Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Присвячую моїй сонячнiй Українi 9 страница



I вiн дивиться на всiх поглядом, який каже- ми теж можемо жертви приносити: хто за мною?

Але за ним бiльше нiхто не йде. Насамперед сама справа ще не зовсiм ясна, скiльки саме треба на неї: пiвмаєтку, чверть, а то й увесь. Князь Шванебах повинен це вияснити з тим Рiнделем чiи Рiнкелем. Але зазначити йому виразно, що гонорар буде виданий пiсля виконання роботи. Коли вiн дiйсно має вплив у Iнарацi, нехай зробить усе, щоб ця справа якнайшвидше посунулась.

Єпископ строго, непохвально крутить головою. Помилка. Велика помилка. Принцеса вибрала вiрнiший шлях. Не тiльки з погляду морального, але й тактичного. Не треба їй перешкоджати. Не в Мертенсi рiч, — що заслужив, то вiн однаково дiстане. Рiч у справi. Принцеса пiдходить до неї реально, практично й активно. Активно! А вони хочуть обмежитись пасивними мрiями. Так, розумiється, цi мрiї — чистi, великi, святi, а принцесина активнiсть тяжка, болюча.

Але вiра без дiл мертва есть.

Слова єпископа розкривають тугу шкуринку пригнiчення, за-мiшаннч А, нi, нехай його преосвященство вибачить! Е, нi, коли справа ставиться так, то принцесина активнiсть є ще бiльша мрiя, утопiя, дитяча фантазiя, але з тою рiзницею, що страшно, непоправно шкiдлива. Нi, нi, а чи iпан єпископ думає про iншi сторони справи? А чи пан єпископ передбачає, яку це деморалiзацiю внесе в ряди аристократiї? А чи пан єпископ думає так, а чи вiн пiдходить отак?

В кабiнетi б'ється у стiни заплутаний клубок порозпалюваних, рiзнотембрових голосiв i довго не може розплутатись. Старий граф мовчки сидить у фотелi, важко звiсивши руку з поруччя Єпископ утратив свою поважнiсть i врочистiсть, вiн мiцно тримає куценького герцога за гудзика й сердито доводить йому, що «китайська черва» є загроза всiй європейськiй культурi. А йому в праве вухо експансивний фон Петц доводить, що експедицiя на мiсяць з метою добувати радiй є безглуздя, обман мас, одвертання їхньої уваги вiд насущного, земного.

Ганс Штор поважно, велично ходить по холу перед дверима кабiнету, i на мiнiстерському лицi його невдоволення. Вилетiла матка з вулiя, й без ладу гудуть i тикаються в стiни безпораднi бджоли.

 

Але матка в цей час теж не зовсiм спокiйно тикається в стiни свого червоного салону. Душно їй, тiсно. Де та Софi вiчно ховається?

Але Софi вже з манто стоїть перед нею й уважно вдивляється в закостенiле рiвно-бiле лице з вузькими, хижими, зеленими очiїма.

Рiвно й закостенiло сходить принцеса у сад i чорною тiнню, ледве порипуючи по пiску темної алеї, майже навпомацки проходить до альтанки. Небо густо темне, без зiр, у важких хмарах, злегка торкнутих нiчним сяйвом Берлiна.



Принцеса сiдає на лаву бiля альтанки. Душно, непокiйно, млосно. Чорне, легке, з старого мережива манто — мамина пам'ятка — гидливо, нетерпляче скидається з плiч.

Настирливо-солодко пахнуть якiсь квiти збоку. Звiдкись здалеку крiзь глухий, безперестанний гуд мiста драгуюче булькають звуки рояля.

Довго й непорушне сидить князiвна Елiза. I помалу розтає закостенiлiсть; тихий, нiжний сум, як котки, безшумно пiдходить i треться об серце, муркоче. Кущi й дерева стають виднiшими, солодкий дух незнайомих квiток незрозумiло-тепло хвилює, а булькiтнi, самотнi, тяжнi звуки рояля викликають гарячу, вогку важкiсть на очi.

I вже не думається їй нi про герцога бравншвайзького, нi про єпископа, нi про те, що так ще пiвгодини тому заповнювало всю душу. I згадується їй чогось, як торiк весною приїжджав до них у замок син старого приягеля батька з якимсь секретним дорученням. Вона з ним майже нi разу не говорила, але одного вечора, зустрiвшися з ним очима, почула раптом таку дивну, солодку тривогу, що вся ослабла. I весь той вечiр очi її, як навмисне, стрiчалися з його очима; душна, млосна солодкiсть облягала тiло, вечiр здавався особливим, прекрасно-сумним. Один раз таке з нею було. I сьогоднi вона вже не пам'ятає нi лиця, нi очей, нi прiзвища того сина приятеля, але така сама сумна, нiжна тривога й солодка млоснiсть стоять їй у всьому тiлi. Хочеться цiлувати свої руки, хочеться нарвати отих солодко в темнотi пахнучих квiток i сховати в них свое лице, що так чудно, дивно й соромно пашить вогнем.

В небi, як розсипане вугiлля, шорхнучи сiрим попелом, дотлiвають дрiбнi хмарини.

На дзвiницi червоненької церковцi годинник задумливо вибиває вiсiм годин.

Доктор Рудольф поспiшає до хвiртки, — хто знає, може, Макс проти свого звичаю якраз сьогоднi й не спiзниться; може, вже нетерпляче ходить вулицею, боячись подзвонити, щоб не натрапити на батька. I вже сердиться хлопчина, вже мружить свої милi очi.

Але за хвiрткою хлопчини ще немає, i нiхто не сердиться, i нiхто очей не мружить. Ну, нiчого, Рудольф собi пiдожде. Це не важно, тепер нiщо не важно, крiм того, що там, у лабораторiї, кипить у казанчику. Ах, кипить воно, кипить! То що буде з того?

I Рудольф ходить по саду бiля хвiртки, шкандибаючи, роблячи шиєю визвольний рух, посмiхається, рве листки, нюхає. А очi йому тьмяно, п'яненько блищать, слухають щось у серединi себе. Часом вiн згадує й злякано шкандибає до хвiртки, одчиняє й дивиться на вулицю. Немає. Немає капосного хлопчини, хай йому, бiдному, добре буде! Немає.

I знову ходить доктор Рудольф, поводячи шиєю, заганяючи габлями рук волосся на потилицю. I знову злякано згадує й виглядає.

Ага, нарештi! Ну, так, якась йому неприємнiсть: лiва рука в кишенi, в руках розвезенiсть, лiнива одчайдушнiсть, в очах насмiшкувата вищiсть, яка вмить може вибухнути в бурний, клекiтний гнiв.

Макс недбало гикає руку. Вiн, здається, запiзнивсь? Ну, вiд цього другого землетрусу не сталося? Нi? Значить, iще можна жити. А милий батенько не зустрiнеться в саду? Макс у даний момент має дуже малий нахил до родинних «обiймiв».

У саду нiхто не зустрiвається. Тiльки шипить кишкою старенький Йоганн, але й вiн за кущами не бачить братiв.

В лабораторiї, на найдальшому краю довжелезного столу, кипить у металiчному казанчику якесь течиво. Бiля казаньа iпорозкладенi сiруватi з украпленими в них зеленими й срiбними плямками камiнчики. Рудольф зараз же прожогом, як мати до колиски дитини, кидається до казанка, зазирає в нього, нюхає, щось пiдкидає, знову нюхає, знову дипиться. Нарештi, нiжно, обережно, за тепломiром зменшує вогонь i, поводячи шиєю, немов виплутуючи її, вертається до Макса.

Макс, розлягшись у фотелi, заклавши ногу за ногу, лiниво й помалу запалює цигарку. Вiн бачить уважний, хоч i чудний якийсь, погляд Рудольфа, i йому хочеться ще недбалiше розлягтись, засмiятись, засвистiти, — вiд того часу, як Рудi знає про участь його в Iнарацi, з ним просто не можна по-людськи говорити, вiн iз ним поводиться так, як поводяться з туберкульозним в останнiй стадiї або на побаченнi з замкненим у в'язницi назверх — бадьоро, веселенько, уступливо, а всерединi — з вiчною дурною заклопотанiстю, жалем, тривогою.

— Ну, як же там у горах? Стоять iще, не попровалювались нiкуди? А чого в тебе такий якийсь чудний вигляд? Га? Чи не випив ти часом?

Рудольф весело дивується. В нього чудний вигляд? Чи не випив вiн? Ха-ха! Маєте собi.

I раптом робить зляканi очi й прислухається до казанка.

Так чудний вигляд? Га? Може буть, може буть, вiн про це нiчого не знає, не дивиться в дзеркало. Так, так. Ну, а що новенького в Макса? От у нього вигляд недобрий, не чудний, а просто-таки недобрий. Зблiд, схуд, змарнiв.

Можна було б додати, що й посмiшка Макса недобра, i очi недобрi, не одвертi, уникливi, але не треба хлопчину сердити.

Макс струшує об черевик попiл цигарки й примружує очi. Нiчого, поправиться. От один лiкар дуже йому рекомендує завести собi повiтряно-водяну вiллу, каже, що чудесно вилiковує вiд усяких хороб, як рукою все знiмає.

— Правда? — щиро й серйозно дивується Рудi. Макс теж серйозно хитає головою. Просто знаменито вилiковує. Тiльки треба мiсяць у Гiмалаях жити, мiсяць на острiвцях, де тiльки птицi зупиняються спочивати, мiсяць на Нiлi, бiля пiрамiд.

Рудольф спiвчутливо, згiдливе хитає головою. Ну, звичайно, треба добре їсти, добре вино мати, добрих кухарiв, слуг, не турбуватись, не хвилюватись, любити красу й усiх ближнiх, як самого себе.

Рудi трошки не розумiє зв'язку повiтряно-водяної вiлли з любов'ю до ближнiх. Розумiється, нiчого не можна мати проти цiєї прекрасної заповiдi, але в медичному приписi вона якось не пiдходить.

Не пiдходить?! Ого! Та це найцiлючiша, найгiгiєнiчнiша за повiдь! Повiтряно-водяна вiлла, коню в банку на сотню-другу мiльйонiв i любов до краси та всiх ближнiх! Яку хоч недугу як рукою здiйме! А в додаток ще й слова святого, фiлософа, мецената, знавця й законодавця краси. Ге?

Рудi починає знов серйозно й уважно, як на побаченнi в тюрмi, дивитися на Макса.

Макс задирає голову, зiтхає, обдивляється навкруги й лiниво посмiхається. А то ще теж непогано: завести собi яку-небудь лабораторiю, довбатись у камiнчиках, варити всяке зiллячко в казаночках, писати статтi про новi елементи у природi й любити всiх ближнiх, як самого себе. Неодмiнно всiх, усiх до одного! Добрих i поганих, насильникiв i насилуваних, грабiжникiв i грабованих, паразиiiв i працюючих. Абсолютно всiх! I, боже борони, нi до якої полiтики не втручатися. Полiтика — то злiсть, ненависть, нелюбов до деяких ближнiх, вона псує нерви, кро. в, шлунок, а iнодi й усьому життю загрожує. А надто деяким дурним, немудрим, без хiмiко-фiлософського погляду на життя людям, що з дурного розуму свого мають нещастя належати до деяких небезпечних, страшних, нелегальних органiзацiй. Це вже зовсiм негiгiєнiчно. Правда?

Рудольф уступливо, тихо, так нiби про себе, завважує, що важко бути прихильником заповiдi однакової любовi до паразитiв i працюючих, до насильникiв i насилуваних.

Макс пiдкидує покладеною на ногу ногою i скоса поглядає на стелю. Так, у теорiї, може, i можна не бути прихильником, але в дiйсностi, в життi, воно фактично так є.

— Чим же воно, Макс, є?

О, ця прохальна, уступлива, покiрна лагiднiсть. Вiн готовий на все згодитись, аби не сердити бiдного смертника. I яка вищiсть, вибачливiсть у цьому тонi, — що там серйозно вiдповiдати на слова людини, яка не скiнчила унiверситету.

— А тим воно, Рудольфе, є, що ти байдужий i до тих, i до тих! Розумiєш? Бiльше любиш ограбованих, нiж грабiжникiв? Докажи. Прошу. Будь ласка.

Рудольф старається якомога серйознiше й уважнiше ставитись до слiв Макса, — бiдного хлопчину так раз у раз дратує його неуцтво в полпичних справах От i тепер покушуе губу, мружить очi; от-от спалахне.

— Добре. Але чим же я можу доказати? Я на полпицi, на жаль, не розумiюсь.

— О, тут великої полiтики не треба. Тут дуже проста справа. Є двi сторони Грабiжники i грабованi. Буржуазiя i пролетарiат. Так?

Рудольф не вiдважився б так просто провести подiл мiж людьми. Але вiн хитає головою й скоса дивиться до казанка.

— З одної сторони, в буржуазiї вся сила, державна влада, вiйсько, суди, тюрми, полiцiя, релiгiя, мораль, преса й навiть наука. Так?

Рудольф iз такою концепцiєю не зовсiм би згодився. Але вiн знову мовчки хитає головою.

— У пролетарiату нiчого цього немає. Тiльки його руки, органiзацiя й ненависть до паразитiв. Цього занадто мало. Вiн потребує зброї. Всякої зброї. От, коли ти дiлом хочеш любити слабшу сторону, поможи їй. Ану?

Рудольф високо здiймає брови й здивовано дивиться на брата. Якою ж зброєю вiн може помогти?!

Макс знову гойдає ногою й з прибiльшено-байдужим виразом водить очима по лабораторiї.

— Якою? О, розумiється, нi гармат, нi скорострiлiв ти не можеш дати. Ти не турбуйся. Але в тебе є наука. Послужи нею не тiльки сильнiй сторонi, але й слабшiй.

— Будь ласка! Менi здається, що…

— Будь ласка? Чудесно. Нам потрiбнi трути для витруювання наших ворогiв. Прошу. Приготуй їх нам у твоїй лабораторiї.

В кiмнатi вже стоять по кутках темно-сiрi присмерки. Блакитне сяйвочко бiля казанка вже виразно помiтне. Обличчя здаються блiдо сiрими, з великими очима.

Рудольф якийсь мент мовчить i потiм тихим i по-iншому серйозним голосом каже:

— Нi, цього я, Максе, не можу.

Макс весело, голосно регочеться, дрiбно пiдкидаючи ногою. Вiн бiльше регочеться з тону, з цього справжньо серйозного тону, анiж iз його слiв. Ага, забалакав як слiд!

— Що? Любов до ближнiх-грабованих не така безпечна та вигiдна, як до ближнiх-грабiжникiв? Хе-хе! Отож-то воно й є. I правильно, Рудi. Така любов i ласки графiв твоїх позбавить, i цю затишненьку лабораторiйку вiднiме, i в тюрму посадить, та й, як, що й до чого, ще й життя вiдбере. Хай їй всячина! Правильно, Рудi, цього ти нiяк не можеш.

Рудi хвилюється. Вiн виразно, серйозно, по-справжньому хвилюється.

I в Макса, в якого назавсiгди лишилось до Рудольфа почуття меншого брата до старшого, що стiльки рокiв був його учителем, вiд цього хвилювання з'являється почування рiвностi, навiть вищостi й сатисфакцiї.

Рудi зачiсує обома руками волосся, визволяє шию, прокашлюється, крутиться на стiльцi. Нарештi зовсiм-зовсiм тихо говорить:

— Ти неправильно, Максе, оцiнюєш мотиви моєї вiдмови.

— Ну, розумiється!

— Неправильно, Максе! Менi здається, що я мiг би й у тюрму пiти, i життя вiддати за те, в що я вiрю й люблю Але…

— Може буть. Але як ти любиш бiльш грабiжникiв, то чого ж ти маєш iти в тюрму за грабованих? Правильно?

Рудольф терпляче жде й починає знов:

— Але я не вiрю, що трутами, вбивствами, смертю можна творити життя. Це логiчний абсурд. Терор — це самовбивство для тої самої iдеї, яка його вживає. Так я розумiю твою органiзацiю, Максе. Вибач менi, але я з нею не можу згодитись. Я… не полiтик i нiчого на полiтицi не розумiюсь, але я певен, що люди можуть i повиннi порозумiтися не шляхом боротьби, насили й самонищення, а шляхом розуму, науки й працi.

Макс смiється злiсно, упевнено й з почуттям справжньої вищостi. Якi це наївнi, старенькi, заяложенi слова! Тисячi рокiв однi люди присипляють ними других, щоб тi не брикались i давали доїти себе. Гармонiя iнтересiв, спiвробiтництва класiв, соцiальний мир. Боже, скiльки на цю мету наговорено хороших, медових слiв. Коли б тим медом вимазати всiх тих словоблудiв i втикати пiр'ям та розставити їх пiдряд, то, мабуть, iз них можна було б зробити чудесний поясок через усю земну кулю. Ну, хiба це не та сама любов до всiх ближнiх без рiзницi класiв?

Ех, апостоли любовi! Словоблудство є ваша любов! Нема любовi без ненавистi, як нема бiлого без чорного! Хочете лю бовi, то мусите ненавидiти. I що бiльша ваша любов, то бiльша ненависть. А коли нема нiякої любовi, коли є себелюбство, коли хочеться спочинку, повiтряних вiлл, лабораторiй, о, тодi починається любов до всiх, гармонiя iнтересiв, спiвробiтництво класiв. Це вже вiдомо. О, це занадто вже вiдомо, будь воно тричi прокляте!

Макс бурно встає, жбурляє недокурок у куток i простягає руку Рудольфовi.

— Прощай… Люби собi своїх графiв i Мертенсiв, як самого себе.

Рудольф пiдводиться i не бере руки Макса. Щирий, великий бiль у голосi брата, щось глибоке й наболiле в цiй гiркостi не дозволяють так розiйтися. Чи то вiд присмеркiв здається, чи справдi в лицi Макса ходять мускули, як у людини, яка сильно зцiплює щелепи, щоб не закричати чи не заплакати.

— Почекай, Масi. Чого бiжиш? Ти ж мав якусь справу до мене.

Макс, забувши, що тiльки-но кинув недокурок, виймає знову цигарку й закурює. При свiтлi сiрника очi його видаються надзвичайно блискучими.

— А щодо моїх слiв, Масi, то не бери їх так гаряче до серця Може, я не так щось сказав. Я тiльки хочу сказати тобi, що я… що менi не до душi така боротьба, яку ти й твої товаришi провадять. Може, я помиляюсь. Я не знаю. А моя боротьба — от!

I Рудольф показує на стiл, заставлений приладдям.

— Цим я служу й хочу служити людям. I скажу тобi. Масi, що коли менi вдасться те, над чим я працюю тепер, то я принесу всiм покривдженим бiльше користi, нiж пудами трути.

— Твоє вiдкриття може принести користь тiльки капiталовi, — понуро бовкає Макс.

— Не думаю. Чого так?!

— А того, що коли воно не буде корисне капiталовi, то воно не побачить свiту. «Корисне покривдженим». Хе! Де, яке ти бачив наукове вiдкриття, яке було б корисне покривдженим i некорисне капiталовi? Скiльки їх, таких, загинуло, не дiйшовши до людей. Прочитай iсторiю винаходiв. Побачиш.

Рудольф iз усмiшкою в сутiнках хитає головою. О нi, його вiдкриття не боїться такої долi. Нехай воно тiльки вдасться, нiякий капiталiст не посмiє нiчого сказати проти нього! Треба бути божевiльним, щоб не визнати його.

— Так, ти… рiдний син свого батька: вiрно служиш своїм панам!

— Я служу iстинi й науцi, Максе.

— Ах, до чого ж нуднi оцi проклятi солодкомовнi слова! Ще красу й любов сюди. Ну, все одно! Яка година тепер може бути? А проте, дурницi. Менi не потрiбно. Я тiльки ще от що хочу тебе попросити.

Макс кiлька разiв глибоко затягується цигаркою.

— Про мою органiзацiю. Я прохав би тебе або краще зазнайомитися з нею, або зовсiм нiчого не говорити.

— Я iпрошу вибачити, Максе, я…

— Iнарак є органiзацiя людей, якi вiддали себе на розп'яття. Чуєш, Рудольфе? На розп'яття, дожиттєве розп'яття Коли можеш зрозумiти, що це значить, то — будь ласка.

— Я розумiю, Максе, я тiльки…

— Органiзацiя людей, якi за це розп'яття мають тiльки глум, прокляття, iм'я бандитiв i страх навiть у тих, ради яких розпинають себе. Розумiєш? Але вона є конечнiсть. Вона — крик, вона — справедливiсть i кара на тих, хто топче всяку справедливiсть Вона…

Рудольфовi знову здається, що на лицi Макса пiд шкурою на щелепах проходять гульки. Макс одвертається, робить декiлька крокiв по лабораторiї i, вернувшись, iншим, сухим, спокiйним, голосом каже:

— От це я хотiв тобi сказати.

— Добре, Масi. Я вiрю, знаю. I iпрошу!простити менi, коли я…

— Потiм ще от що. Скажи, часто Мертенс буває в цiєї вашої принцеси?

Рудольф здивовано дивиться на блiду пляму лиця Макса.

— Мертенс?! А що йому до принцеси?

— Кажуть, що вiн нею цiкавиться. I цiєю коронкою її, що пропала.

 

— Може буть. Але, щоб бувати в принцеси, треба, щоб i вона того хотiла. Але це є для неї так само неможливо, як-як хотiти бачити в себе гостем бацилу чуми. Абсолютно неможлива рiч. Звiдки така дурниця могла взятися?

— I ти гадаєш, що нiколи, нiяким способом неможливий його вiзит до неї?

Рудольф iзнизує плечима. Вiн, розумiється, нi за що у свiтi не може ручатися. Але, знаючи хоч трохи принцесу, знаючи iсторiю загину її батька й брата, знаючи ту ненависть, страшну просто ненависть, яка проглядає в принцеси до вбiйника її рiдних, неможливо навiть уявити собi, щоб вона могла пустити його на порiг до себе. Але звiдки й чого в Макса така цiкавiсть до цього?

Макс, замiсть вiдповiдi, раптом бурно обнiмає Рудольфа, весело, легко смiється, злегка трясе його i, одiрвавшись, починає швидко ходити по лабораторiї.

Блакитне сяйво пiд казанком стало бiльше, виразнiше серед згустiлої пiтьми. З вiкна потягає душними, густими пахощами саду. Рудольф стоїть непорушно i жде. Хто знає, що треба зрозумiти в даному випадку.

— Рудi! Можна скористуватися твоїм телефоном?

— О, прошу!!

I Рудольф iз полегкiстю, радiстю й поспiшнiстю засвiчує свiтло Макс вiд нього жмуриться, вiдтрiпує головою назад пасмо чуба й наставляє апарат на потрiбне число.

— Гальо!.. Сузанна? Добрий вечiр. Тут Макс… Так… Нi, на жаль, прийти сьогоднi не можу. Нiяк не можу… Що ж робити? Прощай.

Макс одходить од телефону й простягає руку Рудольфовi. Йому треба йти. А Рудi нехай не сердиться, не дивується i взагалi не звертає на нього великої уваги. В життi кожної людини iнодi бувають чуднi моменти. Чуднi, поганi, але часом i хорошi.

Вiн мiцно потискує руку Рудi i, весело вiдкинувши чуба назад, бадьоро, енергiйно, поводячи широкими плечима, йде з лабораторiї. Проводити його не треба. Вiн сам вийде з саду. Але вмить повертається й тихо каже:

— Рудi! А коли зо мною що-небудь трапиться… чуєш?.. роз'ясни мамi, що таке моя органiзацiя. Роз'ясни як слiд. Зробиш?

— Добре, Масi. Зроблю.

Макс хитає головою й виходить. По дорiжцi саду чуються його певнi, твердi, зовсiм нерозвезенi, нелiнивi кроки.

* * * Дома вiн довго лежить на маленькiй канапцi, якої не вистачає на весь його рiст, так що ступнi нiг висять у повiтрi, i час од часу енергiйно, поспiшно закурює. Потiм схоплюється, перевертає по дорозi стiльця, хапає папiр i пише.

«Сузанно! Я до Тебе бiльше нiколи не прийду. Моя жага лютує, бурею стискає мої кулаки, сповнює моє тiло ридаючим одчаєм. Але я з радiстю пiдставляю себе пiд цю бурю лютi й одчаю.

Я не прийду, Сузанно. Моя жага зцiплює зуби й пiдступно, улазливо, полум'яними, палючими фарбами малює менi картини Твого кохання, Твого тiла. Твоєї краси. Моя кров млiє, благальне простягує до мене руки й ридає. Але я з радiстю слухаю ридання моєї мрiючої кровi, Сузанно.

Я не прийду. Моя жага, моє кохання плюють у мою гордiсть мужчини, смiються й глузують iз моєї полохливостi, дуростi й смiшностi. Але я з насолодою приймаю i смiх, i глум їхнiй.

I яка менi гордiсть, Сузанно, що я з радiстю приймаю їхнiй глум iз своєї дуростi. I яке щастя менi, що я не розумiю Твоєї краси, прекрасна Сузанно!

Цiлую Твої нецiлованi мною тепло бiлi груди, вiд яких ридає моя кров, i цiлую Твої насмiшкуватi очi, вiд яких лютує моя жага, цiлую Твої уста, Сузанно, твої проклятi й болючо-податливi уста. Всю Тебе цiлую, Сузанно, але до Тебе не прийду.

I знаєш, через що ще не прийду до Тебе? Через те, що кохання не є любов, Сузанно.

Кохання — це зойк кровi, це — бездумний, хижий голод тiла, це — наказ вiчностi, яка не допускає опору собi. Але кохання саме себе пожирає, як вогонь, i, коли задоволене, лишає по собi нудний, непотрiбний попiл.

Любов — це iнше лице вiчностi, але це — вростання, вгорання одної iстоти в другу.

Кохання налiтає зразу, в один момент. I може вiдi йти з такою самою раптовiстю та легкiстю, як i налетiло.

Любов приходить пiзно, за коханням, пiсля його ор гiй, пiсля жадних крикiв i лютого, дикого шепоту жаги. Вона ходить тихо, безшумно, з уважним поглядом, з загадковою посмiшкою. Вона приходить в одязi великих страждань, буденних клопотiв, геройської саможертви i дрiбних, порохнявих пригод. Вона приходить непо мiтно, але стає всевладною господинею й вiдходить трудно, з муками, зi смертю.

Кохання, слiпе, дике, з поширеними нiздрями, з скрюченими пальцями накидається на все, що може йо го задовольнити. Жадне й ненажерне, воно одночасно може кохати двох, п'ятьох, стiлькох, на скiльки виста чить у нього вогню.

Любов, повiльна, видюща, вростати може тiльки в одну душу, i тiльки одна душа може прийняти всю другу iстоту до кiнця.

Кохання кохає тiльки для себе. I коли страждання коханого дасть йому насолоду й задоволення, воно шукатиме тiльки страждання коханого.

Любов любить для любого. I коли її страждання дасть радiсть любому, вона розiпне себе для цеi радостi.

Кохання є дикий кричущий цвiт, з якого виростає рiдкий рiдкий плiд — любов. Без цвiту нема плоду, але не всякий цвiт дає плiд.

Наше кохання, Сузанно, є дикий цвiт, з якого не може бути плоду — любовi. I краще зiрвати й з мукою розтоптати його ногами, нiж викохати з нього гiркий, огидний недоросток.

I через те я нiколи бiльше не прийду до Тебе, Сузанно! Прощай.

Макс»

* * * Великий зелений абажур нiжно гонить зеленкувату тiнь до стелi й стiн лабораторiї, а вниз, на стiл, — слiпуче бiле свiтло. Затишно, дружно, любовно блискають склянки, рурки, iнструменти У великiй довгiй ретортi осiдає фiолетово-зеленкувате течиво з казанка. Великi вiкна повiдкривали обiйми назустрiч пахощам саду — просимо, будь ласка.

Рудольф, то припадаючи всiм тiлом на лiвий бiк, то випростуючись, то поглядаючи на реторту, то зупиняючись бiля вiкна, ходить по кiмнатi. Бiдний Масi, бiдний хлопчинка! Скiльки ж то гiркого й болючого повинно було перекипiти в ньому, щоб лишити такий осад ненавистi!

Разом iз духом саду в вiкна суне одноманiтний, масивний i глухий, як грiзне бурмотiння величезного страховища, вiдгомiн вечiрнього мiста.

Бiднi мiльйони хлопчин! Скiльки їх там-от у цей мент кипить i корчиться на сковородi страждання. Як хоробливими наростами, укрита земна планета залiзно-кам'яними мiстами. Як культури мiкробiв у сприятливiй сферi, поскупчувались люди в цих наростах. I то в слiпiй, то в органiзовано-свiдомiй ворожнечi й ненавистi катують однi одних, морять голодом, стрiляють кулями, труять трутами Головний закон тих наростiв наступити на подiбного собi й за всяку цiну перелiзти через нього кудись вище, кудись далi. I тому там вiчний, вихросхожий рух здiймання, падання, кружляння багатомiльйонової мiкробної маси. Вiчне клекотiння боротьби, заздростi, злостi, зневаги, одчаю, радостi, зради, страху, зловтiхи, всiх отруйних, убиваючих життя почувань.

А якi зате крихiтнi, вбогi и теж переважно отруйнi радощi цих людських бацил. Найвища, найтонша втiха «вибраних» — це слухання звукiв од стукання паличками по металу або волоса по натягнутiй на дошку жилi. Трошки нижча, але бiльш поширена, пiдскакування пiд цi звуки в чадних, отруйних по мешканнях. Ще нижча, але ще ширша, дурнувате, безглузде перекривляння самих себе. I майже скрiзь — наркоз, алкоголь. Без нього в напiвздохлого мiкроба нема нi руху, нi жвавостi, нi радостi.

I тями їхнi мiкробнi. Найдужчий, найбагатший не той, хто має найбiльше вартостей, хто може дати друїим найбiльше свободи, користi, радостi, щастя, а хто дає найбiльше страждання, страху, залежностi, пониження.

Ах, невже й на цей раз не вдасться? Невже вiн ще довго не зможе виступити з своєю зброєю проти безглуздя мiкробiв?!

I, нетерпляче загрiбаючи волосся руками, шкандибає доктор Рудольф до апарата.

Червонiє, червонiє дорога, мила, прекрасна реакцiя. Але так повiльно, так мало, так майже непомiтно. I невже знову не те?!

I знову доктор Рудольф кидається до камiнцiв, до порошку, до течива, нюхає, лиже, встромляє в реактиви; сумнiвається, вiрить, боїться, нетерпеливиться. А нiч же така довга. А ранiше ж, нiж уранцi, нема чого ждати хоч малесенького результату. Тепер же… всього десять по десятiй. Десятiй!

I доктор Рудольф умить випростовується. Мiцi ж о десятiй!

Вiн швидко навшпиньках пiдходить до вiкна й чуйно прислухається. Глухий гуркiт мiста; шепеляве перешiптування кущiв; поважнi зiтхання дерев. Звуки рояля — дерев'яних паличок об металiчнi дротики, — нiжнi, мрiйнi, самотнi. З саду душно, солодко, як диханням розпаленої обiймами жiнки, вiє в лице. I шепотiння кущiв, як лукаве, немов злякане, благання коханки.

Рудольф навшпиньках, нiби ступаючи весь час одною ногою в ямку, пiдходить до лампи й гасить її. Може, Мiцi боїться при свiтлi пiдходити до оранжереї. Густа, шарудлива тьма, в якiй кров iще непокiйнiше починає шугати, обiймає його.

Нi, краще вийти до саду й там ждати!

Там, — у алейцi, пiд кущами бузку, — засiсти на лавi й тихенько, жадно ждати. I, як тiльки з'явиться, — кинутись, зломити, зацiпити переляк поцiлунком, схопити на руки i, як здобич, внести до себе.

I вже зник i розтав образ Макса; розлетiлись, як пiр'їнки вiд вихору, всi думки; навiть червоняве фiолетове течиво чується в душi, як пiд густим серпанком. Гаряча, непокiйна знемога солодко ниє в усьому тiлi. йде всевладна, непогамовно-бажана, вiчно грiховна, вiчно свята, загадкова женщина! Так злодiйкувато прокрадається, така полохлива, а топче, розмiтає й руйнує цiлi царства.

За муром, як спiймане порося, пронизувате й злякано верещить автомобiль. Рудольф зiтхає, пiдводиться, намацує китицю бузку, вiдломлює її й прикладає до гарячого лиця. Холоднуватi, дрiбненькi пелюстки круглими дотиками приємно вiдчуваються на повiках i крилах носа.

Звуки рояля, самотнi, тоскнi, пливуть у шелестi листя. Нiжна, спiвуча туга пiдходить iззаду й обiймає за шию. I непокiйна, жадна знемога притихає.

Нi, не Мiцi хоче його туга. Хоче вона ту єдину, незнайдену, що живе в його душi вiд того часу, як вiн одкрив на свiтi нерозгадану мужчиною iстоту, що зветься женщина, її єдину з усiх женщин хоче його туга. Вона де?

Може, десь у цей момент у одному з тих скринь-будинкiв веоело смiється, плаче, спить i не знає, що колись зустрiнеться з ним i впаде в нього, як падає одна планета в другу, коли виб'є призначений законом час.

Непокiйно ворушиться птиця в гiллi дерева. Самотньо, рвучко цокають копита за муром на вулицi. Тш! Здається, легкий рип крокiв по дорiжцi. Кров, як випущений рисак, зривається й iз мiсця жене частою, напруженою риссю. В ухах вiд цього — човгi човг! — нiчого не чути.

Доктор Рудольф глибоко передихає, тихенько, як щось залiзне, вiдкладає на лаву китицю бузку, щоб не заважала, хижо згинається й увесь витягається слухом. Так, кроки! Легкi! Без сумнiву, жiночi. Повiльнi. Але чого з другого боку? Ага, обходом. Затихли. Прислухається чи вагається? Знов: шрр! шрр!

Доктор Рудольф нечутно пiдсовується до того краю лави, в напрямi якого чуги кроки, i засiдає пiд кущами. В руках в'язко й люто то стискаються, то розпускаються мускули, як кiгтi в кота.

Щось темне рухається в алеї? Чи це в очах? Шр, шр, шр! Рухається. Але як повiльно, господи боже! Обережнiсть чи вагання? От знову затихло. Може, треба було лишити свiтло в лабораторiї?

Темна постать уже виразнiша. В темнотi вона здається вищою за Мiцi, стрункiшою. Щелепи доктора Рудольфа зцiплюються, пальцi рук хижо, цупко скручуються, шия витягується. Кров усе частiшою та гарячiшою ристю жене через серце.

От уже яснiє над темною постаттю невиразна пляма лиця Яка втома, млоснiсть у ходi. О постривай, постривай! Тiльки трошки ближче! Трошки ближче!


Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 27 | Нарушение авторских прав







mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.031 сек.)







<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>