Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Присвячую моїй сонячнiй Українi 7 страница



Так, розумiється, цiкаво, але що чари в нiй є, то це теж таки факт Мiцi, звичайно, пi в якi вiдьми, наговори й тому подiбнi забобони не вiрить, але що ця коронка не проста й що дiйсно, як кажуть люди, скрiзь несе з собою нещастя, то це ж видко не тiльки на принцесi. Весь дiм, уся родина графська як пере мiнилася пiсля пропаду коронки. Старий граф, наприклад, — господи, аж моюрошно часом стає! — тiльки те й робить, що ходить по парадних покоях, заклавши одну руку за спину й весь час перебираючи пальцями, а другою почухує пiдборiддя. Iнодi стане, стоїть, щось про себе бурмоче, знизує плечима, по-смiхається. Стара графиня притихла, навiть до кухнi не втручається, нi до чого не заглядає. А що з графiвною Трудою сталось, так це теж хiба не доказ? Їй би то, сказати, що до коронки? А як пропала, так графiвну як пiдмiнили. То, бувало, останнiми часами тiльки до церкви виходила (щось було таке напало на неї!|) — така собi сумирна була, а то теж раптом як скинула з себе всю релiгiю й загуляла так, що аж курить. Додому до ночi не вертається, i часом винцем од неї таки добренько попахує. Старий граф уже разiв зо два з нею строгу балачку мали, але то їй цiлком байдуже, тiльки комiчно так посвистує собi. Та навiть на прислузi вiдбилась та коронка, чого вже бiльше! Фрiдрiха заарештували (хоч усi готовi заприсягти, що вiн анi сном, анi духом не винен). Ернста вiдправили. А замiсть їх узяли якогось молоденького кучерявого хлопця, що вмiє тiльки червонiти, а в своєму дiлi анiчогiсiнько не тямить. А приставлено його, — подумать тiльки! — до самої принцеси. Маєте собi. Ото нiби якась вiдома графовi Адольфовi й дуже вiрна людина.

I от тут пан доктор раптом вiзьми та й запитай.

— Так, так. Ну, а як принцеса ся має? Нiчого?

Мiцi на це тiльки поширює очi, потiм заплющує їх i глибоко зiтхає.

Їй-богу, це могло вже навiть стару бабусю зачепити. Мiцi, розумiється, цього так залишити не може. її, мабуть, уже давно там кликали, але вона мусить перевiрити, що з бiдним паном доктором сталось.

Маючи таку невинну мету, вона виходить iз-за свого стiльця й наближається до пана доктора.

Вiн зиркає на неї, як на муху, i знову нахиляється до валiзки.

Якiсь паршивi, сiренькi, з зеленими жилками камiнцi цiкавiшi йому за молоду дiвчину!

— У, якi гарнесенькi камiнчики! Можна менi подивитись?

Господи, як вiн iзлякався! Аж руку її вiдхилив набiк. Подумайте, добро яке!

Але Мiцi зате ловить його руку й уже не випускає доти, доки не перевiряє, чи дiйсно ж таки — що вона, що стара бабуся — то все одно для нього.



Та, на бiду, занадто вже переперевiрила. Знову його ненормальний стан кидається в другий бiк. Дверi, правда, вже зачиненi, але не замкненi. Iстинно, не замкненi! Хтось може кожної хвилини ввiйти. Але яан доктор на цей раз уже й правдi не вiрить. Хапає Мiцi на руки, пiднiмає, як оберемок трави, i несе до лiжка. Цiлком божевiльний чоловiк!

Мiцi мусить тричi дати слово, що ввечерi по десятiй годинi неодмiнно-неодмiнно прийде до нього. Тiльки пiд цiєю умовою їй удається визволитись iз залiзних (просто-таки залiзних!) обiймiв.

Але маєте знов. коли Мiцi, стоячи перед дзеркалом, поправляє пухнасто-розтрiпану зачiску i вся така бiло-рожева, з бiлим волоссям, бiлими зубами, бiлими вiями, бiлою шиєю й чер воними щоками та устами стоїть перед дзеркалом i аж сама милується з себе, пан доктор знов уже коло своєї проклятої валiзки! Хiба ж не дивовижний стан?!

* * * Макс Штор стомлено, з ненавистю й огидою дивиться в дзеркало на своє смугляве, класично гарне лице з навислим на чоло пасмом чорного, скудовченого, виткого чуба.

Що може бути дурнiше й безглуздiше, як от iз такою мерзенною пикою бути членом Iнараку? Оперовим спiвцем, маляром-омнеїстом, офiцером мертенсiвської гвардiї, прем!єр-любовником Сузанни, — оце так.

З дзеркала на Макса дивляться глибокi, як два тунелi, пухнастi темно-сiрi очi, дивляться з такою мiшаниною суму, огиди й самолюбування, що йому стає нiяково й соромно. Нiс — бездоганно правильний, нiжно-смуглявого кiстяного тону. Дiйсно, як каже Сузанна, хочеться взяти його окремо, гладити, тулити до лиця й цiлувати, — честь, яка, справдi, носам рiдко випадає. А уста? Навiть щось немовби розумне в них, крiм вирисуваностi, є!

Що може бути смiшнiше й бiльш iдiотське, коли iндивiд iз такою проклятою природою фiзiономiєю намагається поводитись i жити, як порядна людина?

Нi, що там фiзiономiя! Коли крихiтна, трухла, ласовита й слинява душа хоче вдавати велику, сталеву, вищу натуру. Оце комiзм!

«I одречеться батька, матерi, жiнки, коханки, роздасть маєтки свої, одмовиться вiд особистих радощiв своїх, вiзьме хрест свiй i пiде з Iнараком». Так стоїть у передмовi статуту.

Ах, як тодi, в тюрмi, це здавалось таким високим, таким до сяжним i таким якраз найпотрiбнiшим серед пiдкупства, зрадництва, лицемiрства, слабодухостi легальних соцiалiстiв?

А параграф 9 статуту?

Макс пiдсовує ближче тоненьку книжечку й перегортає сторiнку назад:

«Нi родиннi, нi особистi зв'язки й вiдносини членiв Iнараку не можуть стояти на перешкодi у виконуваннi їхнього органiзацiйного обов'язку й дисциплiни».

I далi знов:

«25. Вступ до Iнараку — на все життя. Нi добровiльного виходу членiв, нi виключення їх iз Iнараку не може бути. Членiв, що виявлять себе невiдповiдними цiлям i методам Iнараку, видаляє з органiзацiї — смерть».

Справедливо. Розумно. Необхiдно. Знай, що робиш. Перевiр, вимiряй свою душу, — чи вистачить її пiднести те, що береш на себе; чи з крицi вона, чи з киселю; чи пухир, що так загонисте рветься вгору, але вiд малесенького пiдколу лускає и зморщується, чи вiчне джерело, що б'є вгору й не скоряється навiть пiд важким камiнням. На це строку тобi дається цiлий рiк. Цiлий рiк ти можеш думати про те, з чого твою душу злiплено, I коли ти з душею протоплазми забираєшся серед слонiв, то невже ти смiєш бути в претензiї, що вони тебе роздушують?

Ах, цей рiк якраз був у тюрмi. Так, так, Iнарак саме для ув'язнених, для скутих, для насичених лютою ненавистю й жагучою волею до визволення. Для тих, що, оточенi iклами ворогiв, дають кривавий зарiк розпороти собi груди об цi iкла, щоб так їх обламати.

Макс Штор лiниво вiдсуває статут i бере в руки бритву. Треба голитись, немає ради. Сузанна так не любить брудних щiк. Це — неестетично. Естетично! Тяма, яку можна розтягти, як гуму, на всякий зрiст; шворка, якою можна Сузанну сповити, як немовлятко; релiгiя людей, що загубили здатнiсть до якої-будь релiгiї.

Сонце горить палом у шибках протилежного дому. Безперестанку гуде, шкварчить i тоненько завиває повiтряний трамвай Будинок змерзло труситься вiд грюкоту пiдземної залiзницi, трамваїв, автомобiлiв. Над головою вперто ходить старий Надель, точними, дрiбними, цюкаючими кроками, роблячи моцiон i намотуючи шовк на мiтницю.

Раптом Макс одкладає бритву, надушує гудзик екрана й бере ручку телефону. На екранi з'являється заклопотане, миле обличчя з слухаючими очима.

— Рудi? Ти? Ну, слава богу! Приїхав нарештi? Сьогоднi? Телефоную тобi два днi вже. Маю дуже важну справу до тебе Можеш мене прийняти сьогоднi в себе о восьмiй?.. Що? Щоб пiзнiше як до десятої не сидiв? Добре. Справа коротка. Не затримаю. Ти мене зустрiнеш бiля хвiртки саду? Добре. Буду точно о восьмiй. Бувай.

«I одречеться батька, матерi…» Так, одречеться той, хто може Хто ж не може, той… ну що ж, той, може, зможе з гiднiстю сам пiдставити голову пгд товариський револьвер.

Макс мляво, розвезеними рухами, одтрiпнувши пасмо чуба вгору, бере бритву й починає гострити.

Геройство!.. I неодмiнно барикади, ешафот, натхненний по гляд, геройський жест. А, бiднi паршивцi люди, вони такi убогi, отупiлi, маленькi, що без натхненних, «естетичних» жестiв для них нема геройства.

Подвиг!.. I неодмiнно — пустеля, печера, зелений бородатий дiд-подвижник, чорт, молитва.

О, легко було тим iсторичним, легендарним героям виробляти оперетковi жести на барикадах, ешафотах, траншеях. Легко. Дуло зеленим порохнявим дiдам у своїх норах зашiптувати свої молодi пакостi. Нi, ти, голубе, не на ешафотi геройство покажи, не один раз, не одну чверть години, а все життя, щодня, щогодин попостiй на ешафотi. I без публiки, братику, без аплодисментiв, без жестiв, нiкому не вiдомий, не знаний, не оплаканий i ввесь час iз головою на гiльйотинi. Ану? I в iсторiю тебе не запишуть, i тi, за кого ти смертником усе життя ходиш, ще, може, i обплюють тебе. Ще бiльше, герою: ти повине усе, що через чрево матерi винiс iз вiкiв людства, скинути з себе, як гадюка скидає шкуру. «I одречеться батька, матерi..» I коли їх, цих батька й матiр, наприклад, бомбою треба висадити в повiтря, на шматки розiрвати ту посмiшку, що з неї ти шив першi радостi життя, тi груди, що втихомирювали соками своїми твої першi страждання, — ти повинен це зробити точно й без вагання Чуєш, барикадний герою? I ти — не зелений, порохнявий дiд, i ти не в пустелi, i ти маєш справу не з наївним, дурнуватим чортиком-спокусником, що його вбога фантазiя поза голу жiнку не сягає Нi, тобi тiльки двадцять сiм рокiв, у тобi необ'їждженим конем стрибає кров, ти в центрi величезного, напiвбожевiльного, жадного, щоночi танцюючого мiста, круг тебе кишить усiма дияволами спокуси, найвитонченiшими, найхимернiшими, найпривабливiшими дияволами, який тiльки могла витворити знудьгована, передосвiдчена, з атрофованими нервами людськiсть. От тут, дiду, спробуй бути подвижником. Ану?

Макс iз гидливою посмiшкою лiниво вмочує щiточку в воду й намилює щоку. Красунь iз чорною головою, й бровами, й бiлою бородою. Сузаннi б це вподобалось. А безрукий, недобитий Надель усе ходить, робить свiй моцiон i насотує шовк, якого нiколи не носив i не носитиме.

Любiть ворогiв своїх, благословляйте ненавидячих вас, слухайтесь грабуючих вас, пiдставляйте вашi лiвi щоки, коли вас б'ють у правi, i любiть, любiть ближнього, як самого себе. Любiть i бiйтесь, уникайте всякого гнiву, злостi, ненавистi, грiх бо це великий перед отцем вашим небесним.

Хе! I бiля двох тисяч лiт живе ця безглузда брехлива нiсенiтниця. I всi розчулюються перед нею, i всi, навiть соцiалiсти, вважають її за святе iдеальне вчення! Величезнi фiлософи людства всiх вiкiв на всi лади пережовують її, реставрують, пiдновлюють. Всi зеленi, порохливi дiди, всi оцi Канти, Толстi, Маєри, всi нею зашiптують свої молодi пакостi, всi нею консервують свої немощнi лiта. Егоїзм — ваша унiверсальна любов, зеленi дiди! Чуєте ви? Жорстокий, злий, тупий, лицемiрний егоїзм! Любити всякого, почувати до кожного тепле, лагiдне почуття, вiд усього мати тiльки викликаюче благословення, нiколи не мати вщипливої, отруйної злостi, нiколи не противитися злому, нiколи не задихатись од гнiву, нiколи не зеленiти вiд ненавистi, — та це ж надзвичайно гiгiєнiчна штука, це ж зберiгає органiзм краще за всякi патентованi препарати, це ж вiчний, сонячний, цiлющий курорт, санаторiя, рай небесний на землi!

Макс обережно ставить намилену пухку шапочку щiтки на стiл, засуває руки в кишенi i, одкинувшись на стiлець, дивиться у вiкно. В щiлину мiж дахом протилежного будинку й синiм далеким небом врiзалась густа жовта, як стара вата, хмара. Пiд нею просуваються то в той, то в другий бiк аероплани. Вони пролiтають на годину по кiлькасот кiлометрiв, а звiдси здається, що вони ледве рухаються.

Люби всiх ближнiх, як самого себе. Хе! Непогано.

Ах ви, хитрi, зеленi, порохнянi дiди! Як ви охоче вхопились за таку святiсть! Як ви ретельно захищаєте саме до всякого ближнього любов. Начхати вам на те, що любов до Мертенса е — неминуче й необхiдно — ненависть до Наделя, до мiльйонiв Наделiв. А любов до Наделiв є ненависть до Мертенсiв! Нi, вам конче треба до всiх, бо вам, власне, наплювать на Мертенсiв i на Наделiв. На всiх ближнiх, крiм самих себе, вам наплювать, зеленi ви, старi, себелюбнi пакосники!

Сузанна теж має таку любов. Вона iнакше називається — красою, але назва справи не мiняє. Служiння красi, любов до краси — це ж так гарно звучить, це ж така шляхетна, висока цiль життя. У-у, лицемiрна, паразитарна гидь, вона не задовольняється тим, що безкарно, безупинно смокче Наделiв, вона ще вимагає атестата на святiсть, красу, вищiсть!

Макс устає, хапає рушника i, намочивши його, рiшуче витирає лице. Для сьогоднiшньої розмови цiлком вистачить i неголеного лиця.

Так, тепер ясно вагання к чорту. З чим, з чим, а з Сузанною повинен бути рiшучий кiнець!

* * * Коли Макс пiдходить до вiлли Сузанни (о, не пiд!їжджає й не пiдлiтає, а пiшечки, злiзши з трамвая, пiдходить), перед ворiтьми стоїть уже ряд автомобiлiв. Збоку вiлли, посеред парку, на маленькiм аеродромi стоять аероплани рiзних розмiрiв.

Значить, сьогоднi дiйсно має бути цвiт «артистичного свiту». Перед роз'їздом на лiто остання артистична бiская. Чудово.

Макс iде повiльним лiнивим кроком, заклавши одну руку в кишеню й одкинувши голову назад, як ходять по передмiстi вiдомi всiм, але не спiйманi злодiї; такi собi зневажливо-веселi, нахабно добродушнi, з виразом вибачливої вищостi лiнi й готовностi моментально вихопити револьвера й покласти на мiсцi всякого, хто спробує зробити замах на їхню свободу. Розхристанi майже до пояса груди Макса не напудренi, без на грудного жабо i з неповищипуваним густим чорним волоссям (Навмисне сьогоднi жабо, хоч i поганеньке, не надяг!). Лице неголене, а головне, нi вуста, нi очi, нi щоки не пiдмальованi, вуса i брови свого кольору; убрання сiре, не шовкове й не кольорове. Одне слово, всi ознаки людини з простонароддя, — робiтник або зовсiм маленький урядовець. (I сiре убрання теж навмисне одягнув!)

 

Так, значить, останнiй раз вiн має честь i щастя входити до цього храму краси. Храм, правда, дуже подiбний до «храму» Мертенса, поганенька копiя з поганого гевала. Тї самi дорiйськi колони, портал, банi, маса наростiв, бородавок, шпилiв. А пнеться як, кричить, навалює всiм тiлом, — схились, задушу!

Внизу льокаї, знаючи Макса, поштиво й занадто ласкаво, як до улюблених звiрят пана, вiтаються до нього. I тiльки як його висока, недбала постать ховається вгорi на сходах, перезираються, посмiхаються й зiтхають, — удова радника комерцiї, консервного короля Ернеста Фiшера може собi все дозволиш.

Дiйсно, сьогоднi злетiвся весь цвiт «творчого» Берлiна. Велика кругла зала з банею, з церковними довгими кольоровими вiкнами, з фресками (знову поганенька копiя з мертенсiвської препоганої зали) повна тихого, густого гомону голосiв. Вгорi горить жовтий, перепущений через жовто-червоне скло вiкна, великий снiп сонячних променiв. Од цього внизу на все лягас легкий золотистий тон, злагiднюючи вмисну, холодну, синю напiвтьму закуткiв. Посеред зали, закинувши в жагучiй радостi й тузi руки за голову, вся витягнена криком нестримного прагнення, стоїть прекрасна копiя «Краси» Аделя, суперницi Венери Мiлоської.? двох бокiв її синюватими спiральними пасмами здiймається вгору димок тимiяму, набираючи вгорi то зеленкуватого, то червоно фiолетового тону вiд променiв рiзно-фарбних вiкон. Навколо статуї невеликий круг, — нiхто не смiє сидiти близько коло неї. Тiльки за кругом пiд гiллям лапатих схiдних рослин, за майстерно задрапованими зеленню столиками, в фотелях-ложах, пiдроблених пiд зарослi мохом скелi, купчиться все товариство.

Макс усе тою ж недбало-лiнивою ходою перерiзує порожнiй круг i наближається до гостей. Гомiн розмов, як туркiт затихаючої машини, починає помалу вщухати, а обличчя повертатись назустрiч високому, з випнутими волосатими грудьми красуневi. Хто не знає Макса, той робить широкi питаючi очi, а хто знає, посмiхається так, як посмiхаються з примхи близької людини, i з загадковою простотою пояснює незнаючим:

— Соцiал демократ Журналiст. Давнiй знайомий панi господинi.

З дальшого кутка, з синьої глибини грота вже спiшить Сузанна. Срiбно рудява, з модним розрiзом по боках до самих клубiв сукня, — власне два фартухи, спереду i ззаду, упевнено, ритмiчно й важкувато погойдуються, часом бiлiючи тiлом голої ноги. А очi, коров'ячi, темнi, вогкi, з темно синiми баньками, вже так знайомо, так хвилююче й так насмiшкувато-ласкаво грають йому назустрiч. О, вона вже з одного погляду на нього знає, в якому вiн станi I вже моментально виставила свою зброю вогкi смiхотливi очi.

Закони омнеi!зму, поважанi в цьому домi, як нiде, почасти звiдси й виходячи, дозволяють усi форми поведiнки, якi коли-небудь вживалися в людському товариствi (виключаючи тiльки негарнi). Макс може здоровитись, може не здороватись, може потисну i и тiльки руку, може прикласти руку до чола або хитнути головою Коли гарно зробив би, може стати на колiно i схилити голову.

Макс недбало подає руку господинi й зиркає на сусiдню групу, в центрi якої сидить гола жiнка з прозорою сiткою на грудях i вузеньким поясом на клубах. Жiнка синiми здивованими очима дивигься на нього

— Я, Сузанно, власне, на хвилинку. Так, пару слiв сказати. Маєш час?

Група з голою жiнкою може чути його слова. Можуть навiть i дальшi чути. Цiлком можливо. Але Макс може ще й голоснiше сказа їй. Коли Сузаннi це не до вподоби, що ж робити?

Але Сузаннi саме це до вподоби, — очi так смiхотливо, роблено-здивовано поширились. На хвилинку? Господи, як це надзвичайно з його боку: тiльки на хвилинку. Здається, це перша їхня зустрiч, що починається вiд «хвилинки»? Нi? Чи, може, iнодi це вже бувало?

А оголена до плiч, темно-бiлого тону рука вже владно, м'яко й жартiвливо бере його попiд лiкоть i веде пiд величезний, з морозцем iз-пiд низу, лопух. Лопух так дбайливо й догадливо розвiсив своє листя, що з бокiв майже нiчого з-яiд нього не видко.

— Ну?

Але, скоса зиркнувши до сусiдньої групи, Сузанна раптом витягує наперед до Макса бiле лице та темно-червонi уста й з натиском i погрозою смiхотливо шепоче:

— Милий! Ти милий. Чуєш ти?

Ага, це значить бiй розпочався. Ах, чортяка його мамi, раз у раз вiн отак-о починається, раз у раз вона захоплює iнiцiативу в свої руки, робить перший наступ, ослаблює його, розумiється, перемога майже раз у раз буває на її боцi. От уже тепло-тепло занило по всьому тiлi вiд цього тону, вiд любовно-загрозливо витягнених уст, вiд вогких, чистих, звiрячих очей.

Та що йому, нарештi, до цiєї жiнки?

— Вибач. Я на одну хвилинку. Тодi буду вся до твоїх послуг. Вся. Чуєш?

I, пiдвiвшись, вона знову нахиляється до нього й притискує очима, в яких i загроза, i жага, i насмiшка мiшаються разом. Потiм раптово легко випростовується i, випинаючи трохи наперед колiна, переходить круг i прямує до грота, з якого вийшла. I молочно-бiла спина так тепло й яскраво вiдтiняється темно-бронзовою важкою краскою волосся.

Ага, пiшла когось там заспокоїти, близько-близько, в самi очi шепнути йому «милий!» i випрохати кiлька хвилин для одного чудака, якого приговтує i вводить у свою вiру. Нiчого, тепер усi її хвилини будуть вiльнi.

В залi вже знову стоїть рiвний гомiн голосiв, як шум гiрського ручаю. Часом iз нього, наче срiбна рибка, скидується, виплiскується жiночий смiх i скрик. Пасма тимiяму листочкуватими нитками струнко й безупинно тягнуться вгору до жовтогарячих променiв банi. Туди ж тягнеться й безупинно рветься мармурове, але живiше, правдивiше, жагучiше за всi живi тiла, що гомонять круг нього, тiло. I таке дитяче, чисте зворушення, така тиха благiсть, така радiсна туга випромiнюються з цього мертвого мармуру, що глузливою богозневажливiстю здається дзвякання посуду, димок сигар, виплески смiху. Ех, розкласти б усi цi понамальовуванi, штучнi, недогнилi тiла «творцiв» перед отим куривом i вихльостать їх усi пiдряд. Оце була б жертва красi!

Макс перехиляє трошки вбiк тiло й починає розглядати присутнiх.

Так, так, сьогоднi, справдi, добiрний цвiт iзлетiвся з усiх дерев. Скiльки фарб на матерiях, на волоссi, на пиках! Скiльки камiння, золота, брилiантiв!

Так, так, «знаменитостi», «королi», «зорi», «зенiти» творчостi: науки, журналiстики, малярства, музики, поезiї, сцени. О, в радницi комерцiї Сузанни Фiшер (ех, яке неаристократичне, не «творче» прiзвище!) тiльки цвiт, тiльки вибранi можуть бути. Запросити до Сузанни Фiшер — це одчиненi дверi до всiх салонiв, банкiв, кабинетiв редакторiв. Але тим-то й чудно, що така постать, як Максова, попала сюди! Хе!

А якби ж вони ще знали, хто вiн! Все фарбоване волосся, як трава, як кущi, повставало б їм догори. Од дрижакiв уся штукатурка пообвалювалась би.

Але, бiдолахи, якi вони все-таки нещаснi: це ж кожна з них увесь час твердо пам'ятає, що воно е воно, що на нього дивляться, що кожне слово його в iсторiю записується, моментально, без авторської коректури в iсторiю! Через те вони всi такi поважнi, вибачливо-благодушнi, з найкращими своїми посмiшками, в найкращих своїх позах, — всi ж вони без перестанку фотографуються.

Тiльки жiнки не фотографуються й не позують. Правда, теж позують, але зовсiм не для iсторiї й не як спiвачки, актриси, малярки. О, для тої, якiй лишається тiльки так позувати, можна складати свої манатки й їхати на той свiт.

До групи з голою Сiкстинською Мадонною в темно-зеленому китайського тонкого, як павутиння, шовку (останнiй крик моди!) пiвсмокiнгу важко й похекуючи пiдходить Брук. Мадонна трошки посувається, за нею посувається панок iз довгим синiм волоссям i фiолетовими вустами. Брук iспочатку садовить свiй важкий зад, потiм сам сiдає i розпинає руки на спинцi канапи-скелi. Гладкi, м'ясистi, напудренi, але червонi й крiзь пудру груди його випинаються наперед упевнено й недбало. Нижня намальована губа гидливо одвисла. Брук дозволяє собi позувати без посмiшок, вiн фотографується a naturelle, брутальним, нахабним, тупим, деспотичним хамом. Бо вiн — Брук, єдиний бас на весь свiт, оперовий король. Той самий Брук, який на сценi в екстазi хамства упав на колiна перед ложею Мертенса, що зволии милостиво хитнути йому головою. I цей суб'єкт у Сузанни за найпочеснiшого гостя!

Макс нетерпляче й iпонуро дивиться до гроту. Забула, чи що? Власне, якого чорта вiн, йолоп проклятий, приплiвся сюди? Порвати з Сузанною? Та для цього треба неодмiнно бачити її, та ще в час бiскаї? Вияснити? Що вияснити, лицемiре, паскуднику? За любовника свого вона його брати не хоче. їй треба чоловiка, хазяїна її маєткiв, якi розкрадають управителi. Вона хоче прилаштувати його на цю посаду. Ясно ж не раз казала, чого ж йому ще? Вiн теж не хоче її мати тiльки за любовницю. Значить, що ж тут виясняти? Чи не сподiвається вiн, що вона все ж таки вiдмовиться вiд усiх своїх маєткiв, стане його жiнкою, «другом», «товаришем», пiде на службу до якогось бюро, буде носити дешевенькi капелюхи, на якi iплює її покоївка? А вiн за це одкриє їй, що вiн член Iнараку, член страшної банди розбiйникiв, що за саму участь у нiй — смертна кара. Божевiльний вiн чи просто мерзенний, жалюгiдний лицемiр?

Сузанна виходить iз грота i, кругло пiднявши повну руку, легкими дотиками пальцiв поправляє зачiску. Цiлував її там хто? Лице спокiйне, очi привiтно-насмiшкуватi повертаються то до одної, то до другої Але хiба пiзнаєш що-небудь по її лицi?

Пiдходить до групи голої Мадонни. Чогось, видко, просить у Мадонни. Обидвi дивляться в його бiк. Мадонна нерiшуче знизує голими рожевими плечима. Сузанна, очима смiючись, часто, певно хитає їй головою й iде через круг до лопуха.

Макс поспiшно вiдхиляє тiло в другий бiк, закладає ногу на ногу й напiвприплющує очi.

— Я була бiльше, нiж хвилинку? Сердився? Га?

О, дурницi. Вiн собi трошки задрiмав Надворi така спека, а iут такий чудесний холодок.

— Ну, так Я так i знала, що ти задрiмаєш. Я умовляла на ших дам затанцювати бiскаю. Спецiально для тебе. Цих ти ще не бачив. Одна вiдмовилась, — шкода! — а друга, здається, буде. Ти зробив на неї враження.

Гм. Бiская — рiч, розумiється, непогана, естетична з усiх поглядiв, але перше те, що вiн абсолютно не має часу, по-друге вiн має до неї справу, яка нiяк не пiдходить до бiскаї, а третє, нарештi, танцювати бiскаю перед твором Адел трош ки… неестетично. I навiть непристойно.

З iусiх аргументiв вона, розумiється, почула тiльки трсгiй. Вона, Сузанна Фiшер, може зробити що-небудь неестетичне?

Вона, якiй найвищi митцi, найтоншi, найчулiшi знавцi краси щодня спiвають хвалу i славу за її власну красу й за найкраще розумiння всякої естетики?! О, як зараз вона за це вишкiрить зуби!

Сузанна сiдає поруч iз Максом, швиденько, непомiтно проводить нiжною й теплою долонею по лицi йому и просто, лукаво, пошепки говорить:

— А от ти зараз побачиш, чи пристойно. А за те, що не поголився, укушу Чуєш?

I зараз же пiдводиться i, подивившись кудись угору, хитає головою.

Пiсля руки на щоцi Макса лишається атласистий теплий слiд i свiжий, нiжний запах, од якого на губах виступає почування м'яких, вогких i таких хвилюючо-податливих уст Сузанни.

Макс прибiльшено зiтхає, перекладає ногу на ногу й схиляє голову на плече з виглядом людини, яка дожидається потягу.

Раптом звiдкись ледве чутно просочується до гомону голосiв трошки гунявий, металiчний i нiжний звук. За ним другий, смiливiший, виразнiший, хвилястий. Першi ноти бiскаї! Гомiн майже зразу затихає, поспiшно дзвякає посуд, по залi проходить шелест шовку, i з-за дерев, кущiв, лапатого листя, з синiх iприсмеркiв закуткiв з'являються рiзнофарбнi плями облич, як химернi живi квiтки.

Мадонна з синiми очима лiниво, неохоче пiдводиться й байдуже поправляє на клубах легенький рожевий пояс, який не зовсiм точно виконує своє призначення. Знизнувши одним плечем, вона зiтхає й повiльно, дивлячись собi пiд ноги, взутi в легенькi рожевi черевички, дрiбними кроками виходить у круг i стає перед мармуром.

Макс iз ворожим, гидливим усмiхом слiдкує за нею. Яка вона здаеться тут незграбна, важка, м'ясиста в порiвняннi з iим незаймане дiвочим, зворушливо чистим тiлом каменя. (Хоча збудована Мадонна досить гарно, це треба признати, i окремо взяте тiло її може претендувати на вистанцi на першу премiю).

Мелодiя бiскаi все густiше, виразншiе заповнює залу. Здається, вона виходить не з одного мiсця, а з усiх бокiв, зi стiн, зi стелi, з кожної щiлини. Гунявий звук, як голос дiвчини, якiй затулено носа, веде перед, тамтам обережно час од часу робить два удари й замовкає, неначе легенько пiдпихає у спину дiв чину.

Мадонна з синiми очима стоїть лицем до статуї, все нижче й нижче похиляючи перед нею ясно жовту голову. Потiм стає на одне колiно й витягує врiвнi з похиленою головою рожевi молодi руки Тамгам голосно, вiадно б'є два рази. I зараз же дзвенить мiдь, вихром здiймаються скрипки, гунява дiвчина розкриває уста, випускаючи вiльнi, металiчнi, нiжнi звуки.

Мадонна схоплюється з колiн, пiдкидає руки i, легко, гордо несучи груди вперед, iде назустрiч коханому.

1 з перших же крокiв її, та, власне, з перших рухiв, усерединi в Макса щось легесенько клацає, наче тихенько розчинилися замкненi досi дверi до якогось передiлу душi. I стає легко, затишно, цiкаво хвилююче. Та сама бiская, яка своєю розхристаною похiтливiстю, своїм гунявим, сифiлiтичним цинiзмом викликає раз у раз почування зв'язаностi, нiяковостi й полового роздратування, тепер легко, нiжно проходить усередину, вростає, зливається з усiм Максом. Вона вже перестала бути бiскаєю, модерним танцем салонiв i кабаре. Це чудесна, зворушлива поема, що розповiдає про вiчне в людинi. Нiчого нового не каже Мадонна, все те саме: зустрiч: захват, страх, потяг, вiддавання. Але все, що вона каже, є таке необхiдне, таке одверте, природне й таке невинно чисте, як це може бути тiльки в тварин i в великому творi мистецтва. I вже вона не здається важкою в порiвняннi з «Красою», навпаки, здається, що вони обидвi мають щось надзвичайно спiльне й рiдне мiж собою. Одна сестра, кремово-бiла, непорушне застигла в русi екстазу, а друга, рожева, дихаюча, переказує її мовчазну жагучу мову.

Макс увесь витягується наперед i не зводить поширених очей з рожевого ритмiчного тiла. Ах, так! Ах, мила, голубко, так! Ну, ще, ради бога, ще! Ото, от так! I це так.

Кожний її рух, поворот, вигин тiла, кожна лiнiя наче розв'язує вузлик за вузликом у душi, розвя!зує легко, дивно, нiжно, викликаючи щоразу внутрiшнiй крик полегкостi, увiльнення й ритмiчної, все ширшої та ширшої радостi.

Тамтам рiзко, часто б'є, труситься, скажено шарпається i, знесилено затримуючи темп, блаженно затихає. Рожеве тiло в солодкiй, вдячнiй знемозi схиляється перед тимiямом i лягає.

Макс, як пiдкинений, схоплюється, пiдбiгає до Мадонни, що почала пiдводитись, i бурно, вдячно, сяючи очима, простягає їй руку.

— Я страшенно вам дякую! Я перший раз сьогоднi зрозумiв, як ображають автора бiскаї, танцюючи її не так, як ви Я дуже дякую!

Мадонна з сильно, глибоко дихаючими грудьми, сидячи на килимi, звiвши на нього великi, благальнi очi, подає йому свою руку й засоромлено посмiхається. I видно, що їй пiд його поглядом страшенно соромно й солодко вiд своєї наготи, яку вона носила iак легко й просю, як одежу.

Макс, не помiчаючи цього, сильно струшує теплу, трохи вогку руку, повергається п iде знову до лопуха, йому нiяково, але загонисто весело. Рiзнофарбнi обличчя посмiхаються, ворушаться, спiшать до Мадонни, проводжаючи ного насмiшкува тим поглядом Сузанна з чудним блиском в очах стоїть бiля лопуха.

— Ну, що? Непристойно? Га?

О нi, цього вiн не може бiльше сказати. Про цей танець цього нiхто не смiє сказати. Хто вона?

Сузанна пильно, насмiшкувато й чудно водить поглядом по лицi Макса. Де дiлась умисна розвезенiсть, нахабнувата недбалiсть, виклик, примруженi очi? Очi промiняться, блискають, у плечах енергiя, рiшучiсть. Ех, давайте тепер йому ворогiв! Ах, Максе, ах, експансивний, запальний, мiнливий, бурний хлопчиську! Узять би тебе отут при всiх за твою дику, прекрасну голову й боляче боляче укусить у проклятi губи!

 

— Хто вона? Гм. Цiкаво? Зачепила? Вона… Рiта Менцель


Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 33 | Нарушение авторских прав







mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.023 сек.)







<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>