Полiцаї, — милi, комiчнi, такi страшно суворi, напруженi до-лiцаi, — ретельно, люто здирають оповiстки Iнараку.
Ах, бiдолахи, їм величезна робота весь ранок — п'ять тисяч червоних великих плакатiв, добре поналiплюваних i мiцно присохлих, поздирати з усiх стiн, стовпiв, дверей, вiкон, тротуарiв. Бо той же поганець Iнарак зовсiм не тримався приписiв магiстрату, де можна лiпити. Лiпив, де хтiв, навiть на дверях самої полiцай-президiї!
Ось, наприклад, цiлий натовп перед дверима церкви, на яких нахабно червонiє страшна оповiстка. Де ж ти, полiцаю! Дивись, як жадно вп'ялися десятки очей у червоний плакат i читають:
«Оповiстка
Цим доводиться до вiдома громадян Нiмеччини, що Центральне Бюро Iнтернацiонального Авангарду Революцiйної Акцiї в Нiмеччинi (Ц. Б. IНАРАКу) постановило громадянина Фрiдрiха Мертенса за.
1) свiдоме, вперте й активне запроваджування режиму капiталiстичного деспотизму та новiтньої фiнансової монархiї,
2) за пiдступний наступ на працюючi класи в облуднiй формi постанов Паризького Конгресу,?) за полiтику зажерливого iмперiалiзму, виявлену на тому самому Паризькому Конгресi, яка прагне свiтової фiнансової монархiї й неминуче тягне за собою всесвiтню катастрофiчну для всього людства вiйну, — за цi злочинства засудити на смертну кару.
Всiм громадянам пропонується в їхнiх власних iнтересах уникати яких-небудь зносин iз цим злочинцем Усякий, хто пустить до свого дому Фрiдрiха Мертенса або буде поблизу нього, рискує смертю.
Ц. Б. IНАРАКу в Нiмеччинi».
Ага, ось спiшить охоронець полiтичної незайманостi вiрно-пiдданих його гумової величностi. Розiйдись! Дрр!
Вiтер вириває з рук полiцая одiрванi червонi шматки плаката i, трiумфуючи, несе їх вулицею. Але от яка бiда нiякий найспритнiший полiцай уже не може здерти оповiстки з душi тiiх, що проковтнули її очима. Нiякий шпиг не може заткнути чопом тих питань, що фонтаном б'ють iз одiтканої обивательської бочки.
Сузанно, двiстi бойових патрулiв чатує у глибинах вулиць Берлiна. Законодавець i владар твоєї краси, як зацькований кабан, полохливо сидить у своєму палацi, не смiючи вистромити з нього iклiв своїх, оточений людьми, якi не розумiють краси твоєї. Вони не розумiють; зовсiм, бiднi, не розумiють естетики кожної хвилини готовi померти без пози, без гарного жесту, ославленi, як бандити, осмiянi, вненавидженi й нiкому, крiм своїх, таких самих бандитiв, невiдомi. За що? Чого ради? Яка краса їх жене на це, Сузанно?
Вiтер напирає з усiх сил м'якими грудьми у спину, старається, пiдпихає маленький задрипаний репортерський автомобiльчик. Вiн знає, що Максовi треба об'їхати всi пости й патрулi, вiн, милий, помагає як може.
Голова горить, а в усiй iстотi палахкотять без перестанку язики полум'я, i що не кинь у нього, все моментально згорає. Все тепер нiщо, все є тiльки мить, плюск часу, бризка хвильки в величезнiм океанi.
А чи не отак часом починається божевiлля? Ха, коли божевiлля горить таким захватом, коли вiд нього радiсть твоя хоче обняти тих, з якими в обiймах ти можеш зараз померти, то хай живе божевiлля! Милi полiцаї, любий Мартенсе, дорогий Штiфелю, все є тiльки плюск часу в океанi вiчностi Розумiєте? Не хвилюйтеся, не бiйтеся, будьте любовнi й пам'ятайте, чуєте, неодмiнно пам'ятайте, що сьогоднi-завтра ви можете зовсiм перестати що-небудь пам'ятати.
Ух, яке жовтометалiчне, грiзне небо! Браво, старенький Саваофе, ти, значить, солiдаризуєшся з Iнараком? Чудесно! Жовти ж мiцнiше своє небо, збирай бурю, готуй свої громи, сьогоднi зробиш ефектовну декорацiю для чийого-небудь останнього акту комедiї, що зветься життям.
Шофер — «молодий товариш» — декiлька разiв уже питає, куди їхати Куди? Ах, так! До бiржi. Розумiється, до бiржi. Задрипаний, розхряпаний екiпажик зупиняється, сунеться задом, як жучок перед перепоною, i повертає назад, — назад треба.
Хе! Ось воно, серце Нiмеччини. Величезна темно-сiра буддiйська пагода, шершава, важка, як велетенська черепаха, що мiцно вперлася на лапи й роззявила пащу дверi. Круг неї, як стривоженi комахи, шамотяться авто, приїжджают), сiд!їжд жають, трусяться, пихкають, нетерпеливляться. Люди пачками вистрибують iз них i прожогом несуться в роззяв. iєну пащу черепахи. Другi вилiтають iз неї, махають руками, капелюхами, стрибають в екiпажi, вибиваються з юрби й женуть кудись стрiмголов. Газетчики люто кричать, вимахують окремими додатками газет, кидаються пiд ноги. Крик, гуркiт, рявкiт, свист, дзвiн.
Ага, артерiї сьогоднi мають добру роботу?
Макс виплиiує з жучка t, заклавши лiву руку в кишеню, п'яно поблискуючи очима, не хапаючись, протискається в потiк, що вливається в бiржу. За дверима контроль вхiдних документiв. О, будь ласка! Кореспондент «Будучностi». А от ще й «спецiальний документ од детективного вiддiлу тайної полiцiї.
Ха, «спецiальний документ» товариша Тiле на цих привратникiв храму робить раз у раз магiчне враження, — де ж пак: найвiрнiша охорона їхнiх святощiв.
О, сьогоднi серце тiпається здорово! Це в вестибюлi чути надзвичайний гуд, неначе там десь у повному ходi працює велетенська машина з тисячами тонових колiс i рушiйних ременiв. Рiвнин, глухий, безустанний гуркiт щодалi робиться виразнiший, дужчий, грiзнiший. Бiля кружляних дверей, через якi одне пасмо людей усотується, а друге висотується, наче живий рушiйний ремiнь на незримих гонових колесах, вже людської мови розiбрати не можна. А коли Макс утягається в пасмi в залу пагоди, тут уже треба кричати своєму сусiдовi на вухо, приклавши долонi до рота То реве й гуркоче багатотисячна юрба. Вона вся, як труп, обсiлий червою, кишить, рухається на одному мiсцi, вгризається, бореться там помiж собою, i вся приголомшливо, без перестанку, без пауз, без виразу кричить одноманiтним страшним гудом, як рев величезного водопаду.
Колосальна двоповерхова зала з круглою банею, з мармуровими колонами, наче з сiрої замшi, вся залита свiтлом електрики. Сонце тут непотрiбне, сонце — тут сентиментальнiсть, то свiтить, то ховається; електрика — певнiша, дiлова, надiйна сила.
Макс шукає очима патруль. Ну, це не легка справа, та ще сьогоднi. О, та яке ж сьогоднi люте ревище! Який страшний, корчовии рух. Цi голови наче всi викручуються з-помiж самих себе, роблять скаженi зусилля, але, зачарованi якоюсь силою, мусять лишатися на мiсцi.
Припертий до стiни, з палаючою головою, очманiлий вiд гуркоту, миготiння й кишiння голiв, Макс стоїть бiля стiни, вилiзши на якусь приступочку. Йому видно всю велетенську живу масу тiл Посеред зали, в самому центрi кишучої, найбiльш ревучої юрби, над булькочучою кашею голiв понуро й велично чорнiють якiсь таблицi. Що воно таке? Скрижали заповiдiв бої а цього храму? Чорнi прапори капiталiзму? Пiд ними, пiднiмаючись над натовпом головами й плечима, шамотяться жерцi храму, люди в чорних убраннях. До них простягаються не то з благанням, не то з вимаганням руки з олiвцями, з книжечками, поскручуванi пальцi, до них напрямленi всi по-вирячуваиi очi, пороззявлюванi роти, пiтнi червонi лиця. На таблицях миготять рiзнофарбними вогнями цифри, зникають, мiняються; люди в чорному гарячкова нахиляються, пишуть, знову випростовуються, слухають ревище, вдивляються у скрученi, махаючi руки, показують знаки.
Макс глибоко зiтхає.
Як вони можуть розумiти один одного? Як у такому пеклi, ревищi, тiснотi, духотi, в цьому страшенному гонi, миготiннi цифр можна що пебудь зрозумiти? Це якесь зорганiзоване божевiлля, лборище неиормальних, планово хорях людей. Ось вихоплюється декiлька зойкiв, голоснiших окремим крикiв, хк зойки иогопаючих у водоиадi, i поринають у загальному гуркотi й ревищi.
А скрижалi сгоять твердо, непорушне, залiзно. Жерцi й прислужники видушують на них рiзнофарбнi, блискавичнi цифри заповiдi. Другi збоку крейдою виписують, третi нотують у товстелезних книгах.
Тiпається, колотиться, реве серце Нiмеччини. А по артерiях од нього женуть отi цифри по всьому органiзмi, вмент одиих убивають, других раяять, третiм несуть щастя. Механiчне, жорстоке, бездушне, воно рiвночасно кипить, усе труситься, повне такої лютої, несамовитої енергiї, що енергiєю одного цього ревища можна, як силою водопаду, пустити в рух машини.
Макс притихлими, поширеними очима дивиться на кипучу масу. Страшна сила, якась чудодiйна, колосальна стияя, якийсь дикий хаос, у якому дiють страшнi,невблаганнi, неминучi закони. А з цих же диких, божевiльних крикiв, iз цього скаженого, безглуздого миготiння цифр складаються розумнi. твердi, стрункi норми.
А яка чулiсть у цiєї стихiї! Всяка подiя, всякий струс в органiзмi моментально тут одзивається. Оповiщення Iнараку. Замах на Мертенса. Загроза мозковi, загроза якiйсь клiтинi мозку. I вже кров'янi тiльця, вже клiтини й клапанчики серця в пiдвищенiй працi, у тривозi, в гарячцi.
Ха! Банда розбiйникiв? О, вiд банди розбiйникiв серце Капiталу так не заб'ється.
Гу-гу-гу-гу-гу! Страшний пульс!
Макс раптом посмiхається. А от досить йому повернути за-щiпочку в тiй невеличкiй металiчнiй цяцечцi, що лежить у нього в лiвiй кишенi, досить кинути цю цяцечку в середину юрби — i зразу, в один мент серце скорчиться, ухне й навiки спиниться.
Хм! Та чи спиниться ж? А чи не буде назавтра ж знову Кров'яних тiлець на мiсцi забраних трупiв? Буде. I знову буде ревище, тупiт нiг, мигтiння цифр i новi чорнi скрижалi. I так само на мiсцi Мертенса стане якийсь новий Мертенс, нова клiтина Бо що значить тут воля цих окремих клiтин, цих слiпих, покiрних вищiй якiйсь волi виконавцiв? Знайти дiйсне серце, дiйсний мозок цього органiзму, його розшматувати. цяцечкою й навiки спинити! Але де вони? В чому? Де взяти тої сили, яка могла б виступити проти мiстичної сили цiєї стихiї та її страшних залiзних законiв?
Хтось злегка стискає Макса за колiна. Вiн живо нахиляє голову вниз. На нього з усмiхом дивиться кругле, спiтнiло-червоне, в жовтих вiях лице товариша Роте. В руках у нього олiвець i записна книжечка, як у всiх тих кричущих людей.
Макс злiзає з приступки. Роте наближує губи до вуха Макса й кричить:
— Помiчаєте, який ажiотаж?
Макс швидко хитає головою.
— Панiка. Акцiї Об'єднаного Банку летять униз.
Макс робить здивовано-радiснелице й мовчки питає очима. Товариш Роте розумiє його й з усмiшкою киває головою. Потiм знову наближає уста до вуха Макса, задравши трохи голову:
— Кажуть, Об'єднаний просто в облозi. Забирають вклади. Банк не може… тити… а… о…
Макс недобре чує й собi кричить:
— Що не може?
— Не може вмiстити народу. Викликано полiцiю.
Макс весело стрiпує чубом! Ха! Здорово. Значить, усе ж таки щось можна органiзмовi зробити?
I знову крiзь очманiлiсть i чад вiд гуркоту й ревища спалахують палахкотливi язики, а лiва рука мiцнiше обнiмає теплу й вогку вiд поту металiчну круглу цяцечку.
Роте киває Максовi, запрошуючи пiдставити вухо.
Макс знову нахиляється. Роте кричить:
— Страшенно хочеться трошки розважитись Пустити чутку, що Мертенс сюди їде. Можна? Однаково «їх» тут не може бути.
Макс iкоса дивиться на Роте й бачить одне око в жовтiй вiї примружене лукавим веселим усмiхом. Ця лукавiсть проходить i в Макса, торкається до полум'я й спалахує буйною веселiстю. Ану!
Вiн киває головою на згоду й знову вилiзає на приступку, з усiх сил стримуючи смiх, що вже буйно трiпочеться в ньому. Так буйно, що аж трошки дивно й неприємно. А голова горить, палає, гуде. У вухах — гу-гу-гу-гу!
Роте вiдходить i протискається крiзь кричущi тiла. Бестiя Роте: який тривожний, зляканий вигляд у нього. От вiн при туляє вуста до вуха лисого панка. Панок живо, вколото по вертає до нього голову. Хоче, видно, спитати. Але Роте не має часу вiдповiдати, йому нема коли, йому страшно, йому треба швидше тiкати з цього небезпечного мiсця. Панок iз пухнатою лисиною непокiйно звертається до сусiди. Той, здається, не розумiє. Нi, не вiрить. Знизує плечима. Але панок iз пухнатою лисиною ще непокiйнiше звертається до низенького, товстенького добродiя й кричить йому в вуха страшну звiстку.
Бiлява голова Роте з'являється то тут, то там. I от уже на периферiї юрби якесь замiшання, вже нема стрункостi, гармонiйностi хаосу; вже там якiсь перебої, зупинки, якийсь iнший рух, якiсь iншi крики на вуха одне одному.
I потрохи, потрохи замiшання, як вогонь на сухiй травi поля, охоплює все ширше та ширше коло юрби, перекидається до центру. Гуркiт виразно меншає, тратить свiй ритм. Серед тiл шамотня, i течiя до дверей стає все дужча, густiша, трудна. Крики, — отi чужi, iншi, то панiчнi, то сердитi — починають щораз, то владнiше опановувати залою. Миготiння цифр то слабшає, то знову збiльшується. Макс уже чує круг себе, пiд своїми ногами:
— Мертенс!.. Мертенс!.. Сюди, Мертенс!
— Та чого йому сюди?!
— Тихо! Дурнi! Заспокойтесь! Iдiоти!
— Мертенс!.. Мертенс!.. Мертенс!..
I те iм'я, що ще вчора тут викликало б побожний захват, вибух радостi, сьогоднi пашить на цю юрбу диким жахом i жене її звiдси, як публiку з театру, де знялася пожежа.
I от у залi стоїть уже зовсiм iнше ревище. Не те могутнє, ритмiчне, жагуче, пройняте серед зверхнього хаосу внутрiшньою доцiльнiстю ревище, а дике, розiдране в собi, панiчне. Обличчя вже радiусами повернутi до всiх вихiдних дверей, руки не тягнуться до чорних скрижалей, а люто розривають тiла сусiдiв, стараючись випхати їх позад свого тiла. Цифри не миготять. Люди в чорному бiгають по естрадi, кричать, умовляють, махають кулаками, плюють у спини, в перейнятi жахом потилицi.
Макс стоїть на приступцi, припертий потоком пiтної, насиченої жахом людської отари i, закинувши голову до стiни, з усiх сил кусаючи губи, страшно, невтримно регоче, йому хочеться стрибнути на цю поверхню ревучих голiв i, давши собi волю, дико танцювати по них, регочучи й кричачи з такою самою силою, як оце кричать усi вони.
Вiн стрибає вниз, зливається з душним, паруючим потом, дихаючим страхом потоком i, палаючи сам зацiпленим реготом, пливе в потоцi до дверей.
* * * I знову дренькоче, перевалюється з боку на бiк жовтенький жучок, лiтаючи по глибочезних затiнених коридорах вулиць Високо вгорi над велетенськими щiлинами небошкрябiв видно смуги брудно-жовтого неба. Тiней немає, але й свiтла нема, тiльки iржаво-жовта мряка, гаряча, грiзна Ох, буде люта буря!
Патрулi чатують справно. То газетчики, то вiзники, то продавцi цигарок, то етарцi, слiпцi й калiки — стоять вони на своїх мiсцях такi непомiтнi i з такою силою в кишенях, яка може висадити в повiтря тридцятиповерховий небошкряб.
Оповiсток уже нiде не видко Тiльки де-не-де червонi подертi слiди на стiнах. Але Берлiн iще читає їх, iще тривожно хвилюється, гомонить.
Легальнi соцiалiсти вже випустили екстренi листки з приводу оповiстки. «Злочинна провокацiя! Божевiльнi бандитиi Помагачi реакцiї!» Ех, лютують соцiал льокаї!
З ворiт фабрик i заводiв виливаються бурхливi юрби робiтникiв. Суперечки, крики, сварки, навiть бiйки. Пролетарськi кафе й ресчорани повнi лайок, дебатiв, вимахiв мозолястих кулакiв, гострих слiвець, од яких струшуються реготом склян ки на полицях.
Макс не втручається в дебати. Яке йому дiло? Вiн собi кореспондент газети, йому цiкаво знати настрiй робiтничих мас iз приводу цiєї кумедної оповiстки Iнараку, i вiн робить для газети нотатки. Настрiй зовсiм хороший: розсудливий, поважний елемент ставиться цiлком негативно до диких учинкiв купки фанатичних терористiв. Ну, молодь, одчайдушнi голови, тi вбачають щось героїчне, чогось чекають, хвилюються, мрiють про загальний свiтовий страйк, революцiю та всякi iншi подiбнi химери.
На хвилинку Макс i додому заїжджає. Нiчого нового. Тiльки в Наделiв зчинилася страшенна сварка мiж синами й батьком через оповiстку. Анархо-натуралiст трохи не побив старого i, забравши свої речi, покинув батькiв дiм. Так. Розумiється.
Пiсля того Макс iде до «штабу», до Тiле. Небо вже буре, низьке, з синюватими кучугурами хмар Тiле, бiдолаха, цiлий день сидить при телефонi Ну, певна рiч, що сьогоднi «вони» поховались i нiзащо не вилiзуть iз своїх нiр. Дурнi вони, чи що? Чи герої?
Тiле — заклопотаний. Сокирчастий нiс так смiшно й мило нюхає в повiтрi. Любий Тiле, вiн страшенно нагадує довгоносого, розумного, запального сетера, йому тепер на все начхати, нiщо не має нiякої цiни — тiльки дичина. Вiн бере Макса за вiдвороти блузи й нiжно, благальне, заклопотано вдивляється в лице його.
— Знаєте, Шторе, ми їх тепер мусимо пiймати. Розумiєте? Мусимо оповiстити, голубчику, не можна. За всяку цiну! Ради бога, голубчику!
I так, наче Макс усе ж таки сперечається з ним, переконано, нiжно й заклопотано доказує, що без оповiстки ще можна б дозволити собi невдачу, але тепер — усi шляхи перекопанi.
I раптом Макс одразу розумiє, через що Берлiн, бiржа, робiтництво, обивателi так хвилюються. Адже й ранiше нi для кого не було тайною, що Iнарак хоче вбити Мертенса, що були навiть замахи. Чого ж не хвилювалися так тодi? Бо тодi не було присуду, оповiстки. В цих плакатах, у надрукованому пiдписаному паперi для маси є щось офiцiйне, гiпнотизуюче, переконуюче. Значить, Iнарак має силу й змогу покарати, коли так про це сповiщає? Значить, уже от-от це має статись?
Отже, ясно, що тепер це мусить бути за всяку цiну Макс цiлком розумiє благальний голос Тiле. От тiльки голова страшенно горить i все тiло палає, як у гарячцi. А з вiкна так душно тягне спресованою спекою й ще чимсь неспокiйним, моторошним!
Тiле все ж таки не випускає вiдворотiв блузи Рiч у тiм, що не треба нехтувати нiякими можливостями. Ради бога, нiчим не гидувати! Моральнi, полiтичнi, амбiцiйнi, всяьi-всякi мотиви треба, ради бога, на цей мент закинути й мати тiльки одну цiль на оцi й для неї на всi способи йти, усiм жертвувати. Наприклад, справа з Рiiiкелем.
Макс стрiпує палаючою головою. Ага. Рiнкель. Це ж правда, Рiнкель теж iснує на свiтi. Але як це давно-давно щось таке було з ним!
Макс визволяє блузу з цупких пальцiв Тiле й лягає в фотель. Так, так. Ну, що вiн, тон Рiнкель? Де вiн сидить?
Вiн сидить добре, в льоху «лiсової лабораторiї». Камера добра, нiчого. Але рiч не в тому. А в тому, що вiн запевняє, що був у Елленберга з метою дiстати через нього можливiсть пройти до Мертенса. I вже той йому обiцяв. Вiн не хотiв нiчого в Бюро говорити, поки не мав чогось певного в руках. Страшенно переляканий, пригнiчений, зовсiм убитий i такий жалюгiдний, що аж дивно. Навiть плакав! Але запевняє, присягається, що його арешт — страшне непорозумiння, помилка, що вiн, навпаки, заслуговує з боку органiзацiї на всяке признання за свої заходи Ну, i от що його з ним робити?
Макс заплющує очi й здивовано чує, як зразу в вухах починається: гу-гу-гу-гу! Вiн швидко розплющує їх i гуд зникає, але в висках ритмiчно, швидко, гарячкове гупає кров.
— Ну, що ж ви скажете. Шторе? Га?
— Розумiється, розстрiляти. Все бреше.
Тiле заклопотано зiтхає й сильно тре долонею пiдборiддя. Так, розстрiляти не трудно, це — не штука А втiм, ану ж не бреше? Як це перевiрити? А що, як Рiнкель дiйсно в цiй справi був у Елленберга? I має хоч два-три шанси пройти до Мертенса? Чи можна цим нехтувати?
— Бреше. Нiчого не має. Фу, як нестерпно душно.
Стає вже темно. Чи то вiд хмар? Раптом уся темна стiна проти вiкна злiтає кудись угору, i замiсть неї синювате бiлим, слiпучим свiтлом мерехтить екран i моментально зникає. В хатi стає темнiше, а Тiле й усi предмети огортає сiре павутиння. I вмить над мiстом iз металiчним трiском розривається страшенний гуркiт i довго котиться, пiдстрибуючи по небу глухими грiзними розкотами.
Макс iзривається з фотеля й пiдбiгає до вiкна. В очi йому рiже зеленкувато-бiлий велетенський зигзаг, що перерiзує все небо, i над самою головою, немов на горiшньому помешканнi, з дзвiнкiтним гуркотом, як вивернутий на асфальт вагон залiза, прокочується грiм. За ним-другий вагон, третiй. Хтось м'якими гiгантськими ногами бiгає по залiзному даху неба, ламає, провалюється й з реготом качається по ньому всiм тiлом.
Макс витягує обидвi руки в вiкно, до неба, широко розкриває очi, i дух йому забиває вiд незрозумiлої дикої, кричущої радостi.
Голосно, нетерпляче дзвенить телефон. Чути голос Тiле, але вiн зараз же тоне в гуркотi грому й страшенному, шипучому, як приплюск моря, шумi дощу.
Раптом Макс чує, як Тiле сильно шарпає його за руку. Макс озирається. Перед ним на мить миготять зляканi, жаднi, радiсно-лютi очi Тiле.
— Швидше! Бiжiм!.. Мертенс!
I Тiле прожогом вилiтає з кiмнати. Макс, увесь повний грому, радiсно-лютих очей Тiле, нерозумiння й захвату, зривається з мiсця й бiжить за ним у розчиненi темнi дверi.
* * * Над палацом Мертенса нависла жовто-бура важка запона хмар. А в палацi Мертенса залягла тяжка, понура тиша. Так само бiгають величезними коридорами урядовцi, так само цокочуть, як величезнi коники, писальнi машини, так само невтомно працюють усi палацовi апарати. А тиша, проте, залягла в цьому гомонi — понура, нашорошена.
Граф Елленберг од самого ранку не виїжджає з територiї палацу. Вiн сам дає накази офiцерам охорони, сам навiть перевiряє пости, сам обходить усi коридори, що прилягають до покоїв пана президента. Але що дiється в самого пана президента, вiн не знає — пан президент зовсiм забув про iснування графа Елленберга, не те що не кличе, а навiть не згадує про нього.
I тiльки через Вiнтера графовi Елленберговi, мiнiстровi охорони, вiдомо, що пан президент цiлком спокiйно, навiть гумористичне поставились до iдiотичної оповiстки iнаракiвськоi банди, що працюють, як i щодня, з невтомною енергiєю, хiба що тiльки дуже гнiваються на «йолопiв» на бiржi (та на вкладникiв). Навiть хотiли їхати до Банку, щоб показатися публiцi й завдати їй гарненького прочухана за легкодушнiсть. Але Штiфель i райхсканцлер, спасибi їм, одрадили й стримали пана президента вiд цього небезпечного кроку.
Граф Елленберг м'яко, роздумливо, зовсiм нечутно ходить по кабiнету, нахиливши горбкувату голову. I вмить зупиняється, пiдводить лице й широкими здивованими очима дивиться перед себе. Так, вирiшено! Гра — так гра!
Вiн кличе генерала палацової охорони й дає йому накази. Через пiвгодини-годину вiн буде назад. Телефоном його можна знайти в домi батька його, графа фон Елленберга.
Вiтер б'є в лице пружинистими крилами. Жовте небо набирає димної, закуреної густоти. На вулицях незвичний рух. Бiржа в панiцi розбiглась Банк майже в облозi. Це дуже добре. Це просто знаменито. Страйк, революцiя, катастрофа. Хе!
Граф Адольф нетерпляче потирає свої м'якi, жiночi колiна. Хто знає, чи не прислужився! Iнарак пановi президентовi?
Камердинер Фрiц не вiдважується зголосити її свiтлостi принцесi графа Елленберга — у принцеси болить голова, i вопи звелiли не турбувати їх нiчим. Але граф Елленберг колюче, сухо дивиться поверх лоба в кучеряве золотисте волосся камердинера Фрiца и наказує негайно зголосити її свiтлостi.
Дiйсно, очi її свiтлостi стомленi, млявi й трошки червонуватi, наче вiд вiтру або вiд слiз. Але хору свою голову вона тримає так твердо, рiвно й неприступно, що нiяка хороба не пiдступиться.
Граф Елленберг зразу ж приступає до сутi. Вiн не-хоче й не смiє довго затримувати її свiтлiсть тою справою, яка привела його сюди без попередження.
Дiйсно, граф Елленберг має вигляд рiшучий, суворий, урочистий. Вiн не посмiхається, не вигинається, не заглядає в очi принцесi.
Її свiтлостi, звичайно, вiдомо про нахабний розбишацький виступ Iнараку? Розумiється. Все громадянство, не виключаючи соцiалiстiв i робiтникiв, обурене на цих бандитiв страшенно. Нiчого страшного, звичайно, не може статись. Але пiд умовою все ж таки повної розсудливостi. Наприклад, не пiдставляти навмисно свої груди пiд револьвер тих бандитiв.
Князiвна Елiза переводить зеленi стомленi очi вiд вiкна, в якому розкудовчено гойдаються вiти дерев, i пильно зупиняє їх на м'якому носi графа Елленберга.
Так, цiлком свiдомо, умисно пiдставляються груди. Груди пана президента. Граф Адольф говорить iз її свiтлiстю цiлком одверто, iнтимно, знаючи, що вся розмова лишиться мiж ними. Отже, хоч це i дивно, i неймовiрно, але абсолютно ясний факт, що лан президент хоче скiнчити своє життя самогубством. Намiр цих бандитiв є для нього зручний привiд. Наприклад, йому, графовi Адольфовi, треба було надлюдської натуги, щоб стримати пана президента вiд намiру поїхати на бiржу й виступити з промовою перед юрбою Намiр цiлком ясний: пiдставити себе пiд бомбу iнаракiста, загинути самому й загубити з собою сотнi людей.
— Але через що?!
Граф Адольф глибоко зiтхає, схиляє голову й мовчить. Принцеса вражено пiдводить i устi широкi брови догори.
— Графе, я сподiваюсь, ви не хочете своїм мовчанням сказати, що я причетна до цих настроїв пана Мертенса.
Граф Адольф сумно хитає головою. На жаль, вiя по щиростi мусить сказати, що саме її свiтлiсть причетна до цього тяжкого стану пана президента. На жаль, це так. Можна як хоч пояснити цей стан, але факт той, що пiсля вiдмови її свiтлостi побачитися з паном президентом вiн формально за-хорiв. Так, захорiв. I хорiсть ця така глибока й серйозна, що нiчого дивного не буде, коли вона скiнчиться якимсь божевiллям, якимсь вiзитом до iнаракiстiв. Вiн, граф Адольф, не потребує поясняти її свiтлостi, що з того може вийти, як це вiдiб'ється на Нiмеччинi. Та коли вже яо щиростi говорити до кiнця, то й на планах самої ii свiтлостi. Iз смертю пана президента шанси її свiтлостi на корону Землi зменшуються дуже значно. I чи знайдеться вже потiм коронка Зiгфрiда, чи нi, але корона Землi страчена. Отже…
Граф Адольф одверто, рiшуче дивиться в похмурене лице принцеси й кiнчає:
— Отже, ваша свiтлосте, єдина рука є на свiтi, яка може стримати пана президента вiд самогубних вчинкiв i яка може вирятувати його, — це ваша рука, ваша свiтлосте. Подана йому в цей мент, коли темнi сили громадянства вибухають i загрожують йому, ця рука навiки стане його владаркою. Бiльше я нiчого не скажу, ваша свiтлосте.
I граф Адольф iзнову нахиляє голову, даючи змогу її свiтлостi вдуматися й оцiнити його знаменнi слова.
Її свiтлiсть сидить непорушне. Лице їй вiд чола до пiдбо рiддя стає рiвно-бiле, овал витягається, загострюється, брови опуклими темними смужками застигли над примруженими, немов у далеку далеку далечiнь напрямленими очима. На устах виступає ледве помiтний усмiх.
Принцеса Елiза заплющує очi й сидить так. Граф Адольф пiдводить голову, але, глянувши на її свiтлiсть, знову швиденько прибирає ту саму позу, ще нижче нахиливши лице.
Раптом принцеса пiдводиться, велично випростовується й сухо, твердо випускає з ледве розтиснених уст слово за словом:
— Графе, я прошу подати до вiдома пана Мертенса…
Вона на мить робить паузу, немов їй забиває дух, а граф
Елленберг, швиденько пiдвiвшись за принцесою, весь замертвiлий у чеканнi, низько схиляє голову.
— …що я зараз буду в його палацi з вiзитом.
Граф Адольф скидає вгору головою, весь спалахує рум'янцем радостi, хоче щось сказати, але замiсть того падає на колiна й простягає руки до руки принцеси. Вона подає йому ту руку, i граф Адольф припадає до неї в екстазi й побожностi.
— О ваша величносте, ви справжня, дiйсна королева Землi!
* * * Вiкна в кабiнетi пана президента щiльно позачинюванi. Зовсiм, розумiється, не через ту дурну божевiльну оповiстку бандитiв, а з тої простої причини, що дме гарячий вiтер i перешкоджає важнiй нарадi пана президента з паном вiце-президентом Штiфелем, паном райхсканцлером, паном секретарем Банку й мiнiстром торгiвлi паном Бруксом. Мусiв би бути ще й граф Елленберг, але… його немає. Нарада дуже серйозна, екстрена й таємна. Через те кожний iз дорадникiв говорить iз дуже значним виглядом, неголосно, страшенно подовгу й надзвичайно не до речi.
Пан президент, наставивши на мiнiстра торгiвлi сiдлаєте чоло, як бик роги, пильно, не клiпаючи, дивиться на його жеманнi, пiдмальованi уста, з яких слова виходять навшпиньках, як балерини з-за кулiс, i нiчого не чує.
Справа, властиво, давно ясна: треба йому, Фрiдрiховi Мер-тенсовi, взяти та й явиться завтра в Об'єднаний Банк. I моментально вщухне панiка, скрутиться спекуляцiя й усi папери стануть у свою норму, як солдати, коли приходить офiцер. I не треба вигадувати нiяких хитромудрих комбiнацiй.
Але вiн, розумiється, нiкуди не поїде. Вдень хотiв їхати, як розсердився на ту дурну отару овець, а тепер байдуже. Вранцi, як Вiнтер подав ту бандитську оповiстку, навiть серйозно розлютився. А тепер тiльки нудно й досадно. От i цi дорадники, очевидно, теж вiрять у його «деспотизм», «монархiзм», «свавiлля». Вiрять, що його треба страшенно берегти, бо, не дай боже, уб'ють — i все пiде до загину.
Наївнi люди! Що значить одна людина в тiй велетенськiй системi, яка охоплює всю земну планету тисячолiтнiми, врослими в шкуру людства зв'язками й законами? Що вiн, Мертенс, у цiй колосальнiй машинi, яка обснувала всю землю мiльйонами гонових пасiв, яка позрушувала суходоли з суходолами, країни з країнами, мiсто з мiстом, нехтуючи всякi державнi кордони, раси, нацiї, релiгiї, iсторiї? Що таке Нiмеччина в цiй машинi? Складова частинка, яка без цiлого так же може жиги й функцiонувати, як вийняте колесо без цiлою апарата. А вiн, Мертенс? Малесенький гвинтик, тонесенька волосинка з товстелезної линви. Ну, висмикнуть її, цю волосинку. Та що з того?
Бiднi, дурненькi фанатики! «Зажерлива полiтика, катастро-фальна вiйна». Нiби вiн, Мертенс, та ще декiлька окремих «деспотiв» iз зажерливостi постановили провадити таку полiтику, i так по глаголу їхньому й дiється. Бiдним дурникам i не видко, що цi «деспоти» — тiльки безвольне, слiпе знаряддя вищої волi, фатальної конечностi, що ця вища воля крутить i командує цими «деспотами» так само, як i тими «рабами», що бунтуються он там.
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 25 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |