Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Присвячую моїй сонячнiй Українi 4 страница



Ганс Штор бачить, як графiвна Труда проходить по холу нагору до себе. Гостi вже перейшли до їдальнi, i графiвнi теж слiд би зiйти туди. Ганс Штор дозволяє собi обережно натякнути графiвнi на її обов'язки. Але, справдi, «Страховище» — iм'я досить справедливе для цiєї дiвчини. Вона спочатку навiть не чує, що їй говориться, вона йде собi з замрiяними очима, думаючи, очевидно, про роль у якiйсь новiй своїй комедiї. Опiсля прислухається, нетерпляче знизує плечима й дивується як можуть до неї чiплятися з такими «дурницями»? (Так, власне, i каже: «дурницями»). I поважно, строго йде нагору.

Але Ганс Штор бачить, як вона нагорi зупиняється й довго стоїть непорушне, немов вагаючись. Дивна дiвчина: то зробить кiлька крокiв, то зараз же вертається назад, неначе злякавшись, навiть дивиться вниз до Штора, шукаючи в нього рятунку В чому рiч?

Але рятунку немає. Треба йти. Треба твердо, мужньо, рiшуче йти. Труда заплющує очi, як у дитинствi, коли треба було входити до темної страшної кiмнати, i прямує до своїх дверей. Але тут її опадає такий жах, що вона всiєю спиною спирається об стiну, притулює руки долонями й прилипає. Зараз сам бог говоритиме з нею! Зараз вона торкнеться слiдiв його перебування тут, у цiй кiмнатi. Зараз вирiшиться все те, що ночами i днями стоїть болючою колючкою в душi, i стане легко, зрозумiло, вiльно, затишно, як давно давно колись у дитинствi, коли вона бiгала до тата, сiдала йому на колiна й приплю щувала очi на лампу, а в очах стояли теплi, жовтi вiники променiв.

Чиїсь кроки внизу. Труда вiдлипає вiд стiни, швидко-швидко хреститься i з одчаєм рве дверi до себе. Вскочивши до кiмнати, вона стає зараз же бiля порога i, тримаючи себе за груди, бо в них нема повiтря, боязко, з наготовленим жахом побожностi в очах обводить ними кiмнату. Горить лампа в кутку над канапою, бiля канапи столик стоїть. Стоїть так само, як стояв усе, невинно, байдуже, i нiчого на ньому немає. Очi тоскно, швидко, надiйно й заранi готовi до того самого, перебiгають на маленький столик у кутку. Стоїть маленький столик, що на ньому ранiше стояли грiховнi фотографiї улюблених артистiв, а тепер стоїть маленьке розп'яття. I так само порожньо, байдуж е, неначе все так i повинно бути. I вся кiмната до жаху, до одчаю порожня, байдужа, така сама, як завжди, як повинна бути. Труда бiжить до ванної кiмнати: на тому самому мiсцi, на туалетному столi, синiє ваза з орхiдеями, байдужими, невинним й, неначе їм тут так i треба стояти!!!



Графiвна Труда почуває, як на неї злягає страшенна слабiсть. Ноги не тримають, наче вона оце вперше встала пiсля довгої хороби. Значить. значить, нiчого нема? Значить, йому байдуже? Значить, не скаже? Значить, i далi так?! Ну, добре ж, коли так!

Труда лягає на канапу й кидає вiд себе молитовник iз кiстяними защiпочками на стiл. Добре, добре!

Раптом дверi швидко розчиняються, i в кiмнату без стуку, в капелюсi, з невеличкою валiзкою в руцi вбiгає Фрiда. Вбiгає й зараз же замикає за собою дверi Потiм дрiбно пiдбiгає до терасового вiкна й щiльно зашморгує на ньому портьєри. Аж пiсля того кидає валiзочку на стiл, а сама падає на фотель i зачинає плакати, неначе плач її є найкраще роз'яснення її чудної поведiнки. Плачучи ж, шукає на грудях, у рукавах, по всiх мiсцях, де дами споконвiку ховають хустки, своєї хустинки й не находить.

Тодi Труда швиденько з хмурою дiловитiстю знаходить чисту хустку, тикає, як слiпiй, у руки Фрiдi й мовчки зупиняється коло неї, поглядаючи на сестру так, наче та робить якусь важну операцiю Щоб нiщо не перешкоджало операцiї, Труда обережно здiймає з голови Фрiдi капелюх i, як тарiлку з водою, ставить на стiл поруч iз валiзочкою.

Хвилясте каштанове волосся — прибране в загонисту зачiску Фрiда робить її тiльки тодi, як дуже хоче подобатись, — тодi одкривається її чисте опукле чоло, волосся спливає хвилястими пасмами назад, очi здаються бiльшими i ще здивованiшими, але заразом i трошки нахабними, ротик зовсiм малесеньким, але лукавим, одне слово — загонисте.

Але тепер до цих рясних, дитячих слiз, до цих негарно поморщених, мокрих губ ця зачiска зовсiм-зовсiм не пiдходить, i аж жаль дивитись на неї.

Одначе операцiя хутко кiнчається, навiть другої хустки не треба Фрiда, клiпаючи на свiтло мокрими вiями, подiбними до ряду знакiв оклику, i час од часу здригуючи спухлими устами, категорично заявляє, що вона додому — чи то пак! — до барона бiльше не вернеться, що вона цю нiч переховається у Труди, а завтра а завтра, ну, втопиться чи отруїться, їй байдуже. Вона не має бiльше сил терпiти цю каторгу, це катування, що на неї склали їхнi милi батьки…

Труда сiдає поруч iз Фрiдою й витирає їй краплини сльози з пiдборiддя й сукнi.

Фрiда зневажливо, безнадiйно вiдмахується головою.

Ах, їй тепер усе одно, нехай усi її сукнi заллються слiзьми, проклятi, паскуднi, мерзеннi сукнi! I капелюшiцi!..

Вона сердито спихає капелюш додолу й витирає мокрi вiї. Годi! Хай, кому хоче, тепер купує!

— Що ж сталося, Фрiдо? Щось нове?

Боже мiй, хiба старого не досить, щоб повiситись? Нове? Нiчого нового. Сьогоднi був звичайний чай. Ну, чай як чай. Але, на горе, прибув i аташе шведського посольства. Ах, так собi, нiчого надзвичайного! Але досить гарний, розумний (пiдборiддя таке випнуте, вперте — мабуть, цiлується твердо й смачно). Але, головне, закоханий у неї до непристойностi. Ну, виразно, одверто, настiйно закоханий. Це — головне. Не для неї головне, а для барона, розумiється, їй що! Пфi! Головне — барон. Коли аташе тiльки з'явився в салонi, коли вона побачила «мокру» посмiшечку барона, ну! — вона вже знала, що щось буде. Неодмiнно! Ну, так i вийшло: бароновi раптом захотiлось, щоб вона протанцювала велику бiскаю. Подумати собi: велику бiскаю в салонi, перед усiма! Розумiється, коли сам чоловiк у своєму домi хоче, щоб його жiнка танцювала i остям бiскаю, то вони теж починають просити, їм що! Пфi! Будь ласка. Звичайно, її так це обурило, що вона навiть пiшла до себе, хоч аташе незвичайно гаряче прохав її. На жаль, занадто гаряче, бо якраз через це барон i розпалився до такоi мiри, що почав навiть спадщиною загрожувати, коли вона не затанцює. Ну, добре ж, коли так! Вона згодилась Коли сам чоловiк на це штовхає, — будь ласка. Вiн налягав, щоб вона й одяглася вiдповiдно. Добре, i одяглась.

 

— Чекай, Фрiдусю! Адже не одягатись, а роздягатись треба для бiскаї?

— Ну, так, розумiється, роздягатись.

— Значить, усе-усе як слiд? Зовсiм-зовсiм гола?!

— Ну, розумiється! Звичайно, пояс, черевики, зачiска. Ти можеш собi уявити, як я себе почувала в такому виглядi.

Труда задумливо дивиться на перекинений догори черевом капелюш на пiдлозi й тихо промовляє.

— А це могло б бути й непогано. Тiло ж у тебе гарне.

Фрiда спускає очi додолу, i на маленьких, як розрiзана надвоє вишня, устах лукавиться загониста посмiшка: треба було, подивитись на аташе, коли вона ввiйшла до салону! А коли почала танцювати, очi в нього стали такi, як колись вона бачила на пожежi в одного чоловiка: переляканi, здивованi, зачарованi, божевiльнi! Аж страшнувато було бiля нього танцювати, але… й приємно.

Та вся рiч, розумiється, не в цьому, а в баронi. Вiн навмисне стояв поруч iз аташе, щоб краще все бачити. Ух, ця жаб'яча постать, ця гостра лисина, вузюсiнькi, слизькi оченята, мокра, гидка, страшна посмiшка! Та ще поруч iз цим бiло рожевим, сильним, упертим красунем. О, вона, розумiється, вiд самого початку знала, для чого це все робилося. Але коли побачила, що вiн поламує пальцi, вона моментально кинула танцювати. Моментально!

Труда непорозумiло дивиться великими бронзовими очима на сестру: що ж тут страшного такого? Так, вона сама iнодi помiчала, як барон поламує пальцi.

Фрiда глибоко зiтхає й прохає цигарки. Вона мусить закурити. це занадто гидко. Що тут страшного? Гм! Це значить, що ця жаба в такому станi, що готова при всiх накинутись на неї (що раз уже ж i було!).

Ах, та навiть i не це головне! Головне потiм. Коли всi розiйшлись, почалася спочатку одного роду ревнiсть. Ага, аташе дивився, дивився, ага, закоханий, ага, хоче, хоче тебе, хоче, хоче… А сам гидко, слиняво труситься. Ну, одне слово — все, як звичайно. Все, щоб розпалити свої нiкчемнi старi сили. Ну, а потiм… коли пiсля того стало недобре, коли зразу заболiло у шлунку, почалось уже iншого роду катування. Теж звичайне. Але цим разом вiн заявив, що змiнив свiй тестамент! На випадок його смертi вона не повинна виходити замiж, а то позбавляється спадщини. От яка справа! Значить, вiн купив її й на все життя, й пiсля своєї смертi. От так о то виходить Ну, коли так, вона зараз же схопила, що могла, й утекла. Нехай, що хочуть, те й роблять, а вона бiльше туди не пiде! Краще вона буде, як Труда, молитися, стояти на жорствi, краще вже пiде до монастиря, вiддасть себе боговi, яiж такiй паскудi!

Труда раптом пiдводить голову i струшує стриженими синьо-чорнидiи кучерями. Ах, боговi! Бог iз тими, в кого є грошi. Нiякого бога нема, а все нещастя жiнки, що в неї нема грошей. От i все. Через що Фрiда стала жiнкою жаби? Коли б у неї були грошi, хiба навiть їхнiй милий деспотичний батько вiддав би її за цю гнилу мавпу?

Грощей. грошей, грошей треба! От увесь бог. I тодi не буде нi баронi, нi Шванебахiв, нi каторги, нi нотацiй, нi непристойностей, нi жорстви — нiчого! I все буде вiльне й ясне. Грошей!!!

Фрiда несподiвано по-дитячому схлипує старим плачем, трохи нiяковй вiд цього й солiдно, сумно зiтхає: де ж вони можуть узяти грошей?

Труда хмуро, грiзно, непохитно стискує над бронзовими очима густi синюватi брови. Знайдуться грошi! Знайдуться. Нехай. Вона не раз говорила мамi, Адольфовї, батьковi, всiм, що вона зробить їм страшний скандал, коли далi так буде йти. Вони не вiрять? Ну, добре, тепер вона покаже. Тепер вона може робити, що хоче. I коли так:, коли їх продають жабам i не хочуть уступитися, то вона сама иступиться за них обох. Недай Фрiда не журиться: грошi будуть!

Фрiда несмiло, здивовано, захоплено дивиться на молодшу сестру: Страховище, очевидячки, знає якийсь спосiб. Страховище дiйсно зробить, коли так насуплює брови i струшує волоссям.

— Де ж ти вiзьмеш, Трудо? Можна знати?

— Нi. Не можна. Лягай спати Завтра рано я тебе сховаю деiнде, а потiм ми оселимось разом, i вони побачать. I зараз же цокличймо до себе в гостi аташе, а жабi пошлемо запросини. Нехай приходить. Добре?

Фрiда, зiтхав, посмiхаєтеся й поводить плечима так, наче вже чує на них гарячу, сильну, вперту руку аташе.

А потiм старша сестра вiддає не тiльки всю свою волю, але и стомлене тiло в цупкi, рiшучi, смуглявi ручки молодшої. Руки цi роздягають її й пiдводять до лiжка й укладають у постiль., Як чудово визволитись од своєї волi, вiд сумнiвiв, од турбот, страху, зрадливих надiй. Легко, як пушинцi, що летить сйбi туди, куди несе чужа сила; затишно, як у дитинствi, в маминому лiжку!

Собi ж Труда стелить на канапi. Та як там стелить: кинула подушку та й усе. Їй спати ще не хочеться. Та й не можна. нiяк не можна спати; розпочинаючи кампанiю рiшучу, грiзну треба обдумати все, як слiд.

Лампу можна погасити й одчинити вiкна на терасу. Мiсячна нiч густозапашна, таємна, любовна, така. як та. коли з Максом тiкали, пливе над садом, над будинком, над Шванебахами i синiми вазочками iз бiдними-бiдними орхiдеями, що так i стоять у ваннi. На терасi бiдолахи пальми тоскне ни дiють у куточках, сумуючи за своїми африканськими ночами. I вони в неволi! Хоч би вiкна з тераси до саду вiдчинили їм, хай би трiшки волею подихали!

Труда тихенько вилiзає крiзь вiкно на терасу й одчиняє вiкна Вiтер густо дихає їй у лице й обiймає свiжими, нiжно пухнастими лапами. Безвуха, оголена голова мiсяця з прова леним носм лукаво й цинiчно посмiхається iз срiбно-блакитної височини: не одну цiкаву рiч вона бачила звiдти за своє довжелезне здiльйонновiкове життя. Над мiстом велетенським вiялом стоїть свiтло електрики, завзято борючись iз свiтлом мiсяця. I вiд тiєї боротьби стоїть неугавний, глухий, густий гуд.

Труда сiдає пiд пальмою, обнiмає одною рукою, як сестру, за шершавий многоповерховий стовбур i дивиться в тоскно-цинiчну посмiшку мiсяця. Смiшно йому з її вазочки з орхiдеями? Смiшно з її «кампанiї»? Розумiється, йому смiшно. Але хто знає, хто смiятиметься останнiй.

Труда стрiпує посрiбленими посмiшкою мiсяця кучерями i зручнiше обнiмає сестру невiльницю за стовбур.

Але в ту ж мить швидко повертає голову назад: у розчинених вiкнах спальнi принцеси свiтиться. Ага, вернулась королева з вечерi! Крiзь запнутi портьєри, крiзь щiлину часом видно тiнь, що ходить туди й сюди. Роздягається пишна принцеса. На нiч, мабуть, здiймає всi накладки з-пiд свого фарбованого волосся й гадає, що нiхто не догадується. От би пiдгледiти!

Страховище раптом тихенько пiдводиться i, забувши за пристойнiсть, за вазочку з орхiдеями, за жабу й кампанiю, навшпиньках пiдкрадається до вiкна принцесиної спальнi, сильно затиснувши щелепи. Вона тiльки на малесеньку хвилиночку зазирне й зараз же вiдiйде. Вiд цього волосся у принцеси не вилiзе i не злiзе з нього фарба.

Але Страховище бачить крiзь щiлину таку картину, що прикипає не нi одну малесеньку хвилиночку. Перед великим трюмо стоїть золотисто бiла, сильно вирiзана, з високими клубами й довгими ноiами постать гоюлої чужої жiнки. На високiй, довгiй шиї маленька голова, i з неї на пiнисто бiлi, пишнi, похилi плечi спадають червоно-золотi хвилi волосся, прикриваючи груди й сягаючи нижче пояса. I нiяких пiдкладок! В одному мiсцi темнiшi, в другому яснiшi, абсолютно нефарбованi! I нiколи не можна було подумати, що пiд цим чорним шовком, пiд цими стародiвоцькими сукнями таке несухе, гарячо-живе, таке пишне тiло!

Принцеса уважно розглядає себе в дзеркалi, потiм несподiвано весело, зовсiм по-дитячому цiлує себе в голе плече, швиденько накидає пеньюар i бiжить до ванни. I вона, ця засушена, неприступна, фанатична принцеса, вмiє себе так цiлувати.

Труда потихеньку, задумливо вiдходить од вiкна й iде до себе, зачинивши вiкна на терасу. На вiкнi в її кiмнатi сидить Фрiда й непохвально хитає головою: хiба ж можна зазирати в чужi спальнi? Не дай, боже, принцеса помiтила б! Ну, а яка ж вона принаймнi? Роздягнута була? Гарна? Волосся з накладками?

Труда мовчки бере Фрiду пiд лiкоть i веде до лiжка. Вони разом лягають в одну постiль, i довго чується шепотiння в темно-сiрiй од свiтла мiсяця кiмнатi. Потiм шепiт стає сонним i затихає. Пальми тоскно журяться в кутках тераси, i голова мiсяця з проваленим носом цинiчно посмiхається з їхньої журби.

* * * I раптом над затихлим, заснулим, старомодним будинком серед ночi пiд цинiчносумною посмiшкою мiсяця прокочується страшна буря жаху. Дзеленчать i миготять знаками телефони, грюкають дверi, напiводягненi люди з сiрими обличчями й жахно розбудженими очима бiгають коридорами, скрикують, шепотять, бiжать нагору. До будинку пiд!їжджають авто з людьми, поодяганими в форму, хапливо входять у дiм, оточують його з усiх бокiв, увiходять до саду, нишпорять, обшукують Балакають коротко, вривчасто, таємно.

— Що сталося?!

Пропала коронка Зiгфрiда. Таємно, безслiдно пропала свята релiквiя, заповiт старого роду, благословення вiкiв, запорука перемоги, символ панування кращих!

От так пропала серед тихої ночi, без нiякiсiнького слiду крадежу, без найменшого гомону, без єдиного знаку, за яким можна б шукати її! Пропала мiж дванадцятою й першою годиною ночi, тодi, як у сусiднiй кiмнатi принцеса брала купiль. Коронка лежала на туалетному столi. Принцеса, роздягаючись, поклала її туди. За це вона могла ручатись головою. Але коли вийшла з ванни й хотiла сховати у скриньку з iншими релiквiями, коронки на тому мiсцi вже не було. Принцеса, одначе, не розповiдала, як вона шукала її, не казала, як гола, з розпанаханим од лютi пеньюаром, iз розпатланим червоним диким влоссям бiгала по спальнi, як лазила рачки по пiдлозi, мацаючи руками попiд столами, фотелями, шафами; як розкидала мокрi простирадла й рушники в ваннi, як скажено, тоненько завищала вiд слiпого страху й гризла зубами сукню вiд одчаю.

I старий тихий дiм — повний притишеного, зацiпленого шепотiння, шарудiння, сухих, напружених очей, тоскної шамотнi, пiдозрiнь, безнадiйностi, жаху. Одна тiльки принцеса спокiйнiша за всiх, тiльки вона чисто по-королiвському ставиться до великого нещастя з такою холодною, сталевою, величною гiднiстю, що старий граф готов стати на колiна перед цiєю сильною дiвчиною. Нi одного знаку хвилювання, нiякого гнiву, одчаю, нiякого рiзкого жесту! Наче не коронка Зiгфрiда пропала, а гребiнець iз її волосся.

Але хто ж, хто мiг учинити це жахливе святотатство? Яким способом? Усi дверi й вiкна на терасу та до кiмнат принцеси були позамиканi. Нiде нi слiду злому замкiв. Прислуга не могла пройти нагору, нiяк не могла. З саду через вiкна тераси нема змоги вилiзти, та й вiкна були позамиканi, та й чути ж було б щонайменший звук, бо вiкна й принцесиної, й Трудиної спальнi були повiдчинюванi, i нi принцеса, нi Труда з Фрiдою ще не спали, ще горiли в них лампи. Який же злодiй зва жився на таке очайдушне злочинство?

Старий граф iз графинею йдуть до Труди ще раз докладнiше розпитати, може ж, вони хоч якийсь гомiн чули. Але нi старий граф, нi графиня чогось не дивляться в очi одне одному, iдучи до дочок. Коли ж увiходять до Труди, старий граф щiльно, пильно зачиняє за собою дверi й вiкна.

Труда i Фрiда сидять мовчки в рiзних кутках канапи. У Фрiди очi повнi якогось iншого жаху, нiж ранiш. У Труди якийсь iнший вираз. Усе якесь тепер iнше. I тому старий граф також iнакше, нiж ранiше, пiдходить до дочок i важко дивиться на кожну по черзi. А стара графиня, як сполохана птиця, що до гнiзда її пiдбирається страшний ворог, тривожно готується до оборони.

— Коронки немає Чуєте? Трудо! Фрiдо! Коронки нема Пропала.

I Труда, i Фрiда мовчки дивляться на батька. Вони знають, що нема, але для чого ж їм це так чудно, з таким натиском говорити.

— Хто з вас у часi був на терасi? Ну?

Сестри мовчать. Фрiда швидко, злякано спускає очi на колiна собi, але Труда смiливо зустрiчає грiзний, важкий погляд iз-пiд сiрих стрiх.

— Я була.

— Ага. Що ж ти робила там?

— Що ж я могла робити? Розумiється, коронку крала!

Сiрi стрiхастi очi люто скидаються догори.

— Не смiй менi таким тоном балакати! Ти! Що ти робила там, питаю? Фрiдо, вiдповiдай!

Фрiда, як у дитинствi, злякано, мовчки наставляє на батька великi, здивованi, синi очi.

— Фрiдо, ти доросла замужня жiнка Ти повинна розумiти те страшне пiдозрiння, яке лягає на наш дiм. Одповiдай, — що робила там Труда?

Губи дорослої, замужньої жiнки по-дитячому морщаться, починають труситися, сльози викочуються iз здивованих очей i одна по однiй швиденько котяться по зблiдлих лицях. Вона не знає, що робила Труда. Вона спала. Чи той… Труда була на терасi, але вона там тiльки пiдглядала за принцесою в вiкно й зараз же вiдiйшла вiд нього.

— Пiдглядала?! Як покоївка? Дочка графа Елленберга пiдглядає до чужих вiконн!

— Я хотiла подивитись, чи справжнє волосся в принцеси.

Старий граф ступає крок наперед i простягає руку до Труди.

— Давай сюди негайно. Швидше!

Труда великими, нерозумiючими i вже знаючими очима скидає на батька.

— Що давати?!

— Трудо!!!

Бiдна птиця-мати може тiльки з жахом i одчаєм слiдкувати, як ворог усе ближче та ближче добирається до необачної, необережної дитини. Ах, одвести б його в другий бiк, на iнший слiд направити.

— Батьку, ради бога! Як ти можеш таке?

— Мати! Мовчи Страховище на всяке божевiльне страхiття здатне. Трудо! На терасу нiхто не мiг пройти. Коронка лежала бiля розчиненого вiкна на столi. Бiля того вiкна, куди ти пiдглядала. Ти розумiєш, що твiй дикий, страшний жарт зайшов занадто далеко? Розумiєш чи нi?

Труда не розумiє. Смугляве лице з синьою родинкою пiд ухом наливається темним, бронзовi очi стають гострi, стрибливi. Вона помалу пiдводиться, вирiвнюється й закидає го лову.

— Хто з нас, графе Елленбергу, жартує, це ще невiдомо. Та як-не-як, а вашi слова й ваше пiдозрiння на свою дочку страшнiшi за всяке страхiття.

I вона, не горблячись, як звичайно, не помахуючи по-хлоп'ячому руками, а рiвно, випростувано вiдходить до столу.

Граф чує тiльки цi два слова «графе Елленбергу», не «батьку», не «тату», а власне «графе Елленбергу»!

I графиня чує цi страшнi, незрозумiлi два слова. I чує, як старий тихо пошепки повторює: «Графе Елленбергу!»

Вiн якийсь час важко, ошелешено дивиться на Труду, потiм повертається до Фрiди й киває їй головою.

— Ходiм.

Графиня i Фрiда тихо виходять за старим графом, а Труда стоїть бiля столу i грається олiвцем, суворо насупивши брови. Згори донизу дiм обшукано, поперетрушувано всi кiмнати й речi прислуги; попереглядано всi закутки, всi слiди пальцiв на поросi балюстради. I на ранок усi пiдозрiння зупиняються на льокаєвi Фрiдрiху Баронеса Фрiда… виразно бачила на терасi тiнь людини, подiбної до льокая Фрiдрiха Вона не звернула потрiбної уваги, але цiлком виразно бачила мужчину високого росту з горбатим профiлем, як вiн швидко й нишком пройшов повз вiкно спальнi графiвни Труди.

Полiцiя й детективи, захопивши з собою очманiлого вiд жаху, непорозумiння и одчаю Фрiдрiха, спорожняють старий графський дiм. Чи дiйсно винен Фрiдрiх, чи нi, нi полiцiя, нi прислуга, нi принцеса, нiхто того не знає, але кожний розу мiє, що Фрiдрiх мусить бути арештований, щоб разом iз со бою занести в тюрму навiть тiнь пiдозрiння на старий графський дiм.

Граф Елленберг згоджується дати дозвiл на арешт Фрiдрiха. Вiн згоджується, але зараз же кличе графиню до себе в кабiнет.

Старi, змученi жахом i безсонням обличчя їхнi здаються ще старiшими. Старий граф одшморгує портьєри на вiкнах, одчиняє вiкна й гасить свiтло ламп Цi приготування не подiб нi до катування, але графиня дрiбно дрiбно хреститься за спи ною графа, в якiй почувається щось грiзне, невблаганне й таке знайоме.

Але рiвночасно й нове. заранi повна трiумфу певнiсть i страх од цiєї певностi.

Ах, вона знає вже, про що буде мова, про що так моторошно мовчать цi одвислi жовто-сiрi щоки.

Свiтло ранку, молоде, прозоре, лагiдно радiсне; невинний, чистин дух роси й зеленi, лукаво здивоване лопотiння шпакiв i завзяте, рясне джерютання горобцiв, — як це все не пiдходить до двох старих, напружено страждальних, мертво-сiрих облич.

 

Маленька, гостровида, з пов'язаною бiлим голiвкою, з напружено круглими, величезними очима нiчної птицi мишка, за якою зараз почнеться полювання старого, жовтого, лютого кота, сидить графиня в куточку величезного фотеля й нашорошено слiдкує за кожним рухом чоловiка.

От, нарештi, тяжко сiдає, кладе великi в ластовиннi руки на поруччя фотеля, очима надушує на мишку. А в очах — тривожна певнiсть.

— Коронку взяла Труда.

Мишка робить рух.

— Прошу не перебивати. Коронку взяла Труда. Ти сама це знаєш її загрози скандалом, її обiцянки Фрiдi здобути грошей, усе це, очевидно, мало на увазi саме це страшне, скандальне злочинство. Але не в цьому рiч. Я згодився на твої й Ганса домагання арештувати Фрiдрiха, але я зробив цю несправедливiсть умовно. Вiд тебе тепер залежить, чи я далi буду пiдтверджувати цю нашу жорстокiсть, чи замiсть Фрiдрiха вiдправлю Труду до тюрми. Чуєш?

Графиня вже знає, яка це буде умова. Все те саме, вiчне, неспокутуване прокляття їхнього життя!

— Отже, сьогоднi, зараз ти менi скажеш правду: чия дочка Труда.

Графиня заплющує очi й трудно, скорботно зiтхає: все те саме!

Але на графа це мовчазне, тужне зiтхання дiє як фальшивий, нахабний крик, повний брехнi й упертостi. Велика волохата рука стискується в кулак i б'є по поруччю.

— Ти скажеш! Сьогоднi ти скажеш менi! Сьогоднi ти, нарештi, в моїх руках. Все життя ти волочила по багнi моє iм'я, а тепер дiти твоїх полюбовникiв крадуть останнє, що лишилось у мене, честь мою?! Задушу тебе, прокляту, а її зараз же вiддаю судовiй владi! Кажи!

Графиня збирає все сграждання своє, ввесь страх, увесь одчай свiй у руки и простягає їх до чоловiка

— Присягаюсь же тобi всiм святим для мене, Труда — твоя! Труда — твоя!

Граф жадно, ловляче витягає до мишки жилрлу, одвислу шию.

— Ага, Труда моя? А хто ж не мiй? Адольф? Отто? Фрiда? Хто? Кажи!

I знову все вiд початку. I знову прокльони, загрози, сльози. Про Труду вже забуто. Хiба це важно: Труда, Адольф, Фрiда чи навiть покiйний Отто? Правди треба, правди!

I за певнiсть уже забуто.

I от уже знов, як не раз бувало, наче вперше, граф стоїть навколiшках перед зляканою цим бiльше, нiж його люттю, прилиплою до стiни графинею i, трясучи пiднятими, пiдведеними, як на молитву, руками, благає:

— Скажи менi правду, тiльки правду! Яка б вона не була! Благаю, молю, визволи вiд цих мук сумнiву! Яку хоч правду, тiльки, щоб уже кiнець. Ти ж зрозумiй: я не можу чути себе батьком, я не можу дозволити собi любити їх. Я ограбований з останнього, що є на старiсть у людини. Але я й любовi не хочу, нiчого. Тiльки спокою й правди. Присягаюсь тобi: я нiчого не зроблю Трудi, я покрию її злочинство, але за це скажи менi всю правду!

Але графиня, як розп'ята, тримаючись руками за стiну, мертвими губами шепоче все те саме:

— Всi твої! Всi твої!

I сльози муки за себе, за нього, за отих «усiх» котяться по лицi безупинно. Яку вона iншу правду може сказати йому, коли вона й сама не знає її?

I так само, як не раз уже бувало, графиня, сама трохи не вмлiваючи, помагає старому пiдвестися. Сама хитаючись од лютого болю у правiй половинi голови, що наче видушує око з лоба, одводить старого до спальнi й укладає в лiжко. I, коли бiдний, любий, вимучений, заплющивши очi, так тихо, так лагiдно й безживно шепоче: «I нiколи-нiколи я не взнаю, хто мої дiти», вона притуляється чолом до його подушки й гiрко-гiрко плаче.

* * * — Пан президент у кабiнетi?

— Нi, попи в Залi Здоров'я!

I Вiнтер, уклонившись, уже хоче пройти далi: в Залi Здоров'я нiяких справ не допускається, навiть Вiнтеровi без над звичайної потреби вступ заборонений.

Але граф Адольф нiжно придержує пана секретаря за рукав i спокiйно просить негайно пiти и докласти пановi президентовi, що з ним хоче говорити граф Елленберг у важнiй справi.

Спокiй i певнiсть графа Елленберга такi твердi, що Вiнтер, трохи повагавшись, одважується рискнути I диво дивнеє: пан президент тiльки пильно похмурюють брови, мить думають i згiдливо хитають головою. О, Елленберг знайшов щiлинку, куди нiкому iншому не пролiзти!

Величезна мармурова зала з стелею-вiкном, що тепер утягнена в стiни, вся залита сонцем, якому милостиво дозволено виконувати свої функцiї в цьому, не всякому доступному, куточку палацу. Посеред зали прожогом виривається в золотисте ранiшнє небо фонтан i весело, дiловито падає вниз, в озерце, обкладене живою травою, квiтами й кущами. Навкруги озерця стоять апарати для всякого роду фiзичних вправ, починаючи вiд бiгання й кiнчаючи складним «хан-чу». Машини одверто, гордовито й холодно поблискують металом навiть тут людина без них нiщо. Травичка, квiточки, фонтанчики, все це миле, але дiйсне здоров'я дають тiльки вони, негарнi, байдужi й жорстокi.

Пан президент у боксерських коротеньких штанцях на голому тiлi, з виразом упертостi й лихої лютi б'є кулаками в рукавицях шкурятяне опудало, що гнучко пiддається пiд його ударами, хитро вгинається вбiк i несподiвано опиняється на другому боцi. Тут же поруч стоїть iз журналом пан боксмайстер (теж у коротеньких штанцях) i з виглядом професора, що слiдкує за надзвичайно важним науковим експериментом, пильно й заклопотано занотовує особливо важнi моменти. Трохи вiддалiк пан бадемайстер iз асортиментом рушникiв, простирадл i всякого iншого купальняного приладдя почтиво дожидає своєї черги.

В Залi Здоров'я, як у всьому палацi, нiщо не стоїть без дiла. Фонтан енергiйно, безупинно рветься вгору, обiгрiвається в сонячних променях, падає вниз i розбiгається кружальцями до берегiв. Машини, потрушуючись i подригуючи, тихо гуркотять, готовi, як i бадемайстер, обняти тiло великої людини, терти його, м'яти, голубити, насичувати токами всяких енергiй. Опудало терпляче, не жалiючись, пiдставляє то з одного боку, то з другого своє шкурятяне тiло й не крекне нi разу пiд лютими дiяльними ударами.

Граф Адольф iз тим самим виразом серйозної поштивостi й заклопотаностi, що й у бокс i бадемайстрiв, навшпиньках пiдходить iззаду й зупиняється.

Мертенс, зачувши кроки, озирається i вмить кидається на графа Елленберга з шкурятяними кулаками, люто кричачи:

— Обороняйтесь!!

Граф машинально пiдносить руки й злякано вiдсувається. Пан президент весело, задоволене регочуть, ритмїчно пiдкидаючи при цьому випнутим i здушеним штанцями животом. На сiдластому чолi, на вухах, на носi рясно блищать краплi поту. Все тiло, немолоде, але ще сильне, в жорсткому рiдкому волоссi на грудях i коротких ногах також масно мокрiє потом.

Кивнувши бадемайстровi, Мертенс прямує до мармурового ложа, нiжно рожевого, блискучого й холоднуватого.

Бадемайстер нiжно обхоплює пана президента в обiйми й починає з такою надзвичайною спритнiстю, швидкiстю й артистизмом обтирати спiтнiле тiло, що граф Адольф щиро милується. Витерши, бадемайстер кладе пана президента, як кохану, на ложе, прикривши тiло тонюсiньким полотном.

— Ну, тепер сiдайте. Щось iз принцесою? Приємне? Неприємне?

Граф Елленберг обережно посмiхається: як для кого, — для принцеси — неприємне, для iнших може бути… корисне.

Мертенс кiнцем рушника витирає пiт iз лоба, що знову виступив, як виступає вода на болотi, i час од часу, поки граф розповiдає, проводить рушником по лицi.

— Гм! Цiкава iсторiя «Загине коронка, загине рiд». Чудово. Ну, хвалю: хитро.? моїх рук повинна одержати? Добре. Де коронка? Покажiть.


Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 35 | Нарушение авторских прав







mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.029 сек.)







<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>