке з ним, хотiв би вiн знати? А коли за можливiсть почути цю маленьку непокiрну жiночку своєю, за можливiсть прилучитися до її святозапашної молодостi, до її святого жiночого єства вiн готов покласти до нiг її всi свої бухгалтерськi книги, весь спокiй, усе посивiле життя своє, то що ж це таке з ним, на милiсть божу?!

 

Ах, нi, це все так собi, це не те, це не любов — її любити неможливо, вона несерйозна, пуста, легковажна; в усiх людей е якiсь вищi iнтереси — у того наука, книжки, скляночки; у того мистецтво, театр, слава; у того корона, влада, полiтика; у того торгiвля, бухгалтерськi цифри, а в неї — нiчого, нiяких iнтересiв, неначе кокотка. За що її можна любити?

Чорно-срiбний лицар iз бровами, як двi пухнастi гусеницi, посмiхається: вищi iнтереси! Маленька люба дiвчинка чує такий побожний трепет перед «вищими iнтересами»? Наука, мистецтво, полiтика, бухгалтерськi «цифри»? Так страшно? Але нехай дитинка не боїться; це тiльки змодернiзованi старi фетишi з страшними й поважними пиками, якими жерцi лякають свою паству. Вся людська наука, всi вищi, нижчi й усемож-ливi iнтереси мають кiнець кiнцем одну цiль: знайти якнайлегшi, якнайекономнiшi способи годувати, одягати людей, лiкувати їх од хороб i зручнiше влаштовувати в помешканнi. А мистецтва розповiдають, як саме люди роблять цi немудрi речi, як вони гризуться мiж собою, як радiють, як нудьгують та ще як кохаються. От i все. I нiчого тут нi вищого, нi нижчого немає. А що вченi, полiтики, поети, мiнiстри й iншi жерцi люблять робити страшно строгi, важнi фiзiономiї, то цього не треба лякатися, бо це часом є для них тiльки спосiб легше здобути собi що їсти та пити. Вони люблять називати себе всякими гучними словами — генiями, святими, героями, так i в цьому нiчого страшного немає, колись римськi iмператори називали себе богами, та й то вся їхня божеськiсть виявлялась не в чому iншому, як усе ж таки в тому, що вони добре їли, пили, одягались та кохали жiнок. I весь змiст i значення всiх богiв, усiх релiгiй, усiх великих i малих фiлософiй, усiх молитов людей, усiх їхнiх «святих», «високих» iдеалiв, вiдкинувши форму, зводяться от до цiєї простенької божеськостi римських iмператорiв.


Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 25 | Нарушение авторских прав







mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.03 сек.)







<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>