Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Присвячую моїй сонячнiй Українi 10 страница



Постать повiльно наближається. Голова нахилена. Ага, роздумує? О нi!

Рiвняється. Доктор Рудольф затримує дихання, пропускає на один крок уперед, нечутно ставнi ь одну ногу на дорiжку, спирає на неї все тiло i, ввесь випроставшись, витягтись, кидається на Мiцi. Обхопивши лiвою рукою все її тiло, вiн закидає його назад i скажено, з сласним, мовчазним гарчанням накриває зляканий крик гризущим поцiлунком. Вiд несподiванки, переляку чи ще чого тiло Мiцi спочатку цiпенiє, потiм починає скажено вигинатися, рватися, труситись. Голова її люто крутиться, випручується з-пiд поцiлунку, руки силкуються визволитись, дряпаються, корчаться, але це ще дужче роз'ятрює хижiсть доктора Рудольфа — лiва рука як дротяною линвою прив'язує тiло до тiла, губи люто вгризаються в губи, i зуби цокаються з зубами. А права рука жадно, хижо, владно гасає по теплому, вигнутому, трiпотливому тiлi, шукає, прагне. Проклята сукня! I рука вже на колiнах, на оголених ногах, на нiжнiй, гарячiй атласистостi стегон, на атласистостi теплих, нагрiтих сонцем пелюсткiв троянди.

Кров зойкає, спалахує, несамовито рветься й переходить у дикий, сласний вихор.

I враз усе тiло, як стративши свiдомiсть, на один мент дивно затихає. Руки перестають дряпатися, плечi тiльки важко дихають, уста стали безвольно-м'якi, живi, сласнi. Все воно, наче чимось несподiваним уражене, пронизане, слухає, все витягується, жадно зливається з рукою.

I раптом знов, як струснуте внутрiшнiм вибухом, жахливо шарпається, з несподiваною силою, що тiльки з'являється в божевiльних, одпихає доктора Рудольфа й одстрибує до стiнки кущiв. Спiткнувшись о край дорiжки й ухопившись руками за вiти. Мiцi круто повертається всiм тiлом до Рудольфа i, задихаючись, шипучим шепотом видихає:

— Не смiйте! Не смiйте… пiдходити!

Ревом, жадним, роз'ятреним, слiпим ревом реве вся iстота доктора Рудольфа. Он як?! Ага?! I вiн шалено, весь перехилившись, як бугаи iз наставленими рогами, кидається на втекле тiло женщини.

— Мiцi!! Стiй!! Чуєш?!

Мiцi вся втискається спиною в кущi, стає вища i владним, злякано задиханим, грiзним i лютим голосом каже:

— Не смiйте, ви!! Чуєте?!

Доктор Рудольф, як на повному гонi спинений кiнь, аж одкинувшись усiм тiлом назад, вростає в землю: голос принцеси!

Темна, тяжко дихаюча постать швидко виходить iз кущiв, прожогом кидається в алею й зникає в нiй, часто, хапливо риплячи пiском у тьмi.

Доктор Рудольф стоїть усе на тому самому мiсцi, не рухаючись, не смiючи навiть повернутись у той бiк, де зникла князiвна Елiза. Розгублено, дурнувато посмiхаючись у темрявi алеї, вiн машинально долонею розмазує пiт на пашучому лицi й трудно, затихаюче дихає. Потiм обережно, майже навшпиньках одходить од страшного мiсця й прокрадається до оранжереї.



Уважно й щiльно замкнувши за собою на всi ключi й защiпки дверi, вiн, не запалюючи свiтла в спальнi, навпомацки пiдходить до лiжка й тихо, боячись рипнути, сiдає на нього. На лицi його все так само чутна розгублена, дурнувата посмiшкiї, а все тiло ослаблено, знесилено опадає. Вiн, не роздягаючись, лягає на подушку лицем догори й дивиться в густу, теплу тьму широкими, враженими очима.

Довго лежить доктор Рудольф, не рухаючись. У саду бiля оранжереї чути легкi, поспiшнi кроки й потiм обережний стукiт у дверi. Потiм голосний дзвiнок у передпокої. Мертва, шарудлива тиша. Нетерплячi кроки риплять уже попiд стiною, i в вiкно дрiбним перебором стукають пальцi. Чекання. Знову нетерпляче, гнiвне дрiботiння по склу. Знову чекання. Шипуча, напружена тиша. I, нарештi, сердитi, бистрi кроки вiд вiкна.

Рудольф глибоко зiтхає й безсило заплющує очi. I зразу ж, як тiльки очi заплющуються, на всiх мiсцях його тiла, що дотикалися до тiла принцеси, дивно, страшно, виразно починають чутися тi дотики. На устах нiби й досi то вперта тверда замкненiсть уст, то вогка, гаряча м'якiсть. Лiвий бiк горить, i на нього гнучко, сильно надушує плече князiвни. Пальцi дряпають груди. Долоня правої руки вкрита нiжною, як пелюсток троянди, атласистiстю, i од неї по тiлу розливається таке хвилювання, що доктор Рудольф сiдає на лiжку, дивиться в пiтьму й знову лягає.

О, зовсiм не те, не таке хвилювання, яке було тодi, коли рука торкалась того тiла! Нове, страшнiше, проймаюче такою знемогою, що, здається, не буде чим дихнути.

 

I невже це в о н а була в його обiймах, та велична, закутана в чорне, надосяжно-далека, прекрасна, як портрет, що ним можна було безплотно, з пошаною милуватись, але що його оригiнал у реальностi не iснує? I це її живе, гаряче тiло билось, вигиналось, дряпалось у його руках?! Дряпалось!

I доктор Рудольф iз хвильками внутрiшнього, зворушеного смiху й захвату обережно мацає себе за подряпанi груди.

I це вона, так само, як печерна жiнка, як Мiцi, як мiльйони жiнок, iз тими самими жiночими жестами, з тими самими рухами боронилась, захищала своє тiло?! Як чисто по-жiночому, голосним шепотом закричала «не смiйте!». Вона була смертельно ображена, до нестями ображена, гнiв її не можна собi й уявити, але вона все ж таки по-справжньому не закричала. От що! Не закричала. Жiночим, старим, тисячолiтнiм iнстинктом вона вже знала, що не треба кричати, не треба нiкого кликати на помiч, не треба, щоб хто-небудь навiть знав про цю її образу.

Доктор Рудольф раптом розплющує очi й перелякано дивиться у тьму. Але ж був один мент, коли вона вся затихла! Господи, був же цей мент! Був, був, о, вiн був! А коли вiн був, то нема ж уже образи, нема її! Вона вiдповiла, вона вiдчула його в собi, вона прийняла й злилася з ним? Який же тодi сором, образа, обурення?! Ну, добре. Нехай не знала, кого приймала, нехай не знала, як це могло статись, але коли це було, то вона ж уже тепер, коли знає, хто це був, вона ж мусить почувати, що вона була до нього близька, до такої мiри близька, коли самi уста вимовляють «ти», коли з людини спадають тисячолiття умовностей та приписiв, i вона пiдлягає тiльки вiчним приписам життя. На один мент, на крихiтну долю менту, але була!

Доктор Рудольф схоплюється, сiдає на лiжку, лягає знов, i йому хочеться вiд зворушення, хвилювання й щастя стати на колiна й молитися до тої, що всього на коротесеньку, крихiтну частинку менту була близька до нього й яка вже такою все-заповнюючою, глибокою страшною радiстю й близькiстю живе в ньому.

* * * Князiвна Елiза навшпиньках, закусивши нижню губу й тримаючи роздерту на грудях сукню, прокрадається терасою. Тiльки б до своїх дверей непомiтно дiйти!

Вскочила. Запаливши свiтло, бiжить до вiкон, хапаючись, зачиняє їх, щiльно зашморгує важкi глухi портьєри, замикає всi дверi, наче має приймати великого гостя, якого нiхто не смiє бачити. I тiльки тодi швидко пiдходить до дзеркала.

З дзеркала на неї широкими, зляканими очима дивиться чудне, чуже, страшне лице. Пасма червоного волосся дикими, неохайними мотузками плутаються круг чола; все обличчя якесь косе, права щока червона, палає, а лiва — рiвно-бiла; очi чудно, як залитi сльозами, блищать, переливаються; шия в червоних плямах, сукня на грудях розiдрана. Весь вигляд розшарпаний, дикий, гидкий, моторошно-незнайомий.

Князiвна Елiза рвучко одсахується од дзеркала. Як обкаляна чимсь паскудним, iз огидою, ненавистю кiнчиками пальцiв зриває з себе все, що на нiй, i гидливо вiдкидає ногою. Стараючись не глянути на свої голi груди, ноги, палаючи всiм лицем, вона похапцем накидає на себе нiчний одяг.

Взяти б ванну, вимитись од голови до нiг. Але сама думка, що вона побачить своє теперiшнє тiло, що повинна торкнутись до нього руками, проймає її такою огидою, соромом i ще якимсь не зрозумiлим, але страшним чуттям, що вона телефоном велить Софi не приходити до неї, швидше гасить лампу и лягає в лiжко.

За стiною глухо чути розмову Труди телефоном, смiх, кроки, гупання чимсь важким. Потiм грюкають дверi, i настає темна, густа, душна тиша.

I коронка, i Мертенс, i трон землi, й подвиг саможертви, i гiркiсть од засiдання, i самотнiсть, — усе це велике зникло, стерлось, iзморщилось перед цим маленьким жахом. У пiтьмi, в непорушностi вона чує, як уся труситься внутрiшнiм, безупинним, дрiбним-дрiбним дрижанням, од якого неначе все зубами цокоче в нiй.

«Мiцi! Стiй!»

Вона, князiвна Елiза, нащадок нiмецьких королiв, перехоплює бруднi, мерзеннi поцiлунки сина льокая, призначенi для коханки покоївки, її, принцесу Елiзу, брутальний хам, замiсть гулящої дiвки, обiймає на дорiжцi саду.

«Мiцi! Стiй!»

Елiза з одчаєм качає головою по гарячiй подушцi й уся пашить пекучим соромом їй гидко, їй нестерпно згадувати, але все без перерви, безупинно десь там, усерединi, весь час, само, поза її волею, згадується, тече, вертається, струїться i особливо одне, страшне, незрозумiле, таке жахливо соромне, що на вогнi в ньому не можна самiй собi признатись. Особливо воно випинається, страшно яскраве, серед усього окремо освiтлене, як примадонна на сценi.

Душно нестерпно. Князiвна Елiза в темнотi зриває з себе все й гола лежить, розкинувшись, на лiжку. Але тiло однаково горить. Права щока палає, та, що була притиснута до його плеча! На грудях боляче й пекуче лишились залiзнi, дикi пальцi. Над горiшньою губою шкiра вся втикана колючками його вусiв. На усiах гаряча, жива, гризуча м'якiсть губ.

«Мiцi! Стiй!!»

Князiвна Елiза з одчаєм водить головою по подушцi й не може знайти на нiй нi одної спокiйної, непам'ятущої, крихiтної мiсцини. А нiч пливе в задушнiй темнотi так помалу, так без жалiсно байдуже. Тiльки б не думати про «те», не згадувати. Ну, сталось, ну, нещастя, ну, страшне, огидне, ганебне. Ну, i годi, не думати, не згадувати, знищити в душi, розтерти, як гидкою червака, витерти всякий слiд. Ще бiльший сором i ганьба, що «воно» смiє так багато уваги вiдбирати. Годi! Думати про iнше!

Князiвна Елiза лягає горiлиць, одставивши далеко руки вiд тiла, щоб не торкатись ними до нього, i думає про все, за що може вхопитись її змучена воля Але «воно» непомiтно, крадькома пролазить мiж думки, висуває i олову, розсуває їх i знову займає все мiсце. I знову залiзнi, брутальнi, страшнi руки нетерпляче, владно ходять по її тiлу, знову тiло соромно стискається, знову, все знову.

I князiвна Елiза вже не бореться. Вже лежить непорушне, безпричасно, тупо покiрно, як чужа сама собi. Втома важко об лягає голову, образи тьмянiють, пал на щоках пригасає. «Те» також тьмянiє, пригасає, в тiлi з'являється сумний затишок.

I вмить їй пригадується, що в саду на лавi лишилось мамине манто. Воно може пропасти. Мамине манто, чорного брюсельського мережива. Може пропасти. Садiвник i шофер вiзьмуть i сховають. Треба встати й пiти в сад. Неодмiнно пiти.

Князiвнi Елiзi страшенно трудно вставати, ноги й руки нiмi, надзвичайно важкi, але вона перемагає себе, пiдводиться з лiжка й iде з кiмнати.

I, ще не вийшовши iз спальнi, вона бачить себе в довгому коридорi без дверей, подiбному до тунелю, освiтленому мерехтливим, прозорим, зеленкуватим свiтлом. Тунель стає все кривiший, загинаючись то влiво, то вправо. Пiд стелею висить чудернацькою сiткою блакитне павутиння. Елiза зразу догадується, що це павутиння маленької пташки. I їй стає моторошно й хвилююче солодко.

Вона притуляється спиною до стiни i знає, що зараз iз за виступу закруглення виставиться рука того, вiд кого так моторошно й солодко. Але стiна легко вгинається, i князiвна Елiза входить до величезної зали храму. Всi вiкна, дверi, образи в нiй не простокутнi, а з гострими й тупими кутами. Високо пiд стелею рудяво червоним свiтлом горять рекламнi балони, i од цього все в храмi цеглястого кольору. Посерединi великий трон. Од нього радiусами на всi боки стоять на одному колiнi люди в чорних убраннях, iз похиленими головами й великими червоними свiчками в руках.

Князiвна Елiза раптом згадує, що це вони чекають її на коронування. I їй стає невимовне соромно й страшно вона — боса, з розпатланим волоссям, у подертiй сукнi, з палаючою правою щокою, вона кидається тiкати, але не може знайти дверей, i люди в чорному з пiд лiктiв дивляться на неї й хiхiкають.

I раптом князiвна Елiза помiчає, що з за великих, напiводчинених дверей киває їй пальцем Мiцi. Князiвна Елiза чує до неї страшну ненависть, але в манячiй, хитрiй посмiшцi Мiцi стiльки обiцяючого, солодко-хвилюючого, що вона покiрно йде за нею в величезнi дверi храму.

Аж ось Мiцi десь iзникає. Елiза сама на березi моря. Високо вгорi стоїть тоскне лице мiсяця, i широка, блакитно-сталева смуга лежить на морi аж до обрiю.

Князiвну Елiзу обхоплює тоскна знемога й туга. Вона лягає на м'який гарячий пiсок, далеко вiдставивши руки вiд голого тiла, щоб не торкатись ними до нього.

I зараз же чує, що той «хтось» уже знов коло неї. Але нi страху вже, нi непокою немає, тiльки пекуча, голодна туга за ним їй соромно й солодко, що вона гола лежить перед ним, i хочеться, щоб вiн пiдiйшов i став коло неї. А рiвночасно знає, що цього нiяк йому не можна.

Князiвна Елiза встає, щоб самiй пiдiйти до нього, але навкруги нема нiкого. Берег порожнiй, оточений з усiх бокiв величезними темними скелями. Елiза хоче крикнути й не може. Вона ж знає, знає, що вiн десь тут, що вiн благає знайти її, в неї самої серце стискається вiд страху, що не знайде, i не може рухнутись, i знову лежить горiлиць на нiжному пiску, i їй нестерпно душно та тужно вiд гарячого моря. Ах, коли б вiн прийшов, тодi зразу перестало б бути так тужно й душно.

I вмить залiзнi, сухi пальцi сильно й брутально хапають її ззаду за плече. По Елiзi проходить гострий вогонь радостi й дивного, блаженного сорому. I вона вже бачить, що це доктор Штор, хоч лиця його їй не видко. Вона знає, що вiн пильно-вильно дивиться на неї, i їй стає хвилююче радiсно вiд того, що в куточках уст його стоїть закручена тонесеньким хвостиком догори мовчазна посмiшка.

Ця посмiшка починає ззаду все ближче й ближче присуватись до неї, здiймаючи в нiй моторошне чекання чогось надзвичайного i, нарештi, гаряче лягає їй на уста, а руки сильно, боляче обхоплюють груди. Князiвнi Елiзi солодко й радiсно вiд цього болю, i вона всiм тiлом тягнеться до рук. Але то вже не руки, то все його тiло, i од того тiла в неї переливається така дивна, не знана ще їй радiсть, така нiжнiсть i вдячнiсть, що вона обхоплює його обома руками й жагуче, нестямно притискається до нього. I в той самий мент вiд цього по нiй хвилями проходить така гостра, пекуча насолода, що Елiза страшно кричить до неба i… прокидається.

Вона лежить на лiжку. Од вiкон крiзь щiлини постелi пробивається свiтло ранку. Князiвна Елiза швидко сiдає й здивовано озирається. Але зараз же, спалахнувши вся, кидається лицем у подушку й натягає на голi руки укривало.

В пiвсонному тiлi стоїть насолода, незрозумiла радiсть, хвилюючий сором i безмежна нiжнiсть та вдячнiсть до доктора Штора. Нема вже нi тою сорому, нi гнiву, нi туги, нi тоскної духоти — тiльки одна дивна, повна вдячного задоволення, глибока радiсть.

Елiза бездумно-щасливо посмiхається й загортається в глибокий, мiцний сон.

* * * Що сталося з її свiтлiстю принцесою? Що таке з нею?

Слухає й не чує. Вiдповiдає й забуває. Весь час задумується, а в задумi лице стає дитячо-нiжне, наздвичайно гарне, тепле. I раптом уся починає червонiти, аж пашить рум'янцем, i зараз же злякано зиркає на всiх — умить стає суха, жорстока, вирiвняна.

Графиня Елленберг страшенно зацiкавлена цим, вона просто знепокоєна, стурбована цими явищами, вона, коли могла б. так само нюхаючим, шукаючим поглядом мишки зазирнула б у принцесу, як зазирала в усi предмети. Але вона, розумiється, абсолютно нiчого не помiчає, тiльки дуже уважна до Труди. Це Страховище анi на крихту не має такту; дивиться на принцесу на все око й навiть дурнувато посмiхається, невихована дiвчина.

Пiсля снiданку принцеса просить графа на кiлька хвилин на розмову. В лицi їй нiчогiсiнько немає вже дитячого, а голова так само, як на вчорашньому засiданнi, гордовито, велично злегка закинена назад. Старий граф пильно зиркає на неї з-пiд жовто сивої стрiхи й мовчки уклоняється — не тiльки, видно, дiвча не кинуло свого намiру, але й ще бiльше за нiч на ньому закрiпилося.

I коли принцеса рiвно, закостенiла, сидить перед ним у фотелi, навiть не спираючись на спинку його, i говорить, вiн тiльки дивиться в пiдлогу, не цiкавлячись i не дивуючись.

Отже, князiвна Елiза хотiла б опитати графа: чи вiн матиме що-небудь проти того, що вона сьогоднi прийме тут, у його домi, банкiра Мертенса?

За вiкном над садом, десь у небi, глухий, басовитий гурвиг мотора. У кабiнетi темнувато; дерева без сонячних, погризених плям, застиглi, чекаючi.

Старий граф довгенько сидить, нiчого не вiдповiдаючи. Потiм помалу пiдводить голову й дивиться на принцесу. Яке гарне, але яке сухе, неприємне лице, зовсiм як у святої великомученицi на якiйсь iконi. Нiчого нема того милого, нiжного, простого, що було ще сьогоднi за столом.

Що вiн може сказати її свiтлостi? Коли її план виходить iз високих мотивiв i має велику цiль (а воно тiльки тик є), то що вiн може сказати? Схилитися перед великим стражданням, яке вона бере на себе, i побажати, щоб воно було якомога менше.

Очi князiвни поширюються, лице теплiє, рожевiє, як холодний порцеляновий абажур, усерединi якого запалено лампу. Так граф не ставиться неiативно до її намiрiв?! Граф згоден їй помагати?!

А що на це все сказати цiй чуднiй великомученицi? Що вiн — стара, нiкчемна, дiрява торба, в яку навiть покласти нiчого не можна? Що вiн собi самому помогти не може, а то ще других дурити? Що вiн — недогризок життя, з якого шашелi виточили все, що потрiбно для такої помочi? Що єдиного, чим людина на схилi життя грiє свою зморщену iстоту, тої любовi, яка тiльки ще й лишається таким недогризкам, в нього немає, її украдено в нього, i вiн самотнiй, як єдиний жовтий зуб у ротi! Яка може бути помiч од нього?

I вiн тiльки каже її свiтлостi:

— Я старий, моя дорога принцесо.

I принцеса Елiза бачить, що вiн, дiйсно, старий-старий. Не так вiком, як очима, посмiшкою, голосом.

I нехай її свiтлiсть не гнiваються на нього: вiн нiчого не має проти вiзиту пана Мертенса, але його хай принцеса увiльнить од обов'язкiв хазяїна дому.

В принцесиному абажурi пригасає лампа, але вона тепло дякує графовi й виходить рiвною, повною, непохитною ходою.

I тим самим рiвним, певним, непохитним голосом балакає телефоном iз графом Адольфом Елленбергом. Голос же графа Адольфа Елленберга, навпаки, в телефонi звучить непевно, радiсно-розгублено. її свiтлiсть хочуть iз ним говорити в справi пропозицiї пана президента? О, вiн моментально, через п'ять хвилин буде в її величностi. (Знов помилка свiтлостi на величнiсть!!)

I не через п'ять, правда, але через двадцять хвилин чисто виголений, золотистий тiльки на бровах камердинер Фрiц докладає принцесi Елiзi про графа Адольфа фон Елленберга.

Очi графа двома в'юнкими нетерплячими хортиками рвуться з-пiд черепа, вимахують хвостиками, от-от заскавучать од нетерплячки й захвату. Пiдмальованi жовто-червоною фарбою губи трiпочуть готовнiстю скластись у всяку посмiшку, яка буде потрiбна. Так її свiтлiсть хочуть зробити таку честь пановi президентовi? Яка це радiсть для Нiмеччини. Двi великi сили сходяться, iсторiя великого нiмецького народу сходить на найвищий шпиль!

Князiвна Елiза сидить iз рiвно-бiлим непорушним лицем, на якому опукло, яскраво темнiють широкi темиi брови Очi їй щоразу, як вона говорить про пана президента, спущенi додолу. Так, вона просить переказати пановi Мертенсовi, що вона згодна прийняти його пропозицiю пiд трьома умовами, що коронка Зiгфрiда буде знайдена, що буде установлений трон президента — короля Землi i що її згода поки що лишиться в тайнi. Граф фон Елленберг, як при переносi святих дарiв у храмi, робить побожно поштиве лице й низько нахиляє голову Потiм просить дозволу встати й з тою самою врочистою, побожною ТИХIСТЮ ВКЛОНЯЄIЬСЯ. Щастя його такс безмiрне, iцо вiн не смiє висловити його бiдними людськими словами перед її величнiстю. (Тепер вiн цю помилку робить спокiйно й упевнено). I так само тихо, врочисто, як несучи на головi вазу, з тим самим щастям виходить iз салону принцеси.

Але в автомобiлi вiн одкладаь врочистiсть набiк, закурює сигару, радiсно, часто, змерзло тре руками колiна, нетерпляче поглядає в вiконця — взагалi поводиться я к люд и на. що їде за своїм величезним виграшем на лотерейний бiлет, який трохи не викинула геть.

 

Палац пана президента Мертенса нiколи не бачив начальника внутрiшньої охорони в такому виглядi. Офiцери охорони, урядовцi, придворнi ледарi, що зустрiчаються йому по дорозi, стоять ошелешенi й з непорозумiнням блiднуть: граф Елленберг проходить повз них iз високо, твердо пiдведеною головою, милостиво й серйозно (о, без своєї ласкавої посмiшки!) хитає їм кiнчиком носа i ступає з цоканням пiдборiв по пiдлозi.

Вiнтер, глянувши на графа Еяленберга, перегинаєiься не як лозина, а як мотузок. Пан президент у залi здоров'я, але граф фон Елленберг, розумiється, можуть iти до них смiливо, вiн навiть докладати не буде.

I граф Адольф фон Елленберг дiнемо iде цiлком смiливо, не потребуючи докладу. Тiльки переступаючи порiг до зали здоров'я, ноги його робляться знову м'якими, нечугними, тiло набирає ватяної округлостi, податливостi, очi радiсними хортиками стрибають на мотузку й вищать од довго стримуваної радостi.

Пан президент саме купаються в басейнi. Вiкно-стеля над ними одчинене, i видно у глибинi неба синюватий попiл важких дощових хмар. Пан президент плавають, а штат здоров'я стоїть недалеко й iз зворушенням слiдкує за ними. Згори в водi червони черевате тiло пана президента здається ще коротшим i подiбним до червоної величезної жаби.

Мертенс пирхає, стрiпує головою воду з очей i блимає на графа Адольфа. Щось цiкаве? Га? Важне? Ну?

Граф Адольф бiжить в один бiк круг басейну, потiм у другий, але скрiзь далеко до пана президента. I вiн безпомiчно тупцює, посмiхається, як вiрний собака, якого не взяли з хазяїном на човен. I голосно сказати не може.

Тодi хазяїн, смiшно вивертаючи ногами у прозорiй водi, пiдпливає до берега, але з води не вилазить, тiльки виставляє голову. Ну, що там?

Граф Адольф моментально кидається до нього, нахиляється й шепоче.

I вмить iз води вискакує червоне тiло, плигає на берег без помочi штату здоров'я й грiзно кричить:

— Одягатись!!

I, круто повернувши червоне, мокре, з пригладженим донизу водою волоссям тiло, наставляє на графа Адольфа банькатi очi, iпоширенi радiстю, здивуванням, непорозумiнням.

Граф Адольф хоче розповiсти бiльше, але штат здоров'я в панiцi накидається на пана президента, обнiмає, тре, мне його, обгортає простирадлами, рушниками. Куди там балакати!

В кабiнетi Мертенс пхає графа Елленберга в фотель i велить розповiдати точно, докладно, з усiма деталями. А сам, потираючи занадто сухi вiд купання куцi руки, короткими, рвучкими кроками ходить бiля нього. Очi його час од часу пiдводяться вiд пiдлоги, i тодi виразно видно, як трудно пановi президентовi стримувати свою радiсть. Раптом пан президент пiдходять i, пiднявши графа Адольфа, обнiмають його.

— Графе Елленбергу, ви заслуговуєте на королiвську нагороду. Вiд сьогоднiшнього дня, графе Елленбергу, Вальдорфськi копальнi належать вам!

Граф Адольф низько схиляє голову, його щастя й радiсть iз приводу великої подiї таке безмiрно-велике (не копалень, розумiється, а порозумiння з принцесою), що вiн не смiє його висловити перед паном президентом бiдними людськими словами.

— Але коронка мусить бути знайдена, пане мiнiстре! Чуєте? Що? Оповiстiть, що буде виплачена вся сума, яку схоче злодiй. I цiлковита гарантiя безпеки. Га? Досить?

О, це такi умови, що тiльки якийсь божевiльний може не згодитись на них. Коли б не…

— I моментально покликати сюди райхсканцлера й мiнiстра закордонних справ Скликання Свiтового Конгресу повинно бути прискорене. Два тижнi. Що? Га? Досить?

Граф Адольф трошки злякано дивиться на пана президента. Розумiється, в Нiмеччинi влада й сила пана президента необмежена. Нiмецький народ в особi свого парламенту готовий завтра ж йти за паном президентом хоч на край свiту. Але iншi держави?

— Дурницi. Все сутнє вже зроблено. Формальностi? Комедiї з парламентами, фракцiями? На оповiщення два днi На парламенти й тому подiбну нiсенiтницю хай три днi. П'ять. Десять днiв iще зайвих. Що? Нi?

Граф Адольф не смiє перечити, одначе йому здається, що…

Але пан президент не хоче й слухати, що йому здається. Два тижнi цiлком досить. Внутрiшнi полiтичнi обставини Нiмеччини вимагають екстреностi. Нi? Баста. Дiло райхсканцлера й мiнiстра закордонних справ усе це вияснити. Лондон сам у тому зацiкавлений. Давно домагається. Баста!

* * * Свiт у замiшаннi, в непокої, в колотнечi. Лице людства в мiнливих, раптових, стрибливих корчах i гримасах, як у штукаря ось одним оком радiсно, в захватi смiється, тут же. Другим грiзно хмуриться, лютує, хитро пiдморгує, врочисто бундючиться. Воно — як поле перед бурею. Небо у клубах хмар, сонце рветься крiзь них, поле у хвилях; хвилi чубатi, скудовченi; одна в одному напрямi, друга у другому; в одному мiсцi плями сонячної радостi, блискучi золотi зуби його; в другому набурмосенi брови, синi, понурi тiнi; вихор в один бiк, вихор у другий, птицi боком, з жагом, зигзагами носяться над ними. А десь щось грюкотить, готується, накопичується, розминає залiзнi руки.

Доктор Рудольф часом аж до ночi засиджується в бiблiотецi за газетами.

Париж танцює. Не карманьйолу й не бiскаю, о нi! Новий танець — планетарного миру.

Париж дасть землi нову, безкровну, свiтову революцiю.

Гей, земле, чуєш? Радiєш? Отож-то!

А тут же й iнша гримаса. Земле, начувайся: чуєш гуркiт величезного кiстяка — смертi? В Парижi танцюють танок великого знищення людей.

Ах, цi милi газети! Наче рiзнофарбнi скла береш i дивишся крiзь них на свiт.

Ось рожеве скло Таке поважне, офiцiозне, товстелезне.

«Всесвiтнiй Конгрес у Парижi! З'їзд прем!єрiв усього свiту! Єдина Республiка землi! Вiчний мир!»

I все таке рожеве рожеве, поважно нiжне, соромливо радiсне. Париж, Лондон, Нью-Йорк, Берлiн, Токiо, всi зморшки земної кори, всi її нарости, всi пiдземнi и надземнi каторги, все рожево, невинно, офiцiозно посмiхається. Кiнець стражданню, кiнець кровопроливанню, кiнець ворожнечi народiв, На землi мир i в чоловiцiх благоволенiє!

А от червоне. (Американське).

«Зоря золотого вiку Людства! Народи вирiшують свою долю? На порозi нової епохи! Пришестя месiї!»

I все палає червоним захватом, вогневою радiстю. Криваво, бурно, екстатично, ультрарекламно! Париж, Лондон, Нью-Йорк, Берлiн, Токiо, всi великi й малi ковбанi людського страждання, всi закапелки глупоти, всi тисячолiтнi гори забобонiв, обману, ненавистi, — все вкрите радiсним, вогневим, червоним ентузiазмом.

Але ж на другому кiнцi лиця людства раптом хмура, страшна гримаса. Японське скло, синє, понуре, грiзне!

«Новий похiд Заходу на Схiд! На порозi величезного нещастя людськостi! Схiд не буде колонiєю Заходу! Геть облуднi конгреси!»

I все — темне, принишкле, само сонце дивиться тьмяно, загрозливо. всяка радiсть — зморщена, задимлена, засинена безнадiйнiстю.

Париж, Нью-Йорк танцюють планетарний танок миру, а Токiо, Пекiн грiзно вимахують старою зброєю недобре зв'язаних рабiв Вони не хочуть бути краще зв'язаними. Хе, косоокi вiльнолюби!

Але Париж, проте, готується й танцює. Через тиждень Конгрес! На всiх вулицях будують арки, — там будуть проходити народи землi. (Парижани поки що пiд ними танцюють бiскаюi).

Конгрес через два днi! Арки iлюмiнованi! Повбиранi квiтками з усього свiту! Палац Свiтового Миру (старенький люксембурзький палац) щовечора горить усiма нацiональними вогнями всiх держав, нацiй i племен свiту. Вогнi, танцi, смiх, крики, алкоголь i поцiлунки не сходять до ранку з вулиць Парижа! Вiн кричить усiма мовами землi, вiн одягнений у всi фарби планети, вiн — свiтовий омнеїзм!

Нi, полiтика — це надзвичайно втiшна штука. Наука в порiвняннi з нею просто маленьке, поганеньке скло. А це брильянт, що одсвiчує тобi всiма фарбами, всiма вогнями. Одну й ту саму рiч ти можеш побачити в найрiзнiшому освiтленнi, в найрiзнiших лiнiях, обрисах I то в найщирiших, переконаних, справжнiх фарбах!

А скiльки вiдтiнкiв навiть в однiй i тiй самiй фарбi!

«Пролетарiат усього свiту повинен пiддержати цю останню акцiю свiтової буржуазiї! Капiталiзм у Парижi сам копає собi могилу. Париж для старого свпу є необхiднiсть, неминуча ло гiка, останнiй штрих для переходу до нового свiту! Хай живе Париж!»

«Пролетарiат усьою свiту повинен берегтися! Капiталiзм у Парижi куь новi ланцюги на працюючi класи Єдина Респуб лiка Землi й єднiсть капiталiстiв! Париж є загроза всьому свiтовi. Геть Париж!»

«Пролетарiат усього свiту повинен серйозно розважити над поставленою проблемою. Роззброєння свiту — вiчнi домагання працюючих. Розумiється, всяка армiя повинна бути скасова на. I геть i не геть Париж!»

Нi, це знаменита рiч — ця полiтика! Доктор Рудольф стра шенно нею цiкавиться. Щовечора вiн неодмiнно дивиться в ус; скла на Берлiн, Лондон, Париж.

Але вдень, щiльно позапинавши долiшнi завiски на вели чезних оранжерейних вiкнах, попихкуючи через верхню губу пiсеньками, щохвилини витираючи пiт великим рушником, вiн працює. Тодi вiн про полiтику не має змоги думати. Конгрес у Парижi, безумовно, важна рiч, але тiльки ввечерi. Тодi так пишно, так наввипередки горять на аеростатах i хмарах прокламацiї. На стiнах миготять радiоекрани вулиць Парижа, демонстрацiй пролетарiату всоого свiту за i проти Парижа, першi делегати перед Палацом Свiтового Миру.

Радiорупори на палацах i по скверах громовими гунявими голосами вигукують промови, iнтерв'ю цих великих осiб.


Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 32 | Нарушение авторских прав







mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.031 сек.)







<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>