От вiн часом заходить до Макса. Вечорами цей чудачина переважно дома сидить. Вiн пише книгу про красу. О нi, не про гiмалайську красу. Трошки про iншу. Про брудну, негарну, непомiтну, буденну, зацьковану, закривавлену, замучену — велику красу. Про ту красу, яка сама лiвою рукою забиває цвях на правiй руцi свого розп'яття, не дивлячись нi в дзеркало, нi в iсторiю, i яка одним пiдставляє лiву щоку, а другим — кулак у зуби.
От про яку красу пише книгу Макс вечорами, коли розпалене спекою небо й камiнь Берлiна шугають i пашать духотою, коли залiзнобетоновi будинки потiють i зорi клiпають од крику й блиску реклам про Свiтовий Конгрес.
Макс не може спокiйно говорити про цю всесвiтню подiю Свiтовий Конгрес? Це та бутафорiя, яку подихаюча буржуазiя з такою помпою будує собi перед загином? Конгрес Миру, який рiшатиме всесвiтню вiйну? Тiльки слинявi соцiал-демократи ще здатнi щиро бути дурнями й вiрити в цю цинiчну комедiю. Конгрес, на якому захiдний iмперiалiзм, що задихається вiд самого себе, має схопити за голову схiдний? У цьому є наближення соцiалiзму? Га? Чи в тому, що буржуазiя добалакається до способiв навiки обеззброїти пролетарiат? Га?
Це вже зовсiм чорне скло. Чорно кривава гримаса без тiнi рожевостi.
«Народи вирiшують свою долю»
Ах, нахабнi Ах, цинiки! Ах, соцiал-демократичнi йолопи, як вони вуха порозпускали! А хто ж то в вiллi французького короля, банкiра Фуж!є, диктує всiм прем!єрам свiту ту «волю народiв»! О, то собi невеличке приватне зiбрання. От собi, знаєте, позлiталися з рiзних країн. Заходу приятелi й друзi та спочивають на березi зеленого бретонського моря. Зовсiм собi приватна невеличка, але чесна компанiйка, серед яких Уїллем Брайтян, нафтяний король Америки, Азiї й Європи; брати Фуж!є, королi Францiї, Фрiдрiх Мертенс, король Нiмеччини; англiйськi королi й магнати. Всього душ тридцять. Дурниця. Вони абсолютно не мають нiякiсiнького вiдношення до Конгресу. Вони — не депутати парламентiв, не мiнiстри, не голови комiсiй, не президенти держав. Просто собi нiщо, нулi. I приватнi знайомi. Катаються на яхтах, купаються, одне слово, одпочивають. I хiба що часом побалакають мiж собою про те та це, а мiж iншим i про Конгрес. А потiм iз делегацiями. I дивись, яка кумедна рiч усе, що говорять мiж собою отi нулi, приватнi знайомi, все те дивом якимсь у всiх промовах на Конгресi що до слова повторяється Якi чулi «народи» до своїх приватних пророкiв. Га?
А ще цiкавiше, що в горах Швейцарiї, в затишному шале, з якого видно шапку Монблану, зiбралася собi друга невеличка, але також чесна й цiлком приватна компанiйка з Японiї, Китаю, Iндiї, Австралiї, Африки. А на чолi її стоїть король бавовняних плантацiй Японiї, Китаю й Iндiї з островами. Японець, крихiтний японець Кутуяма, i так само компанiйка ця нi в що не втручається, самi їхнi народи рiшають свою долю, а вони тiльки так собi теж приватне часом побалакають iз своїми делегацiями. Але в схiдних народiв виявляється також велика чулiсть до приватних розмов своїх королiв. Вони також до слова повторюють швейцарськi балачки.
От яка дивна iсторiя!
А ще знаменитiше, що цi приватнi компанiйки охороняє така непролазна зона шпигiв, жандарiв, полiцiї й вiйська, що за десять кiлометрiв до них не можна наблизитись чоловiковi з чужого мiста. Га? Цiкаво?
Ах, йолопи, ах, зрадники, пiдлизи, розпусники!
А Берлiн горить, миготить, гуркоче, пашить нiчною спекою. А там десь, за Берлiном, є старий, тихий, зачучверiлий сад. I в тому саду нема нi свiтових конгресiв, нi пiдлиз i розпусникiв, нi рупорiв i екранiв iз залами Палацу Миру, з ораторами, з знаменитостями, юрбами, овацiями, арками й парадами. Там тихо й самотньо. Там є тиха робiтнч, де ранiше жили квiти. Тепер там живе те, вiд чого гаснуть усi екрани, конгреси, чеснi компанiйки, розпусники, вiд чого душа холоне тривожним болем сумнiву й несмiлої радостi. Там, у тому саду, є ще. Нi, там бiльш нiчого нема.
I щоразу, як доктор Рудольф збирається йти туди, де нема свiтових конгресiв, Макс неодмiнно зупиняє його, просить почекати, хмарнiє весь, мружить очi, понуро ходить по хатi й мовчить. I раптом простягає руку й сердито каже:
— Ну, що ж, бувай.
I доктор Рудольф тисне руку, хоче в очi зазирнути, але Масi вiдкидає чуба головою назад i вiдчиняє йому дверi до передпокою. А на порозi неодмiнно додасть:
— Гляди ж, як закриється Конгрес, того самого дня зайди до мене! Чуєш, Рудi? Дуже прошу.
Яке ж, власне, вiн. Рудi, має вiдношення до Свiтового Конгресу?!
Але скiльки Рудi не дивиться на екрани, вертаючись додому, вiдповiдi на них на це питання немає.
I коли вiн тихенько вiдмикає хвiртку саду i, обережно пройшовши алею, сiдає на лаву й сидить там, довго думаючи, вiдповiдi однаково не знаходить. Та й на багато iнших питань, що постають йому на цiй лавочцi, не знаходить вiн вiдповiдi.
Чого, наприклад, одправлено Мiцi? Вона, мовляв, без вiдповiдної пошани говорила про принцесу. I принцеса сама прохала графиню вiдпустити Мiцi. Так каже мама. А Мiцi присягалась, що нiколи нi одним словом не обiзвалась про принцесу непоштиво. I немає Мiцi, немає бiло-червоної дiвчини, яка була причиною… Ах, хто знає, який саме пункт у безперервному потоцi явищ треба вважати за причину? А може, той, що ця мила, прекрасна, дорога лавочка стоїть пiд густим кущем бузку, з-пiд якого не видно добре, хто саме йде алеєю? Може, коли б її були поставили на три метри далi, то й нiчого взагалi не було б? I Мiцi б була не пiшла, i вiн би не сидiв тут iз щемлячим соромом, одгадуюч!и загадки. Може, комусь би хотiлось, щоб i його було видалено з дому? Вiн би пiшов, вiн би давно вже сам пiшов, коли б там, у лабораторiї, за тими блискаючими одсвiтом берлiнських вогнiв вiкнами не було того, що бiльше за його волю.
I розгадки нема на питання — нi на цi, нi на Максове.
Свiтовий Конгрес! Розумiється, вiн прийде-таки того самого дня, як «народи вирiшать свою волю». Хто знає, може, з тим iще чиясь доля зв'язана? Хто знає, може, й вiн, доктор Рудольф, якимись заплутаними нитками з'єднаний iз тими величними, врочистими парадами народiв, та й не знає того, сидячи собi тут, на лавi, пiд кущем одцвiлого бузку?
* * * I оi, коли нарештi всi паради, всi приватнi й урочистi засiдання вiдбуто, коли винесено всi приватнi й урочистi постанови, коли паризькi радiо сповiстили всьому свiтовi, що велика, епохальна подiя сталась, свiт уступає в нову еру життя, а всi екрани, рупори, газети й реклами пiдхопили це, того ж самого вечора доктор Рудольф шкандибає до Масi за розгадкою.
Масi дома. Тiльки таке свинство. Масi дуже поспiшає. Вiн дуже дякує Рудi за те, що не забув обiцянки, але вiн, на жаль, абсолютно не має часу.
Ну, а як Рудi подобаються милi постанови Конгресу? Га? Єдина федеративна свiтова республiка! Знищення армiй! Вiчний мир! Навiть Швейцарiю вибрано мiсцем осiдку свiтового центрального уряду. Вiльнолюбну, споконвiку республiканську, демократичну Швейцарiю. Там житиме президент Землi, там будуть усi уряди, апарати. Знаменито? Га?
От тiльки двi малесенькi заковички, двi шершавинки на цьому блиску не затерто як слiд. Перша шершавинка, що всi народи Сходу, всi цi паршивi азiати, австралiйцi й тому подiбний гнiй, на якому Захiд хоче викохувати свої банки, що вони голосували проти. Вони стоять за заховання митових кордонiв. Подумати собi, якi реакцiонери, азiати, варвари, вони не хочуть пускати без мита прекрасних американсько-європейських товарiв до себе, вони хочуть самi їх виробляти, вони не хочуть прийняти честi бути панами, яким усе постачатиме їхнiй слуга, захiдний iмперiалiзм!? Бiльше того: вони передадуть цю резолюцiю на ратифiкацiю «їхнiх народiв». Вони порушують умови, на яких Конгрес скликано.
Оце одна шершавина. Друга — «армiя порядку». Навiть соцiал-демократам вона здається зайвою. Вони не розумiють, для чого вона. Ах, йолопи, паршивцi, зрадники, лицемiри! Для того, щоб тримати не тiльки косооких азiатiв у кулацi, а й вас, i всiх, хто посмiє пiкнути проти свiтового модерного монарха — Капiталу.
О, подiї розгораються! Швейцарiя ще бачитиме не тiльки туристiв. Шапка Монблану ще зачервонiє! I не тiльки шапка Монблану! О, не тiльки!
I раптом Макс круто зупиняється проти доктора Рудольфа i знайомим, понурим поглядом дивиться на нього згори вниз. Потiм так само круто вiдвертається й мовчки ходить по хатi, мружачи вiястi, глибокi, як два тунелi, очi. I докторовi Рудольфовi здається, що вiн на очах ще бiльше худяе, лице робиться довшим, старiшим, жорстким.
I вмить, змахнувши чубом, знову зупиняється й тихим, ирн-глушеним голосом питає:
— Ти знаєш, що ваша паршивка, дегенератка збирається замiж за Мертенса?
Рудольф широко дивиться на Масi: яка паршивка?
— Ну, принцеса ваша знаменита! Знаєш ти це?
Тоненькi волосинки уст доктора Рудольфа так розгублено загинаються усмiхом донизу, в одвертях, голих, чистих очах таке непорозумiння, бiль i страх, що Макс здивовано вдивляється в задерте до нього, застигле в цьому виразi лице. Невже вiн зразу зрозумiв усе?
— Та ти знав це чи нi? Знав, Рудi?
Рудi помалу крутить головою: це неправда, цього не може бути, це — абсурд, це — дурний наклей, демагогiя.
— Рудi! Залиши свої мiркування. Це-факт. Вiр менi. Вона поставила умову Мертенсовi — президентський трон Землi. Конгрес цю умову вже здiйснив. Мертенс один iз кандидатiв. I недобиток старої монархiї вже пнеться на новий трон. За це навiть убiйника свого батька готова цiлувати. Шлюха! Гидь!
Доктор Рудольф пiдводиться, помалу ходить по хатi, переставляє на столi попiльничку з одного мiсця на друге й сiдає на старе мiсце.
— Але плювать би на неї, коли б… Тiльки, Рудi, слухай: я роблю злочинство проти своєї органiзацiї, кажучи тобi це. Розумiєш? Але прошу тебе абсолютно нi однiй душi цього не казати.
Рудi, не пiдводячи голови, мовчки хитає нею. Пальцi рук злегка трусяться на колiнi, i вiн їх ховає за спину.
— Так от… у тому домi, де живе ця шлюха…
Доктор Рудольф кашляє й робить рух, неначе хоче встати.
— …там живе наша мати. Ну, i батько, розумiється. Вiзит Мертенса до цiєї дегенератки може скiнчитись катастрофою для всього дому. Ти розумiєш?
Доктор Рудольф пiдводить голову й пильно дивиться в схудле, постарiле лице брата. I в прекрасних очах Макса, неклiпаючих, темних, змучених, вiн, дiйсно, бачить розп'яття.
— Батьки повиннi якомога швидше виїхати з цього дому, Рудi.
Вiн одвертається, вiдходить до столу, але зараз же швидко озирається й додає:
— Але нiхто, нi самi батьки не повиннi знати, через що. Це твоє дiло зробити. Я своє зробив.
Доктору Рудольфовi руки вже не трусяться. Вiн опирає на них голову й довго мовчки сидить.
Берлiн безупинно гуркотить, дзвенить, трiскає ракетами фейєрверкiв, миготить святочними рiзнокольоровими повiтряними рекламами. В розчинене вiкно пашить розiгрiтим залiзом, каменем, асфальтом i поливаним порохом вулиць.
Макс ходить уздовж вузенької й довгої кiмнати й час од часу стрiпує чубом.
— Це неможливо. Масi, — не пiдводячи голови, нарештi глухо й стомлено каже доктор Рудольф. — Батько не покине графа. А мама не покине батька. Навiть коли б вони знали, через що.
Макс сам це знає, але вiн гнiвно, з ненавистю вiдкидає шматок скрученого паперу й зупиняється проти брата.
— Але вони мусять! Розумiєш ти?
О, доктор Рудольф розумiє. Але це неможливо. Безнадiйно. Навiть коли б вони знали, через що. Навiть тодi.
Макс знову ходить уздовж хатинки. Доктор Рудольф сидить непорушне. Макс зупиняється i, притулившись спиною до шафи, нахиляє голову.
— Ну, добре…
Але замовкає й знову ходить. Доктор Рудольф на мент пiдводить голову й знову кладе її в руки.
— Ну, добре! Але ти обiцяй менi, що того дня, як Мертенс матиме бути з вiзитом у цiєї дiвки, ти вивезеш iз дому батькiв.
— Як же я знатиму про той вiзит?
— Я тобi скажу.
— Добре, Масi. Я все зроблю, що…
— Ти мусиш не все, а тiльки це й неодмiнно це зробити! А тепер я мушу йти. Вибач.
Вiн хмарно, стомлено, простягає руку братовi. Доктор Рудольф помалу пiдводиться, бере руку й просто дивиться в очi Максовi. I очi цi вмить страшенно чимось нагадують йому очi старого пса Трезора, коли йому авто переїхало ногу Вiн помалу, незручно обiймає Макса за голову и мовчки притягує до себе, як у дитинствi, як i тодi, коли батько виганяв його з дому. I, як тими разами, Макс i тепер соромливо судорожно притискується до плеча старшого брата й зараз же виривається.
Коли доктор Рудольф вертається додому садом, вiн не сiдає на лавочцi. Але так само й не кидається до лабораторiї, як iще вчора, а проходить до спальнi i, не роздягаючись, лягає на лiжко.
Так от який зв'язок iз Свiтовим Конгресом! Вiн-людина, i гримаса людства є i його гримаса, болюча i страшна.
* * * Лежить Нiмеччина внизу, у легкiй блакитнiй курявi туману, як наречена в вiнчальному серпанку. Стьожками рiк срiбно-синiх, жевтяво-зелених прибралася, хутра лiсiв накинула на плечi. Стрiчає жениха, владику й господаря свого.
Стрiчай, наречена, стрiчай радiсно, гордо, любовно. Хто знає, може, на твоє чоло вперше ляже корона Землi.
Нечутно, м'яко, плавко несеться напiвскляний рекордовий «Азарт». Тiльки на легких пiднятках i повiтряних ямах чується пiд Мертенсом глибокий, спокiйний фотель. I жива смуга землi тодi хитаєгься й наче здiймається до неба.
Поля, лани, як рiзнофарбнi, порозстелюванi для просуху полотна, як понамотуванi на величезну цiвку, розсотуються внизу пiд апаратом. Величезнi фабричнi димарi здаються коротесенькими недокурками цигарок. Широченнi шосе — наче мотузочки, порозкида!нi без ладу по рiзнофарбнiй полотнинi. I тихо, тихо все сунеться. А там же гуркiт, стукiт, свист, зойк. Там же без устанку, без перерви працює велетенський маши-но-людський апарат.
Мертенс перекладає сигару з одного кутка рота в другий, i м'ясистi, впертi губи його торкає легесенький усмiх. А досить одного слова, досить одного мига оком, i весь цей бага-томiльйоновий апарат моментально зацiпенiє. Перестануть куритись димарi, спиняться отi червачки-потяги, затихне грюкiт i свист.
Знає ж це принцеса? Що? Нi? Знає ж, що везе вiн корону на її червоно золоту голову.
Мертенс зiтхає i знову посмiх, але iнший, залягає в пука-тих, великих, розумних очах.
Якби вона знала! Якби вони всi знали, чим саме йому ця горда принцеса така необхiдна, така… єдино дорога. Кров її? А чим, наприклад, кров дочки сучасного короля Уiллема Брайтона гiрша за кров дочки короля колишнього? Краса? О, цього цвiту в повнi руки набирай.
I знову, як тiльки починає про це думати владика й господар Нiмеччини, йому на серцi нiби хтось тихенько, холодно й лоскiтно дмухає, вухам стає гаряче, i по тiлу проходить мо лоде, давно-давно загублене, гаряче почування. А в очах, i не в очах, а десь у кровi, м'язах устає червоно-золота голова Марти Пожежi. Розпатлана, вiчно напiдпитку, вiчно з очай-душно блискаючими зубами, неохайна, весела й до всiх мужчин на фабрицi безжурно й байдуже охоча любовниця. Але жоднi обiйми з усiх тих багатьох пiзнiше коханих i некоханих красунь нiколи не давали йому тої насолоди, того раювання, що першi обiйми чотирнадцятилiтнього хлопця з цiєю пiвп'я-ною «полум'яною Мартою».
I коли б вони всi знали, що ця принцеса тiльки одна має щастя бути подiбною до Марти Пожежi. Трошки б здивувались? Що? Нi? Принцесочка образилась би? Е, а коли б ще в принцесочки було на носi й пiд очима ластовиння! Коли б не таке точено-правильне лице було в неї, коли б губи були товстiшi, коли б збоку двох зубiв бракувало, коли б од неї так само гостро, солоно й дурманяче пахло потом, як од тої прекрасної, чудесної, негарної, брудної Пожежi! О, що б це було! Але iдеали взагалi подiбнi до штучних виставок на вiтринах магазинiв, їх можна прагнути, мати за зразок, але задовольнятися треба менше досконалими, але подiбними до них живими речами. I коли в п'ятдесятдвохлiтньому тiлi, байдужому до краси та принад тисяч рiзнофарбних красунь, одна червоно-золота голiвка викликає чотирнадцятилiтнього хлопця, з його глупотою, з його вiрою в казки, не шкода й пiв-Нiмеччини вiддати.
А вiддати щось доведеться. Пiв не пiв, а з чверть Об'єднаного Банку на кiн у грi за першiсть на президентство Землi доведеться поставити. А коли бiльше, то й бiльше. Елiза Пожежа варта й бiльше. А гра буде гаряча. О, гаряча! Але чия виграє, то ще невiдомо. То ще невiдомо. Виграє не той, хто багато може поставити, а хто багато на поставлене може взяти.
Ага, вже Берлiн? Здоров, велетню! Почав, нарештi, вгору рости? I тобi неба подряпати хочеться своїми омнеїстичними баштами? Чекають там iз парадами, зустрiчами. Добре, чекай, Нiмеччино, вiтай салютами, бий у гарматп, бубни, литаври. I ти, принцесо, стрiчай, млiй од щастя й гордощiв. Двi корони тобi готуються за твоє волосся Марти Пожежi. Сьогоднi двi Нiмеччини, нова й стара, подадуть руки одна однiй. Сьогоднi двi кровi зустрiнуться, п'ятдесятилiтня й чотирнадцятилiтня, в руцi й очах Елiзи Пожежi. Хiба не варто вiтати салютами, бити в гармати й литаври? Хiба не трiумф? Що? Га?
В пана президента чудесний настрiй. I коли Вiнтер, нiжно пiдтримуючи їх за жилаву, товстелезну, як нога в самого Вiнтера, руку, помагає зiйти на аеродром палацу, пан президент жартують i блискають на всiх, зiбраних на зустрiч, квадратовими жовтими зубами. I всi обличчя — i пана президента республiки, i пана райхсканцлера, i панiв мiнiстрiв держави, i особистих панiв мiнiстрiв, i членiв управи Об'єднаного Банку, — всi також сяють i блискають хто якими може зубами.
I раптом над Берлiном розкочується величезний гуркiт, за ним зараз же другий, третiй. У вухах тоненько починає дзвенiти, всi замовкають, клiпають очима, мружать очi з чеканням нових вибухiв Берлiн вiтає нову еру людства. Чути музику, крики. Пан президент пiдходить до балюстради аеродрому. Згори палацу видно за гратами парку церемонiальний марш нiмецького вiйська. Пан президент приймає парад, а очi його торкає усмiх чотирнадцятилiтнього хлопця. Xa-xa! Це ще не все. Повнота трiумфу ввечерi, там, у руцi й волоссi червоно золотої голiвки, яка чує цi сальви. Нехай чує й готується, нехай горять щоки волоссям її!
— З перемогою пана президента! З великим успiхом, з новою ерою!
— Ха-ха! Щодо повної перемоги, то ще вона не вся. Ще не вся. Що? Га? Ха-ха!
I, гиркаючи то в одне нахилене лице, то в друге, пан президент, нарештi, простує до себе. Просто до кабiнету. Просто до кабiнету. Не можна. Кiлька годин iз бiржею зв'язку не мав.
Але ж усе-таки, перше нiж iзв'язатися iз бiржею, пан президент хоче зв'язатися з паном мiнiстром графом Елленбергом. I коли пан мiнiстр нечутно, пiдтишком уносить у кабiнет своє ватяне тiло, пан президент, сяючи спiтнiлим цегляно-червоним лицем, бере його за одне плече i злегка струшує.
— Ну, корона землi є! А корона Зiгфрiда? Знайдена?
Граф Елленберг винувато, безпорадно дивиться в очi пана президента й мовчить. Мовчить i дивиться.
Пан президент перестає сяяти, здiймає руку з плеча, вiдвергається, з волосяним свистом починає сопти, люто надушує на зелений гудзик i раптом знову круто повертається до пана мiнiстра. Очi в нього червонi, над горiшньою губою, ледве стримуючись, здригається крапля поту.
— Йолопи! Нiкчеми! Не знайти якоїсь паршивої коронки! Що? Нiкчеми, пане мiнiстре!
Пан мiнiстр стиха доводить до вiдомостi пана президента, що всi заходи пороблено, якi тiльки можна. В газетах щодня друкують оповiстку. Найкращий детектив, вiдомий доктор Тiле, працює в цiй справi.
— Працює! Оповiстки! Ледарi! Бiльш нiчого. Хто казав, що на столi в день мого приїзду буде коронка? Хто?!
Граф Елленберг ворушить зблiдлими губами й нiчого не каже. Вiн, дiйсно, обiцяв, але…
Якусь нiкчемну коронку не знайти! Чого ж варта вся його сила, мiць? Для якого чорта салюти, паради, трiумф?!
Пан президент зриває з себе верхню парадну пишну одiж i жбурляє її на пiдлогу. Граф Елленберг не смiє пiдняти її й стоїть, як обм'яклий манекен. В очах його непорозумiння чого така непомiрна лють, такий одчай пана президента?!
Ха! Повнота трiумфу! Двi Нiмеччини! Коли ця Нiмеччина не може з якоюсь мiзерною коронкою справитись!
Пан президент шарпає фотель, сiдає в нього i з ненавистю машинально тикає пальцем у червоний гудзик апарата. I вмить знову круто повертається до графа Елленберга.
— Так, значить, безнадiйна справа, чи як?!
Граф Елленберг несмiло пiдступає на два кроки ближче й просить у пана президента дозволу висловити деякi мiркування з цього приводу. Судячи з того, що злодiй не обзивається нi на якi пропозицiї, не робить нiякiсiньких спроб увiйти в переговори, можна гадати, що тут справа не в грошах, а в чомусь iншому. На його думку, коли пан президент дозволить, то це справа Iнараку. Тiльки вiн може з чисто мстивих, не грошових мотивiв ховати цю рiч у себе. А з Iнараком, як вiдомо пановi президентовi, не так легко справитись.
Пан президент раптом iз усiєї сили б'є кулаком по столу. Щось хряскає, з якогось апарата вiдлiтає щось металiчне й котиться по пiдлозi.
— Проклята банда!!
Граф Елленберг довго навшпиньки ходить круг столу, нахилившись i шукаючи металiчну частинку, а пан президент, во-лосяно сопучи носом, гнiвно тикає по черзi то в червоний, то в зелений гудзик. I на червоному та на зеленому екранчику швидко, злякано миготять цифри.
— Пане мiнiстре! Я вас прошу зараз же поспитати її свiт лiсть принцесу, чи не можу я все таки побачитися з нею, не виконавши поки умови щодо коронки. А начальниковi полiцiї i вам, пане мiнiстре, я висловлюю своє незадоволення. Можете йти.
Граф Елленберг низько вклоняється i стишка, м'яко виходить iз кабiнету. Вигляд у нього непорозумiлий, винуватий, хмарно-пригнiчений i побожно поштивий.
Але в себе в кабiнетi, приймаючи начальника полiцiї, вiн люто, швидко, штурхаючись у кутки, як пантера у клiтцi, бiгає по кiмнатi й тоненьким голосом iз посiрiлими устами кричить:
— Йолопи! Нiкчеми! Ледарi!
Начальник полiцiї винувато, пригнiчено гладить спiтнiлу червону лисину й побожно-поштиво зiтхає.
Пiсля того граф Елленберг їде до принцеси, i вигляд у нього такий, як у людини, якiй би доручили з голими руками пере лiзти височенну стiну.
Пан же президент кличе Вiнтера й велить подати лiки. I новi, новi, а не старi! Йолопи!
Серце спотикається, як пiдбитий кiнь. Пiт без перестанку виступає й тече по тiлу, наче по дiрявiй дiжцi з водою.
Вiн приймає аж пiвсклянки лiкiв i оголює груди. Розумiється, принцеса без коронки Зiгфрiда не прийме його. I має рацiю!
Салюти, вибухи, музика, крики галасують за вiкном, йолопи, нiкчеми, злодiї, бандити. Країна рабiв, хамiв, бандитiв i злодiїв.
— Позачиняти всi вiкна! Зашморгнути портьєри!
Вiнтер, увесь витягнений, як тонюсiнька злякана гадючка, нечутно бiжить од вiкна до вiкна, швиденько зачиняє їх, зашморгує темнi портьєри i, тривожно блискаючи очима в темно-золотiй пiтьмi на непорушне розхристане пiтне тiло пана президента, так само нечутно на хвостику вислизуе з кабiнету.
А Нiмеччина салютує, гримить, трiпочеться в нацiональних прапорах, — стрiчає трiумфуючого нареченого, владику й господаря свого.
* * * У вiкна червоного салону громовими хвилями раз по раз укочуються вибухи гармат. I щораз на столi в панiцi й жаху дрiбно труситься тонесенька вазочка.
Принцеса Елiза сидить у фотелi, закинувши голову на спинку його, виставивши довгу, обточену шию наперед. Очi в неї заплющенi й слабо здригаються за кожним вибухом салюту. Трiумф хама, вбiйника й злодiя, що вкрав трон Нiмеччини, життя батька й брата, коронку Зiгфрiда й хоче вкрасти життя та честь принцеси Елiзи. Чи не забагато, пане злодiю? Чи не доведеться дорого заплатити за все?
От зараз має приїхати посланець банкiра Мертенса, слуга «нової аристократiї». Що вiн має переказати вiд свого ясновельможного пана? Що умови виконано i їй треба брати свiй хрест? З радiсним, щасливим, гордим усмiхом?
Добре. Вiзьме. Усмiхнеться. Але останнiй її усмiх, пане банкiре, буде iнший. I коли все те, що вона має на метi, виявиться утопiєю й неможливiстю, як каже герцог бравншвайзький, то одне, у кожному разi, утопiєю не буде. помста! Люта, всевикупаюча, всепокриваюча помста. О, це буде! Нехай тепер трiумфуючий пан пишається цим гуркотом. Нехай. От вiн у цей момент гордо, велично, всемогутньо возсiдае на тронi бiржової слави своєї i жде на неї, спадкоємицю слави справжнiх тронiв, щоб ущасливити своїм вибором. Добре. Вона готова на цю честь. Готова з щасливим i вдячним усмiхом прийняти з його рук ним самим таки украдену коронку Зiгфрiда. Але чи не буде це символом, пане трiумфаторе?
Тiльки трохи дивно, що про знайдення її принцесу Елiзу не сповiщено. Ага, бояться, — це ж торг- з поли до поли. Чи хоче з помпою трiумф свiй заокруглити? I так добре.
Гарматний гук потроху стихає. Стає чути, неначе пiсля бурi й зливи, шелест листя, щебет птиць, голоси людей. З саду па шить теплим нiжним духом квiток. Квiти — як династiї: однi помирають, другi заступають їхнє мiсце, щоб i собi уступитися наступникам своїм. Але б уз к у вже немає, вiн одцвiв!
I раптом князiвна Елiза чує, як солодкий страх нiжно коле в серце. I сьогоднi ж буде вечiр, буде нiч, i будуть сни. I сьогоднi, лягаючи в лiжко, вона буде боятись, i хотiти, i дивуватись, i горiти соромом i гнiвом. I може буде «те», страшне, незрозумiле, дике, хворобливе й безмежно блаженне. А може, й нi. А як не буде, їй завтра буде й легко, i надiйно, i тайно-сумно та журно.
Що є сон? Постiйне осоромлювання законiв людської логiки, приписiв, моралi, всiх тям часу й простору, бенкет голої челядi без хазяїна; глум i трiумф голої людини над своїм одягом.
Що ж, як не безсоромний, цинiчний глум — її безумнi сни, над якими вона, хазяїн, не має нiякої волi. Що ж, як не осоромлювання всiх людських законiв логiки й розуму — ця її хороблива нiчна радiсть? Та хiба тiльки ж нiчна? Хiба вона вдень, у хвилину втоми, знесилля, коли падає воля її, хiба вона не чує тої самої незрозумiлої, божевiльної, але нестямно-квилюючої, вдячної й зворушної нiжностi до цього кривого, чудного сина льокая? I хiба вона не стояла вже раз пiд вiк ном у нього вночi й не слiдкувала з болючим зворушенням, як мило, втiшно й заглиблено-серйозно видмухує губами пiснi над роботою цей син льокая? I не тяглись її руки до нього, i не хотiлось їй крикнути криком усеї iстоти своєї: «Мужу мiй! Єдиний, прекрасний мужу мiй!» I коли вона це каже щоразу ввi снi (але каже вiльно, голо, скинувш i логiку и розум, див но забувши про їх iснування), коли та сама нiжнiсть хапає в обiйми пекучу насолоду й справляє з нею банкет радостi, то де ж сон, а де не сон? А хiба це не сон, що вона ще нi разу, крiм тої ночi пiд вiкном, не бачила його пiсля того вечора в бузковiй алеї? В очi не глянула, не торкнулась до нього, до того, який майже щоночi приходить до неї як муж, як єдиний, коханий, до якого з таким криком щастя тулиться все її тiло?
Князiвна Елiза розплющує очi i швидко, як прокинувшись од несподiваного сну, чепурить зачiску. Господи, знову вона пiддається цьому божевiллю. Це ж явна хороба, це — ненор мальнiсть, ознаки дегенерацiї. Ясно ж про подiбнi явища сказано у Клiнгера!
Князiвна Елiза нетерпляче зиркає на телефон, неначе там сидить граф Елленберг, i починає твердо, рiвно ходити по кiмнатi Треба себе рiшуче взяти в руки. Якщо це — хороба, то лiкуватися, боротись, а не збiльшувати її дурними фiлософiями!
Але коли князiвна Елiза сiдає знов у фотель, i втома, що цiлий день тоскно ниє в тiлi, знову теплою млявою рукою обнiмає її шию й нагинає на груди, їй раптом стає страшно. Зараз вона повинна переступити через якийсь порiг, iз-за якого вороття вже не буде, але за яким… Що за ним є? Талiсман, розрив-трава, яка верне вкрадене злим чарiвником царство? Чи страховища, якi закатують її?
I не вiриться князiвнi Елiзi, що там є розрив-трава. Там просто бiржовi, жорстокi, тупi, чужi, огиднi iстоти, якi самою своєю чужiстю, тупiстю задушать її А вона йде до них. Хiба ж це не сон, не глум з логiки? I «справжнiм, законним» мужем буде коротконогий хам i убiйник її батька й брата?
I раптом князiвна Елiза чує, як їй вибухом, нестерпно, болючо-жадно хочеться бачити лице з одвертими, чистими, голими очима, тоненькi волосинки кутикiв уст, каштанову з пiдпалом гриву волосся, яку так зворушливо смiшно загрiбують довгi, тонкi пальцi. Голодно, кричуще, з тупотом нiг хочеться! Нехай тодi все — розрив трава чи страховище, подвиг чи самогубство, перемога чи загибель, а тепер тiльки побачити, тiльки торкнутись очима вдень при свiтлi сонця до нього, до єдиного, незрозумiлого, такого далекого та чужого й такого близького та рiдного! Зараз, негайно!
Але в цю мить камердинер Фрiц, невмiло-поштиво схиляючи жовто-золотисту кучеряву голову, докладає про пана графа Адольфа фон Елленберга. Князiвна Елiза холодно напускав на очi важкi вiї й велично хитає головою. Щасливий комiсiонер трiумфуючого хама!
Але, на диво, нi особливого щастя, нi кричущого трiумфу в усiй постатi комiсiонера не помiтно. Це швидше постать кiшки, що, пригинаючись i витягшись, лiзе муром за горобцями. Вiн вiтає її свiтлiсть iз великою подiєю, з першим етапом у досягненнi великої мети; вiн iз тихим, улазливим ентузiазмом розповiдає всi повiдомлення телеграфiчних агентств, вiн розписує всю пишнiсть i величнiсть параду, салютiв Нiмеччини своєму генiальному представниковi на Конгресi Нової Ери; а проте щось не зовсiм певне, пiдповзливе чути в його словах. Боїться зразу викладати вексель на стiл? Викладай, комiсiонере, принцеса Елiза готова.
Але тим бiльше вона хоче зараз же, негайно бачити тонкi волосинки уст! Тим бiльше!
I принцеса Елiза пропонує графовi Адольфовi вийти трохи до саду. В покоях перед вечором занадто душно.
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 33 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |