Її свiтлiсть якусь мить нiчого не каже, тiльки блiда, крива посмiшка холодком пробiгає їй на устах.
— Що ж, коли це не фантазiя, то досить… iнтересно.
— Ах, так?! «Досить iнтересно»? А не досить заздрiсне? А не досить болюче, страшно й нестерпно привабливо?
— Тiльки, на жаль, ваша свiтлосте, пан президент не має дружини. Не має. I не так легко такому велетневi знайти її собi до пари. О, не так легко. Це мусить бути жiнка, що родиться раз на столiття. А хiба таких багато є на нашiй бiднiй землi? Дружина Мертенс а! Дружина найгешальнiшої людини, наймогутнiшого владаря незчисленних багатств, майбутнього Короля Землi. Легко сказати! Це ж мусить бути, дiйсно, вибра-ниця, рiвна генiєм та силою, гiдна корони всiєї землi.
Блiда, тонюсiнька посмiшка в!їдливо, як ниточки огрути, розлилась куточками уст князiвни та так i застигла. I раптом принцеса живо переводить очi на графа й пильно, з тихим, зляканим непорозумiнням вдивляється в нього.
Ага, торкнуло?
— Я не розумiю, нарештi, графе, для чого вся ця розмова?
Ах, ти не розумiєш? А чого з очей такi гострi колючки випнулись? А чого голос став такий тьмяний, стиснутий? А чого рука дрiбно-дрiбно труситься на поруччi фотеля?
Граф Адольф скромно спускає очi додолу й, замiсть вiдповiдi, тихо, обережно, в задумi каже
— Я тiльки одну таку жiнку знаю в Нiмеччинi. Одну-єдину, що гiдна бути Королевою Землi.
I знову задума лягає на зiгнуту круглу спину, на схилену, з затоками лисини голову. Тiльки очi, як два цвiркуни з дiро чок, швидко визирають з-пiд жовтих вiй i зараз же ховаються.
Принцесина рука дрiбно-дрiбно труситься. Лице заливає вiд шиї густа, гаряча хвиля й червоною плямою, як хмари з-за обрiю, суне по молочно-бiлому лицi.
— Хто ж ця жiнка? — раптом голосно i твердо питає принцеса.
Тодi граф пiдводить голову, стає на всi чотири лапи, смiливо, одверто дивиться просто в дивно блискучi очi принцеси i, змахнувши хвостом, робить останнiй рiшучий скок:
— Ви, ваша свiтлосте!
I вмить принцеса помалу, спокiйно, велично пiдводиться й показує обтягненою в чорний блискучий шовк рукою на дверi. З лиця вмент випарувала червона пляма, i воно стає моторошно блiде.
— Вибачте, графе, це… єдина вiдповiдь, яку я можу дати вам на вашi останнi слова.
Граф Адольф помалу пiдводиться й низько вклоняється.
— Занадто жорстока вiдповiдь, ваша свiтлосте. Не вiдповiдна до тих мотивiв, якi кермують мною.
— Вона заслаба, графе, супроти чої образи, яку ви вчинили менi. Коли б на мойому мiсцi був мужчина, я не певна, чи взагалi ви змогли б вийти з цiєї кiмнати. Прошу вас залишити мене i сподiваюсь…
Граф Адольф покiрно схиляє голову.
— Я корюся, ваша свiтлосiе, але прошу вибачити менi, я таки мс розумiю своєї провини й образч, про яку ваша свiтлiсть зводили згадати.
Очi принцеси раптом дивно спалахують, стають не зеленi, а червонi, як волосся, i моторошно горять цегляно-червоними жаринами серед помертвiло-бiлого лиця. Граф не розумиє?! Вiн смiє це говорити?! Вiн не розумiє образи, яку вчиняє їй, пропонуючи шлюб iз убiйником її батька i брата, з убiиником їхнього роду, з грабiжником, з людиною, що за можливiсгь випускати їй кров по краплi вона, принцеса, готова вiддати всю свою кров по краплi?
Голос уже не тьмяний, не рiвний, не грiзно величний, а дзвiнкий, металiчне ляскливий, нестримний, бризкає розпаленими шматками слiпучої, назбираної ненавистi.
Граф Адольф твердо й чудно зустрiчає її цегляно-червонi очi.
— Я маю вашу свiтлiсть за надзвичайну людину. I тiльки через це в мене повернувся язик зробити вам цю пропозицiю. I саме через те, що знаю вчше вiдношення до пана Мертенса, що знаю всю тяжку кривду, яку вiн заподiяв вашому родовi, вам i Нiмеччинi.
— Через це ви робите?!
— Так, ваша свiтлосте, саме через це. I через те, що моя пропозицiя…
Граф Адольф озирається на дверi, робить невеличку павзу й притишує голос:
— …що моя пропозицiя, коли ваша свiтлiсть згодяться прийняти її, дає можливiсть досягти… укоханої, святої мети наших батькiв Так, так, ваша свiтлiсть, наших батькiв! Моя пропозицiя, ваша свiтлосте, дає можливiсть пройти в табiр ворога, опанувати всiма його силами зсередини, звалити його, зци-щити i в нових, перетворених формах одновити могутнiє гь кращих, вибраних. Це грандiозна iдея, ваша свiтлосте! Це… чудо, ваша свiтлосте, це… героїчний подвиг! Але якраз тому, що це чудо, героїзм i подвиг, тому я пропоную це тiльки вам. Бо тiльки ваша велика душа, ваша свiтлосте, тiльки ваш героїчний дух здатний на таку надлюдську жертву, на таку генiальну волю й на високе, мудре розумiння речей. I уявiть собi, ваша свiтлосте, тiльки на хвилину уявiть усю величнiсть, усю грандiознiсть такого подвигу! Я просто млiю вiд побожностi, ваша свiтлосте, уявляючи собi всi наслiдки такого кроку. I от це боротьба! Це… не фантастична мрiя, не романтизм, а реальна, захоплива, велетенська, героїчна боротьба! От через що, ваша свiтлосте, я насмiлився зробити вам цю пропозицiю.
I старий ягуар покiрно, смиренно, як уже впокорений, схиляє голову.
Принцеса ж Елiза, вирiвнявшись, злегка поширює очi. В них уже погасли цегляно-червонi iскри, вона з хмурим, суворим непорозумiнням обходить iз усiх бокiв обкутану покорою постать, шукаючи кiнчика запони, щоб пiдняти її й подивитися, нiяка пастка за ними ховається. Але граф Адольф щiльно-щiльно закутаний, нi однiсiнької щiлинки, нi найменшого кiнчика — покора, побожнiсть, розкриття душi до останнього, до мовчання.
Пришерхлi дитячi уста й зеленi очi легесенько обмiтає кiнчиком усмiху.
— Я дуже вам дякую графе, за високу думку про мої здатностi, але, на жаль, про вашi здатностi в дипломатiї я такої думки не маю. Гнучкiсть i мiнливiсть переконань не завсiгди є ознака їхньої мiцностi, щиростi й правильностi. Я рiшуче, без дальших пояснень, прошу вас, графе, скiнчити нашу розмову й залишити мене саму.
Граф Адольф на мент, на коротюсiнький мент визирає бистрим сiро-жовтим поглядом з-пiд запони, але зараз же ще щiльнiше закутується в неї, низько, побожно вклоняється й не чутною котячою ходою виходить iз салону.
* * * Вечiр блакитно-рожевий, iз лляними довгими хмаринками, такий задумливо-розумненький, поважний i сумирний, ну, чисто як голiвка Лорхен. А старому Наделевi сумно й тягiсно. Тягiсно-тоскно слухати йому невдалих синiв своїх. Не любить вiн цих розпанаханих, бурхливих, безладних розмов. Вiн любить порядок, точнiсть, певнiсть.
Шестеро дiтей у старого Наделя: троє синiв i троє дочок. Рiч, розумiється, не в кiлькостi, а, як то пишуть у партiйнiй газетi, в персональнiй якостi. Персональна ж якiсть якраз i не задовольняє старого Наделя.
Про двоє меншеньких, двоє дочок, взагалi не варто говорити, — яка з них там персональна якiсть, коли Гретi всього дев'ять, а Лорхен зовсiм тiльки п'ять рокiв. Вiчно голоднi, вiчно пороззявлюванi дзюби, та й бiльше нiчого. Знай, набивай їх зранку до вечора, щоб не пищали. Третя дочка… Третьої дочки… Третьої дочки, взагалi, немає й не було нiколи.
Сини ж… От вернулися з роботи, на столi вечеря, не пишна, проста, пролетарська, а проте таки людська вечеря. Спокiйно, пристойно попоїсти б, погомонiти, почитати газету чи книжку, iпiти. перейтися десь сквериком, де так чисто, акуратно, рiзнобарвними кружечками ростуть квiти. А почiм спочину i й, побажавши одне одному на добранiч. Замiсть того, глитнувши похапцем, жужмом, без ладу, без уваги, все, що стояло на столi, вчепились один в одного i гризуться до ненавистi, до сласностi. А стара панi Надель байдуже плете собi панчохи бiля вiкна. Рот їй трошки перекривлений на правий бiк, щоки одвисли двома жовто-смуглявими, пом'ятими торбинками; припухлi синюватi повiки важко й безпричасно налягли на банькатi чорнi очi. I блакитно рожевий вечiр, i крик синiв, i злякано уважнi оченята Лорхен, i неспокiйне потирання плеча одiрваної руки старого — все їй байдуже. Час од часу вона прутиком чухає волосся за вухом, чорно-сiре, масне, неохайне, i знову плете — тупо, мляво, механiчно. А колись же…
Нi, не подобається старому. Наделевi сьогоднiшня балачка синiв. Вiн пiдбирає три крихiтки хлiба, кладе на тарiлку, бере газету й iде собi до другого вiкна. Йде дрiбними, строгими кроками, такий собi сам увесь строгенький, чистенький, iз гострою жовто-сивою борiдкою; щiчки рум'яненькi, з фiолетовими жилочками, як на осiннiм червонуватiм листi, сиве волосся рiвнесеньким їжачком пiдстрижене. Газетку (тижневик партiйний) акуратненько кладе на пiдлокiтник розчиненого вiкна, виймає правою (єдиною) рукою окуляри з лiвої бокової кишенi i, помагаючи головою, зручно накладає їх на нiс. Але газетка — партiйний тижневик — щось не читається.
Гудуть, лопотять мотори за вiкном; дзвенять, гуркочуть трамваї; ревуть i хрюкають авто; над будинками, на фояi блакитно-рожевого молодого неба, прожогом пролiтає повiтряний трамвай, лишаючи за собою металiчну шипучу смугу звукового шумовиння. Небо, як озеро човнами, всiяне аеропланами всiх систем i розмiрiв — то beau monde. Берлiн вилетiв на вечiрню гулянку. Рiзнокольоровi балони й аеростати-реклами слабенько, меланхолiчне погойдуються на дротяних шворках. Тепер вони такi самотнi, жалюгiднi, безпораднi серед рухливих вiльних аеропланiв. Але ввечерi, вночi, о, тодi вони пани всього неба, тодi вони бундючно, кричущо горять вогнями, всiма можливими фарбами, мигками, пiдскоками, електричними фейерверками, рефлекторами, проголошуючи небовi й землi найкращi в свiтi цигарки, шоколад, пасту на чоботи, пiдв'язки до шкарпеток.
Раптом десь iзнизу, збоку, несмiло, самотньо бенькає нiжне контральто вечiрнього дзвона. Продираючись крiзь гущу галасу, дзвякоту, гуркоту, нiжнi контральтовi хвильки, як чистенькi гарненькi дiвчатка у п'яному натовпi, взявшись за ручки, дивом якимсь прокладають собi дорогу. I старому Наделевi, з акуратно i строго начепленими окулярами на рожевому носику, стає тепло й по-iншому сумно. Пашить дитинством, старим, суворим батьком, строгим соцiалiстом, який щоразу, як ловив Густава бiля церкви, брав його голову собi мiж колiна и боляче шпарив великим, товстим бiлим олiвцем. «А не бiгай до попiв! А не бiгай до попiв!»
Було ж колись щастя! Можливе ж воно? Бо чого ж так тепло, так радiсно-журно, з такою подякою цiлує душу пам'ять тих часiв?
«Де-еннь!.. Бе-еннь!»
Густав Надель заплющує очi. В жовтiй тьмi хвилясте дрижать нiжнi звуки, рiднi, далекi. Минуло життя. Шостий десяток. Ще рокiв п'ять-десять — i каюк, смерть. I все? А де ж життя, а де ж те хвилююче, сонячне, таємно вабливе, що визирало й манило колись iз кожної травинки, з кожної посмiшки дiвочої, з кожної зiрки на густо-синьому небi?
Старий, маленький, рожево чистенький Надель розплющує очi й з-за великих окулярiв дивиться по хатi. Герман, прищуливши праве око, як мати, коли сердиться, перехиливши чорну патлату голову на праве плече, немовби страшно уважно, але iронiчно слухає. Вiн заранi нiчому не вiрить, що скаже Дiтрiх. Але Дiтрiх i не потребує, щоб той йому вiрив. Вiн п'яний, просто п'яний, це тепер ясно видно. А Фрiц лежить поперек лiжка, пацає ногами й смiється. В хатi брудно, неохайно, безладно.
I це все? I тридцять рокiв за верстатом, за дротиками лампочок, i одрiзана рука, i щоденне побивання за писклятами, — все те от за це? Маргарита, колишня вiрна, смугляво-червона, бистроока товаришка, апатично плете панчохи, i рот од недавнього паралiчу їй скривлений набiк, i брудне посивiле волосся неохайними пасмами звисає на жовту шию, i бiднi спухлi ноги болять-болять.
«Бе-еннь!.. Бе-еннь!»
Украдено життя! Украдено спокiй, затишок, старечий, передвечiрнiй, передсмертний спочинок! Украдено родину. Нема родини, немає рiдностi, самi лютi вороги, якоюсь силою збитi докупи Ач, як клацають зубами одне на одного!
Густав Надель стомлено пiдводиться, скидає окуляри й пiдходить до столу.
Лорхен, високо пiднявши лiктi, випиває з миски рештки супу. А Грета витрiщила очi на Дiтрiха й нiчого не бачить.
Дiтрiх, високо й здивовано пiднiсши брови, врочисто виймає з кишенi портсигар, б'є по ньому долонею й пiдморгує Германовi. Портсигар зовсiм новий, шкурятяний, оздоблений золотими защiпочками.
— Бaчив? Отож-то!
Вiн поважно витягає з портсигара жовту елегантну сигару й одкушуе кiнчик, плюючись i витираючи маснi, спухлi, занадто червонi губи. Вiн маленький, молочно-рожевий, iз бiлявим, як у батька, волоссям. Вiн весь викапаний батько, але не хоче бути й подiбним до нього. Вiн має такий самий нахил до акуратностi, тихостi, як i батько, але навмисне ходить неохайно, поводиться галасливо, загонисте, з викликом. Навмисне, бiдне, дурне хлопчисько!
Герман подiбний до матерi, чорнявий, присадкуватий, запальний, банькатий, широконосий. Але й вiн не хоче бути подiбним до матерi. Не хоче i Фрiц бути подiбним до батькiв, справдi нi до кого не подiбний, золотистий, стрункий сивоокий дурень. Нiхто не хоче.
— А де ж ти взяв цей портсигар? — кричить Фрiц iз лiжка i старанно нiгтями щипає кучерявий крихiтний вус.
— Заробив, розумiється. Хе! А ти, детективе, вже поживу собi вбачаєш? Молоко на губах iще… Тьфу!
Вiн випльовує крихту тютюну i знову пiдморгує Германовi. Що? Ловкi сигари люди заробляють? Ого, вiн страшенно поважає працю. Праця, партiя й парламент. Це є три святинi, будь вони тричi й чотири рази проклятi. Батько це може пiдтвердити, вiн старий соцiал-демократ, вiн уже от-от за кiнчик хвоста соцiалiзм тримає. На жаль, йому праця одну руку вiдрiзала, а то б уже давно було щастя небесне на землi. Ге? Нi? Браво. Батько сердиться. Вiн тридцять лiт пробув у тюрмi, на легких каторжних роботах, а все-таки сердиться. Брраво! А щодо нього, то вiн од завтрашнього дня працю кидає к чортовiй матерi. Годi.
Старий Надель пильно дивиться на сина, строго, часто клiпаючи маленькими, трошки недорiзаними очима. Дiтрiх важко смокче сигару й пускає клубки диму вгору. Герман теж пильно й пiдозрiло оглядає брата.
— Що ж ти робитимеш? До Iнараку ступаєш? Дiтрiх грайливо покивує одним плечем. Навiщо до Iнараку? Iнарак так само качоргу шанує, як i соцiал-демократiя.
— Та ще й як! — раптом дзвiнко кричить iз лiжка Фрiц. — Моментально такого, як ти, розстрiляли б там.
— А тебе б повiсили? Чи вони просто душать детективiв? Га?
Старий Надель червонiє, знову встає й iде до вiкна. Детектив. До цього вiн нiяк не може звикнути. Нерозумно, нелогiчно, — теж праця, служба, а от не може та й не може втоптати це у своїй старiй, стiльки вже топтанiи головi. Детектив! А ще рiк тому Фрiц був надiєю батька, вiрним товаришем i вихованцем. Гордiстю був старого Наделя перед партiйними товаришами. I раптом у детективи, в сором, у глум. I дiйсно, колись задушать iнаракiсти.
«Бе-еннь! Бе-еннь!»
Лопотять мотори, гуркотить залiзно-кам'яний Берлiн, гримить, спiшить, кричить. Усi спiшать, усi женуться кудись кидають одне, хапають друге, перестрибують один через одного, плюють на те, що вчора цiлували. Нетерплячка, гарячка, невитриманiсть. Усе зразу, все моментально, все цiлком. Зруйнувати всi фабрики, зiрвати всю землю, запалити всi мiста! А на другий день сигара в зуби з нового портсигара або в детективи.
I знову вертається до столу старий Надель. Ага, в анархо-натуралiсти Дiтрiх записується. Ну, це iнша рiч. Волi, повної, необмеженої, звiрячої волi вiн хоче. Вiн не хоче мати вiдiрваних рук, краще вiн одгризатиме iншим, коли вони спробують його запрягти в ярмо.
Герман ущипливе iпосмiхається. Так, розумiєшся, це нормальний наслiдок соцiл-демократичного болота. Довго сидiти в ньому небезпечно для здорової людини. Розумiється, пiсля соцiл-демократiї лишається або в анархо-натуралiсти, або в шпики-детективи кидатись, — цiлком зрозумiла реакцiя.
Тут старий Надель не може вже витримати. Е, це вже занадто. Патякає шмаркач чорт батька зна що й думає, що розв'язав усi питання. Очевидно, коли б цi дурнi були в нсокому-нiстичнiй сектi, то зразу стали б святими? Ще дурнiшими стали б. Приклад живий перед очима — мудрий Герман.
Дiтрiх весело, бурно регоче, падає на стiлець, пацає ногами i хляскає в долонi.
— Брраво, батьку! Браво, бiс! Так його!
Герман червонiє, i очi, пукатi, чорнi, материнi очi, починають скоса дивитись — поганий знак. Вiн бурхливо схоплюється i, по-ораторськи витягши до батька руку, починає одвер-то, щиро, раз у життi говорити йому нарешгi всю правду. Старий Надель нiчого не має проти цього, о, будь ласка, проти правди вiн нiколи нiчого не мав. Вiн готовий слухати навiть неокомунiстiв, коли вони здатнi на правду, будь ласка, вiн готовий.
Але дедалi, то готовнiсть його стає щораз менша та менша. Бо правда неокомунiста — просто нахабна, хлопчача брехня, перекручування фактiв, наклепи! Вiн не може спокiйно слухати цi дурницi, вiн повинен заткнути рота шмаркачевi.
Але ба: шмаркач не дає собi заткнути рота, а затикає його батьковi. Вiн просто не дає слова вставити. Вiн пiниться, стукає стiльцем об пiдлогу. Широкий нiс роздувся, очi косо й люто блискають жовтими iскрами.
Старому Наделевi аж виски почервонiли. Вiн знизує плечима, посмiхається, пробує говорити, але де там!
Дiтрiх регоче й п'яно пiддрочує оратора. Розумiється, батько винен. Авжеж! Хто ж би iнший?
— Лорхен! — раптом кричить iз лiжка Фрiц. — Та будь же ти за голову мiтингу! Лiзь на стiлець! Що це таке, неокомунiзм не дає слова соцiал-демократiї. Та позабирай зi столу виделки, а то вони повиколюють очi один одному.
Але тут Герман, як прокинувшись, помалу повертається до Фрiца i здивовано обводить його косими важкими очима з золотистої голови до пацаючих нiг
— А ти чого?? Детектив! Шпiцель! Буржуйський собака. Тобi чого тут треба? Лежи отам i мовчи. А гавкати можеш там, де начальство скаже.
Буржуйський собака, поширивши очi, неиорушно лежить, i видно, як пiд золотистим пушком хлопчачого дитячого лиця густо, гаряче виступає кров. Вiд цього вiн нiчого не може сказати й тiльки широко, мовчки, переставши падати ногами, дивиться на брата.
Раптом у сiнях дзвiнко дирчить дзвiнок. Грета схоплюється й вибiгає. Тодi старий Надель понуро схиляє голову й потирає iправою рукою лiве плече. Коли нерви роздратуються, воно по-щiмлює й чути одiрвану руку з пальцями, якi теж пощiмлюють.
Дверi розчиняються, влiтає Грета. Чорнi оченята круглi, напруженi.
— Фрiце! Тебе! Якийсь рудий-рудий пан!
Фрiц швидко пiдкидає горiшню частину тiла, впирається обома руками в край лiжка й гучно стає на ноги.
Дiйсно, якийсь рудий-рудий добродiй. Посмiхається й простягає руку. В сiнях темнувато, лиця добре не видно. Чийсь дуже знайомий сокирчастий нiс i променистi, нiжнi очi.
— Ах, господи! Товариш Тiле!
— Менi з вами треба трошки, але поважно поговорити. Маєте час?
— О, що за питання?! Сюди? Нi, сюди. Нi, краще сюди.
Вiд несподiванки, замiшання й хвилювання Фрiц веде гостя до кухнi Сiсти в нiй нема на чому, i Фрiц червонiє. Але Тiле зовсiм не потребує сiдати, — справа двох хвилин. Зовсiм коротенька справа.
I товариш Тiле, дивлячись згори в рожево золотисте з червоною пiднятою губою лице, нiжно й пошепки розповiдає коротесеньку справу Очi його дивлягься так уважно, ласкаво i просто, що вся справа здається теж простою й незначною. От тiльки рудi вуса й иеружа перешкоджають, щось у них трошки моторошне та смiшне є.
Розумiється, Фрiц готовий. Зараз їхати? Добре. Моментально Речей нiяких не треба? Завтра все доставлять? Добре. Моментально.
— Але майте на увазi, товаришу, ви повиннi бути готовi й на смерть. Чуєте?
Фрiц червонiє, пушок стає помiтно жовтий на щоках, у голосi напружена поважнiсть.
— Я, товаришу Тiле, статут Iнараку знаю.
— Як так, то…
I товарищ Тiле простягає в жовтiй, рудiшiй, нiж вуса, рукавицi руку. Фрiц перебiльшено серйозно потискує її й ще бiльше червонiє. (Ах, господи, коли ж вiн уже вiдвикне вiд цiєї дурної, соромної звички червонiти, як iдiот!)
Коли вони виходять уже сходами, — Тiле попереду, а Фрiц позаду, — Фрiц починає йти щораз повiльнiше та повiльнiше. I раптом згадує, що забув у кiмнатi одну дуже важну, конспiративну рiч, яку конче треба знищити, бо. Конче треба! Одна хвилина!
I вiн, перестрибуючи через схiдцi, бiжить нагору.
В хатi, де була сварка, вже трошки iнша картина. На стiльцi стоїть Лорхен i строго вимахує маленьким жовтеньким олiвцем. Вона — голова мiтингу. Поважно-розумненькi, сумирнi, блакитнi оченята строго обводять ораторiв. Слово належиться со… соц… сосаль…
Голова мiтингу не може вимовити трудного слова. Тодi з одного боку неокомунiзм, а з другого стара соцiал демократiя обнiмають маленьке, тепле тiльце й ретельно пiдказують трудне слово. I очi в Дiтрiха так само мокро й тепло свiтяться, як у батька, i розрiз їх такий самий недокiнчений, i сам вiн тепер увесь страшенно подiбний до старого Наделя, невеличкий, акуратненький, рожевенький, тiльки без гостренької борiдки й вусикiв.
Фрiц ааклопотаио пiдходить до батька й простягає руку. Вiн негайно їде з Берлiна — службова подорож. Потiм так само заклопотано потискує руку Германовi й Дiтрiховi. Вiн не має часу, вiн дуже поспiшає. Але раптом обнiмає Германа, цiлуь i, почервонiвши, вiдривається вiд нього. I знов так само обнiмає всiх по черзi, а батьковi й матерi цiлує руки. Це вже зовсiм несподiвано й дивно. А насамкiнець виймає всi грошi з кишенi й кладе їх на стiл перед Лорхен. I поспiшно, заклопотано, з червоними вухами вибiгає з кiмнати.
У старого Наделя щемить плече й ворушаться шальцi одрiзаної руки ввесь вечiр. Але вiн живою рукою натирає терпен-тиною хорi ноги своєї старої и довго сидить коло неї в темнiй кiмнатi, поки рука Маргарити сонно не слабне в його руцi. I очi йому теплi, нiяковi й щасливi, коли вiн виходить до сусiдньої кiмнати.
Анархо натуралiст спить на постелi детектива, а неокомунiст учить недавнього голову мiтингу складати з вирiзаних iз газети лiтер слова. I на столi лежать уже два слова: «хай живе..»; для третього пiдбираються вiдповiднi лiтери. Вже три лiтери «нео» готовi, але очi старого Наделя вiд них не стають менше теплими Коли такий «нео», як сьогоднi, то хай живе вiн на вiки вiчнi!
* * * М'яко й гнучко похитується авто, нахиляючи то Фрiца на Тiле, то Тiле на Фрiца. Дрiбненькими волосяними зморщечками смiється сокирчастий нiс над рудими вусами, очi нiжно, сердечно-влазливо припадають до очей Фрiца. Фрiц уважно слухає iнструкцiї, а холодок легесенько торк та торк за серце. Вiн зовсiм не хвилюється, — iнаракiст увесь повинен бути з загартованої крицi, до всього готовий, на все здатний. Але йому дуже цiкаво, як то воно все буде. його хвилює, що Тiле, сам Тiле приїхав до нього й так сердечно, просто, як iз зовсiм-зовсiм рiвним говорить iз ним. I вiн чує до Тiле таку нiжнiсть, як до батька, коли прощався з ним. Колись вiн, може, теж буде одягати рiзнi перуки й органiзовувати «вiдповiдальнi акти». (Коли, розумiється, з цiєї справи вийде живий. А не вийде, — ну, що ж, у кожному разi за вiдiрвану батькову руку, за «легкi каторжнi роботи» буде вiдплата як слiд!)
Авто зупиняється iперед двоповерховим, поважним, строгим i старовинним будинком. У великому темнуватому холi, подiбному до каплицi, зустрiчає їх поставний, гарний, урочистий добродiй iз точеним носом i густими бровами. Ганс Штор, управитель дому Елленбергiв. (Батько Макса Штора!) Ганс Штор строго оглядає Фрiца, не подобається йому постать Фрiца — льокай, порядний, справжнiй льокай повинен бути як механiзм. у ньому не повинно бути простоти, цiкавостi, пушку на щоках, золотистих вусикiв, вiльних рухiв.
Тiле нiжно, добродушно заспокоює старого Штора. Все буде добре, чудесно, якнайкраще.
Потiм Штор докладає графовi Адольфовi Елленберговi, а Тiле й Фрiц дожидаються в холi, поглядаючи один на одного уважно й непомiтно.
Граф Адольф Елленберг веде Тiле вгору до покоїв князiвни й на терасу, де сталося злочинство, а Фрiца Ганс Штор одво-дить униз, до маленької напiвтемної кiмнатки в сутеренах — тут вiн житиме.
Тiле уважно оглядає кожний закуток у спальнi й на терасi, щоразу поштиво й нiжно питаючи дозволу в принцеси. Граф Адольф теж щоразу поштиво й мовчки схиляється до принцеси й уважно слiдкує за кожним рухом Тiле. Принцеса ж байдуже щурить очi й зовсiм не цiкавиться нi Тiле, нi графом Адольфом, нi коронкою.
Нарештi, Тiле питає дозволу пiти геть. Огляд його цiлком задовольнив.
— Насмiлюсь доповiсти вашiй свiтлостi, що випадок надзвичайно загадковий. Але деякi данi дають менi смiливiсть мати певнiсть, що украдений символ шляхетної королiвської влади буде знайдений. Я й моя могутня органiзацiя, що до неї маю честь належати, прикладемо всiх сил до цього.
I очi його нiжно, певно й улазливо-просто припадають до очей князiвни. I князiвнi здається, що дiйсно коронка буде знайдена i що це справа зовсiм не така вже трудна та загадкова. Вона милостиво хитає головою й дякує, а Тiле низько схиляється й поштиво задом виходить iз кiмнати. (А пiд рудими вусами його морщиться смiхотлива посмiшечка).
Внизу, в холi, в куточку бiля величезного, як ворота, камiна, Тiле востаннє дає iнструкцiї Фрiцовi. Фрiц уже в лiвреї, що трошки вузька на нього в плечах, i старається триматись так, як тiльки що строго вчив його Ганс Штор. У цей час на сходах з'являється висока жiноча постать у чорному шовку вiд шиї до нiг, з молочно-бiлим лицем i червоним дивним волоссям Тiле раптом одходить набiк i тягне за собою Фрiца, рiвночасно поштиво й низько кланяючись постатi. Обидва мовчки, витягшись, стоять, коли вона рiвно, строго й велично несучи голову, з легким скляним шелестом шовку проходить повз них. I Фрiц уже знає, що це вона, це та, ради якої вiн тут.
I коли вiн лишається сам i думає про чорноблискучу постать iз високими, широкими клубами, спадистими плечима й короною червоного волосся, йому стає сумно й дивно хто тон, що має смiливiсть i щастя цiлувати це лице? I що можна даiи за те, щоб мати право на це?
* * * Так, так, трошки бiльше, нiж два тижнi, пробув Рудольф Штор у горах, ревiзуючи землетрус. Але, очевидно, наслiдки ревiзiї надзвичайно добрi. Садiвник Иоганн, який помагав пановi докторовi пiднести валiзку з вiзника до лабораторiї, цiлком виразно бачить, що пан доктор увесь якийсь дивний, а з лиця його неначе сяйво йде. А ще дивнiша його мова. На ввiчливе звичайне запитання старенького Иоганна, чи вдатно подорожувалося, пан доктор раптом зупиняється, бере Иоганна за плечi i, сяючи йому в лице очима, каже:
— Знаєте що, пане Грубмахере, такої удачi, мабуть, ще нiколи весь свiт не бачив. Коли я не помиляюсь, пане Грубмахере, то все людство хутко буде задволене з моєї удачi. Запевняю вас!
Отаке каже пан доктор, щасти йому, боже. А що вже валiзка тяжка, то хай же їй усячина! — ледве-ледве вдвох дотараба-нили до лабораторiї. Залiзо там чи золото — цього Иоганн iз певнiстю не сказав би, але що важка, то важка!
Мiцi теж дуже здивована поведiнкою пана доктора. Надзвичайно чудна поведiнка! Це вже хоч би з того помiтно, що коли Мiцi, прочувши вiд Иоганна про приїзд доктора Рудольфа, на хвилинку забiгає до лабораторiї, то пан доктор ставиться до цього так, нiби до нього прийшла якась стара бабуня. Привiтно, ласкаво, але…
Мiцi просто змушена вжити деяких iз давнiх-давен вироблених жiночим родом заходiв, щоб вивести пана доктора з цього ненормального стану.
Нема що, заходи не йдуть намарне. Але й тут виявляється чуднiсть пана доктора: раптом хапає її, зминає всю i при розчинених дверях починає скажено цiлувати. При розчинених дверях! Хiба це нормальний стан?!
Розумiється, Мiцi й тут мусить звернутись до вiками випробуваних засобiв жiноцтва злякано прошепотiвши «од, хтось iде!», швиденько користується звичайною в таких випадках вi ковою чоловiчою довiрливiстю й виривається. Потiм, загородившися стiльцем, стає бiля самих дверей. Таким тiльки чином i вдається привести пана доктора до бiльш менш нормального стану.
Власне, до «бiльш менш». Бо що то за нормальний стан, коли людинi розповiдається про надзвичайно цiкавi трагiчнi но вини, а вона з блаженною посмiшкою або ходить по хатi, як граблями, розчiсуючи волосся пальцями, або сiдає бiля валiзки й неначе п'яними, блискучими, посоловiлими очима любовно длубається в якихось камiнцях.
А новини ж такi, що в усякого iншого очi на лоба з цiкавостi вилiзли б. Наприклад, пропад коронки. Всi газети про це криком кричать, усi екрани про це миготять, на всiх аеростатах увечерi про це реклами висвiтлюють. А пан доктор тiльки засмiявся на все це та пробурмотiв собi пiд нiс:
— Та ну? Отака lcтopiя?
I знов за камiнцi.
А коронка ж, можна сказати, iстинно якась чарiвна. Це Мiцi мусить таки сама признати. Вона, розумiється, в бога не вiрить, релiгiя, попи — все це, звичайно, забобони, вона безрелiгiйна вже три роки, але тут вона мусить визнати, що в коронцi дiйсно сидять якiсь старi чари. Чортячi чи божi, але сидять. Факт!
Пан доктор не вiрять? Добре. Але пановi докторовi, розумiється, вiдомо, що принцеса має вiд свого роду заповiт перевчити всi книжки на свiтi, i коли не зостанеться нi одної не перевченої нею, тодi ота коронка, що пропала, стане справжньою коронкою, i в Нiмеччинi знову повернеться колишня монархiя. Вiдомо це пановi докторовi? Добре. Що ж це за знак, що як пропала коронка, так iпринцеса звелiла всi книжки геть iз її кабiнету повиносити? Га? А подивитись тiльки на неї, яка стала. То така пишна, повiльна, така горда була, така тиха та нечутна. А тепер уся як на струнах, хвилини на мiсцi не всидить, то верхи гасає, то на аеропланi над усiм Берлiном шугає, то пiднiме в себе таку музику на роялi, що старий граф тiльки покректує. Що це все значить? Га?
Пан доктор, приставивши до ока побiльшене скло й розглядаючи камiнчик, мусить згодитись, що це таки надзвичайно цiкаво.
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 35 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |